Текст книги "Діти з Долини Райдуг"

Автор книги: Люсі Монтгомері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 21
Неможливе слово

Одного ясного, хрумкого зимового вечора пан Мередіт задумливо брів через Долину Райдуг. Пагорби мерехтіли холодним відблиском місячносяйного снігу. Кожна найменша ялинонька в цім довгім видолинку виводила фантастичних пісень під акомпанемент арфи вітру й морозу. Діти панотця й діти лікаря весело з’їжджали на санчатах зі східного боку пагорба, стрімко пролітаючи дзеркальною гладінню закрижанілого ставка. Їм було дуже весело разом; їхні голоси та сміх відлунювали в долині, умовкаючи неземними кадансами в гущавині дерев. Праворуч, із-між кленового віття, виднів інглсайдський вогник, щирий, привітний і дружній маяк, що свідчив про дім, де завжди є любов, турбота й добре слово для рідні, за кров’ю чи то за духом. Пан Мередіт любив час від часу провести вечір у суперечках із лікарем Блайтом побіля каміна, у якому горів хмиз і над яким незмінно чатували славетні порцелянові песики – справдешні охоронці домашнього вогнища – та нині шлях його вів не туди. Пан Мередіт ішов до Розмарі Вест, щоб зізнатися їй у своїм почутті, яке поволі розквітало в його серці від найпершої розмови з нею біля потічка й перетворилося на пишну квітку того вечора, коли Фейт палко повідала про свій захват від зустрічі з панною Вест.

Він збагнув, що полюбив Розмарі. Не так, як Сесілію – о ні, те почуття було зовсім інакше. Він думав, що те кохання, сповнене мрій та романтики, ніколи не повториться – та Розмарі була вродлива, добра й мила… дуже мила. Годі й шукати кращої супутниці життя. Із нею він почувався таким щасливим, яким уже ніколи не сподівався бути. Вона стане пречудовою господинею в його домі та дбайливою матір’ю його дітям.

Упродовж років свого вдівства пан Мередіт незрідка чув натяки на те, що йому слід одружитися знову – як від членів пресвітерію, так і від парафіян, щиро стурбованих його долею, а чи й цілком корисливих. Утім, ці натяки не справляли на нього враження. Друзі й знайомі вважали, що він їх навіть не усвідомлював. Насправді ж вони гостро відгукувалися йому в душі. У миті, коли його розважливий глузд прокидався до дійсності, пан Мередіт розумів, що йому таки слід одружитися. Але позаяк розважливість не була його прикметною рисою, він зовсім не міг рішуче й холоднокровно обрати «годящу» жінку, немов служницю чи ділового партнера. Йому гидке було саме слово «годяща», яке так нестерпно нагадувало про Джеймса Перрі. «Годящу жінку годящого віку» – то був геть не тонкий натяк цього єлейного брата во Христі. На мить пана Мередіта охопило неймовірне бажання втекти геть і освідчитися наймолодшій, щонайбільш «негодящій» жінці, яку він лише зустріне.

Пані Еліот була його добрим другом і завжди подобалася йому. Та коли й вона відверто заявила, що він мусить знайти собі іншу жінку, пан Мередіт відчув, мовби вона здерла запону з-над сокровенних закутків його душевного життя, і відтоді почав уникати її товариства. Він знав, що серед його пастви були жінки «годящого віку», згодні вийти за нього заміж. Попри одвічну замрію, цей факт сягнув його свідомості ще від найперших днів служіння в Глені Святої Марії. То були благодушні, заможні, прісні й нудні добродійки – одна чи дві зовсім негарні, інші миліші на вроду – та Джонові Мередіту радше спало б на думку повіситися, ніж пошлюбити котрусь із них. Він мав певні ідеали й ніяка вдавана необхідність не змусила б його зректися їх. Він не міг просити жодну жінку зайняти місце Сесілії, якби не здатен був запропонувати їй бодай крихти тієї любові й шани, яку відчував до своєї юної нареченої. Проте він майже не спілкувався з людьми, то де йому було знайти таку жінку?

Розмарі Вест увійшла в його життя того осіннього вечора, і разом із нею прийшло відчуття рідного духу. Понад прірвою, що розділяла двох незнайомих людей, вони простягнули одне одному руку дружби. За десять хвилин біля таємного потічка він пізнав її краще, ніж Еммеліну Дрю, Елізабет Кірк чи Емі-Анетту Дуглас за цілий рік – та їх він не міг би пізнати краще й за сотню років. До Розмарі він пішов по розраду, коли пані Девіс спантеличила його душу й розум, і відшукав її. Відтоді він часто заходив у дім на пагорбі, так обережно пробираючись тінистими вечірніми стежками крізь Долину Райдуг, що сільські кумасі ніколи не мали певності, чи справді він проводить час у вітальні Еллен та Розмарі. Раз чи двічі інші гості заскочили його там – ото й усе, що знали члени Спільноти милосердя. Утім, Елізабет Кірк, почувши цю новину, утратила всяку надію, яку несміливо плекала в душі, хоча колишній дружній вираз її негарного обличчя не змінився; натомість Еммеліна Дрю постановила собі наступного разу не давати відкоша одному старому парубкові з Лобриджа. Авжеж, Розмарі Вест запопаде священика, якщо захоче: вона здається молодшою за свої літа й подобається чоловікам, та й ці панянки Вест доволі грошовиті.

– Надіюся, він не буде такий замріяний, щоб освідчитися Еллен замість Розмарі, – ото й усі вщипливі слова, що їх зронила Еммеліна в довірливій розмові із сестрою. Ні, вона не заздрила Розмарі. Зрештою, нічим не обтяжений парубок кращий за вдівця із чотирма дітлахами. Попервах Еммеліну лиш засліпив принадний бік життя в пасторськім домі.

Троє дітей на санчатах із виском шугнули попри пана Мередіта до ставка. Вітер розтріпав довгі кучері Фейт, а її сміх лунав найголосніше. Джон Мередіт довго й з надією дивився їм услід. Він тішився, що його діти мають таких щирих друзів як Блайти, і таку мудру й веселу наставницю як пані Блайт. Але їм потрібно більше – і він забезпечить їм це, побравшись із Розмарі.

Була субота – а він нечасто заходив до сестер Вест по суботах, бо ж мусив ретельно готуватися до недільної проповіді. Та для нинішньої розмови він вибрав саме цей день, бо знав, що Еллен не буде вдома й Розмарі лишиться сама. Хай скільки приємних вечорів він провів у домі на пагорбі, йому ні разу опісля першої зустрічі у видолинку не вдалося поговорити з Розмарі наодинці. Поряд із нею завжди маячіла Еллен.

Правду кажучи, він не гнітився її присутністю. Йому подобалася Еллен Вест; вони були добрими друзями. Еллен мала чоловічий розум і почуття гумору, яке він, попри свою сором’язливість, високо цінував, уміючи розпізнати й збагнути жарт. Йому імпонувала її зацікавленість у політиці та світових подіях. Щодо цього вона тямила краще за будь-якого гленського чоловіка – навіть самого лікаря Блайта.

– Я так собі гадаю: доки ти живий, мусиш цікавитися життям, – сказала вона якось. – Бо як не цікавишся, то й однаково, живий ти чи вмер.

Йому подобався її приємний, глибокий низький голос та сердечний сміх, яким вона завершувала кожну веселу й добре розказану історію. На відміну від більшості гленського жіноцтва, Еллен не діймала його ані дошкульними зауваженнями щодо дітей, ані сільськими плітками; не було в ній і злоби чи ницості. Вона завжди поводилася напрочуд щиро. Пан Мередіт, що й собі перебрав звичку панни Корнелії класифікувати людей, уважав Еллен однією із племені, що знає Йосипа. З неї була б чудова своячка. Та все ж будь-який чоловік воліє просити руки своєї обраниці без свідків в особі інших жінок. А Еллен завжди була поряд. Ні, вона не прагнула сама ввесь час розмовляти з паном Мередітом і дозволяла сестрі спілкуватися з ним. Було немало таких вечорів, коли Еллен сиділа в кутку, мовчазна й непомітна, із Сент-Джорджем на колінах, даючи змогу панові Мередіту й Розмарі говорити, співати й разом читати книжки. Часом вони й геть забували про неї. Та коли їхня розмова чи вибір музичних творів містив у собі хоч найменший натяк на «флірт», як то здавалося Еллен, вона вбивала його в зародку й до кінця вечора не давала сестрі мовити слова. Та навіть найсуворіша із найпривітніших дуеній не може завадити ані виразному обміну поглядами й усмішками, ні промовистій мовчанці, отож залицяння пана Мередіта мало сякий-такий успіх.

Утім, якщо йому належало колись сягнути вершини, це повинно було статися за відсутності Еллен. А Еллен так рідко виходила з дому, надто зимою. Вона казала, що знайшла собі найкраще місце у світі – при власнім каміні. Еллен Вест не любила тинятися по гостях, воліючи приймати друзів у себе. Пан Мередіт уже постановив був освідчитися Розмарі листом, коли це одного вечора Еллен оголосила, що в суботу піде на срібне весілля знайомих. Вона була дружкою нареченої двадцять п’ять років тому і, позаяк на свято запросили тільки гостей, присутніх на вінчанні, мусила йти без сестри. Пан Мередіт нашорошив вуха, і очі його спалахнули вогнем, який помітили й Еллен, і Розмарі. Обидві здригнулися, передчуваючи, що в суботу пан Мередіт неодмінно з’явиться в їхньому домі.

– Мусимо покласти цьому край, Сент-Джордже, – суворо мовила Еллен котові, щойно пан Мередіт пішов, а Розмарі мовчки подалася нагору. – Я впевнена, Сент-Джордже, він проситиме її руки. Хай спробує… хай спробує й дізнається, що вона не вийде за нього, Джордже. Хоча вона була б не від того, Сенте. Я знаю… але вона обіцяла, і мусить дотримати слова. Мені й шкода, Сент-Джордже. То був би для мене найкращий зять, якби це було можливо. Він добра людина, Сенте… навіть попри те, що не бачить і не хоче бачити в німецькім кайзері лиха для мирної Європи. Та це єдина його вада. Він приємний співбесідник. Такому, як він, жінка може сказати будь-що й знати, що її зрозуміють. Такі чоловіки дорожчі й рідкісніші за самоцвіти, Сенте. Але вона не вийде за нього… і, мабуть, тоді він покине нас, Джордже. Нам бракуватиме його, Сент-Джордже, дуже бракуватиме. Але вона обіцяла… і я вимагатиму, щоб вона дотримала слова.

Похмура затятість на обличчі Еллен робила його майже потворним. Розмарі у своїй спальні плакала в подушку.

Пан Мередіт, заставши свою даму серця на самоті, відзначив, що вона неймовірно вродлива. Розмарі не вбрала святкового плаття: вона хотіла зробити це, та подумала, що безглуздо чепуритися до зустрічі із чоловіком, якому доведеться відмовити. Отож вона вийшла до нього в простій темній сукні, та навіть у ній була статечна, немов королева. Лице її зарум’яніло від хвилювання, а великі сині очі були озерами світла, хоч і не такого погідного, як завжди.

Вона прагнула, щоб розмова швидше скінчилася. Увесь день Розмарі із жахом чекала цієї миті. Вона вже знала, що Джон Мередіт до певної міри любить її – хоч і не так, як свою першу дружину – і припускала, що відмова засмутить його, проте не розіб’є йому серця. Та все ж їй не хотілося відмовляти, зважаючи на його почуття і – коли щиро собі зізнатися – на свої власні. Вона знала, що могла би покохати пана Мередіта, якби… якби то було дозволено. Вона знала, що життя її буде пусткою, якщо, діставши відмову в шлюбі, він не захоче лишатися поряд із нею як друг. Вона знала, що була б дуже щаслива з ним і могла би зробити його щасливим. Проте на заваді щастю, мов тюремні ґрати, стояла обітниця, яку Розмарі так давно дала Еллен. Менша сестра не пам’ятала їхнього батька – той помер, коли доньці виповнилося три роки. Еллен, якій тоді було тринадцять, пам’ятала його, хоч і згадувала без надмірної ніжності. То був суворий, стриманий чоловік, значно старший за свою чарівну й веселу дружину. А через п’ять років помер і їхній дванадцятилітній брат; відтоді сестри назавжди лишилися самі з матір’ю. Вони не брали активної участі в громадськім та світськім житті Глена й Лобриджа, проте завдяки жвавому розуму Еллен і лагідній вроді Розмарі всюди були бажаними гостями. Обидві вони зазнали дівочих розчарувань. Море не повернуло коханого Розмарі, а Норман Дуглас, тоді ще вродливий рудочубий юний велетень, знаний шаленою їздою на конях і галасливими, хоч і безвинними витівками, покинув Еллен після запальної сварки.

Охочих зайняти місця Мартіна й Нормана не бракувало, та жодному з них не вдалося здобути прихильність Еллен і Розмарі, які поволі й начебто без жалю прощалися з юністю й вродою. Вони були віддані невиліковно хворій матері; усі три жінки мали невеличке коло зацікавлень – квіти, книжки, хатні тварини – що помагало їм відчувати себе щасливими й задоволеними своїм існуванням.

Пані Вест померла того дня, коли Розмарі виповнилося двадцять п’ять. Смерть її стала тяжким потрясінням для доньок. Спершу обом їм було нестерпно самотньо – а надто Еллен. Вона поринула в довгі тужливі роздуми, які лише вряди-годи переривалися нестримними риданнями. Старенький лобридзький лікар сказав Розмарі, що побоюється затяжної меланхолії – а чи й гірших недуг.

Одного дня, який Еллен просиділа самотою, відмовляючись і говорити, і їсти, Розмарі впала біля неї на коліна.

– Еллен, адже в тебе є ще я, – заплакала менша сестра. – Невже це байдуже? Ми завжди так любили одна одну…

– Ти не завжди будеш зі мною, – різко й напружено заговорила Еллен, порушуючи мовчанку. – Ти вийдеш заміж і покинеш мене. І я лишуся сама. Я не можу думати про це… не можу! Краще померти.

– Я ніколи не вийду заміж, – відповіла Розмарі. – Ніколи, Еллен.

Еллен нахилилася й запитливо глянула у вічі сестрі.

– Ти можеш дати мені обітницю? – зрештою мовила вона. – Присягнути на маминій Біблії?

Розмарі легко пристала на це, бажаючи втішити Еллен. Та й хіба не однаково? Адже вона добре знала, що ніколи нікого не покохає. Серце її спочивало на дні моря разом із Мартіном Крофордом, а без кохання вона не могла віддатися за жодного чоловіка. Отож Розмарі дала обітницю, яку Еллен, щоправда, перетворила на жаский ритуал. Вони взялися за руки над Біблією в порожній материній кімнаті, і присягнули одна одній не виходити заміж і до смерті жити разом.

Відтоді настрій Еллен покращився. Невдовзі то знову була весела й життєрадісна жінка. От уже десять років панянки Вест щасливо мешкали в старім домі на пагорбі, нітрохи не переймаючись ані тим, щоб вийти заміж, ні тим, щоб відпустити сестру під вінець. Клятва не обтяжувала їх – та все ж Еллен нагадувала Розмарі про неї щоразу, як на їхнім шляху поставали нежонаті чоловіки. Утім, жодного разу їй не довелося хвилюватися навсправжки – доки одного фатального вечора Джон Мередіт провів Розмарі додому з Долини Райдуг. Розмарі ж хіба посміювалася із сестриної одержимості їхньою обіцянкою… донедавна. Тепер слова, промовлені десять років тому, перетворилися на кайдани – накладені добровільно, але довіку. Ось чому нині вона мусила зректися щастя.

Звісно, тієї любові, яку Розмарі віддала своєму юному нареченому – боязкої та свіжої, немов трояндовий пуп’янок – вона вже не могла подарувати жодному чоловікові. Але тепер вона знала, що може дати Джонові Мередіту іншу любов, мудрішу й зрілішу. Він торкнувся тих глибин її душі, яких ніколи не торкався Мартін… яких іще й не було в сімнадцятирічної дівчини. І нині вона мусить прогнати його – назад до холодного вогнища, самітного життя й нестерпного смутку, бо ж десять років тому присягнула сестрі на материній Біблії до смерті лишитися незаміжньою.

Джон Мередіт не одразу скористався з нагоди. Спершу він зо дві години говорив на віддалені теми, зачепивши навіть політику, яка ніколи не цікавила Розмарі. Вона вже подумала, що хибно витлумачила його наміри, і власні страхи й сподівання раптом здалися їй безглуздими. Розмарі почувалася дурною та спустошеною. Вона зблідла, очі її потьмяніли. Джон Мередіт вочевидь не збирався просити її руки.

Аж раптом він підвівся, перетнув кімнату і, стоячи побіля її крісла, освідчився. У вітальні запала моторошна тиша. Навіть Сент-Джордж перестав вуркотіти. Розмарі чула, як б’ється її серце, і певна була, що й Джонові Мередіту теж це чути.

Тепер вона мусила сказати «ні», м’яко, проте рішучо. Іще кілька днів тому Розмарі наготувала відповідь, пишномовну й сповнену жалю, але тепер усі слова неначе здиміли. Вона мусила сказати «ні», та відчувала, що не може. Це слово неможливо було проказати. Вона зрозуміла, що не могла би покохати Джона Мередіта, а покохала його насправді. Думка про те, щоб викреслити його із життя, була страшною, пекельною мукою.

Утім, вона мала сказати бодай щось, тож, підвівши низько похилену золотаву голівку, Розмарі, затинаючись, попросила дати їй кілька днів, щоби… щоби подумати.

Джон Мередіт стояв ошелешений. Він не був марнославним чоловіком, проте, безперечно, сподівався, що Розмарі скаже «так». Він мав цілковиту певність у тім, що вона любить його. То звідки ж ці сумніви… ці вагання? Вона не школярка, щоб не розуміти власних бажань. Він був розчарований і неприємно здивований; утім, незмінно поштиво пристав на її умову й одразу пішов.

– Я відповім вам через кілька днів, – сказала червона від сорому Розмарі, знов опускаючи очі.

Коли двері за ним зачинилися, вона подалася до себе й розридалася.

Розділ 22
Сент-Джордж усе знає

Опівночі Еллен Вест ішла додому зі срібного весілля Поллоків. Вона затрималася після свята, щоб допомогти сивій уже нареченій вимити посуд. Іти було недалеко, дорога виявилася не засніжена, тож Еллен тішилася прогулянці попід місячним сяйвом.

Прийняття вдалося дуже гарне. Еллен, яка вже багато років не бувала в гостях, дістала від нього немалу втіху. Усі присутні належали до колишнього її товариства, і ніяка нав’язлива молодь не зіпсувала радісних посиденьок, бо ж єдиний син молодят саме навчався в коледжі й не зміг приїхати додому. Уперше за багато років зустрілися вони й із Норманом Дугласом, хоч тієї зими Еллен раз чи двічі бачила його в церкві. Жодна сентиментальна згадка не ворухнулася в її душі. Вона віддавна дивувалася, згадуючи Нормана Дугласа, як то він міг так їй подобатися й чому сама вона побивалася через раптове його одруження. Утім, Еллен була рада зустріти його знову. Вона вже й забула, яке цікаве та непередбачуване його товариство. Жодну вечірку за участю Нормана Дугласа не випадало назвати нудною. Його поява здивувала всіх – адже всі знали, що Норман ніколи й нікуди не ходить. Поллоки запросили його, бо він був їхнім гостем і двадцять п’ять років тому, проте не сподівалися, що він прийме запрошення. Із собою він привів троюрідну сестру, Емі-Анетту Дуглас, і впродовж вечора виявляв до неї пильну увагу. Утім, невдовзі Еллен, що сиділа за столом навпроти нього, почала з ним жваву суперечку. Вона так спокійно й упевнено взяла над ним гору попри всі його крики й дошкульні жарти, що він після того вмовк аж на десять хвилин. Потім, буркнувши в густу руду бороду: «Куслива… як завжди куслива», узявся дражнити Емі-Анетту, яка лише дурнувато сміялася, слухаючи його дотепи, яким Еллен дала би гідного відкоша.

Дорогою додому Еллен радо перебирала в пам’яті всі ці деталі. Морозяне повітря мерехтіло в місячнім сяйві. Попід ногами хрумтів сніг. Унизу, біля підніжжя пагорба, лежав Глен, а за ним – біла гавань. У пасторській бібліотеці світилося – отже, Джон Мередіт уже пішов додому. Чи попросив він руки Розмарі? І як вона пояснила свою відмову? Еллен розуміла, що ніколи не дізнається про це, хоч і вмирала із цікавості. Розмарі нічого не розповість, а сама вона не зважиться спитати. Та з неї достатньо й самої відмови. Усе решта не мало жодного значення.

– Аби лиш йому не забракло глузду приходити вряди-годи… по-дружньому, – мовила Еллен уголос. Вона не любила бути сама, тож отакі «розмови із собою» помагали їй у миті вимушеної самотності. – Жахливо не мати розумного чоловіка, з яким можна побесідувати. А він тепер, очевидячки, до нас і на поріг не ступить. От і Норман Дуглас – цей мені подобається й сперечатися з ним цікаво. Таж і він не прийде – щоб люди, бува, не подумали, наче він знову впадає за мною… щоб я сама цього не подумала… хоч він мені тепер зовсім чужий, і знаю я його гірше, ніж Джона Мередіта. Невже ми колись женихалися? Нині це здається сном. Але так чи сяк, а в Глені є тільки двоє чоловіків, із якими цікаво мені побалакати, і тим зась до нас через плітки й це дурне залицяння. Я могла би, – ядуче звернулася Еллен до непорушних зірок, – створити кращий світ, аніж цей.

Побіля хвіртки вона спинилася, зненацька відчувши дивну тривогу. У вітальні досі блимав вогонь і поза шторами видно було тінь жінки, що невпинно міряла кімнату кроками. Чого це Розмарі не спить о такій годині? Чого тиняється, мов безумна?

Еллен нечутно зайшла в передпокій. Відчинилися двері вітальні й із них вихопилася Розмарі – задихана, розчервоніла, уся випромінюючи напруження й хвилювання.

– Чому ти не спиш, Розмарі? – запитала Еллен.

– Заходь, заходь, – хапливо мовила Розмарі. – Я мушу дещо тобі сказати.

Еллен неспішно скинула пальто й калоші, подалася за сестрою в теплу, світлу кімнату й спинилася, вичікувально поклавши руку на стіл. Сувора й чорноброва, вона, безперечно, теж була дуже вродлива. Нова оксамитова чорна сукня зі шлейфом та вирізом, пошита зумисне до свята, підкреслювала її величну масивну фігуру. Шию охоплювало бурштинове намисто – розкішна сімейна реліквія. Морозне повітря забарвило щоки сліпучим багрянцем. Проте сталево-сірі очі були холодні й безжальні, мов надвечірнє зимове небо. Вона стояла мовчки, доки Розмарі тяжким зусиллям спромоглася порушити тишу.

– Еллен, сьогодні ввечері приходив пан Мередіт…

– І що?

– І… і… попросив моєї руки.

– Я знала, що так буде. Ти, звісно, відмовила йому?

– Ні.

– Розмарі! – Еллен стиснула кулаки й мимохіть ступила крок уперед. – Невже ти погодилася?

– Ні… ні…

Еллен опанувала себе.

– А що ж ти тоді зробила?

– Я… сказала, що подумаю… і відповім через кілька днів.

– Не бачу в тім потреби, – утяла Еллен із холодною зневагою. – Ти ж так чи так можеш дати йому лише одну відповідь.

Розмарі благально простягнула руки.

– Еллен, – розпачливо проказала вона, – я кохаю Джона Мередіта… і хочу бути його дружиною. Будь ласка, звільни мене від обітниці.

– Ні, – безжально відрубала Еллен, уся похолола від страху.

– Еллен… Еллен…

– Послухай, – урвала старша сестра. – Я не просила тебе давати обітницю. Ти сама запропонувала…

– Так… я знаю… але ж я не думала тоді, що колись полюблю…

– Ти сама запропонувала, – несхитно правила своєї Еллен. – Присягнула на маминій Біблії. То була не просто обіцянка – то була клятва. І ти хочеш порушити її.

– Еллен, я прошу хіба звільнити мене від неї…

– Ні. Мусиш триматися свого слова – так я вважаю. Я не звільню тебе від обітниці. Поруш її, коли хочеш… та я не дам на це згоди.

– Ти дуже сувора до мене, Еллен.

– До тебе? А що буде зі мною? Невже ти навіть не замислилася, як я житиму тут сама? Я не зможу… я збожеволію! Я не можу жити сама! Хіба я не була тобі хорошою сестрою? Не потурала всім твоїм забаганкам? Хіба я в чомусь відмовляла тобі?

– Ні… але…

– І ти хочеш покинути мене заради чоловіка, якого рік тому ще навіть не знала?

– Я кохаю його, Еллен…

– «Кохаю»! Послухай, що ти верзеш! Наче школярка, а не жінка середніх літ. Він тебе не кохає. Йому потрібна служниця й нянька. І ти не кохаєш його. Ти просто хочеш бути «пані» – ти одна з тих слабкодухих жінок, для яких бути старою дівою – то нестерпна ганьба, от і все.

Розмарі здригнулася. Еллен не могла чи не хотіла зрозуміти. Марно було сперечатися з нею.

– То ти не відпустиш мене, Еллен?

– Ні. І я не хочу більше говорити про це. Ти обіцяла й мусиш дотримати слова. Усе. Іди спати. Поглянь, котра година. Ти надто розбурхана через цю романтичну бридню. Завтра порозумнішаєш. І щоб я більше не чула про це ані слова. Іди.

Розмарі пішла мовчки, бліда й пригнічена. Еллен зо кілька хвилин рвучко ходила кімнатою, а потім спинилася біля крісла, у якому Сент-Джордж спокійно проспав увесь вечір. Мимоволі похмуре лице її осяяла усмішка. Один лише раз у своєму житті – коли померла мати – Еллен не могла здолати трагедію комедією. Навіть тими давніми гіркими днями, коли Норман Дуглас покинув її, вона сміялася із себе так само часто, як плакала.

– Хтось, мабуть, завтра надметься, Сент-Джордже. Так, Сенте, на нас чекають кілька похмурих днів. Та ми переживемо їх, Джордже. Ми завжди вміли дати раду з дурними дітиськами, Сенте. Розмарі ображатиметься, а тоді їй попустить і все буде, як раніше, Сент-Джордже. Вона обіцяла й мусить дотримати слова. Більше я не маю чого сказати ні їй, ні тобі, ані будь-кому іншому, Джордже.

Але тієї ночі Еллен лежала в ліжку розгнівана й не склепила повік до світанку.

Утім, Розмарі не ображалася. Наступного дня вона була мовчазна й мертвотно-бліда, та в поведінці її не знати було жодних змін. Певне, вона не тримала зла на Еллен. Знялася страшенна буря, тож ніхто не міг дістатися до церкви. По обіді Розмарі замкнулася у своїй кімнаті й написала лист Джонові Мередіту. Вона не могла зважитися на те, щоб відмовити особисто. Вочевидь, він запідозрив би, що вона робить це неохоче, і почав би домагатися свого, а Розмарі відчувала, що не здужає встояти. Він мусить знати, що вона зовсім не любить його, а це вдавалося висловити тільки листом. Отож вона дібрала найхолодніших, щонайманірніших слів і склала коротесеньку, ледь чемну записку, яка не лишала жодних надій найсміливішому із закоханих – а Джона Мередіта нітрохи не випадало назвати сміливим. Наступного дня, прочитавши лист Розмарі в неприбраній бібліотеці, він знову замкнувся в собі, скривджений та принижений. А вслід за кривдою на нього налетіло й страшне прозріння. Він думав, що не кохає Розмарі так сильно, як кохав Сесілію. Тепер, утративши її, пан Мередіт зрозумів, як помилявся. Розмарі була для нього всім… усім! І ось він мусить забути її, не сподіваючись навіть на дружбу. Життя слалося попереду незмінною пусткою. Він мусить існувати далі – у нього є робота, діти – проте, здавалося, хтось видер йому серце із грудей. Пан Мередіт сидів, поклавши голову на руки, сам у холодній, незатишній бібліотеці до пізньої ночі. А в домі на пагорбі Розмарі боліла голова, і вона рано вляглася спати, опісля чого Еллен глузливо сказала, звертаючись до Сент-Джорджа, який голосним вуркотінням висловлював зневагу до людей, неспроможних збагнути, що найважливіше в житті – це м’яка подушка.

– Що робили б жінки, Сент-Джордже, якби не могли вигадати собі головний біль? Але не зважаймо, Сенте. Заплющмо на це очі. Мине кілька тижнів, і все буде добре. Мушу визнати, Джордже, мені теж гризько – так, неначе я втопила кошеня. Але вона обіцяла, Сенте… і, бачить Господь – сама запропонувала дати обітницю.