Текст книги "Діти з Долини Райдуг"

Автор книги: Люсі Монтгомері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Здавалося, що вони таки домовилися. Не встигнувши отямитися, Фейт виявила, що сидить за одним столом з людожером і тисне йому руку. Гнів її вщух, бо ж Фейт не вміла сердитися довго, проте хвилювання ще мерехтіло вогнем у її очах і паленіло на виду рум’янцем. Норман Дуглас дивився на неї зі щирим захватом.

– Гей, Вілсон, видобувайте найкраще варення, – звелів він, – і не дміться, жінко, не дміться. Хай ми посварилися – що з того? Гроза очищує повітря, і все після неї оживає. Але ніякої вам ні мрячки, ні мжички, жінко! Цього я не зношу. Гнівайтеся, та не смійте рюмсати. Ось тобі, мала – тут бараболя з м’ясом. Поїж-но спершу це. Вілсон його чудернацько називає, але для мене це натоптиво. Усяке химерне їдло я називаю «натоптивом». А гидке пійло – «хлюпавкою». Чай Вілсон – то справжня хлюпавка. Мабуть, вона заварює його із лопухів! Не пий тих чорних помиїв; ось тобі молоко. Повтори-но, як тебе звуть?

– Фейт.

– Тільки не Фейт! Тільки не Фейт! Паскудне ім’я. А іншого немає?

– Ні, пане Дуглас.

– Ох, не люблю я цього імені – геть нудне. А мені ще й нагадує про мою тітку Джинні. Вона назвала трьох своїх дочок Фейт, Хоуп і Черіті[24]24
  Фейт, Хоуп, Черіті – англійські відповідники імен Віра, Надія, Любов.


[Закрыть]. Фейт ні в що не вірила, Хоуп нічого не сподівалася… все їй було не те. А Черіті – ох, і зажерлива виросла. Тебе треба кликати Червоною Трояндою – ти схожа на неї, коли розлютишся. Я називатиму тебе Червоною Трояндою. То що, підманула ти мене, мала… змусила вернутися до церкви. Я вернуся – але раз на місяць, мала… пам’ятай – раз на місяць. А може, ну його, мала? Колись я жертвував пастору сотню на рік. Якщо пообіцяю дві – ти дозволиш мені не ходити до церкви, га?

– Ні, пане Дуглас, – лукаво всміхнулася Фейт. – Я хочу, щоб ви й до церкви ходили.

– Ну, угода є угода. Дванадцять разів на рік, може, і витримаю. Ох, і галасу буде в церкві, коли я знову туди прийду! То стара Сьюзен Бейкер каже, що я потраплю до пекла? А ти як гадаєш, мала – так воно буде чи ні?

– Надіюся, що ні, пане Дуглас, – промимрила спантеличена Фейт.

– Чому надієшся, га? Скажи, чому ти надієшся? Поясни-но мені, мала, поясни.

– Бо… це, мабуть, дуже неприємне місце, пане Дуглас.

– Неприємне? То ще який у кого смак. Янголи набридли б мені швидше. Уяви-но стару Сьюзен із німбом, га?

Фейт уявила – і раптом щиро й весело засміялася. Норман схвально дивився на неї.

– Кумедно, га? Ох, як ти мені подобаєшся! А щодо церкви… скажи-но мені: твій татусь уміє проповідувати?

– Він чудовий проповідник, – мовила вірна Фейт.

– Невже? Але я перевірю… я пошукаю в нього вад! Хай добирає слів у моїй присутності! Я впіймаю його… зажену його в пастку… я знайду вади в його промові. Коли вже я ходитиму до церкви, то розважатимуся добряче. А він читає казання про пекло?

– Ні-і-і… Мабуть, ні.

– Шкода. Я люблю такі проповіді. Скажи йому: як хоче, щоб я не нудився, раз на півроку нехай читає казання про пекло, і що гучніше там шкварчатиме сірка, то краще. Я люблю, коли в церкві пашить. А яка втіха буде старим дівулям! Вони глядітимуть на безбожного Нормана Дугласа й сичатимуть подумки: «Ось тобі, гріховоднику! Ось, що на тебе чекає!». Я доплачуватиму по десять доларів за кожну таку проповідь – знай собі, умовляй татуся! А от і Вілсон варення несе. Подобається, га? Це тобі не натоптиво. Скуштуй!

Фейт чемно проковтнула велику ложку варення, що тицьнув їй Норман. На щастя, воно виявилося смачне.

– Найкраще сливове варення у світі, – проголосив Норман, із грюкотом ставлячи перед нею велику розетку. – Я радий, що тобі смакує; візьмеш собі два слоїчки. Бач, мала, я не жаднюга, та й не був ним ніколи. Тут мене диявол не зажене в глухий кут. А що Естер не мала собі нових капелюхів, то я в тім не винен. Сама на них ощадила, а гроші віддавала на тих жовтопиких китайців. Я в житті не дав ані цента на місії – і не дам. Гляди, не знаджуй мене цим, мала! Пастору сотню на рік і щомісяця раз до церкви; та я не псуватиму добрих поган, щоб із них постали кепські християни! Бач, мала, вони вже не згодяться ні до раю, ні до пекла – нікудишні стануть… геть зіпсовані. Вілсон, та всміхніться ж ви, га? Лихий його зна, як то ви, жінки, умієте сердитися. Я ні разу в житті так не киснув. Зі мною хіба – стук, грюк, а тоді – пф-ф-ф… гроза минула, і знову сонце, і я погідний, хоч до рани прикладай.

Після вечері Норман заявив, що відвезе Фейт додому, і навантажив бричку яблуками, капустою, картоплею, гарбузами, та ще й додав кілька слоїків із варенням.

– А осьде котик із клуні. Хочеш – і його тобі подарую. Тільки скажи!

– Ні, дякую, – рішучо відказала Фейт. – Я не люблю котів, і в мене є півень.

– Ох, що вона каже! Півня ж не можна пригорнути, як кошеня! Та й де таке чувано – щоб когута тримати в хаті? Візьми-но кота. Я хочу віддати його в добрі руки.

– Ні. У тітки Марти теж є кіт, він може вбити зайду.

Хоч-не-хоч Норман мусив визнати за нею слушність.

Він запріг у бричку жеребця-дволітка й весело домчав Фейт аж до самого пасторського будинку, поклав гостинці на кухоннім ґанку і, вйокнувши, прогарчав:

– Раз на місяць, мала – не більше, ніж раз на місяць!

Фейт пішла спати, відчуваючи, як їй забило дух і паморочиться, наче вона щойно вибралася з велетенської вирви. Вона була щаслива. Можна вже не боятися, що їм доведеться покинути Глен, і цвинтар, і Долину Райдуг. Утім, засинаючи, вона терзалася жахливим спогадом про те, як Ден Різ обізвав її «свинюшницею». Певно, дібравши влучне прізвисько, він кликатиме її так за першої-ліпшої нагоди.

Розділ 17
Подвійна звитяга

Норман Дуглас з’явився в церкві першої листопадової неділі, наробивши там сподіваного галасу. Пан Мередіт неуважно потис йому руку на ґанку й замріяно поцікавився здоров’ям пані Дуглас.

– Кепсько було десять років тому, коли я щойно поховав її, але тепер, надіюся, полегшало, – пророкотав Норман, на жах і превелику втіху всіх, окрім пана Мередіта, який сумлінно обмірковував назву останнього розділу нинішнього казання, тож не мав гадки ні про те, що відповів йому Норман, ані про те, що він сам запитав у нього.

Після церкви Норман перехопив Фейт біля хвіртки.

– Дотримав слова, Червона Трояндо, бачиш – дотримав слова. Тепер вільний до першої грудневої неділі. Добре було казання, мала – дуже добре. Татусь у тебе розумак, хоча з лиця й не скажеш. Та він дещо суперечив сам собі – перекажи, що він сам собі суперечив. І скажи, що в грудні я хочу послухати про сірку й вогонь. Нема як краще провести рік, мала – з пекельним вогником. А новий рік почати з милої, духмяної бесіди про небеса. Хоча то буде не так цікаво, мала – і наполовину не так цікаво. Але я хотів би знати, що твій татусь думає про небеса. Думати він уміє, а то величезна рідкість – такого зустріти, що вміє думати. Але він таки суперечив собі. Хе-хе! Запитай його якось, мала, коли він прокинеться, чи може Господь створити таку велику брилу, що й Сам її підняти не подужає? Не забудь, мала. Хочу почути, що він скаже. Я цим питанням багатьох пасторів загнав уже на слизьке.

Отож Фейт рада була втекти від нього додому. Ден Різ, що стояв у хлопчачому гурті неподалік, глипнув на неї й уже відкрив був рота, щоб гукнути в спину: «Свинюшниця!», проте не наважився вимовити це слово на церковнім подвір’ї. Зовсім інакше Ден почувався в школі, тому, зустрівши Фейт на обідній перерві в ялиновім гайку, він укотре загиготів:

– Свинюшниця! Свинюшниця! Півнючка!!!

Зненацька Волтер Блайт підвівся з моховитої подушки за зграйкою молоденьких ялин, де він сидів із книжкою, блідий, проте з рішучим вогнем в очах.

– Замовкни, Дене Різ! – вигукнув він.

– Здоров, панно Волтере, – утяв анітрохи не збентежений Ден і, спритно видершись на паркан, почав глумливо виспівувати: – Боя-боя-боягуз на базарі вкрав гарбуз!

– Ти інцидент! – презирливо мовив Волтер, іще сильніше збліднувши. Він мав туманне уявлення про те, що означає слово «інцидент»; утім, Ден геть його не знав і вирішив, що то якась дошкульна образа.

– Боя-боя-боягуз! – крикнув він знову. – А твоя мати пише брехні! А Фейт свинюшниця! Свинюшниця! Свинюшниця! І півнючка! Півнючка! Півнючка! Боя-боя-боягуз…

Аж раптом Ден умовк. Волтер підскочив до нього й одним метким ударом збив на землю. Фейт привітала його безславне падіння вибухом реготу й оплесками. Ден підвівся, побуряковілий від люті, і знову видерся на паркан. Та в цю мить пролунав дзвоник, а Ден знав, що спіткає тих, хто запізниться на урок до пана Гезерда.

– Ми будемо битися! – завив він. – Боя-боя-боягуз!

– Коли схочеш, – відповів Волтер.

– О ні, Волтере, ні, – запротестувала Фейт. – Не бийся з ним. Мені байдуже, що він каже, і я не зважатиму на таких дурнів як він.

– Він образив тебе й мою маму, – незворушно правив своєї Волтер. – Нині після школи, Дене.

– Я мушу йти додому – батько велів на городі картоплю збирати, – буркнув Ден. – Краще завтра.

– Гаразд. Завтра після школи-отут, – згодився Волтер.

– І я натовчу твою пещену мармизу, – пообіцяв Ден.

Волтер здригнувся – не від страху перед погрозою, але від огиди. Це прозвучало так бридко й вульгарно. Проте до класу він увійшов із гордо піднятою головою. За ним дріботіла спантеличена Фейт. Їй було неприємно, що Волтер битиметься з тим малим ужакою, проте… о, він був чудовий! І він битиметься за неї, Фейт Мередіт, і покарає її кривдника! Він неодмінно переможе – такі очі прикликають звитягу!

Утім, до вечора певність Фейт у її заступникові похитнулася. На післяобідніх уроках Волтер сидів принишклий і смутний.

– Якби ж то був Джем, – зітхнула Фейт, сидячи з Уною на могильній плиті Єзекії Поллока. – Він справжній боєць і вмить переміг би Дена. А Волтер зовсім не вміє битися.

– Я так боюся, що він постраждає, – зітхнула й Уна, котра не любила бійок і не могла збагнути затаєного тріумфу, що вчувався їй у поведінці Фейт.

– Не постраждає, – знітилася Фейт. – На зріст він так само високий, як Ден.

– Але Ден старший, – відказала Уна. – Майже на цілий рік.

– Коли на те, Ден рідко б’ється з іншими хлопцями, – заперечила Фейт. – Я думаю, він і сам боягуз. Він не чекав, що Волтер погодиться битися – інакше не обзивався б у його присутності. Ох, Уно, якби ти бачила, як Волтер дивився на нього! Я вся затремтіла – але то був приємний трепет. Він був схожий на Галаада з тієї поеми, що тато читав нам у суботу[25]25
  Ідеться про поему А. Теннісона «Лицар Галаад».


[Закрыть].

– Я не хочу, щоб вони билися. Треба завадити цьому, – сказала Уна.

– Ні, тепер вони вже мусять! – вигукнула Фейт. – Це справа честі. Уно, не смій нікому розповідати, бо я більше нічого тобі не звірю.

– Не розповім, – погодилася Уна. – Але дивитися бійку не буду – одразу піду додому.

– Як собі хочеш. Я муситиму лишитися. Інакше то буде підло – адже Волтер битиметься за мене. Я пов’яжу йому на рукав свою стрічку – так слід ушанувати свого лицаря. Добре, що пані Блайт подарувала мені на день народження блакитну стрічку для кіс. Я носила її тільки двічі, тож вона майже нова. Але… ох, як би мені хотілося, щоб Волтер справді переміг. Якщо Ден відлупцює його, це буде так… так принизливо.

Сумніви Фейт значно посилилися б, якби вона бачила свого захисника в цю мить. Коли Волтер прийшов додому зі школи, праведний гнів у його душі майже цілком заступило нове гризьке відчуття. Завтра він мусить побитися з Деном Різом… але він не хоче… йому неприємно й думати про таке. І все ж він невідступно міркував про бійку. Хлопець ані на мить не міг відігнати тривожних думок. Чи буде йому боляче? Він страшенно боявся болю. Невже йому судилося зазнати поразки й ганьби?

За вечірнім столом Волтер геть не міг їсти. Сьюзен напекла цілий таріль його улюбленого печива у формі мавп, та він ледь подужав проковтнути одне. Джем з’їв чотири. Волтер не розумів, як він може їсти. Як узагалі хтось може їсти? Як можуть його рідні весело розмовляти, мовби нічого й не сталося? Мама сиділа на чолі стола, зарум’яніла й усміхнена. Вона не знала, що наступного дня її син мусить битися. «Чи була б вона така весела, якби знала?» – тоскно міркував Волтер. Джем «клацнув» Сьюзен своїм новим фотоапаратом; знімок обійшов увесь стіл, і Сьюзен страшенно обурилася.

– Я не красуня, пані Блайт, дорогенька, і знаю це, та й завжди знала, – журливо сказала вона, – але в те, що я така страхолюдина, як на цій фотографії, я не повірю ніколи… ніколи!

Джем та Енн засміялися. Волтер не міг цього чути. Він підхопився з-за столу й кинувся до своєї кімнати.

– Щось на умі в цього хлопця, пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен. – Він геть нічого не їв. Може, знову складає вірш?

Проте горопашний Волтер був дуже далекий від зоряних сфер поезії. Він сів, зіперши лікті на підвіконня при відчиненім вікні, і втомлено поклав голову на руки.

– Волтере, ходімо до гавані! – закричав Джем, вдираючись у кімнату. – Хлопці нині палитимуть сухотрав’я на дюнах. Тато дозволяє нам піти. Ходімо!

Іншим разом Волтер був би щасливий. Він обожнював дивитися, як горить сухотрав’я на дюнах – та нині категорично відмовився йти, і марні були всі заохочення й умовляння. Розчарований Джем, що не хотів самотою долати неблизький вечірній шлях до гавані, подався до свого музею на горищі й утупився в книжку. Невдовзі розчарування його минуло, а він поринув у захопливі пригоди героїв старого роману, уявляючи себе славетним генералом, який на полі великого бою веде своє військо до перемоги.

Волтер сидів при вікні аж до пізньої ночі. Ді прийшла й запитала, що з ним, але хлопець не міг говорити про це навіть із нею. Йому здавалося, що розмова зробить бійку частиною дійсності, від якої він палко бажав утекти. Навіть думати про це було нестерпно. За вікном на кленах шаруділо висхле, зів’яле листя. У бездоннім сріблястім небі згасло рожеве й полум’яне сяйво, а над Долиною Райдуг зійшов статечний круглобокий місяць. Обрій за дальніми пагорбами взявся багряними відблисками вогню. То був один із тихих ясних вечорів, коли всі, навіть найдальші звуки, чути дуже виразно. Поза ставком дзявкотіла лисиця, до гленської станції, пихкаючи, надходив поїзд, у кленовім гаю навіжено кричала блакитна сойка, з пасторського моріжку долинав сміх. Як можуть люди сміятися? Як можуть існувати сойки, поїзди й лисиці – так, наче завтра нічого не має відбутися?

– Я хочу, щоб усе було вже позаду, – простогнав Волтер.

Уночі він майже не спав і зранку ледь міг їсти кашу. Ох, Сьюзен дає надто щедрі порції! Пан Гезерд відзначив, що того дня на уроках він був байдужий і неуважний. Фейт Мередіт і собі витала думками далеко від класу. Ден Різ потайки малював на своїй грифельній дошці дівчат зі свинячими та півнячими головами й підносив угору, щоб усі бачили. Звістка про майбутню бійку розійшлася по школі, тому, коли після уроків Ден і Волтер прийшли в ялинник, більшість дівчат і хлопців були вже там. Уна пішла додому, та Фейт лишилася й пов’язала блакитну стрічку Волтерові на рукав. Волтер зрадів, побачивши, що в юрбі учнів немає ні Джема, ні Ді, ані Нен. Чомусь ніхто з них нічого не чув, отож вони й собі пішли додому разом із Уною. Волтер відважно поглянув у вічі Денові. В останню мить страх його здимів, але думати про бійку досі було гидко. Усі присутні бачили, що веснянкувате обличчя Дена пополотніло сильніше, ніж Волтерове. Один зі старших хлопців дав сигнал до початку бійки й Ден ударив Волтера в лице.

Волтер поточився. Удар пронизав його чутливе тіло, та вже за мить він не відчував болю. Щось незвідане огорнуло його, наче хвилею. Обличчя його спалахнуло, очі сяйнули вогнем. Учні гленської школи не уявляли, що цей «тютя» може бути таким. Він кинувся на Дена й зчепився з ним, як молодий дикий кіт.

Гленські хлопці не мали чітких правил для бійок. Кожен діяв на власний розсуд, приймаючи удари й завдаючи їх у відповідь. Волтер бився з навісною люттю й відчуттям задоволення від поєдинку, проти яких Ден не міг устояти. Усе скінчилося дуже швидко. Волтер не тямив себе, доки червона пелена розвіялася з-перед його очей і він збагнув, що стоїть коліньми на поваленім Дені, а з носа в того – о, який жах! – юшить кров.

– То що тобі, досить? – процідив Волтер крізь стиснуті зуби, і Ден понуро визнав, що так.

– Моя мати не пише брехні?

– Ні.

– Фейт Мередіт не свинюшниця?

– Ні.

– І не півнючка?

– Ні.

– Я не боягуз?

– Ні.

«А ти брехун?» – хотів був запитати Волтер, але йому завадив жаль і він не став принижувати Дена ще більше. До того ж, вигляд крові був жахливий.

– То йди собі, – презирливо кинув він.

Хлопці, що сиділи рядком на паркані, заплескали в долоні, проте дівчата плакали. Їм було страшно. Вони й раніше споглядали школярські бійки, та жоден із учнів не був схожий на Волтера під час сутички з Деном Різом. Волтер вселяв у них жах. Вони боялися, що він уб’є Дена, і тепер істерично схлипували – усі, крім Фейт, що стояла пряма, напружена, з розчервонілими щоками.

Волтер не хотів чути ніяких похвал. Він перескочив паркан і кинувся схилом пагорба вниз у Долину Райдуг. Він не відчував переможної радості – у душі його було хіба спокійне усвідомлення виконаного обов’язку й відомщеної честі… та ще його трохи нудило на згадку про закривавлений ніс Дена Різа. То було так бридко – а Волтер не зносив нічого бридкого. До того ж, він збагнув, що й сам потовчений. Губа була роздерта й підпухла, око боліло. У Долині Райдуг Волтер зустрів пана Мередіта, який вертався додому з пообідньої гостини в сестер Вест. Панотець серйозно глянув на нього.

– Волтере, ти, певне, бився?

– Так, пане Мередіт, – мовив хлопець, очікуючи догани.

– Чому?

– Ден Різ сказав, що моя мати пише брехні, і назвав Фейт свинюшницею, – просто відповів Волтер.

– О-о! Тоді ти гідно вчинив, Волтере.

– Пане Мередіт, ви думаєте, що битися – це правильно? – поцікавився Волтер.

– Не завжди… і не часто… але іноді це потрібно, – мовив Джон Мередіт. – Наприклад, коли ображають жінок – як у твоєму випадку. Моє гасло, Волтере: не бийся, доки не певен, що мусиш, а тоді віддай бійці всі сили. Попри різноманітні відзнаки на твоєму обличчі та одязі, я здогадуюся, що ти переміг.

– Так, я змусив його забрати всі свої слова назад.

– Добре… дуже добре. Волтере, я й не знав, що ти такий боєць.

– Я ще ніколи досі не бився… і не хотів битися до останньої миті, – мовив Волтер, бажаючи зняти з душі тягар, – та потім, коли бійка вже почалася… мені це сподобалося.

В очах превелебного Джона блиснув молодечий вогник.

– А спершу… ти… трохи боявся?

– Я дуже боявся, – відповів чесний Волтер, – але, пане Мередіт, більше я не боятимуся. Це гірше, аніж те, чого боїшся. Завтра я попрошу тата відвезти мене в Лобридж, щоб вирвати хворий зуб.

– Теж правильно. «Сильніш терзає болю страх, ніж біль». Знаєш, Волтере, хто написав ці слова? Шекспір[26]26
  Пан Мередіт хибно приписує Шекспіру цитату з поеми англійського автора Філіпа Сідні «Аркадія».


[Закрыть]. Не було у світі людського переживання чи почуття, про яке не знав би цей дивовижний чоловік. Удома скажеш матері, що я пишаюся тобою.

Волтер не сказав їй цього, та розповів про все інше, і вона поспівчувала йому, і зраділа, що він вступився за Фейт, і змастила цілющою маззю всі його рани, і натерла розпечені скроні одеколоном.

– Невже всі мами такі хороші, як ви? – мовив Волтер, пригортаючись до неї. – Ви варті того, щоб захищати вас.

У вітальні Енн застала Сьюзен та панну Корнелію, які залюбки вислухали всю історію. Особливо вдоволена була Сьюзен.

– Я рада, що він так славно побився, пані Блайт, дорогенька. Можливо, тепер він викине з голови свою поетичну бридню. А того гаспида Дена Різа я завжди не зносила. Пані Еліот, чом ви не сядете біля каміна? Ці листопадові вечори страшенно вогкі.

– Дякую, Сьюзен, мені не холодно. Я була ще в пасторськім домі й там добряче зігрілася, хоч і мусила піти на кухню, бо ж вогню більше ніде не було. Ох, яка то кухня – достеменне руйновище, повірте мені. Пана Мередіта не було вдома. Не знаю, куди він пішов, але так собі думаю, що до панянок Вест. Енн, рибонько, цієї осені він часто буває в них, і вже подейкують, що він упадає за Розмарі.

– Він мав би дуже милу жінку, якби побрався з Розмарі, – мовила Енн, підкидаючи хмизу у вогонь. – Вона одна з найчарівніших дівчат, яких я зустрічала, і, поза всяким сумнівом, належить до племені тих, хто знає Йосипа.

– Та-а-ак… але вона англіканка, – засумнівалася панна Корнелія. – Авжеж, ліпше так, ніж якби вона була методисткою, та я гадаю, пан Мередіт міг би знайти собі добру жінку і у своїй власній парафії. Але хтозна, може, у нього й немає ніяких намірів. Щойно місяць тому я зустріла його, та й кажу: «Пане Мередіт, вам слід одружитися знову». А він глянув на мене так, наче я бовкнула щось непристойне. «Пані Еліот, моя дружина в могилі», – відповів отим своїм тихим святенницьким тоном. «Певна річ, – сказала я, – інакше я не радила б вам узяти собі іншу жінку». А він подивився на мене з іще більшим жахом. Не знаю я, чи справді він упадає за Розмарі. Варто лиш нежонатому пастору двічі зайти в дім незаміжньої жінки, як у плітках їх уже й починають женити.

– Я думаю – коли маю право сказати таке, – що пан Мередіт надто сором’язливий для залицянь, – урочисто промовила Сьюзен.

– О ні, він не сором’язливий, повірте мені, – відказала панна Корнелія. – Замріяний – так, але не сором’язливий. Та попри всю свою замрію й неуважність, про себе, як типовий чоловік, він дуже високої думки. Тож коли раптом прокинеться – духу йому не забракне покликати жінку під вінець. Ні, біда в тім, що він обманює себе, вважаючи, ніби серце його поховане разом із пані Мередіт – а воно ж б’ється у нього в грудях, як і в усякого іншого. Можливо, він захопився Розмарі Вест, а можливо, і ні. Вона вправна господиня й мила дівчина, і стане доброю матір’ю тим чотирьом занедбаним бідолашкам. До того ж, – визнала панна Корнелія, поступаючись, – моя рідна бабця теж була англіканкою.