Текст книги "Енн із Острова Принца Едварда"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 37
НОВОСПЕЧЕНІ БАКАЛАВРИ

– Я хочу померти, або щоб нині був завтрашній вечір, – простогнала Філ.

– Якщо ти ще трохи поживеш, то здійсняться обидва бажання, – спокійно відказала Енн.

– Легко тобі не перейматися. Ти у філософії – як риба у воді. А я ні, і коли думаю про цей жахливий завтрашній іспит, то від страху зовсім гублюся. Що скаже Джо, коли я все провалю?

– Не провалиш. Як ти склала сьогодні греку?

– Не знаю. Може, письмова робота була добра, а може – така препогана, що Гомер перевернувся в труні. Я стільки зубрила й скніла над конспектами, аж тепер нічого не здатна оцінювати. Яка щаслива буде маленька Філ, коли все це іспитування мине.

– Іспитування? Вперше чую таке слово.

– А хіба я не маю права створити власне слово, як будь-хто інший? – обурилася Філ.

– Слів не створюють – вони ростуть, – відповіла Енн.

– Нехай. Все одно я вже бачу на обрії ясні тихі води без жодних екзаменаційних рифів. Дівчата, а ви… ви усвідомлюєте, що наше редмондське життя вже майже закінчилося?

– Я – ні, – сумовито проказала Енн. – Здається, щойно вчора ми із Пріс, такі самотні, стояли в тій юрмі першокурсників. І ось ми вже четвертокурсниці, складаємо випускні іспити.

– «Премудрі, найшановніші синьйори»,[43]43
  Видозмінена цитата з трагедії В. Шекспіра «Отелло» (за пер. І. Стешенко). Також гра слів: signiors (синьйори) співзвучне із Seniors (четвертокурсники).


[Закрыть] – процитувала Філ. – Гадаєте, ми справді помудрішали, відколи приїхали до Редмонду?

– Поводитеся ви часом так, наче цього не сталося, – суворо заявила тітонька Джеймсіна.

– Ох, тітонько Джимсі, невже, якщо дивитися загалом, ми не були доволі славними дівчатами усі ці три роки, коли ви дбали про нас, як рідна мати? – благально мовила Філ.

– Ви були четверо найкращих, наймиліших і найславніших дівчат з усіх, що колись ходили разом до коледжу, – запевнила тітонька Джеймсіна, котра ніколи не псувала своїх компліментів недоречною ощадливістю. – Та розуму у вас, боюся, ще замало. Інакше бути й не могло. Розум приходить із досвідом. Його неможливо навчитися із жодних лекцій. Ви провчилися в коледжі чотири роки, а я – ані дня, проте я знаю незмірно більше, ніж ви, панянки.

 
Не всі знання освіта визначає,
І є ще ті, яких найкраща школа
Тобі не дасть, і навіть жоден коледж —
Бо їх лише життя тебе навчає,
 

– процитувала Стелла.

– Чи навчилися ви в Редмонді чогось, окрім мертвих мов, геометрії та інших нісенітниць? – запитала тітонька Джеймсіна.

– О, так, звісно, тітонько, – відповіла Енн.

– Ми збагнули настанову, яку дав нам професор Вудлей на останньому засіданні Товариства філоматів, – мовила Філ. – Він сказав: «Гумор – найпікантніша із приправ на бенкеті життя. Смійтеся зі своїх помилок, але вчіться на них, жартуйте зі своїх бід, але черпайте в них силу, кепкуйте зі своїх труднощів, але долайте їх». Хіба цього не варто вчитися, тітонько Джимсі?

– Так, люба. Коли навчишся сміятися з того, із чого слід посміятися, і не сміятися з того, із чого не слід – здобудеш мудрість і розважливість.

– А що ти винесла з редмондського курсу, Енн? – тихо й замислено поцікавилася Прісцилла.

– Я думаю, – поволі проказала Енн, – що я навчилася кожну дрібну перепону розглядати як кумедну розвагу, а кожну велику – як ознаку перемоги. У підсумку, напевно, це й дав мені Редмонд.

– А я процитую інше висловлювання професора Вудлея, щоб пояснити, що коледж дав мені, – мовила Прісцилла. – Пам’ятаєш, Енн, у своїй прощальній промові він сказав: «У світі так багато всього – коли тільки мати очі, щоби бачити, серце, щоб любити, руку, щоб узяти – у жінках і чоловіках, у мистецтві й літературі є так багато приводів для вдячності й радості». Певною мірою Редмонд навчив мене саме цього.

– Судячи з того, що ви всі кажете, – зазначила тітонька Джеймсіна, – суть у тім, що коли маєш достатньо природної кмітливості, то за чотири роки в коледжі можна навчитися того, на що у звичному житті знадобилося б років двадцять. Що ж, це виправдовує вищу освіту в моїх очах. Досі я мала сумніви щодо неї.

– А як же ті, хто не має природної кмітливості, тітонько Джимсі?

– Ті, хто її не має, ніколи нічого не навчаться, – відрубала тітонька Джеймсіна, – ані в коледжі, ані в житті. І в сто років вони знатимуть не більше, ніж того дня, коли щойно з’явилися на світ. То їхня біда, а не провина, сердешні душі. Але ті з нас, хто має цю кмітливість, мусять щедро віддячити за неї Господові.

– Ви не поясните, що таке природна кмітливість, тітонько Джимсі? – запитала Філ.

– Ні, юна леді. Ті, хто її має, самі знають, що це таке, а ті, хто не має, все одно ніколи не збагнуть, тож пояснювати не варто.

Клопіткі дні проминули, іспити завершилися. Енн здобула диплом із відзнакою за успіхи в англійській мові й літературі, Прісцилла – за успіхи в класичних мовах, Філ – у математиці. Стелла одержала добрі оцінки з усіх предметів. Надійшла урочиста випускна церемонія.

– Цей день я колись могла б назвати епохою у своїм житті, – мовила Енн, витягаючи з коробки фіалки, що надіслав їй Рой, і замислено їх розглядаючи. Вона хотіла вплести їх у коси, аж тут погляд її зупинився на іншій коробці, що стояла на її столику. У ній були білі конвалії – чисті й свіжі, зовсім як ті, що квітнули в Зелених Дахах, коли в Ейвонлі надходив червень. Поряд із коробкою лежала листівка від Гілберта Блайта.

Енн міркувала, чому Гілберт надіслав їй квіти до випуску. Упродовж семестру вона майже не бачила його. Лиш єдиний раз він заходив у Дім Патті – надвечір у п’ятницю невдовзі після різдвяних канікул, – та й деінде вони рідко зустрічалися. Енн знала, що Гілберт навчається дуже сумлінно, щоб здобути диплом із відзнакою та премію Купера, толе майже не бере участі у світськім житті Редмонду. Для самої Енн то був приємний і веселий рік. Вона часто бувала в Гарднерів, де близько подружилася з Дороті, і в редмондських колах щодня очікували звістки про її заручини з Роєм. Енн також цього сподівалася. Проте нині, збираючись на випускну церемонію, вона відклала Роєві фіалки набік і взяла із собою Гілбертові конвалії. Вона не могла пояснити свого вчинку. Та в цю мить здійснення давно виплеканих мрій, минулі ейвонлійські дні, сподівання й дружба здалися їй дивовижно близькими. Колись вони з Гілбертом жваво й весело уявляли себе в бакалаврських мантіях і шапочках – і тепер, коли цей чарівний день настав, Роєвим фіалкам не було місця в ньому. Здавалося, що тільки квіти давнього друга причетні до плоду, визрілого із квіту колишніх надій, які цей друг поділяв і розумів, як ніхто.

Довгі роки цей день вабив її до себе, проте лишив по собі один-єдиний гострий, болючий спогад – і не були то ані трепетна мить, коли поважний ректор Редмонду вручив їй шапочку й диплом і проголосив бакалавром гуманітарних наук, ані блиск Гілбертових очей, коли він уздрів її конвалії, ані скрушний, здивований погляд Роя, котрий минав її на подіумі. Не були то й поблажливі привітання Аліни Гарднер, ані сердечні, палкі побажання Дороті. То був дивний, незбагненний біль, що зіпсував для неї цей довгожданий день і лишив слабкий, але відчутний присмак гіркоти.

Того вечора випускники влаштовували бал. Збираючись на нього, Енн відклала вбік разок перлів, котрий носила зазвичай, і витягла з валізи маленьку коробочку, що різдвяного ранку надійшла поштою в Зелені Дахи. У ній виявився тонкий золотий ланцюжок із крихітною рожевою емалевою підвіскою у формі серця. На листівці, що прийшла разом із подарунком, стояв підпис: «Із найкращими побажаннями від давнього друга. Гілберт». Енн, якій підвіска нагадала той фатальний день, коли Гілберт назвав її «морквою», опісля чого марно намагався помиритися за допомогою льодяника у формі сердечка, посміялася із власних спогадів і відповіла йому коротким щирим удячним листом, проте самої підвіски ніколи не носила. Нині ж, мрійливо всміхаючись, вона застібнула ланцюжок на своїй білій шиї.

До коледжу вони з Філ рушили вдвох. Енн ішла мовчки, Філ безупинно базікала. Раптом вона проказала:

– Я чула, що сьогодні після церемонії оголосять про заручини Гілберта Блайта із Крістіною Стюарт. Ти щось про це знаєш?

– Ні, – тільки й мовила Енн.

– Я думаю, це правда, – безтурботно вела далі Філ.

Енн не відповіла. У темряві вона відчувала, як паленіє її лице. Рукою дівчина сягнула за комір і схопила золотий ланцюжок. Смикнула один-єдиний раз – і він порвався. Енн поклала зламану прикрасу в кишеню. Руки її тремтіли, очі пекли від сліз.

Але того вечора вона була найвеселішою з найвеселіших красунь на балу, і Гілбертові, котрий підійшов запросити її на танець, без жалю відказала, що її картка вже заповнена. І коли вдома вони з дівчатами посідали біля каміна, де догоряв вогонь, зганяючи весняну прохолоду з їхніх гладеньких щік, ніхто не щебетав про день минулий так радісно й безтурботно, як вона.

– Коли ви пішли, заходив Муді-Спурджен Макферсон, – мовила тітонька Джеймсіна, котра не лягала спати, щоб підтримувати вогонь у каміні до їхнього повернення. – Він не знав про бал. Цьому хлопчині слід на ніч обв’язувати голову гумовою торочкою, щоб вуха не відстовбурчувалися. Так робив свого часу один з моїх кавалерів, і йому дуже допомогло. То була моя порада, і він прийняв її, хоч і не зміг мені цього пробачити.

– Муді-Спурджен – дуже серйозний юнак, – позіхнула Прісцилла. – Його турбують речі важливіші, аніж вуха. Він хоче бути священиком.

– Ну, думаю, Господь не зважає на те, які в кого вуха, – відповіла тітонька Джеймсіна, яка з належною повагою ставилася до кожного священика, і навіть до того, хто ще тільки збирався ним стати.

Розділ 38
ОМАНЛИВИЙ СВІТАНОК

– Подумати лише – уже за тиждень я буду в Ейвонлі, як чудово! – мовила Енн, укладаючи в коробку ковдри пані Лінд. – Та вже за тиждень я назавжди покину Дім Патті, як жахливо!

– Цікаво, чи буде наш сміх відлунювати панні Патті й панні Марії в їхніх дівочих снах, – замислилася Філ.

Їхні господині поверталися додому, об’їздивши ледь не всі населені частини земної кулі.

«Ми приїдемо в першій половині травня, – писала панна Патті. – Мабуть, після Зали Царів у Карнаку Дім Патті здасться мені зовсім маленьким, та я ніколи не любила жити у великих будинках. Тож буду рада знов опинитися вдома. Коли починаєш мандрувати на схилі життя, устигаєш побачити більше, бо знаєш, що на все тобі лишилося обмаль часу, а ще це стає дедалі цікавіше. Боюся, Марія тепер ніколи вже не буде задоволена своїм існуванням».

– Я залишу тут свої мрії і сни, щоб вони зробили щасливим наступного мешканця цієї кімнатки, – мовила Енн, тужливо оглядаючи свою блакитну спаленьку, де провела три щасливих роки. Біля цього вікна вона вклякала, щоб помолитися, з нього споглядала сонце, що пірнало надвечір за сосновий гай. Тут вона слухала стукіт дощових крапель об скло й щовесни вітала перших вільшанок. Вона замислилася, чи лишаються думки та мрії жити в кімнатах, де з’явилися на світ? Невже, коли хтось виїздить із кімнати, де радів, страждав, сміявся й плакав, щось невловне й невидиме, та все ж реальне, не зостається по ньому дзвінким спогадом?

– Я думаю, – озвалася Філ, – що кімната, де ти мрієш, тішишся, плачеш і живеш, стає нерозривно пов’язана з тобою й уособлює тебе. Я певна, що коли зайду до цієї кімнати й через п’ятдесят років, вона промовить до мене: «Енн, Енн!» Як гарно ми провели тут час, мила! Скільки було в нас розмов, і жартів, і дружніх розваг! Ох, Боже! У червні я вийду заміж за Джо і знаю, що буду невимовно щаслива. Але зараз, у цю мить, я хочу, щоб це прекрасне редмондське життя тривало вічно.

– І я така нерозсудлива, що хочу цього ж, – визнала Енн. – Хай яке безмежне, глибоке щастя чекатиме на нас у майбутньому, вже ніколи ми не спізнаємо того безтурботного, радісного життя, яке проводили тут. Воно скінчилося навіки, Філ.

– Що ти робитимеш зі Смальком? – поцікавилася Філ, коли цей привілейований кіт нечутно зайшов до кімнати.

– Я заберу його додому, разом із Джозефом та кицькою Сарою, – мовила тітонька Джеймсіна, переступаючи поріг слідом за Смальком. – Шкода буде розлучати цих котів опісля того, як вони навчилися жити разом. Це непростий урок і для тварин, і для людей.

– Сумно мені прощатися зі Смальком, – зажурилася Енн, – проте в Зелені Дахи я взяти його не можу. Марілла не терпить котів, і Деві напевне замучить його до смерті. Та й удома я, мабуть, ненадовго лишуся. Мені пропонують посаду директорки середньої школи в Саммерсайді.

– Ти поїдеш? – запитала Філ.

– Я… я ще не знаю, – знічено зашарілася Енн.

Філ кивнула з розумінням. Авжеж, Енн не могла приймати рішення, доки Рой не освідчиться. А він освідчиться – у цьому не було жодних сумнівів, як і в тім, що на доленосне питання Енн відповість незаперечною згодою. Сама Енн міркувала про ці події з майже незмінним задоволенням. Вона так сильно кохала Роя, хоча це було й не зовсім те, що колись їй здавалося коханням. «Та чи бодай щось у житті, – кволо запитувала себе Енн, – є достоту таким, яким поставало в минулих наївних уявленнях?» То була така сама втрата ілюзій, як у дитинстві, коли вперше вона побачила холодний блискіт справжнього діаманта замість сподіваної фіолетової пишноти. «Не таким я уявляла собі діамант», – сказала вона тоді. Але Рой – чудовий юнак, і вони будуть дуже щасливі разом, хай навіть якоїсь трепетної іскорки й бракуватиме в їхнім житті. І коли Рой того вечора прийшов, щоб запросити Енн на прогулянку до парку, усі в Домі Патті знали, що він хоче їй сказати, і знали – чи то думали, що знали, – яка буде її відповідь.

– Енн дуже пощастило, – завважила тітонька Джеймсіна.

– Може, і так, – знизала плечима Стелла. – Рой – гарний хлопець і все таке. Та загалом у ньому нічого немає.

– Це дуже схоже на заздрощі, Стелло Мейнард, – дорікнула тітонька Джеймсіна.

– Схоже, але я не заздрю, – спокійно відповіла Стелла. – Я люблю Енн, і мені подобається Рой. Усі кажуть, яка вони розкішна пара, навіть пані Гарднер тепер уважає її чарівною. Це звучить так, наче їхній шлюб був укладений на небесах – але я сумніваюся. От побачите, тітонько.

Рой освідчився Енн у тій самій альтанці край затоки, де вони розмовляли в дощовий день їхнього знайомства. Те, що він вибрав саме це місце, здалося Енн надзвичайно романтичним. І освідчення своє він підніс у таких бездоганно романтичних висловах, наче списав його із книжки з етикету, як то робив колись один із кавалерів Рубі Джилліс. Усе звучало казково й дуже щиро. Ніякого сумніву не було в тім, що Рой описував істинні свої почуття. Жодної фальшивої ноти не пролунало в усій симфонії. Енн відчувала, що мусить трепетати з ніг до голови. Але вона не трепетала – вона була страхітливо байдужа. Коли ж Рой замовк в очікуванні відповіді, вона відкрила рота, щоби проказати своє доленосне «так».

Аж раптом… раптом Енн відчула, що тремтить, ніби сахаючись назад від чорної прірви. Настала одна з тих митей, коли сліпучим спалахом нам відкривається більше, ніж того навчив нас увесь попередній досвід. Вона висмикнула свою руку з Роєвої.

– Ні… я не можу вийти за тебе… не можу, не можу! – знавісніло скрикнула вона.

Рой зблід; вигляд у нього був геть спантеличений. Він – і не докоряймо йому цим – упевнено очікував іншої відповіді.

– Тобто… як це? – промимрив він.

– Я не можу вийти за тебе, – із відчаєм у голосі повторила Енн. – Я думала, що зможу… але не можу.

– Чому не можеш? – уже спокійніше запитав Рой.

– Бо… я не настільки люблю тебе.

Уся кров кинулася Роєві в обличчя.

– То ці два роки ти просто бавилася? – поволі проказав він.

– Ні, ні… – затинаючись вимовила сердешна Енн. Ох, як же це пояснити? Вона не могла пояснити. Деякі речі пояснити неможливо. – Я думала, що люблю тебе… справді так думала… але тепер знаю, що не люблю.

– Ти розбила мені життя, – трагічно мовив Рой.

– Прости мені, – благала нещасна Енн із розчервонілими щоками та слізьми на очах.

Рой відвернувся й кілька хвилин стояв, незмигно дивлячись на море. Коли він повернувся назад до Енн, обличчя в нього знову було дуже бліде.

– І ти не можеш дати мені надії? – запитав він.

Енн мовчки похитала головою.

– Тоді прощавай, – мовив Рой. – Я не розумію… не можу повірити, що ти не та жінка, яку я бачив у тобі, Енн. Але не дорікатиму. Ти єдина, кого я міг покохати. Дякую тобі принаймні за дружбу. Прощавай, Енн.

– Прощавай, – ледь чутно відказала Енн. Коли Рой пішов, вона ще довго сиділа в альтанці, дивлячись, як із-над затоки невблаганно й тихо насувається білий туман. То була година її сорому, приниження та зневаги до себе. Одна за одною на неї налітали хвилі цих тяжких почуттів. Та все ж попід ними їй мерехтіло й дивне відчуття новоздобутої свободи.

У сутінках вона прослизнула в Дім Патті й тихенько зачинила за собою двері своєї кімнатки. Але там на лавці при вікні сиділа Філ.

– Зажди, – мовила Енн, спалахнувши в передчутті сцени. – Спершу послухай, що я тобі скажу. Філ, Рой попросив моєї руки і… і я відмовила.

– Ти… відмовила?! – ошелешено перепитала Філ.

– Так.

– Енн Ширлі, ти здуріла?

– Ні, – кволо проказала Енн. – Ох, Філ, не сварися. Ти не розумієш.

– Авжеж, не розумію. Ти два роки охоче приймала залицяння Роя Гарднера – а тепер кажеш, що відмовила йому? Виходить, ти найганебнішим чином із ним фліртувала. Від тебе, Енн, я такого не сподівалася.

– Я не фліртувала… і до останньої миті була певна, що люблю його, а тоді… тоді збагнула, що ніколи не зможу вийти за нього заміж.

– Напевне, – безжально припустила Філ, – ти хотіла вийти за нього через гроші, але тобі завадила найкраща частина твого єства.

– Ні. Я ніколи не думала про його гроші. Ох, я не можу пояснити це тобі так само, як не змогла пояснити йому.

– Усе одно, я вважаю, що ти несправедливо вчинила з Роєм, – сердито відказала Філ. – Він розумний, вродливий, заможний і добрий. Чого тобі ще треба?

– Мені потрібен чоловік, якого я зможу легко прийняти у своє життя. Рой не такий. Спершу мене підкорила його врода й уміння робити гарні компліменти, а потім я вирішила, що мушу бути закохана в нього, бо він мій темноокий ідеал.

– Нехай я ніколи не можу зрозуміти, чого хочу, – але ти ще гірша за мене, – відповіла Філ.

– Я знаю, чого хочу, – заперечила Енн. – Біда в тім, що мої бажання змінюються, і я мушу осягати їх заново.

– Ну, думаю, казати тобі щось марно.

– Не кажи нічого, Філ. Я повергнута в прах. Усе здається зіпсованим. Я вже ніколи не зможу згадати редмондські дні і знову не відчути сьогоднішнього приниження. Рой зневажає мене… і ти… і я сама себе зневажаю.

– Бідолашечко, – відтанула Філ, – ходи сюди, я тебе втішу. Я не маю права тебе сварити – адже я сама вийшла б за Алека чи Алонзо, якби не зустріла Джо. Ох, Енн, у житті все страшенно заплутано. І зовсім не так ясно й гладенько, як у романах.

– Я сподіваюся, що більше ніхто й ніколи не попросить моєї руки, – схлипнула сердешна Енн, щиро вважаючи, що хоче саме цього.

Розділ 39
НОВІ ВЕСІЛЛЯ

Перші кілька тижнів після повернення в Зелені Дахи Енн відчувала, що життя невпинно котиться вниз. Їй бракувало веселого дружного життя в Домі Патті. Увесь минулий семестр вона снувала радісні честолюбні мрії – а тепер вони розсипалися на порох. Нескоро вдалося їй позбутися відчуття пекучої зневаги до себе й знову почати мріяти. Тим часом вона збагнула, що самотність із мріями – це розкіш, а в самотності без мрій немає жодних принад.

Після болісного прощання в альтанці вона більше не зустрічалася з Роєм, та перед її від’їздом із Кінгспорта в Дім Патті зайшла Дороті.

– Мені дуже шкода, що ти не вийдеш за Роя, – мовила вона. – Я сподівалася, що ми будемо сестрами. Хоч ти все правильно зробила. З ним померти можна від нудьги. Я люблю його, звісно; він добрий, милий хлопчина, та нітрошечки не цікавий. Усім здається, ніби він має бути цікавий, хоча насправді це не так.

– Але нашої дружби це не зруйнує, Дороті? – журливо запитала Енн.

– Авжеж, ні. Ти надто хороша, щоб я погодилася втратити тебе. Хай навіть ми не будемо сестрами, я так чи сяк волію лишитися твоєю подругою. І не смутися через Роя. Зараз йому кепсько – я щодня мушу слухати його нарікання, – та в нього це мине, як завжди.

– О… як завжди? – перепитала Енн, і голос її ледь змінився. – Тобто… вже й раніше минало?

– Так, – просто відказала Дороті. – Уже двічі. І обидва рази він так само виливав мені душу. Але ті, колишні дівчата, навіть не відмовляли йому – всього-на-всього оголошували про свої заручини з кимось іншим. Звісно, коли він зустрів тебе, то присягався, що ти перша, кого він покохав, а досі то були дурні дитячі захоплення. Та я певна – можеш не хвилюватися.

І Енн постановила собі не хвилюватися. Її опосіла дивна суміш полегшення й прикрості. Рой запевняв її, що вона була єдина, кого він міг покохати. Авжеж, він і сам у це вірив. Та її тішило, що вона, очевидно, усе-таки не розбила йому життя. Були й інші богині, а Рой, зі слів Дороті, мусив незмінно комусь поклонятися. Попри те, іще кілька ілюзій було розвінчано, а Енн почала тужливо думати, що життя без них здається їй геть невеселим.

Першого ж вечора по поверненні з Кінгспорта вона спустилася зі своєї кімнатки на піддашші з печальним лицем.

– Що сталося зі старенькою Сніговою Королевою, Марілло?

– Я знала, що ти засмутишся, – відказала Марілла. – Мені й самій прикро. Це дерево росло там іще відколи я була юною дівчиною. А в березні воно впало під час великої бурі. Стовбур прогнив ізсередини.

– Мені його бракуватиме, – зітхнула Енн. – Моя кімната без нього мовби зовсім інша. Тепер я не зможу дивитися у вікно без відчуття втрати. І – ох, ніколи не було ще так, щоб я поверталася в Зелені Дахи, а мене тут не чекала Діана.

– У Діани зараз інші клопоти, – багатозначно проказала пані Лінд.

– Розкажіть мені всі-всі ейвонлійські новини, – мовила Енн, усідаючись на кухоннім ґанку, де призахідне сонце лилося золотим дощем на її коси.

– Ми ж тобі писали – а крім того, небагато тут новин, – відповіла пані Лінд. – Ти, може, не чула хіба, що Саймон Флетчер зламав ногу минулого тижня. Для його сім’ї то велика удача. Тепер вони впорають цілу купу справ, які хотіли зробити, але не могли, доки він заважав їм, старий упертюх.

– Флетчери всі такі занудні, – озвалася Марілла.

– Занудні? Еге ж! Його матінка мала звичку виступати на молитовних зібраннях – перелічувати геть усі вади власних дітей і молитися за їхнє виправлення. Хіба дивно, що після того діти ставали ще гірші, аніж були?

– Ти не розповіла Енн про Джейн, – нагадала Марілла.

– О, Джейн, – пирхнула пані Лінд. – Так, – неохоче визнала вона, – Джейн минулого тижня повернулася додому із заходу, і збирається вийти за якогось мільйонера з Вінніпега. А вже пані Ендрюс часу не гаяла й розпатякала про це по всій околиці, будь певна.

– Мила Джейн, я така рада за неї, – сердечно відказала Енн. – Вона заслуговує всього найкращого.

– Я нічого лихого й не кажу про Джейн. Вона хороша дівчина – таж не з мільйонерок, а за того пана тільки гроші його й промовляють, будь певна. Пані Ендрюс каже, що він англієць і статок заробив на копалинах, та я знаю – він неминуче виявиться янкі. Грошви в нього незміряно, бо Джейн він засипає коштовностями з ніг до голови. Обручка в неї – ціле гроно діамантів, на її ручищі виглядає, мов пластир.

Пані Лінд не змогла стримати гіркоти у своїм тоні. Джейн Ендрюс, миршава, дрібна, безбарвна Джейн, заручена із мільйонером, тоді як Енн, здається, не освідчувався ще ніхто – ані заможний, ані бідний. А пані Ендрюс так нестерпно вихвалялася!

– А що Гілберт Блайт зробив із собою в коледжі? – запитала Марілла. – Я бачила його тиждень тому – він тоді щойно приїхав додому, такий блідий і змарнілий, що я його ледь упізнала.

– Він дуже сумлінно навчався цілий рік, – відповіла Енн. – Здобув диплом із відзнакою за успіхи в класичних мовах та премію Купера. Доти її цілих п’ять років нікому не присуджували. Тож, мабуть, він виснажився. Та й ми всі трохи втомлені.

– Ну, зате ти бакалавр гуманітарних наук, а Джейн Ендрюс – ні, і ніколи не буде, – відрубала пані Лінд із мстивим задоволенням.

Кілька днів потому Енн зазирнула в гості до Джейн, але її не було вдома – вона поїхала до Шарлоттауна «шити весільне вбрання», як гордовито проказала пані Ендрюс. «Звісно, ейвонлійська кравчиня за цих обставин не може вдовольнити Джейн».

– Я чула дуже радісні новини про Джейн, – відповіла Енн.

– Так, Джейн гарно влаштувалася, хоч вона й не бакалавр, – мовила пані Ендрюс, злегка скинувши голову. – Пан Інгліс – мільйонер, і у весільну мандрівку вони поїдуть до Європи. А коли повернуться – житимуть у розкішному мармуровому маєтку. Джейн лише одне турбує – вона така вправна господиня, а чоловік не дозволяє їй самій куховарити. Він такий заможний, що має власного кухаря. У них буде кухар, дві покоївки, кучер і ще один слуга на посилках. А ти що собі думаєш, Енн? Не схоже, щоб ти збиралася заміж після цього твого навчання в коледжі.

– О, – засміялася Енн, – я лишуся старою панною. Ніяк не можу знайти того, хто мені згодився б.

То було нечемно з її боку. Вона зумисне бажала нагадати пані Ендрюс, що коли й буде старою панною – це станеться не тому, що їй так і не випало нагоди вийти заміж. Проте пані Ендрюс негайно взяла реванш:

– Так, я завжди помічала, що перебірливі панянки лишаються ні з чим. А що то мені казали, буцім Гілберт Блайт заручений із якоюсь панною Стюарт? Чарлі Слоун запевняє, що вона дивовижна красуня. Це правда?

– Не знаю, чи правда, що він заручений із панною Стюарт, – відказала по-спартанському незворушна Енн, – але вона красуня, це безперечно.

– Я була певна, що ви з Гілбертом одружитеся, – мовила пані Ендрюс. – Гляди, Енн, бо так усіх женихів проґавиш.

Енн вирішила не продовжувати цієї дуелі з пані Ендрюс. Неможливо вести поєдинок із тим, хто на укол шпаги відповідає ударом бойової сокири.

– Оскільки Джейн немає, – гордо підводячись, мовила вона, – я, напевно, у вас нині не затримаюся. Зайду потім, коли вона буде вдома.

– Заходь, – пишно відказала пані Ендрюс. – Джейн кирпи не гнутиме. Вона хоче зберегти всіх своїх давніх друзів, і буде рада бачити тебе.

Мільйонер приїхав останнього травневого дня й забрав Джейн у сяєві розкоші. Пані Лінд зловтішно відзначила, що панові Інглісу, напевне, вже цілих сорок літ, він сухоребрий, низенький і сивуватий. Поза всяким сумнівом, вона нітрохи не зглянулася на цього добродія, перелічуючи всі його вади.

– Еге ж, підсолодити таку пігулку – то все його золото знадобиться, будьте певні, – урочисто мовила вона.

– Мені він здався добрим і сердечним чоловіком, – заперечила Енн, як віддана подруга. – І я певна, що він високо цінує Джейн.

– Гм, – тільки й відказала на те пані Лінд.

Наступного тижня заміж виходила Філ Гордон, і Енн їздила в Болінброк, щоб бути дружкою на її весіллі. Філ у білій сукні здавалася справдешньою феєю, а превелебний Джо так променів щастям, що ніхто не міг назвати його негарним.

– Ми їдемо у весільну мандрівку шляхами Еванджеліни,[45]45
  Тобто через усю Нову Шотландію. Ідеться про Еванджеліну Беллфонтейн, героїню поеми Г. Лонгфелло «Еванджеліна», що оповідає про дівчину, котра намагається відшукати свого коханого під час вигнання британцями акадійського франкомовного населення із Приморських провінцій Канади у 1755–1764 pp.


[Закрыть] – мовила Філ, – а потім оселимося на Паттерсон-стріт. Мама каже, що це жахливо, і що Джо бодай міг би взяти собі гідну парафію в пристойному місці. Та для мене й убогі нетрі Паттерсон-стріт будуть квітнути трояндами, якщо там буде Джо. Ох, Енн, мені аж серце болить від щастя!

Енн завжди тішилася щастю своїх друзів, та іноді кожна людина почувається самотньо, зусібіч оточена щастям, але чужим, не своїм власним. Так вона почувалася й після повернення в Ейвонлі. Цього разу перед нею була Діана, що купалася в неземнім блаженстві жінки, поряд із якою лежить її первісток. Енн дивилася на цю молоду матір у білій сорочці із сумішшю благоговіння й страху, що його досі не відчувала у своїм ставленні до Діани. Чи могла ця бліда жінка із блиском захвату в очах бути тією малою, рожевощокою чорнявою Діаною, з якою разом вони провели давні шкільні дні? У Енн виникло дивне відчуття покинутості – так, мовби місце їй було хіба в тих далеких дитячих літах, а до сьогодення вона не мала жодного стосунку.

– Який він красень, еге ж? – гордо мовила Діана.

Товстий хлопчик був викапаний Фред – так само кругленький, так само червоний. Енн не могла із чистим сумлінням назвати його красенем, проте щиро запевнила, що він солоденький, що вона б його поцілувала, і взагалі він диво який гарний.

– Досі я хотіла дівчинку, щоб назвати її Енн, – мовила Діана. – Але тепер, коли народився мій маленький Фред, я не проміняла б його й на мільйон дівчаток. Він просто не міг би бути ніким іншим, тільки своєю дорогоцінною особою.

– «Найдорожче і найкраще кожне немовля», – весело процитувала пані Аллан. – Якби народилася маленька Енн, ти відчувала б достеменно те саме.

Пані Аллан гостювала в Ейвонлі уперше після від’їзду – весела, добра й чарівна, як завжди. Давні подруги вітали її захоплено й радісно. Дружина нового ейвонлійського пастора була гідною, шанованою жінкою – та все ж не зовсім рідною душею.

– Я хочу, щоб він швидше ріс і починав говорити, – зітхнула Діана. – Так мрію почути, коли він скаже «мама». І ще я вирішила, що його перший спогад про мене мусить бути приємний і добрий. У моєму першому спогаді мама побила мене за якусь витівку. Я певна, що заслужила це; вона завжди була хорошою матір’ю, і я дуже її люблю. Але я таки воліла би, щоб мій перший спогад про неї був приємніший.

– У мене є лиш один спогад про маму – найдорожчий з усіх моїх спогадів, – відповіла пані Аллан. – Мені було п’ять років, і вона дозволила мені піти до школи разом із двома старшими сестрами. Після уроків сестри пішли додому окремо – кожна зі своїми подругами, і кожна думала, що я йду з іншою. А я втекла до тієї дівчинки, з якою гралася на перерві. Вона жила неподалік від школи, і ми ліпили пасочки з болота в неї на подвір’ї. Так гарно проводили час – аж тут прибігла моя сестра, задихана й люта. «Бридке дівчисько, – закричала вона, схопила мене за руку й потягла за собою, – ходімо додому негайно! Ох, ти й дістанеш! Мама дуже зла. Відшмагає тебе, то будеш знати». Мене ніколи не шмагали. Моє серце сповнилося таким несказанним жахом! Ніколи в житті я не була така нещасна, як тоді. Я не хотіла бути бридким дівчиськом. Фімі Кемерон мене запросила, а я ж не знала, що йти не можна. І тепер мене за це битимуть! Удома сестра затягла мене в кухню, де коло печі в сутінках сиділа мама. Мої ноги тремтіли так, що я ледве й могла стояти. А мама… мама підхопила мене на руки, без жодного гнівного чи докірливого слова, поцілувала й пригорнула до серця. «Мені було так страшно, що ти загубилася, доцю», – мовила вона дуже ніжно, і я бачила, з якою любов’ю мама дивиться на мене. Вона зовсім не сварила мене за ту витівку, лише сказала, що я ніде не повинна ходити без дозволу. А невдовзі після того мама померла. Отакий єдиний мій спогад про неї. Хіба ж він не прекрасний?

Енн ішла додому Березовим Шляхом попри Купіль Верболозу – уперше за багато місяців, – і вперше в житті почувалася такою самотньою. Був густий темно-багряний вечір, повітря стояло важке від запаху червневого квіту – аж надто важке й солодкаве, пересичене ароматами, мовби нездатне втримати їх у собі. Із тоненьких молодих берізок обабіч стежки виросли великі, могутні дерева. Усе змінилося. Енн відчайдушно прагнула, щоб швидше минало літо, і вона могла би поїхати й знову стати до роботи. Можливо, тоді в житті їй не буде так порожньо.