Текст книги "Серце гарпії"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

– Шо, понравився? – тішиться красуня. – Ну, не знаю, чи нормальний. От брат у нього, той – да, красавчик.

– А, я чула, – киває Ярка, – Ігор. Кажуть, вони з братом у контрах були.

– Хто? Саня с Ігорьом?! Та Саня за братом на задніх лапках ходив! Куда йому, сопляку!

Ярка супиться. Нехай і шмаркач, а може ж таки зачаїв на старшого образу?

– То він нічого так? – перепитує. – Руки не розпускає?

Маша граційно поводить повними плечима.

– Та вроді нє. Говорю ж, пацан іще.

Ярка гмукає. Дійсно, що з нього взяти, коли так! Тим часом до їхньої лави підходить незнайомий черевань, і Ярка підводиться, аби не псувати красуні особистого життя. Щось не складається в неї зі свідченнями… А отже, лишається єдиний варіант.

Взявши кухлика до рук та намітивши собі траєкторію до дальшого столика, вона, похитуючись, мовби від випитого, простує повз Толіка і Саню. Коло їхнього столу вона зашпортується на рівному місці і проливає на лавку трохи питва. Це вона робить обережно, намагаючись нікого не зачепити, бо, дякую, бачили, як тут реагують на різкі рухи.

– Йоптіль, ну ти й каліка! – привітно відгукується Саня.

– Каліка – не каліка, – ставши руки-в-боки, відказує Ярка, – а хоч би не вбивця. Бо я вже чула, які тут у вас порядки.

Очі Приймака-молодшого, дарма що малі, мов родзинки, робляться раптом здивовано-круглі.

– Та ти, бля, з дуба впала! – неголосно, втім, гнівиться він.

– Сам, дивись, не впади! – чмихнувши, відказує Ярка і скоренько чимчикує до дальнього столу.

Там вона швидко ставить кухлик, не довіряючи власним долоням, які раптово починають труситись, як дурні. Пересиливши себе та взявши питво обома руками, вона глушить його нахильцем, сподіваючись хоч би трохи притлумити страх. Отепер вона точно переступила межу. Але слів своїх назад не візьмеш, тож доведеться, як не крути, прийняти їхні наслідки.

Невдовзі вона підводиться і прямує вгору по Вірній. Завмираючи від кожного шереху, вона минає колишню сільраду, школу і цвинтар. І лише звернувши на Пролетарську, чує за собою звук чиїхось кроків.

Звісно, він повинен був піти за нею. Після такого звинувачення всякий лиходій повинен би занепокоїтись, бажаючи знати, що їй відомо. Кинувши погляд через плече, вона бачить позаду темну постать. Так, чудово. Її план спрацював. Тепер гарно би щезнути, поки той план її не прикандичив!

– Ану стой! – лунає раптом, і тут Ярка розуміє, що це не той голос, який думала почути. Обернувшись, вона бачить – справді, не Саня! Толік! Він же сидів поряд і також усе прекрасно чув!

Тут їй варто би припустити бігцем, проте подив та надмірна самовпевненість грають з Яркою кепський жарт.

– Якого біса треба? – замість бігти, відповідає вона, сподіваючись іще довідатись, у чому її помилка.

За хвильку він уже поряд, і Ярка не встигає сахнутись, як Толік хапає її за руку. Раптом – надкрупним планом – його пропита мордяка з червоними жилами, неголені щоки, жовтаві очиці; він смикає її до себе, а другою рукою хапає за шию.

– Уб’ю, – хрипко обіцяє він, дихаючи сивухою в лице. Вона судомно шарпається геть, і тоді Толік швиргає її об найближчий паркан. Від удару їй на мить темнішає в очах.

– У гної зарию! – чути через шум крові у вухах.

Усе це настільки приголомшує дівчину, що вона не встигає нічого вдіяти. Тіло її, втім, реагує на свій осібний манер, відповідаючи знайомою хвилею нудоти. Сухий позив до блювання ледь не звиває її у скрутень, від чого виглядає вона, мовби хвора на падучу.

І, хоч як дивно, Толіка це відвертає від безпосередньої дії. Поблизу лунає веселий голос Маші та бурмотіння її кавалера, і нападник, очевидячки, вирішує вшитись, не чекаючи на свідків. Коли Ярка врешті піднімає погляд, вулиця вже милосердно порожня.

Ледве тримаючись на ногах, вона щодуху шкутильгає додому, проте вже на перехресті з Тупіковою спиняється, спрагло вдихаючи тепле повітря з гірким запахом полину. Це ж треба було так помилитись! Усе ж наче виглядало абсолютно логічно! І ось… як же так?

А втім, помилка ця несподівано, а може й незаслужено, обернулася прозрінням. Адже вона встигла побачити очі нападника – безтямні, глянсуваті, мовби неживі. Цей погляд промовив до неї незаперечною правдою, і тепер усе стало на свої місця.

* * *

Дивною здається мені ось яка річ: переступивши через певні моральні норми (як-от чесність, приміром, на яку не було вже суспільного попиту), ми мовби й іншим дозволили той самий крок. Нас не дивує вже брехня рекламодавців, свавілля політиків, бандитські оборудки фінансистів. Ми сказали: так завжди було і так буде. Ми визнали, що це – нормально.

Звичайно, так-так, я знаю, як ти це поясниш. Чого іще чекати, мовляв, від суспільства, якому багато років насаджували вищість державної ідеології над гуманізмом, а любов до радянської батьківщини – над всякою іншою любов’ю! І от, коли навіть такий неоковирний, але орієнтир, було повалено, ми раптом вирішили, що тепер можна все. І взялися до того, що за воєнних часів кличуть мародерством.

Ти певно скажеш – не всі ж такі. Справді? А хіба ті, що ідуть за злочинцем чи вбивцею, кращі за нього? Хіба це не зветься співучастю та не заслуговує на карну статтю? Безпорадні, ти скажеш, ми просто навчено безпорадні, нас довго робили такими, і нам потрібен час, аби змінитись. Добре, коли так.

Бо, як ні, якщо ми й справді прийняли мародерство за норму, то мусимо визнати – ми хворі, та не просто хворі, але буйні навіженці, які потребують невідкладної допомоги.

* * *

Зі своєї примусової відпустки Ярка повернулася на тиждень раніше. Мабуть, якби поїхала десь подалі, де говорять не по-нашому і посміхаються частіше, то завчасно покинути оплачені теплі краї завадила б, може, набута у бідні роки ощадливість. Та від’їхала вона не далі Одеси, і вернутися проблеми не склало, хоча й довелося добряче переплатити за дефіцитний о літній порі квиток.

Нині ж вона сидить удома, поклавши перед собою сріблясту слухавку, і розмірковує про свою подальшу долю. Важкі бронзові фіранки нині стулені, аж клубочиться в кімнаті передчасний присмерк; валізи ж так і не розібрані від самого ранку. Серце в Ярки калатає, а рука не зважується набрати номер, хоча верталася вона немовби вже й готова до дій.

Хоча – що то була за готовність? Емоційне, на нервах і люті, рішення, не потверджене тверезою думою про наслідки. Лишень би почати бійку, авжеж? А там буде видно?

Втім, коли вже на те, вона ж і не хоче ніякої бійки! Вона, радше, бажає її уникнути, попередити, поки ще можливо. Священна війна, що її прагне Артурчик – то не рішення, аж ніяк; вони довели одне одного до краю, час уже спинитись, аби не наробити більшого лиха!

Зітхнувши, Ярка простує на кухню, аби заварити чергове горнятко кави. У поїзді їй трапився спраглий романтики психолог, абощо, отож через його велемовні залицяння Ярка страшенно не виспалась, і мусила відтак хлебтати допінг. Втім, крізь сонний паморок та шаманське стукотіння коліс, пригадується сказане тим пустомелею: «перемога іноді є такою ж травмою, як і поразка…». Ішлося, здається, про любов (ну, звісно), однак невиспаній Ярці здавалося, що мова про її власні травми, про ті рубці, до яких любов не має жодного стосунку. І ті рубці, бува, боліли. Або, як нині, судомили руку, заважаючи натиснути виклик на сріблястій слухавці.

Врешті, напившись кави ледь не до гикавки, Ярка набирає номер. Абонент довгенько не відгукується, та врешті буркає у відповідь неприязне «ну?!».

– Артур? Це Ярослава Немирович з «Делекти».

Здається, його аж заціплює від несподіванки.

– Я хотіла би зустрітися з вами.

– Навіщо?

– Є пропозиція. Мені відомо, що через наші з вами… справи ви маєте проблеми з роботою. Аби не загострювати ситуацію, я хочу передати вам деякі матеріали, які дозволять вам знову стати на ноги.

– Матеріали – про вашу контору?

– Ні. Але вони також дорого коштують. У відповідних колах.

Артурчик зацікавлено гмукає. Негарно, звичайно, підштовхувати людину до шантажу. Однак, що поробиш, коли такий у тої людини профіль?

– Злякався, авжеж, ваш генеральний?

– Він не знає про нашу розмову, – відказує Ярка.

Абонент роздумує. Чути його нерівне дихання, кроки, перегук машин. Ось він, здається, спиняється.

– Значить, це ви боїтеся? Не схоже на вас, Немирович.

– Правильно, не схоже, – холодно відказує Ярка. – Вважайте, що я цілком втратила страх. Певна частка інформації, зважте, повинна буде просочитися.

– То ви… А! – здогадується врешті Артурчик. – Це такий спосіб дістати підвищення?

– Побачимо.

– Ага, – тішиться хлопець. – Тепер ясно. Добре. Підходьте до мене, як не жартуєте. Знаєте, де я живу?

– Звичайно.

– Справді, – сміється той. – Ну добре. Я буду близько десятої.

Поклавши слухавку, Ярка зітхає з полегшенням. Звісно, хто ж нині вірить у щирість? От у ницу інтригу з метою вигризти собі нову посаду – от у це повірять залюбки. В Ярки не було жодного бажання пропихатися далі кар’єрними сходами, та й бажання паскудити конкурентам якось не виникало; але от відволікти того схибленого на помсті Артурчика, перемкнути його на щось інше – оце справді варте спроби! Генеральний напевне сваритиме її за недоречну ініціативу… Ну та що ж, хіба не вчив її сам, що вигода спише всі видатки? От про вигоду вона і клопочеться! Мусить же він зрозуміти!

Втішена отриманою згодою, Ярка вкладається відпочити і несподівано засинає, навіть попри ті кільканадцять порцій кави, що мусила спожити від ранку. Вона спить щось із пару годин, і сни не лякають, як то часто трапляється останнім часом, а лише дратують, неначе лайливі сусіди. Прокидається Ярка легко, немов по доброму спочинку, і це дивує також, як і власний усміх у дзеркалі – дивовижна з’ява і добрий, немовбито, знак.

Вона вбирається просто, у джинси й сорочку (не на роботу ж, дякувати богові!), кидає в кишеню флешку з обіцяними даними та вибирається надвір, де м’яко й неквапно, немов шовковий парашут, опускається на місто теплий літній вечір.

Ярка ніколи не бувала в Артурчика вдома, певна річ, отож нині змушена була роздрукувати карту та виділити час на блуканину Подолом – ніби й неподалік від центру, але трапляються тут цілком відлюдні місцини. Ярку то наразі не лякає – присмерк лише щойно починає густішати, тож заповідається на цілком приємну прогулянку.

Втім, дійшовши майже до пункту свого призначення – вулички, що біжить десь до Набережно-Лугової – вона пригальмовує: в блакитних сутінках зненацька блимає жовтим і багряним, наче від аварійних ліхтарів. Чути негучний, однак настирний гомін, і Ярка, ще не збагнувши, що до чого, зривається на біг. Вийшовши до джерела негаданих світлових ефектів, вона спиняється, притулившись до шкарубкої стіни; серце їй стугонить, неначе галерний барабан, уривається подих – іще не знаючи, вона розуміє, що сталося щось безумовно і незворотно лихе. Ну та звісно – не з доброго ж дива стоять на вулиці аж цілих дві «швидкі» і одна «міліція», а довкіл стовбичить та перемовляється вбраний – хто пристойно, а хто і в хатнє – сусідський люд.

– Що тут сталося? – питається Ярка, щойно їй вдається звести подих.

– Машина чоловіка збила! – з нервовим піднесенням доповідає бабця.

– Ішов собі по вулиці, нікого не чіпав… – долучається жіночка.

– А тут – машина! Водій, напевне, п’яний! – додає дідок.

– Прямо на тротуар виїхав!

– І хлопця об стіну тільки – раз! Онде кров на стіні!

– Он реанімація приїхала… Відкачають!

– Та де… Уже всьо… яке там… Он і лікар стоїть курить…

– А що водій? – цікавиться хтось.

– Та що? Відразу ж і вшився, скотина! Злякався! Хоч би швидку викликав! Бо то Пилипівна подзвонила!

– Падлюка! Стріляти таких!

– Машину хтось бачив? Номери там, чи що?

– Ну да… він же зразу рванув… Та і темно вже…

– А хто він, той хлопець? – насилу змушує себе спитати Ярка, – Тутешній?

– Та Пилипівни пожилець, – інформує жіночка в хатніх капцях. – Артуром, здається, звали. Чемний був, хоч, бувало, вертався поночі. Але щоб таке!

Чогось такого, вона, певне, і чекала… Та мало не скрикує попри те. Затуливши лице руками, Ярка відходить від гурту. Господи! Що ж це… Хто ж це міг?..

Обережно, попід стіночкою, вона проходить повз місце пригоди. Хтозна, чи й справді там видно кров на стіні – Ярці вдається побачити лише темну пляму на хіднику та розбите скло. Лікар і справді не поспішає. Дозвільно перемовляються міліціонери; якась літня жінка, певне, згадана Пилипівна, схлипує, притулившись до відкритих дверцят «реанімації». Не схоже, дійсно, аби Артурчик вижив.

Ярка мимохіть пришвидшує крок, уже за хвильку лишивши позаду закляклу в переживанні останніх новин громадськість. «Велика втрата крові, больовий шок…», «Потерпілий помер на місці…» – спливає в думках давно уже ніби забуте. – «Свідків пригоди не знайдено…».

Чому?! Чому усе найгірше обов’язково повторюється?!

Вона сама незчулась, як вийшла до метро. «Треба швидше… треба швидше попередити, – б’ється безтямне в голові. – Може впасти підозра… Він знає, що робити…».

Звісно, не корпоративна вигода керує нею нині. То Ярка вигадує причини, аби швидше знайти втіху та опору в особі генерального. Адже у ньому звикла бачити не лише начальника, але вчителя – такого, що не лишить на самоті. Нехай навіть і висварить. Нехай.

Шпортаючись, наче сновида, вона сідає до першої-ліпшої таксівки і називає адресу. Лишень з якогось дива за пару кварталів від потрібної. Можливо, прагне пройтися. Так, певно, так.

Франка немає вдома. Звісно, робочий день… Може, досі в офісі, може, де на зустрічі… Можна ж подзвонити! – нарешті згадує Ярка. Вийшовши з парадного надвір, натискає спеціально для шефа відведену клавішу на мобільному… Тиша. Де ж це?..

Аж раптом сліпуче блимають вогні, і Ярка бачить керівничого ягуара, що виринає з-за рогу та рвучко прямує до місця свого нічного спочинку. Франк дуже рідко просить водія возити його додому – хіба після ресторації з вином… Та і стиль його кермування добре вже Ярці знайомий – отож, це точно він! І як на часі! Вона аж підстрибом біжить до машини.

– Пане Франк! – виголошує вона, щойно шеф вибирається з машини. – Даруйте, але!.. Сталася така жахлива річ!.. Треба щось робити!..

Генеральний підкидається з несподіванки.

– Ярка?! Ти як тут опинилась?

– Я… щойно дізналася… хотіла зразу вас попередити… Ви знаєте, з Артуром таке…

– Цить, – роздратовано кидає він.

Ярка завмирає, наче від ляпаса. Одна з його «упирячих» інтонацій, звісно. Хоч звільняйся, хоч кулю в лоба – така в тій манері владна, зневажлива лють.

– Я знаю. Нема чого кричати, – тихше додає Франк.

Здається, він говорить далі, але Ярка вже не чує, приголомшена негаданим видивом: у «ягуара», виявляється, розбита ліва фара. Буквально розтрощена вщент.

– Прийдеш завтра, – сухо кидає генеральний, – як заспокоїшся.

Ярка киває, на мить лише перехопивши його темний, неживий начебто погляд.

– Ви…бачте, – хрипко відказує вона. – Нерви…

– Завтра о восьмій, – лиховісно мовить шеф, проходячи повз неї.

– Так… – відказує Ярка.

Того вечора вона хапкома збирає наплічник і сідає в перший-ліпший потяг, навіть не спитавшись, куди він прямує. За дві доби і кілька пересадок вона опиниться у найдальшому селі, аби знайти там сховок і забитись у найдальший темний кут.

Частина III
Провісниця

Tака ніч найбільш придатна для початку казки про давні часи: сходить над безгомінним селом жовтава повня, плюскають при березі ліниві хвилі, сріблясто буруниться за вітром полин… Лишень бракує мандрівця з кобзою чи закоханих попід вежею, чи бодай би лиховісного цвинтаря за похиленим тином… А втім, цвинтаря якраз не бракує, хоча й ховається він у яблуневому саду опріч дитячого майданчика. Закохані… що ж, є і такі. Ось коло краю села, зарано – чи запізно, коли вже на те, гальмує старенького москвича Микола, – не гадав тут ночувати, але спродав у Станіславі усю торбу в’яленого бичка, посварився з кумом і спересердя вирішив повернутись додому. Зайшовши в дім, проте, швидко з’ясовує, що кохана дружина вкотре не дочекалася, завіявшись деінде, і відтак сідає на ліжку і схлипує, сховавши обличчя в долонях.

Що ж до кобзи, то її і справді катма у Вістовому, зате ось у Нестора з хати лине спів капели «Думка», котрій намагаються вторувати двійко спізнілих пияків – їх, мабуть теж висока повня налаштувала на романтичний лад.

Не дбаючи, втім про нічні красоти, влягається спати зморений Юхим, (всенький день на воді, а риба – мов поховалася, а ще й надвечір наглий сомище, гнида, ледь не висмикнув кармак!); Ганичці ж не спиться – вкотре вже сидить вона над синовим листом, ковтаючи сльози, та, аби не гаяти часу, помішує лопаткою чергову порцію яблуневого джему.

Давно вже поринув у п’яний вирій колишній Приймаків товариш, Толік. Ніхто в селі достеменно не відав, з чого живе цей пропитий ледь не до юродства чолов’яга. Як була жива його мати, то тримала свиней; нині ж лишився хіба похилений сарай та купа гною, від якої тільки милосердна ніч розганяє хмари дрібної мушви.

Спить також і Саня, Приймаків брат, проте сон його неспокійний, стискаються кулаки і швидко-швидко бігають під повіками очі; в хаті у нього неприбрано, і то давненько, проте на порохнявій долівці видніються сліди, мовби від совання меблів. Будильник коло його ліжка виставлено на ранній ранок.

Тихо, назагал, і за вулицю-дві вже й не чути ані храпу, ані співу, ані телевізійного бубоніння, хіба тонко підвиває десь голодний пес, а чи й приблудний степовий сіроманець. Галя, втім, сторожко озирає двір, перш ніж зачинити двері, і тоді лише повертається до своєї нежданої гості, полохливо оглядаючи її вимащені глиною штанці та обідрану щоку.

– Я власне, чого до тебе в такій годині… – змучено каже та. – Хотіла сказати – поїду зранку. Та й тобі лишатись би не радила.

– Ти що? – блимає Галя. – Що трапилось?

– Та… – Ярка кривиться та мимохіть торкається шиї. – Мала тут одну прикру пригоду…

Галя придивляється уважніше. Справді, не здалося – у гості не лише садно на щоці, але й неслабий синець якраз під вухом. Аж здригається жінка, узрівши таке жахіття.

– Розказуй! – наполохано вимагає вона.

Ярка роззирається, тоді киває на двері до кімнати.

– Зайдемо до кухні – аби малу не збудити? І якби чого хильнути… Нема у тебе?

– Валер’янка, – нервово пирхає Галя.

– Давай!

Дівчата тихцем проходять до кухні, де хазяйка за хвильку-дві надибує пляшечку настоянки та, повагавшись трохи, плюскає пахучого зілля до розпарованих келишків.

– Ну? – врешті не витримує вона.

Ярка кривиться від гіркого напою і позирає в бік дверей.

– Цікаво, чи ти усвідомлюєш, що за два будинки від тебе і твоєї дитини живе психопат, який уже убив людину, і в будь-який момент ладен убити іще когось?

Галя полотніє.

– Це ти про…

– Про Толіка, – підхоплює Ярка. – Хіба ви не помічали, що він, як вип’є, то стає зовсім неадекватний? Пам’ятаєш, як він Нестора ледь не забив?

– Ну… так, але… Але щоб убити?..

– Сьогодні він мені мало не прямим текстом зізнався, що убив Приймака! – виголошує Ярка, і голос її цілком ненавмисне зривається на останньому складі.

– Як то?

– Була на «бродвеї» вашому, зашпорталась випадково, мене облаяли, а я й обмовилась – є тут люди, кажуть, готові убити за один різкий рух… Так Толік те почув і наздогнав мене потім, мовляв, що я знаю і звідки… Оце бачиш – синець? За шию схопив, зараза! А ще до паркану приклав так, що зорі посипались… Якби люди не нагодилися, Маша з кавалером… то був би мені амінь, Галю.

Ярка прикладає до вуст келишка, і Галя, рвучко зітхнувши, робить те саме. На мить западає мовчанка.

– Т-ти… в міліцію дзвонила?

– Яку міліцію? – дивується Ярка. – Посеред дикого степу?

– Ну… В Ганички небіж у Станіславському райвідділі служить…

– Василь. Знаю, – киває гостя. – Тільки ж то поки ще приїде! І хтозна, чи взагалі слухати стане! Коли ви от уже скільки часу терпите цього недолюдка! Я не знаю, як так можна… От ти сама не боїшся хіба?

Коротко зиркнувши на хазяйку, Ярка бачить – боїться, ще й як. Однак займати «недолюдка» боїться іще більше.

– Так же ж доказів не було – щодо Приймака. А що б’ються хлопи – ну, так то звична річ…

– Боже милий, – хитає головою Ярка. – Бити ногами по печінках – то вже звична річ! Ну ви, люди, даєте!

– Це правда, – похнюплюється Галя. – Ніхто ні про кого не дбає. А я… що ж мені, голіруч на нього йти?

Ярка тяжко зітхає.

– Ти намагалася, я бачила. Але не треба голіруч, справді… Ти могла би… а втім, ні, навряд чи могла б…

– Що? – нашорошується Галя.

– Та пусте. Хоча, може…

– Кажи вже!

– Ну… – Ярка нервово сплітає пальці. – У нас якось таке було… в сусідньому дворі жінка сина убила – зовсім була божевільна, але ніхто про те не знав. Плакала, побивалася, казала – пропав, благала знайти… Ну, шукали, звісно, по всьому місту, але не знайшли… Так от, в дворі жила одна бабця, стара уже і сліпа. То, сказала, було їй видіння… Що, мовляв, хлопчик на горищі плаче… Ну, люди пішли перевірити і знайшли. Мертвого, звісно… а мати, як побачила – то й зізналася в усьому… Її бігом до психічки забрали – а то так і жила би далі, а може, ще кого зі світу звела б…

Галя затримує подих.

– Сліпа… як Ванга? Провісниця?

– Ага, – киває Ярка. – Ти ж знаєш, провісники – вони або сліпі, або блаженні, або як то кажуть… «простаки», божі діти. Пророчий дар – то нагорода, мовби, за їхню… гм, особливість.

Хазяйка опускає очі, тяжко замислившись.

– Коли твій чоловік, Галю, так свято вірить у прикмети, – тихо каже Ярка, – то і вістівчани повірять – адже ж у добрі прикмети віриться значно легше.

При згадці про чоловіка Галя здригається. Тоді мружиться так, мовби заплаче от-от, проте опановує себе і люто прикушує губу.

– Але ж тій жінці справді було видіння, – сухо мовить вона.

Ярка всміхається.

– А оце хтозна. Головне, вона знала, де шукати.

– А ти… ти знаєш?

– Толік пробовкався спересердя. Але, думаю, назавтра й не згадає. Галя зітхає, задивившись у вікно. Видно, рішення, хоч би яке було, дається їй непросто.

– Ну врешті… – втомлено каже Ярка. – Якщо ніхто в селі не захоче, то, либонь, і я могла би…

– Чекай, – підкидається хазяйка. – Це і справді – наша біда.

Раптом позад неї чути тихе «рип-рип» і сонне дитяче пхинькання.

– Мамма, – бурмоче Ніка, підібравшись до Галі та охопивши рученятами її талію, – там вовчик виє.

– То собачка, – розраджує дитину Галя, поцьомавши її у маківку.

– Я чула! – наполягає мала, тицяючи пальцем у вікно. – Там! Там!

Галя сторожко позирає на гостю. Та сумно всміхається і киває.

Тим часом жовтавий місяць сходить у темну вись, з кожним кроком дрібніючи та позбуваючись барви. Стихають над селом уже й «останні вісті», чути лишень, як дріботить Пролетарською маленька сива коза. Неподалік – зі шкільного саду, абощо – зненацька справді долинає скавуління; коза полохливо сахається, а старенька бабця у білій хустці пошепки, проте суворо, наказує: «шшш, Білянка!», і неквапом простує далі.

* * *

Ще зовсім недавно, здається, ти й сама радо приставала до будь-якої вигадки, готова мріяти і вірити у дива. Усе змінилося, правда? Мрійництво нині не в моді, тоді як цинізмом хизуються, неначе дорогою забавкою. Скажеш мені – не дивина, народ наслідує владі, а влада завжди була цинічною, рівно ж як і богема – природна опозиція будь-якої норми. Відомий також і цинізм натовпу, коли невдоволення насадженими ідолами виливається у вандалізм. Але ж хіба можуть бути цинічними геть усі? За міськими межами в сенсі Содому і Гоморри?

Звісно, ти вважаєш себе саме такою, навіть і пишаєшся тим, мовби зневага до віри, доброти, порядності робить тебе бозна-якою зіркою. Ну так, певна річ, у часи підліткових шукань гарно уявити себе належним до владного кола чи там до якогось мистецтва. Бракує харизми чи таланту – візьмемо цинізмом; смішно, серце моє, бо все те – дитячі забавки та юнацькі комплекси. А от у людині зрілій то вже й не смішить. А радше лякає. Надто ж, як армії циніків прибуває кожного дня.

Чого досягаємо, відкидаючи довіру та людяність? О, ми, як окремі особистості, не досягаємо нічого хорошого, бо тим лишень збіднюємо власне життя. А от керманичі содомські, либонь, дістають немало – хтось багатіє, користаючись людською байдужістю, а хтось ловить кайфи від «очисного насильства», до якого вдається намовити безжальну юрбу. Відомо, чим то все завершується – людським голосінням та небесним вогнем.

Як гадаєш, чи не завелика то плата за модну забавку?

* * *

В тому, щоби поїхати у відпустку не на заморські курорти, а власне в Одесу, містилася своя деструктивна звитяга. Таке, наче спроваджена з-перед начальницьких очей курортниця прагнула не відпочинку, але страдницької спокути – і з тим місто пішло їй назустріч. Поваландавшись кілька годин безпритульною, Ярка здобула врешті кімнату у справжнісінькій комуналці, просякнутій запахом борщу та смаженої риби, з неодмінним дитячим вереском і п’яною лайкою за стіною, а також спільною вбиральнею, з вікна якої відкривався гарний вид на Оперу.

Хазяйка кімнати докладно розказала, як загріти чаю, не вчадівши побіжно та не висадивши будинок у повітря, повісила ключ на кілочок та врешті лишила Ярку на самоті. Та вляглася на старенькій кушетці попід килимком з оленями і втомлено заплющила очі. Дивно, але попри недавню хворобу, густі запахи самобутнього мешкання її не турбували, немовби нудота лишилася вдома, на бузковій канапі, чатувати на неї в компанії ділових костюмів та модельного взуття. Згадувати про те не хотілося, і змучена дорогою та пошуками житла, Ярка пірнула у млисті сні, населені гарпіями, песиголовцями та якимись дрібними безіменними покручами, які, утім, вправно лаялися на колоритний одеський манер.

По обіді відпускниця подалася-таки до моря. Втім, поїздка у паркій, натовченій маршрутці гарно припасувалася до програми покутніх мук: діставшись Аркадії, Ярка заледве подужала вийти, мало не вмліваючи від задухи. На березі утім, їй стає краще, і, знайшовши тихий, зелений затінок над «інвалідним» пляжем, вона лишається аж до вечора, не кваплячись повертатися до свого затишного помешкання.

Її тихі посиденьки, проте, невдовзі порушені потужним гуркотом з нічного клубу неподалік – таке, наче в сиренах артобстрілу ламаються та падають стіни. Тікати до бомбосховища? – мляво розважує Ярка; аж тут звуки набувають якогось ніби ритму, і врешті вона змушена визнати – то все ж таки музика, а отже в Аркадії починається нічне життя, несумісне з жодною іншою формою існування.

З мазохістичних, певно, міркувань, Ярка вирішує зазирнути до клубу. За студентських часів, надто ж після сварки з Михайлом, вона забрідала іноді до подібних закладів, де, оглухнувши і вчадівши, можна було забути про все на світі. Щось таке було би на часі й зараз, гадає собі вона. Можливо, тоді лишили б її у спокої страшні химери та лайливі песиголовці.

Втім, песиголовці зустрічають її просто при вході до клубу. Власне, його оформлено у єгипетському стилі, і ті страхолюдні фігури мусять, либонь, означати Анубісів (не ясно, чому аж двох), що пильнують вхід до царства мертвих. Але ж і макабричний гумор у власників! – пхикає до себе Ярка, і сплативши цілком дурні гроші, заходить до гуркотливого, плямистого від кольорових софітів потойбіччя.

Люду, втім, іще небагато, і їй вдається зайняти місце коло бару, звідки добре видно танцювальний майданчик та обвішану логотипами сцену. Тут, очевидячки, завершується підготовка до вечірньої програми, і якийсь чорнявий молодик войовниче крокує з кутка в куток, даючи останні настанови. Ярка відвертається, аби замовити питва, і здригається з несподіванки, коли хтось торкає її за плече.

– Ярослава?! Це ти?!

Обернувшись, вона бачить – войовничий брюнет спинився поряд, позираючи заскочено і щасливо.

– Влад?! – у свою чергу не втримується вона. Скільки ж це – божечки! – скільки вона його не бачила! Вічність!

Насправді, по тому злощасному Різдву минуло не більше п’яти років, проте стільки всього змінилося відтоді, що веселий циган Владислав здається нині гостем з іншого часу.

– Ворожиш? Чи коні крадеш? – радісно цікавиться Ярка.

Влад безжурно сміється.

– Чари єгипетські показую! – каже він, підсуваючись, аби краще чути.

– Це більше на кари єгипетські схоже, – мружиться Ярка від гуркотіння з найближчих динаміків.

Влад зітхає, розводячи руки – таке-то воно, мовляв, життя циганське.

– Слухай! Я зараз тут пенделів роздам, кому слід… і давай вийдемо, пройдемось – бо ж ні чорта не чути!

– Добре! – відказує Ярка.

– Що?! – уже ані звуку не чує Влад.

Відпускниця сміється і киває. Заяснівши чарівним своїм усміхом, Влад показує на годинник – п’ять хвилин, мовляв, і біжить роздавати обіцяні стусани.

Ярка з тремтливим подивом проводжає його очима – таким зненацька рідним здається цей досі цілком забутий хлоп. Тоді, по сварці з Михайлом, вона зумисне уникала його – сподівалася іще повернути коханого, хоча Влад намагався був продовжити розпочате. Намагання ті, однак, були не надто наполегливі – верткий, наче фуркало, він швидко знайшов собі іншу забавку.

Цікаво, зненацька думає Ярка, а що, якби тоді вона лишилася з Владом? Вони із ним були такі подібні, що, либонь, могли би й порозумітися. А навіть, якби й розійшлися невдовзі, то навряд чи з такими муками, які заподіяв Михайло, її гонористий і безжальний янгол. Ну та прозріння – вони взагалі мають властивість приходити на третій день після поминок.

Звісно, Влад вертається не за п’ять хвилин, як обіцяв, а за добрих півгодини; Ярка, втім, не бентежиться – вона достатньо мала до діла зі своїм маркетинговим відділом, аби розуміти, що відбувається. Вона чула, що хлопець зробив кар’єру в тютюновій компанії, чиї банери та орифлами майорять над єгипетським пеклом; нині ж він, схоже, керує тематичною вечіркою, намагаючись контролювати те, що в принципі контролюється досить слабо, як і всяка, зрештою, народна забава.

Попри все те, вони зрештою вибираються з клубу і прямують до узбережжя. Їм раптом необхідно розказати одне одному все-все: про лінивих підлеглих і лютих начальників, про підступи конкурентів та безумства підрядників, про фахові болячки та нічні кошмари.

– Уявляєш – банери забули! Довелося машину з Києва гнати!

– Зірвали стопкран, бо п’яний діджей заблукав на вокзалі!

– А потім – приходить СБУ і каже…

– А нашого – взагалі кийками…

– Прокинувся – у лікарні…

– Ледь не знудило…

– Фашисти з автоматами! Павуки!

– Песиголовці!

І все те робоче ремство настільки суголосне, що врешті Влад і Ярка спиняються десь під південними зорями, позираючи одне на одного, мовби розлучені в дитинстві близнюки.

– Я тут розв’яжуся, – врешті каже Влад, – і – поїдемо до мене?

І Ярка, звісно, не відмовляє.

В готелі у Влада пишно й затишно, кришталеві світильники та шовкові портьєри, а ще – величезне ліжко, край якого ніяково туляться столик та пару крісел. Таке, наче хто планував інтер’єр, маючи розрахунок власне на курортні здибанки; а втім, може й так – це ж Одеса, а не якийсь там Бердичів.