Текст книги "Діти з Долини Райдуг"
Автор книги: Люсі Монтгомері
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)
Розділ 25
Новий скандал і нове «пояснення»
Назавтра Фейт ранесенько подалася до недільної школи й сіла на задній лаві в самому кутку, доки ніхто не прийшов. Отож страхітлива правда випливла назовні аж тоді, коли Фейт підвелася з лави побіля дверей і перейшла до церкви, на місце, що займала сім’я панотця. Церква була вже напівзаповнена й парафіяни, що сиділи ближче до проходу, усі як один уздріли доньку панотця в черевиках, але без панчіх!
Нова коричнева сукня Фейт, яку тітка Марта пошила за стародавньою викрійкою, була достатньо довга, та все ж не сягала дівчинці стіп. Односельці виразно бачили добрячі два дюйми голих білих ніг.
Фейт і Карл сиділи на пасторській лаві самі. Джеррі чкурнув на галерею, де сів разом із приятелем, а Уну покликали до себе Нен і Ді Блайт. Юні Мередіти часто розбрідалися так по всій церкві, викликаючи обурення пастви. Особливо несхвально парафіяни ставилися до галереї, де збиралися непутні підлітки, перешіптуючись та, імовірно, жуючи впродовж служби тютюн. Звісно, то було негодяще місце для пасторського сина. Проте Джеррі не любив сідати на лаві Мередітів у першім ряду, де за ними пильно стежили очі старости Клоу та його домашніх, тож і тікав звідти щоразу, коли міг.
Увагу Карла поглинув павук, що снував на вікні павутину, тож хлопець не завважив сестриних ніг. Опісля служби Фейт верталася додому з батьком, який теж нічого не помітив. Доки прийшли Джеррі й Уна, дівчинка встигла нап’ясти осоружні смугасті панчохи, тож ніхто з мешканців пасторського дому до певного часу гадки не мав про те, що вона втнула. Утім, решта односельців знали всі деталі ще до вечора. Ті нечисленні, хто не бачив, невдовзі почули. Дорогою додому із церкви парафіяни обговорювали єдину тему. Пані Девіс заявила, що цього слід було чекати, і що наступного разу хтось із пасторських дітлахів напевне з’явиться в церкві зовсім без одягу. Голова Спільноти милосердя постановила винести це питання до розгляду на наступних зборах і запропонувати всім її членам вирушити до пана Мередіта з нотою протесту. Панна Корнелія сказала, що вмивав руки. Однаково після цього марно перейматися долею пасторських дітлахів. Навіть пані Блайт була неприємно вражена, хоч і пояснила собі цю прикрість лише забудькуватістю Фейт. Оскільки то була неділя, Сьюзен не могла негайно почати в’язати дівчинці панчохи, але стала до праці ще до схід сонця в понеділок.
– Кажіть собі, що хочете, пані Блайт, дорогенька, а я переконана, що то все сталося з вини старої Марти, – проказала вона. – Мабуть, у сердешної дитини зовсім не виявилося годящих панчіх, а ті, що є, були всі діряві, як то зазвичай і стається. І я так собі думаю, пані Блайт, дорогенька, що ліпше би Спільнота милосердя зв’язала їм панчіх, аніж сваритися через новий килим на церковнім помості. Я не належу до спільноти, та обов’язково зв’яжу Фейт дві пари панчіх із доброї чорної вовни, так швидко, як лиш подужають мої пальці, можете бути певні. Я ніколи не забуду, пані Блайт, дорогенька, що я відчула, побачивши, як те горопашне дитя чимчикує церквою голоніж. Не знала, куди й очі діти.
– А в церкві, як на біду, учора було повно методистів, – простогнала панна Корнелія, котра прийшла в Глен до крамниці й зазирнула в Інглсайд – обговорити свіжі новини. – Не знаю, як то в них виходить, але щоразу, коли ці діти щось утнуть, у церкві поміж методистів не проштовхнутися. Я думала, у жінки диякона Гезерда очі вискочать з орбіт. Вона вийшла із церкви й заявила: «Ця витівка вже за межею пристойності. Шкода мені пресвітеріан». Ми ж просто мусили це проковтнути. Ніхто не спромігся бодай щось їй відповісти.
– Я могла б їй відповісти, пані Блайт, дорогенька, якби була там і чула це, – буркнула Сьюзен. – Я сказала би, що, по-перше, чисті голі ноги – то не гірше, ніж діряві панчохи. А по-друге – що пресвітеріанам не потрібне вдаване співчуття методистів, бо ми, на відміну від них, маємо панотця, який уміє проповідувати. О, я втерла б їй носа, пані Блайт, дорогенька, можете бути певні.
– Аби ж пан Мередіт не молився так вправно, а краще дбав про власну сім’ю, – озвалася панна Корнелія. – Міг би хоч глянути на дітей, коли ті рушали до церкви – чи вбрані вони як слід. Я вже втомилася шукати виправдань для нього, повірте мені.
Тим часом Фейт тяжко карталася в Долині Райдуг. Там була Мері Ванс у своєму одвічному прагненні настановляти й повчати. Вона сказала, що Фейт зганьбила себе й свого батька, відтак вона, Мері Ванс, мусить порвати з нею. Мовляв, усі тільки й говорять, і всі кажуть одне й те саме.
– Я більше не можу дружити з тобою, – підсумувала вона.
– А ми будемо! – вигукнула Нен Блайт. Потай Нен і собі вважала вчинок Фейт геть жахливим, проте не могла дозволити Мері Ванс такого зверхнього ставлення. – А ви, панно Ванс, коли не хочете дружити з нею, можете більше не з’являтися в Долині Райдуг.
Нен і Ді обійняли Фейт за плечі й виклично глянули на Мері, яка зненацька зіщулилася, сіла на пеньок і розплакалася.
– Я не тому так кажу, що не хочу, – скиглила вона, – та якщо я дружитиму з нею далі, ввесь Глен казатиме, що то я намовляю її на капості. Дехто вже так і каже, я чула. А я не можу, щоб мене так обмовляли – тепер, коли я живу в поряднім домі й намагаюся бути в усьому, як справжня дама. І я в найгірші свої часи ніколи не з’являлася до церкви без панчіх. Мені таке й на думку не спало би. Але та злюча Кітті Девіс каже, що Фейт змінилася, відколи я пожила в їхнім домі, і що Корнелія Еліот прокляне ще той день, коли надумала взяти мене. Бачте, це дуже кривдить мої почуття, але найбільше я хвилююся за пана Мередіта.
– За нього можеш не хвилюватися, – чмихнула Ді. – У тому немає потреби. Фейт, мила, не плач і розкажи нам усе, що сталося.
Заплакана Фейт розповіла все, як було. Нен і Ді поспівчували їй, і навіть Мері Ванс погодилася, що Фейт утрапила в халепу. Утім, Джеррі, для якого ця новина прозвучала, мов грім серед ясного неба, відмовився зглянутися на сестру. То он на що йому цілий день так загадково натякали в школі! Він негайно та безцеремонно погнав Фейт і Уну додому, де після екстреного засідання виховного клубу належало винести присуд Фейт.
– Не розумію, яка в тім біда? – боронилася Фейт. – Голих ніг було майже не видно. Я не зробила нічого поганого.
– Це зашкодить татові. Ти це знаєш. Усі винуватять його, коли ми робимо щось незвичне.
– Я й не подумала про це, – пролопотіла Фейт.
– У тім-то й лихо. Ти мала подумати. Для того ми й заснували виховний клуб – щоб думати про наслідки власних учинків. Ми обіцяли замислюватися щоразу, перш ніж зробити будь-що. Ти, Фейт, не замислилася й будеш покарана – і то суворо. Ти цілий тиждень ходитимеш до школи в смугастих панчохах.
– Ох, Джеррі, можна один день? Чи два… але ж не цілий тиждень!
– Цілий тиждень, – сказав невблаганний Джеррі. – Так буде справедливо. Коли не віриш, запитай Джема Блайта.
Фейт відчула, що радше скориться, ніж звернеться до Джема з таким питанням. Вона почала розуміти, що вчинок її був не вельми пристойний.
– Добре, ходитиму цілий тиждень, – понуро буркнула вона.
– Ти ще легко відбулася, – суворо докинув Джеррі. – Бо хай якої кари ти зазнаєш, татові це не поможе. Усі вважатимуть, що ти зробила це навмисне, і докорятимуть татові, що не завадив тобі. Ми не зможемо пояснити всім, як то було насправді.
Звісно, Джеррі мав слушність, і це надзвичайно гнітило Фейт. Вона могла знести власне приниження, але не те, що всі довкруж звинуватять у нім її батька. Якби односельці знали все, то й не ганили б його. Та як вона може пояснити всім? Не могло бути мови про те, щоби знов підвестися в церкві зі зверненням до парафіян. Фейт знала від Мері Ванс, яке враження справила на паству та її промова, тож вирішила не повторювати подібного виступу. Зо кілька днів вона сушила собі голову, аж раптом рішення сяйнуло їй в єдину мить. Той вечір вона провела на горищі з лампою й зошитом, у якому хапливо писала з ясними очима й розчервонілими від хвилювання щоками. То було саме те, що треба! Яка ж вона розумна, що придумала це! Вона все виправить і пояснить, не спричинивши скандалу. Об одинадцятій Фейт закінчила писати й прокралася вниз, до своєї кімнати, утомлена, та цілковито щаслива.
А вже за кілька днів невеличка щоденна місцева газетка постачила свіжу сенсацію мешканцям Глена Святої Марії. На першій шпальті розмістився лист за підписом «Фейт Мередіт»:
«УСІМ, КОГО ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ:
Я хочу пояснити всім, як сталося так, що в неділю я прийшла до церкви без панчіх, щоб ніхто не ганив мого тата, і старі плетухи не казали, що то він в усьому винен, бо це неправда. Я віддала єдину свою пару чорних панчіх Лїі Марш, бо в неї не було ніяких, і я пожаліла її, бо її бідні ноженята страшенно змерзли. Діти в християнській спільноті не повинні ходити босі, доки сніг іще не розтанув, і я вважаю, що Товариство підтримки місіонерських служінь мало би дати цьому раду. Авжеж, я знаю, що вони надсилають одяг маленьким поганам у дальніх краях, і це правильно й дуже милосердно. Але в тих краях значно тепліше, ніж у нас, і я вважаю, що дамам із нашої церкви годилося би подбати про Ліду, а не лишати цю справу мені. А коли я віддала їй панчохи, то геть забула, що це єдина моя чорна пара, іще й не дірява, але все одно я рада, що так учинила, бо інакше мені дошкуляло б сумління. Сердешна Ліда пішла додому щаслива, а я згадала, що мені нема чого надіти, окрім потворних смугастих панчіх. Тітка Марта зв'язала їх для мене торік із вовни, що віддала нам пані Берр із Верхнього Глена, страшенно жорсткої й вузлуватої. Я ніколи не бачила дітей самої папі Берр у таких панчохах. Але Мері Ванс каже, що пані Берр віддає панотцеві всілякий непотріб замість платні, на яку її чоловік зобов'язався жертвувати гроші, але ніколи не жертвує.
Я просто не могла надіти ці страхітливі панчохи. Вони такі негарні, товсті й кусючі. І всі дражнили б мене через них. Спершу я хотіла прикинутися хворою й не піти в неділю до церкви, та вирішила цього не робити, бо то був би обман, а тато велів нам після маминої смерті ніколи нікого не обманювати. Прикидатися – то дуже зле, так само, як брехати, хоча я знаю, що тут, у Глені, багато хто прикидається, нітрохи не соромлячись того. Я не називатиму імен, але я знаю, хто ці люди, і тато теж знає.
Потім я намагалася захворіти насправді й стояла боса в снігу на методистському цвинтарі, доки Джеррі не витяг мене з кучугури. Та я нітрохи не застудилася й мусила йти до церкви. І тоді я вирішила взутися й піти без панчіх. Я не розумію, що в цьому поганого, адже я ретельно помила ноги, щоб вони були так само чисті, як обличчя, але тато все одно ні в чому не винен. Він сидів у бібліотеці, обмірковуючи проповідь та інші божественні речі, і я намагалася не втрапити йому на очі, доки прийшла до недільної школи. Тато не дивиться в церкві на ноги парафіян, тож і моїх він не бачив, а старі плетухи бачили й говорили про це, і тому я пишу цього листа, щоб усе пояснити. Мабуть, я кепсько вчинила, коли всі так кажуть, і мені дуже прикро, і я ношу ці огидні смугасті панчохи, щоб покарати себе, хоча тато купив мені дві нові чорні пари, щойно як у понеділок відкрилася крамниця пана Флегга. Та це лише моя провина, і якщо люди звинуватять мого тата, прочитавши цей лист, то вони не християни, і мені байдуже, що вони скажуть.
Я хочу пояснити ще одне, перш ніж закінчити. Мері Ванс розказала, що пан Івен Бойд винуватить синів Лью Бакстера в тім, що минулої осені вони крали картоплю з його поля. Але ті не чіпали картоплі. Бакстери дуже бідні, та чесні люди. То ми зробили – Джеррі, Карл і я. Уни з нами не було. Але ми не думали, що то крадіжка. Ми лише хотіли запекти картоплю на багатті в Долині Райдуг, щоб з'їсти разом зі смаженою фореллю. Поле пана Бойда виявилося поблизу, між селом і долиною, тож ми вилізли на паркан і витягли кілька бадилин. Але картопля була страшенно дрібна, бо пан Бойд не підживлював поля, тож нам довелося витягти багато бадилля, і все одно картопля була не більша за скляні кульки для гри. Волтер і Ді Блайт їли її разом з нами, та вони гадки не мали, де ми взяли картоплю, бо, коли прийшли, вона була вже готова. Тому винні не вони, а тільки ми. І ми не хотіли нічого лихого, та якщо це крадіжка, нам дуже прикро, і ми повернемо панові Бойду всю вартість картоплі, якщо він погодиться зачекати, доки ми виростемо, бо нині ми ще надто малі, щоб заробляти гроші, а тітка Марта каже, що кожен цент із татової платні, навіть коли він регулярно її одержує, а то зрідка й стається, витрачається на хатнє господарство. Але нехай пан Бойд не винуватить синів Лью Бакстера, коли на те немає підстав, і не створює їм поганої слави.
З повагою,
Фейт Мередіт»
Розділ 26
Панна Корнелія змінює думку
– Знаєте, Сьюзен, по смерті я вертатимуся на землю щоразу, коли в цім саду квітнутимуть нарциси, – захоплено мовила Енн. – Приходитиму сюди невидима. Якщо хтось навідає сад у цю мить – я, певно, завітаю сюди такого вечора, як сьогодні, але, можливо, то буде ясно-рожевий весняний світанок – він побачить лише, як жваво кивають голівками нарциси, неначе їх шарпнув раптовий вітер… але насправді то буду я.
– Я впевнена, пані Блайт, дорогенька, що по смерті ви не будете думати про такі минущі земні речі як нарциси, – відказала Сьюзен. – І я не вірю в привидів, байдуже, видимі вони чи ні.
– О, ні, Сьюзен, я не буду привидом! Це так жахливо звучить. Я буду лише собою. Літатиму тут у сутінках – вранішніх чи вечірніх, – оглядатиму любі серцю місця. Пам’ятаєте, Сьюзен, як я побивалася за нашим маленьким Домом Мрії? Певна була, що ніколи не полюблю Інглсайду – але полюбила. Я люблю тут кожен камінчик, кожну стеблинку, кожен клаптик землі.
– Мені й самій тут подобається, – притакнула Сьюзен, що померла б, якби мусила покинути свій дім, – не годиться нам, пані Блайт, дорогенька, прив’язуватися до земного. Часом стаються пожежі та землетруси. Мусимо завжди бути готовими до всього. Онде три дні тому згорів будинок Тома Мак-Алістера з того боку затоки. Хоча, подейкують, він сам підпалив його, щоби дістати страховку. Хтозна, може, воно й так, а може, і ні. Та я негайно порадила панові лікарю прочистити наші комини. Береженого Бог береже. Онде пані Еліот у воротях, з таким обличчям, наче її кликали й вона не змогла не прийти.
– Енн, рибонько, ви бачили сьогоднішню газету?
Голос панни Корнелії тремтів – від хвилювання й від поспіху, з яким вона, засапана, квапливо мчала всю дорогу із крамниці.
Енн схилилася над клумбою з нарцисами, щоб приховати усмішку. Того дня вони з Гілбертом щиро й безтурботно посміялися з першої шпальти газети, та вона знала, що мила панна Корнелія сприйме це як достеменну трагедію, і намагалася не скривдити її почуттів жодним проявом легковажності.
– Хіба не жахіття? Що нам робити? – розпачливо голосила панна Корнелія. Вона присягалася більше не перейматися витівками юних Мередітів, проте все ж незмінно хвилювалася.
Енн повела її на терасу, де Сьюзен в’язала, а Ширлі й Рілла обабіч неї водили пальцями по сторінках у читанках. Сьюзен узялася вже за другу пару панчіх для Фейт. Добра служниця не ятрила собі серця незгодами людства, а просто робила для нього все, що могла, звіривши решту Вищим Силам.
– Корнелія Еліот упевнена, буцім родилася правити світом, – заявила вона якось у розмові з Енн, – ото чимсь повсякчас і картається. Я не маю такого на думці, тож і живу собі спокійно. Хоч іноді мені здається, що все у світі можна влаштувати краще, ніж тепер. Але не нам, жалюгідним хробакам, плекати такі думки. Вони ні до чого не призводять, лиш породжують тривогу в серці.
– Не знаю, що нам робити… тепер, – мовила Енн, посуваючи панні Корнелії крісло з м’якими подушками. – Та як це пан Вікерс дозволив надрукувати таке? Він мав би пильніше ставитися до власних обов’язків.
– Енн, рибонько, він же поїхав – на тиждень до Нью-Брансвіка. А заступає його Джо Вікерс, той молодий пройдисвіт. Пан Вікерс нізащо не надрукував би цього, хоч і методист, а Джо подумав, що то буде некепський жарт. Я й собі так гадаю, що тепер нічого вже не вдієш, лишається тільки чекати, доки вщухнуть плітки. Та коли я зустріну Джо Вікерса – ох, йому й виговорю, повірте мені! Я просила Маршала негайно припинити передплату на газету, та він лише засміявся й сказав, що в нинішнім номері вперше за рік прочитав бодай щось цікаве. Маршал нічого не сприймає серйозно – хіба не типовий чоловік? Івен Бойд, на щастя, такий самісінький. Уважає це добрим жартом. Як він реготав – а теж методист! А щодо пані Берр із Верхнього Глена… вона, мабуть, розлютиться й уся її сім’я покине церкву. Та це невелика втрата, як не глянь. Методисти радо приймуть їх до своїх лав.
– Катюзі по заслузі, – буркнула Сьюзен, яка віддавна ворогувала з пані Берр і рада була натрапити на дошкульну згадку про неї в листі Фейт. – Методистського пастора вона вже не обкрутить, віддаючи йому кепську вовну замість пожертви на платню.
– Найгірше те, що немає ніяких надій на покращення, – скрушно втяла панна Корнелія. – Доки пан Мередіт ходив у гості до Розмарі Вест, я сподівалася, що в пасторськім домі з’явиться справжня господиня. Але він чомусь більше до них не заходить. Певне, вона відмовила йому через дітей… принаймні так усі думають.
– Я не вірю, що він просив її руки, – мовила Сьюзен, котра не могла втямити, як то будь-яка жінка може відмовити пасторові.
– Ну, це напевне невідомо. Ясно одне: він до них більше не ходить. А Розмарі всю цю весну якась пригнічена. Надіюся, ця поїздка до Кінгспорта поверне їй добрий гумор. Вона поїхала на місяць, а тепер, вочевидь, лишиться на другий. Не пригадую, щоб Розмарі колись їхала з дому. Їм із Еллен тяжко було розлучатися. Проте, здається, нині саме Еллен змусила її. А тим часом вони із Норманом Дугласом вирішили освіжити старі почуття.
– Невже? – засміялася Енн. – Я чула про це, але не повірила.
– Вірте сміливо, Енн, рибонько, вірте сміливо. Норман не має звички приховувати власні наміри, які б вони не були. Він завжди залицявся в усіх на очах. Розповів Маршалові, що багато років і не згадував про Еллен, та ще минулої осені, коли вперше прийшов до церкви, побачив її й закохався знову. А доти геть забув, яка вона красуня. Вірте чи ні, та вони двадцять років не зустрічалися. Звісно, до церкви він не ходив, а вона ніколи й ніде не бувала. О, ми всі знаємо, чого хоче Норман, але чого хоче Еллен – цього ніхто не збагне. Я не беруся припускати, чи пошлюбить він її.
– Якось він уже був покинув її – проте, здається, пані Блайт дорогенька, дехто на це не зважає, – ядуче озвалася Сьюзен.
– Він покинув її розгніваний і гірко картався аж дотепер, – заперечила панна Корнелія. – Це зовсім не те, що покинути холоднокровно й байдуже. Про мене, то Норман завжди мені подобався. Я не відчувала до нього огиди, як інші. Він-бо ніколи не міг здолати мене в суперечці. Дивно, що він повернувся до церкви. Не можу повірити в ті байки пані Вілсон, буцім Фейт Мередіт прийшла й змусила його погрозами. Я хочу розпитати саму Фейт, але чомусь забуваю щоразу, коли стрічаю її. Який вплив може мати вона на такого як Норман Дуглас? Він саме був у крамниці, коли я рушала сюди, реготав на все горло з того її жахливого листа. Певно, його було чути аж на маяку. «Незрівнянне дівчисько! – горлав він. – Де ви ще бачили таку спритну? А всі ті кляті бабери хочуть її укоськати – зась! Не подужають вони, ніколи! То все одно, що топити рибу! Гляди мені, Бойде, наступного року підживлюй картоплю! Ге-ге-ге!» І тут уже так зареготав, аж стіни трусилися.
– Принаймні він жертвує на платню панотцеві, – мовила Сьюзен.
– О, Норман геть не скупий. Сам-то він може викласти тисячу доларів, не повівши й бровою, але заревти, немов бугай, коли його змусять переплатити п’ять центів. І йому подобаються казання пана Мередіта, а Норман охоче трусне гаманцем, діставши поживу для розуму. Істинної віри в нім не більше, аніж у голім африканськім поганині, та й лишиться він безбожником до самої смерті. Але він розумний, освічений, і проповідь слухає так, як прослухав би лекцію. Ну, хай там як, а добре, що він підтримує пана Мередіта й дітлахів, бо не дадуть вони ради без друзів після такого листа. Я втомилася шукати виправдання для них, повірте мені!
– А знаєте, мила панно Корнеліє, – замислилася Енн, – мені здається, що ми надто вже захопилися пошуком виправдань. Це нерозумно з нашого боку, тож мусимо вчинити інакше. Я скажу, що я зробила би. Ні, я не зроблю цього, звісно, – хапливо докинула Енн, завваживши тривожний зблиск в очах Сьюзен, – бо то було б невідповідно нашому вікові, а ми повинні шанувати приписи гідності, а чи померти. Але я хотіла б зробити це. Я скликала би збори Спільноти милосердя, швацького клубу й Товариства підтримки місіонерських служінь, за присутності всіх методистів, які осуджують пана Мередіта… хоча я певна, що якби пресвітеріани не перепрошували повсякчас за кожне його дивацтво, то й осуд би вщух… і сказала б: «Дорогі друзі-християни, – з наголосом на слові «християни», – я хочу сказати вам дещо… сказати чітко, щоб ви, повернувшись додому, повторили мої слова своїм сім’ям. Вам, методистам, немає потреби жаліти нас, а нам, пресвітеріанам – жаліти себе. Більше ми не будемо виправдовуватися. Ми хочемо сказати вам, просто й відверто: ми пишаємося нашим пастором та його дітьми. Пан Мередіт – найкращий проповідник, що тільки служив у Глені Святої Марії. Він щирий, сумлінний душпастир, відданий друг, справедливий навчитель християнського милосердя й розумний, освічений, витончений чоловік. І діти гідні свого батька. Джеральд Мередіт – найздібніший учень гленської школи. Пан Гезерд каже, що на нього чекає блискуча кар’єра. Він мужній, чесний, шляхетний хлопчина. Фейт Мередіт – красуня, так само натхненна й незалежна, як і вродлива. У ній немає нічого буденного. Решта гленських дівчат і вкупі не мають такої жвавості, завзяття, кмітливості й відваги, як вона. У неї повно друзів. Кожен, хто знайомий із нею, не може не полюбити її. Про кого ще з односельців, дітей чи дорослих, можна сказати таке? Уна Мередіт – жіночна, мила душенька. З неї виросте чудова мати й дружина. Карл Мередіт, котрий так любить жаб, мурах і павуків, колись іще буде натуралістом, знаним на всю Канаду… ба більше, на цілий світ! Ви знаєте бодай одну сім’ю, у Глені чи поза ним, про яку можна сказати те саме, що було сказано тут? Тож годі з нас присоромлених виправдань – ми пишаємося нашим пастором і його славними синами й доньками!»
Енн умовкла, задихана, бо ж мусила перепочити після своєї палкої промови, та ще й боялася, що напад підступного сміху зрадить її панні Корнелії. Ця шановна добродійка дивилася на Енн, мов борсаючись у хвилі досі незнаних суджень. Аж раптом, охнувши, вона виринула й узяла впевнений курс до берега.
– Енн Блайт, як я хотіла би, щоб ви скликали такі збори й сказали достоту те саме! По правді кажучи, мене ви присоромили. Авжеж, саме так нам і слід казати – надто методистам. І все це правда – усе до останнього слова. Ми не зважаємо на головне, а витріщаємося на дрібниці, що й дурного шеляга не варті. Енн, рибонько, я можу збагнути все, що добре мені розтлумачать. Жодного вибачливого слова ви не почуєте більше від Корнелії Еліот! Я нестимуся гордо, повірте мені – хоч деколи й приходитиму до вас на звичну балачку, якщо Мередіти знову втнуть якийсь вибрик. Навіть цей лист, яким я так переймалася – бігме, це ж лише кумедний жарт, як слушно завважив Норман. Хто ще з дівчат подужав би написати його, ще й без жодної помилки, і коми поставити всюди, як слід? Хай-но якийсь методист бодай слово зронить… хоча Джо Вікерсу я так чи так цього не подарую, повірте мені! А де нині решта ваших дітлахів?
– Волтер і двійнята в Долині Райдуг. Джем учить уроки на горищі.
– Неначе подуріли через ту Долину Райдуг! Мері вважає, що це найкраще місце на світі. Вешталася б там щодня, якби я дозволяла. Але я не люблю, коли вона тиняється без діла… і, бачте, Енн, рибонько, мені її бракує. Аби я знала, що так прив’яжуся до неї. Звісно, є в неї вади, і я намагаюся викорінити їх. Та за весь час, що Мері живе в моїм домі, я не чула від неї грубощів… і вона дуже мені помагає, бо я, Енн, рибонько, вже не така й молода, і марно заперечувати це. Мені п’ятдесят дев’ять років і я, хоч не відчуваю ще тягаря своїх літ, корюся істині, записаній у родинній Біблії.