Текст книги "Енн із Острова Принца Едварда"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 3
ЗУСТРІЧ І ПРОЩАННЯ

Чарлі Слоун, Гілберт Блайт та Енн Ширлі поїхали з Ейвонлі рано-вранці в понеділок. Енн сподівалася гарної сонячної погоди. Діана мала відвезти її на станцію, тож дівчата воліли тішитися цій останній мандрівці. Та в неділю надвечір, коли Енн укладалася спати, довкола Зелених Дахів стугонів східний вітер, що його зловісне пророцтво здійснилося вранці. Вона прокинулася й побачила, як дощові краплі стукотять їй у вікно і вкривають сіру поверхню ставка широкими круглими брижами; пагорбів і моря було не видно за пеленою туману, і цілий світ здавався тоскним і похмурим. Вдягалася Енн у темній світанковій сірості, бо ж виїхати належало рано, щоби встигнути на поїзд, який прибував у Шарлоттаун до потрібного пароплава, і сльози набігали їй на очі попри всі зусилля, яких вона докладала в боротьбі з ними. Вона покидала такий дорогий серцю дім, і щось підказувало їй, що це прощання назавжди. Тепер він буде їй лише тимчасовим прихистком. Колишнє життя вже не повернеться, бо ж приїздити сюди на канікули – це не те саме, що жити тут. А все було їй таке рідне: і ця біла кімнатка, святилище дівочих мрій, і старенька Снігова Королева за вікном, і струмок у долині, і Джерело Дріад, і Ліс Привидів, і Стежина Закоханих – усі незліченні милі місця, де лишалися давні спогади. Чи зможе ж вона бути щаслива деінде?

Сніданок у Зелених Дахах був того ранку сумний. Деві, мабуть, уперше в житті не міг їсти і, нікого не соромлячись, ридав над тарілкою каші. Усі інші теж не виявляли апетиту – окрім Дори, котра незворушно наминала свою порцію. Вона, мов безсмертна розважлива Шарлотта, що «скибку все мастила маслом», коли загиблого Вертера несли повз її дім на віконниці,[7]7
  Посилання на вірш В. Теккерея «Страждання Вертера» (Sorrows of Werther) – пародію на сюжет роману Й.-В. Гете «Страждання юного Вертера».


[Закрыть] належала до числа тих блаженних, яких ніщо й ніколи не може схвилювати по-справжньому. Дору, навіть восьмирічну, було геть непросто зворушити. Їй певне було шкода, що Енн їде із Зелених Дахів, та чи могло це відвернути її від яйця-пашот на грінці? Нізащо. І, побачивши, що Деві не здатен проковтнути ні шматочка, вона з’їла і його грінку теж.

У належну годину з конем та бричкою з’явилася Діана; її рум’яне лице сяяло над плащем. Отож, настав час прощатися. Пані Лінд вийшла зі своєї кімнати, міцно обійняла Енн і застерегла, що головне за будь-яких обставин – дбати про здоров’я. Сувора Марілла без сліз легенько цмокнула Енн у щоку й висловила сподівання одержати від неї звістку, щойно дівчина облаштується в Кінгспорті. Сторонньому споглядачу могло б видатися, буцім вона геть не переймається від’їздом Енн, якби він тільки зненацька не зазирнув їй в очі. Дора з бундючним виглядом поцілувала Енн і для годиться витиснула з очей дві сльозинки, проте Деві, що плакав на ґанку, відколи всі підвелися з-за стола, геть відмовився прощатись. Побачивши, що Енн іде до нього, він підхопився, рвонув нагору й замкнувся в шафі, відмовляючись звідти вилазити. Його приглушені ридання були останніми звуками, що чула Енн, від’їжджаючи від Зелених Дахів.

Дощ періщив безугавно, поки дівчата їхали до Брайт Рівер. Прибути належало туди, бо шарлоттаунський поїзд не зупинявся на станції в Кармоді. Чарлі й Гілберт уже чекали на платформі, а поїзд давав сигнал відправлення. В останню мить Енн устигла купити собі квиток і багажну квитанцію, хапливо попрощатися з Діаною й ускочити до вагона. Вона хотіла повернутися разом з Діаною в Ейвонлі й знала, як немилосердно тужитиме за домом. Якби то хоч цей нудний дощ не лляв – так, наче цілий світ журиться за літом і втраченими радощами! Не тішила навіть присутність Гілберта, бо ж поряд стовбичив і Чарлі, «слоунуватість» якого вдавалося терпіти лише в гарну погоду, та коли йшов дощ, вона була просто нестерпна.

Проте, щойно пароплав вийшов із шарлоттаунської гавані, усе змінилося на краще. Дощ поступився місцем сонцю, котре, визираючи з-поміж хмар, щедро вихлюпувало золоте сяйво, запалюючи сіре море мідно-багряними відблисками й підсвічуючи туман, за яким зникли червоні береги острова. Усе це пророкувало світлу й погожу днину. До того ж, Чарлі Слоуна невдовзі здолав такий сильний напад морської хвороби, що він мусив спуститися в каюту, покинувши Енн і Гілберта на палубі самих.

«Добре, що всі Слоуни знемагають від морської хвороби на пароплавах, – безжально подумала Енн. – Я не змогла б „востаннє глянути на землю прабатьків“, якби поряд стояв Чарлі, удаючи, буцім теж сентиментально її споглядає».

– От і поїхали, – несентиментально завважив Гілберт.

– Так, я почуваюся, мов Чайльд Гарольд, хоч дивлюся й не на «рідний берег», – відказала Енн, щосили кліпаючи великими сірими очима. – Я ж народилася в Новій Шотландії. Але справжня рідна земля, напевне, – та, яку любиш найбільше, і для мене це старий добрий Острів Принца Едварда. Я вже не вірю, що не завжди жила тут. Одинадцять років, що минули, доки я сюди приїхала, видаються мені страшним сном. Сім років тому я так само припливла сюди на кораблі з Гоуптона, разом з пані Спенсер. Як зараз бачу себе, у тій жахливій старій шерстяній сукенці й полинялому капелюшку. Так цікаво було розглядати палуби й каюти. Гарний був вечір. Як тоді сяяли попід сонцем червоні береги острова! А тепер я знов перетинаю цю протоку. Ох, Гілберте, я так надіюся, що полюблю Кінгспорт і Редмонд, і так боюся, що цього не станеться!

– Куди поділася твоя життєрадісна філософія, Енн?

– Її цілком затопила велетенська всевладна хвиля самотності й туги за домом. Три роки я мріяла поїхати в Редмонд, а тепер їду – і вже не хочу цього! Та байдуже. Я знов буду веселою і життєрадісною, коли як слід поплачу. Я мушу виплакатися, та із цим доведеться зачекати, аж поки ввечері опинюся в ліжку в якомусь пансіоні. І тоді знову стану колишньою Енн. Цікаво, чи Деві вже виліз із шафи?

О дев’ятій вечора поїзд прибув до Кінгспорта й вони опинилися на велелюдній станції, що потопала в біло-блакитному світлі. Та вже за мить розгублена Енн була в обіймах Прісцилли Грант, котра приїхала до Кінгспорта іще два дні тому.

– Нарешті, мила! Ти, здається, втомлена – так само, як я, коли приїхала сюди в суботу.

– Втомлена! І не кажи, Прісцилло! Зараз я – втомлена, недосвідчена десятирічна провінційна дівчинка. Заради всього святого благаю тебе: відведи свою бідолашну, підупалу на силі подругу в якесь тихе спокійне місце.

– Я відвезу тебе одразу в наш пансіон. Кеб чекає на вулиці.

– Як добре, що ти тут, Пріссі! Якби не ти, я б, напевне, сіла на свою валізу, просто отут, і розридалася. Щастя бачити знайоме обличчя в цій галасливій чужій юрбі.

– Невже це Гілберт Блайт, Енн? Так змужнів за останній рік. А був іще геть хлопчаком, коли я вчителювала в Кармоді. І Чарлі Слоун теж тут. Цей зовсім не змінився, та й не міг змінитися. Він, мабуть, із цим обличчям і народився, і навіть у вісімдесят буде такий самісінький. Сюди, люба. Вдома будемо за двадцять хвилин.

– Вдома! – простогнала Енн. – Ти маєш на увазі – у якомусь жахливому пансіоні, у страшнючій кімнатчині з вікнами на брудний закіптюжений задній двір!

– Це зовсім не жахливий пансіон, дорогенька. А ось і кеб. Сідай, а валізу тобі примостить візник. Так, пансіон дуже милий, можна сказати, і ти сама це визнаєш завтра, коли добряче поспиш, а твій смуток проженуть нові світлі мрії. Це велика кам’яниця, стара й сіра, на відстані короткої приємної прогулянки до Редмонду. Колись там були резиденції знаного люду, та мода зрадила вулицю Сент-Джон, і тепер тамтешні будинки лише снять минулими славними днями. Вони такі величезні, що власникам їхнім доводиться брати пожильців, щоб заповнити всі кімнати. Принаймні так мені сказали наші господині. Вони такі серденька – господині, звісно.

– А скільки їх?

– Дві. Панни Ада та Ханна Гарві. Близько п’ятдесяти років тому вони з’явилися на цей світ двійнятами.

– Усюди вони, ті двійнята, – всміхнулася Енн. – Куди б я не поїхала, неодмінно їх зустріну.

– Наші господині перестали ними бути, досягнувши тридцятирічного віку. Панна Ханна постаріла – не дуже шляхетно, а панна Ада лишилася тридцятирічною – то й геть не шляхетно. Не знаю, чи вміє панна Ханна всміхатися – принаймні я жодного разу не бачила, та панна Ада всміхається повсякчас, і це ще гірше. Але вони милі, добрі душі, і щороку беруть двох пожильців, бо ощадлива панна Ханна не терпить вигляду порожніх кімнат – а зовсім не тому, що їм потрібні гроші, як уже сім разів від суботи ствердила мені панна Ада. А щодо наших спалень ти не помилилася: вікна моєї справді виходять на задній двір. Але твоя спальня – навпроти, і з неї видно цвинтар Сент-Джон через дорогу.

– Звучить похмуро, – здригнулася Енн. – Мабуть, краще усе ж дивитися на задній двір.

– О ні. Зажди, сама побачиш. Він дуже красивий, і так довго був цвинтарем, що став тепер одним із пам’ятних місць у Кінгспорті. Я вчора з такою приємністю обійшла його ввесь. Його оточує височезна кам’яна стіна, а попід нею ростуть велетенські дерева – а ще там повно старих чудернацьких надгробків із чудернацькими й такими цікавими написами. Енн, ти неодмінно мусиш піти й подивитися. Звісно, тепер там нікого вже не ховають, але кілька років тому поставили дуже гарний пам’ятник воїнам з Нової Шотландії, полеглим у Кримській війні. Він стоїть навпроти входу, і там, як ти казала, «є простір для уяви». А ось і твоя валіза, і хлопці йдуть прощатися. Це ж доведеться потиснути руку Чарлі Слоуну, Енн? У нього завжди такі холодні спітнілі руки. Треба запросити їх час від часу приходити. Панна Ханна дуже серйозно повідомила мені, що двічі на тиждень нас можуть відвідувати «юні джентльмени», коли тільки не стовбичитимуть нерозважливо довго, а панна Ада, як завжди усміхнена, попросила стежити, щоб вони не сідали на її розкішні подушки. Я обіцяла стежити, та бозна-де тоді вони зможуть присісти, хіба що на підлозі, бо ті подушки лежать повсюди. Одну, картату, вона поклала навіть на кришку фортепіано.

Тепер Енн уже весело сміялася. Безжурні оповідки Прісцилли розрадили її й підбадьорили, і туга за домом помалу розвіялася й не посіла дівчину з новою силою навіть тоді, коли вона лишилася сама у своїй спаленьці. Енн підійшла до вікна й визирнула надвір. Вулиця була спокійна й тьмяна. Понад деревами на цвинтарі сяяв місяць – точнісінько над темною головою лева з пам’ятника. Енн замислилася: невже ж вона щойно вранці поїхала із Зелених Дахів? Їй здавалося, що минуло набагато більше часу, як то завжди буває після цілого дня дороги й змін.

«І над Зеленими Дахами зараз світить той самий місяць, – міркувала вона. – Та я не буду про це думати, бо ще геть стужуся. Я навіть плакати зараз не хочу. Це зачекає до зручнішої нагоди, а я собі спокійно та розважливо ляжу в ліжко й засну».

Розділ 4
ВІТРОГОНКА

Кінгспорт – незвичайне старе містечко, що живе спогадами про минулі колоніальні дні й дихає повітрям давньої історії, мов шляхетна, витончена літня пані в платтях, пошитих за модою її далекої юності. Тут і там воно вже пізнає сучасність, та душа його лишається вірна колишнім часам. Є в ньому безліч дивовижних пам’яток і романтичний дух легендарної минувшини. Колись то був порт на межі європейського світу із землями індіанців, тож поселенцям не випадало нудьгувати, маючи таких сусідів. Згодом містечко перетворилося на яблуко розбрату між англійським та французьким прапорами й кілька разів перейшло з рук до рук, – і кожен період такої окупації лишав на його тілі нові й нові сліди.

Стоїть там у парку вежа, уся розцяцькована автографами туристів, на пагорбах за містом – руїни старовинної французької фортеці, а на майданах – іще декілька несправних старовинних гармат. Є й інші цікаві пам’ятки, проте немає серед них дивнішої та красивішої за старий цвинтар Сент-Джон у самісінькому серці міста. По два боки від нього пролягли тихі старомодні вулички, по інші два – сучасні галасливі ділові квартали. Трепет власницької гордості охоплює на цьому цвинтарі кожного жителя Кінгспорта, бо, коли має він хоч крихту претензій, має й похованого там предка під чудернацьким надгробком чи могильною плитою, що переповідає всі найголовніші факти його біографії. Здебільшого серед тих надгробків немає вправно й вигадливо зроблених.

Загалом то лиш грубо обтесані бурі чи сірі камені, – і хіба на кількох із них є сяке-таке оздоблення. Часом то череп і перехрещені кістки, і незрідка цей жахний малюнок сусідить із голівкою херувима. Багато між тих надгробків є перекинутих чи розбитих, і ледь не всі вони підточені безжальним зубом Часу. На деяких написи вже й геть стерлися, на інших прочитати їх можна лише з величезним зусиллям. Безліч надгробків на цвинтарі, і темною пеленою тіні вкривають його ряди верб та в’язів, попід якими без сновидінь спочивають померлі, довіку заколисані шурхотом вітру в кронах дерев і геть не стурбовані галасливим дорожнім рухом поза стіною.

Першу прогулянку на цвинтар Енн здійснила наступного ж дня по приїзді. Уранці вони із Прісциллою побували в Редмонді, де зареєструвалися в списках студентів, опісля чого мали вільний день. Дівчата радо втекли від непривітної чужої юрби, де більшість мали вигляд розгублений, наче не певні, що саме тут їм належить перебувати.

Першокурсниці стояли там і тут групками по двоє чи троє, запитливо поглядаючи одна на одну; першокурсники, обізнаніші й сміливіші, з’юрмилися на сходах, де горлали пісні на всю міць молодих легень, кидаючи таким чином виклик своїм традиційним ворогам – другокурсникам, що з них декотрі зарозуміло походжали віддалік, презирливо роззираючись на «жовторотих дітлахів». Гілберта й Чарлі ніде не було видно.

– Не думала я, що колись буду рада бачити Слоуна, – мовила Прісцилла, виходячи з коледжу разом з Енн, – та сьогодні була б щаслива зустріти Чарлі з його банькатими очима. Адже то все-таки знайомі очі.

– Ох, – зітхнула Енн. – Не можу описати, як я почувалася, стоячи там у черзі до списків – дрібнесенька, мов найменша крапля у величезному відрі. Гірко почуватися дрібною, та вже геть нестерпно думати, що ніколи, ніколи ти не будеш нічим іншим. А я саме так і почувалася – маленькою, невидимою, мовби хтось із тих другокурсників міг наступити й роздушити мене. І зійшла б я в могилу – неоплакана, незнана, невідспівана.[8]8
  Енн посилається на поему Вальтера Скотта «Пісня останнього менестреля».


[Закрыть]

– Зачекаймо до наступного року, – втішила Прісцилла. – Тоді зможемо так само знуджено й велемудро поглядати, як усі ті другокурсники. Я певна, що гірко почуватися дрібною, та ще гірше – здаватися собі величезною й незграбною, як я – так, наче можу заповнити собою цілий Редмонд. Мабуть, це тому, що я на добрячих два дюйми вища за будь-кого в тій юрбі. І мені було не страшно, що котрийсь другокурсник може на мене наступити, але так лячно, що мене сприймуть за слона чи за перерослу, розгодовану картоплею острів’янку.[9]9
  Прізвисько жителів Острова Принца Едварда – однієї з канадських провінцій.


[Закрыть]

– Усе лихо, напевне, у тім, що ми не можемо пробачити великому Редмонду такої несхожості з маленькою вчительською семінарією, – мовила Енн, збираючи подерті клапті колишньої своєї життєрадісної філософії, щоб прикрити наготу духу. – Коли ми закінчували семінарію, то всі були між собою знайомі й кожна мала там своє місце. Мабуть, самі того не розуміючи, ми сподівалися, що й у Редмонді нас чекає те саме життя, а тепер відчуваємо, як земля вислизає в нас із-під ніг. Я вдячна, що ні пані Лінд, ні пані Райт не знають і не довідаються про мій нинішній душевний стан. Вони тріумфально вигукнули б: «Я ж тобі казала!» – і були би певні, що це початок кінця, хоч насправді це кінець початку.

– Отож-бо. Це вже більше схоже на справжню Енн. Скоро ми звикнемо, знайдемо тут друзів, і все буде добре. Енн, а ти помітила дівчину, що ввесь ранок простояла самотою під дверима жіночого гардеробу – оту вродливу, карооку й із капризно вигнутим ротиком?

– Так, і помітила зокрема тому, що вона здалася мені чи не єдиною тут, хто виглядав самотньо – так, як я почувалася. Та в мене була ти, а в неї – зовсім нікого.

– Думаю, вона й почувалася самотньо – кілька разів мовби хотіла підійти до нас, але не зважилася. Сором’язлива, мабуть. А я була б рада, якби вона підійшла. Якби я не почувалася вже згаданим слоном, то сама підійшла б до неї. Але я не могла сунути через цей величезний зал, коли там на сходах завивали усі ті хлопці. А вона була найгарніша з першокурсниць, яких я сьогодні побачила, та певне, щедрот у долі небагато, і першого дня в Редмонді не допоможе навіть гарненьке личко, – сміючись підсумувала Прісцилла.

– Я хочу після обіду прогулятися на цвинтар Сент-Джон, – сказала Енн. – Не знаю, чи можна вважати цвинтар годящим місцем для розради, та схоже, з досяжних місць це єдине, де ростуть дерева – а мені так потрібні дерева. Сяду на одній із тих старих плит, замружуся й уявлятиму, ніби я в ейвонлійських лісах.

Утім, очі вона так і лишила розплющеними, бо приводів для цього на цвинтарі не бракувало. Дівчата пройшли крізь вхідні ворота попід простою масивною кам’яною аркою, увінчаною великим англійським левом.

 
На Інкермані досі дика ожина червоно-кривава,
І холодним висотам його буде вічно сяяти слава, —
 

процитувала Енн, із трепетом дивлячись на лева.

На тінистому, прохолодному, зеленому цвинтарі радісно шурхотіли вітерці. Дівчата блукали довгими порослими травою стежками, читаючи химерні, пишні написи на могильних плитах, вирізьблені в тому столітті, коли вільного часу люди мали більше, ніж тепер.

– «Тут лежить прах Альберта Крофорда, есквайра, – прочитала Енн на понівеченій сірій плиті, – що багато років обіймав пост начальника артилерії Його Величності в Кінгспорті. Він служив у армії до підписання мирної угоди 1763 року, опісля чого вийшов у відставку через кволе здоров’я. Він був відважним офіцером, найкращим із чоловіків, найкращим із батьків, найкращим із друзів. Спочив 29 жовтня 1792 року у віці 84 літ». О, Пріссі, це чудово! Тут справді багато простору для уяви. Скільки пригод було, напевне, у такому житті! А щодо його людських чеснот – то другого такого велемовного панегірика в цілому світі не відшукати, я певна. Цікаво, чи казали вони йому за життя, що він був найкращим із батьків, чоловіків та друзів?

– А ось іще одна, – відповіла Прісцилла. – Слухай. «Пам’яті Александра Росса, що спочив 22 вересня 1840 року у віці 43 літ. Нехай цей надгробок послужить даниною любові тієї, кому впродовж 27 років він був вірним слугою, для кого був другом, гідним найглибшої довіри й ніжності».

– Яка гарна епітафія, – замислено мовила Енн. – Годі й бажати кращої. Усі ми певним чином – слуги, і коли те, що ми вірні, можна щиро вирізьбити на нашому надгробку, то й додавати вже нічого не треба. А ось маленька сіра і така сумна плита – «Пам’яті наймилішої дитини». І ще одна – «Пам’яті того, хто похований деінде». Цікаво, де та незнана могила? Еге ж, Пріс, нинішні цвинтарі ніколи не будуть такі цікаві, як цей. Ти правду казала – я сюди незрідка зазиратиму. Я вже люблю це місце. Бачу, ми тут не самі: онде наприкінці алеї дівчина.

– Так, і, здається, це та сама дівчина, що її ми бачили зранку в Редмонді. Я дивлюся на неї вже п’ять хвилин. Точнісінько півдюжини разів вона мовби поривалася підійти до нас, і щоразу спинялася на півдорозі. Чи то страшенно сором’язлива, чи то має нечисте сумління. Ходімо, познайомимося з нею. Мені здається, на цвинтарі це буде легше, ніж у коледжі.

І дівчата рушили довгою трав’янистою алеєю до незнайомки, що сиділа на сірій плиті попід велетенською вербою. Була вона й справді вродлива – живою, незвичною, чарівливою вродою. Коси мала каштанові й гладенькі, мов шовк, а круглі щічки її вкривав легкий рівний рум’янець. Над великими оксамитово-карими очима були в неї чорні широкі брови з дивно загнутими кінчиками, а червоно-рожеві вуста вигиналися химерно й вередливо. Був на ній елегантний коричневий костюм; на ногах видніли модні туфельки, а капелюшок із темно-рожевої соломи, прикрашений золотаво-коричневими маками, невловно й беззаперечно свідчив, що це – витвір справжнього митця своєї справи. Зненацька Прісциллу боляче шпигнуло усвідомлення, що її власний капелюшок виготовила сільська модистка, Енн тим часом стривожено міркувала, чи не здається блузка, яку вона сама пошила, а пані Лінд підігнала їй по фігурі, простацькою та сільською поряд із вишуканим убранням незнайомки. На мить обом дівчатам закортіло піти геть.

А проте обидві вони вже підходили до сірої плити. Тікати було пізно, бо ж кароока дівчина, очевидно, виснувавши, що вони йдуть до неї, підвелася і, простягнувши руку, ступила вперед, усміхаючись весело й дружньо, – і не було в тій усмішці знати ані тіні нечистого сумління чи сором’язливості.

– Я так хотіла довідатися, хто ці двоє дівчат, – радісно вигукнула вона. – Просто до смерті хотіла. Я бачила вас уранці в Редмонді. Там було жахливо, еге ж? Я навіть пошкодувала, що не лишилася вдома й не вийшла заміж.

Від цієї несподіваної заяви Енн і Прісцилла щиро й невимушено розсміялися. Засміялася слідом за ними й кароока дівчина.

– Це правда. Адже я могла вийти заміж. Ну ж бо, сядьмо на оцій плиті – і познайомимось. Це буде неважко. Я знаю, ми будемо дуже одна одну любити – і я вже знала це, щойно побачила вас уранці в Редмонді. Як мені хотілося підійти й обійняти вас!

– Чому ж ти не підійшла? – запитала Прісцилла.

– Бо просто не могла зважитись. Я ніколи й ні на що не можу сама зважитись і завжди від цього мучуся. Варто лиш мені зробити вибір, як усім єством я починаю відчувати, що правильним буде геть інше. Страшне лихо – але така вже я народилася, і марно винуватити мене за це, як то робить дехто. Тому я й не наважилася підійти й заговорити з вами, хоча дуже страшенно хотіла.

– Ми думали, що ти соромишся, – мовила Енн.

– О ні, люба, ні. Сором’язливість не належить до вад – чи то чеснот Філіппи Гордон, або ж, коротше, просто Філ. Будь ласка, кличте мене Філ. А вас як звуть?

– Це Прісцилла Грант, – показала на подругу Енн.

– А це – Енн Ширлі, – так само вчинила Прісцилла.

– І ми обидві з Острова Принца Едварда, – одноголосно повідомили дівчата.

– А я з Болінброка, що в Новій Шотландії, – відповіла Філіппа.

– З Болінброка! – вигукнула Енн. – Я ж саме там народилася.

– Правда? Тоді ти теж «синьоноса».[11]11
  Прізвисько жителів Нової Шотландії, однієї з канадських провінцій. У 1921 році дало назву збудованій там само шхуні Bluenose.


[Закрыть]

– Ні, – відказала Енн. – Хтось – здається, Ден О’Коннелл,[12]12
  Ден О’Коннелл – ірландський політичний діяч, лідер національного руху.


[Закрыть] – писав, що не конче той, хто народиться в стайні, буде конем. Я питома острів’янка.

– Нехай. Все одно я рада, що ти народилася в Болінброку. Це робить нас мовби землячками, еге ж? Я тішуся, бо тепер, коли звірятиму тобі свої таємниці, не почуватимуся так, наче все розповідаю чужинці. А мені доведеться їх тобі звіряти. Я не вмію берегти таємниці – і старатися годі. Це найгірша з моїх вад – і ще нерішучість, як я вже казала. Ви не повірите, та сьогодні зо півгодини я не могла вибрати, в якому капелюшку йти сюди – сюди, на цвинтар! Спершу хотіла в коричневому з пером, та коли наділа його – подумала, що цей рожевий пасуватиме краще. А приколола його, – і тоді коричневий мені сподобався більше. І врешті-решт я поклала їх обидва на ліжко, заплющила очі й штрикнула шпилькою навмання. Влучила в рожевий, то й пішла в ньому. Він мені личить, правда? Скажіть, що ви думаєте про мою зовнішність?

На цю наївну, проте цілком серйозну вимогу Прісцилла знов розсміялася. Енн, утім, поривчасто стиснувши руку Філіппи, відповіла:

– Ще вранці ми подумали, що ти – одна з найгарніших дівчат в усьому Редмонді.

Вигнуті вуста Філіппи розквітли чарівливою нерівною усмішкою, що відкрила дрібні білосніжні зуби.

– Я теж так подумала, – пролунала ще одна дивовижна заява, – та все ж хотіла, щоб хтось мене в цьому підтримав. Бо сама я не маю певності навіть щодо власної вроди. Вирішу, бува, що я гарна, аж тут-таки й почну картатися, що насправді все зовсім не так. Та ще в мене є жахлива стара двоюрідна бабуся, котра завжди так тяжко зітхає й каже: «Яке ж гарненьке було дитя. Дивно, як то змінюються діти, коли виростають». Я страшенно люблю своїх тітоньок, але терпіти не можу двоюрідних бабусь. Тому ви, будь ласка, кажіть мені частіше, що я гарна. Це завжди така радість для мене. А я вам, коли схочете, віддячу – я можу це зробити з абсолютно чистим сумлінням.

– Дякую, – засміялася Енн, – та ми із Прісциллою і так певні своєї вроди, і тому ще якихось підтверджень нам не треба. Тож не переймайся.

– Ти смієшся, бо думаєш, що я огидно марнославна, та запевняю тебе – це не так. У мені немає ані краплі марнославства. І я не шкодую компліментів іншим дівчатам, коли вони на те заслуговують. Як добре, що ми з вами познайомились. Я приїхала в суботу, і вже ледь не вмерла, так за домом скучила. Правда ж, це страшне відчуття? Бути в Болінброку славетною особою, а тут стати просто ніким! Часом я так тужила. А де ви живете?

– На Сент-Джон, тридцять вісім.

– О, як чудово! Бо я – одразу за рогом, на Воллес-стріт. Хоча в мене кепський пансіон. Там нудно й похмуро, і вікна в моїй кімнаті виходять на такий бридкий задній двір. Найпаскудніше місце у світі! А щодо котів – ну, хай і не всі кінгспортські коти збираються там увечері, але щонайменше половина з них напевне. Я люблю котів, які тихенько сплять на килимках перед затишними камінами з веселим полум’ям, але коти опівночі на задніх дворах – це геть інші тварини. Я ридала всю першу ніч тут, і те саме робили вони. Якби ви бачили мій ніс уранці! Я тоді так шкодувала, що поїхала з дому.

– І як то ти наважилася їхати в Редмонд, така нерішуча? – весело поцікавилася Прісцилла.

– Господь з тобою, люба, я й не наважувалася. Це тато захотів відправити мене сюди. Так затявся – хтозна-чого. Бо ж уявити лишень – я здобуваю ступінь бакалавра, сміх та й годі. Хоча мені це буде неважко. Розуму в мене тьма.

– О! – непевним тоном відказала Прісцилла.

– Так. Але яка ж то тяжка праця – думати. А бакалаври ж усі, певне, люди вчені, гідні, розумні й мудрі. Ні, я сама не хотіла їхати в Редмонд. Зробила це тільки через тата. Він у мене таке чудо. А якби я лишилася вдома, то все одно довелося б вийти заміж. Мама на цьому дуже наполягала. Вона страшенно рішуча. Але я й думати не хотіла про заміжжя принаймні в найближчі кілька років. Бо спершу варто як слід повеселитися. І хай як смішно уявити мене бакалавром, думка про те, що я можу бути поважною заміжньою дамою, видається справдешнім безглуздям. Мені ж усього вісімнадцять. То я й подумала собі, що ліпше поїхати до Редмонду, аніж іти під вінець. Та ще як мені було обирати, за кого виходити?

– Від женихів спасу не мала? – засміялася Енн.

– Отож. Я страшенно подобаюся хлопцям, правда-правда. Та обирати однаково довелося б із двох. Решта були або надто молоді, або надто бідні. А я, бачте, мушу вийти за багатія.

– Чому?

– Люба, та невже ж можливо уявити мене за бідняком? Я не вмію робити зовсім нічого корисного, а грошей витрачаю достолиха. О, ні-ні, мій чоловік повинен мати їх цілу тьму. Тож і коло женихів звузилося до двох. Але із двох мені обрати не легше, аніж із двох сотень, бо я чудово знаю, що за кого б не вийшла – усе життя шкодуватиму, що не обрала іншого.

– І ти жодного з них… не кохала? – ледь завагалася Енн. Нелегко було їй говорити з незнайомою людиною про величну таємницю, котра назавжди змінює життя.

– Господи, звісно, ні. Хіба я можу кохати? Я й не здатна на таке. Та я й не хотіла б закохатися. Кохання перетворює тебе на рабу – так я вважаю. Дає чоловікові страшенну владу й можливість тебе скривдити. Мене це лякає. Ні-ні, Алек та Алонзо – чудові хлопці, і обидва так мені подобаються, що геть ніяк і вирішити, кого із двох я люблю більше. У цьому й лихо. Алек, звісно, вродливіший – а я просто не можу вийти за негарного чоловіка. І вдача у нього славна, і такі милі чорні кучері. Та він аж надто бездоганний, а я не певна, чи потрібен мені бездоганний чоловік – такий, у якім і жодної вади не знайдеш.

– То чом би не вийти за Алонзо? – серйозно запитала Прісцилла.

– Подумай лишень – вийти заміж за хлопця на ім’я Алонзо! – скрушно відказала Філ. – Такого я, боюся, не стерпіла б. Але в нього класичний ніс, а для мене страшенною втіхою буде мати чоловіка з носом, який не викликає сімнівів. Бо мій такий непевний. Зараз він формується за гордонівським зразком, але мені лячно, що з віком він може перебрати й бернівських рис. Я щодня оглядаю його дуже прискіпливо, щоб пересвідчитися, що він і досі гордонівський. Моя мама з Бернів, і в неї щонайбернівський з усіх бернівських носів. Бачили б ви його. А я так люблю гарні носи! У тебе, Енн, страшенно гарний ніс. І ніс Алонзо майже схилив мене до вибору на його користь. Але ж Алонзо! Ні, я так і не обрала. Якби із женихами можна було, як із капелюшками – поставити поруч, заплющити очі й штрикнути шпилькою, – усе було б набагато простіше.

– А як Алек та Алонзо поставилися до твого від’їзду? – допитувалася Прісцилла.

– О, вони досі не полишили надій. Я сказала, що їм доведеться почекати, доки я прийму рішення. І вони готові чекати. Бачте, вони просто обожнюють мене. А я тим часом веселитимуся. Сподіваюся, у Редмонді я матиму силу-силенну кавалерів, бо інакше мені буде так нудно. А вам не здається, що всі першокурсники тут страхітливо потворні? Гарний мені трапився між них лише один. Але він пішов, доки ви з’явилися. Його товариш кликав його Гілбертом. У цього товариша очі отакі банькаті. А куди це ви, дівчата? Хіба вже йдете?

– Мусимо, – доволі холодно відказала Енн. – Уже пізно, а в мене є ще робота.

– Але ж ви прийдете ще якось до мене, так? – запитала Філіппа, підводячись й обіймаючи їх обох. – І мені дозвольте приходити. Я хочу з вами дружити. Ви мені дуже сподобалися. Вам же ще не зовсім набридла моя легковажність, правда?

– Не зовсім, – засміялася Енн, сердечно обіймаючи Філіппу у відповідь.

– Бо я ж нітрохи не така дурна, якою здаюся. Приймайте Філіппу Гордон, якою створив її Господь, із усіма вадами – і будьте певні, вона вам сподобається. Як гарно тут, на цвинтарі, еге ж? Я б хотіла, щоби й мене тут поховали. А цієї могили я не бачила – оцієї, із залізною огорожею, – гляньте, дівчата! На камені напис, що це могила мічмана, котрий загинув у битві між «Шенноном» та «Чесапіком».[13]13
  Битва в Бостонській затоці, що відбулася 1 червня 1813 p., упродовж англо-американської «війни 1812 року». Участь у ній брали британський і американський кораблі – «Шеннон» та фрегат «Чесапік».


[Закрыть] Подумайте лиш!

Енн зупинилася біля огорожі, розглядаючи потрощений витертий надгробок. Серце її затріпотіло від раптового хвилювання. Старий цвинтар попід шатром дерев, із довгими рядами тіней, зник із-перед її очей. Натомість бачила вона кінгспортську гавань майже за сотню років перед тим. Поволі з туману виринув величний фрегат з осяйним англійським «прапором-метеором». Позаду виднів іще один – і на палубі його лежала, завинута у свій зірковий прапор, непорушна фігура – тіло відважного капітана Лоренса. Рука часу перегорнула сторінки, і ось уже затокою тріумфально пливе «Шеннон», ведучи за собою переможений «Чесапік».