Текст книги "Діти з Долини Райдуг"

Автор книги: Люсі Монтгомері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

Розділ З
Юні Блайти

Удень інглсайдські дітлахи часто бавилися на трав’янистих зелених галявинах у кленовім гаю між домом і ставом Глена Святої Марії, та для вечірніх розваг не існувало місця кращого, ніж видолинок за гаєм. То була романтична господа чарів і мрій. Якось, сидячи при вікні на горищі, крізь пелену післягрозового літнього надвечір’я вони побачили над видолинком барвисту райдугу, один кінець якої мовби тонув у ставку.

– Назвімо наше місце Долиною Райдуг, – запропонував ошелешений красою Волтер, і відтак видолинок дістав собі ім’я.

Поза Долиною Райдуг вітер міг бути збитошний і галасливий, але в ній завжди віяв тихенько. Виткі, вузькі, звабливі стежини шугали там і тут між коріння старезних ялин, укутаного моховитими подушками. Окрім ялин, витанцьовували там і дикі вишні, щовесни всипані білим серпанком ніжного квіту. Брунатний потічок ніс попри них свої води аж із самого села. Гленські будинки, на щастя, стояли далеко – хіба над видолинком стриміла перехняблена, покинута халупа, яку називали «старим домом Бейлі». Багато літ він стояв незаселений, проте кам’яна огорожа, густо поросла травою, понині оточувала його старий сад, де юні Блайти збирали фіалки, стокротки й червневі лілеї, що досі квітнули в пору, визначену природою. Здебільшого ж той сад повнився заростями кмину, який, гойдаючись попід вітром у сяйві місячних вечорів, нагадував пінне море.

На південь від видолинка лежав ставок, а безмежні простори за ним тонули в темно-фіолетових лісах – усі, крім дальнього пагорба, де понад затокою й долиною самотньо височів сірий фермерський дім. І, хоч Долина Райдуг лежала неподалік від села, у ній учувався дух безлюдного пралісу, який так захоплював інглсайдських дітей.

Була там незліченна кількість затишних улоговин, а найбільшу з них діти любили найдужче й часто в ній бавилися. Тут, понад струмком, на галявині між кількох молодих ялин, розташувалися вони й того славнозвісного вечора. Росла на тій галявині й сріблиста гінка берізка, яку Волтер назвав Білою Дамою, і Закохані Дерева – ялина й клен, що тулилися одне до одного так щільно, аж поспліталися кронами. Джем повісив на них низку старих санних дзвіночків – дарунок гленського коваля – і кожен перелітний вітерець вигравав на ньому чарівні мелодії.

– Як добре знову бути тут, – мовила Нен. – Усе ж немає в Ейвонлі місця кращого, аніж Долина Райдуг.

А втім, юні Блайти дуже любили гостювати в Ейвонлі. Відвідини Зелених Дахів перетворювалися для них на свято. Тітонька Марілла завжди радо приймала їх у себе, так само, як пані Рейчел Лінд, яка тепер увесь свій час присвячувала плетенню цупких бавовняних ковдр до дня, коли донькам Енн знадобиться посаг. Були в них там і веселі друзі – діти дядечка Деві й тітоньки Діани. Вони добре знали всі місця, що так любила колись їхня мати – довгу Стежину Закоханих поміж рожевими у квітучу пору кущами шипшини, охайне подвір’я, обсаджене вербами й тополями, і Джерело Дріад, веселе й чисте, мов радісний спогад про щасливі дні, Озеро Осяйних Вод і Купіль Верболозу. Щоразу, гостюючи в Зелених Дахах, двійнята обживали колишню материну кімнатку на піддашші й тітонька Марілла приходила туди вечорами, щоби помилуватися на їхні сонні личка. Проте всі знали, що наймиліший їй був Джем.

Джем саме був заклопотаний, бо смажив на вогнищі форель, яку допіру спіймав у ставку. За піч йому правила охайна гірка червонястих камінців, а за кухонне причандалля – стара бляшанка, розплющена молотком, і виделка, у якої лишився єдиний зубець. Проте й із цим убогим начинням він готував братові й сестрам розкішний бенкет.

Джем був єдиним, хто народився в Домі Мрії. Решта з’явилися на світ уже в Інглсайді. Він успадкував материні руді кучері й татові щирі, веселі горіхові очі, материн витончений ніс і татові вуста – уперто стулені, проте з незмінно сміхотливим обрисом. Та ще він єдиний з-поміж інглсайдських дітлахів мав вуха достатньо гарні, щоб задовольнити вибагливий смак Сьюзен. Утім, зі Сьюзен він мав задавнену ворожнечу, бо ж вона вперто кликала його «маленьким Джемом», і це дратувало тринадцятилітнього заводіяку. Мама виявилася мудрішою.

– Мамо, я вже не маленький! – обурено вигукнув Джем у восьмий свій день народження. – Я страшенно великий.

Мама зітхнула й засміялася, а потім знову зітхнула, та відтоді вже не називала сина «маленьким Джемом» – щонайменше в його присутності.

Джем був неговірким, але надійним і сильним хлопчиною, що завжди дотримував обіцянок. Шкільні вчителі не вбачали в ньому видатних здібностей до наук, проте він незмінно мав добрі оцінки з усіх предметів. Джем ніколи нічого не приймав на віру й завжди волів сам пересвідчитися в правдивості того чи іншого твердження. Коли одного разу Сьюзен застерегла, буцім, лизнувши дверну клямку на морозі, він здере собі всю шкіру з язика, Джем негайно лизнув – «просто щоби пересвідчитися, що це так». Це справді виявилося «так», і ще кілька днів потому Джемові немилосердно пекло садно на язику, проте хлопець нехтував муками задля можливості втамувати дослідницьку спрагу. Він багато чого навчився з постійних своїх експериментів і спостережень, тож брати й сестри лише чудувалися обширу його знань про їхній маленький світ. Він знав, де можна відшукати найперші стиглі ягоди, де несміливо прокидаються перші бліді фіалки, і скільки блакитних яєць лежить у гніздечку вільшанки в кленовім гаю. Він віщував майбутнє за пелюстками стокроток, пив мед із квітів червоної конюшини й викопував найрізноманітніші їстівні корінці із землі побіля ставка, доки Сьюзен жахалася, що колись їх усіх неодмінно спіткає отруєння. Він знав, де шукати найкращу соснову живицю, застиглу прозоро-бурштиновими ґулями на вкритій лишайниками корі, де найрясніше ростуть горіхи в буковім лісі довкруж Гарбор-Геда, і де найщільнішими косяками йтиме форель. Він майстерно наслідував голоси всіх диких птахів і звірів у Чотирьох Вітрах і знав, де від весни до осені ростуть усі дикі квіти.

Волтер Блайт сидів, притулившись до стовбура Білої Дами. Поряд із ним лежала збірка віршів, та він не читав. Він дивився то на верби, що схилили до вод ставка віти в зеленавім серпанку, то на білі баранці хмарок, яких гнав по небі пастух-вітерець, і його широко розплющені очі сяяли захватом. Волтер мав дивовижні очі. Усі печалі й радощі, шляхетні поривання й надії багатьох минулих поколінь видніли в їхній темно-сірій глибіні.

Зовні поряд із рідними Волтер був, як то кажуть, «іншого заводу». Він не скидався ні на кого з них, а втім, його пряма темна чуприна й тонкі риси обличчя робили його найвродливішим із інглсайдських дітей. Зате Волтер цілком успадкував материну розвинену уяву й любов до краси. Невблаганний холод зими, звабливість весни, погідне щастя ліга й розкіш осені – усе це багато означало для нього.

Джем був верховодою в школі, та Волтера хлопці мали за «тютю» й «дівчиська», бо ж він ніколи не бився й зрідка брав участь у розбишацьких забавах, натомість волів спокійно сидіти в кутку із книжкою – найчастіше «якимись віршиками». Волтер любив поезію та поетів і, відколи навчився читати, цілі дні проводив над збірками віршів. Музика їхніх безсмертних творінь лилася в його юну душу. Волтер мріяв і собі колись бути поетом. Бажання видавалося здійсненним. Онде й дядечко Пол, який мешкав у загадковім краю під назвою «Штати» – колись був маленьким учнем ейвонлійської школи, а тепер його вірші читають усі. Однокласники нічого не знали про Волтерові сподівання, а якби й знали – не зрозуміли б їх. Та попри недостатню фізичну витривалість, Волтера все ж поважали, бо він «умів казати по-книжному», як не вдавалося нікому із гленських школярів. «Балакає, неначе проповідник», – сказав був хтось із них; тож Волтера не займали, як інших хлопців, що їх вважали боягузами через відразу до бійок.

Десятилітні Нен і Ді були нітрохи не схожі між собою, на противагу звичним уявленням про двійнят. Нен, названа при народженні Енн, була дуже вродливою дівчинкою з оксамитово-карими очима й лискучими темно-каштановими косами. Життєрадісна й витончена маленька панночка – Блайт на прізвище й із натури[5]5
  Гра слів: прізвище Блайт (Blythe) співзвучне з англійським словом blithe – щасливий, радісний.


[Закрыть], як висловилася одна з її учительок, Нен мала гарний колір обличчя, на превелику материну втіху.

– Добре, що хоч одна з моїх доньок може носити рожеве, – часто повторювала пані Блайт.

Діана Блайт, яку рідні й друзі кликали Ді, з лиця була дуже схожа на матір. Вона мала коси руді, а сіро-зелені очі її мерехтіли в сутінках, мов грайливі зірки. Можливо, саме тому Ді була батьковою улюбленицею. Їх із Волтером поєднувала особлива дружба: тільки їй він читав свої вірші й тільки їй розповів, що потай створює епічну поему, яка вельми нагадувала «Марміон»[6]6
  «Марміон» – історична поема Вальтера Скотта.


[Закрыть]. Ді ревно оберігала його таємниці – навіть від Нен – і звіряла йому свої власні.

– Джеме, коли вже? – мовила Нен, чмихнувши гарненьким носиком. – У мене від цього запаху аж у животі бурчить.

– Скоро, – відповів Джем, хвацько перевертаючи рибу. – Дівчата, давайте хліб і тарілки. Волтере, прокинься.

– Яке осяйне повітря нині, – замріяно мовив Волтер. Не те, щоб він був геть байдужий до смаженої форелі, о ні – але найбільшого значення Волтер завжди надавав духовній поживі. – Квітковий янгол іде нині світом, пробуджуючи квіти до життя. Онде його сині крила – на пагорбі, коло узлісся.

– У янголів білі крила, – заперечила Нен.

– Квітковий янгол інакший. У нього димчасто-сині крила – мовби з туману в долині. О, як би я хотів уміти літати! Це, мабуть, дивовижне відчуття.

– Люди часто літають уві сні, – завважила Ді.

– Я вві сні не літаю по-справжньому, – зітхнув Волтер. – Мені деколи сниться, що я здіймаюся над землею й ширяю над деревами й парканами. Це так приємно… і я завжди думаю: «Тепер, нарешті, це вже не сон, як раніше», – а тоді все-таки прокидаюся, і настає жахливе розчарування.

– Швидше, Нен, – озвався Джем.

Нен витягла дошку для пікніків – справжню дошку, з якої в Долині Райдуг юні Блайти з’їли безліч страв, приправлених ліпше за будь-який королівський наїдок. Дошку перетворили на стіл, умостивши між двох великих моховитих каменів. За скатертину правила газета, за сервіз – щербаті тарілки й чашки з відбитими ручками, що їх була викинула свого часу Сьюзен. Із бляшаної коробки в потаємній схованці між ялинових коренів Нен видобула хліб і сіль. Зі струмка діти черпали ясне й прозоре «вино Адама», а соус до смаженої форелі являв собою вишукану суміш чистого повітря й молодечого апетиту. Сидіти в Долині Райдуг, що тонула в аметистово-золотих сутінках, напоєна ароматом бальзамічної ялиці та свіжих весняних пагонів, поміж блідих зірок суничного квіту, слухати шурхіт вітру й тенькіт дзвіночків між гілля Закоханих Дерев, і їсти смажену форель із хлібом – о, цієї насолоди не дано було спізнати наймогутнішим можновладцям.

– Сідайте, – запросила Нен, коли Джем зняв із вогнища пательню, з якої линув спокусливе шкварчання форелі. – Джеме, твоя черга проказувати молитву.

– Я риби насмажив, то й годі, – обурився Джем, який терпіти не міг проказувати передобідню молитву. – Хай Волтер прокаже – він це любить. Тільки не надто довгу, Волте. Я вмираю з голоду.

Але проказати молитву – ні довгу, ані коротку – Волтер не встиг. Йому завадили.

– Хто це спускається сюди від пасторського дому? – здивувалася Ді.

Розділ 4
Юні Мередіти

Тітку Марту звикле й справедливо вважали кепською господинею, а превелебного Джона-Нокса Мередіта – надто неуважним і м’якосердим чоловіком. Та попри бруд і занедбаність, у домі гленського пастора безперечно вчувався щирий затишок – тож найсуворіші сільські кумасі мимохіть відтавали, збираючись попліткувати про нього. Можливо, тому сприяв випадковий збіг обставин: дощаті сірі стіни будинку повили пагони віргінського винограду, довкруж, наче давні друзі, з’юрмилися акації та ялини, а з парадних вікон видніло море й піщана гряда. Та все це пасторський дім мав і досі, за попереднього панотця, коли був найохайнішим, найбундючнішим і найнуднішим будинком у цілім Глені. Отож приємною зміною дім завдячував рисам своїх нових мешканців. Тепер у нім панував дружний, веселий і радісний дух, його двері завжди були відчинені для кожного – його зовнішній і внутрішній світи мовби взялися за руки. Єдиним законом співіснування в сім’ї Мередітів була любов.

Парафіяни казали, буцім пан Мередіт розбещує своїх дітей. Імовірно, то була правда, бо ж він зрідка наважувався висварити їх. «Вони ростуть без матері», – думав він, зітхаючи, коли вух його досягали чутки про нову сенсаційну витівку. А втім, батько не знав і половини їхніх діянь. Пан Мередіт належав до когорти мрійників. З вікон його бібліотеки виднів старий цвинтар, але, міряючи кроками кімнату, замислений панотець не бачив, що Джеррі й Карл завзято грають у «довгу лозу» просто між надгробків у падолі вічного спочинку старих методистів. Уряди-годи пана Мередіта вражало невідступне розуміння, що його діти фізично й духовно занедбані куди більше, аніж до смерті дружини, та й дім, як він насилу міг пригадати, за покійної Сесілії виглядав охайнішим, ніж за тітки Марти, а обіди – смачніші. Загалом же пастор увесь час проводив у світі книжок та абстракцій; тому, хоча його одяг лише зрідка був вичищений, а молочна блідість тонких рук і виголених щік зраджувала в нім жертву недоїдання, він аж ніяк не почувався нещасливим.

Якби цвинтар можна було назвати веселим, то старий методистський цвинтар Глена Святої Марії надавався для цього означення найкраще. Новий цвинтар по інший бік методистської церкви являв собою охайне, упорядковане й сумовите місце, проте старий так довго був відданий на ласку самої Природи, що перетворився на квітучий і життєрадісний закуток.

Із трьох боків його оточував невисокий кам’яний вал із сірим розхитаним частоколом, поза яким уряд виструнчилися духмяні лапаті сосни. Вал, зведений іще першими поселенцями, був достатньо старий, щоб гарно вбратися в шати з моху та зелені, яка пробивалася крізь розколини. Навесні з-під його основи вихоплювалися бузкові фіалки, а щедрих барв осені додавали йому айстри та золотушник. Поміж каменів маленькими дружніми зграйками росли кущики папороті й де-не-де – солідний орляк.

По східний бік цвинтаря не було ні паркана, ні валу. Там він зливався з ділянкою, обсадженою молодими ялинами, котрі й скрадалися дедалі ближче до могил, і тікали, ховаючись у густім лісі. Тут завжди чути було гру морських хвиль на досконалій еоловій арфі й неквапний виспів старих приземкуватих дерев; а весняними ранками пташачий хор у кронах в’язів обабіч двох церков співав осанну не смерті, але життю. Пасторські діти дуже любили старий методистський цвинтар.

Між перехняблених надгробків буйно росли хвощ, барвінок і м’ята. Піщаний закуток біля узлісся геть-чисто поріс чорницею. На цвинтарі можна було відшукати надгробки трьох поколінь і простежити, як змінювалася мода на могильні оздоби – від пласких довгастих плит із червоного пісковику на могилах перших поселенців до плакучого верболозу й молитовно складених рук і найновіших страхітних «монументів» та задрапованих урн. Один із цих пам’ятників, найбільший і найпотворніший, стояв на могилі такого собі Алека Девіса. Пан Девіс був уродженим методистом, та за дружину взяв пресвітеріанку з родини Дугласів, що змусила його навернутися в пресвітеріанство й до кінця днів триматися настанов нової релігії. Та все ж по його смерті вона не наважилася ув’язнити чоловіка в самотній могилі на пресвітеріанськім цвинтарі по той бік затоки. Усі його рідні спочивали між одновірців, тож Алек Девіс возз’єднався з ними по смерті, а жінка його вельми тішилася, що звела йому пам’ятник значно дорожчий, ніж міг би собі дозволити будь-хто з його кревняків-методистів. Пам’ятник цей хтозна-чому не подобався юним Мередітам, проте вони любили старі, пласкі, порослі буйнотрав’ям надгробки, один із яких слугував їм зручною лавкою. На ньому вони посідали й тепер. Джеррі, утомившись від «довгої лози», грав на дримбі, Карл захоплено розглядав нового чудернацького жука, Уна шила ляльці платтячко, а Фейт, відхилившись назад і зіпершись на тонкі засмаглі руки, метляла босими ногами в такт музиці.

Джеррі, достоту як пан Мередіт-старший, мав чорне волосся й темні очі, які, утім, не променилися замрією, а сяяли жвавим вогнем. Фейт, що сиділа поряд із братом, носила свою вроду, мов безтурботна квітуча троянда. Вона мала золотаво-карі очі, золотаво-каштанові кучері й рум’яні щоки. Фейт надто часто сміялася, щоби здобути схвалення батькової пастви, а якось навіть ошелешила стару пані Тейлор, невтішну вдову по кількох чоловіках, безсоромною заявою, та ще й на церковнім ґанку: «Світ – це не долина плачу, пані Тейлор. Він сповнений веселощів та сміху».

Маленька мрійлива Уна не любила сміятися. У її прямому чорному волоссі, заплетеному в дві кіски, не знати було пустотливих кучериків, а сині мигдалеподібні очі дивилися на світ печально й задумливо. Лише деколи несмілива замріяна усмішка осявала її лице. Уна була чутливіша до громадської думки, ніж Фейт, і стривожено усвідомлювала, що в їхнім трибі життя є щось неправильне. Їй дуже хотілося змінити його на краще, проте вона гадки не мала, як досягти бажаних результатів. Коли-не-коли вона протирала меблі від пороху – тоді, як могла знайти ганчірку, що завжди лежала деінде. Одного разу, відшукавши щітку для одягу, Уна спробувала почистити найкращий батьків костюм, а якось пришила до нього відірваний ґудзик суворою білою ниткою. Наступної неділі в церкві ту нитку помітила кожна парафіянка, і ще кілька тижнів Спільнота милосердя гула, немов розтривожений вулик.

Карл успадкував материні ясні сині очі, відважні й чесні, та її каштанове волосся із золотими іскорками. Він знав комашині таємниці й інстинктивно розумів усіх жуків і бджіл. Уна не любила сідати поруч із ним – адже хтозна, яке жаске створіння ховається в братовій кишені. Джеррі відмовився спати в одному ліжку із братом опісля того, як Томас-Карлайл узяв із собою під ковдру живого вужа. Відтак Карл зі своїми чудернацькими друзями тулився на старому ліжечку, такому короткому, аж не міг випростати ноги – і добре, що тітка Марта, котра змінювала на ньому простирадла, недобачала.

– А де вам хотілося б лежати тут, на цвинтарі, якби ми були методистами? – весело запитала Фейт.

Брати й сестра підтримали дискусію, що спонукала до захопливих роздумів.

– Місця тут мало, цвинтар уже заповнений, – мовив Джеррі. – Сам би я, мабуть, вибрав собі закуток біля дороги. Там буде чути тупіт коней і голоси перехожих.

– А мені подобається той видолинок під вербою, – озвалася Уна. – На тій берізці птахи в’ють затишні гнізда й знай собі виспівують уранці.

– А я – поруч із Портерами. Там поховано стільки дітей, а мені завжди потрібні друзі, – мовила Фейт. – А ти, Карле?

– Я взагалі не хочу, щоб мене ховали, – відповів Карл, – та коли доведеться, нехай то буде в мурашнику. Мурахи страшенно цікаві істоти.

– Які, певно, добрі були всі ті люди, що тут лежать, – мовила Уна, що любила вичитувати старі панегірики. – Здається, на всьому цвинтарі немає нікого лихого. Мабуть, методисти все-таки кращі за пресвітеріан.

– Можливо, методисти ховають своїх лихих людей так само, як котів, – припустив Карл. – Вони взагалі їх до цвинтаря не доносять.

– Дурниця, – відрубала Фейт. – Уно, тутешні люди не були ні кращі, ні гірші від інших. Та коли хтось умирає, про нього треба казати хороше, бо інакше повернеться його привид і дошкулятиме тобі. Так сказала тітка Марта. Я запитала в тата, чи це правда, а він подивився крізь мене й пробурмотів: «Правда? Правда? Що є правда? Що є правда, о глузливий Пілате?»[7]7
  Посилання на Біблію (Євангеліє від Івана, 18:38) і трактат Ф. Бекона «Про правду».


[Закрыть] Ну, то я зрозуміла, що це, напевно, все-таки правда.

– Цікаво, чи буде пан Девіс дошкуляти мені, якщо я шпурну каменем в урну з його надгробка? – запитав Джеррі.

– Тобі дошкулятиме пані Девіс – захихотіла Фейт. – У церкві вона дивиться на нас, як кицька на мишей. Минулої неділі я показала язика її небожеві, а він показав мені – ох, бачили б ви її вираз! Мабуть, одразу по виході з церкви вона дала йому потиличник. Я так хотіла їй теж показати язика, та пані Еліот застерегла, щоб я ніколи й нізащо не ображала її.

– Кажуть, Джем Блайт колись показав їй язика й вона відмовилася лікуватися в його батька – навіть тоді, коли помирав її чоловік, – відповів Джеррі. – Цікаво, які вони, ті Блайти?

– З лиця вони мені сподобалися, – мовила Фейт. Пасторські діти опинилися на станції того ж пообіддя, коли юні Блайти приїхали з Ейвонлі. – Особливо Джем.

– У школі кажуть, ніби Волтер – тютя, – озвався Джеррі.

– Я не вірю в це, – заперечила Уна. Волтер здався їй дуже вродливим хлопцем.

– Але він пише вірші. Торік дістав на шкільному конкурсі нагороду за вірш – мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Його мати вважала, що саме Берті мусив перемогти на конкурсі, бо в нього поетичне ім’я. Але Берті сказав, що ім’я – то байдуже, а написати вірш він не зміг би навіть задля порятунку власного життя.

– Мабуть, ми познайомимося з ними, коли вони прийдуть до школи, – замислилася Фейт. – Надіюся, двійнята виявляться непогані. Більшість тутешніх дівчат мені не подобається. Усі такі дурні – навіть ті, що милі й приязні. Але ці нібито з нашого тіста книш – особливо руда. Хоч я думала, двійнята завжди схожі між собою, але вони не схожі нітрохи.

– Мені сподобалася їхня мама, – зітхнула Уна, що заздрила кожній дитині, у якої була мати. Їй лише виповнилося шість років, коли померла її власна мама, та дівчинка ревно берегла в душі свої найдорожчі скарби – ніжні, безцінні спогади про надвечірні обійми й ранкові пустощі, лагідний голос, любовний погляд і наймиліший, найвеселіший сміх.

– Кажуть, вона якась не така, як усі, – мовив Джеррі.

– Пані Еліот заявляє – це тому, що пані Блайт так і не виросла, – мовила Фейт.

– Таж вона вища за саму пані Еліот.

– Це так, але в душі – пані Еліот каже, що в душі пані Блайт досі лишилася дівчинкою.

– Що це пахне? – урвав їхню розмову Карл, нюшачи повітря.

Тепер усі вони відчули запах. Звабливий аромат линув у стиглім вечірнім повітрі з маленької лісистої долини біля підніжжя пагорба, де стояв пасторський дім.

– Я хочу їсти, – мовив Джеррі.

– Сьогодні ми їли на обід лише хліб із мелясою, а на вечерю – холодну «тотожність», – сумовито проказала Уна.

Тітка Марта мала звичку щопонеділка варити величенький шмат баранини й подавати її щодня, холодну й тлусту, аж доки скінчиться. Якось у мить натхнення Фейт охрестила цю страву «тотожністю» й відтоді в пасторськім домі її завжди називали саме так.

– Ходімо, подивимося, звідки лине запах, – запропонував Джеррі.

Отож усі вони звелися на рівні ноги, весело й безтурботно промчали галявиною, мов молоді цуценята, перелізши через паркан, рвонули вниз моховитим схилом туди, звідки вабив їх дедалі сильніший аромат свіжої страви, і через кілька хвилин спинилися, задихані, у священнім закутку Долини Райдуг, де «Джем і компанія» саме намірялися проказувати молитву й частуватися.

Мередіти нерішуче спинилися. Уна пошкодувала про їхню поспішну нерозсудливість, але Ді Блайт, як завжди, трималася гідно. Дружньо всміхаючись, вона підвелася назустріч.

– Здається, я знаю, хто ви, – сказала вона. – Мабуть, діти нового пастора, так?

Фейт кивнула; щоки її взялися ямочками.

– Ми відчули запах вашої форелі й поцікавилися, що воно таке.

– То сідайте разом із нами – допоможете їсти, – мовила Ді.

– Певно, вам і самим не вистачить, – озвався Джеррі, пожадливо зиркаючи на саморобну бляшану пательню.

– Вистачить. На кожного по три рибини, – відповів Джем. – Сідайте.

Двічі просити пасторських дітей не довелося. Гості й господарі весело посідали на моховитім камінні й довго, радісно бенкетували. Нен і Ді, певно, вмерли б від жаху, якби їм стало відомо те, що добре знали Уна й Фейт: у Карла в кишені сиділо двоє мишенят. Утім, вони про це не довідалися, тож і бридко їм не було. Та й де можна познайомитися краще, ніж за обіднім столом? Коли зникла остання форель, Блайти й Мередіти вже були добрими друзями й відданими союзниками. Вони завжди знали одні одних і так триватиме ціле життя. Плем’я, що знає Йосипа, зустріло своїх.

Вони переповіли одні одним історії зі свого короткого минулого. Пасторські діти почули про Ейвонлі та Зелені Дахи, маленькі традиції Долини Райдуг і будиночок на узбережжі гавані, де народився Джем. Блайти дізналися про Мейвотер, де жили Мередіти до переїзду в Глен, про однооку ляльку Уни й улюбленця Фейт – півня Адама. Фейт завжди сердилася, коли хтось насміхався з її дивного друга, отож Блайти їй сподобалися тим, що прийняли це як належне.

– Гарний півень, такий як Адам, нічим не гірший за собаку чи кота, – сказала дівчинка. – Якби він був канаркою, ніхто й не дивувався би. Я сама виростила Адама – його, маленьке жовте курчатко, подарувала мені пані Джонсон із Мейвотера. Я назвала його на честь її чоловіка. Усіх Адамових братиків і сестричок загризла ласиця. А ляльок і котів я не люблю. Коти надто хитрі й підступні, а ляльки – неживі.

– А хто мешкає в тім будинку на пагорбі? – поцікавився Джеррі.

– Панни Вест – Еллен і Розмарі, – мовила Нен. – Цього літа ми з Ді будемо вчитися музики в панни Розмарі.

Уна дивилася на щасливих двійнят поглядом, сповненим глибокої печалі, надто лагідної та смиренної, щоб видаватися заздрістю. О, як вона хотіла й собі навчатися музики! То була одна з її маленьких потаємних мрій. Проте ні батькові, ні тітці Марті таке не спадало й на думку.

– Панна Розмарі дуже хороша й завжди так гарно вбирається, – озвалася Ді. – А коси в неї золотаві, як меляса, – додала вона сумовито, бо ж, достоту як мати, не любила кольору власних кіс.

– Панна Еллен теж мені подобається, – докинула Нен. – Вона завжди пригощає мене в церкві льодяниками. А Ді її боїться.

– У неї чорнющі брови й такий грубий голос, – боронилася Ді. – А знали б ви, як боявся її Кеннет Форд, коли був малий! Мама каже, що, як пані Форд уперше привела його до церкви, там біля них сиділа й панна Еллен. То Кеннет побачив її, закричав і верещав з переляку, аж пані Форд мусила його вивести.

– А хто така пані Форд? – зацікавлено мовила Уна.

– Форди не мешкають тут завжди – лише приїздять улітку. А цього року зовсім не приїдуть. Їхній дім – на узбережжі гавані, там колись мешкали мама з татом. Колись я познайомлю вас із Персіс Форд. Вона гарненька, як намальована.

– А я чула про пані Форд, – утрутилася Фейт. – Мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Її чоловік був мерцем чотирнадцять років, а тоді раптом ожив.

– Дурниця, – сказала І Ієн. – То було зовсім не так. Берті-Шекспір завжди перебріхує. Я знаю цю історію й розкажу вам якось, але не тепер, бо вона дуже довга, а нам час іти додому. Мама хвилюється, коли ми довго сидимо надворі росяними вечорами.

Що ж до юних Мередітів – за них не хвилювався ніхто. Тітка Марта вже спала, а пастор надто глибоко поринув у роздуми про безсмертя душі, щоб перейматися смертністю тіла. Проте й вони подалися додому, і кожне снувало мрії про веселі прийдешні дні.

– Як на мене, Долина Райдуг іще гарніша за цвинтар, – мовила Уна. – І Блайти мені сподобалися. Приємно, коли можеш когось полюбити, бо ж часто зовсім не виходить. Тато казав у проповіді в неділю, що ми повинні любити всіх. Але як це можливо? Як можна полюбити пані Девіс?

– Тато каже так тільки в церкві, – безтурботно знизала плечима Фейт. – У нього достатньо глузду, щоб не думати цього насправді.

Тим часом юні Блайти йшли до Інглсайду – усі, крім Джема, що покинув решту на кілька хвилин і шаснув у дальній закуток Долини Райдуг. Там росли проліски, а Джем ніколи не забував принести мамі букетик, доки вони відцвітуть.