Текст книги "Енн із Острова Принца Едварда"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 28
ЧЕРВНЕВИЙ ВЕЧІР

– Цікаво, як би то було – жити у світі, де завжди панував би червень? – мовила Енн, проходячи крізь духмяний і квітучий надвечірній сад до парадного ґанку, де сиділи Марілла й пані Лінд, обговорюючи деталі похорону старої Атосси Коутс, на якому були присутні того дня. Дора сиділа між ними, сумлінно завчаючи урок, Деві ж усівся по-турецьки на траві із таким похмурим виглядом, на який лише дозволяла незмінна ямочка на його щоці.

– Ти втомилася б від такого світу, – зітхнула Марілла.

– Так, напевне; проте зараз думаю, що не скоро вдалося б мені від нього втомитися, якби весь він був такий прекрасний, як нинішній день. Усе тішиться літу й червню. Деві, звідки таке смутне листопадове обличчя в цю квітучу пору?

– Мені страшно набридло жити, – відказав юний песиміст.

– У десять років? Господи, як це сумно.

– Я не жартую, – повагом відповів Деві. – Я зневі… зневірений, – із зусиллям вимовив він нове складне слово.

– Чому? – поцікавилася Енн, усідаючись поряд із ним.

– Бо в нас нова вчителька прийшла замість пана Голмса, доки він хворіє, і завдала мені до понеділка десять прикладів з арифметики. Доведеться завтра цілий день розв’язувати. Нечесно, щоб люди працювали по суботах. Мілті Болтер нічого розв’язувати не збирається, але Марілла сказала, що я мушу зробити все. Мені ця панна Карсон геть нітрохи не подобається.

– Не кажи такого про вчительку, Деві, – суворо урвала його пані Лінд. – Панна Карсон – хороша дівчина, і без дурощів у голові.

– Не вельми приваблива характеристика, – засміялася Енн. – Я люблю, коли в людях є й дрібка пустотливості. Утім, про панну Карсон я все ж трохи кращої думки. Ми познайомилися вчора на молитовному зібранні, і в неї такі очі, що не можуть увесь час бути мудрими й розважливими. Не журися, Деві. завтра буде новий день, і я, наскільки зможу, допоможу тобі з арифметикою. Не марнуй цієї дивовижної години між світлом і темрявою на дрібні шкільні прикрощі.

– Не буду, – пожвавішав Деві. – Якщо ти мені допоможеш, я встигну ще порибалити з Мілті. Шкода, що тітку Атоссу ховали не сьогодні, а вчора. Я хотів піти на похорон, бо Мілті каже, що його мама сказала, що тітка Атосса напевне сяде в труні й висварить усіх, хто прийде її ховати. Але Марілла сказала, що нічого такого не було.

– Сердешна Атосса мирно лежала у своїй труні, – врочисто й серйозно мовила пані Лінд. – Ніколи ще не була вона така погідна, от що. Небагато сліз пролилося за нею, бідолахою. Усі домашні Елайші Райта були раді спекатись її, і не можу сказати, щоб я їх бодай трохи осуджувала за це.

– Мені здається, це найгірше – піти зі світу й не лишити в ньому нікого, хто засмутився б через твою смерть, – здригнулася Енн.

– Ніхто ніколи не любив сердешної Атосси, крім батьків – будьте певні, навіть чоловік, – підтакнула пані Лінд. – Вона була йому четвертою жінкою. То вже звичкою для нього стало – женитися. Він опісля того прожив лише кілька років. Лікар запевняє, що помер від нестравності шлунка, а я кажу – і завжди казатиму – всьому виною лихий Атоссин язик. Усе знала, горопашна, що коїться по сусідах, а себе самої так ніколи й не збагнула. Ну, хай там як, а вона померла. Наступною ж цікавою подією в нас буде весілля Діани.

– Чомусь так смішно й страшно думати про те, що Діана виходить заміж, – зітхнула Енн, обхопивши руками коліна й поглядаючи між дерев у Лісі Привидів на вогник у Діанинім вікні.

– Не розумію, що тут страшного, коли вона так гарно влаштувалася, – виразно проказала пані Лінд. – У Фреда Райта добра ферма, і він порядний хлопець.

– Звісно, він не той неотесаний гульвіса, за якого Діана колись мала намір вийти, – усміхнулася Енн. – Фред надзвичайно хороший.

– Таким він і має бути. Невже ти бажала б Діані побратися з негідником? Чи сама хотіла б вийти за такого?

– Ні, звісно. Я не хотіла б вийти за негідника, та вийшла б, напевне, за того, хто міг би стати негідником, але не став. Ну, а Фред невиправно бездоганний.

– Сподіваюся, колись ти помудрішаєш, – мовила Марілла.

У словах ЇЇ було чути нотку жалю й гіркоти. Марілла знала, що Енн відмовила Гілбертові Блайту. Ціле Ейвонлі гуло від пліток про цю подію, яка хтозна-як і випливла на білий світ. Можливо, Чарлі Слоун здогадався про щось і видав свої здогади як чистісіньку правду. Можливо, Діана зрадила таємницю Фреду, котрий не виявив належної чуйності. Так чи сяк, а говорили про це всі. Пані Блайт більше не цікавилася в Енн – ані сам на сам, ані прилюдно, – чи давно писав їй Гілберт, натомість при зустрічах минала її, хіба що холодно кивнувши. Енн, якій завжди подобалася весела, юна духом Гілбертова мати, потай дуже цим смутилася. Марілла не сказала нічого, та від пані Лінд дівчина мусила вислухати безліч ущипливих і гнівних тирад, доки вух цієї ласкавої добродійки не сягнула нова чутка: мати Муді-Спурджена Макферсона повідомляла, буцім у коледжі Енн має іншого «жениха» – заможного, вродливого і всуціль бездоганного. Опісля цього пані Лінд прикусила язика, хоч глибоко в душі усе ж воліла, щоб Енн таки дала згоду на шлюб із Гілбертом. Статок – це, звісно, чудово, хоч навіть практична й розсудлива пані Рейчел не вважала його аж таким необхідним для щастя. Якщо Чарівний Незнайомець подобається Енн більше, ніж Гілберт – розмову вичерпано; утім, пані Лінд боялася, що Енн зробить фатальну помилку й вийде заміж через гроші. Марілла надто добре знала Енн, тому цього не боялася.

– Від долі не втечеш, – похмуро мовила пані Лінд, – і те, чого не має бути, часом так само стається. Боюся, це може спіткати й Енн, коли не втрутиться Провидіння, от що.

І пані Лінд зітхнула. Їй було лячно, що Провидіння таки не втрутиться, а сама вона не могла зважитися на цей крок.

Енн вийшла до Джерела Дріад і вмостилася між папоротей попід старою березою, де колись вони з Гілбертом так часто проводили літні вечори. На канікули він знову лишився працювати в редакції газети, і в Ейвонлі без нього було дуже сумно. Він зовсім не писав Енн, котрій бракувало його листів. Звісно, двічі на тиждень їй писав Рой, і його листи були неймовірно пишномовними творами, гідними біографій чи мемуарів. Читаючи їх, Енн відчувала, що дедалі сильніше закохується, проте жодного разу на вигляд цих листів серце її не стислося так дивно, гостро й болісно, як тоді, коли пані Слоун передала їй із пошти конверт, підписаний прямим виразним почерком Гілберта. Вона поквапилася до своєї кімнатки на піддашші й нетерпляче роздерла конверт… щоб знайти в ньому віддруковану на машинці копію звіту якогось студентського товариства – тільки це й більше нічого. Енн жбурнула безневинний аркуш через усю кімнату й сіла писати особливо люб’язного листа Роєві.

Весілля Діани мало відбутися через п’ять днів. У Садовому Схилі все вирувало – там безупинно пекли, варили й смажили на незліченних гостей, як у давні добрі часи. Звісно, Енн мала бути дружкою, як постановили собі дівчата ще у дванадцять років, і з Кінгспорта чекали приїзду Фредового дружки Гілберта. Енн тішилася передсвятковим приготуванням і клопотам, проте серце їй раз по раз стискалося від затаєного жалю. У певнім розумінні вона втрачала свою давню сердечну подругу: новий дім Діани був розташований за дві милі від Зелених Дахів, тож колишнє щоденне спілкування відтепер ставало неможливим. Енн дивилася на вогник у Діанинім вікні й міркувала про те, скільки років він сяяв їй, наче маяк, а невдовзі навіки згасне його мерехтіння в літніх сутінках. На сірі очі їй набігли дві великі гіркі сльози.

«Ох, – подумала вона, – як це жахливо, що люди мусять виростати… одружуватися… і змінюватись!»

Розділ 29
ВЕСІЛЛЯ ДІАНИ

– І все ж єдині справжні троянди – це рожеві, – мовила Енн, підв’язуючи білою стрічкою весільний букет Діани в кімнатці на західному піддашші Садового Схилу. – Квіти любові й вірності.

Схвильована й перелякана Діана в білій весільній сукні стояла посеред своєї дівочої кімнати. На темних кучерях її, мов іній, лежав тонкий серпанок, що його вклала гарними зборками Енн, у цілковитій відповідності до їхньої давньої сентиментальної угоди.

– Усе так, як я уявляла колись давно, гірко ридаючи на саму думку про твоє неминуче весілля й нашу розлуку, – засміялася вона. – Ти наречена моєї мрії, Діано, у мерехтливому прегарному серпанку, а я – твоя дружка. Щоправда, без пишних рукавів, хоча ці короткі мереживні навіть кращі. Та й серце моє теж не зовсім розбите, і не можна сказати, щоб я ненавиділа Фреда.

– Ми ж не розлучаємося, Енн, – заперечила Діана. – Я їду недалеко, і ми любитимемо одна одну так само сильно, як завжди. Ми вірно трималися нашої давньої обітниці дружби, правда?

– Так. Ми не зрадили її. І наша дружба була прекрасна, Діано. Ніколи не затьмарила її ані сварка, ані прохолодність, ані недобре слово, і я дуже хочу, щоб так було завжди. Але тепер усе зміниться. Ти матимеш нові інтереси. Я відійду вбік. Але таке життя, як каже пані Рейчел. Вона дарує тобі одну з улюблених своїх плетених ковдр у тютюнову смужку, і другу обіцяє подарувати мені, коли я виходитиму заміж.

– Найгірше у твоїм весіллі буде те, що я вже не зможу бути твоєю дружкою, – зітхнула Діана.

– Наступного червня я буду дружкою на весіллі Філ і пана Блейка, а тоді мушу зупинитися. Ти ж знаєш приказку: «тричі в дружках – то довіку в дівках», – мовила Енн, визираючи у вікно, попід яким стояв сад, весь усипаний сніжно-рожевим цвітом. – Діано, пастор іде.

– Ох, Енн, – видихнула, тремтячи, зненацька пополотніла Діана. – Енн, я так хвилююся… я не зможу… Енн, я точно зомлію.

– Тоді я занурю твою голову в діжку з дощовою водою, – безжально відказала Енн. – Не бійся, люба. Весілля не може бути такою вже страшною мукою, якщо стільки людей лишилося після нього живими. Поглянь, яка спокійна й зосереджена я, і збери всю свою відвагу.

– Заждіть, панно Ширлі, буде ще ваша черга. Ох, Енн, я чую, тато йде сюди. Дай мені букет. Серпанок гарно лежить? Я не дуже бліда?

– Ти красуня. Мила Ді, поцілуй мене на прощання. Діана Баррі ніколи вже більше не поцілує мене.

– Зате це зробить Діана Райт. А от і мама кличе. Ходімо.

Тримаючись простого давнього звичаю, Енн спустилася у вітальню попід руку з Гілбертом. Вони зустрілися в горішньому передпокої – уперше від закінчення навчального року, бо ж Гілберт щойно вранці приїхав із Кінгспорта. Він чемно потис їй руку. Вигляд у Гілберта був щонайпривабливіший, хоча, як миттю зауважила Енн, він дуже схуд. Він не був блідий: обличчя його вкривав рум’янець, котрий спалахнув сильніше й густіше, щойно до нього підійшла Енн у легкій білій сукні та з конваліями в пишних лискучих косах. Коли удвох вони вийшли в заюрмлену вітальню, між гостей пробіг захоплений шепіт.

– Яка гарна пара, – стиха проказала Маріллі вражена пані Лінд.

Розчервонілий Фред поволі вийшов у вітальню сам, а невдовзі попід руку з батьком упливла й Діана. Вона не зомліла, і жодна недоречність не зіпсувала весільної церемонії. Опісля того відбувся веселий бенкет, а коли вечір добіг кінця, Фред і Діана під місячним сяйвом поїхали у свій новий дім, а Гілберт провів Енн до Зелених Дахів.

Щось від давньої їхньої дружби повернулося в загальній атмосфері безтурботних святкових веселощів. Як то було гарно – знову йти добре знайомим шляхом поряд із Гілбертом!

Ніч стояла така тиха, що можна було почути шепіт квітучих троянд… сміх стокроток… шурхіт трави… безліч переплетених між собою солодких звуків. Знайомі рідні поля мерехтіли попід місячними променями, що линули на світ.

– Може, пройдімося ще Стежиною Закоханих, перш ніж ти підеш додому? – запитав Гілберт, коли вони перетнули міст через Озеро Осяйних Вод, на дні якого лежав місяць, мов велетенська золота квітка.

Енн охоче погодилася. Того вечора Стежина Закоханих була справдешнім шляхом до країни мрій – мерехтлива й таємнича, повна сріблясто-білих чарів, витканих із місячного світла. Колись така прогулянка Стежиною Закоханих із Гілбертом чаїла в собі небезпеку; тепер же, завдяки Рою й Крістіні, усе було дуже спокійно. Та Енн завважила, що, весело щебечучи з Гілбертом, невпинно думає про Крістіну. Вона зустрічалася з нею кілька разів у Кінгспорті, і була чарівливо люб’язна. Крістіна теж була чарівливо люб’язна. Так, обидві вони поводилися надзвичайно сердечно. Але справжньої дружби з їхнього знайомства не зродилося – вочевидь, Крістіна усе ж не була рідною душею.

– Ти все літо проведеш в Ейвонлі? – запитав Гілберт.

– Ні. Наступного тижня поїду на схід, у Веллі Роуд. Естер Хейторн попросила мене замінити її в школі у липні й серпні. Там є літній семестр, а Естер не дуже добре почувається. Тож я попрацюю за неї. І чомусь я геть не шкодую, що мушу їхати. Знаєш, я почуваюся трохи чужою в Ейвонлі. Сумно… та це правда. Страшенно дивно бачити всіх цих дітей, що за два роки поставали вже зовсім дорослими юнаками й дівчатами. Половина моїх учнів тепер виросли. І я відчуваю себе такою старою, коли бачу, що вони зайняли місце, котре досі належало тобі, мені й усім нашим друзям.

Енн засміялася й зітхнула. Вона почувалася старою, зрілою й мудрою – що свідчило тільки про те, яка юна вона ще була. Вона казала собі, що нестерпно хоче повернутися в ті далекі веселі дні, коли життя линуло до неї мовби крізь рожеву пелену надій та ілюзій і мало в собі те, що так важко було описати словами, і що тепер зникло навіки. Де вони поділися – ті давні слава й мрії?

– «Так світ іде»,[34]34
  Гілберт посилається на комедію В. Шекспіра «Як вам це сподобається» (цит. за пер. О. Мокровольського).


[Закрыть] – розсудливо й трохи неуважно процитував Гілберт. Енн хотілося знати, чи думає він у цю мить про Крістіну. Ох, як тепер самотньо буде в Ейвонлі, коли Діана поїхала!

Розділ 30
ІСТОРІЯ ПАНІ СКІННЕР

Енн вийшла з поїзда на станції Веллі Роуд і роззирнулася в пошуках когось, хто мав би її зустріти. Оселитися вона мала в такої собі панни Джанет Світ, та на очі дівчині не трапилося нікого, хто відповідав би її уявленням про цю добродійку, що склалися в неї із листа Естер. Єдиною особою в полі її зору була літня жінка на возі, зусібіч заставленому мішками з поштою. За найобережнішими припущеннями ця добродійка важила щонайменше двісті фунтів; обличчя мала невиразне, червоне й кругле, мов повний місяць. Вбрана жінка була в тісну чорну кашемірову сукню, пошиту за модою десятирічної давності, дещо запорошений чорний капелюшок із жовтою стрічкою та полинялі чорні мереживні мітенки.

– Гей! – крикнула вона, махаючи батогом у бік Енн. – То ви нова вчителька у Веллі Роуд?

– Так.

– Я так і думала. У Веллі Роуд завжди вчительки гарні, а в Міллерсвілі миршаві, то всі знають. Джанет Світ запитала нині, чи можу я зустріти вас. А я кажу: «Та звісно, коли їй не шкода буде трішки пом’ятися. На цей віз і пошта ледве влізе, і я сама гладуха, ширша, ніж Томас». Заждіть, панночко, я тут посуну ці мішки й вас якось прилаштую. До Джанет нам лиш зо дві милі їхати. А валізу вашу привезе сусідський наймит увечері. Мене звуть пані Скіннер – Сара Скіннер.

Сяк-так вона прилаштувала Енн на воза; упродовж цієї процедури дівчина кілька разів весело підсміхнулася сама до себе.

– Паняй, конячко! – звеліла пані Скіннер, беручи віжки в пухкі руки. – То я вперше пошту везу. Томас хотів нині прополоти ріпу, то й попросив мене. Ну, я собі попоїла хутенько, та й рушила. Але мені й подобається наче. Нудно трохи, то звісно. Я собі часом сиджу й міркую, а тоді так просто сиджу. Паняй, конячко! Додому швидше хочеться. І Томасові сумно там без мене. Ми, бачте, молодята.

– Он як, – чемно відказала Енн.

– Щойно місяць як побралися. Томас довго ходив за мною. І так романтично.

Енн спробувала уявити пані Скіннер як романтичну особу й мусила визнати цілковиту свою поразку.

– Он як? – знову сказала вона.

– Еге ж. Бачте, за мною там іще один ходив. Паняй, конячко! Я так довго була вдовою, всі вже й не чекали, що я знову віддамся. А коли моя доня – вона теж учителька, як ви – поїхала десь працювати на захід, мені стало самотню, то я вже й не дуже опиралася. І почали до мене ходити двоє – Томас і другий, Вільям-Обедайя Сімен, так його звали. І я так довго не знала, кого з них обрати, а вони ходили й ходили, аж я вся змучилася. Бачте, той Вільям – він багатий, ферма в нього добра, і копійчина є. З нього ліпша партія була б. Паняй, конячко!

– Чому ж ви не обрали його? – запитала Енн.

– Він, бачте, не кохав мене, – серйозно мовила пані Скіннер.

Вражена Енн утупилася в неї, широко розплющивши очі від подиву. Та в обличчі пані Скіннер не знати було ані тіні жарту. Певне, нічого кумедного у власних словах вона не бачила.

– Він три роки жив удівцем, а на господарстві в нього сестра порядкувала. Але потім вона теж заміж вийшла, то йому знадобився хтось, щоб на хазяйстві порався. А хазяйство добряче, є де рук докласти, будьте певні. Паняй, конячко! А щодо Томаса – то він бідний, і коли дім його не протікає під дощем, то, певне, більш нічого доброго й не скажеш про нього, хоча так він доволі гарний. Але, бачте, я кохала Томаса, а до Вільяма мені й байдужки було. І так сама із собою сперечалася. «Саро Кроу, – казала я собі: бо ж мій перший чоловік був Кроу, – можеш собі вийти за багатого, звісно, але щаслива ти не будеш. Не можуть люди жити на цім світі без бодай краплиночки любові. Ліпше живи собі з Томасом, бо й він тебе любить, і ти його. А що тобі ще треба?» Паняй, конячко! І я сказала Томасу, що вийду за нього. Але весь той час до весілля й проїхати повз ферму Вільяма боялася, щоб знову не засумніватися, як уздрію його показний дім. А тепер уже геть про це не думаю, бо мені так легко й добре з Томасом. Паняй, конячко!

– А що сказав на те Вільям? – поцікавилася Енн.

– Понарікав трохи. А тепер ходить за одною кощавою старою панною в Міллерсвілі, то, думаю, вона хутенько й погодиться. Буде йому з неї ліпша жінка, ніж та перша. З нею Вільям і женитися не хотів. Просто освідчився їй, бо так велів його батько, та все надіявся, що вона скаже «ні». А вона взяла й сказала «так»! Бачте, як воно. Паняй, конячко! Добра була господиня, хоч і скупиндя така. Вісімнадцять років носила той самий капелюшок. А потім купила новий, то він зустрів її на вулиці й не впізнав. Паняй, конячко! Ото я замалим у халепу не вскочила. А могла ж вийти за нього й бути всеньке життя нещасна, як моя сердешна кузина Джейн-Енн. Вона віддалася за багатого, хоч і геть його не кохала, то життя тепер у неї собаче. Того тижня приїздила до мене, та й каже: «Саро Скіннер, я тобі заздрю. Ліпше жити в халупі на узбіччі з милим, ніж у великому домі з таким, як мій». Але в неї чоловік незлецький, хоча впертий такий, що натягає шубу, коли надворі усі дев’яносто градусів.[35]35
  Дев’яносто градусів за Фаренгейтом дорівнює приблизно двадцяти восьми за Цельсієм.


[Закрыть] Коли хочеш його вмовити щось зробити, треба казати, щоб усе робив навпаки. Та коли нема любові, щоб оте врівноважити, то й життя, вважайте, нема. Паняй, конячко! Онде вже й ферма Джанет. Узбіччя – так вона її назвала. Гарна, правда? Ви, певно, раді звідси вилізти – геть вас ця пошта притисла.

– Так, але мені було дуже приємно їхати з вами, – щиро відказала Енн.

– Та що ви кажете, – утішено мовила пані Скіннер. – Я розповім Томасові, неодмінно. Він так пишається, коли мене хвалять. Паняй, конячко! Ось уже й приїхали. Хай вам добре в тій школі ведеться. Тут за фермою Джанет є болото, там коротша стежка. Як будете нею ходити – глядіть пильнуйте. Бо коли провалитеся в ту чорну грязюку, враз утопитеся, як корова Адама Палмера. І до Судного Дня вас ніхто не побачить і не почує. Паняй, конячко!

Розділ 31
ЕНН ПИШЕ ФІЛІППІ

«Вітання Філіппі Гордон від Енн Ширлі.

Люба, я знаю, що давно вже мушу написати тобі. От я й знову сільська вчителька, тепер у Веллі Роуд. Живу в Узбіччі – обійсті панни Джанет Світ. Джанет мила й доволі гарна: не надто висока, повненька, але не занадто, що свідчить про бережливу душу, котра не виявляє надміру навіть у питаннях огрядності. У неї виткі каштанові коси із сивими ниточками, закручені в дульку на потилиці, усміхнене рожевощоке лице й великі лагідні очі, сині, мов незабудки. Та ще вона з тих дивовижних, старомодних господинь, які геть не турбуються, що зіпсують тобі травлення, коли тільки мають змогу щедро тебе нагодувати.

Вона подобається мені, а я – їй; найбільше, здається, тому, що в неї була сестра на ім’я Енн, яка померла молодою.

– Рада вас бачити, – жваво сказала вона, коли я зійшла з воза на її подвір’ї. – Боже, та ви геть не така, як я думала. У моєї сестри Енн були темні коси, то я собі гадала, що й у вас вони темні будуть. А ви онде яка руда!

На кілька хвилин мені здалося, що Джанет не сподобається мені так, як я того чекала, щойно її уздрівши. Та потім я нагадала собі, що нерозумно ставитися до людини упереджено лиш за те, що вона назвала твої коси рудими. Можливо, слова „каштановий“ узагалі немає в словнику Джанет.

Узбіччя – то дуже мила й гарна ферма. Будиночок невеличкий, білий, стоїть у чарівнім видолинку обіч дороги.

А поміж дорогою й домом є сад, де плодові дерева й квіти ростуть уперемішку. Стежка від хвіртки до дверей викладена по боках морськими черепашками – „роззявляками“, як називає їх Джанет, – понад ґанком звивається віргінський виноград, а дах весь порослий мохом. Кімнатчина в мене при вітальні – невеличка, світла й охайна; місця там стане хіба що для ліжка й трохи для мене. В узголів’ї висить картина з Роббі Бернсом на могилі Горянки Мері під велетенською вербою. Обличчя в Роббі невимовно скорботне, тож не дивно, що мені тут сняться жахіття. Уяви собі – найпершої ночі мені наснилося, що я НЕ МОЖУ СМІЯТИСЯ.

Вітальня крихітна й дуже чиста. Попід єдиним її вікном росте така тіниста верба, що в кімнаті панують незмінні смарагдові сутінки, які роблять її схожою на грот. На ручках і спинках крісел викладені прегарні серветки, на підлозі – пістряві килимки, на круглому столику охайно розташовані книжки й листівки, на камінній полиці вази із сухотрав’ям, а між ними – веселенька прикраса: п’ять металевих табличок із трун, що належать відповідно батькові Джанет, її матері, брату, сестрі Енн і наймиту, що колись тут помер! Тож коли я найближчими днями збожеволію, „цим ставлю вас до відома“, що завинили цьому вищезгадані таблички.

Та разом усе має дуже приємний вигляд, і я так і сказала Джанет. Вона одразу полюбила мене за це, так само, як колись запідозрила, що із сердешною Естер щось негаразд, бо та запевняла її, що морок у вітальні – це негігієнічно, і з тих самих причин відмовлялася спати на перині. Ну, а я на перинах розкошую, і що більш вони м’які й негігієнічні, то сильнішу я відчуваю втіху. А ще Джанет каже, що страшенно радіє, коли дивиться, як я їм. Вона боялася, що я буду, як панна Хейторн, котра снідала хіба фруктами, заливаючи їх гарячою водою, і вмовляла Джанет не їсти смаженого. Естер – чудова дівчина, хоч і надзвичайно примхлива. Уся біда в тім, що в неї недостатньо розвинена уява й таки є схильність до нестравності.

Джанет сказала, що я можу приймати у вітальні юних джентльменів! Хоч не думаю, що їх тут буде багато. Я ще не бачила жодного юнака у Веллі Роуд – окрім сусідського наймита Сема Толлівера, худющого, довготелесого хлопця із чуприною, мов солома. Днями він прийшов до нас надвечір і цілу годину просидів на садовій огорожі, коло ґанку, де ми із Джанет вишивали. Єдиними словами, котрі він із власної волі проказав, були: „Ви візьміть льодяника. Бо росяно, то щоб не кашляти, льодяник“ і „Страшно багато тут цвіркунів. Еге“.

Та все ж і тут є любовна історія. Здається, така моя доля – втручатися, більш-менш активно, у любовні історії старшого покоління. Пан та пані Ірвінг часто кажуть, що побралися завдяки мені. І пані Кларк із Кармоді невтомно дякує мені за натяк, що його, напевне, так чи так зробив би хтось інший, якби не я. Утім, я переконана, що Людовік Спід навряд чи перейшов би до наступного кроку після млявих упадань за Теодорою Дікс, якби я їм не допомогла.

Але зараз я – усього лише пасивний спостерігач. Я вже була спробувала втрутитися й замалим усе не зіпсувала. Тож краще лишуся осторонь, а тобі про все розповім особисто».