Текст книги "Енн із Острова Принца Едварда"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 21
УЧОРАШНІ ТРОЯНДИ

Два тижні в Болінброку Енн провела дуже приємно, якщо не зважати на пекуче відчуття смутку й неясного болю щоразу, коли згадувала Гілберта. Утім, на думки про нього вона майже не мала часу. У Маунт Холлі, старому й гарному маєтку Гордонів, де Філ збирала своїх друзів та подруг, було дуже весело. Одні за одними низкою слідували цікаві виїзди, танці, пікніки й прогулянки на човнах – усе те, що Філ називала виразним словом «розваги». Алек та Алонзо були поряд так невідступно, аж Енн засумнівалася, чи роблять вони взагалі бодай щось, окрім як ходять хвостиком за цією легковажною Філ. Обидва вони були вродливими й чемними юнаками, проте Енн так і не змогла визначити, котрий із двох, на її думку, кращий.

– А я сподівалася, ти мені допоможеш обрати, за кого з них вийти заміж, – бідкалася Філ.

– Допоможи собі сама. Ти ж так добре знаєш, за кого мусять виходити інші, – ущипливо втяла Енн.

– О, та це ж зовсім інша річ, – щиро заперечила Філ.

Проте найприємнішою подією в Болінброку стали для Енн відвідини місця, де вона народилася – маленького старого будиночка на околиці, що його так часто малювала її уява. Повними щастя очима дивилася вона на нього, заходячи разом із Філ у низеньку хвіртку.

– Він майже такий самий, як я уявляла, – мовила Енн. – Тут немає жимолості попід вікнами, зате є кущ бузку біля хвіртки і… так, муслінові фіранки. І як добре, що він досі жовтий.

Двері їм відчинила дуже висока й худа як тріска жінка.

– Так, Ширлі жили тут двадцять років тому, – мовила вона у відповідь на запитання Енн. – Винаймали цей будиночок. Я добре їх пам’ятаю. Обоє, одне за другим, померли від лихоманки. Так сумно було. Дитинка в них зосталася. Теж, мабуть, померла давно. Така була квола. Її забрали Томас із жінкою – наче їм своїх було мало.

– Дитина не померла, – усміхнулася Енн. – Я була тією дитиною.

– Та що ви кажете! Боже, але ж ви й виросли, – вигукнула господиня, мовби здивована, що Енн і понині не лишилася немовлям. – Дайте на вас глянути. А й правда, схожі. З лиця ви геть як татусь. Він теж був рудий. А очі й губи – вашої матінки. Таке було гарне створіння. Моя доня ходила до її школи, то аж нетямилася, як любила її. Поховали ваших батьків в одній могилі, а опікунська рада поставила надгробок як подяку за сумлінну працю. Ви, може, зайдете?

– А можна мені оглянути дім? – прохально запитала Енн.

– Та звісно, коли бажаєте. Недовго це буде – будиночок невеличкий. Я все гризу чоловіка, щоб нову кухню поставив, та він у мене не дуже квапиться. Тут вітальня, і нагорі ще дві кімнати. Ходіть самі, а я мушу глянути, як там дитина. Східна спальня – то та, де ви народилися. Ваша матінка було казала, як любить світанки, а ще я чула, буцім ви народилися тоді, як сонце сходило, і його промені на вашому личку – ото найперше вона й побачила.

Вузькими сходами Енн піднялася до східної спальні. Серце дівчини тріпотіло від хвилювання. Кімната ця була для неї святилищем. Тут її мама снувала щасливі й ніжні мрії про майбутнє материнство, тут багряні промені вранішнього сонця торкнулися їх обох у священну мить народження, тут її мама померла. Енн благоговійно роззирнулася довкола зі слізьми в очах. То була одна з найдорожчих хвилин її життя, що навіки осяяла його безцінним спогадом.

– Аж не віриться: коли я народилася, мама була молодша, ніж я тепер, – прошепотіла вона.

Коли Енн спустилася вниз, господиня зустріла її у вітальні. У руках вона тримала невеличкий запилюжений пакунок, перев’язаний блакитною стрічкою.

– То старі листи, я їх знайшла в шафі нагорі, як ми щойно сюди в’їхали, – сказала вона. – Я й не знаю, що тут: ніколи не дивилася, але адресовано «панні Берті Вілліс», а це дівоче прізвище вашої матінки. Можете взяти, коли хочете.

– Дякую вам… дякую, – вигукнула Енн, рвучко притискаючи пакунок до грудей.

– Більше нічого й не лишилося, – вела далі господиня. – Меблі продали, щоб заплатити лікарю, а пані Томас забрала всі сукні й речі вашої матінки. Певне, там нічого й не вціліло з тими їхніми дітьми. То ж справжні халамидники, усе нищили, як я пригадую.

– У мене досі не було нічого, жодної дрібнички від мами, – здушено проказала Енн. – Я… не знаю, як і дякувати вам за ці листи.

– Та що ви, пусте. Боже, а очі у вас, ну геть, як у вашої матінки. Вона так дивилася, наче говорила самим тим поглядом. Ваш татусь був негарний, але страшенно добрий. Я чула, люди казали, як вони щойно побралися, буцім інших таких закоханих і світ не бачив… бідолахи, так мало прожили, та вони були дуже щасливі разом, а це, я думаю, багато чого варте.

Хай як прагнула Енн опинитися вдома, щоб швидше допастися до безцінних листів, спершу вона здійснила ще одне паломництво: уже сама пішла до зеленого куточка на старому болінброцькому цвинтарі, де спочивали ЇЇ батьки, і поклала білі квіти на їхню могилу. Тоді поквапилася до Маунт Холлі, де, зачинившись у своїй кімнаті, прочитала листи. Одні написала її мати, інші – батько. Їх було небагато – трохи більше десятка, позаяк Волтер і Берта Ширлі рідко розлучалися і майже весь час проводили разом. Листи були бляклі й пожовклі, літери розпливлися від доторку минулих літ. Жодних глибокодумних сентенцій не було на поплямованих, зім’ятих аркушах – лише слова любові й довіри. Від них віяло солодким духом давно забутого, далеких, ніжних думок тих спочилих закоханих. Берта Ширлі мала дар писати листи, які відображали чарівну індивідуальність автора в кожнім слові та кожній думці, що їхня краса не в’янула із плином років. Листи були сердечні, теплі й дуже особисті. Із них найдорожчим для Енн став один, написаний після її народження батькові, котрий ненадовго поїхав. То був лист гордої юної матері про свою донечку – її розум, вроду й тисячу інших чарівливих рис.

«Я так люблю її, коли вона спить, а ще більше – коли прокинеться», – писала Берта Ширлі в постскриптумі. Це вочевидь були останні слова, написані її рукою. До смерті їй лишалося зовсім недовго.

– Сьогодні найпрекрасніший день мого життя, – сказала ввечері Енн Філіппі. – Я знайшла батьків. Ці листи зробили їх реальними для мене. Тепер я більше не сирота. У мене таке відчуття, мовби я розгорнула книжку й знайшла між її сторінок троянди – вчорашні, ще зовсім свіжі, в усій своїй красі й повноті тонкого аромату.

Розділ 22
ВЕСНА ТА ЕНН ПОВЕРТАЮТЬСЯ В ЗЕЛЕНІ ДАХИ

Одного прохолодного весняного вечора на стінах кухні Зелених Дахів витанцьовували тіні й відблиски камінного вогню. Крізь відчинене східне вікно долинали тихі й ніжні вечірні звуки. Марілла сиділа біля каміна – принаймні тіло її перебувало там. Але подумки вона блукала старими шляхами, і ноги її були знову молоді й сильні. Останнім часом Марілла провела так багато годин, у які мусила, як сама вважала, в’язати для двійнят.

– Старію, напевне, – мовила вона.

Насправді ж за минулі дев’ять років Марілла майже не змінилася, хіба що схудла, і фігура її стала ще більш кутаста, та й у волоссі, скрученому в незмінну тугу дульку, проштрикнуту двома шпильками – чи не були то ті самі шпильки? – побільшало сивини. Проте вираз її обличчя був уже зовсім інший: риси вуст, що раніше хіба натякали на почуття гумору, дивовижно пом’якшали, очі стали лагідніші, а усмішка – частіша й ніжніша.

Марілла думала про минуле своє життя: суворе, та все ж доволі щасливе дитинство, про мрії, що їх вона ревниво приховувала, про марні сподівання дівоцтва, про сірі й одноманітні роки зрілого життя. І про приїзд Енн – жвавої, палкої дитини з розвиненою уявою і спраглим любові серцем, дитини, що принесла із собою новий світ образів і фантазій, яскраві барви, тепло та світло, з якими сіра порожнеча існування розквітла, мов троянда. Марілла відчувала, що зі своїх шістдесяти років насправді жила вона лише ті дев’ять, що минули після появи Енн у її домі. І завтра ввечері Енн знову буде тут.

Кухонні двері відчинилися. Марілла підвела очі, сподіваючись побачити пані Лінд. Та перед нею стояла Енн – висока, з вогником в очах і букетом фіалок та пролісків.

– Енн Ширлі! – вигукнула Марілла. Уперше в житті вона здивувалася так, що не змогла стримати своїх почуттів: схопила свою дівчинку в обійми і, зім’явши квіти, притиснула її до грудей, ніжно цілуючи руді коси й миле обличчя. – Я чекала тебе тільки завтра. Як ти дісталася з Кармоді?

– Пішки, найдорожча Марілло. Хіба не робила я так десятки разів, коли навчалася ще в семінарії? Завтра поштова карета доставить мою валізу. Я раптом так захотіла швидше опинитися вдома, що приїхала на день раніше. О, це була така гарна прогулянка в травневих сутінках! Я затрималася на пустищі й зібрала ці проліски, а тоді пішла через Долину Фіалок – вона зараз так рясно цвіте… які ж вони гарні, мовби кольором їх налило саме небо. Понюхайте, Марілло – насолодіться їхнім ароматом.

Марілла із чемності понюхала, проте Енн її цікавила явно більше, аніж фіалки.

– Сідай, дитино. Ти, напевно, дуже втомилася. Зараз я дам тобі повечеряти.

– Як гарно сходив нині місяць поза пагорбами, Марілло! І – ох, як солодко співали жаби всю дорогу з Кармоді. Я люблю їхню музику. З нею пов’язані усі мої найщасливіші спогади про минулі весняні вечори. І про той вечір, коли я щойно вперше приїхала сюди. Ви пам’ятаєте, Марілло?

– Пам’ятаю, – виразно проказала Марілла. – Навряд чи я колись його забуду.

– Того року вони так невгамовно виспівували на болоті й біля струмка. Я слухала їх надвечір при вікні у своїй кімнаті й дивувалася, що їхній спів може бути такий радісний і сумний водночас. Як добре бути вдома! У Редмонді було чудово, у Болінброку – розкішно, та все ж Зелені Дахи – це рідний дім.

– Я чула, що Гілберт не приїде цього літа додому, – сказала Марілла.

– Ні, – щось у тоні Енн змусило Маріллу глянути на неї пильніше, проте увага дівчини, здавалося, була прикута до букета, який вона саме ставила у вазу. – Погляньте, хіба вони не дивовижно гарні? – квапливо заговорила Енн. – Рік – мов книжка, правда, Марілло? Весняні сторінки написані пролісками й фіалками, літні – трояндами, осінні – червоними кленовими листками, а зимові – гостролистом і вічнозеленими гілками сосон.

– Чи добре Гілберт склав іспити? – не вгавала Марілла.

– Дуже добре. Він був найперший у своїй групі. А де ж двійнята і пані Лінд?

– Рейчел і Дора в пана Гаррісона, Деві в Болтерів. А ось і він, здається, біжить.

Деві увірвався в кухню, побачивши Енн, зупинився, а тоді кинувся до неї з радісним криком.

– Енн! Я такий радий, що ти вдома! Слухай, Енн, я з осені виріс на цілих два дюйми! Вчора пані Лінд мене міряла стрічкою, а ще бачиш, Енн – переднього зуба немає. Пані Лінд прив’язала до нього нитку одним кінцем, а іншим до дверей, а двері зачинила. Я продав його Мілті за два центи. Він збирає зуби.

– Та нащо це йому зуби? – здивувалася Марілла.

– Щоб було намисто вождя для гри в індіанців, – пояснив Деві, умощуючись на колінах в Енн. – У нього їх уже п’ятнадцять, і решта всі теж пообіцяли свої зуби йому, коли випадуть, тож мені й починати збирати не варто. Але ті Болтери вміють за справи братися.

– Ти чемно поводився в гостях? – суворо запитала Марілла.

– Так, але знаєте, Марілло, я геть утомився бути чемним і хорошим.

– Бути поганим ти втомився би значно швидше, Деві, – мовила Енн.

– Зате хоч весело було б, – правив своєї Деві. – А потім я міг би розкаятися.

– Деві, каяття не позбавляє наслідків того, що ти був поганий. Ти ж пам’ятаєш, як торік прогуляв урок у недільній школі? Ти сказав мені тоді, що поганим бути нецікаво. А що ви з Мілті робили сьогодні?

– Рибалили й ганяли кицьку, і шукали яйця, і ще кричали, щоб луна пішла. Там коло лісу, за клунею Болтерів, така чудова луна. Слухай, Енн, а що таке луна? Скажи, я хочу знати.

– Луна, Деві, – це прекрасна німфа, котра живе далеко в лісі й сміється зі світу, пробігаючи між пагорбів.

– А яка вона на вроду?

– У неї чорні очі й коси, але шкіра біла, як сніг. І жоден смертний не може побачити, яка вона чарівна. Вона прудкіша за лань, і лише голос – ось усе, що нам відомо про неї. Можна почути його надвечір, почути, як вона сміється попід зорями, та її ти не побачиш. Вона тікатиме від тебе й лише сміятиметься десь із-над сусіднього пагорба.

– А це все правда, Енн? Чи брехня? – запитав Деві, широко розплющеними очима втупившись у неї.

– Деві, – розпачливо мовила Енн, – невже тобі бракує глузду, щоб відрізнити казку від брехні?

– Тоді що відповідає мені поза клунею в Болтерів? Скажи, я хочу знати, – не вгавав Деві.

– Коли ти трішки підростеш, я все тобі поясню.

Згадка про вік повернула думки хлопчика в інше русло. Трохи поміркувавши, він із серйозним виглядом прошепотів:

– Енн, я хочу одружитися.

– Коли? – так само серйозно відповіла Енн.

– Звісно, не раніше, як виросту.

– Це добре, Деві. А хто ж твоя дама серця?

– Стелла Флетчер, вона зі мною в одному класі. Слухай, Енн, вона така гарна, ти ще такої не бачила. Коли раптом я помру, перш ніж виросту, приглянь за нею, добре?

– Деві Кіт, не мели дурниць, – суворо урвала його Марілла.

– Це не дурниці, – ображено запротестував Деві. – Вона моя наречена, і якщо я помру, то буде моєю нареченою вдовою. А приглянути за нею зовсім нікому, крім її старої бабусі.

– Сідай, Енн, повечеряй, – мовила Марілла. – І не дозволяй хлопцеві верзти такі нісенітниці.

Розділ 23
ПОЛ НЕ ЗНАХОДИТЬ СКЕЛЯСТИХ ЛЮДЕЙ

Те літо в Ейвонлі було дуже приємне, хоча, попри всі радощі канікул, Енн мучило невиразне відчуття, наче зникло те, що мало бути поряд. Вона нізащо не визнала б, навіть у найпотаємніших думках, що всьому виною була відсутність Гілберта. Проте коли їй доводилося самій вертатися додому з молитовних зібрань чи зустрічей Спілки вдосконалення Ейвонлі, коли Діана із Фредом та інші веселі парочки блукали вечірніми стежками під місячним сяйвом, у серці її зринав дивний біль самотності, якого вона не могла собі пояснити, і таким чином позбутися його. Гілберт навіть не писав їй, хоч дівчина вважала, що міг би й озватися. Енн знала, що він зрідка пише Діані, проте не могла поцікавитися його справами, Діана ж, вважаючи, що Енн сама листується з Гілбертом, нічого не розповідала. Гілбертова мати, весела, щира й добросерда жінка, не обтяжена, проте, зайвою тактовністю, мала прикру звичку запитувати Енн, щоразу нестерпно чітко й голосно, і щоразу на людях, чи давно їй писав Гілберт. Сердешній Енн лишалося тільки червоніти й мимрити: «Та вже давненько», що всі, включно з пані Блайт, сприймали за звичайну дівочу соромливість.

А втім, Енн усе ж насолоджувалася літом. У червні в гості приїздила Прісцилла, а коли вона поїхала, на липень і серпень повернулися подружжя Ірвінгів, Пол та Шарлотта Четверта. Прихисток Луни знову став місцем найрізноманітніших веселощів, і луна із-за річки невтомно передражнювала сміх, що дзвенів у старому саду за сосновим ліском.

Панна Лаванда нітрохи не змінилася, хіба стала ще миліша й вродливіша. Пол дуже її любив, і на їхнє дружнє спілкування приємно було глянути.

– Але я не кличу її просто «мамою», – пояснював він Енн, – бо те ім’я належить моїй рідній мамі, і більше нікого я так назвати не можу. Ви ж розумієте, дорога вчителько. Проте я кличу її «мамою Лавандою» і люблю її найбільше після тата… навіть трошечки більше, ніж вас.

– Так і повинно бути, – відповіла Енн.

Пол був уже тринадцятирічним хлопцем, дуже високим, як на свій вік. Лице й очі його були так само прекрасні, і фантазія лишалася все тією ж призмою, що перетворювала кожнісінький промінь життя на веселку. Вони з Енн багато гуляли лісами, полями й узбережжям, і не було в усьому світі двох інших таких рідних душ.

Шарлотта Четверта розквітла й стала справжньою юною панночкою. Замість старих добрих синіх бантів вона тепер носила височенну зачіску в стилі «помпадур», та обличчя її було таке саме веснянкувате, ніс – такий самий кирпатий, а усмішка – така сама широка, як завжди.

– Вам не здається, що в мене став акцент, як у янкі, панно Ширлі, мем? – стривожено запитала вона.

– Я нічого не помітила, Шарлотто.

– Тоді добре. Бо мої домашні так сказали, але вони, мабуть, просто дражнилися. Не хочу балакати, як янкі. Я не маю нічого проти них, панно Ширлі, мем – вони культурні люди. Але ніде не є так добре, як на Острові Принца Едварда.

Перші два тижні канікул Пол провів у своєї бабусі, старої пані Ірвінг. Енн, котра зустріла його там, виявила, що найбільше він хоче піти на узбережжя, де чекатимуть на нього Нора, Золота Дама й Брати-Мореплавці. Хлопець ледь міг діждати кінця вечері. Хіба не побачить він неземного обличчя Нори, що печально роззиратиметься довкола, намагаючись відшукати його? Та повернувшись додому в сутінках, Пол здавався сумним і дуже серйозним.

– Ти не знайшов своїх скелястих людей? – запитала Енн.

Пол сумовито трусонув каштановими кучерями.

– Брати-Мореплавці й Золота Дама зовсім не прийшли, – мовив він. – Нора була там, але то вже зовсім інша Нора. Вона змінилася.

– Це ти змінився, Пол, – відказала Енн. – Ти став надто дорослий для скелястих людей. Вони можуть бавитися тільки з дітьми. Боюся, Брати-Мореплавці на чарівному перлинному вітрильнику більше не припливуть до тебе місячною доріжкою, і Золота Дама більше не заграє тобі на своїй золотій арфі. Навіть Нори ти невдовзі вже не побачиш. Таку ціну ми платимо за дорослішання, Пол. Країна мрій мусить лишитися позаду.

– Завжди ви дурне кажете, – озвалася стара пані Ірвінг поблажливо, та водночас із докором.

– Ні, – серйозно похитала головою Енн. – Ми просто мудрішаємо, і це сумно й гірко. Наші слова стають не такі цікаві, коли виявляється, що мова нам дана, щоби приховувати свої думки.[27]27
  Висловлювання французького політика й дипломата Шарля де Талейрана (1754–1838).


[Закрыть]

– Але ж ні – мова нам дана, щоб обмінюватися думками, – так само серйозно заперечила пані Ірвінг. Вона не чула про Талейрана й не розуміла велемудрих сентенцій.

Два золотих серпневих тижні Енн щасливо провела в Прихистку Луни. Там їй удалося мимохідь поквапити Людовіка Спіда в його млявих залицяннях до Теодори Дікс, як то детально оповідає нам інша хроніка.[28]28
  Йдеться про книжку «Ейвонлійські хроніки» – прим. авт.


[Закрыть] Друг Ірвінгів, старий пан Арнольд Шерман, відвідував їх у той самий час, добряче посприявши загальному відчуттю радості життя.

– Я так добре провела час, – мовила Енн. – Почуваюся, мов велетень, повний сил та здоров’я. За два тижні я знову буду в Кінгспорті – у Редмонді та в Домі Патті. Панно Лавандо, Дім Патті – це таке дивовижне місце. Тепер у мене є не один дім, а цілих два – у Зелених Дахах і там. Але де ж поділося літо? Наче щойно вчора я повернулася додому з букетом пролісків. У дитинстві літо здавалося вічним. Воно простягалося переді мною, немов якась нескінченна пора. Тепер же це «лиш мить, що проминає умлівіч».

– Енн, ви з Гілбертом Блайтом такі ж добрі друзі, як колись? – тихо запитала панна Лаванда.

– Я такий самий друг Гілбертові, як була завжди, панно Лавандо.

Панна Лаванда похитала головою.

– Я ж бачу, Енн – щось не так. Тож буду нав’язлива і спитаю, у чім річ. Ви посварилися?

– Ні. Просто Гілберту недостатньо моєї дружби, а більшого дати йому я не можу.

– Ти впевнена в цьому, Енн?

– Абсолютно впевнена.

– Мені дуже, дуже прикро.

– Чому всі вважають, що я мушу вийти за Гілберта Блайта? – роздратовано мовила Енн.

– Бо ви створені одне для одного – ось чому. І нема чого стріпувати своєю юною голівкою. Це правда.

Розділ 24
З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ДЖОНАС

«Проспект-пойнт,

20 серпня

Люба Енн – чи то краще Анно, – писала Філ, – я мушу підтримувати обважнілі повіки, щоб написати тобі листа. Я безсоромно занедбала тебе цього літа, мила, але така сама доля спіткала й усіх інших, хто писав до мене. Маю тут цілий стос листів, на які я мушу відповісти, тож доведеться пришпорити розум до битви й підкорити цю вершину. Даруй таку плутанину в метафорах, але я страшно хочу спати. Вчора ввечері ми з кузиною Емілі були в гостях у сусідів. Там було ще кілька інших гостей, і щойно ті нещасні пішли, господиня із трьома доньками їм усім перемили кістки. Я знаю, що так само вони повелися й зі мною, і з кузиною Емілі, коли за нами зачинилися двері. Не встигли ж ми дістатися додому, як пані Ліллі повідомила, що в наймита отих самих сусідів, здається, скарлатина. Пані Ліллі завжди рада принести іншим подібну радісну звістку, в цьому немає жодних сумнівів. А я так боюся скарлатини. І я не могла заснути, лежала в ліжку й думала тільки про неї. Крутилася, вертілася й бачила страшні жахіття, коли вдавалося на хвильку задрімати. О третій я прокинулася в гарячці – боліло горло й голова замалим не тріщала. Я підхопилася в паніці й відшукала медичний довідник кузини Емілі, щоб почитати про симптоми скарлатини. Енн, усі вони були в мене! І тоді, знаючи, що найгірше вже сталося, я лягла знову в ліжко й проспала до ранку, як убита. Хоча, мушу визнати, мене завжди лякав цей зворот. Проте сьогодні я встала здоровісінька, тож це не могла бути скарлатина. Та навіть якби я підхопила її вчора, так швидко вона б не розвинулася. Удень це ясно, але о третій ночі я ніколи не мислю логічно.

Ти, мабуть, дивуєшся, що я роблю в Проспект-пойнті? Просто люблю влітку провести місяць на узбережжі, і тато наполягає, щоб я їхала сюди – до його троюрідної сестри Емілі, у її „пансіон для обраних“. Отже, два тижні тому я приїхала, як завжди. І, як завжди, зі станції мене привіз старенький дядечко Марк Міллер своєю допотопною бричкою, у яку запріг, як він сам каже, „свою безкорисливу коняку“. Він добрий дідок, дав мені цілу жменю рожевих льодяників. Льодяники видаються мені дуже релігійним різновидом цукерок – мабуть, тому, що в дитинстві бабуся завжди давала мені їх у церкві. Якось я їх понюхала й запитала про той запах, чи це і є ореол святості. Та їсти льодяники дядечка Марка мені зовсім не хотілося, бо він їх витяг просто з кишені, повизбирував між них іржаві цвяхи та інші предмети, і тоді дав мені. Але я воліла не кривдити його почуттів, тож дорогою потроху їх викидала. Коли зник останній, дядечко Марк сказав: „І чого було їсти всі враз, панянко Філ? Тепер живіт болітиме“.

У кузини Емілі, крім мене, що п’ятеро гостей – чотири поважні старі дами й один молодий чоловік. Праворуч від мене за столом сидить пані Ліллі. Вона, здається, із тих людей, що отримують якесь похмуре задоволення, детально оповідаючи про всі свої болі, кольки й нудоти. Жодної хвороби не можна згадати, щоб вона не промовила: „О, я добре знаю, що це таке“, і не пустилася смакувати всіма симптомами. Джонас запевняє, що якось у її присутності заговорив про спинну сухотку, і вона так само сказала, буцім їй надто добре відомо, що це таке. Вона знемагала від неї десять років, а тоді її нарешті зцілив якийсь мандрівний лікар.

Хто такий Джонас? Заждіть, панно Ширлі. Про нього ви все почуєте в належну годину. Його не можна плутати з поважними старими дамами.

Ліворуч від мене сидить пані Фінні. Вона завжди говорить тоненьким, жалісним голоском – так, що ти стривожено чекаєш, що вона от-от розплачеться. І складається враження, що життя для неї – то справдешній паділ сліз, а усмішка – навіть не сміх – це гідна осуду непристойність. Про мене вона гіршої думки, аніж тітонька Джеймсіна, і, на відміну від тітоньки, зовсім не любить мене, що могло б це якось урівноважити.

Панна Марія Грімзбі сидить навскоси від мене. Першого дня по приїзді в розмові з нею я сказала, що, напевне, буде дощ – і панна Марія засміялася. Я сказала, що дорога від станції була дуже приємна – і панна Марія засміялася. Я сказала, що комарів тут наче небагато – і панна Марія засміялася. Я сказала, що Проспект-пойнт, як завжди, страшенно гарний – і панна Марія засміялася. Якби я сказала, що мій батько повісився, мати випила отруту, брат у в’язниці, а у мене сухоти в останній стадії, панна Марія засміялася б. Вона нічого не може вдіяти із цим, така вже народилася, але це дуже сумно й страшно.

П’ята дама – це пані Грант. Дуже мила старенька, але вона ні про кого не каже нічого, крім доброго, тож розмовляти з нею геть нецікаво.

А тепер, Енн, я розкажу тобі про Джонаса.

Першого ж дня по приїзді я побачила за столом навпроти себе молодого чоловіка, що всміхався мені так, наче знає мене з колиски. Дядечко Марк уже розповів мені, що звуть його Джонас Блейк, що він студент богословської академії і на літо заступає тутешнього пастора.

Він зовсім негарний – навіть потворний, здається, я в житті не бачила гіршого. У нього велика незграбна фігура й недоладно довгі ноги. Волосся в нього пряме і на колір, як клоччя, ті зелені, рот великий, а вуха… хоча я щосили намагаюся не думати про його вуха.

У нього прекрасний голос – якщо заплющити очі, здається, що сам він – красень, – а ще в нього, звісно, дивовижна душа й сильний характер.

Ми одразу стали приятелями. Він випускник Редмонду, і це нас зблизило. Ми рибалили й каталися на човні, і гуляли узбережжям попід місяцем. Він здається гарнішим у місячнім світлі, а ще він дуже милий і приємний. Від нього просто лине доброта. Старі дами – за винятком пані Грант – не схвалюють поведінки Джонаса, бо він сміється, жартує, і до того ж явно воліє проводити час не з ними, а з такою легковажною особою як я.

Але чомусь, Енн, я не хочу, щоб він уважав мене легковажною. Це сміховинно. Чого це я мушу перейматися, що думає про мене людина на ім’я Джонас із волоссям кольору клоччя, та ще й майже зовсім незнайома?

У неділю Джонас проповідував у тутешній церкві. Я, звісно, теж була там, але ніяк не могла осягнути, що Джонас читатиме проповідь. Той факт, що він пастор – чи збирається ним стати – здавався мені кумедним жартом.

І Джонас проповідував. Щойно минуло якихось десять хвилин, я відчула себе такою дрібною і незначущою, аж подумала, що мене, мабуть, і не розгледиш неозброєним оком. Хоча Джонас не сказав ані слова про жінок і ні разу не глянув на мене. Але я зрозуміла, який я жалюгідний, легковажний і нікчемний метелик, і яка я, напевно, далека від жіночого ідеалу Джонаса. ВОНА буде сумлінна, сильна, шляхетна. Він сам такий серйозний, щирий, уважний. У ньому є все, що повинно бути в пасторі. Я дивувалася, як я могла подумати, що він негарний – але ж він таки негарний! – із цими натхненними очима й високим чолом, яке в будні приховує недбало розкуйовджене волосся.

То була дивовижна проповідь, і я довіку могла б її слухати, і почувалася після неї такою нікчемною. Як би я хотіла бути така, як ти, Енн!

Він наздогнав мене дорогою додому й усміхнувся весело, як завжди. Та усмішка більше не могла обманути мене. Я вже бачила справжнього Джонаса. І замислилася: а чи зможе він побачити справжню Філ, котрої не бачив іще ніхто, навіть ти, Енн.

– Джонасе, – сказала я, забувши, що кличу його паном Блейком. Жахливо, правда? Але бувають миті, коли це не має жодного значення. – Джонасе, ви природжений священик. Ви не можете бути ніким іншим.

– Не можу, – серйозно відповів він. – Я довго намагався знайти для себе інший фах, і пастором бути не хотів. Але зрештою побачив, що був створений для цієї роботи і, з Божою поміччю, виконуватиму її.

Він говорив так тихо й благоговійно. І я подумала, що він виконуватиме свою роботу шляхетно й сумлінно, і щасливою стане та, котра натурою і вихованням своїм буде гідна йому допомагати. Вона не буде бездумною пушинкою, яку носитиме з місця на місце вітер примх. Вона завжди знатиме, який капелюшок надіти. А може, вона взагалі матиме один-єдиний капелюшок, бо у священиків завжди обмаль грошей. Та вона не зважатиме, один у неї капелюшок чи зовсім ніякого нема, бо в неї буде Джонас.

Енн Ширлі, не смій казати, натякати чи думати, що я закохалася в пана Блейка. Хіба може мені сподобатися бідний, негарний студент теології із прямим волоссям та ще й на ім’я Джонас? Як каже дядечко Марк: „Це неможливо і навіть неймовірно“.

Добраніч,

Філ.

P.S.: Це неможливо, але боюся, що так і є. Я щаслива, нещасна й налякана. Він ніколи не полюбить мене, я знаю. Як ти гадаєш, Енн, чи могла б я розвинутися настільки, щоб стати відповідною дружиною пастора? А я муситиму керувати молитовними зібраннями? Ф. Г.»