Текст книги "Енн із Острова Принца Едварда"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Люсі-Мод МОНТГОМЕРІ
ЕНН ІЗ ОСТРОВА ПРИНЦА ЕДВАРДА

Коштовності відкриються лише

Тим, хто шукає віддано й тривало.

Любов закличе Доля; це пришестя

Із суті зірве темне укривало.

Альфред Теннісон

Усім дівчатам з усього світу, котрі хотіли «більше дізнатися про Енн»

Розділ 1
ТІНЬ ЗМІН

– «Жнива минули, скінчилось літо»,[1]1
  Єремії, 8:20, цит. за пер. І. Хоменка (тут і далі – прим. перекл.).


[Закрыть] – процитувала Енн Ширлі, замріяно споглядаючи скошені поля. Удвох із Діаною Баррі вони збирали яблука в саду Зелених Дахів – а тепер присіли відпочити в сонячному закутку, де невагомі зграйки будякових насінин пливли повз них на крилах вітру, досі по-літньому свіжо налитого ароматами папороті з Лісу Привидів.

Та все довкола вже свідчило про осінь. Звіддалік чувся глухий морський прибій, поля, зарослі на межах золотушником, стояли голі й сухі, у долині коло струмка багряніли айстри, а Озеро Осяйних Вод мерехтіло попід небом синє-синє – і не була то ані мінлива блакить весни, ані бліда голубінь літа. То була ясна, прозора, непорушна синява – мовби вода облишила примхливу гру емоцій та почуттів і поринула в спокійну задуму, якої не могли сколихнути пусті легковажні мрії.

– Гарне було літо, – усміхнулася Діана, крутячи новенького перстеника на лівій руці. – І весілля панни Лаванди стало йому чудовим підсумком. Мабуть, пан та пані Ірвінг зараз біля Тихого океану.

– Здається, вони поїхали так давно, що за цей час могли вже об’їхати цілий світ, – зітхнула Енн. – Не віриться, що вони лише тиждень тому побралися. Тут стільки змін. Пан та пані Аллан теж поїхали. Якою пусткою здається їхній дім із замкненими віконницями! Вчора я проминала його – і мене охопило відчуття, наче всі, хто жив там, померли.

– Не буде в нас більше такого пастора, як пан Аллан, – мовила Діана з похмурою затятістю. – Цілу зиму доведеться слухати всіляких тимчасових заступників, а щодва тижні взагалі ніхто не приїздитиме. І ви з Гілбертом поїдете – тут буде так нудно.

– Зате лишиться Фред, – лукаво нагадала Енн.

– Коли пані Лінд переїде в Зелені Дахи? – поцікавилася Діана так, мовби й не чула останніх її слів.

– Завтра. Я й тішуся – та це ще одна зміна. Учора ми з Маріллою винесли все з кімнати для гостей – і знаєш, мені було так прикро. Дурниця, звісно – але це здавалося святотатством. Ця кімната завжди була для мене, мов храм. Колись я вважала її найпрекраснішою у світі. Пам’ятаєш, як розпачливо мені хотілося переночувати в кімнаті для гостей – та тільки не в Зелених Дахах, о ні! Мене б охопив такий трепет, що я би й повік не стулила. Я навіть пройти тією кімнатою не могла, коли Марілла веліла принести звідти щось – хіба тихенько скрадалася навшпиньках, затамувавши подих, наче в церкві, і таке полегшення відчувала, коли виходила геть. Там обабіч дзеркала висіли портрети Джорджа Вайтфілда[2]2
  Джордж Вайтфілд – англійський проповідник, один із засновників руху євангелістів і зокрема методистської церкви.


[Закрыть] та герцога Веллінгтонського[3]3
  Артур Велслі, перший герцог Веллінгтонський – англійський полководець і державний діяч, 25-й і 28-й прем’єр-міністр Великої Британії.


[Закрыть] – як суворо вони дивилися на мене ввесь час, поки я там була, надто коли зважувалася глянути в тамтешнє дзеркало, єдине в усьому домі, що не спотворювало мого лиця. Я щоразу чудувалася, як то Марілла не боїться там прибирати. А тепер ми її не лише прибрали, а й геть оголили. Герцог і Джордж Вайтфілд опинилися нагорі, у вигнанні. «Так минає слава світова», – засміялася Енн, хоча в усмішці її було знати й нотку жалю. Гірко бачити, як руйнуються наші давні святині, хай навіть ми їх уже й переросли.

– Тут буде так самотньо без тебе, – чи не всоте простогнала Діана. – І ти їдеш уже наступного тижня!

– Але доти ми будемо разом, – жваво заперечила Енн. – Не дозволяймо наступному тижню псувати нам радість цього. Мені й самій тяжко думати про від’їзд – ми ж із домом такі добрі друзі. І ти ще кажеш про самотність! Це я мушу журитися. У тебе тут лишаться всі твої давні приятелі – і Фред! А я буду серед чужих, де не знатиму ані душі.

– Окрім Гілберта й Чарлі Слоуна! – відповіла Діана, дражнячи Енн її власним лукаво-багатозначним виразом.

– Звісно, мене дуже втішить присутність Чарлі Слоуна, – скептично озвалася Енн, і дві безтурботні панночки зайшлися веселим сміхом. Діана чудово знала, якої думки Енн про Чарлі Слоуна, та попри незліченні сердечні розмови, так і не довідалася, якої ж думки Енн про Гілберта Блайта. Утім, цього не знала й сама Енн.

– Хлопці, здається, житимуть на іншій околиці Кінгспорта, – вела далі Енн. – Я тішуся, що їду до Редмонду й певна, що за якийсь час полюблю його – та для цього потрібен не один тиждень. Навіть додому я не зможу приїздити по суботах, як було в семінарії. А до Різдва ще мовби ціла тисяча років.

– Усе змінюється – чи скоро зміниться, – тужливо проказала Діана. – Тепер ніщо вже не буде таке, як раніше, Енн.

– Так, ми підемо різними шляхами, – замислено мовила Енн. – Це неминуче. Як ти гадаєш, Діано, бути дорослими справді так гарно, як здавалося нам у дитинстві?

– Не знаю. У дечому – звісно, так, – відказала Діана, знову гладячи перстеника з усмішкою, від якої Енн почувалася дивовижно самотньою й недосвідченою, – але й дивно теж. Іноді я цього дуже лякаюся, і тоді все ладна віддати, щоб знову стати маленькою дівчинкою.

– Колись ми, напевно, звикнемо бути дорослими, – життєрадісно відповіла Енн. – І згодом несподіванок у цьому для нас поменшає – хоч мені видається, що саме несподіванки й роблять життя цікавим. Нам зараз по вісімнадцять, Діано; а ще за два роки буде двадцять. У десять років я гадала, що двадцять – це хоч і рання, а вже старість. Скоро ти будеш поважною матроною середніх літ, а я – веселою старою панною, тітонькою Енн, що зрідка приїздитиме в гості. Мила Ді, ти ж матимеш куточок для мене, правда? Не гостьову кімнату, звісно, – старим паннам не личить зазіхати на таке, – я буду смиренна, мов Урія Гіп,[4]4
  Персонаж роману Чарльза Діккенса «Девід Коперфілд», лицемір, що повсякчас наголошував на своїй смиренності.


[Закрыть] і цілком удовольнюся комірчиною біля вітальні чи маленькою верандою.

– Не кажи дурниць, Енн, – засміялася Діана. – Ти вийдеш заміж за розкішного й заможного красеня – і жодна гостьова кімната в Ейвонлі не буде гідна тебе. І тоді ти почнеш гнути кирпу перед усіма своїми давніми друзями.

– Боюся, коли почну гнути кирпу, це зіпсує мого носа, хоча він у мене й доволі гарний, – мовила Енн, погладжуючи цю витончену частину свого обличчя. – Небагато в мене гарних рис, щоб я могла безжурно псувати ті, що маю, – тож навіть якщо я вийду за короля з Людожерських Островів – даю тобі слово, Діано, що перед тобою кирпу не гнутиму.

Так сміючись дівчата й розпрощалися – Діана пішла додому, у Садовий Схил, а Енн – на пошту. Там чекав на неї лист, отож, коли Гілберт Блайт перестрів дівчину на містку через Озеро Осяйних Вод, лице їй випромінювало радість.

– Прісцилла Грант теж їде до Редмонду! – вигукнула Енн. – Хіба не чудово? Я цього сподівалася, та сама вона була непевна, чи дозволить їй батько. Але він таки дозволив, і ми житимемо разом. Тепер я можу виступити під хоругвою проти цілого війська – чи то фаланги редмондських професорів, – бо зі мною буде такий друг як Прісцилла.

– Нам буде добре в Кінгспорті, – сказав Гілберт. – Я чув, що це затишне старе містечко, а в ньому – дуже гарний природний парк. Кажуть, там розкішні краєвиди.

– Невже там буде… може бути… краще, ніж тут? – прошепотіла Енн, роззираючись довкола ніжним, захопленим поглядом того, хто довіку вважає рідний дім найпрекраснішим місцем у світі – байдуже, які чарівні краї лежать попід чужими далекими зорями.

Вони стояли біля поруччя на містку, впиваючись красою густих сутінків, достоту там, де Енн була видерлася на палю із човна, у якому пливла до Камелоту безталанна лілейна діва. Небо на заході ще ніжно багряніло під останнім доторком сонця, та з іншого боку сходив місяць, і вода в його світлі мерехтіла казковим сріблястим безрухом. Двоє юних істот поринули в солодкі чарівливо-тонкі спогади.

– Ти така мовчазна, – сказав зрештою Гілберт.

– Я боюся говорити – і навіть поворухнутися, щоб не розвіялася зненацька ця дивовижна тиша й краса, – видихнула Енн.

Раптом Гілберт поклав долоню на тонку білу руку, що спочивала на поручні містка. Карі очі його потемніли, а досі хлопчачі вуста розкрилися, готові вимовити слова про мрію та сподівання, що буяли в його душі. Проте Енн висмикнула руку й швидко відвернулася. Чари сутінків розвіялися для неї.

– Мушу йти додому, – вдавано байдуже кинула вона. – У Марілли нині болить голова, а двійнята напевне вже втнули якусь страхітливу шкоду. Не слід було мені стільки гуляти.

Аж до самісінької стежини, що вела в Зелені Дахи, Енн говорила – хапливо й безперестанку. Сердешний Гілберт ледь устигав проказати бодай слівце. Коли він пішов, дівчина полегшено зітхнула. Нове, незбагненне відчуття зродилося в її серці після недовгої відвертої розмови з Гілбертом у саду в Прихистку Луни. Щось чуже втрутилося в їхню давню міцну дружбу, погрожуючи її зіпсувати й спотворити.

«Ніколи ще я не тішилася, що Гілберт нарешті йде, – із прикрістю та смутком думала Енн, самотою простуючи до Зелених Дахів. – Ми втратимо дружбу, якщо він не припинить цих дурниць. Але ми не повинні її втратити – я цього не дозволю. Ох, ну чому хлопці такі нерозважливі?»

Проте мучив її й невиразний сумнів – чи так уже «розважливо» з її боку було й досі відчувати на руці теплий дотик Гілбертових пальців, точнісінько як у ту коротку мить, – а надто те, що його зовсім не випадало назвати бридким, і був він геть інакший, ніж подібний вияв уваги від Чарлі Слоуна, коли три дні тому вона сиділа поряд з ним після танцю на вайтсендзькій вечірці. Енн здригнулася від самого лише спогаду, та всі думки про безтямних кавалерів вилетіли їй з голови щойно вона опинилася у звичній, позбавленій будь-яких сентиментів кухні в Зелених Дахах, де гірко ридав на дивані восьмирічний хлопчик.

– Що сталося, Деві? – запитала Енн, обіймаючи його. – Де Марілла й Дора?

– Марілла вкладає Дору спати, – схлипнув Деві, – а я плачу, бо Дора впала зі сходів у льох і полетіла сторчма, і обдерла собі ввесь ніс, і…

– Не журися так, маленький. Звісно, тобі шкода її, та хіба тут зарадиш слізьми? Завтра їй уже не болітиме. А сльози нікому не помагають і…

– Я плачу не тому, що Дора впала в льох, – урвав Деві її благодатну проповідь і в голосі йому побільшало смутку, – а тому, що сам не бачив, як це сталося. Хіба ж я вічно мушу пропускати все цікаве?

– О, Деві, – мовила Енн, тамуючи гріховний сміх, – невже тобі цікаво побачити, як сердешна Дора впала зі сходів і забилася?

– Вона не сильно забилася, – правив своєї Деві. – Якби вона вбилася на смерть, тоді б мені було по-справжньому шкода. Але ми, Кіти – як Блуетти, так легко не вбиваємось. Оно в середу Герб Блуетт упав із сінника й покотився по дошках у загорожу, а там була страшенно люта коняка, і він упав їй під копита, і все одно лишився живий, тільки три кістки зламав. Пані Лінд каже, що є такі люди, котрих і сокирою не вбити. Енн, а пані Лінд уже завтра сюди переїде?

– Так, Деві, і я сподіваюся, ти будеш із нею чемний.

– Буду чемний. Але, Енн, тепер вона мене вкладатиме спати?

– Можливо. А що?

– Коли так, – рішуче відказав Деві, – то я не буду при ній молитися, як при тобі, Енн.

– Чому?

– Бо я думаю, що розмовляти з Богом перед чужими негарно. Дора собі хай молиться при пані Лінд, якщо хоче, а я не буду. Я зачекаю, коли вона піде, і тоді помолюся. Так можна буде робити, Енн?

– Можна, Деві, якщо ти не забуватимеш про молитву.

– Не забуватиму, чесно-чесно. Молитися цікаво. Але самому то вже не буде так цікаво, як при тобі. Лишайся вдома, Енн. Чому ти хочеш поїхати й покинути нас?

– Я не хочу, Деві. Просто відчуваю, що мушу поїхати.

– Не хочеш, то й не їдь. Ти ж доросла. Коли я буду дорослий, то нічого не робитиму того, що не хочеться.

– Маленький, ти все життя помічатимеш, що робиш багато такого, чого не хочеш.

– Ні, – категорично відрубав Деві. – Дзуськи! Зараз я мушу робити всіляке таке, бо інакше ви з Маріллою женете мене в ліжко, та коли я виросту, ви вже так не зможете, і ніхто нічого не буде мені вказувати. Отоді почнеться справжнє життя! Чуєш, Енн, а Мілті Болтер каже, що його мама сказала, що ти збираєшся в коледжі вполювати собі чоловіка. Це правда? Скажи, я хочу знати.

На мить Енн спалахнула від обурення, та потім засміялася, нагадавши собі, що не варто перейматися простацькими думками й висловлюваннями пані Болтер.

– Ні, Деві, це неправда. Я збираюся вивчитися, подорослішати й багато про що дізнатися.

– Про що?

– «Про черевики й човники, капусту й королів»,[5]5
  Вірш із повісті Л. Керрола «Аліса в Задзеркаллі»; цит. за пер. М. Лукаша.


[Закрыть] – процитувала Енн.

– Але якби ти хотіла вполювати собі чоловіка, як би ти це зробила? Скажи, я хочу знати, – наполягав Деві, котрого вочевидь зацікавила ця тема.

– Краще запитай пані Болтер, – відповіла Енн, не подумавши. – Вона, певне, знає про це більше, ніж я.

– Запитаю одразу ж, як побачу її, – серйозно мовив Деві.

– Деві! Нізащо! – вигукнула Енн, усвідомивши свою помилку.

– Ти ж сама щойно сказала, – сумовито заперечив Деві.

– Тобі час уже в ліжко, – постановила Енн, намагаючись вибратися з пастки.

Вклавши Деві, Енн пішла до Острова Вікторії й сіла там самотою, сховавшись за ажурною завісою з місячного сяйва, а коло ніг її весело сміялися на два голоси струмок і вітер. Енн завжди любила цей струмок. Багато мрій виснувала вона понад його мерехтливими водами в дні минулі, і тепер забула й про хлопців та їхні залицяння, і про дошкульні слова лихих сусідок, і про всі труднощі дівоцтва. В уяві вона пливла казковими морями під проводом вечірньої зорі до далеких безлюдних чарівних країв, до Атлантиди й Елізію, туди, звідки приходили бажання в її серце. І була вона в тих мріях незрівнянно багатша, ніж насправді, бо речі видимі зникають, і лиш невидиме оку триває вічно.

Розділ 2
ВІНКИ ОСЕНІ

Наступний тиждень минув швидко, увесь заповнений «останніми клопотами», як називала їх Енн. Вона приймала відвідувачів і сама ходила з візитами – приємними й ні, залежно від того, чи були гості й господарі прихильні до намірів дівчини, а чи вважали, що вона кирпу гне через той свій коледж, тож вони просто мусять «укрутити їй хвоста».

Спілка вдосконалення Ейвонлі дала прощальну вечірку на честь Енн та Гілберта вдома в Джозі Пай, обравши це місце не лише тому, що Паї мешкали у великому й зручному будинку, а й через острах, що сестри Пай відмовляться допомагати, якщо їхньої пропозиції зібратися в них удома не буде прийнято.

Вечірка вдалася дуже гарна, позаяк сестри Пай були несподівано милі й гостинні, не сказавши й не зробивши нічого, що могло б зіпсувати дружню затишну атмосферу. Джозі була така привітна, що навіть поблажливо звернулася до Енн:

– Мушу сказати, Енн, ця нова сукня тобі личить. Ти в ній стала майже гарна.

– Дуже мило із твого боку, – відказала усміхнена Енн. Її почуття гумору невпинно розвивалося, тож слова, що гірко скривдили б її в чотирнадцять, тепер могли хіба звеселити. Джозі й собі подумала, що Енн із неї глузує, проте обмежилася тим, що, спускаючись у вітальню, шепнула Герті, мовляв, Енн Ширлі поїде в коледж і почне ще більше приндитися, ніж колись.

На вечірці зібралося все «давнє товариство», сповнене радості, веселощів та молодечої безтурботності. Була там Діана Баррі, рум’яна й пухкенька, котру тінню супроводжував вірний Фред, Джейн Ендрюс, охайна, розважлива й прямодушна, Рубі Джилліс, вродлива й показна в кремовій шовковій блузці та із червоними квітками герані в золотистих косах, Гілберт Блайт і Чарлі Слоун, котрі щосили намагалися опинитись якнайближче до невловної Енн, Керрі Слоун, бліда й зажурена через батька, який, подейкували, заборонив Оліверові Кімбеллу й підходити до їхнього дому, Муді-Спурджен Макферсон, чиє кругле обличчя й сміховинні вуха були так само круглі й сміховинні, як завжди, та Біллі Ендрюс, котрий, сидячи в кутку, хіба шкірився, коли хтось до нього звертався, й із задоволеною усмішкою на широкій веснянкуватій фізіономії ввесь вечір невідривно дивився на Енн Ширлі.

Енн знала про вечірку заздалегідь, проте й гадки не мала, що їм із Гілбертом як засновникам спілки вручать того дня подячні адреси й дарунки – збірку п’єс Шекспіра їй і авторучку йому. Її так зворушили ці несподівані слова, які зачитав урочистим пасторським тоном Муді-Спурджен, що сльози зблиснули їй у великих сірих очах. Вона багато й віддано працювала в Спілці вдосконалення Ейвонлі, і те, що друзі так щиро оцінили її зусилля, зігрівало й тішило серце дівчини. І всі вони були такі милі, приязні й добрі – навіть сестри Пай мали свої чесноти. У ту мить Енн любила ввесь світ.

Прийняття було радісне й щасливе, та все зіпсувало його завершення. Гілберт знов припустився тієї самої помилки, сказавши їй щось романтичне під час вечері на залитій місячним сяйвом терасі. Енн, бажаючи його покарати, виявила прихильність до Чарлі Слоуна, і навіть дозволила останньому провести себе додому, – а проте невдовзі збагнула, що помста нікому не болить так сильно, як тій, котра до неї вдалася. Незворушний Гілберт пішов геть із Рубі Джилліс, і довго ще в застиглому прохолодному осінньому повітрі долинали до Енн їхні веселі голоси та сміх. Вони, безперечно, там собі розважалися, доки вона нудилась у товаристві Чарлі Слоуна, який базікав безперестанку, проте жодного разу, навіть випадково, не сказав нічогісінько вартого її уваги. Вряди-годи вона відповідала хіба «так» або «ні», сама ж розпачливо міркувала, яка вродлива була на вечірці Рубі Джилліс, які банькаті під місячними променями очі в Чарлі – гірше, ніж удень! – і що життя вочевидь не таке прекрасне, як здавалося їй іще зовсім недавно.

«Просто я дуже втомилася… ось у чім річ», – мовила собі Енн, коли врешті-решт лишилася сама у своїй кімнаті – переконана, що вся річ справді в цьому. Та вже наступного вечора незбагненна радість завирувала в її серці, коли з Лісу Привидів до містка швидким пружним кроком вийшов Гілберт. Отже, він таки не збирався цей останній вечір проводити з Рубі Джилліс!

– У тебе втомлений вигляд, Енн, – сказав Гілберт.

– Так, я втомлена і, що гірше, сердита. Втомлена, бо цілісінький день мусила складати валізу й шити. А сердита тому, що за сьогодні в нас побувало шість сусідок. Кожна хотіла попрощатися зі мною, і кожна примудрилася сказати щось таке, від чого світ довкола блякне й стає сірий, грузький та безрадісний, мов листопадовий ранок.

– Завидющі нікчемниці, – впевнено прокоментував Гілберт.

– О ні, – серйозно відказала Енн. – Ось у чім лихо. Якби то були завидющі нікчемниці, я б не зважала. Та все це – добрі, милі, по-материнському дбайливі душі, які люблять мене і яких люблю я, тому те, що вони казали і на що натякали, так мене й вразило. Усі вони певні, що це безумство з мого боку – їхати в коледж і намагатися здобути ступінь бакалавра, і що далі, то сильніше я сумніваюся, чи не правду вони кажуть. Пані Слоун, зітхаючи, сподівалася, що я подужаю здолати навчальний курс, і я побачила себе наприкінці третього року в Редмонді безнадійною жертвою нервового виснаження. Пані Райт, дружина пана Ібена, бідкалася, що, певне, чотири роки навчання страшенно дорого коштуватимуть, і я відчула, що це непростима дурниця – тринькати Маріллині й свої власні заощадження на такі забаганки. Пані Белл надіялася, що коледж не зіпсує мене, як це стається з іншими, і я відчула, що, здобувши диплом, неминуче перетворюся на в’їдливу й дошкульну особу, котра вважатиме, що знає все на світі, і зверхньо позиратиме на все й усіх в Ейвонлі. Пані Райт, дружина пана Елайші, припустила, що всі редмондські дівчата, надто ті, що живуть у Кінгспорті, «страшенно модно, певне, вдягаються», тож я серед них ніяковітиму – і я враз побачила себе неотесаною, замурзаною селючкою, що човгає по вишуканих мармурових залах у черевиках з мідними носаками.

Останні слова Енн супроводжували гірка усмішка й зітхання. Її чутливу натуру тяжко гнітило кожнісіньке несхвальне слово, навіть якщо лунало від тих, чиєю думкою вона звикла нехтувати. На якийсь час життя втратило для неї всю привабу, а честолюбні прагнення згасли, мов свічка.

– Та чи не байдуже, що вони кажуть? – заперечив Гілберт. – Ти ж знаєш: хоч вони всі й чудові люди, та світогляд мають обмежений. Коли хтось робить те, чого вони ніколи не робили – «анатема на нього».[6]6
  Цитата з Біблії, 1 Кор. 16:22, за пер. І. Хоменка.


[Закрыть] Ти перша з ейвонлійських дівчат їдеш учитися до коледжу, а всіх першовідкривачів повсякчас уважали безумцями.

– О, я знаю. Але знати – це не те саме, що відчувати. Здоровий глузд каже мені точнісінько те, що ти, проте часом навіть він стає безсилий. І тоді звичні й такі поширені дурниці охоплюють мою душу. Я ледь спромоглася закінчити складати валізу, коли пані Райт нарешті пішла.

– Ти справді втомилася, Енн. Не думай про це. Ходімо, погуляємо в лісі за болотом. Там дещо має бути; хочу, щоб ти це побачила.

– Має бути? Хіба ти не певен, чи воно там є?

– Ні. Знаю лише, що воно має там бути, судячи з того, що я бачив навесні. Ходімо. Полетимо з вітром, як двоє безтурботних дітлахів.

І веселим кроком вони рушили в путь. Енн, пам’ятаючи, як гірко завершився для неї минулий вечір, була з Гілбертом дуже приязна, а він, мудрішаючи, намагався поводитись лише як давній шкільний друг. Із кухонного вікна в Зелених Дахах за ними спостерігали Марілла й пані Лінд.

– Гарна з них буде пара, – схвально мовила Рейчел.

Марілла ледь скривилася. Потай вона сама плекала таку надію, та слухати, як просторікує про це Рейчел Лінд, їй було неприємно.

– Вони ще діти, – зронила вона.

Пані Лінд поблажливо всміхнулася.

– Енн вісімнадцять років; я в цьому віці була вже заміжня. Марілло, то тільки ми, старі, гадаємо, буцім діти ніколи не виростають. Енн – молода жінка, а Гілберт – чоловік, і всі бачать, що він обожнює навіть землю в неї під ногами. Він хороший хлопець, і кращого Енн не знайде. Сподіваюся, у Редмонді вона не вб’є собі в голову ніяких романтичних дурниць. Не подобається мені те їхнє спільне навчання, і ніколи не подобалося, будьте певні. І я не думаю, – урочисто підсумувала пані Лінд, – що в цих коледжах студенти роблять щось інше, окрім як залицяються.

– Вони мусять іще й навчатися, – усміхнулася Марілла.

– Дуже мало, – пирхнула пані Рейчел. – Хоча Енн, певне, учитиметься сумлінно. Легковажною кокеткою вона ніколи не була. Та не цінує вона Гілберта, як він на те заслужив, будьте певні. О, я знаю дівчат! І Чарлі Слоун у неї до нестями закоханий, але я б їй не радила виходити за когось зі Слоунів. Вони добрі, чесні, шановані люди, звісно – та все ж вони Слоуни.

Марілла кивнула. Сторонньому слухачеві твердження, що Слоуни – це Слоуни, здалося б не вельми ясним, але вона зрозуміла. Така родина є в кожнім селі – вони добрі, чесні, шановані люди, та все ж вони Слоуни, і ними лишаться, навіть коли заговорять мовою янголів.

Тим часом Енн і Гілберт, блаженно несвідомі того, що їхнє майбутнє вже наперед визначила пані Лінд, поволі брели між тіней Лісу Привидів. Позаду, під високим блідим блакитно-рожевим небом у бурштиновім світлі вечірнього сонця, ніжилися викошені пагорби. Віддалік мерехтіли побронзовілі соснові ліси, а їхні довгі тіні смугами лягали на верхні луки. А для Енн із Гілбертом виспівував між ялинового гілляччя легкий грайливий вітерець, і було в тій пісні чути нотку осінньої прохолоди.

– Тепер це справжній Ліс Привидів, бо тут живуть давні спогади, – мовила Енн, нахилившись, щоб зірвати гілочку папороті, восково-поблідлу від перших заморозків. – Тут наче й дотепер бавляться малі Діана та Енн – сидять у сутінках побіля Джерела Дріад, часом перестрівають котрогось із духів. Знаєш, я ж досі надвечір не можу пройти цією стежиною й не здригнутися від колишнього дитячого страху. Ми вигадали одного найстрашнішого духа: то був привид замордованої дитини, котрий стиха підкрадався й торкався холодними пальцями твоєї руки. Мушу зізнатися, я й нині мимохіть уявляю його тихі, скрадливі кроки за спиною, коли доводиться бувати тут затемна. Не боюся ні дами в білому, ні безголового чоловіка, ні скелетів – але цієї дитини краще б ніколи нам не уявляти. Як сердилися тоді Марілла й пані Баррі, – сміючись договорила Енн.

Ліс, що оточував верхню частину болота, був там і тут розітнутий багряними просіками, де тріпотіло на гіллі павутиння бабиного літа. Поза темними склепіннями кривулястих смерек та облямованою кленами й зігрітою сонцем долиною було те «дещо», яке шукав Гілберт.

– Ось і вона, – вдоволено мовив хлопець.

– Яблуня… тут! – радісно вигукнула Енн.

– Так, справжня яблуня з яблуками – тут, поміж буків та сосон, за милю від усіх найближчих садів. Я знайшов її навесні, всю в білім цвіті, то й вирішив прийти восени й подивитися, чи вродять яблука. А вродили – бачиш, як рясно. І такі гарні: рудуваті й червонобокі. А зазвичай на таких дичках плоди вдаються зелені й миршаві.

– Вона, мабуть, виросла тут багато років тому з випадкового насіннячка, – замріяно відповіла Енн. – І як розквітла й зміцніла, сама серед чужих, уперта й відважна.

– А ось повалене дерево, і на ньому – подушка з моху. Сідай, Енн. Буде тобі справдешній лісовий трон. А я полізу по яблука. Вони так високо ростуть – адже дерево мусило пнутися вгору, до сонця.

Яблука пречудово їм засмакували. Попід рудуватою шкіркою виявився в них білісінький м’якуш із тоненькими червоними прожилками, а крім звичного яблучного смаку, мали вони ще й присмак – тонкий, лісовий, якого не має жоден садовий плід.

– Певне, навіть фатальне райське яблуко не могло бути смачніше, – мовила Енн. – Але нам час вертатися додому. Щойно три хвилини тому сіло сонце – а онде вже й місяць зійшов. Шкода, що ми не помітили, як це сталося. Але таких митей ніколи не вдається завважити.

– Ходімо Стежиною Закоханих, довкруж болота. Енн, ти досі сердита, як тоді, коли ми щойно вийшли?

– Ні. Ці яблука були, мов манна небесна для голодної душі. Я відчуваю, що полюблю Редмонд і проведу там чотири дивовижних роки.

– А що буде потім – після цих чотирьох років?

– Новий поворот на шляху, – безтурботно відказала Енн. – Не знаю, що виявиться за ним, та й не хочу знати. Краще взагалі про це не думати.

Стежина Закоханих була того вечора дуже гарна й спокійна. Повітря над нею загадково мерехтіло в блідавому місячному сяйві. Енн і Гілберт ішли в приємній, погідній тиші; ішли мовчки, не промовляючи ні слова.

«Якби ж Гілберт завжди був такий, як сьогодні. Тоді все було б так просто й хороше», – міркувала Енн.

Гілберт дивився на Енн, котра йшла побіля нього. Струнка й витончена, у світлій сукні, вона нагадувала йому білий ірис.

«Чи зможе вона бодай колись покохати мене?» – думав він із раптовим гострим болем зневіри.