Текст книги "Діти з Долини Райдуг"

Автор книги: Люсі Монтгомері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

Джон Мередіт застої пав і знову закрокував брудною, неприбраною кімнатою. Що він міг удіяти? Адже він любив своїх дітей так само, як будь-який батько, і знав, попри зусилля пані Девіс та її однодумців, що й вони віддано люблять його. Але чи міг він подбати про них? Йому найкраще були відомі власні слабкості й вади – як і те, що діти потребували здорового й благодатного впливу доброї жінки. Та де ж її знайти? Найняти служницю означало тяжко скривдити тітку Марту. Вона ж була переконана як у власній моторності, так і в тому, що вміє робити все потрібне для нього й дітей. Ні, він не міг образити сердешну стареньку, що була така добра до них. Як вона любила Сесілію! І Сесілія наполягала, щоб він тактовно ставився до тітки Марти. Аж раптом пан Мередіт пригадав, як тітка Марта була натякнула, що слід йому знов одружитися. Мабуть, нова паніматка не викликала б у неї такого обурення, як служниця. Але марно про це й думати – він не кохав і не міг покохати жодної жінки, окрім Сесілії. То що ж лишається? Зненацька пастор надумав піти в Інглсайд і порадитися з пані Блайт. Вона була однією з тих нечисленних жінок, у товаристві яких він ніколи не почувався сором’язливим чи недорікуватим. До неї він завжди ходив по розраду й підтримку. Можливо, і тепер вона могла б запропонувати йому якийсь вихід. А якби й ні – пан Мередіт відчував, що після розмови з пані Девіс йому потрібне гідне, дружнє спілкування, що позбавило б його гіркого осаду в душі.

Він квапливо перевдягнувся й повечеряв не так відсторонено, як зазвичай. Уперше йому подумалося, що їхній стіл убогий, а страви геть несмачні. Мигцем поглянувши на дітей, пан Мередіт відзначив, що вони рум’яні й здорові з лиця – окрім Уни, але вона й за материного життя не була вельми дужа. Усі вони сміялися, теревенили й мали цілком щасливий вигляд. Найщасливіший був Карл, по тарілці в якого дибало двоє прекрасних павуків. Голоси в дітей були приємні, поводилися вони чемно й піклувалися одне про одного. А втім, пані Девіс заявляла, що їхня поведінка збурює всю парафію.

Пан Мередіт вийшов на вулицю, уздрів на лобридзькій дорозі лікаря й пані Блайт у бричці, і посмутнів. Отже, пані Блайт поїхала, в Інглсайд іти марно. А йому так хотілося поговорити з кимось! Тужливо розглянувшись довкола, пан Мередіт побачив, як вікна старого будинку Вестів на пагорбі засяяли в призахідних рожевих променях, наче маяк доброї надії. Раптом він пригадав сестер Вест і подумав, що залюбки послухав би глузливі судження Еллен та побачив ніжну, милу усмішку Розмарі й тихий спокій синіх її очей. «З лиця дарунок – невпинна втіха», – так написав колись Філіп Сідні[22]22
  Філіп Сідні (1554–1586) – англійський поет єлизаветинської доби; пан Мередіт помилково вважає його віршем елегію на його смерть, що належить перу Метью Ройдона.


[Закрыть], мовби про неї. А йому потрібна була втіха, то чого б не зайти до Вестів? Еллен запрошувала його… та ще була книжка, яку він позичив у Розмарі. Треба її повернути, доки він не забув. У нього майнув неприємний здогад, що безліч своїх книжок він позичив колись і забув повернути власникам. Цього разу так не можна було вчинити – отож пан Мередіт повернувся до бібліотеки, узяв книжку й зник у Долині Райдуг.

Розділ 15
Знову чутки

Якось увечері, після похорону пані Майри Мюррей із того боку затоки, панна Корнелія й Мері Ванс зайшли в Інглсайд. Було кілька тем, які панна Корнелія прагнула обговорити, щоб зняти з душі тягар. Попервах слід було, звісно, висловити думку про похорон. Цю розмову завели Сьюзен і панна Корнелія; Енн зазвичай не брала участі в таких похмурих бесідах. Вона сиділа осторонь, споглядаючи осіннє полум’я жоржин у саду і сонну рожеву гавань, забарвлену вересневими сутінками. Мері сиділа побіля неї, смиренно вимахуючи шпицями. Серце Мері Ванс було в Долині Райдуг, від якої линув веселий приглушений сміх, та панна Корнелія чіпко стежила за кожним рухом її пальців. Перш ніж іти бавитися, вона мусила зв’язати певну кількість рядів своєї панчохи. Мері в’язала, припнувши язика, проте нашорошивши вуха.

– Ніколи не бачила такої гарної небіжчиці, – замислено мовила панна Корнелія. – Майра Мюррей завжди була красунею – вона з лобридзьких Корі, а ті всі були славні на вроду.

– Я сказала їй, коли минала труну: «Бідолашна. Вигляд у тебе гарний, то я сподіваюся, на небесах тобі теж добре», – зітхнула Сьюзен. – Вона майже не змінилася. Сукня на ній була чорна, сатинова – та, що вона вбирала чотирнадцять років тому на весілля своєї доньки. Тітка веліла їй відкласти ту сукню на похорон, а Майра засміялася й каже: «Хай мене в ній поховають, але доти, тітонько, я ще нею натішуся». І вона таки дотримала слова. Майра Мюррей була не з тих, хто має звичку ховати себе живцем. Часто після того я бачила, як вона веселиться в тій сукні десь у гостях, і казала собі: «Красуня ти, Майро, і плаття це тобі личить, але, напевно, буде тобі з нього саван». Бачте, пані Еліот, моє пророцтво здійснилося.

Сьюзен знову тяжко зітхнула. Вона впивалася своїм даром провидиці й невичерпно цікавою темою для розмови.

– Я завжди раділа, коли бачила Майру, – мовила панна Корнелія. – Вона була весела й життєрадісна; щойно потиснеш їй руку – уже й самому легше на душі. Майра в усьому віднаходила світлий бік.

– Це правда, – притакнула Сьюзен. – Її зовиця розповідала, буцім, коли лікар сказав Майрі, що нічим їй не зарадить і вона вже не оклигає, та жваво відповіла: «Добре, коли так, що варення я вже не варитиму й осіннього прибирання робити не мушу. Я завжди любила поратися в домі навесні, а восени терпіти не могла. Ну та, на щастя, цього року вже так не буде». Хоча дехто вважав би її геть легковажною, пані Еліот, і мені здалося, що тій зовиці було за Майру ніби як соромно. Вона сказала, що Майра через хворобу дещо з розуму спала. Але я відповіла їй: «Ні, пані Мюррей, не тривожтеся. Просто Майра на все вміє поглянути із кращого боку».

– Її сестра Луелла була зовсім не така, – озвалася панна Корнелія. – Жодного світлого боку ні в чому не бачила – лиш чорне й відтінки сірого. Онде скільки років запевняла, що вмре наступного тижня. «Скоро вже я зніму цей тягар з ваших пліч», – казала вона своїм рідним зі стогоном. А коли хтось із них наважувався мовити слово про свої наміри на майбутнє, вона знову бралася стогнати: «Ох, тоді вже я вас покину». Коли я бувала в них, то завжди притакувала на це, і вона навісніла, аж майже оклигувала на кілька наступних днів. Здоров’я її відтоді поліпшилося, а душею вона досі нидіє. Майра була геть інакша. Завжди вміла розрадити інших, словом чи ділом. Може, то якось пов’язано з їхніми чоловіками. Луелла взяла собі лютого й навіженого, повірте мені. А Джим Мюррей був навіть пристойний, як на чоловіка. Нині він стояв убитий горем. Нечасто я співчуваю чоловікам на похоронах дружин, але Джима Мюррея було шкода.

– Не дивно, що він був смутний. Де ж йому знайти собі іншу таку, як Майра? – підхопила Сьюзен. – Та він, певно, і не намагатиметься – діти вже виросли, Мірабель сама дасть раду з господарством. Та хтозна, що спаде на думку вдівцю; принаймні я і вгадувати не беруся.

– Тяжко буде без Майри в церкві, – мовила панна Корнелія. – Вона встигала безліч справ упорати, ніколи ні перед чим не спинялася. Коли перешкоди були нездоланні, вона їх обходила, а як обійти не могла – вдавала, що їх не існує, і незрідка виявлялося, що це так і є. «Я нічим не журитимуся аж до кінця своєї земної мандрівки», – сказала вона мені якось. Ну от, тепер її земна мандрівка завершена.

– Ви так гадаєте? – раптом озвалася Енн, виринаючи із замрії. – Я не можу уявити, що її мандрівку завершено. Невже ви думаєте, буцім вона сидить, склавши руки – палка, допитлива натура, що завжди вважала життя захопливою пригодою? Ні, я певна, що по смерті вона відчинила двері й вийшла у… у… у нову дивовижну пригоду.

– Можливо… можливо, – згодилася панна Корнелія. – Бачте, Енн, рибонько, я й сама ніколи не поділяла цієї доктрини вічного спокою – хоча, надіюся, мої слова не здадуться вам єрессю. На небесах я хочу мати ті самі клопоти, що й на землі. І небесні замінники пончиків та пирогів – щось, що я муситиму пекти. Звісно, часом усяка людина втомлюється – і що старша вона, то сильніша й утома. Та, думаю, усі втомлені встигнуть іще відпочити, доки мине життя вічне – окрім хіба ледарів-чоловіків.

– Коли ми з Майрою знову зустрінемося, – мовила Енн, – я хочу бачити, як вона легко йде нам назустріч, сміючись так само весело, як тут.

– Ох, пані Блайт, дорогенька, – жахнулася Сьюзен, – ви ж не думаєте, наче Майра сміятиметься у світі прийдешнім?

– А чому ні, Сьюзен? Гадаєте, ми будемо там плакати?

– Ні-ні, пані Блайт, дорогенька, ви не розумієте… Я думаю, ми не будемо там ані плакати, ані сміятися.

– А що ж ми робитимемо тоді?

– Тоді, – відказала заскочена Сьюзен, – я так собі думаю, пані Блайт, дорогенька, що ми зберігатимемо поважний і святобливий вираз.

– Невже ви вважаєте, Сьюзен, – цілком серйозно проказала пані Блайт, – що я чи Майра Мюррей могли би постійно мати святобливий вираз… постійно, Сьюзен?

– Ні, – неохоче визнала Сьюзен. – Напевно, ви обидві зрідка будете там усміхатися. Але я ніколи не погоджуся з тим, що на небесах хтось сміятиметься. Мені, пані Блайт, дорогенька, сама лише думка про це видається гріховною.

– Вернімося на землю, – мовила панна Корнелія. – Хто тепер учителюватиме в недільній школі замість Майри? Відколи та хворіла, її заступала Джулія Клоу, але взимку вона переїздить до міста – отже, мусимо знайти когось іще.

– Я чула, що дружина Лорі Джемісона хоче обійняти цю посаду, – відказала Енн. – Вони із чоловіком сумлінно ходять до церкви, відколи переїхали сюди з Лобриджа.

– То попервах, – недовірливо буркнула панна Корнелія. – Заждіть, хай мине бодай рік.

– Вона така ненадійна, ця пані Джемісон, – серйозно озвалася Сьюзен. – Раз була вмерла, а як рідня поклала її на стіл, щоб зняти мірки для труни – ожила. Бачте, пані Блайт, дорогенька, такій людині ні в чім довіряти не можна.

– Ану ж, як виявиться, що вона методистка? – докинула панна Корнелія. – Я чула, що в Лобриджі вона ходила до методистської церкви так само часто, як до пресвітеріанської. Тут я її на цьому ще не заскочила, та все одно, мабуть, не варто запрошувати пані Джемісон на посаду в недільній школі. Але так чи так, ліпше її не кривдити. Ми втрачаємо надто багато парафіян: хтось умирає, хтось на щось ображається. Онде й пані Девіс покинула церкву – ніхто не знає, чому. Вона сказала опікунам, що не пожертвує більше ні цента на платню панові Мередіту. Усі вважають, що в тім винні його діти, але я чомусь так не думаю. Я допитувала Фейт, у чому річ, та все, що вона розказала – буцім недавно пані Девіс прийшла до їхнього батька начебто в доброму гуморі, а після розмови пішла страшенно розлючена, ще й обізвала малих «урвителями».

– Урвителями, бач! – обурилася Сьюзен. – Невже вона забула, що її дядька з материного боку підозрювали в отруєнні власної жінки? Не те, щоб це було доведено, пані Блайт, дорогенька, і не варто сліпо вірити в усі чутки… Але якби то в мого дядька жінка померла без жодних на те причин, я остереглася б невинних дітей називати урвителями.

– Уся біда в тім, – пояснила панна Корнелія, – що пані Девіс жертвувала панотцеві найбільше з усіх, тож, як не крути, це величенька втрата. А коли їй удасться намовити й Дугласів проти пана Мередіта, йому доведеться поїхати.

– Вряд чи пані Девіс матиме вплив на Дугласів, – із надією припустила Сьюзен. – Родичі терпіти її не можуть.

– Та всі вони за родину стіною стоять. Зачепиш одного – зачепиш усіх. Без них ми не впораємося, це ясно. Половина платні надходить від них. Хай які вони є – та вже ж не жадібні. Норман Дуглас жертвував сотню на рік, доки ще не покинув церкви.

– А чому він її покинув? – запитала Енн.

– Сказав, що один зі старост обдурив його на продажі корови. Ось уже двадцять років він не відвідує церкви. Жінка його ходила, доки була жива, бідолашка, та він дозволяв їй жертвувати хіба цент щонеділі. Її це так принижувало. Він не був їй добрим чоловіком, хоч вона ніколи й не нарікала – та вигляд мала зацькований. Тридцять років тому Норман не побрався з тією жінкою, що хотів, а Дугласи не люблять удовольнятися другим сортом.

– Хто була та жінка?

– Еллен Вест. Вони не були заручені, але два роки повсюди ходили разом. А тоді посварилися – хтозна-чого. Мабуть, через якусь дурницю. Норман охолонути не встиг, як одружився з Естер Різ – я певна, просто щоб розізлити Еллен. Хіба не типовий чоловік? Естер, мила душенька, сили волі мала небагато, а Норман знищив і ту, що була. Надто вже покірну жінку він узяв, коли потрібував такої, що протистояла б йому. Еллен тримала б його під закаблуком, а він любив би її за це ще сильніше. Він зневажав Естер, повірте мені, бо вона у всьому йому поступалася. Я часто чула, як він казав іще замолоду: «Мені треба жінки кусливої, щоб у гарячому купана – це головне».

А пошлюбив ту, що нездатна й гусці сказати: «Киш!». Хіба не типовий чоловік? Різи всі, немов трава: ворушаться спроквола, але не живуть.

– Рассел Різ, коли женився вдруге, узяв обручку першої жінки, – згадала Сьюзен. – Це, пані Блайт, дорогенька, надмірна ощадливість, як на мене. А його брат Джон поставив собі надгробок на цвинтарі по той бік затоки. Вибив на ньому все, крім дати смерті, ходить тепер щонеділі й милується. Іншим то невелика забава, а йому, бачте, отак. Ну, але кожному своя втіха. Що ж до Нормана Дугласа – то він сутий безбожник. Наш попередній панотець спитав був у нього, чого він до церкви не ходить, а той відповів: «Жінки там потворні, пасторе – надто багато потворних жінок». Я хотіла би зайти до нього якось і сказати, пишно й урочисто: «Згадай про пекло!»

– О, Норман не вірить у пекло, – мовила панна Корнелія. – Надіюся, на смертнім ложі він збагне, як помилявся. Мері, ти зв’язала свої три дюйми; можеш півгодини погуляти з іншими дітьми.

Мері не довелося просити двічі. Вона полинула в Долину Райдуг, мов на крилах, і негайно переказала Фейт Мередіт усе, що чула про пані Девіс.

– І пані Еліот каже, що вона намовить усіх Дугласів проти вашого татка, і ви поїдете геть, бо він не матиме тут платні, – завершила свою промову Мері, – і я не знаю, коли чесно, що тут можна вдіяти. Якби старий Норман Дуглас вернувся до церкви й жертвував би на платню, було б незле. А він не вернеться… і всі Дугласи підуть… і ви поїдете геть.

Того вечора Фейт лягла спати з тяжким серцем. Думка про те, що їм доведеться поїхати із Глена, була нестерпна. Ніде в усьому світі не знайти їй таких приятелів, як Блайти. Її серденько боліло ще тоді, коли сім’я поїхала з Мейвотера – Фейт пролила немало гірких сліз, прощаючись із тамтешніми друзями та домом, де жила й померла її мати. Вона не могла спокійно думати про нову, ще тяжчу муку. Вона не могла покинути Глен, і любу Долину Райдуг, і цей дивовижний цвинтар!

«Жахливо бути донькою панотця, – плакала Фейт у подушку. – Щойно приймешся десь, як тебе вже видирають із корінням. Ніколи, ніколи не вийду я заміж за пастора, хай який гарний він буде!»

Фейт сіла в ліжку й визирнула у віконце, довкруж якого зміїлися пагони винограду. У непорушній ночі було чути лиш тихе дихання Уни. Зненацька Фейт стало самотньо й страшно. Попід зоряною небесною лукою лежав осінній Глен Святої Марії. По інший бік видолинку в спальні Нен і Ді Блайт мерехтів вогник; іще один блимав у Волтеровій кімнаті. Фейт припустила, що бідолашному Волтеру, певно, знову розболівся зуб. Потім вона зітхнула, ледь заздрісно подумавши про Нен і Ді. У них була мама й власний дім, вони не мусили переїздити з ласки людей, які хтозна-чого ображаються й кличуть інших «урвителями». А поза Гленом, між безшелесних сонних полів, тріпотів інший вогник. Фейт знала, що то світиться в домі Нормана Дугласа. Подейкували, буцім він цілі ночі просиджував над книжками. Мері сказала, що все було б добре, якби тільки він повернувся до церкви. А чом би й ні? Фейт споглядала велику зорю, низько навислу над гостроверхою високою ялиною у дворі методистської церкви, коли її осяяла думка. Вона знала, що треба зробити, і вона, Фейт Мередіт, зробить це. Усе буде добре. Фейт полегшено зітхнула, відвернулася від темного, смутного світу й згорнулася калачиком у ліжку поряд з Уною.

Розділ 16
Зуб за зуб

Прийнявши рішення, Фейт одразу взялася до справи. Не гаючи часу, наступного ж дня після школи вона подалася в село. Біля пошти її наздогнав Волтер Блайт.

– Мама просила мене зайти до пані Еліот, – мовив він. – А ти куди зібралася, Фейт?

– У церковній справі, – зверхньо відказала дівчина. Більше вона нічого не повідомила, тож Волтер відчув себе ображеним. Кілька хвилин вони йшли мовчки. Теплий вітряний вечір пахнув загуслою сосновою живицею. Поза дюнами лежало ясно-сіре море, спокійне та прекрасне. Гленський струмок ніс за течією флотилію багряно-золотого листя, наче вервечку казкових човнів. Скошене житнє поле Джеймса Різа, налите призахідними рожево-коричневими барвами, обсіло вороння, поважно обговорюючи добробут воронячої держави. Зненацька Фейт порушила їхнє засідання, видершись на паркан і кинувши в них уламком старої жердини. Повітря сповнилося ляскотом чорних крил та розлюченим карканням.

– Нащо ти це зробила? – докірливо запитав Волтер. – Їм же було так добре.

– Ненавиджу ворон, – безтурботно озвалася Фейт. – Вони такі чорні й хитрі – я аж відчуваю їхнє лицемірство. Знаєш, вони крадуть яйця із гнізд у маленьких пташок. Я сама бачила весною на нашій галявині. Волтере, а чому ти такий блідий? Учора знову зуб розболівся?

– Так, – здригнувся Волтер, – жахливо. Я не міг заснути… ходив кімнатою й уявляв, що я – давній християнський мученик, якого катують за наказом Нерона. Це трохи допомогло… а тоді мені стало так зле, що я вже нічого не міг уявляти.

– Ти плакав? – стурбовано запитала Фейт.

– Ні… та я лежав на підлозі й стогнав, – зізнався Волтер. – Тоді прийшли дівчата, і Нен дала мені кайєннського перцю, щоби покласти на зуб, але стало ще гірше… а Ді веліла потримати в роті холодну воду. Я не міг цього знести, і вони покликали Сьюзен. А Сьюзен сказала, що то мені добра наука за те, що я напередодні сидів на холоднім горищі й базграв дурниці; але потім розпалила в печі й дала мені пляшку з гарячою водою. Я приклав пляшку до щоки й мені попустило. Тоді я сказав Сьюзен, що мої вірші – то не дурниці, і не їй про це судити. А вона сказала – хвала небесам, що їй про поезію таки невідомо нічого, крім того, що все це брехня. Але ти знаєш, Фейт, що це не так. Ось чому я люблю писати вірші: у них можна сказати істинну правду, яка не буде правдою в прозі. Я пояснив це Сьюзен, а вона веліла мені не базікати й лягати спати, поки вода не охолола, інакше вона дасть мені пересвідчитися, чи та моя базгранина лікує зубний біль, і надіється, що мені з того буде урок.

– Чого ти не поїдеш до зубного лікаря в Лобридж і не вирвеш цей хворий зуб?

Волтер знову здригнувся.

– Вони всі хотіли, щоб я поїхав… а я не можу. Це буде так боляче.

– Боїшся маленького болю? – зневажливо пирхнула Фейт.

– То буде великий біль, – спалахнув Волтер. – А я не зношу болю. Тато сказав, що не наполягатиме, а просто зачекає, доки я сам вирішу поїхати.

– Ну, трохи воно болітиме, а тоді все скінчиться, – умовляла Фейт. – А це в тебе стався вже п’ятий напад. Якби ти поїхав і вирвав зуба, більше не було б таких тяжких ночей, як нині. Мені одного разу рвали зуб. На мить було боляче – я навіть закричала – а потім усе, тільки кров потекла.

– Кров – то найгірше. Це так неприємно! – скрикнув Волтер. – Минулого літа, коли Джем поранив ногу, я ледь не зомлів. Сьюзен казала, що я зблід сильніше, ніж Джем. Та я не міг дивитися, як йому боляче. Фейт, це жахливо – що хтось завжди мучиться. Нестерпно бачити страждання інших. Я хочу втекти від них… далеко-далеко, доки нічого не буде ні видно, ні чути.

– Нащо здіймати галас через те, що комусь болить? – мовила Фейт, стріпнувши кучерями. – Звісно, той, хто пораниться, завжди кричить, і все замащено кров’ю, і мені теж неприємно бачити, як люди мучаться. Але я не хочу тікати – я хочу закасати рукави й допомогти їм. Твій тато незрідка мусить завдавати людям болю, щоб вилікувати їх. А що вони робили б, якби він утік світ за очі?

– Я не сказав, що втік би – мені лише хочеться втекти. Це інше. Я теж хочу помагати людям… але найбільше хочу, щоб у світі не було нічого бридкого й жахливого, а тільки радість і краса.

– Нема чого думати про те, що неможливо, – утяла Фейт. – Зрештою, бути живим дуже добре. Якби ти вмер, тобі не болів би зуб, але ти все одно ж хотів би жити, правда? Ох, Ден Різ іде. Мабуть, рибалив у затоці.

– Терпіти не можу Дена Різа, – мовив Волтер.

– Я теж, як і решта дівчат. Я пройду попри нього так, ніби його не існує. Дивися!

І Фейт, пихато скинувши підборіддя, прочимчикувала повз із погордою, яка боляче вразила Дена. Він озирнувся їй услід і закричав дедалі зневажливіше:

– Свинюшниця! Свинюшниця! Свинюшниця!!!

Фейт ішла, удаючи, буцім не чує. Проте вуста її тремтіли від люті. Вона знала, що не дорівняється до Дена в умінні вигадувати бридкі прізвиська. Шкода, що з нею йде не Джем Блайт, а Волтер. Якби Ден Різ назвав її «свинюшницею» в присутності Джема, той полатав би йому боки! Але Волтер… Фейт і на думку не спадало чекати від нього захисту чи дорікати йому тим, що він її не боронить. Адже Волтер ніколи не бився з іншими хлопцями, так само, як Чарлі Клоу з Північної вулиці. Фейт зневажала Чарлі за боягузтво, та Волтер, на диво, не викликав у неї презирства. Для неї він був, мов істота з іншого світу, де панують зовсім інші звичаї. Дівчинка не сподівалася, що Волтер відлупцює замурзаного, веснянкуватого Дена Різа, як не сподівалася цього й від зоряноокого янгола. Та їй було жаль, що поряд немає дужих Джема чи Джеррі, і душу їй троюдила образа.

Волтер уже не був блідий. Щоки його спалахнули багряним рум’янцем, а очі затуманилися соромом і гнівом. Він знав, що мусить помститися за Фейт. Джем рішучо став би на прю й змусив би Дена забрати все сказане назад. Річі Воррен вивергнув би на Дена цілий потік ущипливих слів. Але Волтер не міг – просто не міг обзиватися. Він знав, що в цьому поєдинку на нього чекатиме неминуча поразка. Він не міг ані придумати, ані промовити мерзенних, брутальних висловів, які так легко злітали з вуст Дена Різа. Та й кулачна помста була Волтеру не до снаги. Сама думка про бійку видавалася йому гидкою. Бійка болюча, груба і, що найгірше, неприємна. Волтер не розумів, чому Джем завжди радий зітнутися з кимось. Та в цю мить хлопець шкодував, що не може стятися з Деном Різом. Йому було соромно, що Фейт Мередіт образили в його присутності, а він навіть не спробував провчити кривдника. Вона, мабуть, зневажає його за це. Відколи Ден назвав її «свинюшницею», Фейт не сказала ні слова. Отож він навіть зрадів, коли їхні шляхи розійшлися.

Фейт і собі відчула полегшення, хоч і з іншої причини. Вона хотіла побути сама, бо ж раптом перелякалася, згадавши, куди й навіщо йде. Вогонь завзяття вщух, надто опісля того, як Ден Різ похитнув її впевненість. Фейт повинна була втілити задумане, проте зненацька їй забракло відваги. Вона йшла попросити Нормана Дугласа вернутися до церкви, і тепер відчувала, що боїться його. Завдання, яке вдома видавалося легким, тут набуло зовсім інакших барв. Вона багато чула про Нормана Дугласа й знала, що його бояться навіть найстарші хлопці в школі. Подейкували, що той лихослов – ану ж, як і він відважить їй гидке прізвисько? Фейт не зносила образ – вони пригнічували її волю сильніше, аніж фізичні удари. Але вона не спиниться – Фейт Мередіт ніколи не спиняється. Вона не може здатися, щоб татові не довелося їхати із Глена.

Довгою стежкою Фейт дійшла до будинку – великого старомодного будинку, поза яким, немов солдати, вишикувалися осокори. На заднім ґанку з газетою сидів сам Норман Дуглас. Поряд лежав його великий пес. Із кухні, де пані Вілсон, служниця Нормана Дугласа, готувала вечерю, долинав брязкіт каструль – сильний, зумисний і лютий, бо ж Норман допіру посварився з пані Вілсон, відтак обоє перебували в кепському гуморі. Тому, коли Фейт ступила на ґанок і Норман відклав газету, мала прохачка зустрілася поглядом із навісним роздратованим чоловіком.

Як на свій копил, Норман Дуглас був доволі вродливий. Довга руда борода струмувала по його широких грудях, і пишна кучма рудого волосся, геть не посрібленого літами, буяла на масивній голові. Його високе біле чоло ще не помережали зморшки, а сині очі палали вогнем бурхливої юності. Він міг бути дуже приязний, коли хотів цього, а коли ні – ставав достеменно жахний. Нещасна Фейт, яка палко воліла знов навернути Нормана до церкви, застала його сердитим і набурмосеним.

Він не знав її й глипнув на неї неласкаво. Норманові Дугласу подобалися дівчата жваві, сміхотливі й гарячковиті. Фейт у цю мить була дуже бліда – а саме рум’янець мав украй важливе значення для її вроди. Без нього вона здавалася бляклою та плохою. Тепер же своїм вибачливим переляканим виглядом вона пробудила в душі господаря забіяку.

– А ти що за одна? Чого прийшла? – гримнув він славетним нагніваним басом.

Уперше в житті Фейт не могла відповісти. Вона й не уявляла, що Норман Дуглас виявиться такий. Натомість він розлютився ще дужче, помітивши, як їй заціпило від жаху.

– Що з тобою? – знову пророкотав він. – Хочеш сказати щось, а боїшся? Ну, що таке? Кажи вже! Чи язика проковтнула?

Сердешна Фейт не могла проказати ні слова. Її не слухався голос. Вуста затремтіли.

– На Бога, не рюмсай! – ревнув Норман. – Не зношу таких шмаркачок! Прийшла сказати щось, то кажи й грець із ним! Чи вона пришелепувата? Не дивися на мене так! Я людина! У мене немає хвоста! Що ти за одна? Що за одна, я тебе питаю?

Норманів голос відлунював, певне, аж на узбережжі. Грюкіт на кухні припинився – пані Вілсон вирячила очі й нашорошила вуха. Норман уперся величезними засмаглими ручищами в коліна і, нахилившись уперед, утупився в пополотніле, перестрашене личко Фейт. Він височів над нею, наче злий велетень із казки. Здавалося, він щомиті може проковтнути її.

– Я… Фейт… Мередіт… – ледь чутно пролебеділа вона.

– Мередіт, га? Із пасторських малих? О, я чув про вас, чув! Їздите селом на свинях і порушуєте день суботній? Спритний виводок! Ну, чого ти прийшла? Що тобі треба від старого безбожника? Я не прагну заступництва пасторів і сам не втручаюся в їхні справи. Чого ти хочеш, га?

Фейт хотіла опинитися за тисячу миль від Нормана Дугласа. Сяк-так вона зважилася просто й відверто промовити:

– Я прийшла… просити вас… ходити до церкви… і жертвувати… на платню.

Норман витріщився на неї, а тоді знову вибухнув гнівом.

– Зухвале дівчисько! Хто тебе намовив, шельмо? Хто?!

– Ніхто, – відказала сердешна Фейт.

– Брешеш! Не смій брехати! Хто тебе намовив? Авжеж не татусь – у нього заповзяття менше, ніж у дурної блохи. Та й не велить він тобі робити те, на що сам не зважиться. То хто ж? Одна з тих гленських старих дівуль, га?

– Ні… я… прийшла сама.

– За дурня мене маєш? – ревнув Норман.

– Ні, я гадала, що ви джентльмен, – просто сказала Фейт, не бажаючи надати саркастичного звучання своєму тону.

Норман аж підскочив.

– Не потикайся до чужої справи! Замовкни, щоб я ні слова більше не чув! Якби ти не була така дрібна, я показав би тобі, як носа пхати! Коли мені треба буде лікаря чи панотця, я їх покличу! А доти й знати їх не бажаю! Вшивайся звідси, шмарогузко!

Фейт «ушилася». Мов невидюща, прошкандибала вона сходами, стежиною до хвіртки й на вулицю. Утім, на півдорозі до села заціпеніння її минуло, а переляк поступився місцем пекучій люті. Здолавши бічну стежку, Фейт Мередіт упала в незнаний донині шал. Дошкульні слова Нормана Дугласа розпалили нищівний вогонь у її душі. Піти додому? Е, ні! Вона повернеться до того старого людожера й скаже йому все, що думає про нього! Він іще пошкодує! «Шмарогузка», дзуськи!

Дівчина розвернулася й несхитним кроком рушила назад. Ґанок стояв порожній, кухонні двері зачинені. Фейт удерлася на кухню, не постукавши. Норман Дуглас щойно сів вечеряти, але досі не випустив газети з рук. Фейт кинулася до нього, вихопила газету, жбурнула на підлогу й наступила на неї. Потім, розпашіла, відважно метнула йому в обличчя погляд, що вергав блискавки. У цю мить вона була такою прекрасною юною фурією, що Норман Дуглас ледь упізнав її.

– Чого тобі знову? ― гарикнув він радше спантеличено, ніж сердито.

Вона сміливо дивилася в його люті очі, погляд яких не всяк міг витримати.

– Я прийшла сказати вам усе, що думаю про вас, – мовила Фейт дзвінким, чистим голосом. ― Я вас не боюся. Ви грубий, несправедливий старий тиран. Сьюзен каже, що ви потрапите до пекла, і мені жаль було вас, але більше не буде. Ваша дружина десять років не мала нового капелюшка ― хіба то дивно, що вона померла? Віднині я корчитиму вам гримаси щоразу, коли зустріну. І щоразу ви знатимете, що діється у вас за спиною. Я бачила книжку в татовій бібліотеці ― там намальований диявол, і нині я піду й напишу під ним ваше ім’я! Ви старий упир, і я надіюся, що вас обсядуть пранці!

Фейт не знала, ані хто такий упир, ні що таке пранці. Вона чула ці слова від Сьюзен і з тону її зрозуміла, що йдеться про щось гидке. Норман же добре відав, що означає принаймні друга з її образ. Не зронивши ні слова, він вислухав тираду Фейт, а коли вона вмовкла, задихана, і тупнула ногою ― зненацька розреготався.

– Бач, а в тебе є запал! ― гримнув він, гучно ляснувши себе по колінах. ― Така ти мені подобаєшся! Ну, сідай-но… сідай.

– Не сяду! – відрубала Фейт. Очі її паленіли навіженим вогнем. Вона подумала, що Норман кепкує з неї… бере на глум. Ліпше б він знову пустився кричати; холодне презирство завдавало їй тяжчої кривди. – Я не сяду у вашому домі. Я йду звідси геть. Але я рада, що прийшла й сказала, як я ненавиджу вас!

– Я теж радий – страшенно радий, – реготнув Норман. – Ти мені подобаєшся. Ти дивовижна… ти незрівнянна! Які рум’яні щоки, яке завзяття! І я назвав її шмарогузкою? Ні, це ж достеменна розбійниця! Сідай, мала. Якби ти одразу так напалася на мене! То ти напишеш моє ім’я під портретом диявола, га? Але ж він чорний, мала… чорний, а я рудий! Так не годиться… ні, так не годиться. І ти хочеш, щоб мене обсіли пранці? Зглянься, мала – хворів я на це замолоду. Не насилай на мене знов такого вроку! Сідай – ну, сідай. «Іще раз, друже мій, налий за молоді літа»[23]23
  Рядок із балади Р. Бернса «За молоді літа»; цит. за пер. М. Лукаша.


[Закрыть].

– Ні, дякую, – гордовито сказала Фейт.

– Випиймо, випиймо разом… Я перепрошую, мала – чуєш, я перепрошую. Виставив себе дурнем і пошкодував уже. Куди пряміше сказати – вибач мені й забудь. Потиснімо руки, мала… потиснімо руки. Вона не хоче – ні, не хоче! Але вона мусить! Слухай-но, мала, якщо потиснеш мені руку й переломиш хліба зі мною, я жертвуватиму на пасторську платню стільки ж, як і раніше, та й до церкви ходитиму – щомісяця, кожної першої неділі. А стара Кітті Девіс припне язика, обіцяю! Із усієї родини тільки я й можу це влаштувати. То що, домовилися ми з тобою, мала?