Текст книги "Діти з Долини Райдуг"
Автор книги: Люсі Монтгомері
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)
Розділ 6
Мері лишається в домі пастора
Наступного дня пасторські діти взяли Мері з собою до церкви. Спершу вона огиналася.
– Хіба ти не ходила до церкви на тім боці затоки? – спитала Уна.
– Аякже. Пані Вайлі надто не вчащала, а я ходила, як тільки вдавалося. Сильно мені подобалося піти десь і годинку спокійно посидіти. Таж нині не можу я йти до церкви в такому старому дранті.
Цю заковику розв’язала Фейт, позичивши Мері одну із власних святкових суконь.
– Вона полиняла трішки й два ґудзики відірвалися, але, напевно, згодиться.
– Ґудзики я пришию, – рішучо сказала Мері.
– Як можна шити в неділю? – жахнулася Уна.
– Чом би й ні? У неділю то ще й ліпше, коли справа добра. Дайте мені голку з ниткою, а самі не дивіться, як такі полохливі.
Шкільні черевики Фейт і стара оксамитова чорна шапочка, що лишилася по Сесілії Мередіт, доповнили вбрання Мері й вона вирушила до церкви, де поводилася цілком чемно й не привертала зайвої уваги, хоч деякі парафіяни ззиралися на незнайому бідно вдягнену дівчинку поруч із дітьми пастора. Мері статечно вислухала проповідь і впевнено й охоче долучилася до загального співу. У неї виявився сильний, чистий голос і музикальний слух.
– «Кров Його – очисток у Бога»[8]8
Мері плутає слова із церковного гімну – «Кров його очистить убогих».
[Закрыть], – захоплено виводила Мері.
Пані Мілгрейв, яка сиділа на лаві саме попереду неї, враз озирнулася й пильно оглянула дівчинку з голови до ніг. Мері, сповнена бажання втнути бодай невеличкий бешкет, показала їй язика, на превеликий жах Уни.
– Не втрималася я, – пояснила Мері після церкви. – А чого вона так вирячилася? Добрі манери! Я рада, що показала їй язика, дарма ще сильніше не висолопила. Слухай, Уно, я бачила в церкві Роба Мак-Алістера з того боку затоки. Розкаже він про мене пані Вайлі, га? Як ти гадаєш?
Утім, пані Вайлі не з’явилася, і вже через кілька днів діти забули про неї. Мері, як так і треба, мешкала в пасторськім домі, проте відмовилася ходити до школи з рештою Мередітів.
– Нє. Я свою науку знаю, – відрубала вона, коли Фейт почала намовляти її. – У пані Вайлі я чотири роки до школи ходила. Більше не хочу. Щораз мене там сварили за те, що уроків не вивчила – хай йому всячина! Мені на них і часу не ставало.
– Наш учитель тебе не сваритиме. Він дуже хороший і добрий, – наполягала Фейт.
– Я тобі сказала: не піду. Я вмію читати, писати й лічити – навіть дроби знаю. Доста з мене. Ви собі йдіть, а я вдома лишуся. Нічого не вкраду – присягаюся, що я чесна.
Отож, доки Фейт, Уна, Джеррі й Карл сиділи на уроках, Мері прибирала в домі, геть видозмінивши його за кілька днів. Вона підмела кімнати, витерла порох із меблів і навела всюди лад, перетрусила перину в кімнаті для гостей, пришила відірвані ґудзики, охайно поцерувала білизну й навіть удерлася в бібліотеку з віником та ганчіркою, велівши панові Мередіту зачекати деінде, поки вона прибере. Та все ж було одне приміщення, куди Мері не дістала дозволу ввійти, попри всі зусилля й стратегічні хитрощі. Тітка Марта, хай яка підсліпувата, глуха й геть наївна, заповзялася одноосібно господарювати на кухні.
– Кажу вам, якби стара Марта пустила мене куховарити, ви їли б, як люди, – обурено розповідала Мері пасторським дітям. – Не було б ані «тотожності», ні грудкуватої каші, ні збираного молока. Хтозна-куди вона діває всі вершки!
– Кота годує, – пояснила Фейт. – Розумієш, то її кіт.
– Ох, я б її відчихвостила! – скрушно озвалася Мері. – Котів я не зношу. Усі вони диявольського роду, як один. Поглянеш їм в очі – і видно. Ну, стара Марта не пустить мене на кухню, то й квит, нічого не вдієш. Та ох, болить мені серце бачити, як вона харч переводить нінащо.
Опісля школи всі йшли бавитися в Долину Райдуг. Мері відмовилася проводити час на цвинтарі, запевнивши, буцім боїться привидів.
– Привидів не існує, – мовив Джем Блайт.
– Невже?
– А ти сама бачила привидів?
– Сотню разів, – відказала Мері.
– І які вони? – поцікавився Карл.
– Страшнючі. У білих платтях, зі скелетними руками й головами.
– І що ти тоді робила? – запитала Уна.
– Тікала геть, як скажена, – мовила Мері, проте зашарілася, впіймавши погляд Волтера. Хтозна-чому він лякав її. Мері зізналася пасторським донькам, що її кидає в дрож від самого виразу Волтерових очей.
– Як на нього дивлюся, – сказала вона, – згадую всі свої брехні та й думаю, що ліпше було би завжди казати правду.
Найбільше з усіх Мері подобався Джем. Коли він узяв її з собою на інглсайдське горище й показав колекцію «дрібничок», успадкованих від капітана Джима Бойда, вона була надзвичайно втішена й задоволена. Удалося їй завоювати й прихильність Карла, виявивши щиру цікавість до розглядання мурах та жуків. Безперечно було, що із хлопцями Мері ладнає краще, ніж із дівчатами – скажімо, другого ж дня по знайомстві вона люто посварилася з Нен Блайт.
– Твоя мати – відьма, – презирливо чмихнула Мері. – Руді тітки – завжди відьми, усі як одна.
Невдовзі вона погиркалася й із Фейт через півня Адама. Мері бундючно заявила, що в того надто короткий хвіст. Розлючена Фейт відказала, що Богові ліпше знати, короткий чи довгий хвіст має носити півень. Увесь наступний день дівчата не розмовляли. Мері тактовно поставилася до голомозої й одноокої ляльки, яку показала їй Уна, та варто було меншій дівчинці поділитися з нею іншим безцінним скарбом – картинкою, що зображала янгола з немовлям на руках, Мері підняла його на глум, сказавши, що то не янгол, а достеменний привид. Уна втекла до своєї кімнати й розплакалася, проте Мері знайшла її там, пригорнула і з каяттям у виразі та поставі благала пробачити їй. Ніхто не міг довго сердитися на Мері Ванс – навіть Нен, котра, маючи схильність плекати образи, так остаточно й не подарувала їй дошкульних слів на материну адресу. А проте Мері була весела й знала багато жаских історій про привидів. Бавитися в Долині Райдуг із нею виявилося незрівнянно цікавіше. Вона навчилася грати на дримбі й невдовзі перевершила в цьому самого Джеррі.
– Нема такого, щоб я собі не зуміла, коли захочу, – пихато виснувала Мері, що не гаяла жодної змоги похизуватися. Вона навчала Блайтів та Мередітів надимати бульбашки з листя дудлеї, котра заполонила ввесь старий сад Бейлі, смакувати ягодами, що проростали в щілинах цвинтарної огорожі, вона показувала їм химерні картини з тіней, викручуючи свої гінкі довгі пальці. А коли діти йшли по соснову живицю до лісу, Мері завжди збирала її найбільше й вихвалялася цим. Іноді вона безмежно дратувала їх, іноді ж вони палко любили її. Проте вона незмінно цікавила їх усіх, отож нові друзі покірно визнали її за ватажка й уже через два тижні не могли уявити свого життя без Мері Ванс.
– Дивно, що пані Вайлі мене не шукає, – мовила якось Мері. – Не збагну я цього.
– Може, вона вже й не шукатиме, – відповіла Уна. – Тоді ти лишишся в нас назавжди.
– Нє, ми в цьому домі вдвох зі старою Мартою не потовпимось, – буркнула Мері. – Добре мати їсти, скільки влізе – часто я думала, як воно, – таж я люблю, щоб і смачно було! А пані Вайлі ще сюди дістанеться. Вона вже мені, певно, різку наготувала. Удень я сильно про це не думаю, але вночі… ох, дівчата, лягаю там на горищі, і думаю, думаю, аж майже хочу, щоб нарешті вона прийшла, та й квит. Одна лупка буде не гірша, аніж десятки тих, що я подумки вже знесла після втечі. Вас колись лупцювали?
– Ні, звісно, ні! – обурено скрикнула Фейт. – Тато ніколи не вчинив би так.
– Не знаєте ви життя, – зітхнула Мері заздрісно, а проте й дещо зверхньо. – Не зрозумієте моєї долі. А Блайтів, певно, теж ніколи не лупцювали?
– Ні… мабуть, ні. Але, здається, їм усім давали ляпанці, коли вони були малі.
– Ляпанці – то дурниця, – зневажливо відказала Мері. – Якби мої батьки дали мені ляпанця, я подумала би, що вони мене гладять. Нечесно в цьому світі жити. Хай би мені вже дісталася моя лупка, та щось її, клятої, забагато виходить.
– Це погане слово, Мері, – докірливо мовила Уна. – І ти обіцяла його не вживати.
– Ой, відчепися, – пирхнула Мері. – Якби ти знала, що я могла би сказати, якби захтіла, то й цим собі голову не сушила б. А ще я зовсім покинула брехати, відколи тут живу, і ти це знаєш.
– А як же привиди, що ти їх нібито бачила? – мовила Фейт.
Мері зашарілася.
– То інше, – сердито втяла вона. – Я знала, що ви не повірите, та й не треба мені було, щоб ви вірили. Але якось увечері, ще на тім боці затоки, я таки бачила страшне коло цвинтаря, хай мене грім поб’є. Не знаю, що то було – привид чи стара біла шкапа Сенді Крофорда, але тікала я звідтіля, як навіжена.
Розділ 7
Скандальний випадок із рибою
Рілла Блайт гордо й навіть трішки манірно чимчикувала головною вулицею Глена з кошичком ранніх солодких, запашних суниць, які дбайливо виростила Сьюзен у сонячному закутку городу, а тепер веліла їй віднести в дім панотця й віддати самому панові Мередіту або ж тітці Марті. Маленька страшенно пишалася цим відповідальним дорученням і мала несхитний намір дотримати всіх настанов.
Сьюзен убрала її в гарненьку білу крохмальну вишиту суконьку із блакитним паском і розцяцьковані намистинами туфельки. Довгі рудаві кучері дівчинки вона охайно зачесала й уклала і, з поваги до пасторської рідні, дозволила Ріллі надіти святкового капелюха. То було щось пишне й надзвичайне, більш відповідне смакові Сьюзен, ніж Енн, і Ріллина жіночна душенька впивалася власною досконалістю попід розкішним огромом стрічок, мережив та квітів на голові. Вона ні на мить не забувала про свою вроду і, боюся, до пасторського подвір’я додибала штивною й поважною ходою. Ця хода, чи то святковий капелюх, а чи те й друге вкупі, роздратувало Мері Ванс, яка тієї миті саме розхитувалася на хвіртці. Окрім того, Мері була сердита: тітка Марта допіру вигнала її з кухні, не дозволивши начистити картоплі.
– Еге, а самі подасте картоплю на стіл недочищену й недоварену! Та я радітиму на вашім похороні! – виснула Мері й пішла, грюкнувши кухонними дверима так, що це почула навіть тітка Марта. Пан Мередіт у бібліотеці відчув, як здригнувся дім, і відсторонено припустив, що це, очевидячки, землетрус, та потім знову поринув у підготовку до проповіді.
Мері зіскочила із хвіртки й постала перед вирядженою інглсайдською панянкою.
– Що там у тебе, давай, – звеліла вона, простягаючи руку по кошик.
– Тше для пана Мередіта, – затято й несхитно прошепелявила Рілла.
– Давай. Я сама йому передам, – наполягала Мері.
– Ні. Ш’южен веліла віддати тше тільки панові Мередіту або тітші Марті, – заперечила Рілла.
– Думаєш, ти така важна птиця, коли вбрана, як лялька? – скривилася Мері. – Дивись на мене! Я в лахмітті, і мені начхати! Ліпше в рам’ї ходити, ніж лялечкою, як ти! Хай тебе вдома під скляний ковпак посадять! Дивись на мене! Дивись на мене! Дивись на мене!
І, підхопивши свою подерту спідницю й вигукуючи: «Дивись на мене!», Мері пустилася в божевільний танок довкруж очманілої Рілли, поки тій геть запаморочилося в голові. Та коли гостя спробувала тихцем прослизнути у хвіртку, Мері знов напалася на неї.
– Давай мені кошик! – наказала вона з лютим вишкіром. Мері неперевершено вміла корчити різноманітні гримаси й умить надавати обличчю найхимерніших виразів, на тлі яких її чудернацькі світлі очі вергали достоту лячні іскри.
– Не дам, – видихнула Рілла, перестрашена, проте рішуча. – Пушти мене, Мері Ванш!
Мері відпустила її на мить і роззирнулася. Зненацька побіля хвіртки вона вздріла сушарку із шістьма величенькими рибинами. Хтось із парафіян приніс панові Мередіту кілька рибин тріски – вочевидь замість грошей, які обіцяв докласти до пасторської платні, але так цього й не зробив. Пан Мередіт подякував йому й тієї ж миті забув про тріску, що напевне притхнулася б, якби невтомна Мері не випатрала її й не розвісила на сушарці, щоб вив’ялити попід сонцем.
У цю хвилину Мері сяйнула диявольська думка. Вона підскочила до сушарки, здерла звідти пласку рибину завбільшки ледь не з неї саму і, вимахуючи цією неоковирною зброєю, із диким криком кинулася на перелякану Ріллу. Уся Ріллина відвага здиміла. Дістати прочухана сушеною тріскою – о, це було щось нестерпне й нечуване. Заверещавши, дівчинка впустила кошик і рвонула геть. Стиглі ягоди, які так дбайливо збирала Сьюзен, рожевою зливою ринули вздовж курного шляху, де їх топтали ноги втікачки й гонительки. Та Мері вже не згадувала про кошик і його вміст, а тішилася тільки думці, що Рілла Блайт її до смерті боїться. Зараз вона покаже цій малій принді, як хизуватися платтячками!
Промчавши схилом униз, Рілла вискочила на вулицю. Страх додавав їй прудкості, аж вона спромагалася бігти на кілька кроків попереду Мері, яка, регочучи, коли-не-коли мусила зупинятися, та все ж, не вельми задихана, вимахувала в повітрі рибиною й видавала пекельні зойки, від яких кров стигла в жилах. Зачувши їх, усі на головній гленській вулиці кинулися до хвірток та вікон, щоб уздріти сенсацію. Мері знала, що справляє ефектне враження, і впивалася ним. Рілла, знесилена й геть осліпла від страху, збагнула, що більше не може бігти. Ще мить – і це жахливе дівчисько із тріскою наздожене її! Аж ось наприкінці вулиці сердешна крихітка перечепилася й сторчголов полетіла в калюжу просто під ноги панні Корнелії, що вийшла із крамниці Картера Флегга.
Панна Корнелія зрозуміла все з першого погляду – так само, як Мері, що спинилася, урвавши запеклий біг і, війнувши спідницею, кинулася тікати, перш ніж панна Корнелія встигла промовити бодай слово. Угору схилом вона мчала так само швидко, як доти летіла вниз. Панна Корнелія загрозливо стисла вуста, проте наздогнати Мері, певна річ, не могла. Натомість вона підняла горопашну, заплакану, скуйовджену Ріллу й повела додому. Рілла розпачливо хлипала. Її суконька, туфельки й капелюх були безнадійно зіпсовані, а гордість шестилітки зазнала тяжкого удару.
Сьюзен, бліда від люті, вислухала розповідь панни Корнелії про «подвиг» Мері Ванс.
– Гидке дівчисько… ох, і гидке дівчисько, – бубоніла вона, вмиваючи й утішаючи Ріллу.
– Енн, рибонько, цьому треба покласти край, – заявила панна Корнелія. – Так не може тривати далі. Що це за дивна дитина мешкає в пасторськім домі? Звідки вона взялася?
– Очевидно, це дівчинка з того боку затоки, що нині гостює в Мередітів, – мовила Енн, яка вбачала комічний бік у гонитві з рибиною й потай уважала, що Рілла поводилась надто пихато й мала собі справедливу науку.
– Я знаю всі сім’ї з того боку затоки, які вряди-годи відвідують нашу церкву, і те чортеня не належить до жодної з них, – відрубала панна Корнелія. – Вона швендяє в дранті, а в церкві з’являється в старих сукнях Фейт Мередіт. Енн, рибонько, щось тут нечисто, і я з’ясую, що саме, коли вже іншим до того байдуже. Боюся, це те дівчисько намовило Мередітів на витівку в гаю Воррена Міда. Ви чули, що вони ледь не до смерті налякали його матір?
– Ні. Я знаю, що Гілберта викликали до неї, та гадки не маю, що з нею сталося.
– Ну, як ви знаєте, у неї кволе серце. А якось надвечір вона сиділа на ґанку сама, коли це почула жахливі крики з кущів – воістину страхітливі, Енн, рибонько – «Рятуйте!» й «Убивають!» Серце їй так і вхопило. Воррен у клуні й собі почув крик, побіг дивитися, що то, а знайшов усіх Мередітів. Вони сиділи рядочком на поваленім дереві й горлопанили на всю міць. Сказали, що просто бавилися в індіанську засідку й не думали, буцім їх хтось почує. А коли Воррен вернувся додому, його бідолашна матінка лежала на ґанку непритомна.
– Не така вже й непритомна, пані Еліот, можете бути певні, – зневажливо чмихнула Сьюзен, що саме долучилася до розмови. – Я вже сорок років чую про кволе серце Амелії Воррен, відколи їй виповнилося двадцять. Вона просто любить здіймати ґвалт і кликати лікаря, то їй будь-який привід згодиться.
– Здається, Гілберта її серцевий напад не вельми стривожив, – озвалася Енн.
– Можливо, – знизала плечима панна Корнелія. – Та із цього вийшло багато чуток, а Міди, на жаль, методисти, і то ще гірше. Енн, рибонько, що буде із цими дітьми? Я цілі ночі не сплю, так за них непокоюся. Хтозна, чи мають вони що їсти, бо ж їхній батько ввесь у своїх думках, аж навіть не згадує, що в нього є шлунок, а та стара ледацюга нічого й зварити не може, хоч і живе з ними буцім для того, щоби вести господарство. Діти вештаються, де захочуть, а тепер, на канікулах, дурітимуть іще гірше.
– Вони справді весело бавляться, – усміхнулася Енн, пригадуючи знані їй історії про побут Долини Райдуг. – І вони всі – відважні, чесні, щирі та вірні друзі.
– Ваша правда, Енн, рибонько, і я, коли думаю, скільки безладу коїлося між громади із двома плетухами-доньками попереднього пастора, готова все пробачити Мередітам.
– Хай що кажіть, пані Блайт, дорогенька, вони таки славні діти, – мовила Сьюзен. – Шибайголови, звісно, та це краще, ніж вони були б нестерпно милі. Дарма лиш на цвинтарі бавляться. Я, пані Блайт, дорогенька, стою на тім, що так не годиться.
– Таж вони бавляться там тихенько, – мовила Енн, намагаючись оборонити Мередітів. – Не бігають і не кричать, як деінде. Ох, як вони часом галасують у Долині Райдуг! Хоча, певно, свій внесок у це роблять і мої власні малі сміливці. Учора вони бавилися у війну, тому вдавали звуки битви. Мусили це робити, бо в них не було справжньої артилерії – так сказав Джем. Він уже в тому віці, коли всі хлопці хочуть бути вояками.
– Хвалити Бога, вояком він не буде, – урвала її панна Корнелія. – Я не хотіла, щоб наших хлопців виряджали на ту бійню в Південній Африці[9]9
Ідеться про Другу англо-бурську війну 1899–1902 рр., що мала на меті підкорення британською короною південноафриканських республік Оранжевої і Трансваалю й закінчилася перемогою британських військ, на боці яких виступала й канадська армія.
[Закрыть] – проте вона скінчилася, а інших війн, на щастя, уже ніхто не розв’яже. Я думаю, наш світ розумнішає. А щодо Мередітів – я казала й кажу, що все було б добре, якби пан Мередіт одружився.
– Я чула, минулого тижня він двічі заходив до Юрків, – мовила Сьюзен.
– Що ж, – глибокодумно виснувала панна Корнелія, – зазвичай я не схвалюю, коли панотець бере собі жінку серед пастви. Його це псує. Але тут гірше не буде – Елізабет Кірк усі люблять, а інші жінки не прагнуть панькатися із чужими дітьми. Навіть дочки Гіллів комизяться. Жодна з них не намагалася обкрутити пана Мередіта. Елізабет була б йому доброю жінкою, та біда в тім, що вона негарна, а пан Мередіт, хай який неуважний, цінує жіночу вроду. Хіба не типовий чоловік? Щодо цього, то не такий він і мрійник, повірте мені.
– Елізабет Кірк дуже мила, та, подейкують, усі, хто мав нещастя ночувати в домі її матері, замерзали там у кімнаті для гостей ледь не на смерть, пані Блайт, дорогенька, – похмуро озвалася Сьюзен. – Якби я наважилася висловлювати свою думку про таку серйозну справу як шлюб нашого панотця, то припустила би, що Сара, кузина Елізабет з того боку затоки, була би для нього кращою партією.
– Сара Кірк – методистка, – утяла панна Корнелія так, наче Сьюзен запропонувала пасторові побратися з африканською готтентоткою.
– Якби вона вийшла за пана Мередіта, то навернулася б у пресвітеріанство, – відповіла Сьюзен.
Та панна Корнелія похитала головою. Вона була переконана, що той, хто народився методистом, лишиться ним довіку.
– Ні, про Сару Кірк і мови бути не може, – упевнено відказала вона. – Як і про Емеліну Дрю, хоча всі її рідні намагаються їх посватати, і то дуже настирливо, а він про це й не здогадується.
– По правді, Емеліна Дрю геть нетямуща, – мовила Сьюзен. – Вона із тих, пані Блайт, дорогенька, хто спекотного вечора кластиме грілку вам попід ковдру й потім нарікатиме, що ви невдячні. І мати в неї була кепська господиня. Ви чули історію про її ганчірку для посуду? Якось вона її загубила, але наступного дня знайшла – о так, пані Блайт, дорогенька, знайшла в запеченій гусці, яку подала до обіду. Вона поклала її замість начинки! Гадаєте, такій жінці личить бути тещею пасторові? Я так не думаю. Та краще, ніж пліткувати про сусідів, залатаю-но я штани маленькому Джемові. Він страхітливо подер їх учора в Долині Райдуг.
– А де Волтер? – запитала Енн.
– На горищі, і, здається, пані Блайт, дорогенька, робить не те, що слід. Базграє щось у зошиті, а вчитель каже, що цього року в нього кепські оцінки з арифметики. І я добре знаю, чому – пише віршики замість розв’язувати задачі. Боюся, пані Блайт, дорогенька, він іще буде поетом.
– Він уже поет, Сьюзен.
– Ви так спокійно про це кажете, пані Блайт, дорогенька. Хоча, звісно, найкраще – це мужньо стрічати біду. Один мій дядько також був поетом, а тоді став жебраком. Ми всі завжди його дуже соромилися.
– Невисокої ж ви думки про поетів, Сьюзен, – засміялася Енн.
– А хто високої думки про них, пані Блайт, дорогенька? – спитала щиро заскочена Сьюзен.
– А як щодо Мільтона чи Шекспіра? Чи Біблії?
– Я чула, що Мільтон погано ладнав із дружиною, а Шекспіра не терпіли в товаристві. Що ж до Біблії – у ті священні дні життя було зовсім інакше, хоча, кажіть, що забажаєте, а цар Давид ніколи не викликав у мене поваги. Не бачила я, щоб ті вірші вийшли на добре, тож молюся й надіюся, що наш благословенний хлопчик переросте цю схильність. А коли ні – подивимося, чи не зарадить риб’ячий жир.