Текст книги "Діти з Долини Райдуг"
Автор книги: Люсі Монтгомері
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)
Розділ 27
Духовний піснеспів
Попри те, що панна Корнелія змінила думку, уже за кілька тижнів вона добряче стривожилася новою витівкою пасторських дітей. На людях вона трималася гідно, повторюючи всім сільським плетухам настанову, яку дала їй Енн іще в пору цвітіння нарцисів, і промова її лунала так натхненно й упевнено, що слухачки зніяковіли й собі замислилися, чи не завеликої ваги вони надають звичайним дитячим витівкам. Проте в розмовах із Енн панна Корнелія дозволяла собі вилити душу.
– Енн, рибонько, у четвер увечері вони влаштували концерт на цвинтарі – саме тоді, коли в методистській церкві тривало молитовне зібрання. Вони сиділи на могилі Єзекії Поллока й добрячу годину горлопанили. Хоч, як я розумію, співали вони загалом церковні гімни, то хай би тільки ними й обмежилися – було б не так зле. Таж вони проспівали ще й усеньку «Поллі Воллі Дудл»[27]27
«Поллі Воллі Дудл» – американська джазова пісня.
[Закрыть] – тієї самої хвилини, як диякон Гезерд проказував молитву.
– Я сама була там того вечора, – мовила Сьюзен, – і, хоч не казала про це вам, пані Блайт, дорогенька, а пошкодувала, що вони вибрали саме цей день для своєї забави. У мене кров холонула в жилах, коли я чула, як вони співають тієї геть легковажної пісні, сидячи у священній обителі мертвих.
– Хтозна-що ви робили на молитовному зібранні методистів, – дошкульно озвалася панна Корнелія.
– Я ніколи не стояла на тім, що методизм заразний, – сухо відрубала Сьюзен, – і, як саме хотіла сказати, щойно мене урвали, я таки змусила методистів замовкнути. Коли жінка диякона Бакстера виходила із церкви й пирхнула: «Яка огидна поведінка!», я відповіла, дивлячись просто їй у вічі: «Вони дуже гарно співають, а з вашого хору ніхто не відвідує молитовних зібрань. Мабуть, пані Бакстер, ваші півчі мають голос тільки по неділях». Вона замовкла, а я відчула, що цього разу таки моє зверху. Та я присоромила б її ще дужче, пані Блайт, дорогенька, якби вони лиш не співали «Поллі Воллі Дудл». Подумати страшно, що таке виспівують на цвинтарі.
– Дехто з похованих там і собі любив утнути «Поллі Воллі Дудл» за життя, – припустив Гілберт. – Мабуть, і по смерті їм приємно почути її.
Панна Корнелія метнула в нього докірливий погляд і вирішила принагідно поговорити з Енн. Не слід їй дозволяти лікареві Блайту казати таке. Це може зашкодити його лікарській практиці. Ану ж як людям спаде на думку, що він не тримається звичних приписів християнства? Певна річ, Маршал висловлюється й гірше, але він бодай не публічна особа.
– Певне, їхній батько весь той час сидів у бібліотеці при відчиненім вікні, та взагалі їх не чув. Поринув, звісно, у книжку, як завжди. Але я поговорила з ним учора, коли він прийшов до нас.
– Ох, пані Еліот, як ви наважилися? – докірливо мовила Сьюзен.
– Наважилася! Час би вже комусь на щось наважитися. Подейкують, буцім він навіть не знає про той лист Фейт в газеті, бо ніхто не схотів розказати йому про це, а пресу він не читає. Але я подумала, що слід йому дізнатися про нинішній випадок, щоб уникнути подібного в майбутнім. Пан Мередіт сказав, що «поговорить із ними», та звісно ж, і забув про це, щойно як вийшов із нашої хвіртки. Немає в нього почуття гумору, повірте мені, Енн, рибонько. У неділю він читав казання про те, як правильно виховувати дітей – і то було дуже добре казання, і кожен, хто чув його, думав собі: «Як шкода, що ти не дотримуєшся власних настанов».
Утім, панна Корнелія була несправедлива до пана Мередіта, вважаючи, що він умить забуде її слова. Він пішов додому занепокоєний і ввечері, коли діти повернулися з Долини Райдуг – багато пізніше, ніж мали би – покликав їх до себе в бібліотеку.
Вони зайшли схвильовані. То був незвичний учинок для їхнього батька. Що він хоче сказати їм? Діти видобували з пам’яті нещодавні серйозні провини, та марно. Щоправда, два дні тому Карл перекинув повну розетку варення на шовкову сукню пані Флегг, яку тітка Марта запросила повечеряти з родиною. Щоправда, пан Мередіт не помітив цього, а добродушна пані Флегг не розсердилася. До того ж, Карл був покараний: за присудом членів виховного клубу він мусив до вечора ходити в Унинім платті.
Уна зненацька подумала, що тато, певне, розповість їм про своє майбутнє весілля із панною Вест. Серце її мимохіть забилося сильніше, ноги затремтіли. Проте вона помітила, що в пана Мередіта надто вже суворий і печальний вигляд. Ні, очевидно, річ не в тім.
– Діти, – мовив пан Мередіт, – мене дуже засмутило те, що я сьогодні почув. Чи правда те, що ви співали сороміцьких пісень, сидячи на цвинтарі в четвер, доки в методистській церкві саме відбувалося молитовне зібрання?
– Ох, Боже, тату, ми й забули про молитовне зібрання! – вигукнув спантеличений Джеррі.
– То це правда? Ви співали на цвинтарі?
– Тату, я не розумію, що таке сороміцькі пісні. Ми співали церковні гімни, то був духовний піснеспів. Що в цьому лихого? І ми таки забули про молитовне зібрання в методистів. Раніше воно відбувалося по вівторках, а тепер по четвергах і нам дуже тяжко запам’ятати.
– Ви співали ще якоїсь пісні, крім гімнів?
– Ну, – пробелькотів розчервонілий від сорому Джеррі, – наприкінці ми заспівали «Поллі Воллі Дудл». Це Фейт сказала, що хоче розважитися. Але ми не навмисне, тату, присягаємося.
– То я придумала влаштувати концерт, – мовила Фейт, боячись, що тато надто вже сильно нападеться на Джеррі. – Три тижні тому в методистів теж був духовний піснеспів. То я подумала, що й нам цікаво б улаштувати такий. Тільки на їхнім концерті були молитви, а ми не молилися, бо чули, наче люди вважають непристойним те, що ми молимося на цвинтарі. А ви увесь той час сиділи тут, – докинула вона, – і ні слова нам не сказали.
– Я не помітив, що ви робили. Звісно, мене це не виправдовує. Я винен більше, ніж ви… я розумію. Але навіщо ж ви співали тієї дурної останньої пісні?
– Ми не подумали, – промимрив Джеррі, відчуваючи, що то кепське пояснення, надто що сам він часто закидав Фейт недбалість на щоденних зборах виховного клубу. – Але нам дуже прикро, тату… дуже! Дайте нам лупки, тату. Ми заслужили, щоб нас вишпетили, як годиться.
Але пан Мередіт нікого не вишпетив і нікому не дав ніякої лупки. Він пригорнув своїх маленьких грішників і поговорив із ними, лагідно й мудро. Їх охопив сором і каяття; вони відчували, що більше не будуть такими дурними й легковажними.
– Мусимо суворо покарати себе за це, – прошепотів Джеррі, тюпаючи нагору із сестрами й братом. – Завтра із самісінького ранку проводимо засідання клубу й вирішуємо, як нам бути. Я ще не бачив тата такого смутного. Але… на Бога, краще б методисти вибрали собі сталий день для молитовних зібрань, а не чергували всі дні тижня.
«На щастя, це виявилося не те, чого я боялася», – мовила Уна сама собі.
А в бібліотеці пан Мередіт сидів за столом, схиливши голову на руки.
– Боже, допоможи мені! – вигукнув він. – Поганий із мене батько. О, Розмарі! Якби ти любила мене..!
Розділ 28
День посту
Наступного ранку перед школою відбулося екстрене засідання виховного клубу. Обговоривши різні пропозиції, члени його пристали на те, що найкращим покаранням буде витримати цілий день посту.
– Нічого не їсти зранку до вечора, – мовив Джеррі. – Я вже давно хотів дізнатися, що таке піст. От і буде нагода відчути на власній шкурі.
– Який день ми виберемо? – запитала Уна. Покарання здалося їй геть не тяжким, аж вона здивувалася, чому Джеррі й Фейт не вигадали нічого складнішого.
– Найкраще понеділок, – мовила Фейт. – У неділю ми зазвичай обідаємо дуже смачно, а в понеділок їжі мало й вона гидезна.
– У тім-то й річ, – заперечив Джеррі. – Для посту треба вибирати найважчий день, а це саме неділя, бо в нас тоді, як ти сама сказала, біфштекси замість холодної «тотожності». Не їсти «тотожності» – це не покарання. Отже, постуймо наступної неділі. То буде вдалий день – тато мінятиметься кафедрою з пастором із Верхнього Лобриджа й повернеться аж надвечір. Якщо тітка Марта запитає, що це нам уступило, ми скажемо, що постуємо для спасіння наших душ, і що про це написано в Біблії, тож хай не заважає, і вона відчепиться.
Тітка Марта й геть не розпитувала дітей. Вона лише буркнула роздратовано: «Що це ви собі знову придумали, іроди?» й більше не згадувала про це. Пан Мередіт поїхав іще до схід сонця, поки всі діти спали. Та, хоч він теж не поснідав, це була звична справа. Він незрідка забував поїсти й не було нікого, хто нагадав би йому про це. Сніданок – такий, як подавала тітка Марта, – не шкода було й пропустити. Навіть голодні «іроди» не журилися відсутністю «грудкуватої каші й збираного молока», що викликали таке презирство в Мері Ванс. Утім, до обіду все змінилося. Вони страхітливо зголодніли й аромат біфштексів, який ширився по всьому домі, попри те, що ті були дуже погано просмажені, вабив їх із нездоланною силою. У відчаї діти кинулися на цвинтар, де не було чути жодних запахів. Проте Уна сиділа, втупившись у вікно їдальні, крізь яке було видно, як безтурботно обідає лобридзький пастор.
– От би й мені мале-е-есенький шматочок, – зітхнула вона.
– Цить, – звелів Джеррі. – Звісно, це тяжко, таж на те воно й покарання. Я сам уже готовий їсти кам’яного боввана, але хіба нарікаю? Подумаймо про щось інше. Не можна залежати від власних шлунків.
Утім, до вечері вони вже не відчували денних мук голоду.
– Напевно, ми звикаємо, – сказала Фейт. – Я відчуваю якусь дивну слабкість, але їсти не хочу.
– А мені в голові крутиться, – мовила Уна. – Наче все пливе перед очима.
Проте вона відважно рушила з усіма до церкви. Якби пан Мередіт не був цілковито поглинутий темою своєї проповіді, він помітив би мертвотно-бліде личко із запалими очима, що дивилися на нього з лави, де сиділи його домашні. Але він нічого не помітив і казання його тривало довше, ніж зазвичай. Аж раптом, не встиг він оголосити завершальний гімн, як Уна Мередіт упала з лави на підлогу непритомна.
Дружина старости Клоу підбігла до неї перша. Вона вихопила тендітне тіло з рук поблідлої від жаху Фейт і понесла до ризниці. Пан Мередіт забув не лише про гімн, а й про все на світі, і, мов навіжений, кинувся вслід за нею. Паства намагалася швидше зникнути.
– О, пані Клоу, – задихано мовила Фейт, – Уна померла? Ми її вбили?
– Що з моєю донькою? – спитав пополотнілий батько.
– Вона просто зомліла, – мовила пані Клоу. – А от, на щастя, і лікар.
Гілбертові нелегко було повернути Уну до тями. Доки її оченята розплющилися, він доклав чималеньких, тривалих зусиль. Потім він переніс дівчинку додому. За ним, істерично ридаючи від полегшення, бігла Фейт.
– Вона, бачте, голодна… нічого сьогодні не їла… ніхто з нас не їв, ми постували…
– Постували! – охнув пан Мередіт.
– Постували? – здивувався лікар Блайт.
– Так – ми мусили покарати себе за те, що співали «Поллі Воллі Дудл» на цвинтарі.
– Доню, я не хочу, щоб ви карали себе, – скрушно озвався пан Мередіт. – Я трохи насварив вас, і ви всі покаялися, і я вам пробачив.
– Так, але нас однаково слід було покарати, – мовила Фейт. – Таке в нас правило, у виховному клубі: карати себе за кожну провину чи те, що може зашкодити татові. Бачте, ми самі виховуємо себе через те, що більше немає кому.
Пан Мередіт застогнав, проте лікар Блайт зітхнув із явним полегшенням.
– Отже, вона зомліла від голоду й усе, що їй потрібно – це добре поїсти, – мовив він. – Пані Клоу, чи не могли б ви нагодувати її? Та й решту теж, бо, судячи з того, що каже Фейт, невдовзі на нас чекають нові голодні зомління.
– Даремно ми змусили Уну до посту, – мовила Фейт із каяттям. – Тепер я думаю, що покарати слід було Джеррі й мене. Це ми влаштували концерт, і ми старші.
– Я теж співала «Поллі Воллі Дудл», – долинув з ліжка кволий голосок Уни, – і мене слід було покарати так само, як вас.
Пані Клоу принесла дівчинці склянку молока, Фейт, Джеррі й Карл шмигонули в комору, а Джон Мередіт подався до бібліотеки, де довго сидів у темряві наодинці з гіркими думками. Отже, його діти виховують себе самі, позаяк «більше немає кому», самостійно долаючи труднощі, за відсутності руки, що вела б їх, чи голосу, який дав би пораду. Слова Фейт, промовлені без жодного лихого наміру, вжалили нещасного батька в самісіньке серце. Виходить, за ними немає кому пригледіти, подбати про їхні душі й тіла. Яка вразлива була його Уна, лежачи в ризниці непритомна! Якими тоненькими здавалися її рученята, як поблідло її лице! Вона мовби щомиті могла покинути його – маленька Уна, про яку Сесілія просила його дбати… Опісля смерті дружини йому ще не доводилося відчувати такого жаского страху, як тоді, коли він дивився на свою зомлілу донечку. Він мусить удіяти щось – але що? Невже попросити руки Елізабет Кірк? Вона добра жінка… вона подбає про його дітей. Пан Мередіт змусив би себе до цього, якби не кохав Розмарі Вест. Але, не притлумивши цього почуття, він не міг освідчитися іншій жінці. А притлумити він не міг – хоч і намагався, та марно. Того вечора Розмарі була в церкві, уперше після повернення з Кінгснорта. Він лише мигцем побачив її на задній лаві серед юрми односельців. Серце його шалено закалатало. Доки хор виводив гімни, він сидів, похиливши голову, і відчував, як кидається в обличчя кров. Вони не зустрічалися, відколи Джон Мередіт просив її руки. Коли він підвівся, щоб оголосити наступний гімн, руки його тремтіли, а звично бліде лице паленіло рум’янцем. Потім, коли зомліла Уна, він забув про все на світі, але тепер, у темній тиші бібліотеки, страшне розуміння вразило його знову: Розмарі була для нього єдиною в цілім світі. Марно й думати про те, щоби побратися з іншою. Він не може скоїти такого святотатства навіть заради дітей. Він мусить нести свій хрест самотужки – намагатися бути кращим, дбайливішим батьком, настановляти своїх дітлахів, щоб вони не боялися йти до нього зі своїми маленькими прикрощами. Пан Мередіт засвітив лампу й узяв із полиці товстенну книжку, яка нещодавно справила щиру сенсацію в богословських колах. Він намірявся прочитати лиш один розділ, щоб угамувати розбурхані думки – та вже за п’ять хвилин геть забув про цей світ з усіма його негараздами.
Розділ 29
Страшна історія
Одного червневого вечора Долина Райдуг видалася неймовірно прекрасною, і це відчули діти, розсівшись на галявині, де з-над Закоханих Дерев линув казковий дзвін, а вітер гладив зелені коси Білої Дами, сміявся й висвистував, мов вірний, добросердий друзяка. У видолинку ширився духмяний запах молодих папоротей. Дикі вишні, що видніли там і тут поміж темних ялин, стояли вкутані білим серпанком. У кленах поза Інглсайдом виспівували вільшанки. На гленських схилах квітнули сади, прегарні, духмяні й загадкові в дедалі густіших сутінках. Була весна, а молодь мусить тішитися весні. Того вечора в Долині Райдуг тішилися всі, доки Мері Ванс не налякала присутніх оповіддю про привид Генрі Воррена.
Джема з ними не було. Тепер вечорами він зазвичай готувався до вступних іспитів на горищі. Джеррі вудив форель у ставку. Волтер читав решті морські вірші Лонгфелло[28]28
Ідеться про збірку Г. Лонгфелло «При вогнищі, на узбережжі».
[Закрыть], а вони сиділи, заворожені красою й таємницею кораблів. Потім усі розмовляли про майбутнє – що робитимуть, коли виростуть… куди помандрують, які побачать далекі, незнані береги. Нен і Ді збиралися до Європи. Волтер мріяв про Ніл, який зі стогоном несе свої води попри єгипетські бархани, і про те, щоб хоч мигцем уздріти Сфінкса. Фейт скрушно припустила, що їй, вочевидь, доведеться бути місіонеркою – так сказала стара пані Тейлор – але тоді вона бодай побачить Індію чи Китай, ці загадкові східні краї. Карл усім серцем прагнув податися до африканських джунглів. Уна мовчала. Вона подумала, що хоче просто лишитися вдома. Тут краще, аніж будь-де. Як гірко буде, коли вони виростуть і розлетяться по світі. Від цієї думки Уні стало самотньо. Та інші мріяли захоплено, аж доки Мері Ванс відігнала звабливу мару самою своєю появою.
– Ох, я й задихалася! – вигукнула вона. – Летіла з того пагорба, наче скажена, так налякалася там, коло старого дому Бейлі.
– Що налякало тебе? – здивувалася Ді.
– Сама не знаю. Я там нипала попід бузком – дивилася, чи квітнуть уже конвалії. Темно було, наче в могилі – а тоді з того боку саду, поміж вишень, щось як ворухнеться, як шурхне! Таке біле. Кажу вам, я й не дивилася – чкурнула звідтіля, аж п’яти замигтіли. То, певне, був привид Генрі Воррена.
– А хто такий Генрі Воррен? – запитала Ді.
– І звідки в нього привид? – докинула Нен.
– Хіба ви не знаєте? Ох, а виросли ж у Глені! Заждіть, я вам усе розкажу, тільки відсапаюся.
Волтер удоволено зіщулився. Він любив жаскі оповідки про привидів: їхні загадкові, драматичні напруження сюжету й моторошні деталі були справдешньою втіхою його душі. Зненацька навіть Лонгфелло здався прісним і нецікавим. Волтер відкинув книжку й випростався, спершись на лікті, щоб слухати пильно, і звернув натхненні очі до Мері, їй не хотілося, щоб він так дивився на неї. Вона відчувала, що могла б розповісти все значно краще, якби не цей його погляд. О, вона додала б кілька барвистих деталей, щоб нагнати жаху – але мусила вдовольнитися голими фактами… а чи тим, що їй розповіли як достеменний факт.
– Ну… – почала Мері, – усі ви знаєте, що тридцять років тому жили в цьому домі старий Том Бейлі із жінкою. Сам він, подейкують, був нікчемником, та й жінка його не краща. Своїх дітей вони не мали, але, як померла Томова сестра, забрали до себе хлопця – оцього ж таки Генрі Воррена. Він тоді мав років зо дванадцять, худющий був і дрібний. Я чула, що Том із жінкою ставилися до нього геть зле – шмагали й не давали їсти. Начебто хотіли зжити його зі світу, а собі забрати трохи грошей, що лишилися йому від матері. Генрі не зразу скопитився – у нього ще були напади… пілепсія, так люди казали – і так він собі ріс, божим дурником, до вісімнадцяти літ. Дядько звикле шмагав його отам, у саду, бо звідти їх ніхто не бачив. Але чути – то всі чули, і то було щось страшне, коли бідолашний Генрі кричав і благав не вбивати його. А втручатися кожен боявся, бо старий Том був такий лютий, що певно, усім би в’язи скрутив. Комусь із Гарбор-Геда підпалив був клуню по сварці. Ну, то Генрі зрештою вмер, і його дядько з дядиною всім казали, наче то сталося від одного з тих його нападів, а більше ніхто нічого не знав, але подейкували, що дядько взяв і вколошкав його нарешті. І скоро потому Генрі ожив. У тім старім саду з’явився привид. Ночами чути було, як він там стогне й ридає. Старий Том із жінкою поїхали на захід і більше ніколи тут не з’являлися. А дім відтоді має таку лиху славу, що ніхто тут не селиться. Стоїть собі, занепадає. Це сталося тридцять років тому, але привид Генрі Воррена досі там вештається.
– І ти віриш у це? – зневажливо чмихнула Нен. – Я – ні.
– Ну, чесні люди бачили його… і чули, – мовила Мері. – Кажуть, буцім він з’являється й лазить, і хапає людей за ноги, мимрить і стогне, як тоді, коли був живий. І я, коли вздріла, як щось біліє в тих кущах, подумала: раптом воно вхопить мене за ногу й почне стогнати, я так і грюкнуся мертва. То я чкурнула геть. Хтозна, чи справді то був привид – я не захтіла перевіряти.
– Я думаю, то було біле теля пані Стімсон, – засміялася Ді. – Я сама бачила, як воно часто пасеться там, у саду.
– Може, і так. Але я більше не ходитиму крізь той сад Бейлі. Онде Джеррі – скільки риби наловив, а нині моя черга смажити. Джем і Джеррі кажуть, що я – найкраща куховарка в цілім Глені. А моя Корнелія дозволила мені принести вам оцього печива. Я його ледь усе не впустила, коли побачила привид Генрі.
Джеррі лише засміявся, почувши нову страхітливу оповідку – Мері повторила її, доки смажила рибу, іще й спромігшись додати кілька яскравих штрихів, позаяк Волтер пішов допомогти Фейт прибрати стіл. Проте Уна, Фейт і Карл були налякані, хоч і намагалися не виявити цього. У видолинку із друзями вони почувалися впевнено, та коли бенкет завершився й насунулися вечірні тіні, трійко юних Мередітів здригнулися від жахного спогаду. Джеррі пішов із Блайтами до Інглсайду, щоб зустрітися із Джемом, а Мері Ванс подалася додому манівцями, тож Фейт, Карл і Уна лишилися на самоті. Вони йшли, тісно попритулявшись одне до одного, віддалік оминувши старий сад Бейлі. Авжеж, їм не вірилося, ніби там є привид Генрі Воррена, та все одно діти воліли не наближатися до нього.
Розділ 30
Привид на кам’яній огорожі
Страшна історія Генрі Воррена цілком заволоділа уявою Фейт, Карла й Уни. Вони ніколи не вірили в привидів, хоч і знали безліч оповідей про них, та й Мері Ванс переказувала їх немало, і то страшніших, ніж ця – а втім, ішлося в них про далекі місцини й незнайомих людей. Отож, після першого лячного, хоч і приємного трепету вони більше не згадували про них. Та цю історію діти сприйняли надто близько до серця. Старий сад Бейлі містився поряд із їхнім домом, щільно прилягаючи до любої Долини Райдуг. Вони часто ходили попри нього, збирали там квіти, чкуряли коротшою дорогою з видолинку до села. Але тепер – дзуськи! Опісля того вечора, коли Мері Ванс розповіла їм жахну історію покинутого саду, вони не могли наблизитися до нього навіть під страхом смерті. Смерті! Що була смерть у порівнянні зі страхітною можливістю втрапити в пазурі скрадливому привидові Генрі Воррена?
Одного теплого липневого вечора вони втрьох сиділи попід Закоханими Деревами. Їм було самотньо: того дня більше ніхто не з’явився в Долині Райдуг. Джем Блайт складав вступні іспити до Королівської вчительської семінарії в Шарлоттауні. Джеррі й Волтер каталися вздовж затоки зі старим капітаном Крофордом. Нен, Ді, Ширлі й Рілла пішли в гості до Кеннета й Персіс Форд, які ненадовго приїхали з батьками в маленький Дім Мрії. Нен покликала й Фейт долучитися до прогулянки, та Фейт відмовилася. Вона, хоч не визнавала цього навіть потай, заздрила незрівнянній вроді й вишуканим міським манерам Персіс Форд, про які чула багато захоплених відгуків. Е ні, Фейт не піде туди, де муситиме виступати другою скрипкою! Отож вони з Уною читали книжки в Долині Райдуг; тим часом Карл вишукував жуків на берегах струмка, і їм було дуже добре, поки всі трійко збагнули, що настали сутінки, а вони сидять надто близько до горезвісного саду Бейлі. Карл прийшов і вмостився біля сестер. Усі вони шкодували, що не пішли додому раніше, проте ніхто не зронив ані слова.
Великі пухнасті фіолетові хмари купчилися на заході й укривали небо понад долиною. Вітер ущух, і зненацька все моторошно, непорушно завмерло. Понад болотом зібралися на тривожне віче тисячі світляків. Того вечора Долина Райдуг перетворилася на зловісну місцину.
Фейт перелякано озирнулася на темний сад Бейлі. Аж тут, коли справді кров може застигнути в жилах… саме це й сталося з дівчинкою. Карл і Уна простежили за її заціпенілим поглядом і по спинах у них пробігли мурашки – адже попід великою модриною на зруйнованій, порослій травою кам’яній огорожі старого саду Бейлі біліло щось… невиразне. Трійко Мередітів заклякли й утупилися туди.
– Це… це теля… – нарешті пролопотіла Уна.
– Надто… велике… для теляти, – хрипко озвалася Фейт. У роті в неї так пересохло, що вона ледь могла говорити.
Аж ось…
– Воно лізе сюди! – видихнув Карл.
Дівчата знов нажахано поглянули в бік саду. Справді, щось лізло до них огорожею – так, як не могло би лізти жодне теля! Раптовий напад панічного страху геть придушив усі розважливі думки. У цю мить кожне було певне, що перед ними справжній привид Генрі Воррена. Карл підхопився на рівні ноги й сліпо дременув геть. Заверещавши в один голос, дівчата кинулися за ним. Немов ошалілі, вони рвонули схилом угору і, перетнувши вулицю, удерлися в дім. Коли вони йшли, тітка Марта шила на кухні. Тепер її там не було.
Діти кинулися в бібліотеку. Там виявилося порожньо й темно. Ураз, не змовляючись, вони розвернулися й чкурнули в Інглсайд… оминувши Долину Райдуг. Налякані, діти пробігли схилом униз і вискочили на вулицю. Попереду мчав Карл, позаду – Уна. Ніхто не перепинив їх, дарма що кожен зустрічний замислився, яку це нову безтямну капость утнули пасторські діти. Та коло воріт Інглсайду вони налетіли на Розмарі Вест, яка саме заходила повернути лікареві й пані Блайт позичені в них книжки.
Вона вздріла їхні перестрашені лиця й навісні погляди. Розмарі збагнула, що їх охопив великий, пекучий, реальний жах, і байдуже, що спричинило його. Однією рукою вона пригорнула Карла, а другою – Фейт. Уна сама наскочила на неї, судомно вчепившись пальцями в її сукню.
– Діти, любі, що сталося? – запитала Розмарі. – Що налякало вас?
– П-п-привид Генрі В-в-воррена, – процокотів зубами Карл.
– Привид Генрі Воррена? – здивувалася Розмарі, котра ніколи не чула оповіді, пов’язаної зі старим домом Бейлі.
– Так, – істерично схлипнула Фейт. – Отам… на огорожі… ми його бачили… він ліз до нас…
Розмарі провела трьох напівбожевільних від страху дітей до інглсайдського ґанку. Гілберт і Енн пішли з дітьми в Дім Мрії, проте на порозі їх зустріла Сьюзен, кощава, розважлива й зовсім не схожа на привида.
– Що тут за веремія? – спитала вона.
І знову діти переповіли свою страшну історію. Тим часом Розмарі мовчки й лагідно пригортала всіх трьох.
– То, очевидячки, була сова, – незворушно виснувала Сьюзен.
Сова! Опісля такого малі Мередіти вже не могли вважати Сьюзен розумною жінкою.
– Воно було більше за цілий мільйон сов, – ридав Карл. О, як він невдовзі соромився цих своїх сліз! – І воно лізло огорожею… лізло, як Мері сказала… хотіло вхопити нас. Хіба сови лазять?
Розмарі обмінялася поглядами зі Сьюзен.
– Певно, вони побачили щось жахливе, – припустила вона.
– То я піду погляну, – спокійно озвалася Сьюзен. – Діти, не плачте. Хай що ви бачили, то не привид. Що ж до сердешного Генрі Воррена – він був би радий тихо спочити в могилі, коли вже там опинився. Він не схотів би вертатися, будьте певні. Панно Вест, якщо ви лишитеся тут і вгамуєте їх, я піду розвідаю, що там сталося.
І Сьюзен рушила в Долину Райдуг, відважно прихопивши вила, що стояли побіля паркана на заднім дворі, де лікар Блайт ворушив сіно вдень. Вила – то, звісно, не вельми помічна зброя проти привидів, та все ж вони часто-густо додають сміливості. Сьюзен не побачила нічого підозрілого в Долині Райдуг. Жодних білих прибульців не видно було в тінистім, геть зарослім бур’янами старім саду Бейлі. Сьюзен несхитно перетнула його й постукала держалном вил у двері маленького будиночка, де мешкала пані Стімсон із двома доньками.
Тим часом в Інглсайді Розмарі Вест цілком утішила пасторських дітлахів. Ті досі ще плакали від потрясіння, але кожному вже сяйнула перша цілюща підозра, що вони страхітливо пошилися в дурні. Після повернення Сьюзен діти остаточно в цім переконалися.
– Ну, я вже знаю, що то був за привид, – похмуро вишкірилася добра служниця, сідаючи в крісло-гойдалку з хустинкою замість віяла в руці. – Стара пані Стімсон лишила два простирадла в саду: розклала на тиждень попід модриною, щоб відбілити на сонечку. Огорожа там низька й трава чистіша. А нині саме пішла забирати. У руках мала в’язання, тож завдала їх на плече – аж раптом упустила шпицю. Мушу сказати, вона так її й не знайшла, але спочатку шукала в траві, коли це попри неї промчало троє дітей із таким криком, немовби хтось їх ужалив. Її, бідолашну, це так налякало, аж вона ні зрушити з місця не спромоглася, ні проказати хоч слово – припала до землі, сердега, поки за ними слід прохолов. Назад ледве додибала. Тепер її знай ліками напихають. Серце в неї й без того плохе… вона боїться до осені не оклигати.
Юні Мередіти пекли раку від сорому, здолати який їм не допомогло навіть розуміння й співчуття Розмарі. Вони тихенько подалися додому і, зустрівши коло хвіртки Джеррі, покаялися в мимовільній шкоді. Відтак на наступний ранок вирішили призначити збори виховного клубу.
– Правда ж, панна Вест була сьогодні дуже хороша? – запитала Фейт в Уни, уклавшись до ліжка.
– Так, – визнала Уна. – Шкода, що жінки змінюються, коли стають мачухами.
– Я не вірю в це, – віддано заперечила Фейт.