Текст книги "Енн із Острова Принца Едварда"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 9
НЕПРОХАНИЙ КАВАЛЕР І ЛЮБИЙ ДРУГ

Другий семестр у Редмонді минав так само швидко, як і перший – за словами Філіппи, «пролітав, аж у вухах свистіло». Енн була цілком і зусібіч задоволена: натхненним академічним суперництвом, новими знайомствами й поглибленням приємної та корисної дружби, веселими вечірками, діяльністю різноманітних клубів і гуртків, до яких вона належала, і новими обріями й зацікавленнями. Навчалася вона дуже сумлінно, бо ж мала рішучий намір здобути стипендію Торберна за успіхи у вивченні англійської літератури. Це дозволило б їй провести наступний рік у Редмонді, не зазіхаючи на скромні заощадження Марілли, котрих Енн постановила собі не чіпати.

Гілберт так само невтомно боровся за одну зі стипендій, та все ж знаходив час і для регулярних візитів на Сент-Джон, тридцять вісім. Майже на всіх студентських заходах він супроводжував Енн, і вона знала, що в редмондських плітках їхні імена були вже пов’язані між собою. Її це обурювало, та вона почувалася безпорадною, бо ж не могла покинути такого доброго давнього друга як Гілберт, надто тепер, коли він помудрішав – зрештою, як і мусив з огляду на те, що не одному редмондському юнакові кортіло зайняти його місце поряд з тендітною рудою студенткою із сірими очима, ясними, мов вечірні зорі. Хлопці ніколи не юрмилися довкола Енн так, як довкола Філіппи впродовж її тріумфальної ходи через увесь перший курс, проте були й довготелесий мудрагель-першокурсник, і веселий низенький гладунець-другокурсник, і високий зарозумілий третьокурсник, котрі любили час від часу зазирати на Сент-Джон, тридцять вісім, і в напханій подушками вітальні розмовляти з Енн як про різноманітні «логії» та «ізми», так і про менш серйозні речі. Жоден з них не викликав приязні в Гілберта, отож він ретельно дбав про те, щоб не втратити своїх позицій, висловивши ненароком своє справжнє ставлення до Енн. Для неї він знову був лише давнім ейвонлійським другом, і в цьому статусі мав очевидну перевагу проти кожнісінького зі своїх суперників. Енн і сама визнавала, що ліпшого товариша, ніж Гілберт, мати вона не могла, і була дуже рада – принаймні так казала сама собі, – що він облишив свої дивацтва, хоч і немало часу проводила в потаємних роздумах, чому так сталося.

Ту зиму затьмарила єдина прикрість. Якось увечері Чарлі Слоун, випроставшись на улюбленій подушці панни Ади, запитав Енн, чи готова вона пообіцяти йому «стати в майбутньому пані Слоун». Оскільки це сталося вже після спроби Біллі Ендрюса залучити до освідчення третю особу, то й романтичних сподівань дівчини майже не похитнуло, проте, звісно, стало ще одним тяжким розчаруванням. До того ж, вона обурилася, бо знала, що не дала Чарлі жодного приводу надіятися на таку можливість. Та чого ще чекати від Слоуна, як зневажливо запитала би пані Лінд? Уся поза, тон, слова і вираз Чарлі були просочені «слоунуватістю». Він не мав жодних сумнівів, що пропонує велику честь. І коли Енн, явно несвідома цієї честі, відмовила йому – так делікатно й обережно, як могла, бо навіть Слоуни мають почуття, яких не варто кривдити – «слоунуватість» виявила себе повного мірою. Чарлі сприйняв відмову геть не так, як то робили нещасливі женихи в уяві Енн. Він розлютився, вивергнувши на її адресу дві чи три образи; Енн знавісніла й відповіла йому короткою дошкульною промовою, котра боляче вжалила Чарлі, пробивши всю його захисну «слоунуватість». Він схопив капелюха й вибіг надвір із розчервонілим лицем; Енн рвонула сходами нагору, двічі перечепившись об подушки панни Ади, і кинулася на ліжко в сльозах образи та гніву. Невже вона принизилася до сварки з якимось Слоуном? Невже таке можливо – щоб її розлютили висловлювання Чарлі? О, це було навіть гірше, ніж виявитися суперницею Нетті Блуетт!

– Не хочу більше ніколи бачити цю бридку істоту, – ридала в подушку Енн.

Проте уникнути зустрічей було неможливо, хоч ображений Чарлі сам пильнував, щоб не опинятися з нею поряд. Відтепер його вторгнення більше не загрожували подушкам панни Ади, а коли вони з Енн зустрічалися на вулиці чи в редмондських коридорах, Чарлі вітав її достоту крижаним уклоном. Майже цілий рік по тому стосунки між цими давніми шкільними товаришами були такі напружені. Потім Чарлі переніс свої зневажені почуття на пухкеньку, рум’яну й кирпату синьооку другокурсницю, котра таки змогла віддати йому належне. Отож, він пробачив Енн і почав знову ставитися до неї приязно, хоч і зі зверхністю, яка мала на меті показати їй, що вона втратила.

Одного дня схвильована Енн влетіла до Прісциллиної кімнати.

– Почитай! – вигукнула вона, кидаючи Прісциллі листа. – Це від Стелли, вона збирається приїхати до Редмонду наступного року. Що ти про це скажеш? Я думаю, ідея чудова, якщо тільки ми зможемо все влаштувати. Як ти гадаєш, Пріс, ми зможемо?

– Скажу, коли дізнаюся, у чому річ, – мовила Прісцилла, відкладаючи грецький словник і беручи до рук лист Стелли. Стелла Мейнард була їхньою подругою в Королівській учительській семінарії, і по закінченні її вчителювала в сільській школі.

«Але тепер, мила Енн, я нарешті це покину, – писала Стелла, – і вже наступного року приїду до Редмонду.

Я закінчила три курси в Королівській семінарії, тому до коледжу можу вступати одразу на другий курс. А це вчителювання мені до смерті набридло. Колись я напишу цілий трактат під назвою „Гризоти сільської вчительки“ – страхітний, проте до болю реалістичний. Більшість люду, здається, вважає, що ми, вчительки, живемо собі на втіху, і тільки й маємо клопотів, що одержувати платню. Тож у своєму трактаті я відкрию їм очі на істинний стан речей. Бо ж, далебі, коли впродовж хоча б єдиного тижня я не почую, що виконую легку роботу за надто великі гроші, то негайно ж замовлю собі янгольське убрання для вознесіння на Небеса. „Ну, тобі гроші легко даються, – часом поблажливо зронить мені який-небудь платник податків. – Ти ж мусиш лише сидіти в класі й слухати відповіді учнів“. Попервах я намагалася сперечатися, та невдовзі порозумнішала. Факти – уперта річ, проте, як завважив колись один мудрець, вони геть не такі вперті, як ілюзії. Отож тепер я хіба що всміхаюся й красномовно мовчу. У моїй школі дев’ять класів, і я мушу навчати всього потроху – від внутрішньої будови земляних хробаків до розташування планет у сонячній системі. Наймолодшому з моїх учнів чотири роки – мати віддала його до школи, щоб „не плутався під ногами“, – а найстаршому двадцять, бо він собі раптом подумав, що здобувати освіту буде легше, ніж далі ходити за плугом. Я відчайдушно намагаюся за шість годин на день провести уроки з усіма й з усіх предметів, і зовсім не дивуюся, що діти почуваються в школі, мов той хлопчина, якого привели в кінематограф і він нарікав, що не знає, із чого все почалося, а вже мусить дивитися продовження. Так почуваюся іноді я сама.

А які записки я одержую, Енн! Мати Томмі скаржиться, що син не дає ради з арифметикою так швидко, як вона б того бажала. Їй незрозуміло, чому він досі скніє над відніманням, а Джонні Джонсон уже вивчає дроби, хоча той Джонні й наполовину не такий тямущий, як Томмі. Батько Сюзі хоче знати, чому вона не здатна написати листа без помилок у половині слів. А Дікова тітка просить його пересадити на інше місце, бо той гидкий хлопчисько Браунів, котрий сидить із ним зараз, учить його лихословити!

Що ж до фінансового боку справи… але ні, не говорімо про це. Тих, кого боги захочуть згубити, вони спершу зроблять сільськими вчительками.

Ну от, побуркотіла – і полегшаю трішки. Зрештою, це були два дуже приємних роки. Але тепер я їду до Редмонду.

І ось, Енн, у мене є ідея. Ти знаєш, я ненавиджу пансіони. Я жила в них чотири роки й страшенно втомилася. Здається, ще трьох років такого життя я просто не витримаю. То чом би нам із тобою та Прісциллою не скласти кошти й не винайняти десь у Кінгспорті будиночок? Заживемо самостійно, так буде навіть дешевше. Звісно, нам потрібна буде економка, і я вже знаю, кого запросити. Я ж розповідала тобі про тітоньку Джеймсіну? Вона – наймиліша тітонька у світі, навіть попри своє ім’я. Але вона в тім не винна! Її назвали Джеймсіною на честь батька, який мав ім’я Джеймс і потонув у морі за місяць до її народження. Я завжди кличу її тітонькою Джимсі. Отож, її єдина дочка нещодавно вийшла заміж і поїхала із чоловіком – він у неї місіонер. А тітонька Джеймсіна нидіє самотою у величезнім домі. Вона готова приїхати до Кінгспорта й вести наше господарство, і я знаю, що ви обидві полюбите її. Що більше я міркую, то більше схиляюся до цієї думки. Ми могли б так добре й незалежно жити!

Отож, дівчата, якщо ви пристаєте на мою пропозицію, було б добре вам уже цієї весни пошукати відповідний будиночок. Цю справу на осінь лишати не варто. Якщо він буде вмебльований – добре, та якщо ні, якесь начиння по горищах у давніх друзів нашкребемо. Вирішуйте, любі, – і одразу мені напишіть, щоб тітонька Джеймсіна знала, як їй бути наступного року».

– Чудова думка, – погодилася Прісцилла.

– Так, – вдоволено кивнула Енн. – Звісно, тут у нас хороший пансіон, але як не крути – це не те саме, що власний дім. Тож пропоную ставати до пошуків одразу, перш ніж почнуться іспити.

– Тільки, боюся, справді хороший будиночок знайти буде важко, – застерегла Прісцилла. – Дива не чекай. Гарного будинку в гарному місці ми не зможемо собі дозволити. Мабуть, доведеться вдовольнитися вбогою хатинкою десь на околиці, де живуть люди, з якими знатися буде гірше, ніж нидіти в самотній пустці, і намагатися, щоб життя в ній було нам достатньою втіхою за вигляд і стан вулиці.

Отож дівчата сумлінно взялися до пошуків, проте знайти будиночок виявилося ще складніше, ніж передбачала Прісцилла. Вони оглядали незліченні помешкання – вмебльовані й порожні, – та одне було завелике, інше замале, те задороге, це задалеко від коледжу. Іспити почалися й закінчилися, надійшов останній тиждень семестру, а «дім їхньої мрії», як називала його Енн, досі лишався повітряним замком.

– Мусимо, певне, змиритися й чекати осені, – кволо завважила Прісцилла, плентаючись парком обік Енн одного чудового, свіжо-блакитного квітневого дня. Віддалік у затоці яскріла й мерехтіла вода, і невагомим серпанком укривав її легкий перлинно-білий туман. – Може, тоді й знайдемо собі якусь комірчину, а як ні, то завжди можна повернутися до пансіону.

– Сьогодні я про це не думатиму. Не хочу псувати такий гарний день, – відповіла Енн, зачудовано роззираючись довкола. У прохолодному свіжому повітрі ширився запах соснової живиці, небо ясніло кришталево-прозорою блакиттю, мов велетенська перекинута чаша неземного благословення. – Сьогодні в моїй крові нуртує весна й повсюди бринять квітневі чари. Я мрію й бачу видіння, Пріс. А все тому, що вітер дме із заходу. Я обожнюю західний вітер. Він співає нам про надію й щастя, ти чуєш? Східний вітер приносить із собою тоскні думки про стукіт дощу по дахах і понурі, безрадісні хвилі на сірому узбережжі. У старості, у дні, коли дме східний вітер, мені дошкулятиме ревматизм.

– Як-бо приємно нарешті скинути хутра й зимові пальта і вперше прогулятися отак, у весняному вбранні, – засміялася Прісцилла. – Хіба ти не відчуваєш, наче була створена заново?

– Навесні все нове, – відказала Енн. – І самі весни теж завжди такі нові й несхожі одна на одну. У кожній є щось особливе й кожна чарує по-своєму. Дивися, яка зелена трава довкола цього ставка і як лускають бруньки на вербах.

– Іспити вже позаду, і в середу – урочисті збори з нагоди закінчення року. А рівно за тиждень ми будемо вдома.

– Я така рада, – замріяно відповіла Енн. – Стільки всього хочеться робити. Сидіти на кухонному ґанку під вітерцем, що долинає з полів пана Гаррісона. Збирати папороть у Лісі Привидів і фіалки в Долині Фіалок. Пам’ятаєш наш пікнік у мій названий день народження, Прісцилло? Я хочу слухати, як співають жаби в ставку й перешіптуються тополі. Але й Кінгспорт я полюбила, і тішуся, що знову приїду сюди наступної осені. Навряд чи це було б можливо, якби я не здобула стипендії Торберна. Я просто не змогла б узяти гроші на навчання з Маріллиних заощаджень.

– Якби ж нам іще знайти будинок! – зітхнула Прісцилла. – Поглянь на Кінгспорт, Енн, – будинки, всюди будинки, і жодного для нас.

– Не журися, Пріс. Найкраще попереду. Ми будемо, як той давній римлянин, – знайдемо будинок або зведемо його самі. У такий день, як нині, у моєму словнику немає слова «невдача».

Вони затрималися в парку до сутінків, блукаючи дивовижним світом весняних чудес та пишної радості. Додому дівчата рушили, як завжди, по Спофорд-авеню, щоби знову помилуватися Домом Патті.

– У мене відчуття, ніби зараз має статися щось таємниче: аж поколює у великих пальцях, – мовила Енн, ідучи із Прісциллою схилом угору. – Наче в романі. Ох… ох… ох! Прісцилло Грант, поглянь туди й скажи – це правда чи мені ввижається?

Прісцилла глянула. Великі пальці й очі не зраджували Енн. Попід аркою воріт Дому Патті хилиталося невеличке скромне оголошення: «Умебльований будинок до винайму. Довідки надаються всередині».

– Прісцилло, – прошепотіла Енн, – як ти гадаєш, чи не вдасться нам винайняти Дім Патті?

– Ні, – упевнено ствердила Прісцилла. – Це було б надто дивовижно. А в наші дні вже не стається жодних див. Не плекаймо надій, Енн. Так важко буде потім знести це розчарування. Вони напевне захочуть більше, ніж ми зможемо платити. Не забувай, що дім стоїть на Спофорд-авеню.

– І все одно мусимо запитати, – рішуче відказала Енн. – Сьогодні для візиту вже пізно, та ми неодмінно прийдемо завтра. О, Пріс, якби ж нам удалося пожити в цьому прекрасному будиночку. Я завжди відчувала, що моя доля пов’язана з Домом Патті – ще відколи вперше його побачила.

Розділ 10
ДІМ ПАТТІ

Наступний вечір застав дівчат біля Дому Патті – доріжкою, викладеною «ялинкою», вони рішучо крокували до будинку крізь невеличкий садок. Квітневий вітер виспівував рулади в кронах сосон, гай сповнювали новим життям вільшанки – круглобокі зухвалі створіння, що самовдоволено походжали стежками.

Дівчата боязко подзвонили у двері, і старезна сувора покоївка впустила їх просто до великої вітальні, де біля каміна з веселим пустотливим полум’ям сиділо двоє інших, так само суворих і сивочолих дам. Різниця між ними була невелика, коли не зважати, що одній було з вигляду років сімдесят, а іншій – близько п’ятдесяти. Кожна мала величезні ясно-блакитні очі, сховані за окулярами в сталевій оправі, вбрана була в чепець і сіру шаль, кожна в’язала на спицях – неспішно й невтомно. Обидві вони мирно гойдалися в кріслах, раз по раз мовчки зиркаючи на дівчат, а на камінній полиці за спиною в кожної сидів великий порцеляновий песик, весь у круглих зелених плямках, із зеленими вухами й носом. Ці песики вмить захопили уяву Енн; вони здавалися двома божествами-охоронцями Дому Патті.

Перші кілька хвилин ніхто не зронив ані слова. Дівчата були надто схвильовані, щоб заговорити, сивочолі дами й порцелянові песики теж не виглядали охочими до розмов. Енн роззирнулася довкола. Яка ж мила й чарівна була вітальня! Другі двері з неї виходили просто в сосновий ліс, і нахабні вільшанки мостилися на самісінькому порозі. На підлозі тут і там лежали круглі плетені килимки – такі плела ще Марілла в Зелених Дахах, проте всі інші господині, навіть ейвонлійські, уже вважали їх старомодними. І ось вони тут, у домі на Спофорд-авеню! А в кутку врочисто й голосно цокав старий, великий полірований годинник. Над каміном висіли химерні полички, за склом на них розташувалися численні порцелянові фігурки. Стіни були завішані старовинними зображеннями й гобеленами. Сходи на другий поверх вели з одного кутка вітальні, і на першому, низько розташованому їхньому повороті під великим вікном стояла невеличка гостинна лавка. Усе було точнісінько так, як уявляла собі Енн – і саме так, як мало бути.

Мовчати далі було вже нестерпно, і Прісцилла злегка підштовхнула Енн, натякаючи, що треба починати розмову.

– Ми… ми побачили оголошення, що цей будинок здається до винайму, – тихенько звернулася Енн до старшої з дам, котра, вочевидь, і була тією самою панною Патті Спофорд.

– О, так, – відповіла панна Патті. – Я саме збиралася нині те оголошення зняти.

– Виходить… ми спізнилися, – сумовито проказала Енн. – І ви вже комусь його здали?

– Ні, ми вирішили зовсім його не здавати.

– О, як шкода, – поривчасто вигукнула Енн. – Я так люблю цей будиночок і сподівалася, що зможу тут пожити.

Панна Патті відклала в’язання, зняла окуляри, протерла їх, знову начепила і вперше зиркнула на Енн як на людську істоту. Друга дама відтворила всі ці рухи так точно, мовби була її дзеркальним відображенням.

– Любите? – із притиском запитала панна Патті. – Це означає, що ви справді любите його? Чи вам лише подобається його вигляд? Тепер дівчата дозволяють собі вдаватися до таких перебільшень, що й не збагнеш, чи достеменно те саме вони мають на увазі. У мої дні було інакше. Тоді дівчата не казали, що люблять ріпу, тим самим тоном, яким могли би сказати, що люблять свою матір чи свого Спасителя.

Енн була певна своїх слів.

– Я справді люблю його, – щиро підтвердила вона, – ще відколи вперше побачила його восени. Я і дві мої подруги з коледжу хочемо з наступного року не жити в пансіоні, а мати власний дім, тож і шукаємо собі будиночок до винайму. Я так зраділа, коли побачила, що ви здаєте свій.

– Якщо ви справді його любите, можете тут оселитися, – відповіла панна Патті. – Ми з Марією сьогодні вирішили зовсім його не здавати, бо нам не сподобався жоден із тих людей, котрі хотіли в ньому жити. Конче здавати будинок ми не мусимо. Поїхати до Європи ми зможемо й без того. Авжеж, гроші нам не завадять, та за жодні статки я не пущу у свій дім таких людей, як ті, що приходили його оглянути. Ви не така. Я вірю, що ви любите його і дбатимете про нього. Можете тут оселитися.

– Якщо… якщо зможемо платити стільки, скільки ви за нього хочете, – завагалася Енн.

Панна Патті назвала бажану суму. Енн перезирнулася з Прісциллою – Прісцилла похитала головою.

– Боюся, ми не зможемо собі цього дозволити, – відповіла Енн, притлумлюючи розчарування. – Бачте, ми лише студентки, і до того ж бідні.

– А скільки, на вашу думку, ви могли б заплатити? – поцікавилася панна Патті, вимахуючи спицями.

Енн назвала свою суму. Панна Патті схвально кивнула.

– Цього достатньо. Як я вже сказала, конче здавати будинок ми не мусимо. Ми незаможні, та гроші на подорож до Європи маємо. Я ніколи не була в Європі й не прагнула там опинитися. Але моя небога, присутня тут Марія Спофорд, захотіла поїхати. А ви ж розумієте, що така юна особа, як Марія, не може сама швендяти світами.

– Ні… мабуть, ні, – промимрила Енн, завваживши цілком серйозний вираз панни Патті.

– Авжеж ні. Отже, і мені доведеться поїхати, щоб наглядати за нею. Хоч я надіюся й собі потішитись – мені сімдесят років, та я ще не геть утомилася від життя. Я, певне, і сама би вже з’їздила до Європи, якби тільки це спало мені на думку. Ми їдемо на два чи три роки. Відпливаємо в червні. Ключ вишлемо вам, а тут усе підготуємо, щоб ви могли приїхати, коли забажаєте. Приберемо лише деякі речі, особливо цінні для нас, – а решту лишимо у ваше розпорядження.

– А цих порцелянових песиків ви не приберете? – боязко поцікавилася Енн.

– Ви хочете, щоб я їх залишила?

– О так, я дуже хочу. Вони дивовижні.

На обличчі панни Патті майнув задоволений вираз.

– Це незвичайні песики, – гордо проказала вона. – Їм понад сто літ, і обабіч цього каміна вони сидять іще відколи п’ятдесят років тому мій брат Аарон привіз їх із Лондона. На його честь назвали Спофорд-авеню.

– Він був чудовою людиною, – уперше подала голос панна Марія. – О, тепер і не зустрінеш такого, як він.

– Він був тобі добрим дядьком, Маріє, – натхненно відповіла панна Патті. – і з твого боку дуже ґречно не забувати його.

– Я довіку його пам’ятатиму, – врочисто проказала панна Марія. – Як зараз бачу: він стоїть перед оцим каміном, заклавши руки за фалди фрака, і всміхається нам обом.

Панна Марія витягла й піднесла до очей хустинку, проте панна Патті рішуче повернулася зі світу сентиментів до сфери ділових переговорів.

– Я залишу вам песиків, якщо ви обіцятимете поводитися з ними обережно, – повідомила вона. – Їх звати Гог та Магог.[19]19
  У Біблії – назви двох народів, котрі вразять світ незадовго до другого пришестя Христа. Також – дві однойменні статуї-«охоронці» лондонського Сіті.


[Закрыть] Гог дивиться ліворуч, а Магог – праворуч. І ще одне. Ви ж, надіюся, не будете заперечувати, якщо будинок і далі називатиметься Домом Патті?

– Звісно, не будемо. Ми вважаємо, що це – одна із наймиліших його рис.

– Бачу, ви дуже розумна дівчина, – вдоволено заявила панна Патті. – Чи повірите – усі, хто хотів винайняти мій будинок до вас, питали, чи можна буде зняти назву з воріт на той час, доки вони тут житимуть. Але я прямо відказала, що дім здається тільки разом з іменем. Він був Домом Патті, відколи мій брат Аарон заповів його мені, і Домом Патті лишиться, поки живі ми з Марією. А тоді вже наступний власник може дати йому будь-яке дурноверхе ім’я на свій розсуд, – відрубала панна Патті, мовби прорікаючи: «Після нас – хоч потоп». – А зараз чи не хочете ви оглянути весь будинок, перш ніж ми домовимося остаточно?

Огляд будинку захопив дівчат іще більше. Окрім великої вітальні, на першому поверсі розташувалися маленька спальня й кухня. На другому було ще три кімнати – велика й дві менші, з-поміж яких Енн особливо вподобала одну, з високими соснами перед вікном, і вже надіялася, що то буде її спальня. Була вона обклеєна світло-блакитними шпалерами і стояв у ній невеличкий старомодний туалетний столик зі свічниками. А під вікном із химерною рамою, що робила його схожим на діамант, стояла вкрита блакитною мусліновою запоною лавка – чудове місце для навчання та мрій.

– Це так дивовижно, що зараз ми мусимо прокинутися й виявити, що то був лише казковий сон, – мовила Прісцилла, коли дівчата вийшли на вулицю.

– Панна Патті й панна Марія аж ніяк не схожі на витканих зі сновидінь, – засміялася Енн. – Ти можеш уявити, як вони «швендяють світами», надто у тих своїх шалях та чіпцях?

– Напевно, швендяти вони таки будуть без них, – відповіла Прісцилла, – хоча в’язання з рук не випустять. Вони просто не зможуть із ним розлучитися, і навіть Вестмінстерським абатством гулятимуть і в’язатимуть водночас. Тим часом, Енн, ми житимемо в Домі Патті, на Спофорд-авеню! Я вже почуваюся мільйонеркою.

– А я почуваюся, мов вранішня зоря, що співає від радості, – мовила Енн.

Увечері на Сент-Джон, тридцять вісім, припленталася Філіппа Гордон і безсило впала на ліжко Енн.

– Дівчата, хороші мої, я до смерті втомлена й почуваюся, мов той чоловік без вітчизни[20]20
  «Чоловік без вітчизни» – оповідання американського письменника Едварда Гейла.


[Закрыть] чи без тіні… забула, як правильно. Бачте, я складала валізу.

– І змучилася, бо не знала, які речі класти спершу, які потім, і куди їх усі розпихати, – засміялася Прісцилла.

– Еге ж. І коли я нарешті сяк-так усе склала, а моя господиня та її служниця сіли на валізу і я спромоглася її замкнути, то раптом згадала, що всі ті речі, які я хотіла вдягти на урочисті збори, лежать на самісінькому дні. І довелося знов усе відмикати й просто-таки пірнати в ту валізу. Я порпалася в ній цілу годину, доки знайшла все потрібне. Щойно мені здавалося, ніби я навпомацки знайшла те, що треба, я витягала його й виявлялося, що це зовсім не те. Ні, Енн, я не лаялася.

– Я цього й не казала.

– Ти все висловила поглядом. Але я визнаю, що думки мої були замалим не святотатські. А ще в мене такий нежить, що я можу тільки шморгати, шмаркати й шамкати. Як вам алітерація? Королево Анно, скажіть що-небудь, розрадьте мене!

– Згадай, що вже в четвер ти побачиш Алека й Алонзо, – відповіла Енн.

Філ скрушно похитала головою.

– Знов алітерація. Ні, коли в мене нежить, Алек та Алонзо мені не потрібні. Але що це з вами таке? Ви ж світитеся ізсередини, це видно, якщо глянути на вас уважно. О, так, ви просто сяєте! Розповідайте, що сталося?

– Наступного року ми будемо жити в Домі Патті, – переможно проказала Енн. – Саме жити, а не перебиватися в пансіоні. Ми його винайняли, а ще з нами житиме Стелла Мейнард, а її тітка вестиме наше господарство.

Філ підхопилася, витерла ніс і впала на коліна перед Енн.

– Дівчата… дівчата, візьміть і мене до себе. О, я буду така хороша! Якщо мені не знайдеться кімнати, я спатиму надворі в собачій буді – я бачила, там стоїть буда. Тільки візьміть мене до себе!

– Філ, не будь дурненькою. Встань.

– І не рипнуся, доки не скажете, що наступного року візьмете мене до себе жити.

Енн перезирнулася із Прісциллою. Тоді поволі проказала:

– Філ, люба, ми були б раді, тебе запросити. Але погляньмо правді у вічі. Я бідна, Пріс бідна, Стелла Мейнард також бідна: у нас буде дуже просте господарство й невибагливий стіл. Тобі довелося б жити так, як ми. А ти заможна, про це свідчить та сума, яку ти платиш за свій пансіон.

– Та хіба ж мені не однаково? – із трагічним виглядом запитала Філ. – Краще обід із городини там, де ви, ніж засмажений бик у самітнім пансіоні. Дівчата, не думайте, що в мене, крім шлунка, більше нічого немає. Я радо житиму на хлібі й воді – із крапли-и-иночкою варення, – якщо ви візьмете мене до себе.

– Крім того, – вела далі Енн, – усім нам доведеться мати хатні обов’язки. Стеллина тітка не зможе робити все сама. Тому кожна візьме на себе частину хатніх справ. А ти…

– «Не працюю, ані не пряду»,[21]21
  Матв., 6:28–29, цит. за пер. І. Огієнка.


[Закрыть] – підхопила Філіппа. – Але я всього навчуся. Ви лише один-єдиний раз мені покажете. Зате я вмію прибирати власне ліжко. І не забувайте – хоч я й не куховарю, зате вмію приборкувати норов. Це вже щось. І я ніколи не нарікаю на погоду. Це теж важливо. Прошу вас, благаю! Я ще нічого в житті так не хотіла, а ця підлога страшенно тверда.

– І ще одне, – рішучо озвалася Прісцилла. – Ти, Філ, як відомо цілому Редмонду, щодня приймаєш у себе гостей. У Домі Патті ми не зможемо собі цього дозволити. Ми вирішили, що для наших друзів будемо вдома тільки в п’ятницю ввечері. Якщо ти житимеш із нами – мусиш коритися цьому правилу.

– Невже ви думаєте, що я буду проти? Навпаки, я дуже рада! Я давно знала, що й собі мушу триматися такого правила, та мені бракувало рішучості. А тепер відповідальність за нього ляже на вас, і я зітхну з полегкістю. Якщо ви не дозволите мені пов’язати свою долю з вашою, я з туги помру й стану привидом, а тоді повернуся – і дошкулятиму вам. Оселюся на самому порозі Дому Патті, і жодна з вас не зможе ані вийти, ані зайти, не перечепившись об мій дух.

І знову Енн багатозначно перезирнулася із Прісциллою.

– Гаразд, – відповіла вона. – Звісно, ми нічого не можемо обіцяти, доки не порадимося зі Стеллою, та вона, сподіваюся, заперечень не матиме. Що ж до нас, то ми ласкаво просимо тебе й будемо раді твоєму товариству.

– Якщо наше просте життя тобі набридне, ти завжди можеш піти без жодних пояснень, – додала Прісцилла.

Філ рвучко звелася на рівні ноги, щаслива, обійняла дівчат і вибігла геть.

– Надіюся, все буде добре, – стримано висловилася Прісцилла.

– Мусимо постаратися, щоб усе було добре, – кивнула Енн. – Я думаю, Філ легко й радісно увійде в нашу маленьку сім’ю.

– Філ – мила співбесідниця й чудова подруга, і, звісно, що більше нас, то легше буде нашим злиденним гаманцям. Але яка буде вона, живучи в однім домі з нами? Часом цього не виходить збагнути й за рік.

– Усі ми мусимо пізнати одна одну із цього боку. Тож будьмо розумними людьми – живімо самі й даваймо жити іншим. А Філ не самолюбна, хоч і трохи легковажна, тож я гадаю, усім нам буде затишно й гарно в Домі Патті.