Текст книги "Енн із Острова Принца Едварда"
Автор книги: Люси Монтгомери
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)
Розділ 15
ЗВОРОТНИЙ БІК МРІЇ
– Уже через тиждень ми знову будемо в Редмонді, – мовила Енн.
Вона втішалася думкою про повернення до навчання, редмондських аудиторій та друзів – та й мріям про життя в Домі Патті. При згадці про нього в душі її пробуджувалося тепле й радісне відчуття рідного дому, хоч там вона ще ніколи не жила.
Проте й літо видалося дуже щасливе. То був час радісного життя під сонцем та небом, час насолоди всіма дарунками долі, час оновлення й поглиблення давніх дружніх зв’язків, час, коли Енн училася жити відданіше, працювати сумлінніше й радіти повніше.
«Ми здобуваємо знання не лише в коледжі, – думала вона. – Життя вчить нас повсюди».
Проте, на жаль, останній тиждень цих чудових канікул зіпсувала для Енн одна з тих витівок долі, що часом виявляють зворотні боки наших мрій.
– Ти, бува, ще якогось оповідання не написала? – незлостиво запитав її пан Гаррісон одного вечора, коли Енн пила чай разом із ним та його дружиною.
– Ні, – доволі різко відказала Енн.
– Ну, не ображайся. То мені пані Слоун розповіла, буцім з місяць тому на адресу компанії «Роллінгз», що виробляє пекарський порошок у Монреалі, хтось відправив грубенького конверта. Вона подумала, що це на конкурс рекламних оповідань, у яких згадується назва їхньої компанії. Пані Слоун сказала, що почерк на конверті був не твій, та я подумав, що, можливо, це все-таки ти.
– Авжеж, ні! Я бачила оголошення про конкурс, але й не думала брати в ньому участь. Це просто ганебно – писати оповідання, що рекламуватиме пекарський порошок. Нітрохи не краще за Джадсона Паркера з його аптекарським парканом.
Отаку гордовиту промову виголосила Енн, не маючи й гадки про юдоль приниження, що чекала на неї. Того ж вечора до її кімнатки на піддашші з листом у руках влетіла Діана: очі її сяяли, щоки взялися рожевим рум’янцем.
– Енн, це тобі лист! Я була на пошті, і вирішила взяти його теж. Читай швидше! Якщо це те, що я думаю, то я від радості просто здурію.
Здивована Енн відкрила конверт і нашвидку пробігла очима віддрукованого на машинці листа:
«Панні Енн Ширлі
Зелені Дахи
Ейвонлі, Острів Принца Едварда
Вельмишановна панно Ширлі!
Ми раді повідомити, що Ваше чудове оповідання „Покута Ейверіл“ здобуло винагороду в розмірі двадцяти п’яти доларів за перше місце в нашому конкурсі. Чек додаємо до листа. Ми забезпечимо публікацію оповідання в провідних канадських газетах, а також видамо його окремою брошурою для розповсюдження серед покупців. Вдячні Вам за цікавість, виявлену до нашого конкурсу, щиро Ваші,
Компанія „Роллінгз“».
– Я не розумію, – розгубилася Енн.
Діана заплескала в долоні.
– Я так і знала, що перше місце буде твоє. Я знала, Енн! Це я надіслала оповідання на конкурс!
– Але… Діано!..
– Так, це я, – мовила щаслива Діана, всідаючись на ліжку. – Я одразу згадала про нього, щойно побачила оголошення, і спершу подумала, що варто порадитися з тобою. А тоді злякалася, що ти не захочеш, бо ти ж утратила всяку віру в цей твір. От я й вирішила, що надішлю свою копію, а тобі не казатиму. Тоді, якби ти не перемогла, то нічого не знала би про це й не карталася б, адже вони не повертають авторам оповідань, які не пройшли. Але ти перемогла, і це така приємна несподіванка.
Діана не була найпроникливішою зі смертних, та в цю мить її зненацька вразило усвідомлення, що Енн зовсім не тішиться. Вигляд у неї був, безсумнівно, здивований – та де ж радість і захват?
– Енн, ти, здається, геть незадоволена! – вигукнула Діана.
Енн видушила із себе усмішку.
– Я, звісно, задоволена… і вдячна тобі за щире бажання потішити мене, – повільно проказала вона. – Але я така вражена… не розумію… Адже в моєму оповіданні не було ні слова про… про… – насилу мимрила Енн, неспроможна вимовити ці слова, – про пекарський порошок.
– Це я додала, – уже впевненіше мовила Діана. – То було дуже легко, бо звісно ж, мені згодився досвід, здобутий у нашому літературному клубі. Пам’ятаєш той епізод, де Ейверіл пече пиріг? Я просто зазначила, що вона пекла його з порошком від компанії «Роллінгз», і тому він так добре їй вдався; а ще в останнім абзаці, де Персиваль обіймає її й каже: «Кохана, щасливі й радісні роки чекають на нас у домі нашої мрії!», я дописала: «…де ми будемо пекти пироги тільки з порошками компанії „Роллінгз“».
– Ох, – видихнула бідолашна Енн, мовби на голову їй хтось вилив відро крижаної води.
– І ти виграла двадцять п’ять доларів, – радісно вела далі Діана. – А Прісцилла казала, що «Канадська жінка» платить лише п’ять доларів за оповідання.
Тремтливими пальцями Енн простягла їй ненависний рожевий чек.
– Я не можу їх узяти. Це твої гроші, Діано, ти заслужила. Ти надіслала оповідання й дописала, що було треба. Бо я сама нізащо цього не зробила б. Візьми чек.
– Це вже мені вирішувати, – пишно відказала Діана. – Бо то було зовсім не важко. І мені достатньо честі бути подругою переможниці. Ну, мені вже час іти. Я мусила одразу з пошти вертатися додому, бо в нас гості. Але не могла не зайти й не розказати тобі, Енн. Я така рада за тебе.
Зненацька Енн нахилилася, обійняла Діану й поцілувала її у щоку.
– Ти найкраща й наймиліша у світі подруга, Діано, – сказала вона, і голос її ледь здригнувся. – І запевняю тебе: я дуже ціную ті міркування, з яких ти це зробила.
Проте коли зворушена й задоволена Діана пішла, сердешна Енн жбурнула невинний чек у шухляду стола так, наче то була платня за вбивство, і кинулася на ліжко в сльозах ганьби й тяжкої кривди. Вона ніколи не переживе цього… ніколи!
Невдовзі з вітаннями для неї прийшов Гілберт. Того дня він заходив до Садового Схилу, де й почув радісну звістку. Утім, вітання завмерли в нього на вустах, коли він побачив вираз обличчя Енн.
– Що з тобою, Енн? Ти ж мала б сяяти – адже це приз від компанії «Роллінгз»! Ти молодчина.
– Ох, Гілберте, хоч ти зглянься, – мовила Енн тоном, у якому вчувалося «І ти, Брут!» – Я думала, що ти зрозумієш. Невже не бачиш, як це жахливо?
– Мушу зізнатися, не бачу. Що тут жахливого?
– Усе, – простогнала Енн. – Це довічний сором. Як ти гадаєш, що відчує мати, побачивши свою дитину з татуюванням у вигляді реклами пекарського порошку? У мене саме таке відчуття. Я так любила моє бідолашне оповідання, я вклала в нього все, що є в мені найкращого. І це блюзнірство – принизити його до реклами пекарського порошку. Хіба ти не пам’ятаєш, що казав нам професор Гамільтон на лекціях з літератури в семінарії – щоб ми ніколи ані слова не писали заради низької, негідної мети, а завжди прагнули найвищих ідеалів? Що він подумає, коли дізнається, що я написала рекламне оповідання для компанії «Роллінгз»? А коли про це довідаються в Редмонді? З мене всі глузуватимуть і дражнитимуться!
– Цього не буде, – відповів Гілберт, тривожно питаючи себе, чи не думкою того клятого третьокурсника так переймається Енн. – У Редмонді подумають те саме, що подумав я. Скажуть, що ти, як і дев’ять із кожних десяти студентів, не переобтяжених земним багатством, вибрала цей спосіб чесного заробітку на витрати в новому навчальному році. Я не бачу в цьому нічого низького чи негідного – та й кумедного теж. Звісно, кожен хотів би створювати шедеври, та поки що треба платити за пансіон і навчання.
Це просте й тверезе судження дещо підбадьорило Енн. Принаймні страх бути висміяною минув, хоч глибша кривда від думки про поруйновані ідеали все ж лишилася.
Розділ 16
НОВИЙ ЗАТИШОК
– Це найдомашніше місце в моєму житті – домашніше навіть за рідний дім, – вигукнула Філіппа Гордон, щасливо роззираючись довкола.
Усі вони зібралися надвечір у просторій вітальні Дому Патті – Енн, Прісцилла, Філ і Стелла, тітонька Джеймсіна, Смалько, Джозеф, кицька Сара, Гог та Магог. На стінах танцювало мерехтливе світло вуличних ліхтарів, у кімнаті муркотіли коти, і сяяли в золотавих сутінках, мов малі кремові місяченьки, оранжерейні хризантеми з величезного букета, котрий надіслав Філіппі один з її кавалерів.
Минуло три тижні, відколи вони влаштувалися на новому місці, і тепер не мали жодних сумнівів, що експеримент виявиться вдалий. Перші два з них були сповнені втішних клопотів: дівчата розташовували в домі свої речі, облаштовували господарство, звикали одна до одної й мирилися з розбіжностями в думках і поглядах.
Енн безжурно покинула Ейвонлі та повернулася до коледжу. Останні дні канікул не були приємні. «Покута Ейверіл» вийшла друком у місцевих газетах, а пан Вільям Блер тримав у своїй крамниці на прилавку цілий стос рожевих, зелених та жовтих брошур із цим оповіданням, вручаючи по одній кожному покупцеві. Кілька примірників він безкоштовно надіслав Енн, котра негайно вкинула їх до кухонної груби. Утім, її приниження було наслідком лише її власних уявлень, бо ж ейвонлійці вважали перемогу на конкурсі значним і чудовим досягненням. Численні друзі дивилися на неї зі щирим захватом, жменька злостивців – із презирливою заздрістю. Джозі Пай заявляла, що Енн, найпевніше, звідкись списала своє оповідання; принаймні вона, Джозі, пам’ятає, що вже читала його в газеті кілька років тому. Слоуни, які знали, чи то здогадувалися, що Чарлі «отримав відкоша», докинули, що, на їхню думку, тут нема чим пишатися, бо таке написати міг би кожен, якби тільки спробував. Тітка Атосса сказала, як їй прикро, що Енн узялася базграти романи, бо ж ніхто з уроджених ейвонлійців ніколи так не вчинив би. Ось що стається, коли брати на виховання сиріт казна-звідки й від казна-яких батьків. Навіть пані Рейчел Лінд висловлювала похмурі сумніви щодо того, чи не гріх писати оповідання, хоч із цим її майже примирив чек на двадцять п’ять доларів.
– Ото дивовижа, що за такі вигадки стільки платять, будьте певні, – мовила вона несхвально, та водночас і з утішною гордістю за Енн.
Ось чому, коли настав час їхати, Енн зітхнула з полегкістю. Їй було радісно знов опинитися в Редмонді – тепер уже мудрою, досвідченою другокурсницею, що весело вітає юрму приятелів у перший день навчання. Там були Пріс, Стелла й Гілберт, Чарлі Слоун, що приндився чи не більше, ніж колись то робив будь-який другокурсник, Філ із досі нерозв’язаним питанням вибору між Алеком та Алонзо, і Муді-Спурджен Макферсон. Муді-Спурджен учителював після закінчення семінарії; утім, мати вважала, що настав час йому покинути цю справу й присвятити всю увагу підготовці до навчання в богословській академії. Сердешному Муді-Спурджену не пощастило на самісінькому початку найпершого навчального року. З півдюжини другокурсників, із якими він мешкав в однім пансіоні, налетіли на нього якось уночі й виголили йому півголови. Так і довелося ходити горопашному хлопцеві, аж доки чуприна в нього відросла знов. Часом він із гіркотою казав Енн, що сумнівається, чи справді його покликання – бути священиком.
Тітонька Джеймсіна прибула аж тоді, коли дівчата підготували дім до її приїзду. Ключ від будинку панна Патті надіслала Енн разом із листом, у якому писала, що Гог і Магог лежать у коробці під ліжком у кімнаті для гостей, та їх можна в будь-яку мить звідти витягти. А в постскриптумі висловила сподівання, що дівчата прикрашатимуть кімнати картинами розважливо, позаяк шпалери у вітальні змінили всього п’ять років тому, і не хотілося б, щоб на них з’явилося більше дірок, аніж треба. Щодо решти вона цілком покладалася на Енн.
Як раділи дівчата, облаштовуючи своє гніздечко! За словами Філ, це було майже так само цікаво, як вийти заміж. Можна було тішитися, обживаючи власний дім, та ще й без такого клопоту як чоловік. Кожна привезла із собою милі чи корисні в господарстві дрібнички. Пріс, Філ та Стелла мали їх цілу купу, а картини знай собі розвішували на стінах, керуючись лише власним смаком і не виявляючи жодної поштивості до нових шпалер панни Патті.
– Люба, ми потім замастимо всі дірки воском – вона нічого й не помітить, – відповідали вони обуреній Енн.
Діана подарувала Енн подушку, наповнену пахучою глицею, а другу, щедро й гарно розшиту, вони із Прісциллою отримали від панни Ади. Марілла надіслала цілий ящик банок з варенням, і натякнула на кошик із ласощами до Дня подяки. Пані Лінд подарувала Енн одну ковдру із клаптиків і позичила ще п’ять.
– Візьми їх, – звеліла вона. – Хай ліпше служитимуть, аніж лежать на горищі, у тій валізі, де їх поб’є міль.
Жодна міль не могла би й близько підступитися до тих ковдр – вони так просмерділися нафталіном, що їх довелося на цілих два тижні розвісити в саду, перш ніж занести до кімнат. То було воістину рідкісне видовище для аристократичної Спофорд-авеню. А якось до дівчат прийшов сусід, набурмосений дідок-мільйонер, і забажав купити найяскравішу ковдру в жовті й червоні тюльпани, саме ту, що Енн дістала в подарунок від пані Лінд. Він сказав, що такі ковдри шила колись його мати, і він дуже, дуже хоче й собі одну на спомин про неї. Попри його розчарування, Енн ковдри не продала; утім, вона написала про це пані Рейчел. Ця ласкава добродійка відповіла, що має іще одну, таку саму ковдру, і може продати її. Отож, тютюновий король таки отримав бажану ковдру й наполіг на тім, щоб укривати нею ліжко, на превелике обурення його модної дружини.
Тієї зими ковдри пані Лінд добряче послужили мешканкам Дому Патті. Окрім численних переваг, він мав і вади. То був доволі холодний будинок; отож, коли надійшли морозні ночі, дівчата задоволено згорталися клубочками попід ковдрами пані Лінд, сподіваючись, що цю послугу їй буде зараховано до списку добрих справ. Енн розташувалася в блакитній спаленьці, яку так уподобала ще під час першого візиту. Прісцилла й Стелла зайняли велику спальню, Філ беззастережно вдовольнилася маленькою кімнаткою над кухнею, а тітоньці Джеймсіні належало жити в невеличкій кімнаті поряд із вітальнею. Смалько попервах спав на порозі.
За кілька днів після початку навчального року Енн, вертаючись додому з коледжу, завважила, що зустрічні перехожі ледь насмішкувато поглядають на неї. Дівчина стривожено міркувала, у чім річ. Капелюшок перехнябився? Чи розв’язався пасок? Вона озирнулася – і вперше побачила Смалька.
За нею назирцем дріботів, певне, найбільш занехаяний з усіх представників котячого роду. Уже давно не кошеня, він був довгастий, кощавий і вигляд мав пошарпаний та побитий. Обидва вуха були роздерті, одне око тимчасово вийшло з ладу, а морда здавалася гротескно підпухлою. Що ж до його кольору, то якби чорного кота добряче обсмалити з усіх боків – оце й нагадувало б заяложене, брудне хутро цього сухореброго приблуди.
Енн тпрусьнула на нього, але кіт і не думав тікати. Доки вона стояла, він сидів і докірливо глипав на неї єдиним здоровим оком, та щойно вона рушила далі, кіт підхопився й подріботів за нею. Енн мирилася з його товариством до самісіньких воріт Дому Патті, які рішуче захряснула перед його носом, наївно сподіваючись, що бачить його востаннє. Проте за п’ятнадцять хвилин, коли Філ відчинила двері, бурий котисько сидів уже на ґанку. Ба більше – він кулею рвонув у вітальню й скочив на коліна до Енн із благальним, та водночас і переможним «няв».
– Енн, – суворо запитала Стелла, – це твій кіт?
– Авжеж, ні, – гидливо скривилася Енн. – Він ішов за мною аж сюди. Я не могла його прогнати. Фе, іди геть! Я люблю пристойних і чепурних котів, коли їх не забагато, – але ж не таких потвор, як ти!
Утім, кіт відмовлявся йти геть. Він згорнувся клубочком на колінах Енн і замуркотів.
– Здається, він тебе вдочерив, – засміялася Прісцилла.
– Не хочу, хай забирається, – уперто відказала Енн.
– Бідолашне створіння голодує, – жалісливо мовила Філ. – Бачите, як випинаються кістки?
– Гаразд, я дам йому поїсти, а тоді хай вертається туди, звідки він прийшов, – непохитно відповіла Енн.
Кота нагодували й виставили за двері, проте вранці він так само стовбичив на ґанку. Там він просидів іще кілька днів, вдираючись усередину щоразу, коли двері відчинялися. Його нітрохи не турбував холодний прийом, і ні на кого, крім Енн, він не звертав жодної уваги. Зі співчуття дівчата годували його, та коли минув тиждень, вирішили, що пора вживати заходів. Тим часом зовнішній вигляд кота поліпшився. Око й морда загоїлися, він посправнішав; кілька разів дівчата навіть бачили, як кіт умивається.
– Та все одно лишати його тут не можна, – мовила Стелла. – Наступного тижня приїздить тітонька Джимсі, а вона привезе із собою кицьку Сару. Двох котів ми тримати не зможемо. Якщо лишити тут цього обсмаленого заброду, він постійно битиметься з кицькою Сарою. Він боєць за натурою. Вчора він бився з котом тютюнового короля й розгромив його на всіх фронтах.
– Треба його позбутися, – кивнула Енн, похмуро зиркаючи на предмет розмови, котрий із виглядом сумирного ягняти муркотів на килимку перед каміном. – Але як? Як можуть четверо беззахисних осіб жіночої статі позбутися кота, який не хоче, щоб його позбувалися?
– Ми приспимо його, – рішуче озвалася Філ. – Це найгуманніший спосіб.
– Та чи котрась із нас уміє присипляти котів? – так само похмуро запитала Енн.
– Я вмію, люба. Це одне з моїх – на жаль, небагатьох – корисних умінь. Удома я вже приспала кількох котів. Спершу треба дати йому добряче поснідати. Тоді взяти джутовий мішок, тут є один на кухонному ґанку, – запхнути туди кота й накрити дерев’яним ящиком. Узяти пляшечку із хлороформом, на дві унції, відкоркувати й поставити під ящик. Зверху покласти щось важке й зачекати до вечора. Мертвий кіт лежатиме, згорнувшись клубочком, наче вві сні. Ані болю, ані боротьби.
– Звучить наче просто, – із сумнівом у голосі проказала Енн.
– Це і є просто. От побачиш. Я все зроблю сама, – підбадьорливо мовила Філ.
Отож дівчата купили пляшечку із хлороформом, і наступного дня Смалько був засуджений до страти. Він смачно поснідав, умився й вистрибнув на коліна до Енн. Серце її стислося. Бідолашне створіння любило її, довіряло їй. Як вона могла позбавити його життя?
– Візьми його, – квапливо звернулася вона до Філ. – Я почуваюся вбивцею.
– Ти ж знаєш, він не страждатиме, – спробувала втішити її Філ, проте Енн утекла.
Фатальне дійство провадилося на кухонному ґанку. Увесь день туди ніхто не виходив. Проте надвечір Філ оголосила, що Смалька треба поховати.
– Нехай Пріс і Стелла викопають яму в саду, – звеліла Філ, – а Енн піде зі мною й допоможе зняти ящик. Бо я це ненавиджу.
І дві змовниці навшпиньках неохоче посунули до кухонного ґанку. Філ обережно зняла камінь, який поклала зверху на ящик. Раптом знизу долинув кволий, проте виразний нявкіт.
– Він… він живий, – охнула Енн, розгублено сівши на поріг.
– Він мусить бути мертвий, – недовірливо мовила Філ.
Черговий тихенький нявкіт засвідчив, що це не так. Дівчата перезирнулися.
– Що нам тепер робити? – запитала Енн.
– Чого ж ви не йдете? – покликала Стелла, вигулькнувши у дверях. – У нас і могилка вже готова. «Усе завмерло, тиша залягла?», – жартома процитувала вона.
– О ні, мов гуркіт водоспаду вдалині, лунають стогони мертвенні,[22]22
Енн і Стелла цитують вірш Дж. Г. Байрона «Грецькі острови».
[Закрыть] – і собі процитувала Енн, урочисто вказуючи на ящик.
Вибух дружного сміху розрядив напругу.
– Лишимо його тут до ранку, – мовила Філ, вертаючи камінь на місце. – Він уже п’ять хвилин не нявкає. Напевно, це ми чули його передсмертні хрипи. Чи просто уявили їх під гнітом нечистого сумління.
Та коли наступного ранку вони підняли ящик, Смалько одним радісним стрибком опинився на плечі в Енн і заходився ніжно вилизувати їй щоку. Поза всяким сумнівом, то був найживіший з усіх живих котів.
– Тут дірка від сучка, – простогнала Філ, оглядаючи ящик. – Я її не помітила. Ось чому він не вмер. Доведеться повторити все спочатку.
– Ні, – зненацька мовила Енн. – Більше ми не будемо його вбивати. Смалько – мій кіт, і ви мусите із цим змиритися.
– Гаразд – якщо ти сама домовишся з тітонькою Джимсі та кицькою Сарою, – відповіла Стелла тоном людини, що вмиває руки в усій цій історії.
Так Смалько став членом сімейства. Ночами він спав на килимку попід кухонним порогом, удень знай собі тішився життю. Доки приїхала тітонька Джеймсіна, він устиг набути вгодованого, лискучого й цілком солідного вигляду, проте, як кицька в Кіплінга, завжди «гуляв самотою». Усі довколишні коти були йому ворогами, як і він був ворогом кожному з них. Одного за одним він здолав у запеклій боротьбі кожнісінького із чотирилапих аристократів на Спофорд-авеню. Що ж до роду людського, то він любив Енн і тільки Енн. Ніхто інший не смів його навіть погладити. Таких нахаб Смалько зустрічав лютим сичанням і звуками, що скидалися на брутальну лайку.
– У цього котиська просто нестерпно бридкий характер, – заявила Стелла.
– Хороший котик, хороший, – заперечила Енн, демонстративно гладячи свого улюбленця.
– Боюся й думати, як він ладнатиме з кицькою Сарою, – похмуро буркнула Стелла. – Котячі бійки ночами в саду – це жахливо. А котячі бійки тут, у вітальні… уявити страшно.
У належний час приїхала тітонька Джеймсіна. Енн, Прісцилла й Філ нервувалися, чекаючи її прибуття, та щойно тітонька Джеймсіна посіла трон, за який правило їй крісло-гойдалка перед каміном, вони, образно висловлюючись, схилилися перед нею й почали її обожнювати.
Тітонька Джеймсіна була маленькою літньою жінкою з м’якими рисами трикутного обличчя та великими лагідними синіми очима, що сяяли невгасимою юністю й надіями, як у дівчини. Щоки вона мала рум’яні, а білосніжне волосся вкладала у вишукані буклі понад вухами.
– Це дуже старомодна зачіска, – мовила вона, не випускаючи з рук в’язання, ніжно-рожевого, мов призахідна хмаринка. – Та я й сама старомодна, як мій одяг і, здається, погляди теж. Проте завважте: я не кажу, що це робить їх кращими. Смію думати, вони навіть гірші, аніж нові. Та мені з ними зручно. Нові черевики гарніші за старі, але старі – розношені й тим зручніші. Я достатньо стара, щоб почуватися вільною в питаннях черевиків та поглядів, і тут ставитимуся до цього легко. Звісно, ви чекаєте, що я пильнуватиму вас і дбатиму про вашу поведінку, та я цього робити не збираюся. Ви достатньо дорослі, щоб уміти поводитися правильно – якщо взагалі маєте такий намір. Отож, щодо мене, – підсумувала тітонька Джеймсіна із вогником у юних очах, – усі ви можете йти до погибелі, як вам заманеться.
– Якби ж тільки вдалося розборонити цих котів, – здригаючись, простогнала Стелла.
Тітонька Джеймсіна привезла із собою не лише кицьку Сару, а ще й кота Джозефа. Джозеф, як вона пояснила, належав її близькій подрузі, що переїхала до Ванкувера.
– Вона не могла взяти Джозефа із собою, і вблагала мене забрати його. Я не встояла. Це чудовий кіт – тобто характер у нього чудовий. Вона назвала його Джозефом, бо в нього таке пістряве хутро.[23]23
Джозеф – англійський варіант біблійного імені Йосип. У Біблії (Буття, 37:3) йдеться про Йосипа, якого батько любив понад інших своїх синів, тож і «справив йому квітчасте вбрання».
[Закрыть]
Джозеф справді був пістрявий. Як гидливо зауважила Стелла, «мов ходяча торба лахмітника». Його основний колір визначити було неможливо. Лапи були білі із чорними вкрапленнями, спина сіра з величезною рудою плямою на однім боці та чорною – на іншім. Хвіст – рудий із сірим кінчиком, одне вухо чорне, друге руде. Велика чорна пляма на однім оці додавала йому схожості з піратом-гультіпакою; насправді ж він мав спокійну, незлостиву й миролюбну вдачу. Дечим – коли не всім своїм характером – Джозеф нагадував «польову лілею». Він «не працював, ані не пряв» і не ловив мишей. Проте й «Соломон у всій славі своїй» не спав на м’якших подушках і не їв смачніших ласощів.
Джозеф та кицька Сара прибули поштовим екіпажем, кожне у своєму ящику. Щойно їх випустили й нагодували, Джозеф вибрав собі подушку й затишний куточок для сну, а кицька Сара статечно всілася перед каміном і почала вмиватися. То була велика охайна сіро-біла кішка, що поводилася з неабиякою гідністю, котрої зовсім не применшувало усвідомлення її плебейського походження. Тітоньці Джеймсіні її подарувала праля.
– Цю жінку теж звали Сарою, тож кицьку мій чоловік завжди кликав кицькою Сарою, – пояснила тітонька Джеймсіна. – Їй вісім років і вона бездоганно ловить мишей. Не хвилюйся, Стелло. Кицька Сара ніколи не б’ється, та й Джозеф рідко це робить.
– Тут їм доведеться битися для захисту, – відповіла Стелла.
Наступної ж миті у вітальні з’явився Смалько. Він весело пострибав через усю кімнату, та раптом завважив непроханих гостей. Кіт завмер на місці; хвіст його розпушився так, наче то були три хвости, на вигнутій спині люто настовбурчилася шерсть. Смалько похилив голову, моторошно, виклично і з ненавистю нявкнув та кинувся на кицьку Сару.
Статечна й поважна кицька облишила свій туалет і зацікавлено глянула на нього. Напад був відбитий єдиним зневажливим помахом сильної лапи. Смалько безпорадно прокотився килимком і підвівся, приголомшений. Що то за кішка дала йому такого потиличника? Він невпевнено глипнув на кицьку Сару. Нападати вдруге чи ні? Тим часом кицька Сара поволі відвернулася від нього й продовжила вмиватися. Смалько вирішив не нападати – і більше ніколи не нападав. Відтоді тон у їхніх стосунках незмінно задавала кицька Сара. Смалько більше її не чіпав.
У цю мить нерозважливий Джозеф сів на подушці й позіхнув. Спраглий помсти за своє приниження, Смалько кинувся на нього. Джозеф, хоч і був миролюбним котом, та все ж принагідно міг постояти за себе – і постояти добряче. Отож, результат утілився в серії рівносильних двобоїв. Смалько і Джозеф щодня ставали до битви. Енн була на боці Смалька, пихато коментуючи дії Джозефа. Стелла впала у відчай. Тітонька Джеймсіна лише сміялася.
– Хай б’ються, – терпляче мовила вона. – Потім вони подружаться. Джозефу треба рухатися, він страшенно погладшав. А Смалько мусить затямити, що є у світі коти й незгірші за нього.
Урешті-решт Смалько та Джозеф примирилися один з одним і з запеклих ворогів обернулися на щирих нерозлучних друзів. Вони спали на одній подушці, обіймаючись лапами, та із серйозним виглядом вилизували один одному морди.
– Усі ми звикли одне до одного, – мовила Філ. – А я навчилася мити посуд і замітати підлогу.
– Та більше не кажи, що вмієш присипляти котів, – засміялася Енн.
– В усьому винна дірка від сучка! – обурено заперечила Філ.
– Добре, що там виявилася ця дірка, – суворо відказала тітонька Джеймсіна. – Кошенят часом доводиться топити, це я визнаю, інакше від них рятунку не було б. Та дорослих нешкодливих котів убивати не слід, якщо тільки вони не висмоктують сирих яєць.
– Ох, тітонько, не бачили ви Смалька, коли він щойно приблудився до нас, – мовила Стелла. – Тоді б не називали його нешкодливим. Чистий диявол був, а не кіт.
– Я не вірю, що диявол і справді такий бридкий, як ти вважаєш, – відповіла тітонька Джеймсіна. – Інакше він не наробив би стільки шкоди. Мені він завжди уявляється поважним і привабливим паном.