Текст книги "Діти з Долини Райдуг"

Автор книги: Люсі Монтгомері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 31
Карл спокутує провину

– Я не розумію, за що нас карати, – набурмосилася Фейт. – Ми не зробили нічого лихого. Як ми могли не злякатися? І татові це не зашкодить. Це сталося випадково.

– Ви повелися, як боягузи, – відказав Джеррі із презирливим осудом. – І не намагалися подолати страх. Тому вас треба покарати. Усі глузуватимуть з вас, а це ганьба для родини.

– Аби ти знав, як нам було лячно, – здригнулася Фейт. – Тоді зрозумів би, що ми вже й без того покарані. Я нізащо не хотіла би знов пережити таке.

– Ти й сам утік би, якби побачив, – промимрив Карл.

– Від бабці із простирадлом! – пирхнув Джеррі. – Хехе-хе!

– Воно не було схоже на бабцю! – крикнула Фейт. – То було просто щось біле й велике, і воно лізло в траві, достоту так, як Мері Ванс розповідала про привид Генрі Воррена. Легко тобі сміятися – дивися, щоб на кутні не засміявся, коли й сам у таке вскочиш. Ну, то як нас треба покарати? Я думаю, що це несправедливо, але виносьте свій вирок, пане суддя Мередіт.

– Я гадаю, – насупився Джеррі, – що Карл винен більше, ніж ви. Він перший завдав ноги на плечі – проте ж він хлопець, який мав захистити вас, дівчата, від будь-яких небезпек. Правда, Карле?

– Мабуть, так, – присоромлено мовив Карл.

– Гаразд. Ось твоє покарання: сьогодні ти до опівночі просидиш сам на цвинтарі – на могилі Єзекії Поллока.

Карл здригнувся. Цвинтар був розташований неподалік старого саду Бейлі. Випробування здавалося тяжким, але хлопець палко бажав змити із себе ганьбу й довести, що він усе-таки не боягуз.

– Нехай, – рішучо погодився Карл. – А як я довідаюся, що вже північ?

– Почуєш бій годинника з вікон бібліотеки. І затям: не покидати цвинтаря аж до останнього удару. А ви, дівчата, цілий тиждень не їстимете варення до чаю.

Фейт і Уна спантеличилися. Карлове покарання, суворе, хоч і порівняно нетривке, здавалося легшим за їхню тижневу покуту. Сім днів їсти глевкий хліб тітки Марти без бодай краплі рятівного варення! Проте у виховнім клубі не було заведено ухилятися від покарань. Дівчата якомога розважливіше примирилися зі своєю планидою.

Того вечора всі лягли спати о дев’ятій, окрім Карла, який умостився чувати на могилі Єзекії Поллока. Уна прийшла побажати йому доброї ночі. Серденько її боліло від співчуття.

– Ох, Карле, тобі дуже страшно? – прошепотіла вона.

– Анітрохи, – вдавано відважно мовив Карл.

– Я не засну до самої опівночі, – пообіцяла Уна. – Якщо тобі стане самотньо, поглянь отуди, де наше вікно, і знатимеш, що я там – лежу й думаю про тебе. Так буде хоч трохи веселіше, правда?

– Зі мною все буде гаразд, не хвилюйся, – відповів Карл.

Та попри ці відчайдушні слова, хлопчина перелякався, коли в пасторськім домі згасли вогні. Він мав надію, що тато засидиться в бібліотеці, як то часто ставалося. Тоді йому не буде так самотньо. Але того вечора пана Мередіта викликали в рибальське селище до тяжкохворого. Певне, він не повернеться до опівночі. Карл мусив знести свою покуту сам.

Вулицею пройшов чоловік з ліхтарем, і на цвинтарі, наче демони чи ворожбити, затанцювали хижі тіні. Потім вони зникли й між могил заліг морок. У непроглядній пітьмі один по однім тонули веселі сусідські вогники. Небо вкрилося хмарами, віяв пронизливий східний вітер, надто холодний, як на липневу ніч. Ген на обрії ще тьмяніли поодинокі вогні Шарлоттауна. Вітер зітхав і вистогнував поміж гілля старезних ялин. У темряві білів високий пам’ятник на могилі Алека Девіса. За ним верба здіймала гілки, мов довгі примарні руки, і вряди-годи від тих її порухів Карлу здавалося, що й пам’ятник теж ворушиться.

Хлопчик скулився на могилі, підібгавши під себе ноги. Він не хотів витикати їх із-над краю плити. Ану ж як – раптом – кощаві руки вистромляться із землі й ухоплять його за литки? Таку веселеньку ймовірність припустила була Мері Ванс, сидячи якось увечері з Мередітами на цьому самому місці. Карл похолов від страхітливого, нав’язливого спогаду. Ні, він не вірив у такі речі… насправді він не повірив і в привид Генрі Воррена. Що ж до пана Поллока – той помер шістдесят літ тому, і тепер, очевидячки, знати не хоче, хто там сидить на його могильній плиті. Але як дивно й лячно не склепити повік, коли все довкола поринуло в сон! Ви лишаєтеся самі, дрібні й маленькі проти незвіданих темних сил. Бідолашний десятилітній Карл, зусібіч оточений мерцями, палко жадав одного: щоб годинник швидше вибив північ. Невже цього ніколи не станеться? Чи тітка Марта забула накрутити його?

Аж тут годинник вибив одинадцяту. Лише одинадцяту! Він мусить просидіти тут іще цілу годину! Ох, аби ж він бачив бодай якусь дружню зорю! Густа непроглядна темрява немовби тиснула йому в обличчя. Карл затремтів – дещо від жаху, а дещо й від справжнього холоду.

А потім сипонула холодна, пронизлива мжичка. Невдовзі Карлова сорочка й бавовняна курточка вимокли; холод пробрав його до кісток. Страх заступили фізичні муки. Але він лишиться тут до опівночі, бо ж карає себе й задля родинної честі мусить спокутувати провину. Джеррі нічого не казав про дощ, але то було байдуже. Коли годинник у бібліотеці нарешті вибив дванадцяту, мала зіщулена фігурка, тремтячи, зісковзнула з могили Єзекії Поллока, гайнула в дім – і нагору, до спальні. Карл цокотів зубами й гадав, що ніколи не зможе зігрітися.

Уранці ж йому було гаряче. Джеррі лише мигцем нажахано глянув на братове розпашіле обличчя й кинувся кликати батька. Пан Мередіт примчав одразу, блідий після нічного чування коло небіжчика, і схилився над сином.

– Карле, ти хворий? – запитав він.

– Могила… отам… – пролопотів Карл, – вона йде… іде сюди… заберіть її…

Пан Мередіт метнувся до телефона. Через десять хвилин лікар Блайт був у пасторськім домі – а за півгодини з міста викликали доглядальницю, і всі односельці довідалися, що Карл Мередіт хворий на тяжке запалення легень. Хтось навіть бачив, як лікар Блайт стурбовано похитував головою.

Упродовж наступних двох тижнів Гілберт іще не раз похитав головою. У Карла розвинулася двостороння пневмонія. Якось уночі пан Мередіт нервово міряв кроками бібліотеку, Фейт і Уна плакали, притулившись одна до одної в спальні, а Джеррі, навісний від каяття, до ранку просидів попід дверима братової кімнати. Лікар Блайт і доглядальниця не відходили від ліжка хворого. Цілу ніч вони боролися зі смертю й перемогли. Карл безпечно подолав кризу й почав одужувати. Радісна звістка летіла від дому до дому, а жителі Глена Святої Марії раптом збагнули, як віддано й щиро люблять родину свого панотця.

– Я й ночі не спала, відколи довідалася, що малий захворів, – звірялася панна Корнелія Енн, – а Мері ридала так, аж ті її голі очі були, наче діри в пошивці. А правда, що Карл захворів, бо заклався, що зможе просидіти на цвинтарі всю ніч до ранку?

– Ні, він карав себе за боягузтво в тій історії із привидом Генрі Воррена. Здається, вони заснували якийсь виховний клуб, де карають себе за провини. Джеррі розповів про це панові Мередіту.

– Ох, бідолашні, – мовила панна Корнелія.

Карл швидко одужував, бо ж парафіяни зносили в дім панотця стільки поживи та ліків, що їх стало б на цілий шпиталь. Норман Дуглас щовечора приїздив із десятком свіжих яєць і глечиком молока від найкращої зі своїх джерсійських корів. Деколи він годинами сперечався з паном Мередітом щодо питань божественного призначення, проте частіше заїздив до сірого дому на пагорбі понад Гленом.

Щойно Карл уперше після хвороби відвідав Долину Райдуг, юні Блайти й Мередіти влаштували там пікнік на його честь, і сам лікар Блайт помагав їм запалювати феєрверки. Мері Ванс і собі прийшла, та більше не розповідала ніяких лячних історій. Панна Корнелія висварила її так, що Мері надовго затямила, як кепсько часом давати волю уяві.

Розділ 32
Двоє впертих людей

Дорогою додому після уроку музики в Інглсайді Розмарі Вест зайшла до потаємного джерельця в Долині Райдуг. Вона не була там усе літо: її більше не вабила мила серцю місцина. Дух юного загиблого коханого вже не приходив на зустріч, а спогади, пов’язані із Джоном Мередітом, були надто гнітючі й гіркі. Та нині вона раптом озирнулася, побачила, як Норман Дуглас легко, немов хлопчак, перестрибнув кам’яну огорожу старого обійстя Бейлі й подумала, що він іде до них, у дім на пагорбі. Якби він наздогнав Розмарі, їм довелося б іти всю дорогу обіч, а вона не хотіла цього, тож і зникла між кленів, за якими дзюрчав потічок, певна, що Норман не бачить її.

Утім, він побачив; ба більше – саме її він шукав. Норман уже віддавна хотів поговорити з нею, проте вона, здавалося, уникала його товариства. Розмарі не любила Нормана Дугласа: їй неприємні були його хвастощі, крикливий норов і задерикуватість. Багато років тому вона дивувалася, як то Еллен могла закохатися в нього. Норман Дуглас добре знав, як ставиться до нього Розмарі, та хіба реготав, думаючи про це. Його не обходила думка інших людей. Норман ніколи не злостився у відповідь на їхню неприязнь: для нього вона була, немов такий собі вимушений комплімент. Він уважав Розмарі чудовою дівчиною й хотів стати їй добрим і щедрим зятем. Та доти він мусив переговорити з нею, отож, уздрівши з порогу крамниці, як вона виходить з інглсайдських воріт, Норман кинувся через долину їй навздогін.

Розмарі, замислена, сиділа на кленовім стовбурі – достоту там, де сидів був Джон Мередіт того осіннього вечора, мало не рік тому. Тепер потічок ряхтів і брижився, облямований папороттю. Попід шатром зеленавого віття спалахували червоні відблиски призахідного сонця. Побіля клена багряніли розкішні високі айстри. Ця потаємна місцина була загадкова, чарівна й ефемерна, мов прихисток фей та дріад у прадавніх лісах. Та вже за мить чари зникли безслідно – їх знищив Норман Дуглас, уся особистість якого геть заполонила видолинок, де не лишилося вже нічого, крім Нормана, високого, галасливого, рудобородого.

– Доброго вечора, – холодно мовила Розмарі, підводячись йому назустріч.

– Здоров, мала. Сиди, сиди. Я хочу поговорити з тобою. На Бога, мала, чого ти на мене так дивишся? Я не з’їм тебе – я повечеряв. Ну, сядь і будь чемна.

– Я й так дуже добре вас чую, – відповіла Розмарі.

– Атож, мала, чуєш, коли маєш вуха. Я лиш хотів, щоб тобі було зручно. Коли ти так стоїш, здається, що тобі збіса зле. Ну, як собі хочеш – я сяду.

І Норман усівся там само, де сидів колись Джон Мередіт. Контраст між ними був такий неймовірний, аж Розмарі боялася нестримно, істерично розреготатися. Норман відкинув капелюх убік, поклав величезні червоні руки на коліна й лукаво поглянув на неї.

– Ну, мала, зглянься, – улесливо мовив він. Норман умів підлещуватися, коли мав у тому потребу. – Поговорімо розважливо й дружньо. Я хочу попросити тебе про дещо. Еллен каже, що не проситиме, тож доведеться мені.

Розмарі дивилася на потічок, який ураз мовби зменшився до розміру краплі роси. Норман розпачливо зиркав на неї.

– А хай тобі грець, могла й помогти чоловікові, – раптом процідив він.

– Що я повинна допомогти вам сказати? – зневажливо мовила Розмарі.

– Сама знаєш, мала. Нема чого розігрувати трагедію. Не дивно, що Еллен боїться питати тебе. Слухай-но сюди, мала: я хочу пошлюбити Еллен. Ясно тобі, га? А Еллен каже, буцім не вийде за мене, доки ти не звільниш її від якоїсь дурноверхої обітниці. То ти зробиш це? Звільниш її?

– Так, – відказала Розмарі.

Норман скочив на рівні ноги й потис її холодну, байдужу руку.

– Молодчина! Я знав, що ти погодишся – сам казав Еллен, що ти погодишся! Бач, і оком не змигнула! Тепер, мала, іди й скажи Еллен, а за два тижні ми поберемося, і ти переїдеш до нас. Ми не покинемо тебе самої в тім курнику, не хвилюйся. Хоч ти й не любиш мене, та, бігме, цікаво мешкати в однім домі із тим, хто знати мене не бажає. Цікаво й весело. Еллен – то буде вогонь, а ти – крига. Я ні хвилини не нудьгуватиму.

Розмарі не принизила себе поясненням, що вона нізащо не оселиться в його домі. Отож він почимчикував назад до Глена, сяючи від радості й самовдоволення, а вона неквапно рушила схилом угору до себе. Розмарі передчувала такий розвиток подій іще відколи, повернувшись із Кінгспорта, виявила, що Норман став їхнім частим вечірнім гостем. Ані вона, ані Еллен ніколи не згадували його імені в розмовах, і то був дуже красномовний факт. Розмарі не мала звички плекати образи – інакше в житті їй довелося б вельми гірко. Вона холодно-чемно розмовляла з Норманом, а її ставлення до Еллен не зазнало ніяких змін. Проте Еллен не втішало друге залицяння її колишнього жениха.

Коли Розмарі прийшла додому, Еллен гуляла садом у супроводі Сент-Джорджа. Сестри зустрілися на стежці, обабіч якої росли жоржини. Сент-Джордж усівся між ними, граційно обвивши білі лапи хвостом, із усією байдужістю пещеного, вгодованого, вихованого кота.

– Ти колись бачила такі жоржини? – гордо спитала Еллен. – Найкращі з усіх, які росли в нас.

Розмарі не любила жоржин. Наявність їх у саду була поступкою смакові Еллен. Вона звернула увагу на одну з них, червоно-жовту, що пишно неслася над своїми посестрами.

– Оця жоржина, – мовила Розмарі, – достоту як Норман Дуглас. Їх можна назвати близнятами.

Чорноброве лице Еллен спалахнуло рум’янцем. Вона дуже любила цю квітку, проте Розмарі не поділяла її захвату, тож у словах її не знати було компліменту. Утім, Еллен не сміла розсердитися – вона взагалі не сміла сердитися в ту мить. Уперше з вуст Розмарі злетіло Норманове ім’я. Сердешна Еллен розуміла, про що це свідчить.

– Я зустрілася з Норманом у видолинку, – мовила Розмарі, дивлячись просто їй у вічі, – і він розповів, що ви маєте намір побратися… якщо я дозволю.

– Справді? І що ти сказала? – озвалася Еллен якомога невимушеним тоном. Утім, голос її зірвався, вона не витримала сестриного погляду. Еллен поглянула вниз, на лискучу спину Сент-Джорджа, коли це відчула лютий, пекельний страх. От-от Розмарі скаже, що звільнила її від обітниці… а чи ні. Коли так, нещасна Еллен вийде заміж із почуттям нездоланного сорому, а коли ні… ну, то якось вона вже навчилася жити без Нормана Дугласа, але тепер відчувала, що не подужає знову засвоїти давній забутий урок.

– Я сказала, що, про мене, ви вільні женитися, щойно захочете, – відповіла Розмарі.

– Дякую, – мовила Еллен, не відводячи погляду від Сент-Джорджа.

Вираз обличчя Розмарі пом’якшав.

– Надіюся, Еллен, ти будеш дуже щаслива, – лагідно проказала вона.

Старша сестра журливо глянула на неї.

– О, Розмарі… мені так соромно… я не заслуговую… після всього, що наговорила тобі…

– Забудьмо про це, – хапливо й рішучо урвала її Розмарі.

– Але… – наполягала Еллен, – ти й сама тепер вільна… і ще не пізно… Джон Мередіт…

– Еллен! – попри всю свою лагідну чемність, Розмарі вміла гніватися, і в цю мить іскра люті сяйнула в синіх її очах. – Чи ти вже геть здуріла? Невже ти думаєш, буцім я подамся до Джона Мередіта й смиренно скажу: «Даруйте, панотче, я передумала й надіюся, що ви не змінили свого наміру щодо мене»? Так?

– Ні… ні, але… маленьке заохочення… і він повернеться…

– Ніколи. Він зневажає мене… і то цілком справедливо. Не говорімо більше про це, Еллен. Я не серджуся на тебе – віддавайся за кого хочеш. Але не пхай носа в моє життя.

– Тоді ти переїдеш до мене, – мовила Еллен. – Я не покину тебе тут самої.

– Ти справді вважаєш, що я оселюся в домі Нормана Дугласа?

– Чому ні? – сердито вигукнула Еллен, попри своє приниження.

Розмарі засміялася.

– Еллен, я була певна, що ти маєш почуття гумору. Невже ти думаєш, наче я здатна на таке?

– Не розумію, чому ні? Будинок у нього великий… ти матимеш власну половину… він не втручатиметься у твої справи.

– Еллен, я не хочу обговорювати цю тему. Прошу тебе, годі.

– Тоді, – рішучо й холодно мовила Еллен, – я не віддамся за Нормана. Я не покину тебе тут самої, і квит.

– Не кажи дурниць, Еллен.

– Це не дурниці. Я прийняла рішення. Я не покину тебе тут самої – за милю від найближчих сусідів. Якщо ти не переїдеш до нас, я залишуся тут. І не сперечайся зі мною.

– Право сперечатися з тобою я лишу Норманові, – мовила Розмарі.

– О, з Норманом я впораюся. Я знаю, як дати йому раду. Я не просила б тебе звільнити мене від обітниці… але Норман спитав, чому я не вийду за нього й сказав, що сам попросить твого дозволу. Я не могла нічого вдіяти. Не думай, що ти – єдина поміж смертних, наділена самоповагою. Я не збиралася після весілля кидати тебе тут саму. І не сумнівайся – я теж можу бути рішуча.

Розмарі, стенувши плечима, відвернулася від сестри й пішла в дім. Еллен поглянула на Сент-Джорджа, який упродовж розмови ані змигнув оком, ані стріпнув вусом.

– Сент-Джордже, я визнаю, що без чоловіків у світі нудно жилося б, та нині я майже хочу, щоб усі вони згинули. Бач, якого лиха вони накоїли, Джордже – геть занапастили наші життя, Сенте. Спершу Джон Мередіт, тепер Норман Дуглас. Ми мусимо забути їх обох. Норман – єдиний з тутешніх, хто згоден зі мною в тім, що німецький кайзер становить найбільшу загрозу людству… та я не можу вийти за цього розумного чоловіка, бо сестра моя вперта, а я ще й гірша за неї. Бач, Сент-Джордже, я певна, що пастор умить би вернувся, якби вона бодай пальцем кивнула. Та Розмарі не зробить цього, Джордже, і я теж… я не наважуся втрутитися, Сенте. Я не ображатимуся, Джордже – Розмарі не ображалася, а тепер моя черга, Сенте. Норман дибки зів’ється, Сент-Джордже, та нам, старим дурням, не годиться й мріяти про шлюб. Ну, кажуть, буцім «хто зневірився – вільний, а хто сподівається – раб». Тож ходімо додому, Джордже – я втішу тебе тарілочкою вершків. Тоді на світі лишиться бодай одна щаслива й задоволена істота.

Розділ 33
Карла не відшмагали

– Я мушу дещо розповісти вам, – загадково проказала Мері Ванс.

У крамниці Картера Флегга Мері зустріла Фейт і Уну, з якими тепер верталася додому, узявшись попід руки. Уна й Фейт обмінялися поглядами, немовби запевняючи одна одну: «На нас чекає погана звістка». Коли Мері Ванс заявляла, що мусить дещо розповісти, чути це зазвичай було неприємно. Дівчата незрідка питали себе, за що ж вони люблять Мері – а попри все, вони таки любили її. Ніде правди діти, з Мері була весела й цікава товаришка. Аби лиш не ця її певність, що вона мусить настановляти й повчати їх!

– Ви знаєте, що Розмарі Вест не йде за вашого татка, бо ви геть невиховані й зіпсуті? Вона боїться, що не зможе виховати вас, то й дала йому відкоша.

У серці Уни спалахнув затаєний тріумф. Вона зраділа, що панна Вест не вийде за їхнього батька; утім, Фейт посмутніла.

– А як ти знаєш? – запитала вона.

– Та всі подейкують. Я чула, як пані Еліот розповідала про це пані Блайт. Вони гадали, що я не чую, але слух у мене, наче в кицьки. То пані Еліот заявила, що панна Вест не хоче бути вам мачухою, бо вас усі ганять. І татко ваш більше не ходить на пагорб, і Норман Дуглас також. Люди певні, що Еллен прогнала його, щоби помститися за те, як він колись покинув її. Але Норман ходить по селі й каже всім, що таки візьме її за жінку. А ви собі знайте, що ви зруйнували шлюб вашому таткові, і мені жаль, бо він тепер, очевидячки, жениться з кимось іншим. А де він знайде кращої жінки, ніж Розмарі Вест?

– Ти ж казала, що мачухи всі, як одна, злі й жорстокі, – мовила Уна.

– Ну, – завагалася Мері, – вони часто-густо геть примхливі, як я знаю. Але Розмарі Вест нікого не шпетила би. Кажу вам: якщо ваш татко візьме та й побереться із Еммеліною Дрю, ви ще наплачетеся й пошкодуєте, що були такі халамидники й відохотили Розмарі. Страшне, що через вашу кепську репутацію жодна порядна жінка не вийде за вашого татка. Звісно, що з усіх пліток, які чути про вас, і половини правдивих немає. Таж далеко йде добра слава, а погана ще далі. Люди кажуть, буцім то Джеррі й Карл жбурляли каміння у вікна старій пані Стімсон, хоч то були два сини Бойда. Але, боюся, це таки Карл закинув вугра до брички пані Карр, хоч я казала, що волію мати тому кращі докази, аніж слова старої Кітті Девіс. Я так і заявила у вічі самій пані Еліот.

– Хіба Карл щось накоїв? – вигукнула Фейт.

– Бачте, люди певні – я лише переказую вам, що чути в селі, тож я не винна – люди певні, що Карл із ватагою хлопчиськ якось надвечір вудили з моста вугрів. А пані Карр їхала мимо в тій своїй напіврозваленій відкритій бричці. А Карл узяв, та й закинув вугра їй іззаду в таратайку. Сердешна пані Карр трюхикала схилом попри Інглсайд, коли це вугор виповз їй між ніг. Вона подумала, що то гадюка, заверещала й вискочила геть. Коняка рвонула вчвал, та потім вернулася додому, тож і шкоди не сталося. А пані Карр забила собі ноги й відтоді, як згадає про того вугра, так її, бідолашну, і тіпає. То був підступний жарт, малята. Пані Карр непогана старенька, хоч і дивакувата добряче.

Фейт і Уна знову перезирнулися. Цю витівку належало обговорити на зборах виховного клубу, а не з Мері Ванс дорогою із крамниці.

– Оно ваш татко, – мовила Мері, коли пан Мередіт проминув їх на стежці, – іде, а нас мовби й не бачить. Ну, та я звикла, мені тепер діла нема. А люди сердяться.

Пан Мередіт не помітив дівчат, хоч того дня не був ані замріяний, ані байдужий. Він тюпав схилом угору схвильований та смутний. Пані Девіс щойно розповіла йому про витівку з вугром. Вона була геть розгнівана. Стара пані Карр доводилася їй сестрою в третіх. Пан Мередіт пішов додому більш, ніж розгніваний. Він був зажурений і розчарований. Він не сподівався такого від Карла. Пан Мередіт легко прощав своїм дітям забудькуватість і неуважність, але це було інше. Ця капость мала недобрий присмак. Карл був удома, терпляче досліджуючи на моріжку звичаї та поведінку колонії ос. Пан Мередіт покликав сина до бібліотеки, де глянув на нього суворіше, аніж на будь-кого із власних дітей, і запитав, чи правда те, що він почув від пані Девіс.

– Так, – мовив Карл, зашарівшись, проте не опустивши очей під батьковим поглядом.

Пан Мередіт застогнав. Він сподівався, що пані Девіс бодай прикрасила дійсність.

– Розкажи мені все, – звелів він.

– Хлопці вудили з моста вугрів, – відповів Карл. – Лінк Дрю впіймав здорового… велетенського… я ще й не бачив такого. Він виловив його спочатку, і той лежав у кошику довго, аж не ворушився. Я думав, що він уже здох, я справді був певен. А тоді з’явилася пані Карр, і назвала нас урвителями, і веліла забиратися додому. А ми ж ні слова їй не сказали, тату, клянуся. Потім вона поїхала назад, і хлопці намовили мене закинути їй до брички того найбільшого вугра. Я думав, що вугор дохлий, що їй нічого не буде… а тоді він ожив, і ми почули її крик і побачили, як вона вискочила геть. Мені дуже прикро, тату. От як усе було.

То виявилося не так погано, як страшився пан Мередіт, але все ж достатньо погано.

– Я мушу покарати тебе, Карле, – зажурено мовив батько.

– Так, тату, я знаю.

– Я мушу… відшмагати тебе.

Карл здригнувся. Його ще ніколи не били. Потім, помітивши, як важко батькові, бадьоро відповів:

– Як скажете, тату.

Пан Мередіт хибно витлумачив удавану синову безтурботність і вирішив, що Карл просто байдужий. Звелівши йому повернутися після вечері до бібліотеки, він зачекав, доки за ним зачиняться двері, і впав у крісло, знову застогнавши. Він боявся настання вечора значно більше, ніж Карл. Сердешний панотець навіть не знав, як відшмагати дитину. Чим зазвичай шмагають хлопців? Різкою? Ціпком? Ні, то буде надто жорстоко. Тоді березовим прутом? І він, Джон Мередіт, повинен сам вирізати його в лісі. Сама думка про це була огидна. Потім в уяві його постала непрохана картина. Він побачив зморшкувате личко пані Карр, коли вона щойно вздріла живого вугра… побачив, як вона навіжено стрибає через колеса брички. Пан Мередіт мимохіть засміявся. Та потім знов розсердився на себе й ще більше – на Карла. Він мусить піти й вирізати березовий прут… не надто тонкий березовий прут.

Тим часом Карл на цвинтарі обговорював майбутню свою покуту з Фейт і Уною, які допіру повернулися додому. Вони злякалися, що Карла відшмагають… що це зробить тато, який ніколи й пальцем не зачепив жодного з них! А проте всі вони погодилися, що це справедливе рішення.

– Ти втнув жахливу капость, – зітхнула Фейт. – І навіть не розповів про це на зборах виховного клубу.

– Я забув, – відповів Карл. – Та це нікому й не зашкодило. І я не знав, що пані Карр забила ноги. Але тато відшмагає мене, тож я буду покараний.

– Це буде… боляче? – спитала Уна, беручи Карла за руку.

– Мабуть, не дуже, – відважно мовив Карл. – Принаймні я не заплачу, попри ввесь біль. Татові буде так зле. Він і тепер уже мучиться. Я сам себе відшмагав би, як слід, щоб тільки він не мусив цього робити.

Опісля вечері, під час якої Карл їв мало, а пан Мередіт – узагалі нічого, батько й син мовчки рушили до бібліотеки. Березовий прут лежав на столі. Панові Мередіту непросто було вирізати годящий. Спершу він вибрав один, але той здавався затонким. Карл утнув непростимо кепську витівку. Пан Мередіт вирізав другий прут – той виявився надто товстий. Усе ж хлопчина був певен, що вугор дохлий. Третій прут пасував якнайкраще, але тепер, піднявши його зі столу, батько відчув його надмірну вагу й товщину – неначе то був не прут, а ломака.

– Випростай руку, – звелів він Карлові.

Хлопчина стріпнув головою й несхитно випростав руку. Та він, надто ще юний, не зміг приховати острах у своїх очах. Пан Мередіт глянув на нього… у нього ж материні очі… очі Сесілії… той самий вираз, що був у неї, коли вона прийшла звіритися в тім, про що їй було страшно розповідати. Ось він, цей вираз, на блідім Карловім личку… а щойно шість тижнів тому, одної жахливої, нескінченної ночі, він думав, що його син помирає…

Джон Мередіт кинув прут.

– Іди, – проказав він, – я не можу тебе відшмагати.

Карл метнувся на цвинтар, думаючи, що вираз татового обличчя виявився для нього найгіршою карою.

– Уже? Так швидко? – запитала Фейт. Вони з Уною сиділи на могилі Єзекії Поллока, міцно взявшись за руки й зціпивши зуби.

– Він… він зовсім не шмагав мене, – схлипнув Карл. – Мені так його жаль. Краще би він наважився… а тепер сидить сам, і йому так погано…

Уна тихенько шаснула в дім. Серце її боліло від бажання втішити батька. Безшелесно, мов сіра мишка, вона відчинила двері бібліотеки й шмигнула досередини. Надворі сутеніло, у кімнаті було темно. Батько сидів при столі спиною до дверей, похиливши голову на руки. Він щось казав сам собі – були то хапливі, зболені слова, та Уна почула їх і зрозуміла. То був раптовий душевний порух, властивий дітям, що потерпають без материної опіки. Так само тихо, як прийшла, дівчинка вислизнула геть і причинила за собою двері. А Джон Мередіт говорив сам до себе, виливаючи біль і не маючи гадки, що хтось застав його в цім усамітненні.