Текст книги "Діти з Долини Райдуг"

Автор книги: Люсі Монтгомері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 18
Мері приносить жахливу звістку

Мері Ванс, виконавши доручення панни Корнелії в пасторськім домі, тюпала через Долину Райдуг в Інглсайд, де їй було дозволено провести суботній вечір у гостях у Нен і Ді Блайт. Того дня дівчата збирали живицю в ліску разом із Уною й Фейт, отож тепер усі сиділи на поваленій сосні понад струмком і, ніде правди діти, хвацько жували й плямкали. Інглсайдським двійнятам забороняли жувати соснову жуйку всюди, окрім Долини Райдуг, проте Фейт і Уна, не обмежені настановами етикету, радо жували її, де хотіли – удома й поміж людей, на превелике обурення всього Глена. Якось Фейт жувала навіть у церкві, та Джеррі, якому така поведінка здалася неприпустимою, за правом старшого брата висварив її так, що вона більше не дозволяла собі зухвальства під час служби Божої.

– Я була така голодна, аж мусила бодай щось пожувати, – боронилася Фейт. – Джеррі, ти ж знаєш, як ми снідали. Я не могла їсти підгорілу кашу, і в животі у мене було так порожньо й дивно. Жуйка мені помогла – і я жувала тихенько, не плямкала й навіть не луснула жодної бульки!

– І все одно жувати в церкві – гріх, – правив своєї Джеррі. – Гляди, щоб я більше такого не бачив.

– Ти сам жував на молитовнім зібранні минулого тижня! – обурено скрикнула Фейт.

– То інше, – зверхньо відказав Джеррі. – Молитовні зібрання не відбуваються по неділях. І я сидів далеко позаду, там було темно й мене ніхто не бачив. А ти – на очах в усієї пастви! І я витяг жуйку з рота, коли співали останній гімн, і приліпив на спинку передньої лави. Потім пішов і забув про неї. Вернувся назавтра, але її вже не було. Мабуть, Род Воррен поцупив. Добра була жуйка.

Мері Ванс прийшла в Долину Райдуг, високо задерши підборіддя. На ній була нова оксамитова синя шапочка, синє пальтечко й біляча муфта. Мері страшенно пишалася новим одягом і була вельми задоволена собою. Коси її були вкладені у вигадливу зачіску, щоки посправнішали й зарум’яніли, білі очі сяяли. Вона вже зовсім не нагадувала ту занедбану приблуду, яку Мередіти знайшли в стодолі пана Тейлора. Уна щосили намагалася притлумити заздрість. Мері сиділа в новій оксамитовій шапочці, та їм із Фейт доведеться всю зиму носити хіба сірі пошарпані капелюшки. Ніхто не купив їм нових, а просити батька дівчата страшилися – ану ж як йому забракне грошей і він картатиметься? Якось Мері сказала їм, що в пасторів завжди обмаль грошей і вони «ледь животіють». Відтоді Уна й Фейт воліли ходити в дранті, ніж попросити батька справити їм нову одежину. Вони не переймалися власним убогим виглядом – але тяжко було дивитися, як Мері Ванс пнеться з гордощів, убрана, мов нова копійка. Останньою краплею виявилася біляча муфта. Ані Фейт, ані Уна ніколи не мали муфти й уважали себе щасливими, коли рукавиці їхні були бодай не діряві. Тітка Марта недобачала й не могла добре поцерувати, а Уна, хай як намагалася, робила це грубо й невправно. Тим-то дівчата нерадо зустріли Мері, яка, проте, не зважала чи й не помічала цього, бо ж не вирізнялася надмірною чуйністю. Легко перескочивши через повалену сосну, вона й собі всілася поруч із Мередітами, поклавши муфту на одну з гілок. Уна вздріла червону єдвабну підкладку та китички. Глянувши на власні посинілі й розтріскані від морозу рученята, вона замислилася, чи колись – хоч коли-небудь – зможе погріти їх у такій муфті.

– Дайте жуйки, – дружньо мовила Мері. Нен, Ді та Фейт витягли з кишень по золотавому кавальчику й простягли їй. Уна не ворухнулася. У кишені її тісного, зношеного пальтечка лежали чотири великі, прегарні шматки золотої живиці, але вона не хотіла давати їх Мері – жоднісінького! Хай сама собі збирає! Годі чекати всіх милостей світу лише за те, що маєш білячу муфту!

– Гарний день, еге? – озвалася Мері, метляючи ногами – чи не для того, щоби показати новесенькі чобітки з гарним крамним закотом? Уна підібгала ноги. Один із її чобітків був подертий, а шнурівки зв’язані докупи багатьма вузлами. Та це було найкраще її взуття. Ох, ця Мері Ванс! Було б її покинути там, у стодолі!

Уна ніколи не заздрила інглсайдським двійнятам, які вбиралися краще за неї та Фейт. Вони носили свої гарні плаття з милою безтурботністю, немовби взагалі про них не думаючи. У їхньому товаристві ніхто не почувався бідним чи негарно вбраним. Натомість Мері хизувалася собою, пишалася усвідомленням власної вроди й змушувала всіх зустрічних думати тільки про одяг. І Уна, сидячи в медвяно-золотім сяйві грудневого пообіддя, тяжко гнітилася всім, що було на ній – старим пошарпаним, проте найкращим своїм капелюшком, куцим пальтечком, що слугувало їй уже третю зиму, дірявою спідничиною й чобітками, плохенькою тонкою білизною, що нітрохи не гріла… Звісно, Мері йшла в гості, а вона ні. Та навіть маючи такий намір, вона не могла би вбратися пишніше – і це боляче ранило дівчинку.

– Добра жуйка. Чуєте, як ляскає? Там, біля гавані, смолистих дерев нема, – пожалілася Мері. – Часом страх як кортить пожувати, а пані Еліот не дозволяє. Каже, що дамі так не личить. Ох, мені від того аж у голові крутиться. Де я запам’ятаю все, що не личить дамі? Уно, ти чого мовчиш? Язика проковтнула?

– Hi, – відказала Уна, дивлячись, мов заворожена, на білячу муфту. Мері нахилилася, підхопила її й тицьнула Уні.

– На, засунь туди руки, – звеліла вона. – Ти ж геть уся задубіла. Ловка муфта, еге? То мені пані Еліот справила на день народження тиждень тому. А на Різдво прикупить іще комірець. Я чула, як вона казала це панові Еліоту.

– Пані Еліот дуже добра до тебе, – мовила Фейт.

– Та певне. А я до неї, – відказала Мері. – Гарую, як рабиня, щоб їй помогти, і все роблю, як вона любить. Ми створені одна для одної. Не всяк із нею буде ладити так, як я. Вона охайна – страшне, але я теж, ото в нас і лад.

– Я ж казала – вона тебе не шмагатиме.

– Еге. Та вона мене й пальцем не зачепила ні разу, а я ні разу їй не збрехала – клянуся, на чім світ стоїть. Вона хоч і сварить мене добряче, але мені то як з гуски вода. Уно, ти чого не наділа муфти?

Уна поклала муфту назад на гілку.

– Дякую, мені тепло, – рішучо відмовилася вона.

– Ну, коли тобі добре, то й мені теж. А ви чули – стара Кітті Девіс вернулася була до церкви, сумирна, як та овечка, і ніхто не знає, чому. Зате всі кажуть, що Фейт змусила Нормана Дугласа повернутися. Його служниця розповідала, що ти ходила до нього й гаразд відчихвостила. Правда це?

– Я просто пішла й попросила його повернутися, – сором’язливо мовила Фейт.

– Ото ти хоробра! – захоплено відказала Мері. – Я дівка спритна, а й то не зважилася б на таке. Пані Вілсон сказала, що ви кричали одне на одного просто жахливо, але ти його переговорила й він тебе ледве не з’їв живцем. Слухай, а ваш татко завтра не правитиме служби?

– Ні. Вони поміняються з паном Перрі із Шарлоттауна. Тато нині поїхав туди, а пан Перрі приїде увечері в Глен.

– Я й думала, що це не просто так, хоча стара Марта нічого не пояснила. Таж недарма вона зарізала того півня.

– Півня? Якого півня? – скрикнула пополотніла Фейт.

– Не знаю, якого. Не бачила. Вона вийшла забрати масло, що я принесла їй від пані Еліот, і сказала, що різала півня в клуні до завтрашнього обіду.

Фейт підхопилася на рівні ноги.

– Це Адам… у нас немає іншого… вона вбила Адама!

– Не метушися ти. Марта сказала, що в різника цими днями м’яса катма, а кури всі невгодовані, ще й несуться, а вона мусила щось зготувати.

– Якщо вона вбила Адама… – Фейт рвонула схилом угору.

Мері знизала плечима.

– Тепер чи не здуріє від горя. Так вона любила того Адама. Його давно годилося зварити – буде тепер жорсткий, як підошва. Та не хотіла б я зараз опинитися на місці старої Марти. Онде як від люті побіліла. Уно, біжи за нею та спробуй утішити.

Мері вже рушила до Інглсайду з Нен і Ді Блайт, коли Уна зненацька підлетіла до неї й тицьнула в руку чотири кавалки жуйки.

– Ось тобі живиця, Мері, – сказала вона, і голос її здригнувся від каяття. – І я дуже рада, що в тебе така гарна муфта.

– Ну, дякую, – відповіла заскочена Мері. – Чудне дитя, еге? – звернулася вона до Нен і Ді, коли Уна зникла. – Та я завжди казала, що вона добросерда.

Розділ 19
Бідолашний Адам!

Коли Уна прибігла додому, Фейт невтішно ридала долілиць на ліжку. Тітка Марта зарізала Адама. У цю мить він лежав на тарелі в коморі, розпатраний і обв’язаний шворкою, поміж власних серця, печінки та шлунка. Тітка Марта не звернула ні найменшої уваги на горе та гнів Фейт.

– Я ж мала щось зварити новому пасторові, – сказала вона. – А ти вже велика, щоби нюняти через якогось старого півня. Сама знаєш, колись його таки довелося б зарізати.

– Коли тато повернеться, я розкажу йому, що ви зробили, – плакала Фейт.

– Не смій набридати своєму сердешному батькові. Йому й без того клопоту не бракує. І тут я господиня.

– Адам був мій – мені його подарувала пані Джонсон. Ви не мали права чіпати його! – закричала Фейт.

– Не пащекуй. Півня зарізано й квит. Я не подам чужому пасторові холодної вареної баранини. Не так мене виховували, хай я тепер і біднячка.

Того вечора Фейт відмовилася вечеряти, а зранку – іти до церкви. Проте на обід вона вийшла в їдальню, з підпухлими від сліз очима й згорьованим обличчям.

Превелебний Джеймс Перрі, голомозий, рум’яний, гладкий чоловік із настовбурченими білявими вусами й кошлатими бровами, був анітрохи не вродливий, зарозумілий пишномовний святоша. Та якби він скидався на архангела Михаїла й говорив мовою янголів, Фейт однаково відчувала б до нього незбориму огиду. Він вправно розрізав Адама, виставивши на позір пухкі білі руки й дуже гарний перстень із діамантом, ще й раз у раз сиплючи жартами. Джеррі й Карл хихотіли, навіть Уна кволо всміхалася, та Фейт лиш кидала на нього холодні злі погляди. Відтак превелебний Джеймс Перрі вирішив, що вона геть невихована. Одного разу, коли він звернувся до Джеррі із єлейним зауваженням, Фейт нечемно втрутилася, заявивши, що вважає інакше. Превелебний Джеймс Перрі поглянув на неї, насупивши брови.

– Маленьким дівчаткам негоже перебивати старших, – відказав він, – і суперечити людям, що знають набагато більше, ніж вони.

Це лиш сильніше роздратувало Фейт. Назвати її «маленькою дівчинкою», наче вона – дурна пухкенька булочка. Рілла Блайт з Інглсайду! То було нестерпно. А як огидно їв пан Перрі! Навіть обсмоктав кістки бідолашного Адама! Ні Фейт, ні Уна не могли проковтнути ні крихти й дивилися на хлопців, як на людожерів. Фейт відчувала, що от-от завершить цей жахливий обід, жбурнувши щось у блискучу лисину гостя. На щастя, попри всі свої жувальні здібності, пан Перрі не здужав черствого яблучного пирога тітки Марти й трапезу було закінчено довгою молитвою, у якій панотець висловив свою палку вдячність милостивому Господові за їжу, що Він послав йому для животіння й помірного задоволення.

– Господь тут ні до чого. Не Він зварив тобі Адама, – ледь чутно процідила Фейт.

По обіді хлопці радо втекли надвір, Уна рушила на кухню, допомогти тітці Марті помити посуд, хоч ця набурмосена стара добродійка ніколи не тішилася товариством своєї боязкої помічниці, а Фейт подалася до бібліотеки, де в каміні весело палахкотів вогонь. Там вона сподівалася уникнути мерзенного пана Перрі, що заявив про свій намір поспати в кімнаті для гостей. Та щойно дівчинка вмостилася в куточку із книжкою, як він зайшов і взявся вкрай несхвально оглядати довколишній розгардіяш.

– Книжки твого батька, дитино, лежать тут у гнітючому безладі, – суворо промовив він.

Фейт мовчки блимала на нього з темного закутка. Вона не розмовлятиме із цим… із цією істотою!

– Тобі годилося б тут прибрати, – вів далі пан Перрі, бавлячись гарним ланцюжком свого годинника й поблажливо всміхаючись Фейт. – Ти вже достатньо велика, щоб давати раду з такими обов’язками. Моїй маленькій доньці всього десять років, а вона вже чудова господинька, поміч і розрада своєї матері. Дуже миле дитя. Я хотів би, щоб ти дістала змогу познайомитися з нею й багато чого навчитися. Авжеж, ти позбавлена таких неоціненних привілеїв як материнська турбота й гідне виховання. Сумно… дуже сумно. Я не раз бесідував про це із твоїм батьком і чесно вказував йому на його неминучий обов’язок, але марно. Надіюся, він схаменеться, доки не буде ще надто пізно. А тим часом твій обов’язок і твоє право – посісти місце твоєї благословенної матінки. Ти мусиш подавати приклад своїм братам і меншій сестрі – мусиш бути їм справжньою матір’ю. Боюся, ти надто недбало ставишся до цих речей. Дитя моє, дозволь відкрити тобі очі.

І довго ще жебонів єлейний голос самовдоволеного пана Перрі. Пастор був у своїй стихії. То була його найприємніша справа – повчати, опікувати й настановляти. Він говорив невпинно й не мав наміру спинятися. Незрушно стоячи перед каміном, він вивергав потік пишномовних банальностей. Фейт не чула ні слова – вона ж-бо взагалі його не слухала, лиш зі збитошною радістю в золотаво-карих очах стежила за довгими фалдами його сурдута. Пан Перрі стояв дуже близько до вогню. Фалди його загорілися… закурилися… Він досі нудно переповідав одне й те саме, упиваючись власним багатослів’ям.

Фалди закурилися сильніше. З-поміж дров у каміні вилетіла малесенька іскра й сіла посередині одної з них. Міцно вп’явшись у тканину, вона помалу перетворилася на слабкий вогник. Фейт більше не могла триматися й здушено захихотіла.

Пан Перрі вмовк, розлючений таким зухвальством. Аж тут і йому вчувся сморід горілого краму. Він крутнувся на місці, проте нічого не побачив. Ухопився руками за фалди й вивернув їх уперед. На одній з них уже зяяла величенька діра… а то був його новий костюм. Фейт затрусилася від сміху – та й не дивно було сміятися, споглядаючи його позу й вираз обличчя.

– Ти бачила, що в мене горять фалди? – сердито запитав панотець.

– Так, пане Перрі, – удавано скромно мовила Фейт.

– Чому ж ти не сказала мені? – ревнув він, утупившись у неї.

– Бо ви, пане Перрі, самі не веліли перебивати старших, – іще погідніше заявила вона.

– Якби… якби я був твоїм батьком, то відшмагав би тебе, щоб довіку пам’ятала, – люто втяв превелебний пастор і закрокував геть із бібліотеки. Сурдут пана Мередіта не пасував гладкому панові Перрі, отож довелося йому правити службу в обсмаленому костюмі. Та поміж лав до кафедри він ішов без звичного усвідомлення честі, яку виявляв своєю присутністю в убогій сільській церковці. Він більше ніколи не мінявся місцями із паном Мередітом і ледь спромігся підтримати чемну розмову, зустрівши його наступного ранку на станції. А проте Фейт відчувала похмуре вдоволення. Бодай так вона помстилася за Адама.

Розділ 20
Фейт знаходить друга

Наступний день у школі виявився важким для Фейт. Мері Ванс розповіла всім про загибель Адама й однокласники – хіба за винятком Блайтів – страшенно розвеселилися. Дівчата хихотіли, висловлюючи їй співчуття, хлопці писали глузливі записки. Нещасна Фейт вернулася додому зі зболеною й скривавленою душею.

– Піду-но я поговорю з пані Блайт, – зітхнула дівчина, утираючи сльози. – Бодай вона не кепкуватиме з мене, як усі решта. Я мушу поговорити з кимось, хто зрозуміє, як мені важко.

Отож Фейт побігла в Інглсайд через Долину Райдуг. Уночі ввесь Глен оповили чари. Випав легкий сніжок і запорошені ялини мріяли про весну та прийдешню радість. Безлисті буки густим багрянцем укрили дальній довгастий пагорб. Рожеве призахідне сяйво лягло на світ, немов поцілунок. З усіх неземних, казкових місць, повних дивної чарівної краси, найошатнішою того вечора стала Долина Райдуг. Але її магічна принада не зворушувала серця бідолашної згорьованої Фейт.

Побіля струмка дівчинка раптом зустріла Розмарі Вест, яка сиділа на старій поваленій сосні. Вона верталася додому з Інглсайду після уроку музики у двійнят, і ненадовго зупинилася в Долині Райдуг, щоби помріяти й помилуватися красою зимового видолинку. Судячи з виразу її обличчя, вона снувала приємні думки. Можливо, тенькіт дзвіночків, що вряди-годи долинав із крон Закоханих Дерев, викликав ледь помітну усмішку на її вустах. А може, її спричинило усвідомлення, що останнім часом Джон Мередіт майже щопонеділка заходить до сірого дому на пагорбі, відкритому всім вітрам?

Аж раптом увагу Розмарі привернула Фейт, поставши перед нею в нестримному розпачі. Дівчинка різко спинилася. Вона майже не знала Розмарі – хіба віталася, зустрівши на вулиці. До того ж, у цю мить їй не хотілося бачити нікого, крім пані Блайт. Фейт розуміла, що очі та ніс її червоні й підпухлі, і прагнула приховати сліди нещодавніх сліз від стороннього погляду.

– Добривечір, панно Вест, – ніяково пролопотіла вона.

– Що сталося, Фейт? – лагідно запитала Розмарі.

– Нічого, – коротко втяла Фейт.

– О, – усміхнулася Розмарі. – Тобто нічого такого, про що можна розповісти чужим, чи не так?

Фейт глянула на неї з несподіваною цікавістю. Панна Вест розуміла її. А яка ж вона була гарна! Як мерехтіли її золотаві коси попід сливовою шапочкою! Як личило пальто до її зарум’янілих щік! Якою приязню світилися сині очі! Фейт відчула, що панна Вест була б їй чудовим другом – якби вона таки була другом, а не сторонньою.

– Я… я йду до пані Блайт, – мовила Фейт. – Вона завжди розуміє й ніколи не бере нас на глум. Ми розмовляємо з нею про все. Це дуже допомагає.

– Маленька, мені дуже прикро, але пані Блайт немає, – співчутливо відповіла Розмарі. – Нині вона поїхала в Ейвонлі й вернеться через тиждень.

Вуста Фейт затремтіли.

– Тоді я можу йти додому, – скрушно зітхнула вона.

– Так… якщо не хочеш розповісти мені про свою журбу, – лагідно мовила Розмарі. – Після щирої розмови завжди легшає. Я знаю це із власного досвіду. Не певна, чи зрозумію я все так, як пані Блайт, але обіцяю тобі не сміятися.

– Ви не будете сміятися зовні… – завагалася Фейт, – але, можливо… всередині…

– Я не сміятимуся навіть подумки. Нащо мені сміятися? Ти смутна – а я ніколи не сміюся з тих, кому зле, і байдуже, що їх мучить. Тож якщо хочеш розповісти, що сталося, я радо вислухаю. Та якщо ні – я не ображуся, мила.

Фейт незмигно, допитливо поглянула у вічі панні Вест. Розмарі дивилася на неї напрочуд серйозно, і в найдальшій глибіні її очей не знати було ані іскорки сміху. Зітхнувши, дівчинка всілася поряд з новою своєю приятелькою й розповіла їй усе про Адама та його нещасливу долю.

Розмарі не засміялася й не всміхнулася. Вона розуміла… співчувала… вона була майже так само хороша, як пані Блайт. Навіть зовсім так само хороша.

– Пан Перрі – священик, але йому слід було стати різником, – мовила Фейт із гіркотою в голосі. – Йому так страшенно подобається краяти м’ясо. Він тішився, батуючи бідолашного Адама – так, наче то був звичайний півень.

– Між нами кажучи, Фейт, я й сама не люблю пана Перрі, – засміялася Розмарі, проте Фейт відчула, що сміх цей стосується саме його, а не Адама. – Та й не любила ніколи. Ми разом навчалися в школі – він теж із Глена – і вже тоді з нього був нестерпний малий чванько. Нам, дівчатам, гидко було триматися з ним за руки в танку: він мав страхітливо липкі долоні. Але мусимо пам’ятати, мила, що пан Перрі не знав, ким був для тебе Адам. Він таки вважав його звичайним півнем. Ми повинні бути справедливі навіть тоді, коли нам дуже боляче.

– Ваша правда, – визнала Фейт. – Але, панно Вест, чому всі сміються з того, що я так любила Адама? Якби то був дурний старий котисько, ніхто не дивувався би. Котові Лотті Воррен відтяло лапи снопов’язалкою, і тоді всі співчували їй. Вона ридала два дні й ніхто не сміявся, навіть Ден Різ. І всі прийшли до неї й помогли ховати кота – тільки без лап, бо їх ніде не могли відшукати. Звісно, то було жахливо – але все ж не так, як побачити, що твого друга з'їли. Та чомусь із мене всі кепкують.

– Певно, тому, що саме слово «півень» людям здасться кумедним, – замислилася Розмарі. – А от слово «курчатко» геть інакше. Нікому не смішно буде почути, що хтось любить курчатко.

– О, панно Вест, Адам був дуже гарненьким курчам. Такий золотавий м’ячик. Він підбігав і дзьобав з моєї долоні. І виріс теж дуже гарний – сніжно-білий, із розкішним загнутим хвостом, хоч Мері Ванс і казала, що той закороткий. Він знав своє ім’я й завжди приходив, коли я його кликала – дуже розумний півник. Тітка Марта не мала права різати його. Він був мій. Це ж було нечесно, так, панно Вест?

– Нечесно, – рішуче притакнула Розмарі. – Анітрохи. У мене в дитинстві була улюблена курочка. Така гарненька – строката, золотаво-брунатна. Я любила її так само, як будь-кого з інших домашніх тваринок. Вона померла від старості – мама не захотіла різати мою улюбленицю.

– Якби моя мама була жива, то не дозволила б тітці Марті зарізати Адама, – зітхнула Фейт. – І тато не дозволив би, якби лиш був удома й знав про це. Я впевнена, що не дозволив би.

– Я теж упевнена, – мовила Розмарі. Обличчя її спалахнуло, виказавши все, що відчувала вона в цю мить, але Фейт нічого не помітила.

– А то було дуже нечемно – не сказати панові Перрі про фалди? – стривожено запитала вона.

– О, страшенно нечемно, – відповіла Розмарі із пустотливими бісиками в очах. – Але я повелася б так само – нічого не сказала би й нітрохи не посоромилася б цього.

– Уна вважає, що я повинна була сказати йому, бо він пастор.

– Люба, якщо пастор поводиться не як джентльмен, ми не мусимо шанувати фалди його сурдута. Я знаю, мені приємно було би побачити, як горять фалди Джиммі Перрі. То вочевидь виглядало дуже кумедно.

Обидві засміялися, а потім Фейт знову легенько зітхнула.

– Так чи так, Адам загинув, і я більше ніколи ні до кого не прив’яжуся.

– Не кажи так, мила. Ми дуже багато втрачаємо в житті, коли не любимо. Що більше ми любимо, то багатше життя – навіть коли то любов до малої тваринки чи пташки. Ти не хотіла б мати канарку, Фейт – малесеньку золотаву канарку? Якщо хочеш, я тобі подарую – у нас удома їх дві.

– О, я дуже хочу! – вигукнула Фейт. – Я люблю птахів. Але… раптом кіт тітки Марти з’їсть її? А це так боляче – коли твоїх друзів з’їдають. Більше я цього не витримаю.

– Якщо ти повісиш клітку якнайдалі від стіни, кіт її не дістане. Я розповім тобі, як доглядати канарку і, коли наступного разу прийду в Інглсайд, лишу її там для тебе.

«Гленські плетухи матимуть собі поживу, – думала Розмарі, – та мені байдуже. Я хочу втішити це бідолашне серденько».

І Фейт утішилася. Так добре було віднайти співчуття й розуміння. Вони з Розмарі сиділи на поваленій сосні, доки у видолинок прокралися сутінки й понад сірим кленовим гаєм зійшла вечірня зоря. Фейт виповіла Розмарі всю свою невеличку історію, усі свої мрії, усе про те, що вона любить і чого не зносить, про життя в пасторськім домі, про шкільні здобутки й невдачі. Прощаючись, вони вже були вірними друзями.

Увечері за столом пан Мередіт, як завжди, витав у хмарах, аж раптом вимовлене ім’я привернуло його увагу й пробудило до дійсності. Фейт розповідала Уні про свою зустріч із Розмарі Вест.

– Вона дуже добра й хороша, – мовила Фейт. – Так само, як пані Блайт, але зовсім інакша. Мені хотілося обійняти її. І вона пригорнула мене – дуже лагідно й затишно. А ще назвала мене «мила». Мене аж трепет охопив! Я відчувала, що можу розповісти їй усе.

– Отже, тобі, Фейт, сподобалася панна Вест? – доволі дивним тоном запитав пан Мередіт.

– Я люблю її! – вигукнула Фейт.

– О! – відказав пан Мередіт. – О!