Текст книги "Енн із Острова Принца Едварда"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 32
ЧАЮВАННЯ В ПАНІ ДУГЛАС

Першого ж четверга по приїзді Енн у Веллі Роуд Джанет запросила її на молитовне зібрання. Готуючись до вечора, її господиня цвіла, мов ружа. Убрана була в ясно-блакитну муслінову сукню в квіточки, із далеко більшою кількістю рюшів та брижів, ніж тим зазвичай грішила ощадлива практична Джанет, і білий солом’яний капелюшок із рожевими трояндочками й трьома страусовими перами. Енн здивувалася, та невдовзі збагнула, що причини, з яких Джанет вирішила саме так одягнутися, були старі, як світ.

Молитовні зібрання у Веллі Роуд здавалися справою майже суто жіночою. Енн налічила тридцять дві дами, двійко геть іще юних парубчаків й однісінького чоловіка, якщо не рахувати пастора. Раптом вона зрозуміла, що розглядає цього чоловіка. Не був він ані молодий, ані вродливий, ані витончений, мав надзвичайно довгі ноги – такі довгі, аж мусив зібгати їх попід стільцем, щоб якось дати з ними раду, – згорблені плечі й великі незграбні руки, зарослу чуприну, що давно вже не знала перукарського втручання, і неохайні вуса. Утім, Енн відчула, що його обличчя їй подобається. Було воно добре, чесне, з тонкими рисами; було в ньому й іще щось – Енн ледве й могла зрозуміти, що саме, та зрештою вона подумала, що людина це сильна, котрій багато довелося вистраждати в житті. Знати було в його виразі якусь терплячу, сердечну покірливість – так, наче він і на вогнище пішов би, якби то було конче потрібно, лагідно всміхаючись, аж доки лице йому не викривить нестерпним болем.

Коли молитовне зібрання добігло КІНЦЯ, цей чоловік підійшов до Джанет і запитав:

– Можна мені провести вас додому, Джанет?

Джанет узяла його попід руку – «так несміливо й церемонно, начеб їй було щонайбільше шістнадцять, і це вперше її проводжали додому», як переказувала згодом Енн дівчатам у Домі Патті.

– Панно Ширлі, дозвольте відрекомендувати вам пана Дугласа, – схвильовано й зніяковіло проказала вона.

Пан Дуглас кивнув і мовив:

– Я дивився на вас упродовж зібрання, панночко, і думав, яке ви славне дівчатко.

Такі слова з уст дев’яноста дев’яти людей зі ста смертельно роздратували б Енн, але тон, яким промовив їх пан Дуглас, змусив її відчути, що їй було висловлено справжній, дуже приємний комплімент. Вона вдячно йому всміхнулася й чемно подалася за ними стежкою попід місячним сяйвом.

То Джанет має кавалера! Енн щиро тішилася. Джанет буде взірцевою дружиною – весела, ощадлива, терпляча, неперевершена куховарка. Лишити її довіку старою панною було б страхітливим марнотратством з боку Природи.

– Джон Дуглас попросив мене взяти вас із собою в гості до його матері, – мовила Джанет наступного дня. – Вона майже ввесь час прикута до ліжка й геть не виходить із дому. Та вона страшенно любить гостей і завжди рада бачити моїх пожильців. Ви могли б піти зі мною нині ввечері?

Енн погодилася, але того ж дня пан Дуглас від імені своєї матері переказав їм із Джанет запрошення на інший вечір – суботній.

– Чому ви не наділи тієї гарної сукні у квіточки? – запитала Енн, коли вони вийшли з дому. День був спекотний, і в сердешної переляканої Джанет, убраної в цупке плаття із чорного кашеміру, вигляд був такий, мовби її смажили живцем.

– Боюся, пані Дуглас уважатиме її недоречною й легковажною. Хоча Джону вона подобається, – сумовито додала Джанет.

Обійстя Дугласів розташувалося за півмилі від Узбіччя, на вітрянім пагорбі. Сам будинок – великий і зручний, достатньо старий, щоби вселяти шану, – стояв зусібіч оточений садом та кленовим гаєм. За будинком видніли охайні повітки та клуні; усе свідчило про немалий статок господарів. Хай що спричинило вираз постійного страждання на обличчі пана Дугласа, на думку Енн, то не були ані борги, ані настирливі кредитори.

Джон Дуглас зустрів їх на ґанку й провів до вітальні, де у великому кріслі вже зручно вмостилася його мати.

Енн уявляла пані Дуглас високою й сухорлявою, бо такий був її син. Натомість вона виявилася низенькою жінкою із ніжно-рожевими щічками, лагідними синіми очима й дитячим ротиком. Убрана в гарну шовкову чорну сукню, пошиту за останньою модою, із пухнастою білою шаллю на плечах та в вишуканім мереживнім чіпці на білосніжних косах, вона могла би бути взірцем для портрета лялькової бабусі.

– Нарешті, люба Джанет, – привітно мовила вона. – Я така рада знову вас бачити, – із цими словами пані Дуглас підставила своє гарненьке личко для поцілунку. – А це наша нова вчителька? Дуже приємно. Мій син так вас нахвалює, аж я ревнувати почала, а Джанет, певне, віддавна вже ревнує.

Бідолашна Джанет уся зашарілася, а Енн у відповідь проказала щось доречне й чемне. Усі посідали й поточилася млява розмова. То була тяжка праця, навіть для Енн, бо ж ніхто, здавалося, не почувався просто, затишно й невимушено, окрім старої пані Дуглас, яку балачка вочевидь нітрохи не обтяжувала. Вона всадовила Джанет поруч із собою і час від часу гладила її руку. Джанет, силувано всміхаючись, мучилася у своєму страхітливому вбранні, Джон Дуглас сидів із понурим лицем.

За столом пані Дуглас люб’язно попросила Джанет розливати чай. Джанет узялася ще густішим рум’янцем, але підкорилася. Ось як Енн описувала те чаювання в листі до Стелли:

«На столі був холодний язик, курка, суничне варення, лимонний пиріг, тістечка, шоколадний торт, печиво з родзинками, фунтовий і фруктовий пиріг та ще різні ласощі, – поміж яких, здається, карамельний торт. І коли я вже з’їла вдвічі більше, ніж це для мене корисно, пані Дуглас зітхнула й поскаржилася, що, очевидячки, їй таки геть немає чим утішити мій апетит.

– Певне, опісля кухні любої Джанет ви й не глянете на жодні інші страви, – лагідно мовила вона. – 3 нею ніхто у Веллі Роуд і змагатися не наважиться. Візьміть іще пирога, панно Ширлі, ви ж геть нічого не їли.

Стелло, я з’їла порцію язика, добрячий шмат курки, три бісквітних тістечка, велику розетку варення, шматок пирога, тістечко із кремом і цілий кавалок шоколадного торта!»

Опісля чаювання пані Дуглас приязно всміхнулася й звеліла Джону повести «любу Джанет» у сад і зрізати для неї кілька троянд.

– А панна Ширлі розважить мене, доки ви прогуляєтеся, так? – безтурботно додала вона й зітхаючи, знов умостилася в кріслі. – Я дуже немічна стара жінка, панно Ширлі. Так тяжко мучуся вже понад двадцять років. Двадцять довгих, виснажливих років я поволі вмираю!

– Як це жахливо! – мовила Енн, намагаючись висловити співчуття, та почуваючись натомість справдешньою дурепою.

– Стільки ночей було, коли всі думали, що до світанку я не дотягну, – поважно вела далі пані Дуглас. – Ніхто не знає, що я пережила, – ніхто, лише я сама. Та вже недовго лишилося. Скоро кінець моєму гіркому паломництву на цім світі, панно Ширлі. І яка ж то мені втіха – думати, як Джон приведе в дім таку добру жінку, що доглядатиме його, коли не стане матері, – велика, велика втіха, панно Ширлі.

– Джанет – дуже мила жінка, – тепло відказала на те Енн.

– Дуже мила. Чудовий характер, – кивнула пані Дуглас. – І вправна господиня – я така ніколи не була. Здоров’я не давало, панно Ширлі. Я вдячна, що Джон зробив такий мудрий вибір. Вірю й сподіваюся, що він буде щасливий. Він мій єдиний син, панно Ширлі, і всім серцем я бажаю йому щастя.

– Так, авжеж, – відповіла Енн ні в сих, ні в тих. Уперше в житті вона почувалася так ніяково – іще й сама не могла збагнути, чому. Здавалося, їй зовсім немає чого відповісти цій приязній, усміхненій, добросердій старенькій, котра так пестливо гладила її руку.

– Якнайшвидше приходьте до мене знову, люба Джанет, – з любов’ю проказала пані Дуглас, коли гості підвелися. – Ви так рідко в нас буваєте. Та невдовзі, надіюся, Джон приведе вас сюди, і ви залишитеся тут назавжди.

Енн, яка в цю мить ненароком глянула на Джона Дугласа, здригнулася від пекучого жаху. Він нагадував катованого, що корчиться на дибі, котру його мучителі обертають так, аж терпіти біль стає геть неможливо. Вона подумала, що він, напевне, хворий, і квапливо вивела з кімнати розчервонілу Джанет.

– Пані Дуглас – страшенно чарівна жінка, правда? – мовила Джанет, ідучи вулицею разом з Енн.

– Угу, – неуважно відказала Енн, міркуючи, чому в Джона Дугласа був такий вигляд.

– Вона так тяжко мучиться, – співчутливо вела далі Джанет. – У неї бувають жахливі, болючі напади. Джон дуже непокоїться. Боїться лишати матір удома саму – раптом її знову здолає напад, а поруч не виявиться нікого, окрім служниці.

Розділ 33
«ВІН УСЕ ХОДИВ І ХОДИВ»

Три дні потому Енн, повернувшись зі школи, застала Джанет у сльозах. Проте сльози й Джанет – це здавалося таким несумісним, що Енн замалим не злякалася.

– Що з вами? – стривожено вигукнула вона.

– Мені… мені сьогодні виповнилося сорок, – схлипнула Джанет.

– Але вчора вам було майже стільки ж, і ви не плакали, – тамуючи усмішку, спробувала втішити її Енн.

– Так… але, – задихано відповіла Джанет, – Джон Дуглас не просить моєї руки!

– О… він попросить, – розгубилася Енн, – ви тільки дайте йому час.

– Час! – зі щонайглибшою зневагою відказала Джанет. – Скільки ще часу йому потрібно? Він мав двадцять років!

– То Джон Дуглас упадає за вами вже двадцять років?

– Так. І жодного разу й не заїкнувся про шлюб. І тепер я вже не вірю, що колись він мені освідчиться. Я не казала про це нікому зі смертних, але нині відчуваю, що мушу розповісти – інакше я збожеволію. Джон Дуглас почав ходити за мною двадцять років тому, ще коли жива була моя мати. Ходив і ходив, аж я почала в’язати ковдри і все таке, та він ані разу й словечка не сказав мені про шлюб – лиш усе ходив і ходив. Я нічого не могла вдіяти. Моя мати померла, коли ми отак проходили вісім років. Я думала, тепер він нарешті попросить моєї руки – коли побачить, що я лишилася сама в цілім світі. Він був чуйний і дбайливий, і робив для мене все, що міг – але не освідчився. Отак воно відтоді й тривало. Люди винуватять мене в цьому – кажуть, я не виходжу за нього, бо в нього хвора мати, а я не хочу обтяжувати себе доглядом за нею. Але я щаслива була б доглядати Джонову матір! Та хай собі кажуть. Хай краще винуватять мене, ніж жаліють! Де так принизливо – що Джон досі мені не освідчився. Але чому ж, чому?! Якби я тільки знала причину, – здається, тоді й змиритися було б не так важко.

– Можливо, його мати просто не хоче, щоб він одружувався з будь-ким? – припустила Енн.

– Ні. Вона ввесь час мені повторює, як хоче, щоб Джон одружився, перш ніж настане її смертна година. І йому завжди натякає – та ви й самі чули. Я думала, крізь землю западуся.

– Я не розумію, – безпорадно мовила Енн. Вона пригадала Людовіка Спіда. Але випадки були нерівнозначні: Джон Дуглас був чоловіком геть іншого типу, аніж Людовік. – Ви мусите виявити рішучість, – несхитно заявила дівчина. – Чому ви ще віддавна не прогнали його?

– Не змогла, – пролебеділа нещасна Джанет. – Бачте, Енн, я завжди страшенно кохала Джона. Ходив би він за мною чи ні, я все одно ніколи не хотіла б вийти за жодного іншого.

– Але тоді він мусив би поставити питання руба, як належить чоловікові, – не вгавала Енн.

Джанет похитала головою.

– Ні… боюся, ні. І намагатися страшно було – раптом він вирішив би, що не потрібен мені, та й пішов би геть. Мабуть, я слабкодуха, але такі в мене почуття. І я нічого не можу із цим удіяти.

– Можете, Джанет. Іще не пізно. Будьте відважні. Дайте йому зрозуміти, що більше не терпітимете цих вагань. Я буду поряд і підтримаю вас.

– Не знаю, – безнадійно проказала Джанет. – Не знаю, чи колись мені стане впевненості. Усе це так довго триває. Але я подумаю.

Енн відчула, що розчарувалася в Джоні Дугласі. Він так їй сподобався; вона й уявити не могла, що цей пан виявиться одним із тих безсердечних чоловіків, здатних упродовж двадцяти років бавитися з почуттями жінки. Звісно, його слід було провчити; Енн мстиво подумала, як утішить її це видовище. Отож, наступного вечора, ладнаючись на молитовне зібрання, вона дуже зраділа, коли Джанет повідомила їй, що сьогодні нарешті «буде рішуча».

– Я покажу Джонові Дугласу, що більше не дозволю нехтувати мною.

– Саме так, – виразно підтвердила Енн.

По закінченні молитовного зібрання Джон Дуглас підійшов до Джанет зі звичним своїм проханням. Джанет була налякана, проте несхитна.

– Ні, дякую, – холодно відказала вона. – Я й сама знайду шлях додому. І це не дивно, зважаючи на те, що я ходжу ним уже сорок років. Тож не турбуйтеся, пане Дуглас.

Енн глянула на Джона Дугласа, і в яскравім місячнім сяйві знову побачила останній оберт диби. Не зронивши ані слова, він відвернувся й подався геть.

– Стійте! Стійте! – безтямно гукнула вслід йому Енн, геть не зважаючи на приголомшених свідків цієї сцени. – Пане Дуглас, не йдіть! Поверніться!

Джон Дуглас зупинився, та не повернувся. Енн підлетіла до нього, схопила його попід руку й потягла назад до Джанет.

– Поверніться, – благала вона. – Це помилка, пане Дуглас, то все я винна. Я змусила Джанет. Вона не хотіла відмовляти вам… але тепер усе добре, правда, Джанет?

Джанет мовчки узяла Джона попід руку й пішла. Енн кволо пленталася за ними й прослизнула в дім через кухонні двері.

– Добряче ж ви мене підтримали, – ущипливо проказала Джанет.

– Я не могла нічого вдіяти, Джанет, – мовила Енн із каяттям. – У мене було відчуття, що на моїх очах коїться вбивство. Я мусила побігти за ним.

– Я така рада, що ви це зробили. Коли я побачила, як Джон іде тим шляхом… то було так, наче з ним із мого життя йшло геть усе щастя й радість. Де жахливо… жахливо.

– Він не поцікавився, чому ви так зробили? – запитала Енн.

– Ні. Ані словечка про це не зронив, – понуро відказала Джанет.

Розділ 34
ДЖОН ДУГЛАС НАРЕШТІ ОСВІДЧУЄТЬСЯ

Енн мала ще яке-не-яке сподівання, що відтепер у стосунках Джанет і Джона Дугласа надійдуть зміни. Та все тривало, як зазвичай. Джон Дуглас приходив у гості, їздив із Джанет на прогулянки, проводжав її додому з молитовних зібрань – так само, як робив усі минулі двадцять років і як, вочевидь, збирався робити й наступні двадцять. Тим часом літо спливало; Енн проводила уроки в школі, писала листи й потроху вчилася сама. Її прогулянки до школи й назад були дуже приємні. Вона завжди ходила стежкою через болото. Це була дуже гарна місцина: багнистий грузький ґрунт, зелений від смарагдових моховитих купин, сріблястий виткий потічок і прямі горді ялини з лапами, порослими сіро-зеленим мохом, та корінням, укритим найрізноманітнішими лісовими красотами.

А попри те, життя у Веллі Роуд здавалося Енн дещо одноманітним. Хоча стався з нею там і кумедний епізод.

Якщо не брати до уваги рідкісних зустрічей на вулиці, вона майже не бачила довготелесого Семюеля із чуприною, мов солома, і льодяниками, відколи той приходив до будинку Джанет. Проте якось, теплого серпневого надвечір’я, він завітав знову, урочисто всівшись на дерев’яній лавці коло ґанку. Був у звичнім своїм робочім вбранні: полатаних штанях, цупкій блакитній сорочці, протертій на ліктях, і пошарпанім брилі. Не зводячи з Енн урочистого погляду він невпинно жував соломинку. Енн зітхнула, відклала книжку й узялася до вишивання. Про щось розмовляти із Семом їй геть не випадало.

Після тривалої мовчанки Сем зненацька заговорив.

– Поїду звідсіля, – уривчасто мовив він, махаючи соломинкою у бік сусідської ферми.

– Он як? – чемно відказала Енн.

– Еге.

– А куди поїдете?

– Думав собі власну господарку влаштувати. І хата добра є в Міллерсвілі. Та коли винаймати її, то треба жінки.

– Так, мабуть, – непевним тоном відказала Енн.

Запала нова довга мовчанка. Урешті-решт Сем знову витяг із рота соломинку й мовив:

– Я вас міг би взяти.

– Щ-що-о-о?! – видихнула Енн.

– Підете за мене?

– Тобто… заміж? – кволо запитала сердешна Енн.

– Еге.

– Та я з вами ледь знайома! – роздратовано вигукнула мовила Енн.

– То побрались би й познайомилися, – відповів Сем.

Енн зібрала рештки власної гідності.

– Авжеж, я ніколи за вас не вийду, – зверхньо кинула дівчина.

– А чого так, жених з мене нівроку, – спробував переконати її Сем. – До праці я беручкий, і грошенята в банку є.

– Більше не говоріть про це зі мною! Як вам таке на думку спало? – мовила Енн; гнів її поступався місцем гумору. Усе це було так безглуздо.

– Ви дівчина гарна, і ходите проворненько, – відповів Сем. – Мені ледачої не треба. Подумайте. Бо я ще не роздумав. Але піду. Корів доїти треба.

Ілюзії Енн щодо любовних освідчень були так тяжко понівечені впродовж останніх років, що від них майже геть нічого не лишилося. Отож увечері вона могла вдосталь посміятися з бідолахи Сема. Вони із Джанет завзято передражнювали його й без жодних докорів сумління реготали з того, як він надумався до Енн клинці підбивати.

Якось по обіді, коли перебування Енн у Веллі Роуд добігало кінця, в Узбіччя по Джанет у гарячковім поспіху заїхав Алек Райт.

– Вас негайно кличуть до Дугласів, – мовив він. – Здається, стара пані Дуглас таки насправді вирішила вмерти, після того, як двадцять років прикидалася.

Джанет метнулася по капелюха. Енн поцікавилася, чи пані Дуглас погіршало.

– Їй зовсім не так зле, як бувало раніше, – серйозно відповів Алек, – і ось чому я вважаю, що кепські її справи. Досі вона завжди верещала й гасала по всьому будинку, а тепер лежить і нишкне. А коли стара пані Дуглас нишкне, то вже напевне погано.

– Ви не любите старої пані Дуглас? – здивувалася Енн.

– Кішка добра, коли то кішка, і геть лиха, коли то жінка, – загадково відказав Алек.

Джанет повернулася додому в сутінках.

– Пані Дуглас померла, – скрушно проказала вона. – Померла невдовзі після того, як я прийшла туди. І лиш єдиний раз заговорила до мене. Сказала: «Надіюся, тепер ви із Джоном поберетеся». Мені аж серце стислося, Енн! Подумайте: рідна мати вважала, що я не виходжу за її сина через неї! І я нічого не могла сказати – там були всі сусідки. Як добре, що Джон цього не чув.

І Джанет гірко розридалася. Енн заварила їй чашку міцного імбирного чаю. Та хоча згодом вона виявила, що замість імбиру поклала білий перець, Джанет була в такім відчаї, що нічого не помітила.

Увечері після похорону Енн і Джанет сиділи на ґанку біля вхідних дверей проти заходу сонця. Вітер ладнався спати у верхівках сосон, і з північного боку в небі палахкотіли й згасали вогненні блискавиці. Джанет у своїй потворній жалобній сукні виглядала жахливо – її обличчя було червоне й підпухле від сліз. Говорили мало, бо ж вона мляво опиралася будь-яким спробам Енн хоч якось її заспокоїти й вочевидь налаштувалася бути нещасною.

Раптом клацнув засув хвіртки, і до саду увійшов Джон Дуглас. Він рушив до них просто через клумбу з геранню. Джанет підвелася – а слідом за нею й Енн. Вона була високою дівчиною і вбрана була в білу сукню, проте Джон Дуглас її не бачив.

– Джанет, – мовив він, – ти вийдеш за мене заміж?

Слова ці вихопилися в нього так, мовби він хотів сказати їх ось уже двадцять років, і тепер вони мусили прозвучати перш, ніж будь-які інші.

Обличчя Джанет не могло почервоніти густіше, аніж то вже сталося з ним від плачу, отож усе взялося негарними багряними плямами.

– Чому ти не освідчився раніше? – поволі запитала вона.

– Я не міг. Вона мене змусила… мати змусила мене дати слово, що я цього не робитиму. Дев’ятнадцять років тому в неї стався жахливий напад. Ми боялися, що вона його не переживе. Вона благала мене присягнути, що я не освідчуся тобі, доки вона жива. Я не хотів обіцяти, хоч ми всі й думали, що довго вона не протягне – лікар давав їй щонайбільше півроку. Але мати благала на колінах, змучена й хвора. Я мусив пообіцяти.

– Що вона мала проти мене? – вигукнула Джанет.

– Нічого… зовсім нічого. Просто не хотіла іншої жінки – жодної іншої жінки в домі, поки вона жива. Вона сказала, що коли я не присягну, вона помре негайно, і я буду її вбивцею. І я присягнув. І відтоді вона змушувала мене триматися обіцянки, хоч тепер уже я на колінах благав її звільнити мене від неї.

– Чому ти не розповів мені? – здушено запитала Джанет. – Якби ж я тільки знала. Чому ти не розповів?

– Вона змусила мене присягнутися, що я нікому не скажу, – хрипко мовив Джон. – Змусила поклястися на Біблії; але, Джанет, я ніколи не зробив би цього, якби тільки знав, що все триватиме так довго. Джанет, ти не уявляєш, що я пережив за ці дев’ятнадцять років. Я знаю, що й ти через мене страждала, але тепер ти нарешті вийдеш за мене, правда, Джанет? Адже ти вийдеш за мене, Джанет? Я прийшов одразу, як зміг, щоб освідчитися тобі.

У цю мить приголомшена Енн отямилася й збагнула, що їй тут не місце. Вона прослизнула в дім, і лише наступного ранку Джанет розповіла їй решту історії.

– Яка жорстока, безсердечна, брехлива жінка! – обурено скрикнула Енн.

– Ні… вона мертва, – урочисто відказала Джанет. – Якби вона була жива… та вона померла. І не слід нам говорити про неї погано. Нарешті я щаслива, Енн. І я зовсім не відмовилася б чекати так довго, якби тільки знала причину.

– Коли ви одружитеся?

– Наступного місяця. Весілля, звісно, буде дуже скромне. Та люди, мабуть, набалакаються. Скажуть, буцім я миттю загарбала Джона, щойно його бідолашна мати перестала бути мені на заваді. Джон хотів розповісти їм правду, та я сказала: «Ні. Це твоя мати, і ми збережемо таємницю, щоб не осквернити її пам’яті. Тепер, коли я сама знаю правду, мені байдуже, що скажуть інші. Це вже не має значення. Хай усе буде поховано разом з нею» – отак я сказала. І, здається, вмовила його.

– Я ніколи не змогла б так усе пробачити, як ви, – сердито проказала Енн.

– Ви будете по-іншому дивитися на речі, коли доживете до моїх літ, – примирливо відповіла Джанет. – 3 віком ми вчимося пробачати. І в сорок це виявляється значно легше, ніж здавалося у двадцять.