Текст книги "Діти з Долини Райдуг"

Автор книги: Люсі Монтгомері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 5
Об’явлення Мері Ванс

– Такого дня як нині неодмінно мусить статися щось, – мовила Фейт, готова миттю відгукнутися на поклик кришталево чистого повітря й синіх пагорбів. Обхопивши себе руками за плечі, вона поринула в радісній танець на старім надгробку Єзекії Поллока, нажахавши двох старих панн, що проїздили повз саме тоді, коли Фейт вистрибувала довкола могил на одній нозі, дриґаючи іншою й вимахуючи руками.

– І це, – простогнала одна стара панна, – донька нашого пастора!

– Хіба таке на дивно для вдівця? – простогнала друга й обидві старі панни покивали головами.

Був ранній суботній ранок; Мередіти вийшли в умитий росою світ зі щасливим передчуттям вільного дня. Зазвичай по суботах їм не було чого робити. Навіть Нен і Ді Блайт мали свої невеличкі хатні обов’язки, проте доньки панотця, на свою втіху, могли гуляти де заманеться з рум’яного свіжого ранку до росяного вечора. Принаймні це тішило Фейт, але Уна мучилася затаєним принизливим розумінням, що їх ніколи нічого не вчать. Усі її однокласниці вже вміли куховарити, шити й в’язати шпицями, і тільки вона лишалася малою невігласкою.

Джеррі запропонував оглянути сусідські землі, отож вони рушили крізь ялинник, прихопивши дорогою Карла, що вже зо півгодини стояв навкарачки у вологій траві, розглядаючи своїх улюблених мурах. Поза ялинником розляглася лука пана Тейлора, там і тут усіяна блідо-примарними посивілими кульбабами. У віддаленім її кутку тулилася перехняблена стодола, у якій пан Тейлор вряди-годи складав надлишки сіна, та більш ні до чого вона була не придатна. Туди й подалися діти; а через кілька хвилин, тиняючись її земляною долівкою, Уна зненацька прошепотіла:

– Що це?

Усі дослухалися. З копиці линув тихенький, проте виразний шурхіт. Діти перезирнулися.

– Там хтось є, – видихнула Фейт.

– Я полізу й подивлюся, – рішучо відказав Джеррі.

– Не треба, – прохально мовила Уна, вчепившись братові в руку.

– Ні, я полізу.

– Тоді поліземо всі, – заявила Фейт.

Четвірка видерлася нагору хисткою драбиною: Фейт і Джеррі – відважно, Уна – бліда від страху, а Карл – байдуже, міркуючи хіба, чи не знайдеться на копиці кажан. Йому дуже кортіло побачити кажана в денному світлі.

Уздрівши те, що видавало дивний шурхіт, Мередіти на мить оніміли від щирого подиву. У невеликому кубельці в сіні лежала, згорнувшись калачиком, дівчинка, весь вигляд якої свідчив, що вона допіру прокинулася. Побачивши непроханих гостей, дівчинка підхопилася, непевно й кволо, і в яскравому сонячному сяйві, що лилося крізь павутину на віконці за її спиною, вони розгледіли худе й виснажене засмагле обличчя. Вона мала густе пряме волосся на колір, мов кужіль, і чудернацькі очі, «геть білі», як подумалося пасторським дітям, – очі, що поглядали зухвало, а проте й жалібно. Вони й справді були такі блідаво-блакитні, що здавалися білими, надто в контрасті з тонкою чорною смужкою довкола райдужної оболонки. Дівчинка стояла боса й простоволоса, убрана в старе, подерте й полиняле платтячко, затісне й закоротке, як на її статуру. Зі змарнілого личка важко було вгадати, скільки їй років, але на зріст вона виглядала приблизно дванадцятилітньою.

– Хто ти? – запитав Джеррі.

Дівчинка озирнулася, мовби шукаючи шляхів до втечі. Потім, здригнувшись від розпачу, примирилася з неминучим.

– Я Мері Ванс, – проказала вона.

– Звідки ти? – допитувався Джеррі.

Замість відповіді Мері сіла чи то впала на копицю й розплакалася. Фейт ураз підскочила до неї та обійняла за худі тремкі плечі.

– Не діймай її, – звеліла вона братові й міцніше пригорнула малу приблуду. – Не плач, мила, не плач. Розкажи нам, що сталося. Ми – друзі.

– Я так… так хочу їсти, – схлипнула Мері Ванс. – Як поїла уранці в четвер, то тільки потім води ондо в струмку попила.

Мередіти нажахано перезирнулися. Фейт підвелася.

– Ходімо з нами, поїси, тоді все й розкажеш. Тут недалеко, у пасторськім домі.

– Ой, ні, – скулилася Мері. – Що скажуть ваші татко й мамця? Вони ж мене геть назад виженуть.

– Мами в нас немає, а татові й тітці Марті байдуже. Ходімо, кажу тобі, – Фейт нетерпляче тупнула ногою. Невже ця дивна дівчинка надумала вмерти з голоду ледь не на їхнім порозі?

Хоч-не-хоч Мері скорилася. Вона так охляла, що не могла сама злізти драбиною, проте Мередіти підтримали її й провели крізь луку пана Тейлора просто до власної кухні. Тітка Марта, пораючись коло звичного суботнього обіду, не звернула уваги на гостю. Фейт і Уна кинулися до комори в пошуках сякої-такої їжі. Невдовзі дівчата відшукали шмат холодної «тотожності», хліб, масло, молоко й засохлий пиріг. Мері хапала й ковтала все поспіль, захланно й неперебірливо; пасторські діти стояли довкруж і дивилися. Джеррі відзначив, що Мері Ванс має гарні вуста й рівні білосніжні зуби. Фейт перелякано усвідомила, що, крім старого благенького плаття, на Мері не вдягнено анічогісінько. Унині очі повнилися жалем, Карлові – подивом, і всім Мередітам їхня нова знайома була дуже цікава.

– Тепер ходімо на цвинтар і розповіси нам про себе, – звеліла Фейт, коли апетит Мері вщух. Дівчинка згодилася, цього разу охоче. Ситна їжа розв’язала її говіркий язичок і відновила природну жвавість.

– А ви свому таткові не перекажете? Чи ще кому? – запитала Мері, коли її урочисто всадовили на могилі Єзекії Поллока. Пасторські діти сіли рядочком навпроти, тішачись лоскітним відчуттям пригоди й таємниці. Щось мало статися – і воно сталося.

– Не перекажемо.

– Чесно?

– Чесно-чесно.

– Ну то, бачте, я втекла. Жила я собі в пані Вайлі по той бік затоки. Знаєте пані Вайлі?

– Ні.

– А ні – то й не треба. Така вона злюча! Я її страх ненавиджу. Замучила мене до смерті, їсти не давала, а била коли не щодень. Глядіть-но.

Мері закасала подерті, перелатані рукави й вистромила кощаві руки, усі вкриті саднами та чорними синцями. Мередіти здригнулися. Щоки Фейт спалахнули рум’янцем обурення, Унині сині очі блищали від сліз.

– У середу надвечір вона била мене костуром, – безбарвно вела далі Мері. – Бо корова буцнула ногою та й перевернула цебро з молоком. А я хіба знала, що та триклятуща корова увізьме й буцне?

По спинах слухачів пробігла дрож – радше весела, ніж огидна. Самі вони нізащо не наважилися б вимовити таке неблагопристойне слово, проте змога почути, як його вимовляє хтось інший, та ще й дівчина, була вельми приваблива. Еге ж, цікава істота ця Мері Ванс!

– Ти правильно зробила, що втекла, – мовила Фейт.

– Я не тому втекла, що вона мене била. До лупки я звична. Нє, я ще за тиждень доти хотіла чкурнути геть. Почула, що пані Вайлі хоче ферму свою здавати в оренду, а сама поїхати в Лобридж, а мене віддати своїй кузині до Шарлоттауна. Отого я вже не хтіла зносити! Кузина та ще гірша за саму пані Вайлі. Стара того літа мене на місяць їй позичала, то ліпше в самого диявола жити.

Сенсація номер два! Проте Уна глянула на Мері знічено.

– Ну, то я й надумала тікати. Було в мене сімдесят центів – дала пані Крофорд, я їй весною картоплю садила. Пані Вайлі про те не знає – вона до кузини була тоді їздила. Я собі подумала – сховаюся в Глені, куплю квиток до Шарлоттауна та знайду там якоїсь роботи. Я дівка моторна, не ледача. Ото в четвер і вшилася, доки стара вилежувалася. Шість миль сюди пішки протюпала. А вже на станції дивлюся – грошей нема, загубила. Де, як – не знаю. Нема, і все. І що мені робити? Вернутися до старої – вона з мене шкуру злупить. Так і сховалася в тій стодолі.

– І що ти робитимеш тепер? – запитав Джеррі.

– Не знаю. Вернуся, мабуть, та й доведеться все стерпіти. Кендюх я набила, то, може, ще буде незле.

Та попри вдавану відвагу, в очах Мері було знати страх. Зненацька Уна сіла побіля неї й обійняла за плечі.

– Не вертайся. Живи тут, із нами.

– Таж пані Вайлі мене винюшить, – мовила Мері. – Певно, і слід уже взяла. Я можу тут побути, доки вона мене знайде, якщо ваш татко дозволить. Дурна я була, що надіялася втекти. Вона кого хоч із-під землі дістане. Але я була така нещасна.

Голос Мері затремтів, але дівчинка соромилася виявів слабкості.

– Собаки так не живуть, як я ці чотири роки жила, – пояснила вона гордовито.

– Ти чотири роки жила в пані Вайлі?

– Угу. Вона мене взяла із сиротинцю в Гоуптоні, як мені було вісім.

– Пані Блайт із того самого сиротинцю, – сказала Фейт.

– Там я два роки жила. Коли мені було шість, мамця моя повісилась, а татко горлянку собі перерізав.

– Жах! А чого? – запитав Джеррі.

– Дозюзюкалися, – лаконічно пояснила Мері.

– І в тебе немає рідних?

– Нє, жодного, як я знаю. Хоча були ж – мене назвали на честь десятка тіток. Повне моє ім’я – Мері-Марта-Люсілла-Мур-Болл Ванс. Чули таке? Мій дід був заможний – заможніший, певно, за вашого. Але татко всі гроші пропив, і мамця йому помогла. Вони теж мене били. Ох, мене так часто лупцювали, аж тепер мені це наче як подобається.

Мері стріпнула головою. Вона відчувала, що пасторським дітям жаль її, а їй хотілося викликати не жаль, а заздрість. Дівчинка весело роззирнулася довкруж. Її чудернацькі очі, ще донедавна сухі й каламутні від голоду, сяяли життєрадісним блиском. Зараз вона покаже цій малечі, що вона за одна!

– Я стільки хворіла, що страх, – пихато сказала вона. – Мало хто стільки хворів, скільки я. А в мене була скарлатина, кір, бешиха, кашлюк, свинка та невмонія.

– А смертельна хвороба в тебе колись була? – озвалася Уна.

– Не знаю, – завагалася Мері.

– Авжеж ні, – пирхнув Джеррі. – Коли смертельна хвороба, людина вмирає.

– Насправді-то я ніколи не вмирала, – мовила Мері, – але одного разу ледь була не скопитилась. Усі вже думали, я геть мертвячка, хтіли на стіл викладати, коли я взяла й очуняла.

– А як воно, коли майже помреш? – поцікавився Джеррі.

– Ніяк. Я аж за кілька днів про те довідалась. То сталося тоді, як у мене була невмонія. Пані Вайлі не кликала лікаря – сказала, мовляв, не хоче тринькати гроші на наймичку із сиротинцю. Мене тоді стара Крістіна Мак-Алістер припарками відживила – ну, я й не вмерла. Але часом думаю, що ліпше таки вмерла би зовсім – і квит. Мені було б краще.

– Якби ти пішла на небеса, то, може, і так, – невпевнено проказала Фейт.

– А можна ще десь піти? – стривожилася Мері.

– Є ще пекло, – тихо сказала Уна, пригортаючи її, щоб засторога не видавалася надто жахливою.

– Пекло? А що це таке?

– Це там, де живе диявол, – утрутився Джеррі. – Про нього ж ти певне чула… коли сама згадувала.

– Так, але я не знала, що він десь живе. Гадала, він так собі, по світі вештається. Пан Вайлі ще до смерті часто згадував пекло. Завжди посилав туди інших. Я думала, то якесь місто в Нью-Брансвіку, звідки він родом.

– Пекло – це жахливе місце, – мовила Фейт із приємно-дражливим трепетом, який відчуває кожен, оповідаючи про страшне. – Коли вмирає хтось лихий, він потрапляє туди й цілу вічність горить вогнем.

– Хто це тобі сказав? – недовірливо запитала Мері.

– Так у Біблії написано. А ще пан Айзек Кротерс із Мейвотера казав нам те саме в недільній школі. Він був церковним старостою, тому знав усе про рай і пекло. Але ти не бійся. Якщо будеш чемна й хороша, підеш на небеса, а в пекло ти потрапиш, тільки як будеш лиха.

– Нє, – рішучо сказала Мері. – Хай яка я кепська, вогнем горіти не хочу. Я знаю, як воно – раз ухопила була гарячу коцюбу. А як можна стати хорошою?

– Треба ходити до церкви й до недільної школи, читати Біблію, молитися щодня й давати пожертви на місіонерські служіння, – перелічила Уна.

– Ой, багатенько, – зітхнула Мері. – А ще?

– Треба просити прощення в Бога за всі гріхи, які ти скоїла.

– Та я ж ніяких грихів не коїла, – здивувалася Мері. – Не знаю, що воно й таке.

– О, Мері, таж усі їх коять, і ти, очевидно, теж. Хіба ти ніколи не обманювала?

– Тьму разів, – відказала Мері.

– Обманювати – це страшний гріх, – серйозно запевнила Уна.

– То ти оце кажеш, – недовірливо глипнула Мері, – що мене запроторять у пекло за те, що я коли-не-коли брехала? Таж я мусила брехати, інакше одного разу пан Вайлі мені би всі кості попереламував. Часто мене брехні рятували, то вже повір на слово.

Уна зітхнула. Їй тяжко було дати раду з такою кількістю складних питань. Вона здригнулася, уявивши, як це – бути жорстоко побитою. Можливо, у такій ситуації вона теж обманула би. Дівчинка стисла худу шкарубку долоню Мері.

– Це єдине твоє плаття? – запитала Фейт. Весела й життєрадісна, вона не могла довго просторікувати про сумне.

– Та я його просто наділа, бо вже негодяще, як рам’я, – обурено розчервонілася Мері. – Мені всю одежину пані Вайлі купляла, а я не хочу щось їй бути винна. Я чесна. Коли вже тікати надумала, то нічого не брала в неї бодай на цент вартого. Куплю собі сукню, як виросту – атласну, блакитну. Ви й самі не вельми гарно вбрані. Я думала, діти пасторів, як один, усі цяці-лялі.

Мері Ванс, очевидно, була доволі гнівлива й помислива. Проте вчувався в ній і щирий незбагненний чар, який підкорив усіх Мередітів. Того ж дня вони взяли її в Долину Райдуг і познайомили із Блайтами як «приятельку, що мешкає по той бік затоки, а нині гостює в нас». Ті нітрохи не здивувалися – можливо, тому, що Мері мала вже цілком пристойний вигляд. По обіді, упродовж якого тітка Марта звично щось бубоніла собі під ніс, а пан Мередіт відсторонено обмірковував завтрашню проповідь, Фейт умовила Мері надіти її сукню й дещо білизни. А заплівши їй волосся в охайні коси, Фейт і Уна дійшли висновку, що Мері майже не відрізняється від решти дівчат. Вона була товариська й знала багато нових ігор, а слухати її історії виявилося дуже цікаво. Утім, зачувши деякі з її словечок, Нен і Ді поглянули на Мері спантеличено. Вони не могли сказати напевне, що подумала би про цю дівчинку їхня мати, але достеменно знали, що подумала б Сьюзен. Та позаяк Мері гостювала в домі панотця, її товариство, певне, слід було вважати пристойним.

Увечері постало несподіване питання, де вкласти Мері спати.

– Ми ж не можемо вкласти її у кімнаті для гостей, – занепокоїлася Фейт.

– У мене в косах нічого не водиться! – обурено заперечила Мері.

– Я не про те кажу, – боронилася Фейт. – У кімнаті для гостей ліжко подерли миші. Облаштували нору в перині, а ми й не знали, доки тітка Марта якось послала там постіль пасторові з Шарлоттауна, панові Фішеру. О, він ураз про все довідався! Тато віддав йому свою спальню, а сам ночував на канапі в бібліотеці. Тітка Марта каже, що досі не мала часу змінити перину в кімнаті для гостей – отже, там ніхто не може спати, хай із якими чистими косами. А наша кімната страшенно маленька, і ліжко теж – на трьох місця не стане.

– То я вернуся до стодоли й спатиму там, тільки ви мені ковдру позичте, – смиренно й розважливо мовила Мері. – Учора я примерзла до кісток, але інші ліжка в мене ще й гірші були.

– О, ні, ми цього не дозволимо, – рішуче сказала Уна. – Фейт, я знаю, що робити. Пам’ятаєш маленький тапчан на горищі, зі старим матрацом, що лишився від попереднього пастора? Можна взяти туди простирадла з кімнати для гостей і вкласти Мері. Ти ж не відмовишся поспати на горищі, Мері? Це просто понад нашою кімнатою.

– Мені всяке місце згодиться. Я скільки живу, а не мала доброї постелі. У пані Вайлі я на соломі спала, у комірчині над кухнею. Літом дощ на мене падав, а зимою сніг. То мені де спати – байдуже.

Горище в пасторському домі було низьке, видовжене й тінисте; в огородженому його кутку стояв невеличкий тапчан, де зі старих простирадл і ковдри, які Сесілія Мередіт колись любовно вишивала, готуючись переїздити в новий дім, не раз опісля того сяк-так випраних мамулуватими руками тітки Марти, дівчата й облаштували постіль для Мері. Усі побажали одне одному доброї ночі й запала спокійна, погідна тиша. Уна вже засинала, коли це раптом вух її сягнув тривожний звук згори. Дівчинка сіла в ліжку.

– Ти чуєш, Фейт? Мері плаче, – прошепотіла вона, але Фейт міцно спала й не відповіла. Тихенько вислизнувши з ліжка в передпокій, Уна в білій нічній сорочці майнула сходами на горище. Рипучі мостини засвідчили її наближення, отож у кутку, де лежала Мері, її зустріли місячне сяйво, тиша й нерухомий мовчазний горбок посеред тапчана.

– Мері, – прошепотіла Уна, та відповіді не було. Вона підступила ближче до ліжка й потягнула на себе ковдру. – Мері, я знаю, що ти плачеш. Я чула. Тобі самотньо?

Зненацька Мері визирнула з-під ковдри, проте не сказала ні слова.

– Дозволь мені лягти з тобою поряд. Я змерзла, – мовила Уна, здригаючись від поривів холодного нічного вітру, що раз у раз долинав із-над моря й дмухав у розчахнуте вікно.

Мері посунулася й Уна притулилася коло неї.

– Тепер тобі не буде самотньо. Ми б мали ще найпершої ночі кидати тебе тут.

– Мені не було самотньо, – пирхнула Мері.

– А чого ж ти плакала?

– Та як лишилася тут сама, почала думати різне. Про те, що мушу я, певно, вернутись до пані Вайлі, а вона з мене шкуру злупить за втечу, і… і… і про те, що я опинюся в пеклі за брехні. Мене це дуже налякало.

– Ох, Мері, – згорьовано мовила Уна. – Я не вірю, що Бог пошле тебе в пекло. Він не зможе. Він дуже, дуже добрий, а ти ж не знала, що обманювати – гріх. Але, звісно, віднині ти мусиш казати тільки правду.

– А що зі мною буде, коли я не брехатиму? – схлипнула Мері. – Ти не зрозумієш. Ти не знаєш, як воно мені. У тебе є дім і батько – хоча, здається, він завжди неначе спить. Але він тебе не б’є, і їсти тобі дають, хоч ваша ця тітка Марта нічого й не вміє зварити. Та нині я вперше, відколи себе пам’ятаю, наїлася доста! І все життя мене лупцювали, хіба не тоді, як я в сиротинці жила. Там два роки ніхто мене пальцем не зачепив, і жилося незле, хоча директриса була така поганюча, завжди ніби хотіла мені голову одірвати. Але ж пані Вайлі – то чортиця, еге… і так мені страшно, як думаю, що мушу до неї вернутися.

– Можливо, тобі ще й не доведеться вертатися. Можливо, ми придумаємо, що робити. Попросімо Бога разом, щоб ти не мусила вертатися до пані Вайлі. Ти ж молишся перед сном, правда, Мері?

– Еге, проказую той віршик «Тихий вечір настає», – байдуже озвалася Мері. – Але просити, то нічого не просила. За мене в цілому світі ніхто не дбав, то я гадала, що й Богові теж не потрібна. Тебе він скоріше почує, ти ж пасторська доця.

– Бог чує всіх однаково, Мері, і тебе теж, – відповіла Уна. – Він не зважає, хто твої батьки. Ми просто попросимо Його, обидві – ти і я.

– Добре, – згодилася Мері. – Коли не буде з того ліпше, то й гірше, напевно, теж. Хоча ти не знаєш пані Вайлі. Я так собі гадаю, Бог собі з нею мороки не завдаватиме. Але я більше не плакатиму. Тут краще, ніж у стодолі, де по мені цілу ніч миші шастали. Дивися, онде маяк Чотирьох Вітрів. Гарний, еге?

– Це єдине вікно в домі, звідки його видно, – мовила Уна. – Я люблю дивитися на нього.

– Правда? І я так само. У старої Вайлі з комірчини його теж видно, то й була мені єдина втіха. Як на мені після побоїв живого місця не залишалося, я позирала на нього й забувала, де мені болить. Думала про кораблі, що виходять із гавані. Страх, як хотіла й собі попливти на одному з них – далеко-далеко, від пані Вайлі й від усього. Узимку, як він не сяяв, мені було справді самотньо. Слухай, Уно, а чого ви всі такі до мене добрі? Я ж вам ніхто.

– Бо так годиться робити. Біблія велить нам бути добрими до кожного.

– Ти ба! Тоді, виходить, нікому немає діла до того, що в ній написано. Не пам’ятаю нікого, хто був би добрий до мене – не пам’ятаю, хай поб’є мене грім. Дивися, Уно, правда, гарні тіні на стіні? Пурхають, наче зграйка пташок. І слухай, Уно, ви мені сподобалися – ви всі, і Блайти, Джем і Волтер, і Ді… але та Нен, вона така пихата!

– О, Мері, вона зовсім не пихата, – палко заперечила Уна. – Нітрохи.

– Е, ні. Коли вона так задирає голову, то напевне пихата. Мені вона не подобається.

– А ми всі дуже її любимо.

– Напевно, більше, ніж мене, – ревниво сказала Мері. – Правда ж?

– Ну, Мері… ми знаємо її вже кілька тижнів, а тебе – лише кілька годин, – затнулася Уна.

– Отже, вона краща за мене, – розлючено втяла Мері. – Добре, то цілуйтеся з нею! Мені начхати. Я сама собі дам раду.

Мері рвучко відвернулася до стіни. Тендітна ручка Уни обійняла її набурмосені плечі.

– О, Мері, не кажи так. Ти мені теж дуже подобаєшся. І мені сумно від твоїх слів.

Мері не відповіла й не ворухнулася. Уна захлипала. Зненацька Мері повернулася до неї й ухопила у ведмежі обійми.

– Цить, – звеліла вона. – Не смій через мене плакати. На біса я це сказала, дурепа? Ви всі були такі добрі – та з мене треба шкуру здерти живцем! Вам усі, напевно, мають більше подобатися, ніж я! А я заслужила кожну лупку, що мені давали. Ну, цить! Не рюмсай, бо я піду до гавані в оцій нічній сорочці й утоплюся!

Ця страшна погроза змусила Уну притлумити плач. Мері втерла їй сльози мереживною облямівкою, пришитою довкруж подушки і, помирившись, дівчата згорнулися під ковдрою, споглядаючи тіні виноградних пагонів на стелі, залитій місячним сяйвом, аж доки заснули.

А тим часом унизу превелебний пан Мередіт міряв кроками бібліотеку з натхненним лицем і поглядом, міркуючи про завтрашнє казання, і гадки не маючи, що під його власним дахом знайшла собі притулок маленька самотня душа, заблукана в темряві й невігластві, нажахана й зусібіч оточена труднощами, надто важкими, щоби здолати їх у нерівній битві з великим байдужим світом.