Текст книги "Діти з Долини Райдуг"

Автор книги: Люсі Монтгомері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Люсі-Мод Монтгомері
Діти з Долини Райдуг

Пам’яті Голдвіна Леппа, Роберта Брукса й Морлі Шира, які принесли найвищу жертву, щоб радісних долин їхньої материзни не сягнула рука загарбника.

Розділ 1
Знову вдома

Ясно-зелений травневий вечір зійшов на світ, і в гавані Чотирьох Вітрів тонули між темними берегами, відбиваючись, наче в дзеркалі, золотаві призахідні хмари. Море, тужливе навіть о весняній порі, плакало понад дюнами, але веселий пустотливий вітерець скрадався вздовж червоної дороги, якою в напрямку Глена Святої Марії неквапно линула пишна, солідна постать панни Корнелії. От уже тринадцять років панна Корнелія, будучи жінкою Маршала Еліота, мала всі підстави зватися «пані Еліот», проте давні друзі незмінно кликали її старим, милим і звичним ім’ям, і лиш одна особа з-поміж них презирливо відкинула його. Сьюзен Бейкер, сувора й сивочола віддана служниця родини Блайтів із Інглсайду, завжди користалася з нагоди мовити «пані Еліот» – підкреслено в’їдливо, мов запевняючи: «Ти хотіла бути «пані», то, про мене, будеш «пані», ще й так, що надовго затямиш».

Панна Корнелія йшла в Інглсайд – відвідати подружжя Блайтів, що допіру повернулося з Європи. Їх не було вдома три місяці, відколи в лютому вони поїхали на славетний медичний конгрес у Лондоні; отож панна Корнелія прагнула обговорити певні події, що сталися за цей час у Глені. Почати з того, що в домі пастора оселилася нова сім’я – і яка! Дорогою до Інглсайду панна Корнелія встигла кілька разів глибокодумно похитати головою, міркуючи про нового душпастиря та його рідних.

Сьюзен Бейкер та уроджена Енн Ширлі помітили її з широкого інглсайдського ґанку, де сиділи, упиваючись чаром сутінків, посвистом сонних вільшанок у кленовім гіллі й танцем нарцисів із вітром проти старої блякло-червоної цегляної стіни.

Енн сиділа, переплівши пальці рук на коліні, вдивляючись у теплі, лагідні сутінки, така пустотлива і юна душею, як тільки могла дозволити собі мати шістьох дітей; прекрасні сіро-зелені очі її, глядячи на прибережну дорогу, повнилися незмінною жвавою мрією. Позаду матері в гамаку згорнулася Рілла – пухкенька шестилітня «булочка», найменша з інглсайдських дітлахів. Була вона кучерява й руда, горіхові очі її міцно заплющилися, аж навсібіч від них сипонули кумедні зморщечки: Рілла завжди спала саме так.

Ширлі, знаний у родині як «смаглявий хлопчик», дрімав на руках у Сьюзен. Кароокий рум’яний малюк із темно-каштановою чуприною був улюбленцем доброї служниці. Після його народження Енн довго не могла оклигати, тож Сьюзен гляділа й пестила немовля з усією нестримною ніжністю, якої не викликало в неї жодне з інших дітей, хай яких люблених і дорогих. Лікар Блайт сказав якось, що, якби не вона, Ширлі не вижив би.

– Я дала йому життя так само, як ви, пані Блайт, дорогенька, – часто повторювала Сьюзен. – Він – моя дитина, так само, як ваша.

І справді, Ширлі завжди біг саме до Сьюзен, щоб вона заколисала його чи поцілувала свіжу ґулю, саме в неї шукав рятунку від заслужених покарань. Сьюзен сумлінно роздавала ляпанці решті юних Блайтів, коли вважала, що це потрібно для їхнього ж блага, проте ні разу не здійняла руки на Ширлі й не дозволила зробити це його матері. А коли все ж лікар Блайт відшмагав був молодшого сина, Сьюзен безмежно розлютилася.

– Цей чоловік відшмагав би і янгола, пані Блайт, дорогенька, можете бути певні, – розпачливо заявила вона й кілька тижнів опісля того не пекла бідолашному лікареві пирогів.

На час відсутності господарів Сьюзен забрала Ширлі до свого брата і три щасливі місяці він належав їй неподільно – решта дітей поїхала до Ейвонлі. А проте Сьюзен тішилася поверненню до Інглсайду і своїх любих домашніх. Інглсайд був її світом, а вона в нім – єдиновладною правителькою. Навіть Енн нечасто оспорювала її рішення, на превелике обурення пані Лінд із Зелених Дахів, яка похмуро запевняла щоразу, навідуючись у Чотири Вітри, буцім Енн дає Сьюзен Бейкер аж надто багато волі й іще пошкодує про це.

– Онде Корнелія Брайант прямує надбережною дорогою в наш бік, пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен. – Хоче, певне, вилити на нас усі плітки за три місяці.― Надіюся, що це так, – відповіла Енн, обхопивши коліна руками. – Ох, Сьюзен, як я зголодніла за нашими сільськими плітками! Надіюся, панна Корнелія розкаже все, що сталося тут у нашу відсутність… усе – хто народився, женився, упився, хто вмер чи поїхав із Глена, хто оселився тут, хто посварився із сусідом, утратив корову, а чи знайшов жениха. Ох, як гарно бути знову вдома, бачити друзів – і я хочу знати про них усе. Адже, пам’ятаю, навіть гуляючи Вестмінстерським абатством, я думала, за кого із двох своїх кавалерів нарешті вийде Мілісент Дрю. Знаєте, Сьюзен, мене мучить жахлива підозра, що я таки люблю попліткувати.

– Та звісно ж, пані Блайт, дорогенька, – притакнула Сьюзен, – усяка справжня жінка любить слухати чужі новини. Мені й самій цікаво знати, кого обере Мілісент Дрю. Я жениха ніколи не мала – а надто двох – але тепер мені то байдуже. Бути старою панною не так прикро, коли звикнеш до цього. А зачіска Мілісент мені завжди нагадує мітлу – та чоловікам до того, певне, і діла нема.

– Вони бачать лише її гарненьке, лукаве, звабне личко, Сьюзен.

– Може, і так, пані Блайт, дорогенька. Краса – то омана, а врода – марнота[1]1
  Біблія, Прип… 31:30, цит. за пер. І. Огієнка (тут і далі – прим. перекл.).


[Закрыть]. Так сказано у Святому Письмі, але я хотіла б сама в тому впевнитися, якби такий був задум Господній. Авжеж, усі ми станемо вродливі на небесах, та що доброго буде нам із цього тоді? До речі, щодо пліток, пані Блайт, дорогенька: подейкують, що пані Міллер із-над затоки тиждень тому намагалась повіситися.

– Та що ви кажете, Сьюзен!

– Не хвилюйтеся, пані Блайт, дорогенька. Нічого їй не вдалося. Та я не можу судити її за намір, бо ж Гаррісон Міллер – страхітливий чоловік. Проте з її боку то було немудро – вішатися й давати йому змогу запопасти іншу молодичку. Я собі, пані Блайт, дорогенька, замість вішатися, спробувала б довести його, щоби сам у зашморг поліз. Хоч я ніколи не схвалювала чужих самогубств, попри всякі обставини, можете бути певні.

– Та що там сталося із Гаррісоном Міллером? – жваво озвалася Енн. – Він завжди доводить когось до крайнощів.

– Дехто називає це релігійністю, а дехто – ослячою впертістю, даруйте на слові, пані Блайт, дорогенька. Тільки щодо Гаррісона – хтозна, що воно й таке. Часом він гарчить на всіх, бо думає, що йому судилася вічна кара Господня. А тоді раптом каже, що то все байдуже, і напивається. Я так собі гадаю, що він на цвіту прибитий. У їхній родині це незрідка стається. Його дід був здурів – усе бачив довкола велетенських чорних павучиськ. Вони, мовляв, по ньому повзали й теліпалися в повітрі. Надіюся, я ніколи не збожеволію, пані Блайт дорогенька… та певно, що ні, бо серед Бейкерів такого не траплялося. Однак, якщо премудрим Провидінням судився мені цей жереб, я сподіваюся, що павуків собі не уявлятиму – я їх терпіти не можу. Що ж до пані Міллер – то я й не знаю, чи вона заслуговує на співчуття. Вона, подейкують, віддалася за Гаррісона тільки на зло Річардові Тейлору. Цікавий привід для заміжжя, га? Та звісно, я не можу судити про справи матримоніальні, пані Блайт, дорогенька. А онде й Корнелія Брайант коло воріт – отож я вкладу нашого благословенного смаглявого хлопчика й принесу в’язання.

Розділ 2
Гленські чутки

― А де ж решта дітей? – запитала панна Корнелія, коли стихли вітання: сердечні з її боку, палкі з боку Енн і погідно-стримані з боку Сьюзен.

– Ширлі спить, а Джем, Волтер і двійнята – у своїй любій Долині Райдуг, – мовила Енн. – Бачте, вони щойно сьогодні повернулися додому. Ледь устигли повечеряти, як і кинулись до свого видолинку. То наймиліше їхнє місце на світі – краще навіть за кленовий гай.

– Боюся, чи не занадто сильно вони його люблять, – похмуро буркнула Сьюзен. – Маленький Джем сказав був недавно, що по смерті волів би опинитися в Долині Райдуг, а не на небесах, і то виглядало непоштиво.

– Та вони, певно, і в Ейвонлі добре провели час, – відказала панна Корнелія.

– О, пречудово. Марілла так їх розпещує. Надто Джема – у її очах він не здатен на жодну шкоду.

– Панна Катберт уже, либонь, геть постаріла, – зітхнула панна Корнелія, беручись до в’язання, щоб не відставати від Сьюзен – бо ж панна Корнелія стояла на тім, що жінка, чиї руки зайняті роботою, незмінно має перевагу проти жінки, що сидить без діла.

– Маріллі вісімдесят п’ять, – зітхнула Енн, – і коси в неї тепер білосніжні. Проте зір, як не дивно, ліпший, ніж у шістдесят років.

– Хай там як, рибонько, а я рада, що ви знову тут. Без вас мені було так сумно… хоч у Глені й не занудьгуєш, повірте мені. А щодо церковного життя – то я й не пригадаю, коли ще в нас була така насичена весна. Енн, рибонько, ми нарешті маємо собі пастора!

– Його звуть превелебний Джон-Нокс Мередіт, пані Блайт, дорогенька, – озвалася Сьюзен із рішучим наміром не дати панні Корнелії переказати всі новини самотужки.

– Він добрий чоловік? – поцікавилася Енн.

Панна Корнелія зітхнула, а Сьюзен тяжко застогнала.

– О, так, він добрий, якщо вже на те – дуже приємний, освічений і духовний. Але… ох, Енн, рибонько, у нього ж геть немає практичного глузду!

– Чому ж тоді ви запросили його обійняти парафію?

– Бо він, безперечно, найкращий проповідник з усіх, що досі служили в нашій церкві, – мовила панна Корнелія, закривши ряд і знову схрестивши в’язальні шпиці. – Я так собі думаю, він не дістав парафії в місті лише через ту свою вічну химерну замрію. Його випробна проповідь була чудова, повірте мені. Усім безмежно сподобалася й вона, і сам пан Мередіт із вигляду.

– Він надзвичайно вродливий, пані Блайт, дорогенька, і, як-не-як, мені приємно буде бачити вродливого панотця, – утрутилася Сьюзен, певна, що час і їй нагадати про себе.

– Крім того, – вела далі панна Корнелія, – ми мусили вже обрати бодай когось. А пан Мередіт виявився першим із кандидатів, який не викликав дискусій. Щодо решти ми сперечалися. Хотіли були обрати пана Фолсома – він теж був добрим проповідником, та декому не сподобалася його зовнішність: надто вже пещений і смаглявий.

– Наче великий чорний котисько, папі Блайт, дорогенька, – докинула Сьюзен. – А я не здатна щонеділі зносити такого на церковній кафедрі.

– Тоді приїхав пан Роджерс. Цей виявився ні риба, ні м’ясо, – мовила панна Корнелія. – Та навіть якби він проповідував краще за самих Петра й Павла, це йому не зарадило би. Тієї неділі вівця старого Калеба Рамзі забрела до церкви й голосно бекнула, щойно він виголосив біблійний текст. Усі зареготали й опісля того сердешний пан Роджерс не мав уже аніякісіньких шансів. Дехто думав, що нам слід запросити пана Стюарта, бо він усі розуми поїв – уміє читати Новий Завіт п’ятьма мовами.

– Та вряд чи це допоможе йому дістатися на небеса радше, ніж іншим, – знову втрутилася Сьюзен.

– Більшості з нас не сподобалась його манера говорити, – мовила панна Корнелія, не зважаючи на Сьюзен. – Бубонить собі щось під носа… а пан Арнетт узагалі не вміє проповідувати. І текст для проповіді вибрав щонайгірший – «Прокляніте Мероза»[2]2
  Біблія, Книга Суддів, 5:23 (за пер. І. Огієнка).


[Закрыть].

– Щоразу, коли йому бракнуло слів, він гупав Біблією по кафедрі й викрикував: «Прокляніте Мероза!» Сердешний той Мероз, хто б він не був – ох, і прокляли його тієї неділі добряче, – притакнула Сьюзен.

– Пастор, який хоче посісти кафедру, мусить ретельніше добирати біблійний текст, – ваговито сказала панна Корнелія. – Мабуть, нашим священиком став би пан Пірсон, якби дібрав інший текст для проповіді. Та коли він оголосив: «Дивлюся на гори, аж ось вони трусяться»[3]3
  Єремії, 4:24 (за пер. І. Огієнка).


[Закрыть], для нього враз усе було скінчено. Паства захихотіла: кожне знало, що дві незаміжні дочки Гіллів[4]4
  Гра слів: прізвище Гілл (Hill) співзвучне з англійським словом hill – пагорб. Повна цитата з Біблії звучить так: «Дивлюся на гори, аж ось вони трусяться, і всі згір’я хитаються».


[Закрыть] із Гарбор-Геда вже п’ятнадцять років сподіваються запопасти кожнісінького нежонатого панотця, що приїздить у Глен. А в пана Ньюмена була завелика сім’я.

– Він винаймав кімнату в мого зятя, Джеймса Клоу, – мовила Сьюзен. – «То скільки це у вас дітей?» – питаю я, а він каже: «Дев’ятеро хлопців і кожен має сестру». «Вісімнадцятеро! – охнула я. – Яка велика родина!» А він засміявся й потім знай собі реготав. Не розумію, чого, пані Блайт, дорогенька – адже вісімнадцятеро дітлахів у жоднім домі не потовпляться.

– У нього тільки десятеро дітей, Сьюзен, – поблажливо-терпляче відповіла панна Корнелія, – а десятеро чемних дітей пана Ньюмена завдали би й дому, і пастві не більшої шкоди, ніж четверо юних Мередітів. Хоч мушу сказати, Енн, рибонько, що вони не такі й погані. Мені вони навіть подобаються – та й усім іншим теж. Їх неможливо не любити, і вони були б дуже милі, якби тільки мали когось, хто подбав би про їхні манери й навчив відрізняти добро від лиха. У школі вони взірцеві учні – так каже вчителька, – але вдома дуріють, як заманеться.

– А що ж робить тим часом пані Мередіт? – здивувалася Енн.

– Немає ніякої пані Мередіт! У тім-то й біда. Пан Мередіт – удівець. Жінка його померла чотири роки тому. Якби ми це знали, то вряд чи пристали б на те, щоб запросити його до нас. Удівець для парафії – то ще гірше, ніж парубок. Та ми були чули, як він казав про своїх дітей і подумали, що, звісно, у них є мати. А коли вони приїхали, то й з’ясувалося, що є лише стара тітка Марта – так вони її кличуть. Вона, здається, кузина матері пана Мередіта, котрий і взяв її до себе, щоб урятувати від богадільні. Їй сімдесят п’ять років, вона підсліпувата, майже зовсім глуха й із мухами в голові.

– І геть не вміє куховарити, пані Блайт, дорогенька.

– Незграбнішої господині й уявити годі, Енн, рибонько, – сумовито притакнула панна Корнелія. – А служниці пан Мередіт не наймає – боїться скривдити почуття тітки Марти. Ох, пасторський дім тепер у жахливому стані, повірте мені! Усюди пороху на палець і страшенний розгардіяш. А ми ж усе так ретельно пофарбували й змінили шпалери в кімнатах до їхнього приїзду.

– Скільки дітей, ви кажете? Четверо? – запитала Енн, яка серцем уже прихилилася до занедбаних бідолах.

– Так – ідуть за віком одне по одному, наче сходинки. Джеральд – найстарший. Йому дванадцять і вони звуть його Джеррі. Кмітливий хлопчик. Фейт одинадцять років. Вона красуня, ніде правди діти, але ж така урвиголова!

– З лиця справдешнє янголятко, проте в халепи себе й усіх довкола повтягує, – сумовито докинула Сьюзен. – Я зайшла якось минулого тижня надвечір у пасторський дім, де саме була пані Міллісон. Вона принесла їм десяток яєць і відерце молока – малесеньке відеречко, пані Блайт, дорогенька. Фейт підхопила те все й помчала вниз, у льох, але на сходах спіткнулася й упала, і молоко та яйця гримнули разом із нею. Уявляєте, що з того вийшло, пані Блайт, дорогенька? Та Фейт вибралася з льоху сміючись. «Не знаю, – каже, – чи то я, чи якесь тістечко із кремом». А пані Міллісон дуже розсердилася. Сказала, що більше нічого не принесе в дім панотця, коли до її гостинців там виявляють таку зневагу.

– Марія Міллісон ніколи не завдавала собі клопоту носити гостинці пасторові, – пирхнула панна Корнелія. – Того дня їй хотілося просто задовольнити свою цікавість. Але Фейт, горопашна, щоразу притичину знайде. Вона така поривчаста й необачна.

– Зовсім як я. Мені ця Фейт очевидно сподобається, – рішуче мовила Енн.

– Вона запальна – а я люблю запальних людей, пані Блайт, дорогенька, – визнала Сьюзен.

– Є якась іскра в ній, – згодилася панна Корнелія. – І завжди вона сміється, і чомусь, як бачиш її, то кортить засміятися разом із нею. Навіть у церкві вона всміхається, не може сидіти погідно. Уні десять років. Миле дівча – негарне, та доволі миле. А Томасові-Карлайлу дев’ять. Рідні кличуть його Карлом, і в нього просто-таки манія збирати жаб, ропух, жуків, і всіх тягти в дім.

– Мабуть, тому пані Грант і знайшла на стільці в їхній вітальні дохлого пацюка й ледь не зомліла від жаху, – мовила Сьюзен. – Воно й не дивно, адже в будинках священиків дохлим пацюкам не місце. Хоча, звісно, і кіт міг лишити там свою здобич. То ж не кіт, а сутий диявол, пані Блайт, дорогенька. Про мене, пасторський кіт мусить мати бодай гідний вигляд, хай який він там є з натури. Але такого зухвалого чортяки я ще не бачила. Майже щовечора він гуляє гребенем даху – ще й вимахує хвостом, пані Блайт, дорогенька, і то нітрошечки не поштиво!

– Найгірше – те, що вдягнені вони щоразу абияк, – зітхнула панна Корнелія. – А відколи сніг розтанув, ходять до школи босі. Ви знаєте, Енн, рибонько, дітям пастора так робити негоже, надто коли донька методистського священика красується в гарненьких черевичках із ґудзиками. А ще я хотіла би, щоб вони не бавилися на старому методистському цвинтарі.

– Їм то втіха – цвинтар-бо одразу за пасторським домом, – озвалася Енн. – Я завжди вважала, що бавитися на цвинтарі надзвичайно цікаво.

– Ніколи ви так не вважали, пані Блайт, дорогенька, – заперечила віддана Сьюзен, певна свого обов’язку захищати Енн і від неї самої, коли потрібно. – Для цього вам не бракує манер і здорового глузду.

– Та й навіщо було ставити пасторський дім коло цвинтаря? – вела далі Енн. – У них таке маленьке подвір’я, що й бавитися ніде, тільки там.

– То справді була помилка, – визнала панна Корнелія. – Але ж ділянка коштувала найдешевше. І досі жодні пасторські діти не бавилися на цвинтарі. Пан Мередіт не повинен цього дозволяти. Та він, коли вдома, сидить, утупившись у книжку. Читає й читає, а інколи ходить бібліотекою, мов сновида. Досі він іще ні разу не забув, що в неділю має правити службу Божу, але вже двічі забував про молитовні зібрання, аж староста мусив іти до нього й нагадувати. І про весілля Фанні Купер теж забув. Йому зателефонували й він так і прибіг – у хатніх капцях. Та ніхто й не зважав би, якби методисти від сміху за боки не бралися. Одна втіха: у його проповідях вони не знайдуть ніякого ґанджу. На кафедрі цей чоловік прокидається, повірте мені. А методистський пастор геть не вміє проповідувати, як мені казали. Сама я, на щастя, ніколи того не чула.

Зневага панни Корнелії до чоловіків трохи вщухла опісля її заміжжя, проте зглянутися на методистів вона не бажала.

– Подейкують, пані Еліот, що пресвітеріани й методисти ведуть перемовини про об’єднання, – лукаво всміхнулася Сьюзен.

– Надіюсь, коли це станеться, я буду вже в могилі, – утяла панна Корнелія. – Я не бажаю мати ніяких справ з методистами, і пан Мередіт теж невдовзі збагне, що від них варто триматися подалі. Бігме, він забагато спілкується з ними, повірте мені. Пішов на срібне весілля до Джейкоба Дрю й накликав халепу на свою голову.

– Яку халепу?

– Пані Дрю попросила його розрізати печену гуску – Джейкоб досі цього не навчився. То пан Мередіт узявся за ніж, а гуска зісковзнула з тареля й випорснула просто на коліна пані Різ. А він лише мовив, ніби в тумані, як завжди: «Пані Різ, будьте такі ласкаві, верніть мені птицю». Бона «вернула» її, з лиця погідна, як овечка, та, певне, страшно розлютилася, бо він зіпсував їй нову шовкову сукню. Найгірше ж у цьому – те, що вона методистка.

– Е ні, це добре, що вона не пресвітеріанка, – завважила Сьюзен. – Тоді вона, певне, покинула б церкву, а ми не можемо втрачати парафіян. А пані Різ і в її церкві не люблять, бо надто вже кирпу гне, тож потай методисти самі раділи, що пан Мередіт зіпсував їй плаття.

– Лихо в тому, що він виставив себе на глум, а мені неприємно, коли з мого душпастиря насміхаються методисти, – холодно відказала панна Корнелія. – Якби він був жонатий, такого б не сталося.

– Навіть якби він десять разів був жонатий, це не завадило би пані Дрю зарізати до прийняття старезну гуску, жорстку, як підошва, – уперто правила своєї Сьюзен.

– Кажуть, так велів її чоловік, – озвалася панна Корнелія. – Джейкоб Дрю – зарозумілий деспотичний скупар.

– А ще кажуть, буцім вони із жінкою не терплять одне одного, а як на мене, у подружніх стосунках таке недоречно. Хоча, звісно, я не можу нічого знати про це, – мовила Сьюзен, стріпнувши головою. – І я не належу до тих, хто в усьому винуватить чоловіків. Пані Дрю й собі нівроку жадібна. Єдине, що вона віддала за так – це горщик масла з вершків, у яких утопився щур. Вона пожертвувала його на церковний обід, але про щура всі довідалися тільки згодом.

– На щастя, досі всі ті, кого випадало образити Мередітам, були методистами, – відказала панна Корнелія. – Зо два тижні тому Джеррі пішов був до них на молитовне зібрання й там сів коло Вільяма Марша. А той підвівся, як звикле, і свідчив з такими пекельними стогонами. «Тепер вам полегшало?» – запитав Джеррі, коли старий умовк. Сердешний хлопчина хотів лише поспівчувати, а Вільям подумав, що з нього збиткуються, і розлютився. Хоча, по правді, Джеррі не було чого робити на методистськім зібранні – але ж малі де тільки не вештаються.

– Сподіваюся, вони нічим не діткнуть удови Алека Девіса з Гарбор-Геда, – підхопила Сьюзен. – Вона дуже вразлива, але заможна й жертвує на платню панотцеві найбільше з парафії. І вона вже казала, що Фейт, Уна, Джеррі й Карл – найбешкетніші діти, яких їй доводилось бачити.

– Що далі, то міцніше я переконуюся, що Мередіти належать до тих, хто знає Йосипа, – рішуче виснувала пані Блайт.

– Як не крути, а це правда, – визнала панна Корнелія. – І це переважує всі їхні дивацтва. Та й відтепер це сім’я нашого пастора, тож ми повинні робити для них усе, що зможемо, і боронити їх від методистів. Ох, мені час іти. Маршал невдовзі повернеться – нині він пішов на той бік затоки – і, звісно, схоче вечеряти; хіба не типовий чоловік? Шкода, що я не побачила решти дітей. А де лікар Блайт?

– У Гарбор-Геді. Ми щойно три дні як повернулися, а він за цей час лише три години провів у власному ліжку й двічі поїв у власному домі.

– Певно, усі, хто захворів упродовж останніх шести тижнів, ледь могли дочекатись його повернення – і я їх не винувачу. Коли лікар із того боку затоки побрався з донькою лобридзького гробаря, людям це здалося підозрілим. Негоже було так робити. А ви з лікарем Блайтом приходьте до нас якнайшвидше – розкажете все про вашу мандрівку. Мабуть, вам дуже сподобалося в Європі.

– О, так, – відказала Енн. – Здійснилися давно виплекані наші мрії. Старий Світ чудовий і дивовижний, та ми повернулися, знову залюблені в нашу рідну країну. Канада – найкраща земля на світі, панно Корнеліє.

– Ніхто не мав у тім жодного сумніву, – утішено заявила панна Корнелія.

– А старий добрий Острів Принца Едварда – найкраща з її провінцій, а Чотири Вітри – найкраще місце на ньому, – усміхнулася Енн, зачаровано споглядаючи захід сонця над гаванню, пагорбами й затокою, і вказуючи на них плавним помахом руки. – Ніде в Європі я не бачила нічого прекраснішого. Як швидко промайнув час! Діти так засмутяться, що не зустрілися з вами.

– Хай вони швидше приходять до мене в гості. Скажіть їм, що таріль із пончиками завжди чекає на них.

– О, за вечерею вони вже планували виправу до вас. Невдовзі діти прийдуть, але спершу мусять як слід надолужити все пропущене в школі. А двійнята цього року братимуть уроки музики.

– Надіюся, не в методистської паніматки? – занепокоїлася панна Корнелія.

– Ні, у Розмарі Вест. Я вже домовилася з нею вчора. Вона дуже вродлива дівчина.

– Так, Розмарі непогано тримається, хоча вже й не юнка.

– Про мене, вона чарівна, хоч я ніколи не могла познайомитися з нею ближче. Їхній дім так далеко стоїть від села, і вона, окрім церкви, ніде не буває.

– Люди люблять Розмарі Вест, хоч і не можуть її збагнути, – мовила панна Корнелія, мимохіть висловлюючи комплімент чарівній Розмарі. – Еллен завжди тримала її під закаблуком – утискала, проте й потурала багатьом сестриним примхам. Розмарі колись була заручена – з молодим Мартіном Крофордом. Його корабель розбився на Островах Мадлен і вся команда потонула. Розмарі тоді мала сімнадцять років – зовсім дитя – але після того вже не оговталася. Коли мати вмерла, вони з Еллен лишилися самі на світі. До англіканської церкви в Лобриджі їм зрідка вдається поїхати, а Еллен, як я розумію, проти того, щоб часто ходити до пресвітеріан. Хоча до методистів, дякувати Богу, вона взагалі не ходить. Еллен і Розмарі доволі заможні, тож Розмарі не має потреби давати уроки музики для заробітку – вона просто любить учителювати. Вони, до речі, дальні родички Леслі. А ви не знаєте, Форди приїдуть цього літа в Чотири Вітри?

– Ні. Вони збираються на рік до Японії – там відбувається дія нового роману Оуена. Це вперше, відколи ми оселилися в Інглсайді, любий Дім Мрії проведе літо на самоті.

– Оуен Форд міг би знайти собі годящу тему для твору в Канаді, замість тягти дружину й невинних дітей у поганську країну, таку як Японія, – буркнула панна Корнелія. – Найкращий його роман – «Книга життя капітана Джима», а сюжет для нього він відшукав тут, у Чотирьох Вітрах.

– То ж капітан Джим надав йому матеріал – а він зібрав його по всьому світі. Та, як на мене, усі Оуенові книжки дуже добрі.

– Еге ж, вони некепські. Я постановила собі читати все, що він напише, хоч і вважаю, Енн, рибонько, що романи – то нечестива справа. А про цей задум із Японією я скажу йому все, що думаю, повірте мені. Невже він хоче, щоб Кеннет і Персіс навернулися в поганство?

І з цим риторичним висновком панна Корнелія рушила геть. Сьюзен подалася вкладати Ріллу, а Енн сиділа на ґанку, доки в небі замерехтіли зорі, і снувала невпинні, щасливі мрії, укотре відкриваючи для себе сріблисту розкіш місячного сяйва понад гаванню Чотирьох Вітрів.