Текст книги "Енн із Острова Принца Едварда"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 35
ОСТАННІЙ НАВЧАЛЬНИЙ РІК У РЕДМОНДІ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ

– І ось ми всі знову тут, розкішно засмаглі, готові з радістю, мов той герой, свою дорогу пробігати, – мовила Філ, усівшись на валізі й щасливо зітхаючи. – Хіба ж не весело знову бачити милий Дім Патті… і тітоньку… і котів? Смалько, здається, втратив іще клапоть вуха?

– Він був би найкращим котом у світі навіть зовсім без вух, – озвалася вірна Енн, коло ніг якої ошаліло крутився Смалько.

– А ви не раді знову бачити нас, тітонько? – запитала Філ.

– Рада. Але волію, щоб ви спершу все прибрали, – благально мовила тітонька Джеймсіна, оглядаючи незліченні валізи й коробки, якими заставили вітальню четверо веселих, балакучих, сміхотливих дівчат. – А поговорити можна й потім. Спершу праця, тоді забава – таке я мала гасло, коли була молодою.

– Тітонько, наше покоління всього-на-всього змінило це гасло на протилежне. Ми кажемо: спершу повеселися, а тоді вже йди гарувати. Бо свою роботу можна виконати значно краще, коли перед тим як слід розважитися.

– Якщо ти збираєшся заміж за пастора, – відповіла тітонька Джеймсіна, підхоплюючи Джозефа та своє в’язання й скоряючись неминучому з тією чарівливою смиренністю, що робила її справдешньою королевою між усіма матронами, – то мусиш відмовитися від таких висловів як «гарувати».

– Чому? – простогнала Філ. – Чому всі вважають, що дружина пастора мусить виголошувати лише солодкаві манірності? Я так не хочу. На Паттерсон-стріт усі вживають жаргон – метафоричну мову, – і коли я не розмовлятиму так само, вони скажуть, що я нестерпно зарозуміла й горда.

– Ти вже розповіла батькам? – запитала Прісцилла, годуючи кицьку Сару ласощами зі свого кошика.

Філ кивнула.

– І що вони сказали на те?

– Мама лютувала, звісно. Але я була непохитна, мов скеля, – я, Філіппа Гордон, котра досі не мала певності щодо жодного свого рішення. Тато був спокійніший. Його батько теж був пастором, тож до священиків він прихильний. Коли мама заспокоїлася, я привела Джо у Маунт Холлі, і вони обоє полюбили його. І все одно мама в кожній розмові натякала йому на те, які великі надії вона покладала на мене. Жахливо. Ох, дівчата, мій канікулярний шлях зовсім не був усипаний трояндами. Та зрештою я перемогла, і в мене є Джо. Все інше не має значення.

– Для тебе, – загадково мовила тітонька Джеймсіна.

– І для Джо теж, – заперечила Філ. – Чому ви досі його жалієте? Я вважаю, що йому слід позаздрити. У моїй особі він отримає розум, дивовижну вроду й золоте серце.

– Ну, ми знаємо, як ставитися до твоїх слів, – поблажливо зронила тітонька Джеймсіна. – Сподіваюся, із чужими ти так не говориш. Що вони можуть подумати?

– І знати не хочу, що вони подумають. Не хочу бачити себе очима інших. Від цього мені напевне майже весь час було б незручно. І я не вірю, що й Бернс у тій своїй молитві був щирий.[37]37
  Ідеться про вірш Р. Бернса «Воші, котру поет уздрів на дамському капелюшку в церкві» (То A Louse On Seeing One On A Lady’s Bonnet At Church).


[Закрыть]

– Так, певно, ми всі іноді просимо в молитвах того, чого – якщо тільки відверто зізнатися самим собі – насправді зовсім не хочемо, – просто відказала тітонька Джеймсіна. – Я помічала, що такі молитви – не велика рідкість. Я сама колись просила змоги пробачити одній людині, та потім збагнула, що насправді не хотіла їй пробачати. Коли ж я зрештою щиро цього захотіла, то пробачила їй, навіть не молячись про це.

– Я не вірю, що ви були здатні довго не пробачати, – мовила Стелла.

– Була. Але тримати образи на людей здається такою марною справою, коли постарієш.

– Це дещо мені нагадало, – утрутилася Енн і переповіла історію Джона та Джанет.

– А тепер розкажи нам про ту романтичну сцену, на яку ти так загадково натякала в листі, – мовила Філ.

І Енн виразно розіграла сцену Семюелевого освідчення. Дівчата аж вищали від сміху, усміхалася й тітонька Джеймсіна.

– Негоже глузувати з кавалера, – суворо мовила вона; утім, одразу й незворушно додала: – Хоч я сама завжди так робила.

– Розкажіть нам про ваших кавалерів, тітонько, – попросила Філ. – У вас, напевне, багато їх було.

– Не лише було, – відказала тітонька Джеймсіна, – у мене й зараз вони є. У моєму селі живуть три старих удівці, що вже віддавна ніжно на мене поглядають. Не думайте, дітки, що кохання – це тільки ваша справа.

– Удівці й ніжні погляди – це так неромантично звучить, тітонько.

– Звісно, та й молодь не завжди романтична. Принаймні якщо казати про деяких кавалерів моєї юності. Сердешні хлопці – як безжально я тоді глузувала з них! Був такий Джим Елвуд – завжди мов сновида, нічого не тямив, що діється довкола нього. Він збагнув, що я відмовила йому лише за рік потому, як я це зробила. Потім він одружився, і якось надвечір їхав із жінкою із церкви, а вона раптом випала із саней – то він і цього не помітив. Ще був Ден Вінстон. Знав геть усе – що діється в цьому світі, і що напевне чекатиме нас у прийдешньому. Він міг дати відповідь на будь-яке запитання, навіть на те, коли настане Судний День. Мільтон Едвардс був гарний хлопець, і мені подобався, та за нього я не вийшла. По-перше, йому завжди був потрібен тиждень на те, щоб зрозуміти жарт, а по-друге, він так і не освідчився. Горацій Рів був найцікавіший з усіх моїх кавалерів. Та коли він щось розповідав, то оздоблював свою історію такою незліченною кількістю деталей, що годі було зрозуміти, бреше він чи просто має надто багату уяву.

– А решта кавалерів, тітонько?

– Ідіть і розкладайте речі, – мовила тітонька Джеймсіна, неуважно махаючи дівчатам рукою, в якій тримала не в’язальну спицю, а Джозефа. – Решта були надто гідними юнаками, щоб із них насміхатися. Я шануватиму їхню пам’ять. Енн, у твоїй кімнаті – коробка із квітами. Її доставили годину тому.

Минув тиждень і дівчата з Дому Патті рішуче взялися за втомливе, часом і нудне навчання, оскільки то був їхній останній рік у Редмонді і слід було наполегливо боротися за почесні відзнаки. Енн присвячувала всю увагу англійській мові й літературі, Прісцилла скніла над класичними мовами, Філ поринула в математику. Часом вони втомлювалися, часом зневірювалися, часом жодні відзнаки не здавалися їм вартими таких зусиль. Одного дощового листопадового вечора в цім похмурім настрої Стелла зайшла до блакитної кімнатки, де на підлозі в колі світла від лампи сиділа Енн, а довкола неї росли кучугури зіжмаканих рукописів.

– Що це ти робиш?

– Перечитую старі оповідання часів нашого літературного клубу. Я мусила знайти собі розвагу й забуття, бо сиділа над книжками, доки світ не здався мені нестерпно смутним. Тоді прийшла сюди й повитягала ці оповідання. Вони так просякнуті трагедіями та слізьми, що аж смішно стає.

– Я сама нині смутна й розчарована, – заявила Стелла, впавши на канапу. – Усе здається марним. Навіть думки в мене старі – про все це я вже колись міркувала. Для чого ж тоді жити, Енн?

– Люба, це просто перевтома й погода. Такий дощовий вечір після цілого дня нудної зубрячки не виснажив би хіба що Марка Теплі.[38]38
  Персонаж роману Ч. Діккенса «Життя й пригоди Мартіна Чазлвіта». Життєлюбство – прикметна риса його характеру.


[Закрыть] Ти ж знаєш, що жити варто.

– Так, напевне. Але зараз я не можу себе в цім переконати.

– Подумай про всіх тих шляхетних, великих людей, що жили й працювали до нас, – замріяно промовила Енн. – Хіба не варто прийти після них і успадкувати те, що вони здобули й чого нас навчили? Хіба не варто знати, що й ми можемо розділити їхні прагнення? А всі ті великі люди, що прийдуть після нас? Хіба не варто попрацювати, прокласти їм шлях і полегшити бодай один-єдиний крок?

– Розумом я згодна з тобою, Енн. Та з душі не йдуть морок і відчай. У такі дощові вечори я завжди почувалася ніякою й розбитою.

– А я часом люблю нічний дощ. Люблю згорнутися під ковдрою й слухати, як він стукає по даху та шурхоче між сосон.

– Добре, коли він стукає тільки по даху, – відповіла Стелла. – Але так не завжди буває. Минулого літа я провела одну страхітливу ніч у старому фермерському будинку. А там протікав дах, і дощ стукотів просто по моєму ліжку. То було зовсім не поетично. Я мусила глупої ночі вставати і з величезним зусиллям пересувати ліжко на інше місце – а то було одне з тих міцних старезних ліжок, що важать замалим не цілу тонну. А потім усю ніч оте «кап-кап, кап-кап», – доки від нервів моїх геть нічого не лишилося. Ти не уявляєш, що це за моторошний звук, коли серед ночі на підлогу хлюпається велетенська дощова крапля. Так, наче привид крадеться потемки. Чого ти так смієшся, Енн?

– Із цих оповідань. Вони убивчі, як сказала б Філ, – у багатьох розуміннях, бо тут геть усі персонажі вмирають. А які в нас були дивовижні героїні… і як ми їх одягали! Шовк, єдваб, оксамит, мережива й коштовності – іншого вони не носили. Ось оповідання Джейн Ендрюс, тут героїня спить у розкішній білій єдвабній нічній сорочці, розшитій дрібними перлами.

– Продовжуй, – мовила Стелла. – Я вже відчуваю, що жити варто, доки маєш із чого посміятися.

– Ось моє оповідання. Героїня розважається на балу, «уся з ніг до голови мерехтлива в діамантах найчистішої води». Та що важить пишна сукня чи врода? «І слави стежкою ми зійдемо в могилу».[39]39
  Рядок із вірша англійського поета Т. Грея «Елегія, написана на сільському цвинтарі».


[Закрыть] Усі вони мусили померти – чи то від рук убивці, чи то від розбитого серця. Порятунку для них не існувало.

– Дай мені почитати якісь із тих оповідань.

– Ось мій шедевр. Завваж, яка весела в нього назва – «Мої могили». Я пролила немалу кварту сліз, доки писала, а дівчата – цілі галони, доки слухали. Мати Джейн Ендрюс дуже її сварила, що мусила того тижня прати стільки носовичків. Це моторошна історія мандрів дружини пастора методистської церкви. Я зробила героїню методисткою, бо за сюжетом вона повинна була мандрувати.[40]40
  Методистська церква передбачає посаду мандрівного проповідника й приділяє велику увагу місіонерській діяльності.


[Закрыть] Вона ховала одного зі своїх дітей у кожнім місці, де жила. Їх було дев’ятеро, і їхні могили були розкидані по всій країні, від Ньюфаундленду до Ванкувера. Я описала всіх дітей, останні миті їхнього життя, і детально змалювала їхні надгробки й епітафії. Спершу я хотіла убити всіх дев’ятьох, та коли позбулася восьми, моя фантазія щодо жахіть вичерпалася, і я дозволила останньому лишитися жити калікою.

Доки Стелла читала «Мої могили», сміхом пересипаючи трагічні епізоди, а Смалько спав блаженним сном кота-гульвіси опісля нічних походеньок, скрутившись клубочком на оповіданні Джейн Ендрюс про юну п’ятнадцятилітню красуню, що пішла працювати сестрою-жалібницею в колонію для прокажених і врешті-решт сама померла від цієї страхітливої недуги, Енн переглядала інші рукописи, і в пам’яті її зринали давні ейвонлійські дні. Як весело було їм із дівчатами сидіти попід ялинами чи серед папоротей коло струмка, і писати свої історії! І як верталися до неї, поки вона читала, сонячне тепло й радість тих давноминулих літ! «Ані препишна Греція, ані могутній Рим»[41]41
  Рядок із вірша Е.-А. По «До Єлени».


[Закрыть] не могли породити на світ такого дива, як ці кумедні слізні оповідання літературного клубу. Поміж рукописів Енн знайшла й клапоть цупкого паперу. Сірі очі її сяйнули сміхом, коли вона пригадала собі час і місце написання цього твору. То була замальовка, що її вона склала, провалившись у дах сарайчика на обійсті панянок Копп на дорозі Торі.

Енн проглянула замальовку, тоді перечитала її пильніше. То був невеличкий діалог між айстрами, духмяним горошком, дикими канарками на кущі бузку та духом-охоронцем саду. Дочитавши, вона завмерла на підлозі, втупившись у простір перед собою, а коли Стелла вийшла з кімнати – розрівняла пожмаканий аркуш.

– Так я й зроблю, – рішуче мовила Енн.

Розділ 36
ВІЗИТ ГАРДНЕРІВ

– Ось лист з індійським штемпелем для вас, тітонько Джимсі, – повідомила Філ. – Три для Стелли, два для Пріс і оцей дивовижно пухкий – для мене від Джо. А для тебе нічого, Енн, – хіба що якийсь рекламний проспект.

Ніхто не помітив, як спалахнуло рум’янцем обличчя Енн, коли вона взяла тоненький конверт, що їй безтурботно кинула Філ. Та вже за кілька хвилин Філіппа підвела очі й завважила разючу зміну на її виду.

– Що такого радісного сталося, люба?

– «Друг молоді» прийняв замальовку, яку я надсилала їм два тижні тому, – відповіла Енн, щосили вдаючи тон людини, звиклої з кожною поштою одержувати звістки про прийняття її літературних творів; утім, цей тон удався їй погано.

– Енн, це чудово! А про що та замальовка? Коли її надрукують? А тобі за неї заплатили?

– Так, надіслали чек на десять доларів; а ще редактор пише, що хоче побачити й інші мої твори. Як мило з його боку. Звісно, він побачить. Це стара замальовка, я знайшла її у себе в скриньці, переписала й надіслала до редакції – але й не думала, що її приймуть, бо вона без сюжету, – мовила Енн, згадуючи гіркий розпач, пов’язаний з «Покутою Ейверіл».

– А що ти робитимеш із грішми? Ходімо в місто й нап’ємося, – запропонувала Філ.

– Я справді хочу щонайбезтямніше їх прогуляти, – всміхнулася Енн. – Принаймні це не брудні гроші – не такі, як чек за те жахливе оповідання з рекламою пекарського порошку. Ті гроші я витратила з розумом – купила собі дещо з одягу, та все одно мені гидко було його носити.

– Подумайте лиш – справжній живий письменник у Домі Патті, – мовила Прісцилла.

– Це велика відповідальність, – серйозно відказала тітонька Джеймсіна.

– Авжеж, – так само серйозно кивнула Філ, – з письменниками треба пильнувати. Хтозна, що вони вичворять. А раптом Енн зробить нас своїми героїнями?

– Я мала на увазі, що писати для друку – це величезна відповідальність, – суворо мовила тітонька Джеймсіна. – Сподіваюся, Енн це розуміє. Моя донька теж писала оповідання, перш ніж поїхала з місією до Індії, але тепер вона присвятила себе вищій меті. «Ніколи не пиши ані рядка, який тобі соромно буде зачитати на власнім похороні» – таке було в неї гасло. Раджу й тобі це пам’ятати, Енн, коли ти збираєшся шукати літературної слави. Хоча, – спантеличено додала тітонька Джеймсіна, – Елізабет чомусь завжди сміялася, коли про це говорила. Не знаю, як то їй спало на думку стати місіонеркою. Я рада, що вона нею стала, і молилася про це, та… краще б вона нею не ставала.

І тітонька Джеймсіна здивувалася, чому всі ці безтурботні дівчата довкола неї весело сміються.

Увесь той день очі Енн сяяли щастям; нові літературні замисли проростали й розпускали бруньки в її умі. Радісне сп’яніння не покидало її й на прогулянці, яку влаштовувала Дженні Купер, і навіть вигляд Гілберта й Крістіни, котрі йшли попереду них із Роєм, не міг затьмарити сяйва її райдужних сподівань. Утім, вона не аж так була відірвана від справ земних, щоб не помітити зовсім не граційної Крістіниної ходи.

«Та Гілберт, певне, дивиться тільки на її обличчя. Як усякий чоловік», – зневажливо подумала Енн.

– Чи будете ви вдома по обіді в суботу? – запитав Рой.

– Так.

– Тоді вас відвідають моя мати й сестри, – тихо мовив Рой.

Щось охопило Енн – і те «щось» можна було б означити як трепет, проте зовсім не радісний. Вона ще ніколи не зустрічалася ні з ким із членів Роєвої сім’ї й розуміла значення такої заяви. І тепер від незворотності, що чаїлася в цих словах, її кинуло в дрож.

– Я буду рада їх бачити, – безбарвно мовила Енн і занепокоїлася, чи справді це так. Звісно, вона мусить бути рада. Та чи не виявиться це для неї аж надто тяжким випробуванням? До Енн уже долинали чутки про те, в якому світлі розглядають Гарднери «захоплення» їхнього сина й брата. Певне, на цій суботній зустрічі наполіг сам Рой. Енн розуміла, що її будуть прискіпливо оцінювати. Із того факту, що вони погодилися відвідати її, дівчина збагнула, що їм хоч-не-хоч доведеться прийняти її як імовірного члена родини.

«Я просто буду собою. Не намагатимуся справити добре враження», – самовпевнено подумала Енн. А попри те, вона замислилася, яку сукню ліпше буде вбрати в суботу, і чи не пасуватиме їй нова висока зачіска більше, аніж теперішня, тож це дещо зіпсувало їй прогулянку. Надвечір Енн постановила собі вбрати коричневу шифонову сукню, а зачіску лишити звичну.

У п’ятницю по обіді в жодної із чотирьох дівчат не було занять у коледжі. Стелла присвятила вільний час написанню доповіді до наступного засідання Товариства філоматів і тепер сиділа за столиком у кутку вітальні посеред купи безладно розкиданих аркушів і чернеток. Вона незмінно запевняла, що нічогісінько не здатна написати, коли не скидатиме закінчених аркушів на підлогу. Енн, у фланелевій блузці й саржевій спідниці, із волоссям, трішки розкуйовдженим після вітряної дороги додому, сиділа на підлозі, дражнячи кицьку Сару курячою кісточкою. Джозеф і Смалько скрутилися клубками в неї на колінах. Теплий солодкий запах ширився по всьому домі – то куховарила Прісцилла. Невдовзі вона, з борошном на носі й у великому недоладному фартуху, зайшла до вітальні, щоб продемонструвати тітоньці Джеймсіні свій шоколадний торт.

У цю найдоречнішу мить пролунав стукіт у вхідні двері. На нього не звернув уваги ніхто, окрім Філ, котра підхопилася й відчинила в надії побачити служку із крамниці, де вона того ранку замовила капелюшок. На порозі стояла пані Гарднер із доньками.

Енн безтямно зірвалася на рівні ноги, скинувши з колін двох обурених котів, і машинально переклала кісточку із правої руки до лівої. Прісцилла, котра мусила би пройти через усю вітальню, щоб повернутися назад на кухню, заметушилася, розгублено пхнула свій торт попід диванну подушку й кинулася сходами нагору. Стелла почала хапливо збирати розкидані аркуші. Незворушні лишилися тітонька Джеймсіна та Філ. Завдяки їм невдовзі заспокоїлися всі, навіть Енн. Прісцилла спустилася вмита й без фартуха, Стелла прибрала довкола себе, Філ тим часом рятувала ситуацію потоком невимушеної балачки.

Пані Гарднер була жінкою худою, високою та вродливою, елегантно вбраною й сердечною, хоч сердечність ця здавалася дещо вимушеною. Аліна Гарднер нагадувала друге видання матері, щоправда, без жодної сердечності. Вона щосили намагалася поводитись люб’язно, та вдалося їй хіба що бути зарозумілою й зверхньою. Дороті Гарднер була струнка, усміхнена й зі збитошним поглядом. Енн знала, що Дороті – улюблена Роєва сестра, тож одразу відчула до неї симпатію. Вона була б дуже схожа на Роя, якби мала глибокі мрійливі чорні очі замість веселих горіхових. Завдяки їй та Філ відвідини минули дуже приємно, коли не зважати на відчуття легкої напруги в повітрі та ще дві притичини. Джозеф і Смалько, покинуті напризволяще, улаштували веселу гонитву, впродовж якої обидва вистрибнули на коліна пані Гарднер і зіскочили з них. Пані Гарднер піднесла до очей лорнет і провела поглядом їхні стрімкі силуети – так, мовби ніколи не бачила котів, – а Енн, притлумивши дещо нервовий сміх, перепросила її, як могла.

– Ви любите котів? – запитала пані Гарднер ледь відчутним тоном зверхнього подиву.

Попри ніжні почуття до Смалька, Енн ніколи особливо не любила котів, але тон пані Гарднер її роздратував. Раптом вона згадала пані Блайт, яка так любила котів, що тримала їх у домі стільки, на скільки був згоден її чоловік.

– Славні тварини, правда? – лукаво запитала Енн.

– Я ніколи не любила котів, – байдуже відказала пані Гарднер.

– А я люблю їх, – озвалася Дороті. – Вони страшенно гарні й незалежні. Собаки надто добрі й віддані. З ними я почуваюся ніяково. А коти дивовижно людяні.

– У вас тут такі милі порцелянові песики. Можна мені роздивитися їх ближче? – запитала Аліна, прямуючи до камінної полиці й мимохіть стаючи винуватицею другого інциденту. Узявши в руки Магога, вона всілася на ту саму подушку, під якою Прісцилла заховала свій шоколадний торт. Прісцилла й Енн обмінялися розпачливими поглядами, але вдіяти нічого не могли. Статечна Аліна сиділа на подушці й базікала про порцелянових песиків аж до самісінького кінця візиту.

Дороті на хвилинку затрималася, щоб потиснути руку Енн і палко шепнути:

– Я знаю, ми з вами подружимося. Рой мені все про вас розповів. Я єдина, з ким він може поговорити, бідолашний – мамі й Аліні не звіришся. Ох, дівчата, як вам тут, напевне, весело живеться! Ви дозволите мені приходити в гості частіше?

– Приходьте, коли забажаєте, – сердечно відказала Енн, утішена, що бодай одна з Роєвих сестер виявилася милою дівчиною. Вона розуміла, що напевне ніколи не полюбить Аліни, та й Аліна ніколи не полюбить її, хоч прихильність пані Гарднер, імовірно, ще вдасться відвоювати. Та загалом Енн зітхнула з полегкістю, коли тяжке випробування лишилося позаду.

 
Найгірші з-поміж найсумніших слів —
Ймовірне не здійснилося, на жаль,
 

– скрушно процитувала Прісцилла, піднімаючи подушку. – Цей торт тепер можна назвати «пласким жартом». І подушка зіпсована. Я завжди знала, що п’ятниця – нещасливий день.

– Люди, які просять переказати, що прийдуть у суботу, не повинні з’являтися в п’ятницю, – мовила тітонька Джеймсіна.

– Мабуть, то Роєва помилка, – відказала Філ. – Цей хлопець геть себе не тямить, коли розмовляє з Енн. А де ж вона?..

Енн пішла до себе в кімнату. Її охопило дивне бажання розплакатися; натомість вона змусила себе засміятися. Смалько і Джозеф були такі нестерпні! А Дороті дуже мила.