Текст книги "Енн із Острова Принца Едварда"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 11
ВИР ЖИТТЯ

І знову Енн була в Ейвонлі – із сяєвом стипендії Торберна на чолі. Односельці твердили, що вона геть не змінилася – вряди-годи з подивом і легким розчаруванням, що це й справді так. Ейвонлі теж лишилося незмінне, принаймні так здавалося на перший погляд. Проте найближчої ж неділі на канікулах, озирнувши паству в церкві, Енн таки завважила деякі зміни, котрі зненацька вразили її усвідомленням, що час не стоїть на місці, навіть в Ейвонлі. Службу правив новий священик, а з-поміж пастви назавжди зникло кілька знайомих облич. Навіки вмовкли пророцтва старенького дядечка Ейба та зітхання пані Слоун, помер Тімоті Коттон – «опісля кволих двадцятирічних намагань», за висловом пані Лінд, – старий Джошуа Слоун, котрого з охайно підстриженими бакенбардами ніхто не впізнав у труні – тепер усі вони спочивали на маленькому цвинтарі за церквою. А Біллі Ендрюс побрався з Нетті Блуетт! Тієї неділі вони уперше «вийшли межи люди». Коли Біллі, сяючи від гордості й щастя, вів молоду дружину в пишній шовковій сукні з перами до лави Ендрюсів, Енн опустила голову, щоб приховати сміхотливі бісики в очах. Вона пригадала ту штормову ніч, коли Джейн освідчилася їй замість нього. Авжеж, її відмова не розбила серця Біллі. Цікаво, чи довелося Джейн і з Нетті говорити про одруження від імені свого брата, а чи він таки наважився сам проказати доленосні слова? Його задоволення й гордість поділяла уся сім’я – від пані Ендрюс на церковній лаві до Джейн поміж півчих у хорі.

Джейн подала заяву про звільнення з ейвонлійської школи й восени збиралася їхати на захід.

– Не може знайти собі нареченого в Ейвонлі, от що, – зневажливо пирхнула пані Лінд. – А каже, що їде підлікуватися там, на заході. Досі я не чула, щоб вона нарікала на хвороби.

– Джейн – хороша дівчина, – віддано заперечила Енн. – Вона ніколи не старалася привернути до себе увагу, як то робив дехто.

– Так, за хлопцями вона не ганялася, якщо ти про це, – відповіла пані Рейчел. – Але заміж їй хочеться не менше за інших, будь певна. Чого б іще їй сунути на захід, у якусь глушину, відому лиш тим, що жінок там обмаль, а чоловіків аж задоста? Лікуватися, аякже!

Проте не на Джейн із подивом та жахом дивилася Енн того дня. Що сталося з Рубі Джилліс? Рубі стояла між півчих поряд із Джейн, вродливіша, ніж будь-коли, проте сині очі її сліпили надто яскравим блиском, а щоки вкривав хворобливий рум’янець. Крім того, вона дуже схудла: руки, що тримали збірник церковних гімнів, були такі тонкі, що здавалися майже прозорими.

– Рубі Джилліс хвора? – запитала Енн, вертаючись із церкви додому разом з пані Лінд.

– Рубі Джилліс помирає від скоротечних сухот, – просто відказала пані Лінд. – Усі це знають, окрім неї та її рідних. Вони цього й не хочуть знати. Коли запитати в них, то Рубі цілком здорова. У школі працювати вона не може, відколи взимку кашляла кров’ю, але каже, що восени знов піде вчителювати. Подала заяву до вайтсендзької школи. У могилі вже спочине, сердешна, до осені, будь певна.

Енн слухала мовчки, вражена. Рубі Джилліс, її шкільна подруга, помирає? Невже таке можливо? Звісно, останніми роками їхні шляхи розійшлися, та все ж не згасла давня приязнь, і Енн відчула це, коли сумна звістка пекучим болем озвалася їй у серці. Рубі, чарівна, весела пустунка Рубі!

Неможливо було пов’язати думку про неї із чимось таким, як смерть. Щойно після церкви вона сердечно привітала Енн і запросила наступного ж дня до себе в гості.

– У вівторок і середу ввечері мене не буде вдома, – багатозначно шепнула Рубі. – Спершу їду на концерт до Кармоді, а тоді ще на вечірку до Вайт Сендз. Зі мною буде Герб Спенсер. Це мій останній кавалер. Приходь завтра неодмінно. Я до смерті хочу поговорити з тобою й почути все-все про твоє редмондське життя.

Енн розуміла, що насправді Рубі хоче похвалитися новими жертвами своїх чарів, проте обіцяла зайти. Діана зголосилася піти з нею.

– Я давно вже хотіла зайти до Рубі, – пояснила вона наступного вечора, коли вдвох із Енн вони вийшли з Зелених Дахів, – але не могла йти сама. Це так жахливо – слухати, як Рубі безупинно щебече і вдає, наче з нею все добре, хоч ані слова не може проказати, не закашлявшись. Вона так розпачливо хоче жити, але, кажуть, шансів у неї жодних.

Червоною дорогою дівчата мовчки йшли в сутінках. Високо в кронах дерев співали вечірню осанну вільшанки, і золотисте повітря повнилося їхніми радісними голосами. Срібні трелі жаб’ячих флейт ширилися з-над боліт і ставків, де вже пробуджувалося до життя сім’я, напоєне дощами й сонячним світлом. У повітрі розливався солодкий, живий і п’янкий аромат малини. Білі тумани розгорталися над мовчазними долинами, а обабіч стежок мерехтіли блакитні зірочки фіалок.

– Як гарно, – сказала Діана. – Дивися, Енн, здається, що там теж є земля. Отой довгий край бузкової хмари – це берег, а за ним небо, ясне й золоте, наче море.

– Я так би хотіла попливти туди в місячному човнику, про який написав колись у творі Пол, пам’ятаєш? – відповіла Енн, виринаючи із замрії. – Як ти гадаєш, Діано, ми знайшли б там наші минулі дні – усі ті давні, квітучі весни? Ті квіти, що бачив там Пол – чи то ж не троянди, які цвіли колись і для нас?

– Не кажи так, – дорікнула Діана. – Бо мені здається, що ми старі баби, для яких усе в житті проминуло.

– Мені самій так здається, відколи я почула про бідолашну Рубі, – відповіла Енн. – Якщо правда, що вона помирає, то й решта сумних речей теж можуть бути правдою.

– Ти ж не будеш проти, якщо ми на хвильку забіжимо до Елайші Райта? – запитала Діана. – Мама просила віднести тітці Атоссі цей глечик із варенням.

– А хто ця тітка Атосса?

– Хіба ти не чула? Вдова Семсона Коутса зі Спенсервейла. А тіткою вона доводиться дружині пана Райта й татові. Узимку помер її чоловік, вона лишилася самотня й зовсім без грошей, тож Райти взяли її до себе. Мама вважала, що її годилося б запросити до нас, але тато заявив, що в однім домі з тіткою Атоссою нізащо не житиме.

– Вона така бридка? – неуважно запитала Енн.

– Ти збагнеш, яка вона, ще доки ми встигнемо звідти втекти, – багатозначно відповіла Діана. – Тато каже, що лице в неї, мов сокира, бо так само розтинає повітря, а язик іще гостріший.

Був пізній вечір, проте тітка Атосса сиділа на кухні в будинку Райтів і різала картоплю для висаджування. На ній був старий полинялий халат; сиве волосся розкошлалося й стриміло навсібіч. Тітка Атосса не любила, коли її заставали нечупарою, тому злостивості на припоні не тримала.

– То ви і є Енн Ширлі? – запитала вона, коли Діана відрекомендувала їй Енн. – Так, я про вас дещо чула. – Тон її свідчив про те, що вона не чула нічого доброго. – Пані Ендрюс мені казала, що ви повернулися додому. Вона запевняє, буцім ви посправнішали.

Певна річ, тітка Атосса вважала, що у вроді Енн є ще безліч вад. Вона ні на мить не покинула різати картоплю, і робила це дедалі енергійніше.

– Вас, певне, і припрошувати сісти не варто, – дошкульно завважила тітка Атосса. – Звісно, для вас тут нічого цікавого немає, усі пішли.

– Це вам від мами – глечик ревеневого варення, – чемно відповіла Діана. – Вона зварила його нині й подумала, що вам смакуватиме.

– Дякую, – скривилася тітка Атосса. – Хоча у твоєї матері варення засолодкі. Я ніколи їх не любила. Ну, та може, і скуштую. Апетит у мене цієї весни нікудишній. І здоров’я кепське, – натхненно вела далі тітка Атосса, – але я тримаюся. Ті, хто не працює, тут не потрібні. Чи не могли б ви віднести це варення до комори, якщо то буде для вас не завеликий клопіт? Я не маю часу – мушу покінчити із цією картоплею нині ж. Ви – такі дами – цього, певне, у житті не робили, щоб ручок не закаляти.

– Я завжди різала картоплю до висадження, поки ми не здали своєї ферми в оренду, – усміхнулася Енн.

– А я й досі ріжу, – засміялася Діана. – Минулого тижня три дні над картоплею ниділа. Хоча, звісно, – лукаво докинула вона, – опісля того змащувала пальці лимонним соком і на ніч одягала рукавички.

– Мабуть, надибала це в одному з тих дурних журналів, яких ти аж забагато читаєш, – пирхнула тітка Атосса. – Дивно, що мати тобі дозволяє. Ну, та вона тебе віддавна розпестила. Коли Джордж побрався з нею, ми всі казали, що вона не буде йому доброю жінкою.

І тітка Атосса тяжко зітхнула – так, мовби всі її найчорніші побоювання щодо шлюбу Джорджа Баррі справдилися цілковито й невтішно.

– Уже йдете? – запитала вона, коли дівчата підвелися. – Звісно, що то вам за радість – теревенити зі старою бабою. Шкода, що хлопців немає вдома.

– Ми хотіли ще забігти до Рубі Джилліс, – пояснила Діана.

– Еге ж, вам усяка відмовка згодиться, – люб’язно підтакнула тітка Атосса. – Забігли, вибігли й не привіталися, як слід. То вас, певне, цього вчать по коледжах. А з Рубі Джилліс краще тепер не знатися. Лікарі кажуть, що сухоти страх які чіпкі. Я знала, що Рубі неминуче схопить якусь заразу, вештаючись восени без діла в тому Бостоні. До таких непосидючих завжди щось прилипає.

– Ті, хто нікуди не їздять, часом теж хворіють, а іноді навіть умирають, – серйозно заперечила Діана.

– Тоді вони бодай не мають у цьому провини, – переможно відказала тітка Атосса. – Діано, кажуть, у тебе весілля в червні.

– Це лише балачки, – зашарілася Діана.

– То ти не зволікай, – значущо проказала тітка Атосса. – Ти скоро й зів’янеш. Усе, що в тебе є – це кучері й гарненьке личко. А всі Райти такі вітрогони. Вам же, панно Ширлі, слід носити капелюха. У вас непристойно веснянкуватий ніс. І, Боже милий, які руді коси! Ну, та всі ми такі, якими створив нас Господь. Моє шанування Маріллі Катберт. Вона жодного разу не зайшла до мене, відколи я оселилася в Ейвонлі, та певне, мені нарікати годі. Катберти завжди кирпу звикли гнути.

– Ото жахлива жінка, – задихано проказала Діана, тікаючи стежиною разом із Енн.

– Вона гірша за панну Елізу Ендрюс, – відповіла Енн. – Але ти подумай – усе життя прожити з іменем Атосса! Хіба тут важко стати дошкульним і злим? Їй варто було б уявити, що її звуть Корделією. Я думаю, їй це могло б зарадити. Принаймні мене це рятувало тоді, коли я ще не любила імені Енн.

– Джозі Пай, коли стане доросла, буде саме така, – мовила Діана. – Джозина мати й тітка Атосса – двоюрідні сестри. Ох, я рада, що все вже скінчилося! Вона така злюча й завжди все поверне лихим боком. Тато розповідає про неї одну кумедну історію. Якось у них, у Спенсервейлі, був пастор – дуже добрий і побожний, але глухуватий. Звичайної розмови він майже ніколи не чув. А щонеділі в церкві провадилися молитовні зібрання, де всі присутні по черзі підводилися й проказували молитву чи котрийсь із біблійних віршів. І от одного вечора підхопилася тітка Атосса. Вона почала не молитися чи проповідувати, а ганити кожного, хто був у церкві, усіх називаючи поіменно, переповідаючи всі їхні вчинки й провини – і так пригадала усі сварки й плітки за минулі десять років. Кінець кінцем вона заявила, що ціла та церква в горопашному Спенсервейлі їй бридка, що більше ніколи вона не переступить її порогу й сподівається, що найтяжча кара спіткає кожного з її пастви. Тоді нарешті задихалася й сіла, а пастор, який не чув ні словечка з її промови, сказав дуже урочисто: «Амінь! Нехай зглянеться Господь усемогутній на молитву нашої сестри». Шкода, що ти не чула, як тато це розповідає.

– До речі, про оповідання, Діано, – довірливо проказала Енн. – Знаєш, я віднедавна й собі думаю, що могла б написати дещо… таке, щоб годилося для друку.

– Авжеж могла б, – відповіла Діана, щойно осягнула цю дивовижну звістку. – Колись ти писала чудові оповідання в нашому літературному клубі.

– Ні, я не про такі оповідання кажу, – усміхнулася Енн. – Але що більше думаю про це, то страшніше й намагатися, бо якщо оповідання відхилять, це буде так принизливо.

– Прісцилла казала, що всі оповідання пані Морган спершу також відхиляли. Але із твоїм такого не станеться, бо схоже, що тепер редактори мають більше здорового глузду.

– Маргарет Бертон, одна з редмондських третьокурсниць, узимку теж написала оповідання, яке вийшло друком у журналі «Канадська жінка». Я впевнена, що зможу написати щонайменше так само добре.

– Ти теж надішлеш своє оповідання до «Канадської жінки»?

– Хочу спершу запропонувати його більшим журналам. Та все залежить від того, яке оповідання я напишу.

– А про що воно буде?

– Я ще не знаю. Спочатку треба вигадати добрий сюжет. Мені здається, для редактора це найважливіше. А я поки що вигадала тільки ім’я для героїні. Її зватимуть Ейверіл Лестер. Гарно, правда? Тільки не кажи про це нікому, Діано. Я розповіла тобі єдиній, і ще панові Гаррісону. Хоча йому така ідея не сподобалася. Він сказав, що в наші часи й без того забагато маячні надруковано, і після цілого року в коледжі він сподівався від мене більшого.

– Та що пан Гаррісон у цьому тямить? – зневажливо пирхнула Діана.

Будинок Джиллісів був повен світла та гостей. Із протилежних кутків вітальні глипали один на одного Леонард Кімбелл зі Спенсервейла та Морган Белл із Кармоді. Було поміж товариства й кілька веселих, жвавих дівчат. Рубі була в білому платті, щоки їй яскріли рум’янцем, очі блищали. Вона невпинно щебетала й сміялася, а коли інші дівчата пішли, повела Енн нагору, щоб похвалитися новими сукнями.

– І ще буде блакитна шовкова, хоч і занадто цупка для літа. Носитиму її восени. А ти знаєш, що я збираюся вчителювати у вайтсендзькій школі? Як тобі подобається мій капелюшок? Такий гарненький був на тобі учора в церкві. Але я сама люблю яскравіше. А ти бачила тих двох кумедних хлопців там, унизу? Кожен заповзявся пересидіти іншого. Та жоден із них мене нітрошечки не цікавить. Мені подобається Герб Спенсер. Часом я думаю, що він і є саме той. Узимку я вважала, що мій принц – то вчитель зі Спенсервейла, та потім дещо про нього дізналася й змінила думку. Коли я йому відмовила, він замалим не збожеволів. Шкода, що ці двоє прийшли сьогодні. Я так хотіла поговорити з тобою, Енн, і стільки всього тобі розповісти. Ми ж завжди були добрими подругами, правда?

І, безтурботно сміючись, Рубі обійняла Енн за стан. На мить їхні погляди зустрілися, і за блиском очей Рубі Енн побачила щось таке, від чого боляче стислося її серце.

– Приходь частіше, Енн, – прошепотіла Рубі. – І приходь сама – ти мені потрібна.

– Чи добре ти почуваєшся, Рубі?

– Я? Авжеж, добре. Ніколи в житті не почувалася краще. Звісно, та кровотеча взимку трохи підточила мої сили, та поглянь тепер на мій рум’янець. Адже я зовсім не схожа на хвору.

Голос Рубі звучав майже різко. Вона, мовби ображена, відсмикнула руку з талії Енн і кинулася вниз, де поринула у веселе під’юджування двох своїх кавалерів, тож Енн та Діана відчули себе зайвими, і собі невдовзі пішли.

Розділ 12
«ПОКУТА ЕЙВЕРІЛ»

– Про що ти думаєш, Енн?

Двоє дівчат блукали надвечір у чарівній долині побіля струмка. Понад водою гойдалися стебла папороті, зеленіла молода травичка й дикі груші розгорнули білі духмяні шатра.

Енн зі щасливим зітханням виринула із замрії.

– Обмірковую своє оповідання.

– А ти вже почала писати? – вигукнула Діана, ураз спалахнувши цікавістю.

– Так. Написала хіба кілька сторінок, та загалом усе вже добре продумала. Мусила довго вигадувати сюжет, бо жоден не здавався мені підхожим для героїні на ім’я Ейверіл.

– Хіба ти не могла вибрати інше ім’я?

– Ні, це було неможливо. Я намагалася, та виходило не краще, аніж спробувати змінити ім’я тобі. Ейверіл стала для мене такою реальною, що як би інакше я не хотіла її назвати, все одно думала про неї як про Ейверіл. Але врешті-решт я таки вигадала сюжет, що їй пасуватиме. І тоді почалися радісні муки вибору імен для решти персонажів. Ти не уявляєш, як це може захопити. Я лежала без сну годинами й вигадувала імена. Головного героя зватимуть Персиваль Дельрімпл.

– Ти вже назвала усіх персонажів? – зажурилася Діана. – Якщо ні, то, може, дозволиш мені назвати одного-єдиного – хоч найдрібнішого? Тоді я почуватимуся так, мовби й сама теж допомагала тобі писати.

– Можеш назвати малого наймита Лестерів, – поступилася Енн. – Це другорядний персонаж, але він єдиний, хто ще й досі лишився без імені.

– Назви його Реймонд Фітцосборн, – запропонувала Діана, у пам’яті котрої зберігалося ще багацько подібних імен від часів існування літературного клубу, до якого в шкільні роки належали вони з Енн, Рубі Джилліс та Джейн Ендрюс.

Енн із сумнівом похитала головою.

– Боюся, Діано, для наймита це ім’я буде занадто аристократичне. Я не можу уявити, як Фітцосборн закладатиме корму свиням чи збиратиме тріски для груби, а ти?

Діана не розуміла, чому, коли вже ви маєте уяву, не можна її аж настільки напружити, та Енн було, певно, видніше, тож горопашного наймита охрестили Робертом Реєм, щоби принагідно назвати його Боббі.

– Як ти гадаєш, скільки тобі заплатять? – поцікавилася Діана.

Та Енн про це зовсім не думала. Вона прагнула слави, а не грошей, і літературні її мрії були ще не заплямовані корисливою сріблолюбною жадобою.

– Ти ж даси мені почитати, правда? – прохально запитала Діана.

– Коли закінчу, я прочитаю оповідання тобі й панові Гаррісону, і чекатиму від вас суворої критики. А більше жодна душа не побачить його аж до самісінької публікації.

– А яким ти хочеш зробити закінчення – щасливим чи ні?

– Я ще не знаю. Хотілося б зробити нещасливим, бо так буде незмірно романтичніше. Але редактори, здається, упереджені щодо сумних закінчень. Професор Гамільтон сказав нам якось, що нікому, крім геніїв, не варто й намагатися писати оповідання з нещасливим кінцем. А я, – скромно підсумувала Енн, – зовсім не геній.

– Я більше люблю щасливі закінчення. Напиши, щоб він побрався з нею, – відповіла Діана, котра, надто після заручин із Фредом, вважала, що саме так мусить завершуватися кожна історія.

– Хіба ти не любиш поплакати над оповіданням?

– Люблю, тільки посередині. А кінець мусить бути щасливим.

– У моєму оповіданні має бути хоч одна жаліслива сцена, – замислено проказала Енн. – Може, нехай Роберт Рей постраждає внаслідок нещасного випадку, і тоді я напишу сцену смерті.

– Не смій убивати Боббі, – засміялася Діана. – Він мій, і я хочу, щоб він був живий-здоровий. Коли треба, то вбий когось іншого.

Упродовж наступних двох тижнів, залежно від настрою, Енн тішилася своїми літературними вправами, а чи то скніла над ними. Часом вона раділа новим блискучим думкам, часом гнівалася, що котрийсь упертий персонаж поводився не так, як належить. Діана не могла цього збагнути.

– Змусь їх поводитися так, як ти хочеш, – казала вона.

– Не можу, – бідкалася Енн. – Ейверіл – така свавільна героїня. Вона каже й робить зовсім не те, чого я від неї сподівалася. І тоді виявляється, що все оповідання зіпсоване, тож доводиться переписувати його спочатку.

Проте кінець кінцем оповідання було завершене й Енн прочитала його Діані під склепінням своєї кімнатки на піддашші. Вона таки зуміла написати «жалісливу сцену», зберігши життя Робертові Рею і тепер, читаючи, раз по раз уважно поглядала на Діану. Діана сягнула висот розуміння й плакала належним чином, проте, коли оповідання добігло кінця, вигляд у неї був розчарований.

– За що ти вбила Моріса Леннокса? – докірливо запитала вона.

– Це ж негативний персонаж, – обурилася Енн. – Я мусила його покарати.

– А мені він найбільше сподобався, – відказала нерозважлива Діана.

– Ні, він мертвий і лишиться мертвим, – ображено мовила Енн. – Якби він не загинув, то продовжував би капостити Ейверіл та Персивалю.

– Так, але ти могла б його перевиховати.

– Це було б неромантично, та й оповідання тоді вийшло б занадто довге.

– Ну, та все одно дуже гарно вдалося. І я певна, що колись воно тебе прославить. А назву ти вже придумала?

– О, так, придумала вже давно. Я назву його «Покута Ейверіл». Гарно, правда? Так пишно звучить. А тепер скажи мені відверто, Діано, ти бачиш якісь хиби в моєму оповіданні?

– Ну… – завагалася Діана, – той епізод, де Ейверіл пече пиріг, здається мені недостатньо романтичним для такої історії. Бо ж пироги пекти кожен може. А я вважаю, що романтичні героїні взагалі не повинні куховарити.

– Та це ж гумористичний епізод, і в оповіданні він – один з найкращих, – заперечила Енн. І можна з певністю твердити, що то була щира правда.

Діана обачно втрималася від подальшої критики, проте пан Гаррісон виявився невблаганним суддею. Передовсім він заявив Енн, що в її оповіданні забагато описів.

– Викинь усі ці барвисті місця, – безжально мовив він.

Енн сумовито відчула, що пан Гаррісон має рацію, і змусила себе викинути з оповідання більшість милих серцю описів, хоч його й знадобилося переписувати тричі, доки вибагливий пан Гаррісон нарешті лишився задоволений.

– Я викинула всі описи, крім заходу сонця, – сказала вона згодом. – Його я просто мусила залишити – він був найкращий з усіх.

– Він не має нічого спільного із сюжетом, – заперечив пан Гаррісон. – Та й навіщо було писати про заможних городян? Що ти про них знаєш? Краще перенести дію до Ейвонлі – змінивши назву, певна річ, бо пані Рейчел Лінд тут-таки й вирішить, що ти зробила головною героїнею саме її.

– Нізащо, – відповіла Енн. – Ейвонлі – найкраще місце у світі, та все ж недостатньо романтичне для таких історій.

– Насмілюся вважати, що романтичні пригоди стаються і в Ейвонлі… як і трагедії, зрештою, – сухо відказав пан Гаррісон. – Та все одно твої герої не схожі на справжніх людей. Вони забагато базікають і надто пишно висловлюються. Там є в тебе місце, де той хлопчина, Дельрімпл, цілих дві сторінки торохкоче, а дівчині й словечка не дає проказати. У справжньому житті вона б йому швиденько гарбуза дала.

– Я в це не вірю, – рішуче заперечила Енн. Потай вона була щиро впевнена, що таке гарне, поетичне освідчення зворушило б серце будь-якої дівчини. І як жахливо було почути, що Ейверіл, статечна й вишукана Ейверіл дала комусь гарбуза. Ейверіл відхиляла залицяння своїх кавалерів.

– Хай там як, – нещадно підсумував пан Гаррісон, – а я не розумію, чого вона не вийшла за Моріса Леннокса. Він був далеко більш підхожим чоловіком, аніж той другий. Моріс чинив кепсько, та все ж робив хоч щось. А Персиваль і часу ні на що не мав, хіба нюні розпускати.

«Нюні розпускати». Це було ще гірше, ніж «дати гарбуза»!

– Моріс Леннокс – негативний персонаж, – гнівно відказала Енн. – І я не розумію, чому він усім подобається більше за Персиваля.

– Персиваль занадто хороший, аж дратує. Коли писатимеш наступне оповідання, додай героєві хоч іскорку людської душі.

– Ейверіл не могла вийти за Моріса. Він був поганою людиною.

– Вона б його виправила. Бо чоловіка можна виправити, коли він не тюхтій. Ну, та мушу визнати, оповідання незле, навіть цікаве. Хоч ти ще й замолода для доброго писання. Почекай років десять.

Отож Енн вирішила, що коли й напише наступне оповідання, то нікому його показувати не буде. Надто вже нищівною виявилася критика. Вона не читала свого твору Гілбертові, хоч і розповіла про нього.

– Якщо оповідання мені добре вдалося, ти побачиш його в журналі, Гілберте, а якщо ні – його не побачить ніхто й ніколи.

Марілла нічого не знала про літературні вправи своєї вихованки. В уяві Енн уже бачила, як читатиме Маріллі оповідання із журналу, чутиме від неї компліменти – бо ж усе можливо в уявнім світі, – а тоді переможно оголосить, що це її оповідання.

І от настав день, коли Енн понесла на пошту великий пухкий конверт, адресований, із розкішною самовпевненістю молодості й недосвідченості, редакторові найбільшого з великих журналів. Діана хвилювалася не менше за саму Енн.

– Як ти гадаєш, коли тобі надішлють відповідь? – запитала вона.

– Щонайбільше за два тижні. Ох, яка ж я буду рада й горда, якщо його приймуть!

– Авжеж, приймуть, і неодмінно попросять надіслати ще. Колись ти станеш знаменитою, як пані Морган, і я так пишатимуся, що знайома з тобою, Енн, – відповіла Діана, котра принаймні володіла безцінним умінням щиро захоплюватися талантами й чеснотами своїх друзів.

Минув тиждень райдужних мрій, та потім надійшла гірка мить пробудження. Якось надвечір Діана застала Енн у кімнатці на піддашші з підозріло червоними очима. На столі перед нею лежав конверт і зіжмаканий рукопис.

– Енн, невже оповідання відхилили? – недовірливо скрикнула Діана.

– Так, – коротко відповіла Енн.

– Той редактор, певне, здурів. Які він надав тобі пояснення?

– Жодних пояснень. Просто вклав картку з підписом, що оповідання не годиться до публікації.

– Я завжди була невисокої думки про цей журнал, – палко відказала Діана. – Оповідання в ньому й наполовину не такі цікаві, як у «Канадській жінці», хоч і коштує він набагато більше. Мабуть, той редактор просто упереджений до кожного, хто не янкі. Не журися, Енн. Згадай, що всі оповідання пані Морган спершу теж відхиляли. Надішли його до «Канадської жінки».

– Мабуть, так я й зроблю, – помалу втішаючись, мовила Енн. – І якщо його надрукують, надішлю примірник тому американському редактору. А захід сонця таки викину. Мені здається, пан Гаррісон слушно радить.

Захід сонця був безжально викреслений, та навіть попри це героїчне каліцтво редактор «Канадської жінки» повернув оповідання так швидко, що розгнівана Діана присяглася більше ніколи не читати цього журналу й негайно припинити на нього передплату. Другу відмову Енн прийняла зі спокоєм зневіри. Оповідання вона замкнула у скрині на горищі, де зберігалися старі твори учасниць літературного клубу, та спершу поступилася благанням Діани й дозволила їй переписати.

– Кінець моїм літературним прагненням, – мовила вона з гіркотою.

Енн нічого не розповіла панові Гаррісону, проте якось увечері він сам запитав її, чи прийняли оповідання до друку.

– Ні, редактор відхилив його, – просто відповіла вона.

Пан Гаррісон скоса поглянув на витончений профіль зарум’янілого обличчя.

– Ну, я думаю, ти писатимеш далі, – підбадьорливо мовив він.

– Ні, більше ніколи не буду навіть намагатися, – заявила Енн із безнадійною рішучістю дев’ятнадцятилітньої людини, перед носом якої щойно зачинилися двері.

– Я б не кидав писання зовсім, – замислено проказав пан Гаррісон. – Щось вигадував би час від часу, але редакторам не набридав. Описував би знайомих людей та місцини, і герої мої говорили би простою звичайною мовою, та й сонцю я дозволив би сходити й сідати звичним робом, і не здіймав би галасу через те. А якби писав про негативних персонажів, то давав би їм шанс виправитися – саме так, Енн. Бо хоч і є, мабуть, на світі жахливо погані люди, та їх нечасто зустрінеш, хоч пані Лінд і вважає, що всі ми споконвічні грішники. Та в більшості з нас усе ж є краплинка порядності. Пиши далі, Енн.

– Ні. То була дурниця з мого боку навіть сподіватися на те. Коли я закінчу Редмонд – учителюватиму далі. Бо вчителювати я можу, а писати – ні.

– Коли ти закінчиш Редмонд, саме час тобі вже буде віддаватися, – сказав пан Гаррісон. – Я не прихильник того, щоб довго зволікати зі шлюбом, як це було зі мною.

Енн підвелася й рушила додому. Часом пан Гаррісон ставав просто нестерпний. «Дати гарбуза», «нюні розпускати», «віддаватися»… Фе!!!