Текст книги "Діти з Долини Райдуг"

Автор книги: Люсі Монтгомері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 23
Виховний клуб

Дощ накрапав увесь день – лагідний, свіжий, прозорий весняний дощ, мов ніжний шепіт неба, що будив від зимового сну проліски та фіалки. Перлинно-сірі тумани серпанком оповивали гавань, затоку й низькі прибережні поля. Та ввечері дощ ущух і туман здимів ген понад морем. У небі розквітли полум’яні ружі хмар. Дальні пагорби темніли на тлі пишноцвітних жовтавих нарцисів і малинової конюшини. Над узбережжям зійшла велетенська сріблиста зоря. Жвавий, меткий, веселий вітер ніс із Долини Райдуг густий запах глиці й моховитих боліт. Він виспівував у кронах старезних ялин, що росли довкруж методистського цвинтаря, і ворушив розкішні кучері Фейт, яка сиділа на могилі Єзекії Поллока, обійнявши одною рукою Уну, а другою – Мері Ванс. Джеррі й Карл сиділи навпроти дівчат із пустотливим вогником в очах опісля довгого нудного дощового дня.

– Повітря нині просто сяє, еге ж? Наче дощик помив його, – радісно мовила Фейт.

Мері Ванс похмуро зиркнула на неї. Знаючи те, що знала вона – а чи гадала, що знає – Мері укотре впевнилася, що Фейт надто вже легковажна. Мері прийшла з новиною, яку намірялася повідомити, перш ніж рушить додому. Пані Еліот веліла їй віднести пасторові свіжих яєць і дозволила півгодини побавитися з юними Мередітами. Час спливав, тож Мері випростала підібгані ноги й ущипливо прорекла:

– Грець із тим повітрям. Слухайте сюди, малі. Цієї весни ви поводитеся геть жахливо. Мусите вилюдніти – конче мусите. Я навмисне прийшла, щоб вам це сказати. Усе село тільки про вас і говорить. Жахливо.

– Хіба ми знову щось утнули? – вигукнула спантеличена Фейт, знімаючи руку з пліч Мері. Унині вуста затремтіли, а чутлива душенька зіщулилася. Мері завжди була така невблаганно відверта. Джеррі виклично засвистів. Хай ця Мері знає, що йому байдуже до її промов! Що їй із того, як вони поводяться? Яке вона має право вчити їх добрих манер?

– Знову? Та ви постійно лиш капостите! – буркнула Мері. – Щойно одна витівка забудеться, як у вас інша напоготові. Я думаю, що ви, пасторські дітки, певно, і зовсім гадки не маєте, як треба поводитися.

– Може, ти нам розкажеш? – мовив Джеррі з убивчою іронією, яка, проте, не справила жодного враження на Мері Ванс.

– Я можу розповісти вам, що буде, коли ви не навчитеся поводитися, як слід. Парафіяльні збори попросять відставки вашого татка. Еге ж, паничу Джеррі-мудрагелику. Пані Девіс уже розмовляла про це з пані Еліот. Я сама чула. Я завжди нашорошую вуха, коли пані Девіс приходить на чай. То вона каже, що всі ви вже геть зіпсуті й то щодалі гірше, але чого сподіватися, коли ніхто вас не виховує. Та паства більше не хоче із цим миритися. Щось треба вдіяти. Методисти беруть вас на глум, а пресвітеріани ображаються. Вона запевняє, що вам усім слід дати березової каші. Хе, та якби люди кращали від лупки, я вже була би свята. Бачте, я кажу вам це не для того, щоб скривдити вас. Мені вас жаль, – мовила Мері з неперевершеною поблажливістю, – я знаю, що де ж вам набратися розуму, коли все так, як воно є. Та іншим це байдуже, на відміну від мене. Онде панна Дрю розповідає, що Карл приніс до недільної школи жабу в кишені, а вона вискочила геть просто серед уроку. Тепер панна Дрю більше й ногою не ступить до вашого класу. Чого ти не тримаєш своїх комахів удома, га?

– Та я враз і поклав її назад у кишеню, – відповів Карл. – Вона нікому нічого не заподіяла – бідна маленька жабка. І я не хочу, щоб Джейн Дрю вчителювала в нашому класі. Її власний небіж мав у кишені кавалок засохлого тютюну й тицяв усім пожувати, доки староста Клоу виголошував молитву. То було значно гірше за жабу.

– Ні, бо жаби страхітливо несподівані. Із жабою то більша сенсація. До того ж, небожа пані Дрю не заскочили із тютюном. А ваше молитовне змагання справило щирий скандал. Усі тільки про це й говорять.

– Блайти змагалися разом із нами! – обурено скрикнула Фейт. – Ідея належала Нен, а переміг Волтер.

– Усе одно всі осуджують вас. Воно було б не так і зле, якби ви молилися не на цвинтарі.

– А я вважаю, що цвинтар – це чудове місце для молитви, – відрубав Джеррі.

– Диякон Гезерд їхав попри вас і все бачив, – вела далі Мері. – Каже, що ти склав руки на животі й стогнав після кожного речення, мовби дражнився з нього.

– Дражнився, – безсоромно визнав Джеррі, – таж я не знав, що він їде мимо. Це сталося випадково. І я молився не навсправжки – я тільки вдавав, що молюся, бо де ж мені перемогти? Я лише собі розважався, як міг. От Волтер Блайт уміє молитися. Майже так само добре, як тато.

– Із нас чотирьох тільки Уна любить молитися, – замислилася Фейт.

– Але нам не слід більше казати молитви, якщо це так обурює людей, – зітхнула Уна.

– Я ж не про те вам торочу. Моліться, як забажаєте, лиш не на цвинтарі. І не бавтеся цим. Оце погано – майже так само, як пити чай на могилах.

– Ми не пили чаю на могилах.

– Ну, то пускали мильні бульбашки. Щось ви таки робили. Усі з того боку затоки певні, що ви пили чай, але я повірю вам на слово. І ви зробили собі стіл із надгробка.

– Тітка Марта не дозволила нам пускати бульбашки вдома. Вона була чимось страшенно розлючена, – пояснив Джеррі. – А ця плита дуже зручна.

– Гарні вийшли бульбашки, правда? – мовила Фейт, і очі її заясніли на приємну згадку. – У них було видно дерева, пагорби й гавань, мов інші, казкові світи, і вони линули аж до Долини Райдуг.

– Усі, крім одного – той настромився на шпиль методистської церкви й луснув, – докинув Карл.

– Добре, що ми їх пустили, ще доки дізналися, як воно зле, – мовила Фейт.

– Незле було би пускати їх на моріжку, – нетерпляче озвалася Мері. – Чи я нездатна вбити у ваші голови хоч сякий-такий глузд? Вам оно скільки казали: не бавитися на цвинтарі, бо методисти ображаються?

– Ми забуваємо, – скрушно відповіла Фейт. – А моріжок такий маленький, і на ньому повно гусеней, і кущів, і решти всього. А ми не можемо весь час сидіти в Долині Райдуг – то куди нам іти?

– Уся річ у тому, що ви тут робите. Сиділи б собі тихенько, балакали – так, як ми нині, то ніхто й не сердився би. Ох, малята, не знаю, що з того вийде. Та знаю, що староста Воррен хоче поговорити про це з вашим татком. Диякон Гезерд – його кузен.

– Я не хочу, щоб тата сварили за нас, – мовила Уна.

– Люди певні, що він вас не любить. Я так не кажу – я розумію його. Він сам іще в дечому, як дитя, і треба когось, хто приглядить за ним, як за вами. Ну, вочевидь, скоро й із того щось буде, коли це правда.

– Що правда? – запитала Фейт.

– А ви нічого й не знаєте? Зовсім? – здивувалася Мері.

– Нічогісінько. Про що ти кажеш?

– Ох, та ви просто невинні ягнята. Про це ж усі пліткують. Ваш татко ходить за Розмарі Вест. Вона й буде вашою мачухою.

– Я не вірю в це! – скрикнула Уна, і щоки її взялися густим багрянцем.

– Хтозна, як воно там. Я кажу лиш те, що люди говорять. Та це було б і незле. Розмарі Вест дасть вам чосу – б’юся об заклад – хоча з лиця привітна й усміхнена. Усі вони такі, доки їх не розкусиш. Але вам треба, щоб вас виховали, як годиться. Ви ганьбите свого татка, і мені жаль його. Я завжди була хорошої думки про нього, відколи він так гарно побалакав зі мною. Ані разу після того не збрехала й не лайнулася. І хай би жилося йому добре й щасливо, щоб хтось пришивав йому ґудзики, і смачно куховарив, і з вас були люди, а стара Марта знала своє місце. Як вона глянула на яйця, що я нині принесла! Каже: «Аби лиш вони були свіжі». Я аж замалим не схотіла, щоб вони всі виявилися зіпсовані. Та ви глядіть, хай вона вам усім – і вашому таткові теж – дасть їх на сніданок, а коли ні, то скажіть. Вам яйця для того й передали, але я не довіряю старій Марті. Ану ж вона візьме та згодує їх котові?

Мері дещо втомилася від балачки, тож на цвинтарі запала коротка тиша. Мередітам не хотілося розмовляти. Вони обмірковували геть неприємні новини, що повідомила Мері. Джеррі й Карл були заскочені. Та, зрештою, яке це мало значення? Навряд чи в цих плітках було хоч одне слово правди. Фейт зраділа; тільки Уна посмутніла, їй хотілося піти кудись і поплакати.

– «Чи будуть зорі в моєму вінці?» – виспівував хор у методистській церкві.

– Я хочу три зорі, – мовила Мері, чиї знання з теології значно розширилися, відколи вона замешкала в пані Еліот. – Три, наче в короні: одна велика посередині й дві малі обабіч.

– А хіба душі бувають великі й малі? – поцікавився Карл.

– Та звісно. У дітей вони менші, ніж у дорослих. Але темніє вже, то я вшиватимуся додому. Пані Еліот не любить, коли я тиняюся надворі потемки. Коли я жила в пані Вайлі, день чи ніч – мені було однаково. Не більше важило, аніж для сірої кицьки. Здається, що то відбувалося сотню років тому. А ви глядіть, не забувайте, що я сказала, і поводьтеся чемно, заради вашого татка. Я вас, як годиться, захищатиму, будьте певні. Пані Еліот каже – не бачила ще нікого, хто так боронив би друзів, як я. Онде я нагрубіянила пані Девіс, коли та на вас нарікала, і пані Еліот мене після того висварила. Ох, який гострий язик у моєї Корнелії! Та вона потай і сама собі раділа, бо не зносить старої Кітті Девіс, а вас любить, що страх. Я ж бо людей наскрізь бачу.

І Мері відпливла геть, покинувши на цвинтарі пригнічену четвірку своїх юних друзів.

– Мері Ванс смутить нас щоразу, коли приходить, – скрушно мовила Уна.

– Було б її кинути вмирати з голоду в тій стодолі, – мстиво озвався Джеррі.

– Не кажи такого, Джеррі, це дуже зле, – дорікнула Уна.

– На кожен гук не відгукнешся, – мовив непокаянний Джеррі. – Коли всі вважають, що ми зіпсуті, то будьмо зіпсутими.

– Ні, це може зашкодити татові, – благально озвалася Фейт.

Джеррі зіщулився. Він дуже любив батька. Крізь незашторене вікно бібліотеки діти бачили пана Мередіта, що сидів за столом. Він, здавалося, нічого не читав, ані писав – лише похилив голову на руки, і в поставі його вчувалася утома й зневіра. Діти враз усвідомили це.

– Певно, знову хтось сварив його через нас, – мовила Фейт. – Ох, якби ж нам навчитися давати собі раду, і щоб ніхто не патякав про наші манери… Джеме Блайт! Як ти мене налякав!

Джем допіру пробрався на цвинтар і всівся поруч із дівчатами. Він обшукав усю Долину Райдуг і таки знайшов для матері найперші квіти раннього огірочника. Пасторські діти вмовкли опісля його появи. Тієї весни Джем надзвичайно подорослішав. Він готувався до вступних іспитів у Королівську вчительську семінарію й лишався на додаткові шкільні уроки разом із однокласниками. Майже всі вечори він теж присвячував наукам, тож віднині нечасто бавився із друзями в Долині Райдуг. Джем Блайт немовби йшов від них у край дорослих.

– Що це з вами сьогодні? – запитав він. – Ви ж геть смутні.

– Смутні, – журливо притакнула Фейт. – І ти смутився б, якби знав, що ганьбиш свого батька й усе село пліткує лише про твою поведінку.

– А хто тепер пліткує?

– Усі… так каже Мері Ванс, – і Фейт вилила другові всі свої прикрощі. – Бач, – тужливо підсумувала вона, – нас немає кому виховувати. І ми ввесь час втягуємо одне одного в халепи, а люди гадають, що ми зіпсуті.

– То виховуйте себе самі, – запропонував Джем. – Я скажу вам, що робити. Створіть виховний клуб і карайте себе щоразу, як утнете щось кепське.

– Добра думка, – жваво підхопила Фейт. – Але… – зненацька її посіли сумніви, – людей обурює те, що нам геть не здається лихим. То як нам відрізнити одне від іншого? Ми ж не можемо щоразу надокучати татові. І він так рідко буває вдома.

– Зазвичай ви можете збагнути все самі – лиш перед тим, як зробити щось, мусите спинитися й подумати, що скажуть про це парафіяни. Біда в тім, що ви надто квапитеся й зовсім не встигаєте замислитися. Мама каже, що ви дуже поривчасті – такі, якою була в дитинстві вона сама. Виховний клуб допоможе вам розважити кожен учинок, якщо лиш ви справедливо каратимете себе за порушення правил. От лише кара має бути сувора – інакше з того не вийде жодної користі.

– Ми мусимо шмагати одне одного?

– Не конче. Вам слід вигадувати різні кари – залежно від того, хто що накоїв. Адже ви каратимете не одне одного, а самі себе. Я читав про такий клуб у книжці. Спробуйте й побачите, як воно піде.

– Нехай, – погодилася Фейт і, коли Джем пішов, усі Мередіти пристали на те, щоб заснувати виховний клуб. – Коли щось відбувається не так, ми просто мусимо це виправити, – підсумувала Фейт.

– Лиш чесно й справедливо, як Джем казав, – завважив Джеррі. – Ми виховаємо себе самі, якщо немає кому це зробити. Не будемо впроваджувати цілу тьму правил. Ліпше винайти одне й карати себе, якщо порушимо його.

– Але як?

– Ми вигадаємо, коли вже станемо до справи. Щовечора проводьмо збори клубу отут, на цвинтарі – обговорюймо, що ми робили протягом дня, а коли вирішимо, що втнули щось кепське чи зганьбили тата, караймо себе. Отаке правило. Кару будемо придумувати відповідно до тяжкості злочину, як то каже пан Флегг. Винний мусить знести її, не огинаючись. Ох, як цікаво буде, – вдоволено мовив Джеррі.

– Це ти покликав нас пускати бульбашки на цвинтарі, – мовила Фейт.

– То було ще до заснування клубу, – хапливо відказав Джеррі. – Почнімо віднині.

– А що нам робити, коли ми не знатимемо, що добре, а що погано, і не зможемо вибрати кару? Що, як двоє з нас уважатимуть так, а двоє – інакше? Тоді в нашому клубі повинно бути п’ять членів.

– Ми попросимо Джема Блайта бути третейським суддею. Він найсправедливіший хлопець у Глені. Та загалом, я вважаю, ми й самі дамо раду із власними вчинками. Нікому не розповідаймо про клуб – а надто ні словечка Мері Ванс. Вона захоче вступити й сама нас виховувати.

– Я думаю, – поволі проказала Фейт, – не варто нам щовечора вигадувати кари. Виберімо для цього один день тижня.

– Найкраще суботу, бо не треба йти до школи, – озвалася Уна.

– І зіпсувати єдиний вихідний? – обурилася Фейт. – Е, ні, краще п’ятницю. Однаково це пісний день, коли ми їмо рибу, а з нас ніхто її не любить. Хай тоді все найгірше стається одного дня. Тоді решту тижня можна бавитися.

– Дурниця, – авторитетно втяв Джеррі. – Тоді взагалі нічого не вийде. Ліпше карати себе щодня й наступного ранку прокидатися із чистим сумлінням. Отже, чи все зрозуміло? Ми засновуємо клуб, щоб виховати самих себе. Ми згодні карати себе за кепські вчинки, а перш ніж зробити будь-що – замислюватися, чи не зашкодить це татові. Кожен, хто ухилятиметься від покарань, буде виключений із клубу й утратить право бавитися з іншими в Долині Райдуг. Джем Блайт буде нашим третейським суддею в спірних питаннях. Тож, Карле, більше не носити жаб до недільної школи і, коли ваша ласка, панянко Фейт, не жувати живиці в усіх на очах.

– І не дражнитися із церковних старост, і не ходити на молитовні зібрання методистів, – відгукнулася Фейт.

– Не бачу лихого в тім, щоб ходити на молитовні зібрання методистів, – заперечив здивований Джеррі.

– Пані Еліот каже, що це дуже зле. Вона запевняє, що діти пресвітеріанського пастора не повинні відвідувати методистських зібрань.

– Хай йому грець, ходив я до них і ходитиму! – вигукнув Джеррі. – У методистів веселіше, ніж у нас.

– Ти лайнувся! – закричала Фейт. – Тепер ти мусиш покарати себе!

– Ні, доки ми не склали угоди. Ми ще тільки обговорюємо наш майбутній клуб. Він не заснований по-справжньому, доки ми всі не занотуємо його статуту й не підпишемося попід ним. Має бути конституція й регламент. І ти сама знаєш, що ходити на молитовні зібрання – це не погано.

– Ми каратимемо себе не лише за погані вчинки, але й за те, що шкодить татові.

– Це нікому не шкодить. Пані Еліот просто схиблена на всьому, що стосується методистів. Більше ніхто не сердиться з того, що я приходжу до них. І я завжди чемний. Запитай Джема чи пані Блайт і послухай, що вони скажуть. Я братиму до уваги їхню думку. Зараз піду принесу папір і ліхтар, і ми всі підпишемося.

П’ятнадцять хвилин потому статут було врочисто підписано на могильній плиті Єзекії Поллока, посеред якої стояв закіптюжений ліхтар Мередітів. Четверо дітей уклякли довкола нього. На біду, саме тієї миті повз проходила пані Клоу, дружина церковного старости, відтак наступного дня цілий Глен гудів від пліток, буцім пасторські діти знов улаштували молитовне змагання, яке завершили тим, що бігали одне за одним по цвинтарю з ліхтарем. Цій ілюзії, вочевидь, посприяло те, що після підписання статуту й скріплення його печаткою Карл узяв ліхтар і шаснув до меншого видолинку, щоби обстежити свій мурашник. Решта подалися додому й уклалися в ліжка.

– Гадаєш, це правда, що тато одружиться з пані Вест? – тремким голосом спитала Уна, коли вони з Фейт проказали вечірню молитву.

– Не знаю, та це було б добре, – мовила Фейт.

– Ні, – здушено відказала Уна. – Зараз вона хороша й мила. Але Мері Ванс розповідала, що мачухи люті й злі, і намовляють батька проти дітей. Вона каже, що так стається завжди й іще ніколи не було інакше.

– Я не вірю, що панна Вест чинитиме так, – ледь не скрикнула Фейт.

– Мері каже, що так чинять усі. Фейт, вона знає все про мачух – бачила їх цілі сотні, а ти жоднісінької. Вона розповіла мені таке, від чого кров холонула в жилах. Одна із мачух, яких вона знала, шмагала маленьких доньок свого чоловіка лозиною по голих плечах до крові, а тоді замикала їх на всю ніч у холодному темному льосі. Мері каже, що мачухам аж кортить робити таке.

– Я не вірю, що панна Вест виявиться така сама. Уно, ти знаєш це незгірше за мене. Вона ж подарувала мені таку гарненьку канарку. Я люблю її навіть більше, ніж Адама.

– Вони змінюються, коли стають мачухами. Мері каже, що їм геть не виходить нічого вдіяти. Хай би вона й шмагала, аби лиш не намовляла тата проти нас.

– Ти знаєш, тата нікому не вдасться намовити. Уно, не будь дурна. Я певна, ти дарма тривожишся. Можливо, якщо ми добре виховаємо себе в нашому клубі, тато й геть ні з ким не одружиться. А коли ні – я знаю, що панна Вест дуже любитиме нас.

Проте Уна не була така певна й гірко плакала, доки заснула.

Розділ 24
Порив милосердя

Зо два тижні справи в членів виховного клубу просувалися добре. Схоже було, що він працював бездоганно. Жодного разу не знадобилося питати поради в Джема Блайта. Жодного разу пасторські діти не спричинили нових гленських пліток. Що ж до їхніх маленьких домашніх пригод, то всі четверо пильно стежили одне за одним і мужньо зносили вигадані для себе покарання – найчастіше то була добровільна відмова від пообідніх забав у п’ятницю в Долині Райдуг чи то перебування в ліжку весняними вечорами, коли всі молоді кісточки аж судомить від бажання чкурнути надвір. Якось Фейт шепотілася з однокласницею в недільній школі й прирекла себе на цілоденне мовчання. Дівчинка не мала права вимовити ні слова без нагальної потреби й успішно здолала це випробування. На лихо, саме того дня до пасторського дому зайшов пан Бейкер із того боку затоки, а Фейт відчинила йому двері. Вона ні словом не озвалася на його дружнє вітання й мовчки пішла, щоб гукнути батька з бібліотеки. Пан Бейкер дещо образився і, повернувшись додому, сказав дружині, що старша донька панотця, очевидно, відлюдькувата й нечемна, бо ж навіть не відповідає, коли до неї звертаються. Утім, цей випадок не спричинив ніяких гірших наслідків, і загалом їхні кари не шкодили ні їм самим, ані іншим. Отож усі четверо вже були самовдоволено певні, що виховувати себе геть не тяжко.

– Я думаю, скоро люди збагнуть, що ми поводимося незгірше за інших, – удоволено мовила Фейт. – Це легко, якщо тільки стати до справи з розумом.

Вони з Уною сиділи на могилі Єзекії Поллока. Був холодний вітряний день; щойно минула перша весняна гроза, тож бавитися в Долині Райдуг не випадало, хоча сини панотця й сини лікаря Блайта подалися рибалити до струмка. Дощ ущух, проте з-над моря віяв різкий пронизливий східний вітер. Весна запізнювалася, попри ранні ознаки тепла, і в північнім закутку цвинтаря досі лежала брезкла купа снігу й льоду. Ліда Марш, яка принесла до пасторського дому оселедців, тремтячи, прослизнула у хвіртку. Ліда мешкала в рибальськім селищі біля гавані й батько її ось уже тридцять років надсилав місцевому панотцеві частину свого першого весняного улову. П’яниця й нехлюй, він ані разу в житті не переступив церковного порогу, проте, щороку надсилаючи рибу пасторові, як це робив іще його батько, вважав, що розплачується в такий спосіб із Вищими Силами. Інакше він не сподівався доброго улову макрелі.

Ліда, дрібна й худенька десятилітня дівчинка, здавалася молодшою за свій вік. Нині ж, коли вона зухвало підступила до пасторських доньок, вигляд у неї був такий, наче вона не могла зігрітися від народження. Обличчя її посиніло, блідо-блакитні очиці почервоніли й сльозилися. На ній була подерта ситцева сукенка й вовняне кашне, що ледь укривало їй плечі та груди. Вона пройшла три милі пішки від гавані боса, сльотавою напівзасніженою дорогою, тож ноги її посиніли незгірш від обличчя, проте Ліда не нарікала. Вона вже звикла до холоду й бігала боса з місяць, як більшість дітей з узбережжя. Умостившись на могильній плиті, Ліда всміхнулася до Уни й Фейт, і в очах її не знати було ані дрібки жалю до себе. Фейт і Уна весело всміхнулися у відповідь. Вони раз чи двічі бачили Ліду в рибальському селищі, куди ходили влітку із Блайтами.

– Здоров, – мовила Ліда. – Страшнючий холод, еге? Хазяїн і кицьку з дому не вижене, ге?

– Тоді чому ти не вдома? – запитала Фейт.

– Батько велів віддати вам оселедців, – мовила Ліда. Вона трусилася, кашляла й випростувала ноги, та не для того, щоб викликати співчуття. Ліда робила це інстинктивно, щоб не ставити босих ступень у мокру траву довкруж могили. Проте Фейт і Уну охопив жаль. Ліда здавалася такою змерзлою й нещасною.

– Ох, чому ти боса цього холодного вечора? – вигукнула Фейт. – У тебе, мабуть, геть замерзли ноги!

– Майже зовсім, – гордо сказала Ліда. – Страшнюче холодно було сюдою тюпати, кажу вам.

– То чого ж ти не взулася й не наділа панчіх? – озвалася Уна.

– Немає в мене. Усе до кінця зими геть порозлазилося, – байдуже мовила Ліда.

Фейт утупилася в неї, вражена. Яке страхіття! Перед нею сиділа маленька дівчинка, майже сусідка, геть змерзла цього холодного вечора без взуття та панчіх. Палка й нерозважлива Фейт думала тільки про те, як це жахливо. Умить вона скинула із себе власні панчохи й черевики.

– Ось, візьми й надінь, – сказала вона, тицяючи їх у руки спантеличеній Ліді. – Мерщій, бо застудишся. У мене є ще. Надівай.

Ліда, оговтавшись, ухопила дарунок і бляклі очиці її радісно блиснули. Звісно, вона надіне, і то якнайшвидше, доки ніхто не забрав. Ураз вона натягла панчохи на кощаві ноженята й устромила набряклі ступні в черевики Фейт.

– Дуже дякую, – мовила Ліда, – а твій татусь і та ваша баба – вони не розсердяться?

– Ні… а коли й розсердяться, то байдуже, – мовила Фейт. – Чи ти гадаєш, я можу дивитися, як люди замерзають до смерті, і не помогти? То було б зовсім неправильно, надто коли мій батько священик.

– Ти хочеш, щоб я потім їх вернула? У нас там, побіля гавані, холодно, і довго ще буде холодно, коли тут потепліє, – хитро мовила Ліда.

– Ні, звісно, залиш їх собі. Я для того й віддала їх. А в мене вдома є ще черевики й ціла гора панчіх.

Ліда хотіла була затриматися й поговорити з дівчатами про всяку всячину. Але тепер вона подумала, що ліпше буде чкурнути, доки ніхто не прийшов і не звелів їй повернути набуток, тож і почовгала геть, зникнувши в холодних сутінках тихо й непомітно, як пришла. Щойно ж пасторський дім зник із виду, вона сіла, стягла черевики та панчохи й поклала в кошик з-під оселедців. Ліда не збиралася тюпати в них сльотавим шляхом до гавані. Вони лишаться для особливих оказій. Ні в кого з її приятельок із рибальського селища не було таких розкішних чорних вовняних панчіх і ловких, майже новесеньких черевиків. Відтак Ліда постановила собі притримати їх до літа. Вона не відчувала жодних докорів сумління – у її очах сім’я панотця була страхітливо заможною; звісно ж, оті дівчата мають удома куписька взуття й панчіх. Опісля того Ліда гайнула в Глен, де цілу годину бавилася з тамтешніми халамидниками в калюжі попід крамницею пана Флегга, звідки її вигнала пані Еліот, звелівши притьмом йти додому.

– Дарма ти зробила це, Фейт, – докірливо мовила Уна, коли за Лідою слід прохолов. – Тепер тобі доведеться щодня взувати святкові черевики й вони скоро зносяться.

– Байдуже! – вигукнула Фейт, усе ще охоплена радісним усвідомленням, що вона зробила добру справу задля ближнього. – Адже це несправедливо, що в мене є дві пари взуття, а в бідолашної малої Ліди Марш немає жодної. Тепер у нас обох є, що взути. Уно, ти ж знаєш, тато сам казав у минулій проповіді, що справжнє щастя не в тім, щоб мати чи отримувати, а лише в тім, щоб віддавати. І це правда! Я ще ніколи не була така щаслива, як нині. Подумай про Ліду, котра йде додому, а її маленьким бідним ноженятам тепло й зручно.

– Але ж у тебе немає іншої пари чорних вовняних панчіх, – нагадала Уна. – Друга твоя пара вся дірява й тітка Марта сказала, що більше не може церувати їх, тому відріже верхню частину, щоб витирати грубку. Є тільки дві пари смугастих панчіх, яких ти страшенно не любиш.

Радісне піднесення Фейт здиміло після Униних слів, а вдоволення луснуло, наче повітряна кулька. Кілька гнітючих хвилин вона просиділа мовчки, обмірковуючи наслідки свого поспішного вчинку.

– Ох, Уно, я й не подумала, – скрушно мовила вона. – Я взагалі ні про що не подумала.

Смугасті рубчасті червоно-сині панчохи були товсті, шорсткі та грубі. Узимку тітка Марта зв’язала їх для Фейт і вони були безсумнівно потворні. Фейт ненавиділа їх сильніше, аніж будь-яку іншу деталь свого гардеробу. Звісно, надіти їх вона не могла. Дві пари смугастих панчіх так і лежали неторкані в її шухляді для білизни.

– Тепер тобі доведеться носити їх, – мовила Уна. – Подумай, як сміятимуться з тебе хлопці в школі. Згадай, як вони дражнилися з Мемі Воррен за її смугасті панчохи – кликали її зеброю… а твої панчохи ще й гірші.

– Я нізащо їх не надіну, – утяла Фейт. – Краще піду зовсім без панчіх, хай як холодно надворі.

– Не можна йти без панчіх до церкви. Подумай, що скажуть люди.

– Тоді я лишуся вдома.

– Ні. Ти ж знаєш, тітка Марта не дозволить.

То була правда. Єдине, чим обтяжувала себе тітка Марта, було сумлінне наполягання на тім, що до церкви діти повинні ходити за будь-якої погоди. Її не обходило, як вони були вбрані, та й чи були вбрані взагалі. Проте в церкві вони мусили з’явитися. Так виховували її сімдесят років тому, так і вона мала намір виховати синів і дочок своєї небоги.

– Уно, а ти не можеш позичити мені якісь панчохи? – жалібно запитала горопашна Фейт.

– Ні, – похитала головою Уна. – У мене є тільки одна чорна пара, і вони такі тісні, що вже і я ледь натягаю їх на себе. Ти не зможеш їх надіти… і сірі теж. Крім того, вони страшенно діряві.

– Я не надіну смугастих панчіх, – уперто правила своєї Фейт. – На дотик вони ще гірші, аніж на вигляд. Ноги в них, наче барильця, і вони жахливо кусючі.

– Тоді я не знаю, як тобі бути.

– Якби тато був удома, я попросила б купити мені нові панчохи, доки крамниця відчинена. Але він повернеться пізно. Я попрошу його в понеділок… а до церкви завтра не піду. Прикинуся, що захворіла, і тітка Марта нікуди мене не відправить.

– Це ж буде неправда! – вигукнула Уна. – Не можна так робити – це страшний гріх. Що сказав би тато, якби дізнався про це? Пам’ятаєш, як він розмовляв із нами після маминої смерті й сказав, що ми не повинні брехати, навіть коли й розчаруємо його в чімсь іншім. Він велів нам не брехати й не прикидатися, сказав, що довіряє нам. Не роби цього, Фейт. Просто надінь смугасті панчохи. Це ж лише раз. У церкві ніхто й не помітить – то зовсім не так, як у школі. І, на щастя, твоя нова коричнева сукня така довжелезна, що панчіх буде майже не видно. А ти ж так сердилася, коли тітка Марта пошила її на виріст.

– Я не надіну смугастих панчіх, – повторила Фейт. Вона випростала перед собою голі білі ноги, підвелася й упевнено закрокувала мокрою холодною травою до брезклої кучугури. Зціпивши зуби, Фейт стала в сніг, не бажаючи зрушити з місця.

– Що ти робиш? – заголосила настрашена Уна. – Фейт, ти застудишся на смерть!

– Я так і хочу зробити, – відказала Фейт. – Я хочу люто застудитися, щоб завтра бути неймовірно хворою. Тоді мені не доведеться прикидатися. Я простою тут так довго, як подужаю.

– Фейт, а що, як ти помреш? Ти можеш захворіти на запалення легень! Будь ласка, Фейт, не роби цього! Ходімо, знайдемо тобі якесь взуття. Ох, слава Богу, Джеррі йде. Джеррі, змусь її вилізти з кучугури. Поглянь на її ноги!

– Господи, Фейт, що ти робиш? – суворо запитав Джеррі. – Чи ти здуріла?

– Ні. Іди геть, – відрубала Фейт.

– Ти караєш себе за щось? Це ж неправильне покарання. Ти можеш захворіти…

– Я хочу захворіти. І я не караю себе. Іди геть.

– Де її черевики й панчохи? – запитав Джеррі в Уни.

– Вона віддала їх Ліді Марш.

– Ліді Марш? А навіщо?

– Бо Ліда була зовсім боса… у неї так змерзли ноги. А тепер Фейт хоче захворіти, щоб завтра не довелося вдягати до церкви смугасті панчохи. Але, Джеррі, що, як вона помре?

– Фейт, – звелів Джеррі, – негайно вилізь із кучугури, або я сам тебе витягну.

– Спробуй, – мовила Фейт.

Джеррі кинувся до неї й схопив за руки. Він тягнув її в один бік, вона його – в інший. Уна штовхала Фейт у спину. Сама Фейт кричала, щоб їй дали спокій. Джеррі й собі кричав на неї, щоб не була дурна; Уна плакала. Вони здійняли страхітливий галас побіля самої цвинтарної огорожі, тож Генрі Воррен із дружиною, що саме проїздили мимо, добре бачили й чули цю сцену. Відтак назавтра односельці довідалися, що діти панотця зчинили огидну бійку на цвинтарі, удаючись при цьому до щонайбрутальніших висловів. Тим часом Фейт дозволила брату й сестрі витягти себе із кучугури, бо так чи так не могла більше стояти від болю в ногах. Усі вони подалися додому й полягали спати. Фейт спала, наче янголя, і прокинулася зранку без найменших ознак застуди. Опісля давньої розмови з батьком, яку нагадала їй Уна, вона не могла прикинутися хворою, та все ж несхитно затялася не надівати до церкви мерзенних смугастих панчіх.