Текст книги "Діти з Долини Райдуг"
Автор книги: Люсі Монтгомері
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)
Розділ 10
Фейт і Уна прибирають у домі
– Бе-е, – скривилася Фейт, сідаючи в ліжку й здригаючись усім тілом. – Заноситься на дощ. Не люблю дощових неділь. Неділі й без того нудні, навіть коли надворі сонце.
– Ми не повинні вважати неділі нудними, – сонно проказала Уна, намагаючись дати раду із тривожною підозрою, що вони проспали.
– Але ж вони нудні, – щиро наполягала Фейт. – Мері Ванс каже, буцім по неділях їй завжди так нудно, що вона ладна полізти в зашморг.
– Ми повинні любити неділі більше, ніж Мері Ванс, – докірливо мовила Уна. – Ми діти пастора.
– Шкода, що ми не діти коваля, – сердито буркнула Фейт, шукаючи панчохи. – Тоді ніхто не думав би, що ми повинні бути кращими за інших. Глянь, які в мене діри на п’ятах. Мері поцерувала всі панчохи перед від’їздом, але тепер вони знову діряві. Уно, вставай. Я сама не зготую сніданку. Ох, ну чому тата й Джеррі немає? Дивно, коли тато вдома, ми його майже не бачимо… я й не знала, що нам його бракуватиме. Але без нього все шкереберть. А я ще мушу дізнатися, як почувається тітка Марта.
– Їй полегшало? – спитала Уна, коли Фейт повернулася.
– Ні. Лежить і скиглить від болю. Мабуть, нам слід викликати лікаря Блайта. Але тітка Марта не хоче – каже, за все життя ніколи лікаря не викликала й тепер не починатиме. Вони, мовляв, живуть із того, що труять хворих. Гадаєш, це правда?
– Авжеж ні, – обурилася Уна. – Я певна, що лікар Блайт не здатен отруїти пацієнта.
– Ну, то мусимо після сніданку ще раз розтерти їй спину. Та ліпше не вимочувати фланель у такій гарячій воді, як учора.
Фейт захихотіла, згадавши, як то було. Напередодні вони ледь не здерли всю шкіру зі спини сердешної тітки Марти. Уна зітхнула. Певно, Мері знала би, як підігріти воду, щоб вимочити фланель для хворої спини. Мері знала все. Вони не знали нічого. Та як їм було навчитися, коли не із власного досвіду, за який безталанна тітка Марта заплатила своїм стражданням?
Тиждень тому пан Мередіт подався в коротку відпустку до Нової Шотландії й узяв із собою Джеррі. У середу ж тітку Марту здолав раптовий напад таємничої й завжди недоречної хвороби, яку вона називала дивним словом «ломець». Тітка Марта не могла підвестися з ліжка й кожен рух завдавав їй лютого болю. А проте вона рішучо відмовлялася кликати лікаря. Фейт і Уна варили їсти й чекали на її одужання. Про їхні страви ліпше й не казати – утім, вони були ненабагато гірші за звичні обіди тітки Марти. Багато гленських господинь радо прийшли би й допомогли, але тітка Марта заборонила розповідати будь-кому про її стан.
– Порайтеся, доки я оклигаю, – простогнала вона. – Добре, що Джона нема. Там-о є ще шмат холодної баранини й хліб, і спробуйте каші собі наваріть.
Дівчата вже пробували, та поки що безуспішно. Найперша їхня каша вдалася надто рідка. Наступна – така густа, що її можна було краяти ножем. До того ж, обидва рази вона підгоріла.
– Ненавиджу кашу, – люто сказала Фейт. – Коли я матиму власний дім, там ніколи не буде ніякої каші.
– Що ж тоді їстимуть твої діти? – запитала Уна. – Діти повинні їсти кашу, інакше вони не виростуть сильні й здорові. Усі так кажуть.
– Доведеться їм рости без каші – чи хай так і лишаються опецьками, – несхитно відрубала Фейт. – Уно, ставай і вимішуй її, а я приберу стіл. Якщо я лишу це вариво хоч на хвилину, воно знов пригорить. Уже пів на десяту. Ми спізнимося до недільної школи.
– До церкви ще ніхто не їхав, – мовила Уна. – Хто захоче десь іти в таку погоду? Гляди, яка злива. А коли проповіді не буде, дітей до недільної школи теж ніхто не вестиме.
– Іди поклич Карла, – звеліла Фейт.
Проте з’ясувалося, що в Карла хворе горло – він змерз напередодні, ловлячи бабок у болотистому закутку Долини Райдуг. Додому він повернувся в геть мокрих шкарпетках і просидів у них цілий вечір. Їсти хлопець не міг, отож Фейт веліла йому знов лягти в ліжко. Опісля сніданку дівчата покинули стіл неприбраним і вирушили до недільної школи. У класі не було нікого й після них також ніхто не прийшов. Фейт і Уна чекали до одинадцятої й аж тоді побрели додому.
– Схоже, у методистській недільній школі теж нікого немає, – завважила Уна.
– Добре, – відказала Фейт. – Я не хотіла би знати, що в кепську погоду методисти відвідують недільну школу краще за пресвітеріан. Та служби в їхній церкві теж немає, тому, напевно, урок недільної школи в них по обіді.
Уна помила посуд, і то доволі вправно, бо ж устигла навчитися цього в Мері Ванс. Фейт сяк-так підмела підлогу й начистила картоплі до обіду, порізавши при цьому палець.
– Шкода, що в нас на обід немає нічого, крім «тотожності», – зітхнула Уна. – Вона мені набридла. А Блайти геть не знають, що таке «тотожність». А ще в нас ніколи не буває пудингу. Нен каже, що панна Сьюзен зомліла б від жаху, якби в неділю лишила сім’ю без пудингу. Чому ми не такі, як інші люди, Фейт?
– Я не хочу бути, як інші, – засміялася Фейт, перев’язуючи пораненого пальця. – Краще бути собою. Так цікавіше. Онде Джессі Дрю – хазяйновита, як її мати, але невже ж ти хочеш бути такою дурепою?
– Та в нашому домі все шкереберть. Так каже Мері Ванс. Вона розповідала, що в селі знай пліткують про те, які ми нечупари.
Зненацька Фейт осяяла думка.
– Ми приберемо його! – вигукнула вона. – Станемо до роботи завтра. Добре, що тітка Марта лежить і не завадить нам. А коли тато повернеться, усе буде чисто й охайно, як тоді, коли Мері ще жила в нас. Помити підлогу й вікна може кожен. Більше ніхто про нас не пліткуватиме. Хоча Джем Блайт запевняє, що пліткують лише злостиві нікчемники, та їхні балачки теж добряче кривдять.
– Надіюся, завтра погода буде краща, – мовила Уна, запалюючись ентузіазмом. – О, Фейт, я так радітиму, коли в нас, так само, як в інших, буде повсюди чисто.
– А я надіюся, що тітка Марта до завтра лежатиме в ліжку, – відказала Фейт. – Інакше вона ні до чого нас не пустить.
Добродушне бажання Фейт було здійснено. Наступного дня тітка Марта все ще не могла підвестися. Карл теж досі слабував, і сестри легко вмовили його не вставати. Жодна з них не мала й гадки, чи серйозно хворий їхній брат. Дбайлива мати негайно викликала б лікаря – але матері не було й сердешний маленький Карл із хворим горлом та розпеченою головою крутився в зіжмаканій постелі сам-один, тішачись хіба товариством малої зеленої ящірки, що сиділа в кишені його подертої піжами.
Опісля дощу світ затопило нестримне сонячне сяйво.
То був найкращий день для великого прибирання, тож Фейт і Уна радо стали до праці.
– Приберемо вітальню та їдальню, – постановила Фейт. – У бібліотеку дарма й потикатися, а горішні спальні не мають великого значення. Спершу треба винести все надвір.
Отож вони винесли все надвір. Стільці та крісла згромадилися на терасі й моріжку, а на огорожі методистського цвинтаря дівчата розвішали пістряві килимки.
Потім вони енергійно замели підлогу, Уна спробувала витерти пилюку, а Фейт – помити вікна в їдальні. Упродовж цієї процедури дві шиби розбилося й іще одна взялася тріщинами. Аж ось Уна непевно оглянула брудно-смугасті наслідки сестриних зусиль.
– Не такі вони, як треба, – проказала дівчинка. – У панни Сьюзен та пані Еліот вікна завжди блищать і сяють.
– Е, не зважай, – безтурботно мовила Фейт. – Сонце крізь них видно, то й добре. Я стільки мила й води на них витратила, що вони мусять бути чисті, а це головне. Гляди-но, уже по одинадцятій. Зараз я витру цю калюжу на підлозі й підемо надвір. Ти протиратимеш меблі, а я витрушу килимки. Зроблю це на цвинтарі – не хочу, щоб на подвір’ї пил клубочився.
Фейт працювала натхненно. Їй дуже подобалося ляскати килимками в повітрі, стоячи на могильній плиті Єзекії Поллока. Щоправда, церковний староста Авраам Клоу із дружиною, що проїздили повз них у величенькій двомісній бричці, глянули на неї мовби з гидливим осудом.
– Жахливе видовище, – похмуро буркнув староста Клоу.
– Ніколи не повірила б, якби не вздріла на власні очі, – відгукнулася його дружина.
Фейт весело помахала їм килимком. Її не надто стривожило, що пан та пані Клоу не відповіли на вітання. Усі знали, що, відколи чотирнадцять років тому пан Клоу обійняв посаду директора недільної школи, він ані разу не всміхнувся. Утім, Фейт неприємно вжалило, що Мінні й Аделла Клоу теж не помахали їй у відповідь. Фейт любила Мінні й Аделлу – вони були її найкращими подругами після Нен і Ді Блайт, і вона завжди допомагала Аделлі розв’язувати шкільні задачі. І це їхня вдячність! Приятельки відвертаються від неї, бо вона витрушує килимки на старім цвинтарі, де, за словами Мері Ванс, «уже багато років жодної живої душі не ховали»! Фейт обійшла будинок і кинулася на терасу, де згорьована Уна розповіла, що Мінні й Аделла так само не привіталися з нею.
– Мабуть, вони за щось розсердилися, – припустила Фейт. – Певно, за те, що ми весь час проводимо в Долині Райдуг із Блайтами. Та нехай – минуть канікули й Аделла знову проситиме пояснити, як розв’язати задачу. Тоді ми поквитаємося з ними. А тепер занесімо всі меблі назад. Як я втомилася! – а кімнати не стали охайніші, ніж до прибирання, хоча весь пил я витрусила на цвинтарі. Ненавиджу поратися в домі!
О другій виснажені дівчата затягли все назад до їдальні й вітальні. Мляво поївши на кухні, вони намірилися одразу вимити посуд, але Фейт, випадково вхопивши до рук нову книжку, що дала їй Діана Блайт, забула про все аж до вечора. Уна понесла Карлові чашку перестояного чаю, та побачивши, що брат заснув, згорнулася й собі калачиком на ліжку Джеррі. Тим часом неймовірна історія облетіла ввесь Глен Святої Марії – односельці серйозно радилися, що ж їм робити із цими зіпсованими дітьми.
– Це вже не смішки, повір мені, – тяжко зітхнула панна Корнелія, звертаючись до пана Еліота. – Сама я спершу не повірила. Мені розповіла Міранда Дрю: вона принесла цю чутку з недільної школи від методистів, тож я просто взяла її на глум. Та пані Клоу запевняє, що й вони із чоловіком бачили це на власні очі.
– Що бачили? – запитав Маршал.
– Що Фейт і Уна Мередіт не пішли до недільної школи, а прибирали в домі, – розпачливо простогнала панна Корнелія. – Староста Клоу бачив їх дорогою із церкви – він затримався, щоби розставити книжки в бібліотеці, – і каже, що Фейт витрушувала килимки на методистськім цвинтарі. Як мені тепер дивитися у вічі методистам? Уяви, яка то буде сенсація!
То справді була чимала сенсація, яка, до всього, невпинно приростала новими й новими вигаданими деталями, тож по інший бік затоки подейкували, що пасторські діти не лише прибирали в домі й прали білизну в неділю, а ще й влаштували пікнік на цвинтарі саме тоді, як у методистській недільній школі тривав урок. Єдині, хто перебував у блаженнім невіданні цих страхітливих пліток, виявилися самі пасторські діти. Наступного дня – Фейт і Уна були щиро певні, що це вівторок – знову пішов дощ і не вщухав три дні опісля того; ніхто до них не приходив, та й вони самі сиділи вдома. Вони б могли гайнути в Інглсайд через туманну Долину Райдуг, але там нікого не було, крім Сьюзен і лікаря Блайта – решта поїхали до Ейвонлі.
– Це наша остання хлібина, – мовила Фейт. – Навіть «тотожність» закінчилася. Хай би тітка Марта швидше оклигувала, бо що нам робити тоді?
– Можна купити хліба в селі, – відказала Уна. – І ще є тріска, яку вив’ялила Мері, та ми не знаємо, як її готувати.
– О, це просто, – засміялася Фейт. – Зварімо її.
І вони зварили; проте риба виявилася засолона, бо ні Фейт, ні Уні не спало на думку вимочити її – тож їсти варену тріску було неможливо. Дівчата полягали спати на голодний шлунок, проте вже наступного дня їхній халепі настав кінець. Сонце знову зглянулося на світ, Карл одужав, а «ломець» у тітки Марти минув так само раптово, як і напав. Невдовзі до пасторського дому завітав різник і відігнав привид голоду. І наостанок в Інглсайд повернулися Блайти; того ж надвечір’я вони зустрілися із Мередітами та Мері Ванс у Долині Райдуг, де стокротки гойдалися поміж трав, наче духи роси, а дзвіночки на Закоханих Деревах тенькали в духмяних сутінках, мов чарівні куранти.
Розділ 11
Страшне відкриття
– Ох, ви, малі, і втнули, – привітала друзів Мері Ванс, що саме з’явилася в Долині Райдуг. Панна Корнелія лишилася в Інглсайді на жваву нараду з Енн та Сьюзен щодо недавніх подій, і Мері сподівалася, що гостина триватиме довго, бо ж востаннє її відпускали в любу Долину Райдуг аж два тижні тому.
– Що втнули? – поцікавилися всі, крім Волтера, що поринув у звичну свою замрію.
– Ви, Фейт і Уно, – вела далі Мері. – Це просто жахливо. Навіть я не зважилася б на таке – а мене ж не виховували в домі пастора, і взагалі ніде не виховували. Я сама собі росла.
– Та що ми втнули? – ошелешено спитала Фейт.
– Ти ще питаєш! Усі тільки про це й говорять! Ви зіпсували репутацію своєму таткові. Ніколи він, бідацтво, не змиє із себе ганьби. Усі винуватять його, а це нечесно. Але такий уже світ – нема в нім чесності. І як то вам не соромно?
– Що ми втнули, Мері? – відчайдушно скрикнула Уна. Фейт нічого не відповіла, проте очі її метнули в Мері бурштинову іскру зневаги.
– Годі вдавати святу наївність, – ядуче сказала Мері. – Усі знають, що ви зробили.
– Я не знаю, – сердито втрутився Джем Блайт. – Гляди мені, Мері Ванс, не доводь Уни до сліз. Про що ти кажеш?
– Ну, певно, ти таки не знаєш – ви щойно нині вернулися, – поступилася Мері. Джем завжди міг збити з неї пиху. – Але всі інші знають, повір на слово.
– Що знають?
– Що Фейт і Уна в неділю не ходили до церкви й недільної школи, а прибирали в домі!
– Це неправда! – обурено скрикнули Фейт і Уна.
– Не думала я, що ви будете огинатися, коли мене сварили за брехні, – скривилася Мері. – Нащо ви так? Усі ж знають. Пан Клоу із жінкою самі вас бачили. Люди кажуть – після такого наша церква закриється, та я гадаю, що це вже занадто. Але добрі ж ви дітки.
Нен підвелася й обійняла приголомшених подруг.
– Дівчата були такі добрі, що взяли тебе до себе, Мері Ванс, нагодували й одягнули, коли ти мало не вмерла в стодолі пана Тейлора, – відказала вона. – А тепер… ти просто невдячна!
– Я дуже вдячна, – утяла Мері. – Ви ж не чули, як я захищала пана Мередіта – аж із голосу спала. Все повторювала: він не винен у тім, що його діти прибирали в неділю. Його не було вдома… та хто ж мене слухав.
– Але ми прибирали не в неділю, – заперечила Уна, – а в понеділок. Правда, Фейт?
– Авжеж, – спалахнула Фейт. – Ми пішли до недільної школи, хоч злива стояла стіною… а ніхто не прийшов, навіть староста Клоу, хай як він осуджує тих, хто «християни тільки в ясну погоду».
– Злива була в суботу, – відказала Мері. – А в неділю сонце сяяло. Я до недільної школи не пішла – зуб мені розболівся, – а решта були, і всі бачили ваше начиння на моріжку. А староста Клоу із жінкою вздріли, як ви витрушуєте килимки на цвинтарі.
Уна сіла в траву між стокроток і заплакала.
– Слухайте, – рішучо мовив Джем, – це треба з’ясувати. Хтось тут помилився. Фейт, у неділю погода справді була ясна. Як ви могли сприйняти суботу за неділю?
– Увечері в четвер було молитовне зібрання, – вигукнула Фейт, – у п’ятницю кіт тітки Марти погнався за Адамом, і той влетів у каструлю із супом і перепсував нам обід, а в суботу в льосі виявилася змія, і Карл упіймав її рогачкою й виніс надвір, а в неділю дощило. От воно як!
– Молитовне зібрання було в середу, – мовила Мері. – Пан Бакстер мав його проводити, але в четвер був зайнятий, тому його перенесли. Ви пропустили день, Фейт Мередіт, і ви таки працювали в неділю.
Аж раптом Фейт нестримно зареготала.
– Певно, що так. Сміх та й годі!
– Вашому таткові то не смішки, – кисло буркнула Мері.
– Усе буде добре, коли парафіяни зрозуміють, що сталася помилка, – безтурботно мовила Фейт. – Ми їм пояснимо.
– Пояснюй хоч до скону, – відрубала Мері, – та вже як пішла брехня по селі, її не здоженеш. Я на світі більше бачила, ніж ти – я знаю. Та й скільки їх – таких, що не повірять, наче то була помилка.
– Повірять, коли я скажу, – заперечила Фейт.
– Ти не зможеш сказати всім, – урвала Мері. – Ні, Фейт, повір на слово, що ви зганьбили свого татка.
Вечір для Уни був зіпсований тривожними роздумами, та Фейт постановила собі не хвилюватися. Вона вже мала план, як усе виправити, отож від тоскних помилок минулого полинула до теперішніх радостей. Джем подався рибалити, Волтер виринув із замрії й почав описувати друзям небесні ліси. Мері нашорошила вуха та слухала чемно й поштиво. Волтер викликав у неї святобливий страх, а крім того, вона тішилася його «книжній мові». Того дня Волтер читав Колріджа й тепер змальовував рай, де
– Я не знала, що на небесах бувають ліси, – зітхнула Мері. – Думала, там тільки вулиці… вулиці й вулиці.
– Авжеж бувають, – мовила Нен. – Мама любить ліси, і я теж люблю. Що доброго було б нам у тім, щоби піти на небеса, коли там немає лісів?
– Але там є й міста, – відповів юний мрійник, – пишні міста, забарвлені надвечірнім сонячним сяйвом, із сапфіровими вежами й веселковими банями. Будинки там із золота й діамантів, і вулиці діамантові, сяють і мерехтять, наче сонце. А на майданах водограї, обціловані світлом, і повсюди квітнуть асфоделі[19]19
Волтер посилається на давньогрецький міф про асфодельну луку – місце, де блукають душі померлих, уперше описане в Гомеровій «Одіссеї».
[Закрыть].
– Ти ба! – озвалася Мері. – Колись я була на головній вулиці в Шарлоттауні й подумала, яка вона розкішна, та, певно, куди їй до небесних міст. Шикарно ти говориш, Волтере, та чи не занудьгуємо ми на небесах?
– Мабуть, ми зможемо розважитися, коли янголи відвернуться, – утішливо мовила Фейт.
– На небесах усе цікаво й весело, – запевнила Ді.
– Біблія так не пише, – заперечила Мері, котра щонеділі читала Святе Письмо під наглядом панни Корнелії й нині вважала себе справдешнім експертом із релігійних питань.
– Мама каже, що мова Біблії метафорична, – пояснила Нен.
– То все, що там написано – неправда? – із надією спитала Мері.
– Hi… не зовсім… я думаю, що небеса просто виявляться не такі, як ти хочеш.
– Я хочу, щоб там було так, як тут, у Долині Райдуг, – відказала Мері, – щоб із вами можна було погомоніти й побавитися. Мені того стане. Але ж ми все одно не підемо на небеса, доки всі повмираємо, то чого перейматися? А онде й Джем форелі наловив. Нині моя черга смажити.
– Нам слід більше знати про небеса, аніж Волтерові – ми ж діти пастора, – мовила Уна, повертаючись додому.
– Ми знаємо не менше за Волтера – просто він може все уявити, – відповіла Фейт. – Пані Еліот каже, що він успадкував цей дар від матері.
– Шкода, що в нас так вийшло із неділею, – зітхнула Уна.
– Не журися. Я вже придумала, як пояснити всім, що це сталося випадково, – мовила Фейт. – Зажди до завтра й побачиш.
Розділ 12
Пояснення й нова сенсація
Наступного вечора в Глені Святої Марії казання читав превелебний доктор Купер, тож у пресвітеріанській церкві з’юрмилися люди з усіх поблизьких околиць. Доктор Купер був знаним красномовцем і, пам’ятаючи давню настанову, згідно з якою найкраще вбиратися пастору слід на міську кафедру, а найкраще промовляти – із сільської, виголосив натхненну й мудровану проповідь. Утім, вертаючись додому після церкви, парафіяни й не згадали про неї. На устах в усіх було зовсім інше.
Доктор Купер завершив своє палке звернення до слухачів, утер піт з масивного чола, славетним громохким басом сказав: «Помолімося» й належно виголосив молитву. Потім настала маленька пауза. Гданські пресвітеріани досі трималися звички збирати пожертви після проповіді, а не до неї, позаяк нову моду першими впровадили методисти, а панна Корнелія й староста Клоу не бажали чути про нововведення, що йшли від їхніх одвічних противників. Старости Чарльз Бакстер і Томас Дуглас, котрі мали обходити паству з тацями для пожертв, уже готові були звестися на рівні ноги, органістка видобула ноти гімну, півчі прочистили горло – коли це раптом з лави Мередітів підхопилася Фейт, зійшла на поміст біля кафедри й розвернулася до ошелешеної публіки.
Панна Корнелія підвелася зі своєї лави й сіла знову. Вона сиділа в задній частині церкви й вочевидь розуміла: хай що хоче сказати чи зробити Фейт, це буде сказано чи зроблено перш, ніж вона встигне дістатися до помосту, тож краще не здіймати зайвого галасу. Кинувши страдницький погляд на пані Блайт і диякона Воррена з методистської церкви, панна Корнелія наготувалася до нового скандалу.
«Аби ж дитя було хоч гідно вбране», – подумки простогнала вона.
Напередодні Фейт заляпала святкову сукню чорнилом, тож нині беззастережно вбрала до церкви іншу – стару й блякло-рожеву. Велика діра на її спідниці була незграбно зашита товстою червоною ниткою, а з-під подолу, де розпоровся шов, витикалася яскрава смужка не полинялого ситцю. Утім, дівчинка геть не думала про свій одяг. Зненацька їй стало лячно. Те, що в уяві видавалося таким простим, насправді виявилося складнішим. Десятки здивованих, запитливих очей дивилися на Фейт, аж вона зовсім підупала на відвазі. Штучне світло сліпило її, тиша була така моторошна. Фейт боялася, що так і не зможе проказати ні слова. Але вона мусить… мусить очистити батькову репутацію від підозр. От лише… голос не слухався своєї перестрашеної власниці.
Перлинно-бліде личко Уни благально звернулося до неї з лави Мередітів. Юні Блайти геть розгубилися від подиву. На задній лаві, попід галереєю, Фейт бачила ніжну, лагідну усмішку панни Розмарі Вест і пустотливі очі панни Еллен. Та заспокоїли дівчинку не вони, а Берті-Шекспір Дрю, що, сидячи на першій лаві галереї, скорчив їй глузливу гримасу. Фейт відповіла йому тим самим і, розлютившись на Берті-Шекспіра, вмить забула про страх. Ураз вона заговорила, відважно й чітко.
– Я хочу дещо пояснити, – мовила Фейт, – і зробити це просто зараз, коли мене почують усі ті, хто чув плітки про нас. Кажуть, що Уна і я лишилися вдома в неділю й прибирали замість піти до церкви. Це правда, але ми вчинили так не навмисне. Ми переплутали дні. То все винен староста Бакстер, – сполох на лаві Бакстерів, – бо він переніс молитовне зібрання й ми подумали, що середа – це четвер, і так далі, аж доки вирішили, що субота – це неділя. А Карл захворів і лежав у ліжку, і тітка Марта теж, і ніхто не міг нам сказати, що ми помилилися. І ми пішли до недільної школи в суботу, хоча стояла страшенна злива й ніхто не прийшов. А тоді ми надумали прибрати в домі наступного дня, щоби старі плетухи не базікали, як у нас брудно, – загальний сполох у церкві, – і прибрали. Я витрушувала килимки на методистськім цвинтарі тому, що там дуже зручно, а не для того, щоб виявити зневагу до померлих. Бо не померлі обмовляють нас по всьому Глені – це роблять живі. І нечесно винуватити в цім нашого батька: його не було вдома й він нічого не знав, і все одно ми думали, що неділя – це понеділок. А він найкращий тато в усьому світі й ми всі дуже його любимо.
Показна хоробрість покинула Фейт і промова її завершилася здушеним схлипом. Дівчинка зіскочила з помосту, кинулася до бічних дверей і вихопилася надвір, де її втішила тепла, зоряна літня ніч. Сльози більше не пекли очей, горло, зболене від хвилювання, попустило й вона почувалася дуже щасливою. Страшне пояснення лишилося позаду: тепер усі знали, що тато її не винен, а вони з Уною не геть зіпсовані, щоб у неділю прибирати в домі.
Парафіяни в церкві розгублено переглядалися, проте староста Дуглас рішучо пішов поміж лав із незворушним лицем. Він був певен свого обов’язку: зібрати пожертви, хай навіть небо падатиме на землю. І він зібрав пожертви, і хор виконав гімн, із тяжким відчуттям, що спів лунає зовсім невиразно, і превелебний доктор Купер зачитав псалом і виголосив благословення, хоч і не так палко, як завжди. Доктор Купер мав почуття гумору, тож виступ Фейт його потішив. Та й пана Мередіта добре знали в пресвітеріанських колах.
Наступного дня пан Мередіт повернувся додому, та доти Фейт примудрилася ще раз обурити Глен Святої Марії. Напруження, що мучило її в неділю, сповнило душу дівчинки тим, що панна Корнелія назвала б «диявольською перчиною». Ось чому вона підмовила Волтера Блайта проїхатися головною гленською вулицею на свинях, які, імовірно, належали батькові Берті-Шекспіра Дрю. Зо два тижні тому ці дві високі сухоребрі льохи внадилися рити землю коло хвіртки пасторського дому. Волтерові не хотілося їздити селом на свині, та він ні в чому не міг відмовити Фейт Мередіт. Отож вони рвонули схилом учвал і помчали вулицею: Фейт – зігнувшись від сміху на своєму переляканому румаку, Волтер – розчервонілий від сорому. Діти проминули панотця, який саме йшов додому зі станції – він, завдяки розмові в поїзді з панною Корнелією, якій завжди вдавалося на певний час пробудити його до реальності, був не такий замріяний, як зазвичай, отож помітив їх і подумав, що слід йому, напевне, висварити Фейт за неблагопристойну поведінку. А проте вдома цей дрібний інцидент геть вискочив йому з пам’яті; діти ж летіли далі – попри пані Девіс, яка заверещала від жаху, та панну Розмарі Вест, що засміялася й зітхнула. Аж ось, перш ніж свині кинулися до обори на подвір’ї Дрю, щоб ніколи вже звідти не вийти – так сильно були розхитані їхні нерви – Фейт і Волтер зістрибнули з них просто на очах у лікаря й пані Блайт, що саме проїздили мимо.
– Он як ти виховуєш наших хлопців, – удавано суворо мовив Гілберт.
– Можливо, я трохи розбестила їх, – відповіла Енн із каяттям, – та ох, Гілберте, коли я згадую власне дитинство – до приїзду в Зелені Дахи – мені бракне духу сварити моїх дітей. Я була спрагла любові й забав… нікому не потрібна мала трудівниця без жодних ігор у своїм житті! А наші сини й доньки так гарно бавляться з Мередітами.
– А бідолашні свині? – поцікавився Гілберт.
Енн марно спробувала прибрати серйозного вигляду.
– Думаєш, їм це зашкодило? – відказала вона. – Мені здається, їм не зашкодить ніщо. Ці свині капостять усім сусідам, а Дрю не хочуть їх замикати. Але я поговорю з Волтером – якщо зможу не засміятися.
Невдовзі в Інглсайд прийшла панна Корнелія, щоб вилити почуття після подій недільного вечора, і була ошелешена, що пані Блайт поставилася до виступу Фейт зовсім інакше, ніж вона.
– Ця дівчинка так відважно й зворушливо підвелася, щоб визнати свою помилку перед усіма тими людьми, – мовила Енн. – Вона ж була до смерті перелякана, і все одно рішуче стала на захист батька. Я захоплююся її вчинком.
– Звісно, сердешне дитя хотіло все виправити, – зітхнула панна Корнелія, – та це було жахливо; а вже пліткують про її заяву більше, ніж про те недільне прибирання, повірте мені. Той скандал щойно почав ущухати, а тепер усі знову тільки про нього й базікають. Розмарі Вест уважає так само, як ви: вчора після церкви вона сказала, що Фейт – мужня дитина, та її годі не пожаліти. А для панни Еллен то виявилася некепська забава – вона каже, що давно вже так не розважалася в церкві. Звісно, їм то байдуже: вони ж англіканки. Але нам, пресвітеріанам, соромно. Учора в церкві було стільки методистів і приїжджих із готелю. Жінка Леандера Крофорда навіть заплакала від образи. А вдова Алека Девіса сказала, що таке зухвале дівчисько слід відшмагати.
– Пані Крофорд завжди плаче в церкві, – зневажливо пирхнула Сьюзен. – Рюмсає з будь-яких проникливих слів панотця. Та гроші йому на платню вона зрідка жертвує, пані Блайт, дорогенька. Сльози її дешеві. Якось вона намагалася поговорити зі мною про те, яка страшна нехлюйниця тітка Марта. О, як я хотіла сказати їй: «Пані Крофорд, усе село знає, що ви вчиняєте тісто в мийниці для посуду»! Та я змовчала, пані Блайт, дорогенька, бо не вважаю гідним своєї особи сперечатися з такими, як вона. Але про неї я ще й гірше могла б розповісти, якби мала звичку пліткувати. А щодо пані Девіс – знаєте, пані Блайт, дорогенька, що я сказала б їй? Я сказала б: «Авжеж, пані Девіс, я знаю, що вам кортить відшмагати Фейт, проте, на щастя, ви не здіймете руки на доньку пастора ні в цьому світі, ані в прийдешньому».
– Якби сердешна Фейт була хоч пристойно вбрана, – скрушно озвалася панна Корнелія, – то вже було б ліпше. Але вона стояла на помості в тій страхітливій сукні…
– Зате сукня була чисто випрана, пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен. – Вони охайні діти. Неуважні й розбишакуваті, пані Блайт, дорогенька, – це так… але завжди ретельно миють вуха.
– І як то тільки Фейт сприйняла неділю за понеділок? – укотре забідкалася панна Корнелія. – Вона виросте недбалою й непрактичною, геть як батько, повірте мені. Я так собі думаю, Карл утямив би, що до чого, якби не захворів. Не знаю, що з ним сталося, та, мабуть, він наївся чорниць із методистського цвинтаря. Не дивно, що йому так вадило потому. Якби я була методисткою – принаймні намагалась би підтримувати на тім цвинтарі лад.
– Надіюся, Карл їв хіба ягоди із цвинтарної огорожі, – відповіла Сьюзен. – Я певна, жоден пасторський син не їстиме чорниць із могил. Бачте, пані Блайт, дорогенька, їсти те, що росте з огорожі – то не такий великий гріх.
– Найгірше – те, що вчора, перш ніж виступити із промовою, Фейт скорчила комусь гримасу, і староста Клоу певен, що, звісно, йому, – вела далі панна Корнелія. – А чи знаєте ви, що сьогодні всі бачили, як вона їздила на свині?
– Я сама бачила, як то було. З нею був Волтер, і я трохи – зовсім трошечки – висварила його за це. Він пояснив небагато, але я зрозуміла, що то, вочевидь, була його ідея.
– Е, ні, – заперечила Сьюзен. – Волтер любить узяти на себе чужу провину. Та ви незгірше за мене знаєте, пані Блайт, дорогенька, що цьому благословенному хлопчикові ніколи й на думку не спало б їздити на свинях по селі, хай навіть він пише вірші.
– Певно, таке глупство могло зродитися лише в умі Фейт Мередіт, – підхопила панна Корнелія. – Не можу ствердити, буцім шкодую, що свині Еймоса Дрю дістали собі по заслузі… але ж донька пастора!
– І син лікаря! – мовила Енн, пародіюючи тон панни Корнелії, і засміялася. – Мила панно Корнеліє, вони лише діти. І ви добре знаєте, що вони ще ніколи не втнули нічого лихого. Вони поспішні й нестримні – такі, якою я сама була колись – але виростуть мудрі й розважливі, як це відбулося зі мною.
Панна Корнелія й собі засміялася.
– Часом у ваших очах я бачу, Енн, рибонько, що ваша розважливість просто вбрана на вас, ніби плаття, а насправді ви дуже хочете знову віддатися молодечим безумствам. Що ж, ви мене підбадьорили. Чомусь так завжди стається, коли ми з вами поговоримо хвильку. І геть навпаки, варто мені зайти до Барбари Семсон. Після розмови з нею мені здається, що все погано й так буде завжди. Та, певна річ, мало доброго в тім, щоб усе життя жити з таким чоловіком як Джо Семсон.
– Дивно, що Барбара віддалася за нього, коли так женихами перебирала, – озвалася Сьюзен. – За нею впадало багато хлопців – вона похвалялася, що мала двадцять одного кавалера, ще й пана Петіка на додачу.
