Текст книги "Енн із Острова Принца Едварда"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 13
ДОРОГА ЗРАДЛИВИХ

Деві й Дора збиралися до недільної школи. Ішли вони, як то зрідка траплялося, самі, бо ж пані Лінд, котра завжди їх супроводила, вивихнула гомілку й того дня лишалася вдома. Представляти сім’ю в церкві також належало двійнятам, оскільки Енн напередодні поїхала в гості до друзів у Кармоді, а Маріллу мучив головний біль.

Деві поволі спустився сходами вниз. Дора, яку вже убрала й зачесала пані Лінд, чекала на нього в передпокої. Деві вмивався й одягався сам. У кишені в нього лежала центова монета на пожертву недільній школі і п’ятицентова – на церковну пожертву. В одній руці хлопчик мав Біблію, в іншій – підручник недільної школи; він добре знав урок, питання з катехізису й вірш зі Святого Письма, бо ж хіба не вчив усього того ще минулої неділі по обіді на кухні під суворим наглядом пані Лінд? Отож, настрій у Деві мав би бути щонайпогідніший. А втім, попри вивчений урок і катехізис, у душі він скидався радше на хижого вовка.

Забачивши Деві, із кухні, накульгуючи, вийшла пані Лінд.

– Ти чистий? – суворо запитала вона.

– Так – усе, що видно, чисте, – зухвало відказав набурмосений Деві.

Пані Рейчел зітхнула. Вона мала недобрі сумніви щодо шиї та вух Деві, проте знала, що коли взятися самій оглядати хлопця, він, найпевніше, завдасть ноги на плечі, а здоганяти його нині вона була неспроможна.

– Ну, то будьте чемні, – застерегла вона дітлахів. – Не ходіть по куряві. На ґанку не спиняйтеся побазікати з іншими дітьми. Не крутіться на лавах. Не забудьте вірша зі Святого Письма. Не забудьте віддати гроші на пожертви, і глядіть, не загубіть їх. Під час молитви не шепочіться й уважно слухайте проповідь.

Деві не принизив себе відповіддю. Він гордо попростував стежиною; за ним сумирно дріботіла Дора. У душі його вирував гнів. Він зазнав – чи то лише думав, що зазнав, – багацько лиха від рук та язика пані Лінд, відколи вона оселилася в Зелених Дахах, бо ж пані Лінд не могла жити в однім домі з будь-ким, – байдуже, дев’ять років було йому чи дев’яносто, – не намагаючись виховати його як належить. Щойно напередодні їй удалося переконати Маріллу заборонити Деві рибалити з дітьми Коттонів. Через те Деві й дотепер прискав гнівом.

Щойно двійнята вийшли на битий шлях, Деві зупинився й скорчив таку люту гримасу, аж навіть Дора, яка добре знала все розмаїття братових талантів у цій сфері, злякалася, що лице в нього так і лишиться довіку перекошене.

– Чорти б її взяли! – палко вигукнув Деві.

– Ох, Деві, не лайся, – заскімлила нажахана Дора.

– «Чорти взяли» – це не лайка. Тобто несправжня лайка. А коли й справжня, то мені байдуже, – безжурно відказав Деві.

– Якщо вже кажеш погані слова, то не роби цього хоч у неділю, – благала Дора.

І хай від покаяння Деві був незмірно далекий, усе ж потай він відчував, що, мабуть, переступив межу гріха.

– Я придумаю свою власну лайку, – заявив він.

– Господь покарає тебе за це, – суворо відповіла сестра.

– Тоді я вважаю, що Господь – це старий злостивий бевзь, – правив своєї Деві. – Хіба Він не знає, як треба часом людині дати вихід своїм почуттям?

– Деві!!! – скрикнула Дора. Вона чекала, що брата негайно поб’є грім, але нічого не сталося.

– І взагалі я більше не терпітиму наказів пані Лінд, – затявся Деві. – Енн і Марілла можуть мені вказувати, а вона – ні. І я робитиму все, що вона забороняє. От побачиш!

І в похмурому впертому мовчанні, попід нажаханим поглядом Дори він зійшов із трав’янистого узбіччя прямісінько в м’яку глибочезну куряву, що її утворили на дорозі чотири спекотних, посушливих тижні, і закрокував по ній, дошкульно човгаючи ногами, поки його не огорнула велетенська хмара пилюки.

– Це тільки початок, – урочисто оголосив Деві. – Я ще стоятиму на ґанку довго-довго й базікатиму з усіма, з ким тільки зможу, і крутитимусь, шепотітимусь, і скажу, що не знаю вірша. І ще візьму й просто зараз викину всі гроші на пожертви.

І він зловтішно шпурнув обидві монети за паркан ферми Баррі.

– Це диявол тебе підбурив, – докірливо мовила Дора.

– Ні, – гнівно відказав Деві, – це я сам собі вирішив. І я ще придумав. Я взагалі не піду ні до недільної школи, ні до церкви. Я піду гратися з Коттонами. Вони мені вчора сказали, що теж не підуть до недільної школи, бо їхня мама кудись поїхала й тепер ніхто їх не змусить. Ходімо, Доро, побавимося.

– Я не хочу, – запротестувала Дора.

– Підеш, – відповів Деві. – Бо я розкажу Маріллі, що Френк Белл поцілував тебе в понеділок у школі.

– Що ж я могла вдіяти? Я не знала, що він хоче мене поцілувати, – запхинькала Дора, вкриваючись пекучим рум’янцем.

– Але ти не дала йому ляпаса, і навіть зовсім нітрохи не розсердилася, – мовив Деві. – І це я теж розкажу, якщо не підеш зі мною. Ходімо коротшим шляхом, через поле.

– Я боюся тих корів, – заперечила сердешна Дора, сподіваючись хоч так утекти.

– І чого б то ти боялася корів, – пирхнув Деві. – Ти ж старша за них обох.

– Але вони більші за мене, – відповіла Дора.

– Та що вони тобі зроблять? Ходімо. Ну, от і чудово. Коли я виросту, то взагалі не ходитиму до церкви. Я й сам зможу потрапити на Небеса.

– Ти потрапиш у геть інше місце, якщо порушиш день суботній, – тужливо бурмотіла Дора, плентаючись за ним проти власної волі.

Проте цього Деві не боявся – поки що. Пекло було так далеко, а радість від риболовлі з малими Коттонами – так близько. Якби ж то ще Дора не була така тютя! Вона раз по раз оглядалася назад і, здавалося, могла щомиті заплакати, а це псувало хлопчині всю забаву. Цур їм, тим дівчатам! Цього разу Деві не згадав чортів навіть подумки. Він не картався – поки що – тим, що зробив це одного разу, та все ж вирішив не спокушати Незвіданих Сил удруге протягом дня.

Малі Коттони, що гралися на задньому дворі своєї ферми, привітали Деві радісними вигуками. Піт, Томмі, Адольфус та Мірабел Коттон були вдома самі – мати й старші сестри поїхали. Дора тішилася, що бодай Мірабел була вдома, тож їй не доведеться бути єдиною дівчинкою в хлопчачому товаристві. Утім, Мірабел і сама була, мов хлопчисько – галаслива, засмагла й збитошна. Але вона принаймні носила спідниці.

– Ми прийшли рибалити! – оголосив Деві.

– Ура! – закричали Коттони й кинулися копати черв’яків. Попереду мчала Мірабел із бляшанкою в руках. Дорі хотілося сісти й розплакатися. І чого тільки той гидкий Френк Белл надумав її цілувати? Тепер через нього вона не могла покинути Деві й піти до улюбленої недільної школи.

Звісно ж, вони не насмілилися рибалити на ставку, де їх могли би побачити ейвонлійці, йдучи на службу до церкви. Мусили сховатися понад струмком у лісі за фермою Коттонів. Утім, він аж кишів фореллю, і всі вони пречудово розважилися – принаймні Коттони, та й Деві, здавалося, теж. Він обачно роззувся й стягнув з ніг панчохи, а в Томмі Коттона позичив старий засмальцьований костюм. У такому вбранні можна було не боятися лісової грязюки й боліт. Дора, натомість, була явно й відверто нещасна. Вона пленталася за рештою від затоки до затоки, притискаючи до грудей свою Біблію та підручник і з тяжким серцем згадуючи свій улюблений клас, де мала б сидіти в цю хвилину перед учителькою, яку вона обожнювала. Але вона осьдечки, блукає лісом із цими напівдикими Коттонами, стараючись не промочити ніг, не забруднити й не порвати гарненького білого платтячка. Мірабел запропонувала була позичити їй фартуха, та Дора презирливо відмовилася від такої ласки.

Риба йшла добре, як то завжди буває в неділю. За годину малі грішники наловили її аж задосить і повернулися додому, на превелике полегшення Дори. Вона гордовито сиділа на клітці для курей, доки решта із криками й гиготінням бавилися на подвір’ї у квача, опісля чого видерлися на дах свинарника й повидряпували свої ініціали на гребені. Невдовзі плаский дах пташника й копиця соломи попід ним надихнули Деві на нову забаву, отож наступні півгодини вони провели, раз по раз вилазячи на дах і з вереском кидаючись із нього в солому.

Та навіть гріховним радощам неодмінно мусить настати кінець. Зачувши грюкіт коліс із мосту понад ставком, Деві зрозумів, що їм час вертатися. Він скинув засмальцьований костюм Томмі, перебрався у власний одяг і, зітхнувши, віддав Коттонам волосінь із наловленою рибою. Про те, щоб забрати її з собою, не могло бути й мови.

– Хіба не весело було? – виклично запитав він, тюпаючи полем униз із пагорба разом з Дорою.

– Мені не було, – просто відповіла Дора. – І я не вірю, що й тобі було весело – насправді весело, – додала вона з раптовою проникливістю, зовсім їй не властивою.

– Було! – крикнув Деві, проте в голосі його аж надто сильно бриніла умисна зухвалість. – А тобі, звісна річ, не було, коли сиділа ввесь день, як… як осел.

– Я не збираюся дружити з Коттонами, – погордливо мовила Дора.

– А мені вони подобаються, – відповів Деві. – І живеться їм краще, ніж нам. Роблять собі, що заманеться, і кажуть перед усіма, що хочуть. Я теж буду такий, як вони.

– Є багато такого, чого ти перед усіма не скажеш, – заперечила Дора.

– Немає такого.

– Є. От, наприклад, – серйозно правила своєї Дора, – ти скажеш у присутності пастора слово «котяра»?

Це був переконливий аргумент. Деві виявився неготовий розглядати такий конкретний приклад права на вільне висловлення. Та в суперечці з Дорою про послідовність можна було не дбати.

– Звісно, ні, – сердито визнав він. – «Котяра» – це не святе слово, і я ніколи не сказав би його в присутності пастора.

– А якби довелося? – наполягала Дора.

– Я сказав би «котик», – відповів Деві.

– Я думаю, «котик-муркотик» буде чемніше, – замислилася Дора.

– Ти думаєш! – зневажливо пирхнув Деві.

І все ж йому було мулько, хоч він радше помер би, ніж зізнався в цьому Дорі. Тепер, коли здиміла п’янка радість недозволених забав, розпочалися цілющі муки каяття. Мабуть, краще було б таки піти до недільної школи й до церкви. Звісно, пані Лінд була сувора, та в коморі в неї завжди стояло смачнюче печиво, і вона була зовсім-зовсім не жадібна. Тут, у цю непогідну мить, Деві згадав, що коли минулого тижня він подер свої нові шкільні штани, пані Лінд узяла їх і залатала, і навіть ні словом не прохопилася про це Маріллі.

Проте чаша злочинів Деві була ще не повна. Йому тільки належало дізнатися, що один гріх неминуче тягне за собою інший, щоб приховати оту, найпершу провину. Обідали двійнята з пані Лінд, котра передовсім запитала в Деві:

– Чи всі діти із твого класу були в недільній школі?

– Так, пані, – відповів Деві, насилу проковтнувши шматок. – Всі, крім… крім одного.

– Ти читав катехізис та вірш зі Святого Письма?

– Так, пані.

– А гроші на пожертви віддав?

– Так, пані.

– Пані Макферсон була нині в церкві?

– Не знаю.

«Бодай тут сказав правду», – подумав горопашний Деві.

– Чи було оголошено про наступні збори Спільноти Милосердя?

– Так, пані, – здушено проказав Деві.

– А про молитовне зібрання?

– Я… я не знаю.

– Мусиш знати. У церкві треба слухати уважніше. Який текст із Біблії зачитував для проповіді пан Гарві?

Деві розпачливо вихилив воду із чашки, проковтнувши разом із нею останні докори сумління, і жваво проказав вірш зі Святого Письма, який вивчив кілька тижнів тому. На щастя, пані Лінд більше його не розпитувала, проте радості від обіду Деві не відчув і подужав з’їсти лише одну порцію пудингу.

– Що з тобою? – запитала небезпідставно здивована пані Лінд. – Ти захворів?

– Ні, – промимрив Деві.

– Який ти блідий. Краще нині не виходь на сонце, – застерегла пані Лінд.

– Знаєш, скільки разів ти набрехав пані Лінд? – докірливо запитала Дора, коли по обіді вони лишилися самі.

Деві зиркнув на неї розпачливо й люто.

– Не знаю й знати не хочу, – мовив він. – А ти, Доро, не кажи нікому.

І сердешний Деві рушив до таємної схованки за дровітнею, щоб там поринути в роздуми про дорогу зрадливих.

Коли Енн повернулася додому, Зелені Дахи стояли темні й мовчазні. Вона швидко вляглася, бо дуже втомилася й хотіла спати. Минулого тижня в Ейвонлі відбулося кілька веселих вечірок, що тривали допізна. Ледь опустивши голову на подушку, вона відчула, що засинає, – аж раптом двері тихенько прочинилися й жалісливий голос покликав:

– Енн!

Напівсонна, Енн сіла в ліжку.

– Деві, це ти? Що таке?

Маленька біла постать кинулася через усю кімнату просто до неї.

– Енн, – схлипнув Деві, обіймаючи її за шию, – як добре, що ти повернулася. Я не міг заснути, поки не розповім.

– Що розповіси?

– Який я нещасний.

– Чому нещасний, маленький?

– Бо я сьогодні був такий поганий, Енн. Дуже, дуже поганий, навіть гірший, ніж завжди.

– Що ти зробив?

– Я боюся тобі казати. Бо ти розлюбиш мене, Енн. Я не можу сьогодні казати молитву. Не можу розповісти Богові, що я зробив. Мені соромно, що Він знатиме.

– Деві, але ж Він усе одно знає.

– Дора теж так каже, але я сподівався, що Він просто ще не помітив. Я хочу спершу розказати тобі.

– Що ти зробив, Деві?

Слова линули невпинним потоком:

– Я не пішов до недільної школи, а пішов рибалити з Коттонами, і стільки набрехав пані Лінд – ох, здається, півдесятка разів набрехав, – і… і… і ще сказав погане слово, Енн, дуже погане слово… і дуже лаявся на Бога.

Запала мовчанка. Деві не знав, що й думати. Невже Енн така нажахана, що вже більше ніколи з ним не розмовлятиме?

– Що ти зі мною зробиш, Енн? – прошепотів він.

– Нічого, маленький. Мені здається, ти вже покараний.

– Ні, зі мною ще ж нічого не було.

– Але ж ти почувався нещасним, відколи вчинив погано, правда?

– Дуже-дуже почувався, – виразно проказав Деві.

– Це тебе карало твоє сумління.

– А що таке сумління? Скажи, я хочу знати.

– Це щось таке всередині тебе, що дошкуляє, коли ти чиниш погано, а якщо продовжуєш – воно робить тебе нещасливим. Ти це помічав?

– Так, але не знав, що це воно. Але краще б його не було. Тоді жилося б веселіше. А де це сумління, Енн? Скажи, я хочу знати. У животі?

– Ні, у тебе в душі, – відповіла Енн, утішена, що в кімнаті темно, бо ж серйозну розмову належало провадити із серйозним виразом обличчя.

– Тоді позбутися його не вийде, мабуть, – зітхнув Деві. – Енн, а ти розкажеш про мене Маріллі та пані Лінд?

– Ні, маленький, я нікому не скажу. Адже тобі прикро, що ти сьогодні чинив погано?

– Дуже-дуже прикро.

– І ти більше ніколи так не робитимеш?

– Ні, але… – обачно мовив Деві, – раптом я буду по-іншому поганий?

– Але ти більше не будеш лихословити, прогулювати уроки в недільній школі й казати неправду, щоб приховати свої кепські вчинки?

– Ні, це зовсім не весело, – мовив Деві.

– То скажи Господові, що шкодуєш про все, і попроси Його простити тобі.

– А ти простила мені, Енн?

– Так, маленький.

– Тоді, – утішився Деві, – мені вже зовсім байдуже, чи простить мені Господь.

– Деві!

– О… я попрошу Його простити, звісно, попрошу, – швидко проказав Деві, злазячи з ліжка, переконаний із сердитого тону Енн, що цього разу він таки сказав щось жахливе. – Я попрошу Його, звісно, Енн. Боже, мені дуже шкода, що я сьогодні чинив погано, і я старатимуся по неділях бути хорошим, і прости мені, будь ласка. Ось, Енн, я попросив.

– А тепер будь чемним хлопчиком і біжи спати.

– Добре. І знаєш, я тепер більше не нещасний. Мені вже краще. Добраніч, Енн.

– Добраніч.

Енн опустилася на подушки й зітхнула з полегкістю. Ох… як хочеться… спати! Та наступної ж миті знову долинув голос:

– Енн!

Біля її ліжка стояв Деві. Енн насилу розклепила повіки.

– Що таке, маленький? – запитала вона, щосили намагаючись приховати роздратування в голосі.

– Енн, а ти бачила, як пан Гаррісон уміє чвиркати крізь зуби? Може, коли я буду часто вправлятися, то й сам так навчуся, га?

Енн сіла в ліжку.

– Деві Кіт, – мовила вона, – негайно йди спати, і щоб я тебе цієї ночі більше не бачила. Негайно!

Деві слухняно пішов і чемно заснув.

Розділ14
ПОКЛИК СМЕРТІ

Енн сиділа з Рубі в саду Джиллісів. День згасав, тихо прослизаючи між дерев. Теплий вечір приносив із собою невагомий літній туман. Світ був квітучий, мов убраний у розкішні шати. Туман клубочився й у сонних долинах, а на лісові стежки та просіки химерними візерунками лягали тіні. У полях багряно палали айстри.

Заради того, щоб провести вечір із Рубі, Енн відмовилася від поїздки на вайтсендзьке узбережжя. Того літа вона провела з нею багато вечорів, хоча щоразу й питала себе, чи є комусь від того користь, а часом поверталася додому з відчуттям, що не зможе більше прийти.

Літо минало, Рубі дедалі сильніше блідла. Вона відкликала заяву з вайтсендзької школи – «тато радить мені зачекати до нового року», – а вишивання, що колись вона так любила, усе частіше випадало з її кволих рук. Та вона була, як і раніше, весела, сповнена райдужних надій, щебетала й шепотіла про своїх кавалерів і муки їхнього суперництва. Саме тому Енн було так важко приходити до неї. Те, що раніше здавалося пустим і кумедним, тепер лякало: з-під незмінної маски життя проглядала смерть. Утім, Рубі потребувала її товариства, і щоразу відпускала, тільки взявши обіцянку, що Енн невдовзі прийде знов. Пані Лінд, обурена й занепокоєна цими частими відвідинами, запевняла, що Енн неминуче й собі підчепить сухоти, і навіть Маріллу почали змагати сумніви.

– Ти щоразу повертаєшся від Рубі така змарніла, – мовила вона.

– Усе це так сумно й страшно, – тихенько відказала Енн. – Рубі наче зовсім не усвідомлює свого стану. Проте я відчуваю, що їй потрібна допомога – дуже потрібна, і я хочу їй допомогти, але не можу. Щоразу, коли я з нею, мені здається, мовби я бачу, як вона бореться з невидимим супротивником і намагається відштовхнути його з останніх сил. Ось чому я приходжу така змучена.

Але того вечора Енн не відчувала цього так гостро. Рубі була на диво мовчазна й ні слова не зронила про вечірки, прогулянки, сукні та хлопців. Вона лежала в гамаку, поклавши поряд неторкане вишивання; худі плечі її огортала біла шаль. Довгі золоті коси – як заздрила їм Енн у шкільні роки! – лежали обабіч неї. Рубі витягла з волосся шпильки: від них, за її словами, їй боліла голова. Гарячковий рум’янець зійшов з її щік, вона була бліда й беззахисна, мов дитя.

У сріблистому небі здійнявся місяць, і хмари довкруж нього стали перлинно-сірі. Унизу попід його мерехтливим сяйвом яскрів ставок. Одразу за фермою Джиллісів розташувалася церква, побіля якої був і старий ейвонлійський цвинтар. На тлі темних дерев попід місячним сяйвом ясно видніли білі могильні плити.

– Який дивний цвинтар у місячнім світлі, – зненацька проказала Рубі. – Такий примарний, – здригнулася вона. – Недовго лишилося, Енн, скоро і я вже там лежатиму. Ти, Діана й усі інші будете ходити, повні життя, а я буду там… на старому цвинтарі… мертва!

Від цих несподіваних слів Енн розгубилася. На кілька секунд їй відібрало мову.

– Ти ж знаєш це, правда? – допитувалася Рубі.

– Так, я знаю, – тихо відказала Енн. – Мила Рубі, я знаю.

– Усі знають, – гірко мовила Рубі. – І я знаю… усе літо знала, хоча й не казала нікому. Але… ох, Енн, – вона нахилилася вперед і поривчасто, благально схопила Енн за руку, – я не хочу вмирати. Мені страшно вмирати!

– Чого ти боїшся, Рубі? – ще тихіше запитала Енн.

– Я… я… я не боюся, звісно, що не потраплю на Небеса – я ж належу до церкви. Але… там усе буде зовсім інакше. Я весь час думаю… і мені так страшно… і дуже самотньо. Бо на Небесах має бути дуже гарно – так Біблія каже… але, Енн, це буде не те, до чого я звикла!

Раптом у пам’яті Енн зринув спогад про кумедну історію, яку розповіла їй Філіппа Гордон – історію про старого, що сказав достеменно те саме про світ прийдешній. Тоді це звучало кумедно – Енн згадала, як вони із Прісциллою сміялися, почувши ту оповідку, – та ці ж слова, що злетіли із блідих і тремтливих вуст Рубі, вже не здавалися смішними. Це було сумно, трагічно – і це була правда! На Небесах для Рубі не буде нічого звичного. Ніщо в її веселому, легковажному житті, з-поміж минущих надій та ідеалів, не могло підготувати її до цієї великої зміни чи допомогти їй уявити прийдешнє життя інакшим – справжнім, а не чужим чи небажаним. Енн безпорадно міркувала, що вона може сказати, щоб розрадити Рубі. І чи вийде їй сказати бодай щось?

– Я думаю, Рубі, – урешті-решт мовила вона невпевнено, оскільки ділитися найпотаємнішими думками про нове й незвідане, про земне життя й небесне, думками, що допіру почали формуватися в неї, витісняючи колишні, дитячі міркування, їй було важко з будь-ким, а надто з такою людиною як Рубі Джилліс, – я думаю, всі ми маємо хибні уявлення про Небеса, – про те, що це таке і як буде там. Мені здається, життя на Небесах не може так відрізнятися від життя тут, як то гадає більшість людей. Я вірю, що там ми будемо жити майже так само, як тут – і це будемо ті самі ми… але там нам буде легше бути хорошими… і триматися найвищих ідеалів. Усі труднощі й непорозуміння зникнуть, і ми все побачимо ясно. Не бійся, Рубі.

– Але я боюся, – жалісливо відказала Рубі. – Бо навіть коли ти кажеш правду – а ти не можеш знати напевне, і що як усе це – лише твоя уява? – там усе одно буде не так, як тут. Не може бути. А я хочу жити тут, Енн. Я ще така молода. Я ще не жила. Я так боролася за життя… і все дарма… я мушу померти… і покинути все, що люблю.

Слова Рубі відлунювали нестерпним болем у душі Енн. Вона не могла брехати, щоб утішити подругу, а тим часом Рубі казала моторошну правду. Вона справді мусила покинути все, що любила. Усі скарби її були на одній лиш землі, вона жила й переймалася хіба земними турботами, забуваючи про більше, те, що тягнеться до вічності, поєднуючи два життя, ніби мостом – тим самим, що робить смерть лише переходом від одного існування до іншого, від сутінків до ясного дня. Господь подбає там про неї, Енн у це вірила, – вона все зрозуміє… Проте в цю мить не дивно було, що душа її безпорадно й сліпо чіплялася за те єдине, що знала й любила.

Рубі зіперлася на лікоть і звела гарні блакитні очі до залитого місячним сяйвом неба.

– Я хочу жити, – мовила вона тремким голосом. – Хочу жити, як інші дівчата. Я… я хочу вийти заміж, Енн… і мати дітей. Ти ж знаєш, я завжди любила дітлахів. Я нікому не могла би сказати про це – тільки тобі. Ти зрозумієш, я знаю. А бідолашний Герб – адже він… він кохає мене, Енн. І я кохаю його. Інші нічого не важать для мене, а він важить… і якби я лишилася жити, то вийшла б за нього й була би щаслива. Ох, Енн, це так тяжко!

Рубі впала на подушки й судомно заридала. Енн мовчки стисла її руку – і це мовчазне співчуття зарадило більше, ніж то могли би зробити незграбні, недоладні слова. Рубі заспокоїлася, плач її стих.

– Я рада, що все сказала тобі, Енн, – прошепотіла вона. – Мені краще вже від того, що я змогла це висловити. Я так давно хотіла заговорити про це – щоразу, як ти приходила, ціле літо, – хотіла, але не могла. Здавалося, що коли я заговорю про смерть… чи хтось інший заговорить чи натякне, це зробить смерть такою невідворотною. Я не могла ні говорити, ні навіть думати про неї. Удень, коли поряд були люди й усе здавалося таким веселим і радісним, мені неважко було відігнати думки про смерть. Але вночі, коли я не могла заснути… це було так страшно. Я не могла прогнати смерть, Енн. Вона приходила й дивилася мені в обличчя, доки я не лякалася так, що готова була закричати.

– Але ж ти більше не боятимешся, Рубі, правда? Ти будеш відважна й віритимеш, що все буде добре.

– Я спробую. Думатиму про те, що ти сказала, і намагатимуся вірити в це. А ти приходитимеш до мене, часто приходитимеш, так, Енн?

– Так, мила.

– Бо… бо вже недовго лишилося, Енн. Я це знаю. І зараз мені більше потрібна ти, ніж будь-хто інший. Ти завжди подобалася мені більше за інших дівчат із нашої школи. Ти ніколи не була ані заздрісна, ані злостива, як дехто з них. Вчора до мене приходила Ем Байт. Бідолашна Ем – ти пам’ятаєш, як ми дружили з нею в школі, цілих три роки? А тоді посварилися на шкільному концерті й відтоді більше не розмовляли. Хіба не дурниця? Тепер усе те здається таким дрібним. Але вчора ми з Ем помирилися. Вона сказала, що давно цього хотіла, тільки боялася, що я не захочу. А я не розмовляла з нею, бо певна була, що вона не захоче слухати. Хіба не дивно, як часто люди не розуміють одне одного, Енн?

– Я думаю, більшість прикрощів у житті стається через непорозуміння, – відповіла Енн. – Мені вже час іти, Рубі. Пізно… і тобі не варто сидіти на вогкім повітрі.

– Ти скоро знову прийдеш, так?

– Так, дуже скоро. І якщо зможу чимсь тобі допомогти – буду рада.

– Я знаю. Ти вже допомогла мені. Тепер усе не здається таким жахливим. Добраніч, Енн.

– Добраніч, мила.

Попід місячним сяйвом Енн повільно брела додому. Цей вечір щось змінив у її житті – воно набуло нового значення й важливішої мети. Зовні все лишалося несхитне, та в глибині душі почався новий рух. З нею не повинно статися так, як із Рубі, цим бідолашним метеликом. І кінець її земного життя має викликати не тремкий жах перед чимось незвіданим і чужим – чужим, що до нього не підготували її звичні щоденні думки, ідеали та сподівання. Дрібні житейські радощі, такі приємні, поки доречні, не мають становити єдиного сенсу в житті – треба шукати найвище й прагнути його, життя небесне має починатися тут, на землі.

Та розмова в саду виявилася останньою. Більше Енн не бачила Рубі живою. Наступного дня Спілка вдосконалення Ейвонлі давала прощальну вечірку на честь Джейн Ендрюс із нагоди її від’їзду на Захід. І доки легкі ніжки дріботіли в танці, ясні очі сміялися, а веселі розмови линули звідусіль, одна душа в Ейвонлі почула той поклик, від якого ніхто не може ані ухилитися, ані відмовитися. Наступного дня від обійстя до обійстя полетіла звістка, що Рубі Джилліс померла. Вона відійшла уві сні, спокійно й без мук, і на обличчі її застигла усмішка – так, мовби смерть усе ж прийшла до неї як добрий друг, що переводить за поріг нового світу, а не як люта примара, що її вона так боялася.

Пані Лінд виразно зазначила після похорону, що покійниці, вродливішої за Рубі Джилліс, їй іще не випадало бачити в житті. Ейвонлійці згадували й говорили про це ще багато років потому, покійниця лежала в білій сукні поміж квітів, які принесла їй Енн – і хоч Рубі завжди була вродлива, та врода ця була земна, минуща, було в ній і щось викличне, наче Рубі хизувалася собою. Душа ніколи не прозирала крізь неї, розум не робив її витонченою. Проте смерть освятила її лице своїм доторком, виявивши невидимі досі тонкі й чисті риси, зробивши те, що могли зробити для Рубі лише життя, любов, глибоке горе та зріле щастя. І Енн, дивлячись крізь пелену сліз на подругу колишніх дитячих забав, подумала, що бачить обличчя, яке призначав Рубі Бог, і запам’ятала її такою назавжди.

Перш ніж поховальна процесія вийшла з дому, пані Джилліс відкликала Енн у порожню кімнату й подала їй невеличкий пакунок.

– Візьми це, – схлипнула вона. – Рубі хотіла би цього. Це її вишивання. Ще незакінчене – голка лишилася там, куди встромили її бідолашні рученята, коли Рубі востаннє відклала роботу увечері, напередодні смерті.

– По нас завжди лишається незавершене, – зі слізьми на очах мовила пані Лінд. – Проте завжди є й кому завершити його.

– Як важко усвідомлювати, що той, кого ми знали, може померти… справді померти, – мовила Енн, вертаючись після похорону додому разом з Діаною. – Із наших однокласниць Рубі відійшла перша. І рано чи пізно, одна по одній, усі ми підемо за нею.

– Так, напевно, – зніяковіло відказала Діана. Їй не хотілося говорити про це. Значно більше її цікавили деталі похорону: труна, яку пан Джилліс велів оббити білим оксамитом – «бо ж ті Джилліси навіть похоронами хизуються», як запевняла пані Лінд, – сумне лице Герба Спенсера, нестримні ридання однієї із сестер Рубі, – та про все це Енн не стала би говорити. Вона поринула в роздуми, і Діана тоскно відчувала, що цих її думок розділити не здатна.

– Рубі Джилліс любила посміятися, – мовив раптом Деві. – Енн, а на Небесах вона буде сміятися так само часто, як і в Ейвонлі? Скажи, я хочу знати.

– Так, я думаю, буде, – відповіла Енн.

– Що ти кажеш, Енн! – запротестувала Діана із враженою та розгубленою усмішкою.

– А чому ні, Діано? – серйозно запитала Енн. – Чи ти вважаєш, ми не будемо сміятися на Небесах?

– Я… я не знаю, – спробувала вибратися з пастки Діана. – Здається… це не зовсім правильно. Ти ж знаєш, у церкві сміятися не можна.

– Таж Небеса не будуть схожі на церкву… постійно, – відповіла Енн.

– Сподіваюся, – виразно проказав Деві. – Бо інакше я туди не хочу. У церкві нудно. А взагалі я хочу ще жити, аж до ста років, як пан Томас Блуетт із Вайт Сендз. Він каже, що так довго прожив, бо завжди курив тютюн, і він убивав усіх мікробів. Енн, а мені вже скоро можна буде курити тютюн?

– Ні, Деві, я сподіваюся, ти ніколи не будеш курити, – неуважно мовила Енн.

– То що, хай ліпше мене вб’ють мікроби? – обурився Деві.