Текст книги "Енн із Острова Принца Едварда"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 17
ЛИСТ ВІД ДЕВІ

– Сніг пішов, дівчата, – мовила Філ, повернувшись додому одного листопадового вечора. – По стежці в саду розсипані ці чарівні хрестики та зірочки. А я ніколи й не помічала, що сніжинки такі гарні. На ці речі з’являється час лише тоді, коли живеш простим життям. Дякую вам за те, що дозволили й мені так пожити. Це дивовижно – перейматися тим, що масло подорожчало на п’ять центів за фунт.

– Справді? – занепокоїлася Стелла, що вела облік витрат у їхньому господарстві.

– Так. Ось масло. Я стаю справжнім експертом з купівлі продуктів. Це цікавіше, ніж фліртувати із хлопцями, – серйозно виснувала Філ.

– Усе непристойно дорожчає, – зітхнула Стелла.

– Не журися. Слава Богу, повітря та спасіння душі поки що лишаються безплатні, – відповіла тітонька Джеймсіна.

– І сміх також, – озвалася Енн. – Податком його ще не обклали, і це добре, бо зараз усі ви як слід посмієтеся. Я прочитаю вам лист Деві. За минулий рік він навчився значно грамотніше писати, хоча коми досі ставить абиде, – проте безсумнівний талант до цікавого письма в нього є. Тож слухайте й смійтеся, перш ніж ми сядемо зубрити уроки.

«Дорога Енн, – писав Деві, – я беруся за перо щоб запевнити тебе що ми всі здорові і надіюся ти теж не хворієш. Нині сніжить і Марілла каже то древня жінка в небі трусить свою перину. А хто ця жінка, Енн вона Богова дружина? Скажи я хочу знати.

Дуже хворіла пані Лінд але вже їй краще. Того тижня вона впала зі сходів у льоху. Вона ще коли падала, то схопилася за полицю і посипалися всі молочні відра й каструлі теж і попадали разом з нею. Так чудесно грюкнуло. Марілла була подумала, що то землитрус.

Одна каструля зовсім росплющилась і пані Лінд ростянула ребра. Прийшов лікар і дав їй ліки втирати в ребра а вона його незрозуміла і все випила. Тоді лікар сказав, що диво що це її не вбило, але воно не вбило а вилікувало їй ребра і вона тепер каже що лікарі пішли геть нетямущі. Але каструлю поправити невийшло. Марілла її викинула. Того тижня був День подяки. Уроків не було а в нас був смачний обід. Я їв пиріг з родзинками і смажину індичку і фруктовий пиріг і ще пончики, сир і вареня і шоколадний торт. Марілла сказала що так і померти можна але я не помер. У Дори після того була в животі судома. А в мене судоми ніде не було.

У нас новий учитель. Він любить жартувати. Того тижня він задав нам третьокласникам писати твір. Хлопцям про те яку жінку вони хочуть мати, а дівчатам про те якого чоловіка. І потім дуже сміявся, ледь не вмер коли читав. Ось мій. Я думаю ти зцікавістю прочитаєш.

Яку жінку Я хочу мати

Вона мусить бути дуже вихована і вчасно варити обід і робити що я велю і завжди бути зі мною чемна. Їй мусить бути п’ятнацять років. Вона мусить бути добра до бідних і прибирати дім і мати хороший харахтер і регулярно ходити доцеркви. Вона мусить бути гарна і кучирява. Якщо в мене буде саме така жінка то я буду страшно хорошим чоловіком. Я думаю жінка теж мусить бути страшно хороша. Деякі бідні жінки зовсім живуть без чоловіків.

КІНЕЦЬ

Ще того тижня я був на похорону пані Райт із Вайт Сендз. Чоловік покійниці був у страшному горі. Пані Лінд сказала що дід пані Райт якось украв вівцю, а Марілла сказала що неможна погано казати про мертвих. А чому неможна скажи Енн, я хочу знати. Це ж не дуже страшно небезпечно?

Ще пані Лінд страшно росердилася позавчора бо я спитав її чи вона жила в часи Ноя. Але я не хотів скривдити її почуття. Я лише хотів знати. Енн вона жила тоді?

Пан Гаррісон хотів позбутися свого пса. І повісив його але пес ожив і втік за клуню де пан Гаррісон копав яму. Тоді він повісив його знову і пес уже лишився мертвий. У пана Гаррісона новий наймит. Він дуже страшний незгаба і пан Гаррісон каже що він шульга на обидві ноги.

У пана Баррі ледачий наймит. Це пані Баррі так каже, а пан Баррі каже що він не зовсім ледачий, просто йому легше не працювати а молитися щоб усе робилося само.

У пані Ендрюс здохла призова свиня від нападу про яку вона так багато хвалилася. Пані Лінд сказала що то кара їй за гордість. Але я вважаю зі свинею це нечесно вийшло. Хворів Мілті Болтер. Лікар дав йому страшно гидкі ліки. Я сказав що вип’ю їх за нього за четвертак але всі Болтери такі жадебні. Мілті сказав що сам усе вип’є а гроші збереже. Я спитав пані Болтер як можна вполювати чоловіка. Вона страшно росердилася і сказала що не знає бо ніколи за чоловіками не бігала.

Спілка вдосконаленя Ейвонлі хоче знову фарбувати клуб. Їм набридло що він синій.

Вчора на чай до нас приходив новий пастор. Він з’їв три шматки пирога. Якби я стільки з’їв то пані Лінд назвала б мене поросям. А він ще швидко їв і кусав великі кусні. А мені Марілла завжди каже щоб я так неробив. А чому пасторам можна а хлопцям ні? Скажи я хочу знати.

Більше немає новин. Шлю тобі шість поцілунків, хххххх. І ще один від Дори. Ось. х.

Твій вірний друг,

Девід Кіт.

P. S.: Енн хто був батьком диявола? Скажи я хочу знати».

Розділ 18
ПАННА ДЖОЗЕФІНА НЕ ЗАБУВАЄ
«МАЛЕНЬКОЇ ЕНН»

На різдвяні канікули дівчата з Дому Патті роз’їхалися по домівках, проте тітонька Джеймсіна воліла залишитися в Кінгспорті.

– Ні до кого із друзів, що мене запросили, я не можу взяти трьох котів, – пояснила вона. – І лишати бідолашок самих на три тижні не хочу. Якби ми мали хоч якихось порядних сусідів, котрі могли б їх годувати – може, я й поїхала б. Та на цій вулиці немає нікого, окрім мільйонерів. Тож я лишуся тут, і в Домі Патті до вашого повернення усе буде готово.

Енн поїхала додому в передчутті звичних радощів, проте її сподівання, не втілилися в життя. В Ейвонлі панувала така рання, холодна й сніжна зима, якої не пригадували навіть найстаріші з односельців. Зелені Дахи буквально потопали у велетенських кучугурах. Майже щодня впродовж тих невдалих канікул лютували хурделиці; навіть у ясну погоду вітер невтомно нагортав нові замети. Щойно стежки розчищали, як їх знову укривав сніг. Вийти з дому було майже неможливо. Спілка вдосконалення Ейвонлі тричі намагалася дати вечірку на честь редмондських студентів, та щоразу здіймалася така сильна завірюха, що ніхто не міг і поткнутися на вулицю, отож вони у відчаї облишили марні спроби. Попри всю любов до Зелених Дахів, Енн не могла не сумувати за Домом Патті із затишним каміном, радісними очима тітоньки Джеймсіни, трьома котами, веселими дівочими балачками та приємними п’ятничними вечорами, коли в гості заходили друзі – поговорити про смішне й серйозне.

Тепер їй було самотньо. Діана безвилазно сиділа вдома через серйозний напад бронхіту. Вона не могла приходити до Зелених Дахів, та й Енн хіба що зрідка вдавалося відвідати Садовий Схил: звичний шлях крізь Ліс Привидів був геть засипаний снігом, довший – через міст понад Озером Осяйних Вод – часто виявлявся ненабагато кращим. Рубі Джилліс спочивала на засніженім цвинтарі, Джейн Ендрюс учителювала десь на заході Канади. Щоразу, коли то було можливо, до Зелених Дахів пробивався незмінно вірний Гілберт. Утім, його візити були вже не такі, як колись, і Енн майже страхалася їх. Лячно було часом, піднявши очі посеред несподіваної мовчанки, зустрітися з поглядом карих очей Гілберта – поглядом, що не залишав сумнівів щодо свого значення; лячно було й відчути, що вона шаріється під цим поглядом, палко й ніяково, так, мовби… мовби… словом, її це лякало. Енн хотілося знов опинитися в Домі Патті, де в незручній ситуації поряд завжди був хтось третій. Тут же, у Зелених Дахах, Марілла негайно забиралася до пані Лінд, захопивши із собою двійнят. Енн не сумнівалася в значенні цих жестів, та хай як вона гнівалася, вдіяти нічого не могла.

Деві ж був цілком щасливий. Рано-вранці він виходив з дому й відкидав лопатою сніг на стежках до криниці й курника. Окрім того, щодня він ласував різдвяними наїдками, у приготуванні яких з нагоди приїзду Енн змагалися між собою Марілла та пані Лінд, та ще й читав узяту в шкільній бібліотеці захопливу книжку про дивовижного героя – він, здавалося, мав справжнісінький талант потрапляти в халепи, з яких його зазвичай рятував землетрус чи виверження вулкана, що приносили йому удачу й дозволяли виходити сухим з води, тож історія закінчувалася незмінним тріумфом.

– Така ловка книжка, Енн, – мовив він якось із захватом. – Її цікавіше читати, ніж Біблію.

– Справді? – усміхнулася Енн.

Деві запитливо глипнув на неї.

– Ти, здається, зовсім не розсердилася, Енн. А пані Лінд страшенно розсердилася, коли я їй це сказав.

– Ні, Деві, я не розсердилася. Я вважаю цілком природним те, що дев’ятирічному хлопчикові пригодницьку книжку читати цікавіше, ніж Біблію. Та коли ти виростеш – я сподіваюся, ти зрозумієш, яка чудова книга Біблія.

– Ну, в ній теж є різне цікаве, – згодився Деві. – Ота історія про Йосипа[24]24
  Деві має на увазі біблійну історію про Йосипа, якого заздрісні брати продали в рабство (Буття, 37).


[Закрыть] – така ловка. Але я б на місці Йосипа братам не пробачив. Правда, Енн. Я б їм усім повідрубував голови. А пані Лінд страшно розсердилася, коли я їй теж це сказав, і закрила Біблію, і сказала, що більше нічого мені звідти не читатиме, доки я буду таке молоти. І тепер, коли вона по неділях читає Біблію, я нічого не кажу, тільки думаю, а потім усе переказую Мілті Болтеру в школі. Я розповів йому про Єлисея та ведмедиць і він так страшно налякався, що вже більше не сміється з лисини пана Гаррісона.[25]25
  Біблійна історія про дітей, котрі глузували з лисини пророка Єлисея, за що їх роздерли ведмедиці.


[Закрыть] Енн, а на нашому острові є ведмеді? Скажи, я хочу знати.

– Тепер уже ні, – неуважно відказала Енн, бо саме в цю мить вітер жбурнув сніг у вікно. – Ох, коли ж нарешті вщухне ця хурделиця?

– Бог його знає, – безтурботно мовив Деві, готуючись знову поринути в книжку.

Цього разу Енн таки розсердилася.

– Деві! – докірливо вигукнула вона.

– Це пані Лінд так каже, – спробував оборонитися Деві. – Ще того тижня Марілла запитала: «Цікаво, чи Людовік Спід і Теодора Дікс одружаться бодай колись?» – а пані Лінд їй так і сказала: «Бог його знає».

– Пані Лінд негарно сказала, – відповіла Енн, квапливо міркуючи, на котрий із рогів цієї несподіваної дилеми їй краще наштрикнутися. – Не варто згадувати ім’я Господнє надаремно чи легковажити ним. І ти більше ніколи не роби так, Деві.

– Навіть якщо я казатиму повільно й урочисто, як пастор?

– Так, навіть тоді.

– Добре, не буду. Людовік Спід і Теодора Дікс живуть у Центральному Графтоні, і пані Лінд каже, що він за нею сто років упадає. Енн, а вони вже скоро не будуть занадто старі, щоб женитися? Сподіваюся, Гілберт за тобою так довго не впадатиме. Коли ви одружитеся, Енн? Пані Лінд каже, що ви напевне одружитеся.

– Пані Лінд… – палко мовила Енн, та раптом зупинилася.

– Стара пліткарка, – спокійно договорив за неї Деві. – Її так усі називають. Але ж ви з Гілбертом одружитеся, Енн? Скажи, я хочу знати.

– Ти ще дурний маленький хлопчик, Деві, – сказала Енн, гордовито виходячи з кімнати.

У кухні не було нікого; вона вмостилася при вікні у швидкоплинних зимових сутінках. Сонце сіло, вітер ущух. На заході з-за бузкових хмар виглядав блідий холодний місяць. Небо темнішало, проте над західним обрієм дедалі яскравіше паленіла жовта смуга, мовби розсипані промені світла сходилися в одному місці; на тлі її чітко вирізнялися далекі, порослі ялинами, пагорби, що їхні обриси нагадували фігури священиків. Енн поглянула вдалечінь, на білі непорушні поля, мертвотно-холодні в різкому та похмурому призахідному світлі, і зітхнула. Їй було сумно й самотньо; із тяжким серцем дівчина міркувала, чи вдасться їй наступного року повернутися до Редмонду. Це здавалося малоймовірним. Єдина стипендія, котру міг здобути другокурсник, була зовсім невеличка. Брати гроші в Марілли Енн не хотіла й не сподівалася на те, що зможе заробити потрібну суму протягом літніх канікул.

«Доведеться, мабуть, наступного року перервати навчання, – тужливо думала вона, – і знову вчителювати в якій-небудь сільській школі, доки я зароблю достатньо, щоб закінчити Редмонд. А тим часом усі мої друзі вже отримають дипломи, та й про Дім Патті навіть не йтиметься. Але я не нарікатиму. Це ж добре, що в разі потреби я зможу заробити на себе сама».

– А до нас пан Гаррісон іде стежиною, – доповів Деві, виринаючи на кухоннім порозі. – Мабуть, пошту несе. Ми її вже три дні не одержували. А я хочу знати, що поробляють ті дурні ліберали. Я консерватор, Енн. А цих лібералів пильнувати треба, так собі й затям.

Справді, пан Гаррісон приніс пошту; невдовзі веселі листи від Прісцилли, Філ та Стелли розвіяли журбу Енн. Був там лист і від тітоньки Джеймсіни: вона писала, що регулярно розпалює камін, що всі коти здорові, а кімнатні рослини зелені й міцні.

«У нас дуже холодно, – розповідала тітонька Джеймсіна, – тож я пустила котів спати в будинку: Смалька й Джозефа на дивані у вітальні, а кицьку Сару – у ногах мого ліжка. Така втіха чути її муркотіння, коли я прокидаюся вночі й думаю про свою доню в далеких чужих краях. Хай де б вона була, я не хвилювалася б, аби тільки не в Індії. Кажуть, там страшні отруйні змії. І лише муркотіння кицьки Сари допомагає відігнати думки про тих змій. Мені не бракує віри, щоб примиритися будь із чим, тільки не зі зміями. Не розумію, нащо Господь узагалі їх створив. А часом думаю, що то й не Він. Мабуть, до створення змій неминуче доклав руку диявол».

Тоненький конверт із надрукованою на машинці адресою Енн лишила наостанок, припустивши, що то незначна, порожня дрібничка. Та прочитавши листа, завмерла на стільці непорушно, зі слізьми в очах.

– Що сталося, Енн? – запитала Марілла.

– Панна Джозефіна Баррі померла, – неголосно відповіла Енн.

– Померла все-таки, – мовила Марілла. – Вона вже понад рік була хвора, і Баррі щодня чекали звістки про її смерть. Добре, що нарешті вона спочила, бо мучилася страшенно. Вона завжди любила тебе, Енн.

– Так – до самого кінця, Марілло. Це лист від її адвоката. Вона заповіла мені тисячу доларів.

– Ого, скільки грошви, – озвався Деві. – Це та жінка, на яку ви з Діаною впали, коли стрибнули на ліжко в кімнаті для гостей? Мені Діана розповідала. Тому вона тобі стільки залишила?

– Цить, Деві, – тихенько мовила Енн. Із тяжким серцем вона вислизнула з кухні й пішла до своєї кімнати, лишивши змогу Маріллі та пані Лінд удосталь обговорити несподівану звістку.

– А Енн тепер вийде заміж? – занепокоївся Деві. – Доркас Слоун виходила заміж того літа й сказала, що якби мала достатню грошей, то нізащо не морочилася б із чоловіком, але навіть удівець із вісьмома дітьми – це краще, ніж жити із братовою.

– Помовч, Деві Кіт, – суворо урвала його пані Лінд. – Такі слова з вуст маленького хлопчика – це просто неподобство, будьте певні.

Розділ 19
ІНТЕРЛЮДІЯ

– Подумати лише – сьогодні мій двадцятий день народження, і другий десяток навіки лишається позаду, – звернулася Енн, сидячи на килимку перед каміном зі Смальком на колінах, до тітоньки Джеймсіни, котра читала в кріслі-гойдалці. У вітальні вони були самі. Стелла й Прісцилла пішли на збори якогось комітету, а Філ нагорі чепурилася, збираючись на вечірку.

– Здається, тобі сумно, – відповіла тітонька Джеймсіна. – Авжеж, другий десяток – це дуже приємна пора. Я тішуся, що так і не вийшла із цього віку.

Енн засміялася:

– І ніколи не вийдете, тітонько. Вам буде вісімнадцять років і тоді, коли матимете сто. Так, мені сумно, і я трішки розчарована. Колись давно панна Стейсі сказала мені, що до двадцяти років мій характер уже сформується назавжди. Але я не відчуваю, що сталося так, як повинно було статися. У моєму характері ще повно прогалин.

– Як і в кожному іншому, – підбадьорливо мовила тітонька Джеймсіна. – У моєму їх близько сотні. Твоя панна Стейсі вочевидь мала на думці, що до двадцяти років твій характер набуде того чи іншого напряму, у якому й розвиватиметься далі. Не журися, Енн. Виконуй свій обов’язок перед Богом, ближніми та собою, і тішся життю. Це моя філософія – і мені вона завжди помагала. А куди це збирається Філ?

– На танці. І в неї страшенно гарна сукня – шовкова, кремово-жовта, із мереживом павутинкою. Так пасує до її каштанових кіс.

– Є якісь чари в цих словах – «шовк» і «мереживо», правда? – мовила тітонька Джеймсіна. – Саме їхнє звучання викликає в мене відчуття танцю. Та ще й жовтий шовк. Така сукня мовби виткана із сонячного сяйва. Я завжди хотіла й собі жовту шовкову сукню, та спершу моя мати, а потім чоловік і чути про це не бажали. Найперше, що я зроблю, коли потраплю на Небеса – це пошию жовту шовкову сукню.

Енн знову засміялася; тим часом до вітальні в усій красі спустилася Філ і прискіпливо оглянула себе у високе овальне дзеркало на стіні.

– Ласкаве дзеркало – це запорука доброго настрою, – мовила вона. – Те, що висить у моїй спальні, робить мене зеленою. У мене гарний вигляд, Енн?

– Та чи знаєш ти, Філ, яка ти вродлива? – зі щирим захватом вигукнула Енн.

– Авжеж знаю. Для чого ще потрібні дзеркала й чоловіки? Та я не про те казала. Пасок гарно зав’язаний? Спідниця лежить рівно? А цю трояндочку, може, приколоти нижче? Боюся, так вона зависоко, і я здаватимуся кривобокою. Але отак вона мені лоскотатиме вухо, а я це ненавиджу.

– Усе дуже гарно, а ця твоя південно-західна ямочка – просто диво.

– Знаєш, за що я особливо люблю тебе, Енн? Ти дуже щира. Анітрохи не заздрісна.

– А чого їй заздрити? – здивувалася тітонька Джеймсіна. – Хай вона і не така вродлива, як ти, зате ніс у неї значно гарніший.

– Це правда, – згодилася Філ.

– Мій ніс завжди був для мене великою втіхою, – визнала Енн.

– Мені ще подобаються твої кучерики над чолом. Особливо цей – здається, наче зараз упаде, але не падає; така краса. А щодо носів, то мій мене жахливо непокоїть. Доки мені виповниться сорок, він буде вже зовсім негарний, як у всіх Бернів. А як тобі здається, Енн, яка я буду в сорок років?

– Доросла, статечна, заміжня, – піддражнила її Енн.

– Ні, – заперечила Філ, усідаючись зручніше в очікуванні свого кавалера. – Джозефе, ти, рябе чудовисько, не смій вистрибувати мені на коліна! Я не хочу йти на танці вся в котячій шерсті. Ні, Енн, статечною я не буду. Хоча заміж вийду, звісно.

– За Алека чи за Алонзо? – поцікавилася Енн.

– За одного з них, напевно, – зітхнула Філ, – якщо колись-таки зможу обрати.

– Такий вибір не має бути важкий, – докірливо мовила тітонька Джеймсіна.

– Тітонько, я народилася маятником і ніщо не зупинить моїх вагань.

– Треба бути розважливішою, Філіппо.

– Авжеж, це набагато краще, – кивнула Філ, – хоча й не так весело. А щодо Алека й Алонзо, то якби ви їх знали – зрозуміли б, чого мені так важко обрати. Вони однаково милі й гарні.

– То візьми когось іще милішого, – запропонувала тітонька Джеймсіна. – От хоча б Вілла Леслі, четвертокурсника, що так ходить за тобою. І очі в нього великі, лагідні, дуже красиві.

– Занадто великі й занадто лагідні, як у корови, – безжально відказала Філ.

– А що ти скажеш про Джорджа Паркера?

– Нічого, хіба вигляд у нього завжди такий, наче його щойно накрохмалили й відпрасували.

– Тоді Марр Голворсі. У ньому ти не знайдеш вад.

– Ні, але він бідний. А я мушу вийти за багатія. Статок і врода – ось дві мої незаперечні мірки, тітонько. Я вийшла б за Гілберта Блайта, якби він був заможний.

– Справді? – доволі гнівно мовила Енн.

– Нам ця думка не подобається, хоча нас самих і не цікавить Гілберт, о ні, – насмішкувато відповіла Філ. – Але не будемо про неприємне. Напевно, колись я таки вийду заміж, та сподіваюся, цей лихий день щонайдовше не настане.

– Як собі знаєш, Філ, але заміж без кохання не виходь, – застерегла тітонька Джеймсіна.

 
Серця, що на старий манір кохали,
Давно вже вийшли з моди й занепали,
 

– продзвеніла з веселою насмішкою Філ. – А ось і карета. Лечу! Бувайте, дві мої старомодні душеньки.

Вона пішла, а тітонька Джеймсіна стривожено глянула на Енн.

– Ця дівчина – гарна, мила й добра, та чи не здається тобі, Енн, що вона трішки несповна розуму?

– Ні, думаю, з розумом у неї все гаразд, – відповіла Енн, тамуючи усмішку. – Просто вона так висловлюється.

Тітонька Джеймсіна похитала головою.

– Сподіваюся, Енн. Сподіваюся, бо я люблю її. Але збагнути не можу – просто гублюся. Вона не схожа на жодну з тих дівчат, яких я знала, і з тих, якими була сама.

– А скількома дівчатами ви були, тітонько Джимсі?

– Либонь, чи не півдюжиною, мила.

Розділ 20
ГІЛБЕРТ ПРОМОВЛЯЄ ЗАПОВІТНІ СЛОВА

– Такий був нудний, звичайнісінький день, – позіхнула Філ, простягаючись на дивані, з якого перед тим вона зігнала двох явно невдоволених цим котів.

Енн підвела очі з-над «Записок Піквікського клубу». Тепер, по закінченні весняних іспитів, вона могла дозволити собі просто почитати Діккенса.

– Для нас – звичайнісінький, – замислено проказала вона, – а для когось це був чудовий день. Хтось нині був нестримно щасливий. А може, десь сталася велика подія – народився прекрасний вірш… чи майбутній славетний муж. А в когось нині розбилося серце, Філ.

– Нащо ти додала це останнє речення й зіпсувала таку гарну думку, люба? – буркнула Філ. – Не хочу думати про розбиті серця, і взагалі про будь-що неприємне.

– Невже ти гадаєш, що все життя зможеш уникати неприємного, Філ?

– Боже правий, та звісно, ні. Хіба зараз у мене його нема? Алек та Алонзо ятрять мою душу, то як можна вважати це чимось приємним?

– Ти ніколи нічого не сприймаєш серйозно, Філ.

– А навіщо? У світі й без мене багато серйозного люду, тож, Енн, йому потрібні й такі як я, просто для потіхи й розваги. Жахливо було б, якби всі довкола ходили такі мудрі, набурмосені й солідні. Моє призначення, як сказала б Дружина Джозайї Аллена[26]26
  Дружина Джозайї Аллена – псевдонім американської письменниці Марієтти Голлі (1836–1926). Її сатиричні й гумористичні твори часто порівнюють із творами Марка Твена.


[Закрыть] – «чарувати й заманювати». Ну зізнайся чесно, хіба я не зробила вашого життя в Домі Патті цього року веселішим і приємнішим?

– Так, зробила, – визнала Енн.

– І всі ви любите мене, навіть тітонька Джеймсіна, хоч і каже, що я геть божевільна. То нащо мені змінюватися? Боже, як я хочу спати. Вчора не могла заснути до першої ночі, бо читала страшнючу книжку про привидів. Читала в ліжку і, як ти гадаєш, чи могла я потім вилізти, щоб загасити лампу? Авжеж, що ні! На щастя, Стелла повернулася пізно, інакше та лампа горіла б до самого ранку. А так я покликала Стеллу, пояснила їй, у чому притичина, і попросила загасити світло. Якби я встала сама, хтось неодмінно схопив би мене за ногу, коли я лізла б назад у постіль. До речі, Енн, а тітонька Джеймсіна вже вирішила, що робитиме влітку?

– Так, вона лишиться тут. Я знаю, вона це робить заради котів, хай як запевняє, що відкривати на літо власний будинок – то завеликий клопіт, а їздити в гості вона не любить.

– Що ти читаєш?

– «Піквіка».

– Це книжка, яка в мене завжди пробуджує апетит, – відповіла Філ. – Там так багато й смачно їдять. Усі персонажі, здається, тільки те й роблять, що бенкетують: шинка, яйця, молочний пунш. Після «Піквіка» я зазвичай біжу прямісінько до буфета. Сама думка про нього нагадує мені, що я вмираю з голоду. Королево Анно, у нас є щось смачненьке?

– Уранці я спекла лимонний пиріг. Можеш собі відкраяти.

Філ рушила до комори, Енн із Смальком вийшла в сад. Був вологий весняний вечір, у повітрі ширилися приємні пахощі. У парку ще лежало трохи снігу, були й невеличкі посірілі кучугури попід соснами на шляху до затоки, недосяжні для променів квітневого сонця. Через ці кучугури дорога й досі була брудна, а у вечірньому повітрі відчувався вогкий холод. Та у віддалених улоговинках вже зеленіла трава, і в потаємному закутку Гілберт відшукав бліді запашні квіти суничного дерева, з букетом яких і прийшов до Енн.

Вона сиділа на великому сірому камені в саду, споглядаючи вірш: голу березову гілочку, що із досконалою витонченістю простяглася на тлі рожевого призахідного неба. Енн будувала повітряний замок – розкішний палац, де залиті сонцем подвір’я та величні зали повнилися вишуканими східними ароматами, і де вона була королевою й володаркою. Побачивши, як садом до неї йде Гілберт, дівчина спохмурніла. Останнім часом вона уникала зустрічей із ним наодинці. Проте зараз він таки застав її саму: навіть Смалько кудись утік.

Гілберт сів на камені побіля неї й простягнув їй свій весняний букет.

– Нагадує про дім і про наші колишні шкільні пікніки, правда, Енн?

Енн узяла квіти й сховала в них обличчя.

– Зараз я на вересовому пустищі пана Сайласа Слоуна, – захоплено мовила вона.

– Ти ж, мабуть, і насправді будеш там уже через декілька днів?

– Ні, лише через два тижні. Спершу погостюю в Болінброку, у Філ, а тоді вже поїду додому. Ти будеш в Ейвонлі раніше за мене.

– Ні, Енн, я взагалі не приїду в Ейвонлі цього літа. Мені запропонували роботу в редакції газети «Дейлі Ньюз», і я погодився.

– О, – непевним тоном проказала Енн. Вона замислилася, що ж то буде за літо в Ейвонлі без Гілберта. Чомусь така перспектива їй видавалася геть непривабливою. – Ну, – зрештою, мляво відказала вона, – для тебе це, звісно, велика удача.

– Так, я сподівався на цю роботу. Вона допоможе мені заробити на наступний рік у Редмонді.

– Тільки не працюй забагато, – мовила Енн, сама як слід не усвідомлюючи, що каже. Їй відчайдушно хотілося, щоб із будинку вийшла Філ. – Ти дуже напружено навчався упродовж року. Гарний вечір, правда? До речі, я знайшла сьогодні цілу галявину білих фіалок, отам, під тим старим покрученим деревом. У мене було відчуття, мовби я відшукала поклади золота.

– Ти завжди знаходиш поклади золота, – неуважно відповів Гілберт.

– Ходімо, пошукаємо ще, – підхопилася Енн. – Я покличу Філ і…

– Не треба ні Філ, ні фіалок, Енн, – тихо мовив Гілберт, так міцно стискаючи її руку, що вона не могла вивільнитися. – Я хочу дещо тобі сказати.

– Не кажи! – благально скрикнула Енн. – Ні… Гілберте, прошу тебе.

– Я мушу. Так не може більше тривати. Енн, я кохаю тебе. Ти це знаєш. Я… навіть сказати не можу, як сильно кохаю. Ти можеш мені пообіцяти, що станеш моєю дружиною?

– Я… ні, не можу, – пролебеділа нещасна Енн. – О, Гілберте… ти все зіпсував!

– Ти мене зовсім не любиш? – запитав Гілберт після жахливої паузи, упродовж якої Енн не зважувалася підвести очі.

– Ні… не так. Ти дуже дорогий мені як друг. Але я не кохаю тебе, Гілберте.

– І ти не можеш дати мені надії, що покохаєш… колись?

– Не можу, – у відчаї вигукнула Енн. – Я ніколи… ніколи не покохаю тебе, Гілберте. І більше ніколи не говори зі мною про це.

Запала нова пауза – така довга й моторошна, що врешті-решт Енн змушена була підвести голову. Гілберт сидів білий, мов стіна, а його очі… Енн здригнулася й відвела погляд.

Усе це було нітрохи не романтично. Невже всі освідчення мають виглядати так недоладно чи жахливо? Чи зможе вона колись забути Гілбертове обличчя в цю мить?

– Є хтось інший? – нарешті тихо запитав він.

– Ні… ні! – палко відказала Енн. – Таких почуттів я не маю ні до кого… і ти подобаєшся мені найбільше у світі, Гілберте. І ми повинні… повинні залишитися друзями.

Гілберт уривчасто й гірко розсміявся.

– Друзями! Твоєї дружби мені недостатньо, Енн. Мені потрібне твоє кохання – а ти кажеш, що я ніколи його не здобуду.

– Вибач. Пробач мені, Гілберте, – тільки й могла проказати Енн. Де, о, де були всі ті пишні й вишукані звороти, якими в уяві своїй вона мала звичку відмовляти нещасливим кавалерам?

Гілберт м’яко відпустив її руку.

– Нема чого пробачати. Часом я думав, що ти любиш мене. Я помилявся, от і все. На все добре, Енн.

Енн кинулася до своєї кімнати, впала на лавку під вікном, навпроти якого росли сосни, і гірко заридала. Вона відчувала, що з її життя навіки пішло щось безцінне, і розуміла, що то була дружба Гілберта. О, чому вона мала втратити її за таких обставин?

– Що сталося, люба? – запитала Філ, виринаючи з місячного сяйва.

Енн не відповіла. Їй хотілося, щоб Філ була за тисячу миль від неї.

– Я розумію – ти взяла й відмовила Гілбертові Блайту. Енн Ширлі, ти ідіотка!

– Ти вважаєш ідіотизмом відмовитися вийти за того, кого я не кохаю, – холодно й силувано відказала Енн.

– Ти бачиш кохання і не впізнаєш його. Вигадала там собі щось в уяві, вважаєш це коханням і переконана, що в житті все має саме так і бути. Ти ба, найперша моя зріла й розважлива думка. І як це мені вдалося?

– Філ, – благально мовила Енн, – прошу тебе, вийди. Я хочу побути сама. Мій світ розбився на друзки. Я мушу скласти його назад.

– Без усякого Гілберта в ньому? – поцікавилася Філ, ідучи.

Світ без Гілберта! Енн тужливо повторила ці слова. Чи не буде їй самотньо й сумно в такому світі? Але Гілберт сам винен. Він зіпсував їхню прекрасну дружбу. Тепер вона мусить навчитися жити без неї.