355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Люси Монтгомери » Енн із Острова Принца Едварда » Текст книги (страница 11)
Енн із Острова Принца Едварда
  • Текст добавлен: 15 сентября 2016, 02:09

Текст книги "Енн із Острова Принца Едварда"


Автор книги: Люси Монтгомери



сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 25
З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ПРЕКРАСНИЙ ПРИНЦ

– Я порівнюю переваги прогулянки й домашнього відпочинку, – мовила Енн, поглядаючи крізь вікно Дому Патті на сосни в далекім парку. – Аж до вечора я можу щасливо байдикувати. То де краще провести ці години – тут, перед затишним каміном, із цілою тарілкою смачних яблук, трьома сонними, муркотливими котами й двома дивовижними порцеляновими песиками? Чи піти до парку, куди кличуть мене сірі дерева й сіра вода, що плюскоче в прибережному камінні?

– Якби я була така юна, як ти – вибрала б парк, – відповіла тітонька Джеймсіна, лоскочучи вухо Джозефа в’язальною спицею.

– Я думала, тітонько, ви вважаєте себе не старшою за нас, – легенько піддражнила її Енн.

– Душею – так. Але мушу визнати, що ноги мої вже не такі молоді, як ваші. Іди подихай свіжим повітрям, Енн. Останнім часом ти бліда.

– Мабуть, я так і зроблю, – жваво відказала Енн. – Мирні домашні радощі не здатні втішити мене сьогодні. Хочу побути самотня, вільна й дика. Парк буде порожній – усі на стадіоні, дивляться матч.

– Чому ж ти не пішла?

– «Вона сказала: „Бачте, сер, мене ніхто не кликав“» – окрім хіба що того миршавого Дена Рейнджера. З ним я не пішла б нікуди, та щоб не кривдити його бідолашних маленьких ніжних почуттів, я сказала, що взагалі не збиралася йти на матч. Але нехай. Однаково я не маю настрою для футболу.

– Іди подихай свіжим повітрям, – повторила тітонька Джеймсіна, – тільки візьми парасолю. Мені здається, буде дощ: я відчуваю ревматизм у ногах.

– Ревматизм буває лише у старих людей, тітонько.

– Ревматизм ніг буває в усіх. На відміну від ревматизму душі – це стареча хвороба. На щастя, у мене його ніколи не було. Коли настає ревматизм душі, це означає, що можна йти вибирати собі труну.

Був листопад – місяць малинових надвечір’їв, птахів, що відлітали на південь, глибоких та смутних гімнів моря й поривчастих пісень вітру між сосон. Енн блукала парковими стежками, надіючись, як вона сама казала, що могутній вітер вимете всі тумани з її душі. Вона не звикла, щоб душу їй повнили ці тумани. Та чомусь від початку третього навчального року в Редмонді дух її більше не віддзеркалювався в плині днів із колишньою ясною чистотою.

Зовні життя в Домі Патті було тією самою приємною круговертю навчання, хатньої роботи й розваг, що й завжди. По п’ятницях надвечір у великій вітальні з каміном збиралися гості, чулися нескінченні жарти й сміх, і тітонька Джеймсіна осявала товариство своєю усмішкою. Джонас – той, про якого писала у своєму листі Філ, – теж часто з’являвся в Кінгспорті, прибуваючи ранковим поїздом і повертаючись вечірнім. У Домі Патті його любили всі, хоч тітонька Джеймсіна докірливо хитала головою й запевняла, що нинішні студенти теології уже не ті, що були колись.

– Люба, він дуже милий, – казала вона Філіппі, – але пастори мусять бути поважніші й серйозніші.

– Хіба люди не можуть увесь час сміятися й водночас бути добрими християнами? – запитала Філ.

– Люди можуть, звісно. Але я казала про пасторів, дорогенька, – дорікнула тітонька Джеймсіна. – А тобі не слід так фліртувати з паном Блейком, ох, не слід.

– Я не фліртую, – запротестувала Філ.

Та їй не вірив ніхто, окрім Енн. Усі гадали, буцім вона собі звично бавиться, і відверто заявляли, що вважають таку поведінку негідною.

– Пан Блейк не належить до чоловіків типу «Алек та Алонзо», – суворо переконувала Стелла. – Для нього це дуже серйозно. Філ, ти можеш розбити йому серце.

– Ти справді так думаєш? – відповіла Філ. – Мені приємно знати, що я могла б.

– Філіппо Гордон! Я й не думала, що ти така жорстока. Як ти можеш казати, що хотіла б розбити чиєсь серце?

– Люба, я цього не казала. Цитуй мене точно. Мені подобається думати, що я могла б це зробити. Приємно знати, що маєш таку силу.

– Я не розумію тебе, Філ. Ти свідомо зваблюєш чоловіка без жодних серйозних намірів!

– Я хочу змусити його освідчитися мені, якщо вийде, – спокійно відказала Філіппа.

– Здаюся, – безнадійно простогнала Стелла.

Часом по п’ятницях у гості заходив Гілберт. Він, здавалося, перебував у незмінно доброму гуморі, і не було йому рівних у веселощах і жартівливих під’юджуваннях. Він не шукав і не уникав товариства Енн. Коли доводилося, розмовляв із нею приязно й чемно, як із будь-якою знайомою дівчиною. Колишня дружба здиміла безслідно. Енн гостро це відчувала, проте була вдячна й утішена – так вона казала собі, – що Гілберт цілком подолав своє розчарування щодо неї. Того квітневого вечора в саду вона злякалася, що тяжко його скривдила, і рану не скоро вдасться загоїти. Тепер було видно, що вона дарма хвилювалася. Чоловіки вмирають і поїдають їх могильні черви – та не через кохання. Він тішився життю, був повен натхнення й честолюбних прагнень, і не збирався нидіти в похмурім відчаї через те, що якась дівчина виявилася чарівною, проте холодною й далекою від нього. І Енн, вслухаючись у жартівливі суперечки між ним та Філ, думала, чи не примарився їй той вираз його очей, коли вона сказала, що не зможе його покохати.

Охочих зайняти місце, що донедавна належало Гілберту, не бракувало, проте Енн безжально відхиляла усі їхні залицяння. Коли вже не судилося їй зустріти справжнього принца, жодні замінники їй не потрібні. Отак рішучо казала вона собі й того сірого дня у вітрянім парку.

Раптом зі свистом і шурхотом линув дощ, котрий передчувала тітонька Джеймсіна. Енн розгорнула парасолю й поквапилася схилом униз. Вона звернула на дорогу вздовж затоки, коли зненацька налетів лютий порив вітру. Парасолю миттю вивернуло. Енн у відчаї схопилася за її край. А тоді… побіля неї пролунав голос:

– Даруйте… чи можу я запропонувати вам укриття під моєю парасолею?

Енн підвела очі. Високий… витончено прекрасне лице… меланхолійний таємничий погляд… оксамитовий лагідний голос… так, перед нею стояв утілений герой її дівочих мрій. Більше скидатися на її ідеал він не міг би, навіть якби був виготовлений на замовлення.

– Дякую, – зніяковіла Енн.

– Нам краще поквапитися он до тієї альтанки біля мису, – мовив незнайомець. – Перечекаємо там зливу, навряд чи вона триватиме довго.

Слова були звичайнісінькі, але інтонація!.. А усмішка, що супроводжувала їх! Енн відчула, як дивно закалатало її серце.

Удвох вони добігли до альтанки і, задихані, сіли на лаву попід її гостинним дахом. Сміючись, Енн підняла свою зрадливу парасолю.

– Коли її отак вивертає вітром, я пересвідчуюся у невиправній гріховності неживих предметів, – весело проказала вона.

Краплі дощу мерехтіли на її лискучих косах, неслухняні кучері падали на чоло та шию. Щоки їй розпашіли, великі очі сяяли, мов зорі. Її супутник дивився на неї із захватом.

Вона відчула, як шаріється під цим поглядом. Хто ж він? О, на вилозі в нього стрічка з кольорами Редмонду – білим та багряним. А проте Енн здавалося, що вона знає, бодай з лиця, усіх редмондських студентів, окрім хіба першокурсників. Та звісно, цей витончений юнак першокурсником бути не міг.

– Бачу, ми обоє тутешні студенти, – усміхнувся він, поглядаючи на стрічку Енн. – Це достатня підстава для знайомства. Мене звуть Рой Гарднер. А ви, мабуть, та сама панна Ширлі, котра позавчора на засіданні Товариства філоматів[29]29
  Товариство філоматів (від грецького слова philomathes – спраглі наук) – науково-просвітницька організація, що у XIX столітті активно діяла в багатьох країнах. Найперше та найвідоміше з-поміж них було створено в Парижі, до нього належало багато відомих науковців, зокрема, уже в XX ст. – 11 Нобелівських лауреатів.


[Закрыть]
зачитувала доповідь про Теннісона?

– Так, але я зовсім вас не пам’ятаю, – щиро зізналася Енн. – Скажіть, будь ласка, на якому ви курсі?

– У мене враження, що ні на якому. Два роки тому я закінчив другий курс Редмонду й відтоді жив у Європі. Тепер повернувся, щоб продовжити навчання.

– Я теж на третьому курсі, – мовила Енн.

– Виходить, ми однокурсники. Це допоможе мені примиритися з утратою тих років, «що пожерла була сарана», – відповів її супутник із промовистим виразом своїх чарівних очей.

Злива невтомно періщила добрячих півгодини, та час промайнув непомітно. Коли розвіялися хмари, на затоку й паркові сосни линуло світло блідого листопадового сонця, Енн та її супутник удвох рушили додому. Доки вони дісталися воріт Дому Патті, він устиг попросити дозволу заходити в гості й отримав його. Енн зайшла у вітальню; щоки їй паленіли, стукіт серця відлунював у кінчиках пальців. Смалька, який вистрибнув їй на коліна й спробував лизнути в щоку, вона зустріла доволі холодно та неуважно. Душу Енн охопив романтичний трепет, і в такому стані вона не могла приділяти увагу якомусь обдертому котові.

Увечері в Дім Патті була доставлена посилка для панни Ширлі: коробка з дюжиною розкішних троянд. Філ зухвало підхопила картку, що випала з букета, і прочитала ім’я та віршовану цитату на звороті.

– Рой Гарднер! – вигукнула вона. – Енн, я й не знала, що ти знайома з Роєм Гарднером.

– Ми познайомилися нині в парку, – хапливо пояснила Енн. – Ішов дощ, мою парасольку вивернуло вітром, а він допоміг мені.

– О! – Філ із цікавістю глипнула на подругу. – І ця щонайбуденніша подія може служити причиною для того, щоб він надсилав нам десятки троянд на довжелезних стеблах разом із надзвичайно сентиментальними віршиками? І чого ж ми так шаріємося, дивлячись на цю картку? Енн, лице твоє виявляє тебе.

– Не кажи дурниць, Філ. Ти знаєш пана Гарднера?

– Я чула про нього й знайома із двома його сестрами. Та про нього в Кінгспорті чуло все достойне товариство. Гарднери належать до найзаможніших «синьоносих» аристократів. Рой дивовижно розумний і вродливий. Два роки тому захворіла його мати й він мусив покинути коледж і податися з нею за кордон – батько його помер, – проте, кажуть, тримався там бездоганно. Ох-хо-хо, Енн, тут пахне коханням! Я майже заздрю тобі, але не зовсім. Рой Гарднер – це все-таки не Джонас.

– Не будь дурна, – поблажливо мовила Енн. Але тієї ночі вона довго не склепила повік – та їй і не хотілося спати. Її фантазії були солодші й привабливіші за будь-яке марево із царства сновидінь. Невже нарешті прийшов справжній принц? Згадуючи ті прекрасні очі, що так глибоко проникали поглядом у її власні, Енн дуже схильна була вірити, що таки прийшов.

Розділ 26
З’ЯВЛЯЄТЬСЯ КРІСТІНА

У Домі Патті дівчата збиралися на лютневу вечірку, що традиційно влаштовували третьокурсники для четвертокурсників. Енн задоволено оглянула себе в дзеркалі своєї блакитної кімнатки. Того вечора на ній було особливо гарне вбрання. Первісно воно являло собою звичайнісіньку шифонову сукню на кремовій шовковій підкладці. Проте Філ наполягла на тому, щоб узяти її на різдвяні канікули із собою додому, де й вишила по всьому шифоні крихітні трояндові пуп’янки. Філ мала вправні руки, з яких і вийшла сукня, котрій заздрили всі редмондські дівчата. Навіть Еллі Бун із платтями, замовленими в Парижі, незмінно пожирала очима цю трояндову мрію щоразу, як Енн підіймалася в ній головними сходами коледжу.

Енн міркувала, чи прикрасити їй зачіску білими орхідеями. Ці квіти надіслав їй до вечірки Рой Гарднер, і вона знала, що таких не матиме там жодна інша дівчина. У цю мить до кімнати зайшла Філ і захоплено глянула на подругу.

– Енн, сьогодні, безсумнівно, твоя черга бути красунею. На дев’яти вечірках із десятка я легко можу затьмарити тебе. Та на десятій ти зненацька розквітаєш і лишаєш мене далеко позаду. Як тобі це вдається?

– Це лише сукня, люба. Гарне пір’ячко.

– Ні. Останнього разу ти так розквітла в старій синій фланелевій блузці, що пошила тобі пані Лінд. Якщо Рой досі не здурів через тебе, це неодмінно станеться нині. Але ці орхідеї мені не подобаються, Енн. Ні, я не заздрю. Просто вони не твої – надто екзотичні, надто нетутешні, надто грубі. Не вплітай їх у коси.

– Не буду. Мушу визнати, що я й сама їх не люблю. Вони для мене мовби чужі. Рой нечасто їх надсилає – він знає, що я люблю квіти, з якими могла б ужитися. А з орхідеями можна хіба ходити в гості.

– А мені Джонас надіслав такі гарні нерозквітлі троянди… але сам він не приїде. Каже, що мусить проводити молитовне зібрання десь у робітничій дільниці! Але, мабуть, він просто не захотів приїздити. Енн, я так боюся, що він мене зовсім, нітрошечки не кохає. І я не знаю, що мені робити – змарніти й померти від горя чи все-таки здобути диплом і стати поважною й корисною особою.

– Стати поважною й корисною ти все одно не зможеш, тож краще змарній і помри, – безжально відказала Енн.

– Жорстока Енн!

– Дурненька Філ! Ти ж сама знаєш, що Джонас кохає тебе.

– Та він мені цього не каже! А я не можу його змусити. Так, він здається закоханим, це я визнаю. Але самих лише промовистих поглядів недостатньо, щоб починати вишивати серветки й виплітати китички на скатертинах. Цього я не робитиму, доки не буду по-справжньому заручена. Не хочу випробовувати долю.

– Пан Блейк не зважується просити твоєї руки, Філ, – він бідний і не може запропонувати тобі життя, до якого ти звикла. Ти знаєш, що це єдина причина, з якої він досі не освідчився.

– Так, напевно, – скрушно кивнула Філ. – Хоча тоді, – вже бадьоріше додала вона, – якщо він мені не освідчиться, я сама освідчуся йому, і все буде добре. Я не журитимуся. До речі, ти знаєш, що Гілберт Блайт повсюди ходить із Крістіною Стюарт?

У цю мить Енн застібала на шиї тоненький золотий ланцюжок. Раптом виявилося, що із замочком складно впоратися. Що це з ним… чи з її пальцями?

– Ні, – удавано безтурботно відповіла вона. – А хто ця Крістіна Стюарт?

– Сестра Рональда Стюарта. Цього року вона приїхала в Кінгспорт навчатися музики. Я її ще не бачила, проте кажуть, вона дивовижна красуня, і Гілберт за нею гине. Як я сердилася, коли ти відмовила Гілбертові, Енн! Але тепер бачу, що тобі судився Рой Гарднер. Ти все-таки правильно вчинила.

Енн не зашарілася, як це було зазвичай, коли подруги казали, що її шлюб із Роєм Гарднером – то певна неминучість. Зненацька вона посмутніла. Веселі балачки Філ здалися їй дурними й порожніми, а майбутня вечірка – страхітливо нудною. Бідолашний Смалько дістав стусана.

– Ану геть з подушки, котисько! Чого ти не сидиш на підлозі, де тобі місце?

Вона схопила свої орхідеї й побігла вниз, у вітальню, де під пильним наглядом тітоньки Джеймсіни грілися розвішані рядком перед каміном пальта дівчат. Рой Гарднер чекав на Енн і дражнив кицьку Сару. Кицька Сара не виявляла до нього прихильності й завжди поверталася спиною. Проте іншим мешканцям Дому Патті він дуже подобався. Тітонька Джеймсіна, заворожена його незмінно шанобливими манерами та прохальним тоном чарівного голосу, стверджувала, що він – наймиліший із юнаків, котрих їй доводилося бачити, і що Енн дуже пощастило. Ці зауваження чомусь обурювали Енн. Рой упадав так романтично, як того лиш могло бажати дівоче серце, проте їй не хотілося, щоб тітонька Джеймсіна й дівчата були певні, мовби все вже визначено заздалегідь. Коли юнак, подаючи їй пальто, стиха проказав якийсь поетичний комплімент, Енн не зашарілася й серце їй не затріпотіло, як завжди; та й упродовж нетривалої прогулянки до коледжу вона здалася Роєві доволі мовчазною. Вона трохи зблідла, коли вийшла із жіночого гардеробу, проте в залі, де відбувалося вечірка, зненацька знов розквітла й засяяла. Енн повернулася до Роя зі щонайвеселішим лицем, він подарував їй у відповідь одну зі своїх, як казала Філ, «глибоких, таємничих, оксамитових усмішок». Утім, його дівчина зовсім не бачила. Вона лише гостро усвідомлювала, що під декоративними пальмами, у протилежному кутку зали, стоїть Гілберт і розмовляє з дівчиною – вочевидь, тією самою Крістіною Стюарт. Дівчина була дуже вродлива, хоча її фігурі напевне судилося з віком стати доволі масивною, висока, з великими темними очима, обличчям, ніби виточеним зі слонової кістки, та лискучими чорними косами.

«Вона саме така, якою завжди хотіла бути я, – тужливо подумала Енн. – Щоки, мов трояндові пелюстки, променисті фіалкові очі, коси чорні, мов воронове крило – так, усе це вона має. Дивно, що її ще не звуть Корделією Фітцджеральд. Але фігура в мене краща, та й ніс, здається, гарніший». І цей висновок помітно втішив Енн.

Розділ 27
ВЗАЄМНІ ЗІЗНАННЯ

Березень того року надійшов тихо, мов сумирне ягнятко, і приніс із собою золоті, хрусткі та дзвінкі дні, за якими слідували морозні рожеві сутінки, що поволі губилися в таємничім краю місячного сяйва.

А над мешканками Дому Патті замаячіла грізна тінь квітневих іспитів. Усі навчалися дуже сумлінно; навіть Філ сиділа над книжками із завзятістю, геть їй не властивою.

– Я маю намір здобути стипендію Джонсона з математики, – незворушно пояснювала вона. – Хоча я легко могла б здобути й стипендію із греки, та волію з математики, бо хочу довести Джонасу, що я справді надзвичайно розумна.

– Джонас більше любить тебе за твої великі карі очі й вигнутий ротик, ніж за весь той розум, який ти носиш попід кучерями, – відказала Енн.

– За мого дівоцтва усі вважали, що дама не повинна знати будь-що про математику, – озвалася тітонька Джеймсіна. – Тепер часи змінилися, та я не знаю, чи це на краще. А ти, Філ, умієш куховарити?

– Ні. Ніколи в житті нічого не готувала, якось тільки спекла імбирний пряник, але то був крах – він геть сів посередині, а краї взялися горбками. Ви знаєте, про що я кажу. Але, тітонько, вам не здається, що коли я сумлінно візьмуся до куховарства, той самий розум, котрий помагає мені здобувати стипендії з математики, допоможе й цього навчитися?

– Можливо, – дипломатично відказала тітонька Джеймсіна. – Я не проти вищої освіти для жінок. Моя донька – магістр гуманітарних наук, але й куховарити вона вміє. Та цього я навчила її перш ніж дозволила професорам з коледжу вчити її математики.

У середині березня надійшов лист від панни Патті Спофорд: вони з панною Марією повідомляли, що проведуть за кордоном і наступний рік.

«Тож Дім Патті лишиться у вашому розпорядженні ще на одну зиму, – писала господиня. – Ми з Марією хочемо покататися Єгиптом. Я не можу померти, не побачивши Сфінкса».

– Уявіть, як вони «кататимуться Єгиптом»! Цікаво, чи дивлячись на Сфінкса, вони випустять своє в’язання з рук? – сміялася Прісцилла.

– Добре, що ми можемо пожити тут іще рік, – мовила Стелла. – Я так боялася, що вони повернуться. Тоді наше веселе гніздечко було б зруйноване, а нас, бідолашних неоперених пташенят, жбурнуло б назад у жорстокий світ пансіонів.

– Я йду, прогуляюся парком, – оголосила Філ, відклавши книжку. – Думаю, у вісімдесят років я радітиму, що пішла сьогодні погуляти.

– Що ти маєш на увазі? – поцікавилася Енн.

– Ходімо зі мною, люба, і я все тобі розповім.

Того вечора їм відкрилися усі таємниці й чари березневих сутінків. Були ті сутінки дуже погідні й тихі, огорнуті великою, білою, замисленою тишею, мовби пронизаною безліччю тонких сріблястих звуків, чутних тоді, коли слухати душею так само уважно, як вухами. Дівчата йшли довгою сосновою алеєю, котра, здавалося, вела в самісіньке серце багряного, дедалі густішого заходу зимового сонця.

– У цю благословенну мить я пішла б додому й написала вірш, якби тільки вміла, – мовила Філ, зупиняючись на галявині, де рожеве світло плямами лягало на зелені верхівки сосон. – Усе тут дивовижно: ця могутня біла тиша й темні дерева у своїй одвічній задумі.

– «Ліси – перші храми Господні»,[30]30
  Йдеться про вірш «Гімн лісу» американського поета-романтика Вільяма Брайанта.


[Закрыть]
– тихенько процитувала Енн. – У такому місці неможливо не відчувати благоговіння. Я завжди почуваюся ближчою до Нього, гуляючи між сосон.

– Енн, я найщасливіша дівчина у світі, – зізналася раптом Філ.

– Отже, пан Блейк нарешті попросив твоєї руки? – спокійно запитала Енн.

– Так. І я тричі чхнула, доки він говорив. Жахливо, правда? Я навіть не дала йому закінчити – одразу сказала «так», боялася, що він передумає. Я найбезмежніше щаслива. Не могла повірити, що Джонас колись покохає мене, таку легковажну.

– Ти зовсім не легковажна, Філ, – серйозно відказала Енн. – Це лише зовнішність, а під нею живе прекрасна душа – щира, вірна й жіночна. Чому ти ховаєш її?

– Нічого не можу вдіяти, королево Анно. Ти правду кажеш – моя душа не легковажна. Але на ній легковажна оболонка, якої я не можу зняти. Для цього мене слід було б, як каже пані Пойзер,[31]31
  Героїня роману «Адам Бід» англійської письменниці Мері-Енн Еванс (1819–1880), що творила під псевдонімом Джордж Еліот. Імовірно, могла послужити прототипом для образу пані Рейчел Лінд.


[Закрыть]
«висидіти заново й геть інакше». Та Джонас знає мене справжню й любить, попри всю легковажність. А я люблю його. Я ще ніколи так не дивувалася, як того дня, коли збагнула це. Нізащо не подумала б, що можу закохатися в негарного чоловіка. Уяви – я дійшла до того, що маю однісінького кавалера. Та ще й на ім’я Джонас! Але я називатиму його Джо – так коротко, виразно й гарно. Я не змогла б утворити зменшувальне ім’я від Алонзо.

– До речі, як же Алек та Алонзо?

– О, я сказала їм на Різдво, що ніколи за жодного з них не вийду. Смішно зараз думати, що колись я вважала інакше. Їх страшно засмутила моя відповідь і мені було прикро, та я лише крадькома змахувала сльозу. Але я знала, що в усьому світі є тільки один чоловік, за якого я можу вийти. Я прийняла це рішення одразу, і було зовсім не складно. Яке щастя бути впевненою й знати, що це твоя власна певність, а не чиясь чужа.

– Ти сподіваєшся зберегти цю здатність?

– Приймати власні рішення? Не знаю, але Джо порадив мені один чудовий метод. Він каже, що коли вагаєшся, слід уявити, що тобі вісімдесят років й ухвалити рішення з висоти цього життєвого досвіду. Та й сам він уміє швидко приймати рішення, а двоє рішучих в одній сім’ї – це, напевне, буде незручно.

– А що скажуть твої батьки?

– Тато нічого не скаже. Він схвалює усе, що я роблю. Але мама стільки наговорить! Язик у неї бернівський, незгірш від носа. Та зрештою все буде добре.

– Коли ти вийдеш за пана Блейка, Філ, тобі доведеться відмовитися від багатьох звичних речей.

– Зате в мене буде він. І всього іншого мені не бракуватиме. Ми поберемося наступного червня. Цього року Джо закінчить богословську академію і йому дадуть маленьку парафію в робітничій дільниці, на Паттерсон-стріт. Уяви собі – я в робітничій дільниці! Але з ним я готова піти навіть у гренландські сніги.

– І ця дівчина стверджувала, що не зможе вийти за бідного чоловіка, – прокоментувала Енн, звертаючись до молоденької сосонки.

– О, не дорікай мені молодечим глупством! У бідності я буду достоту така ж весела, як і в багатстві. От побачиш! Я навчуся шити й куховарити. Я вже навчилася купувати продукти, відколи живу в Домі Патті, і ще якось ціле літо викладала у недільній школі. Тітонька Джеймсіна певна, що я зіпсую Джо всю кар’єру, коли вийду за нього. Але це неправда. Хоч у мене й замало здорового глузду й серйозності, але є один незаперечний дар – робити людей подібними до мене. У Болінброку є один чоловік, він шепелявить і завжди виступає на молитовних зібраннях. То він каже: «Якщо не можете шяяти, як жірка, шяйте, як швішька». Я буду маленькою свічкою поруч із Джо.

– Філ, ти невиправна! Я так сильно люблю тебе, що не можу скласти гарну, коротку й веселу вітальну промову. Але я всім серцем тішуся твоєму щастю.

– Я знаю, Енн. Твої величезні сірі очі променяться істинною дружбою. І колись я так само дивитимуся на тебе. Адже ти збираєшся заміж за Роя?

– Люба Філіппо, ти чула про славетну Бетті Бакстер, що «відмовляла чоловікам, котрі й освідчитися не встигли»?[32]32
  Енн посилається на працю «Життя сера Річарда Бертона» англійського біографа Томаса Райта.


[Закрыть]
Я не хочу слідувати прикладу цієї видатної панянки, приймаючи чи відхиляючи освідчення перш, ніж його вислухаю.

– Увесь Редмонд знає, що Рой за тобою гине, – просто відказала Філ. – І ти кохаєш його, правда, Енн?

– Я… так, напевно, – розгубилася Енн. Вона відчувала, що мусить зашарітися, промовляючи ці заповітні слова, проте не шарілася; з іншого боку, варто було комусь згадати в її присутності Гілберта Блайта чи Крістіну Стюарт, як уся кров кидалася їй в обличчя. Але ж Гілберт і Крістіна нічого не означали для неї… нічогісінько! І Енн облишила спроби зрозуміти, чому вона шаріється. Що ж до Роя, то звісно, вона нестямно закохана в нього. Хіба могло бути інакше? Хіба не був він її ідеалом? Хто міг би встояти перед його чарівливими темними очима й оксамитовим голосом? Хіба не заздрила їй відчайдушно половина редмондських дівчат? А який дивовижний сонет надіслав він їй до дня народження разом із коробкою фіалок! Енн знала його напам’ять. То був дуже добрий у своєму роді вірш. Не на рівні Шекспіра чи Кітса – навіть Енн не була настільки бездумно закохана, щоб стверджувати таке, – але незгірші сонети публікувалися й у журналах. І то був вірш, присвячений їй – не Лаурі, Діві Афін[33]33
  Діва Афін – ліричний адресат однойменного вірша Дж. Г. Байрона. Згідно з дослідженнями, прототипом її була грекиня Тереза Макрі. На час знайомства з поетом дівчина мала 12 років. Байрон просив її руки, та батьки Терези не дали згоди на її шлюб із ним.


[Закрыть]
чи Беатріче, а їй, Енн Ширлі. А який романтичний трепет охоплює дівчину, котра читає в римованих рядках, що очі її променисті, мов вранішні зорі, щоки рожеві, як досвітнє небо, а вуста багряні, мов райські троянди! Гілбертові ніколи й на думку не спало б складати сонети її бровам. Зате Гілберт розумів жарти. Якось вона розповіла Роєві кумедну історію, та він навіть не збагнув, у чому була суть. І, пригадуючи, як весело й дружньо сміялися із цієї ж історії вона й Гілберт, Енн стривожено міркувала, чи не виявиться зрештою життя із чоловіком, позбавленим почуття гумору, прісним і нудним. Та хто ж чекатиме, щоб таємничий меланхолійний герой бачив гумористичний бік життя? Ні, це було б геть нерозумно.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю