Текст книги "Аферистка"

Автор книги: Любовь Овсянникова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц)

– Він це бачить?

– Та воно ж на очах прямо розквітає. Звичайно, бачить.

– І що каже?

– Каже, що то алергія на вітаміни, які він вживає, й на інші ліки.

– Може, якраз треба поквапитися з обстеженням?

Юрко тільки махнув рукою.

– Боюся, вже пізно. Та й ніхто не знає, як у такому разі краще діяти. Гадаю, з часом йому потребується серйозна допомога. Тоді й обстежиться. Але…

– Що? – запитала Надія.

– Мати на цю біду вже всі заощадження витратила, сама розумієш – ліки, процедури, дієтичне харчування. А тут ще й мені треба щось з собою взяти, бо не проживеш в чужому місці без копійки.

– Треба мотоцикл продавати, – порадила Надія. – Він тобі не потрібен.

Юрко з полегшенням зітхнув – приємно пересвідчитися, що вибрана тобою дівчина варта того – розуміє тебе з півслова, поділяє твої думки.

– І мати те саме радить. А я вже не встигаю це владнати. Допоможеш?

– Оформляй завтра гарантійну довіреність і допоможу, звичайно, – погодилася Надія.

– Тоді, може, погуляємо сьогодні востаннє в полях, покатаємося?

Надія посміхнулася.

– Щоб люди балакали? – але вгледівши благальний погляд Юрка, зважилася: – Гаразд, під’їжджай. Однаково з продаванням твого мотоцикла розмов не оберешся.

3

Після повернення з осінніх сільськогосподарських таборів студенти-першокурсники училища почали готувати показовий концерт для викладачів і студентів старших курсів, щоб продемонструвати їм себе і разом з тим напрацювати репертуар для майбутніх гастрольних виступів. Наближалися жовтневі свята, і від трудових колективів вже надходили запрошення виступити з художніми номерами на урочистих зборах. Власне першокурсники готувалися до внутрішнього конкурсу, до змагання талантів, які цього року влилися в класи училища і мали збагатити його славу. А жовтневі свята – це було розтяжне поняття, бо зазвичай вони починалися з 25 жовтня і продовжувалися до 10 листопада – дня професійного свята працівників міліції. За два тижні студенти заробляли чимало грошей на рахунок училища, і цим не тільки покращували своє життя, але й здобували перші відгуки про себе, а пізніше використовували їх для працевлаштування чи тимчасових підробітків у Росконцерті. Крім того, кожна група училища мала підшефні підприємства, куди студенти виїжджали на концерти й де при палацах культури проходили курсову чи випускну практику. Причому ці підприємства лежали далеко поза межами столиці – треба було охоплювати культурним впливом якнайширші простори провінцій.

Юрко подбав заздалегідь, з чим виступатиме на концерті, тому впродовж місяця, проведеного на яблуках, писав канцонету з соло для акордеону. Ця п’єса присвячувалася, звичайно, річниці революції й мала бути не стільки мелодійною за формою, скільки на додаток до традиційної героїки нести мотиви вічної весни, вічного оновлення в круговороті життя.

– Що ти оце написав? – аж злякався Микола Лобода, новий друг і сусід по кімнаті в гуртожитку, якому Юрко показав свої ноти і дещо з написаного награв на акордеоні. – Це ж чистісіньке діалектичне заперечення, викликане зовнішніми чинниками! Ти що, хочеш, щоб тебе звинуватили в контрреволюції? Для чого нашу революцію оновлювати, що тобі в ній не подобається?

Юрко остовпів.

– Які зовнішні чинники й заперечення?

– А твоя канцонета, вона хіба не є закликом до такого заперечення?

Микола приїхав у Москву з Пушкіна – невеликого містечка під Ленінградом, і, звичайно, мав ґрунтовнішу загально-музичну й загальноосвітню підготовку, ніж Юрко.

– Тобто, оце так ти витлумачив мій твір? – запитав пересохлим язиком бідолашний автор-початківець.

– Не я витлумачив, а інші можуть таке тобі закинути. Відповзай, друже, назад у традицію, обмежуйся героїкою й радій, що тобі некепська мелодія прийшла в голову.

– Адже будь-що в природі розвивається й потребує вдосконалення, – ще норовився Юрко довести своє.

– Наша революція вже відбулася, – твердо відповів Микола. – Це факт історії, а не філософська категорія для слинтяїв. Чи ти хочеш сказати, що вона має без кінця продовжуватися, бентежити уми людей, заводити декого на манівці, вироджуватися чи бодай перероджуватися у щось інше?

Довелося Юркові доробляти свій твір, заклавши в розвиток мелодії іншу форму, а саме: принцип циклона – все повторюється, але с кожним разом на вищому рівні, інтенсивнішому за глибиною. Так він виразив думку, що до окремого оновлюючого в соціальному сенсі факту народ ніколи не звикає, кожне покоління переосмислює його заново й збагачує своїми досягненнями в реальних справах. Збагачує, додає кількісно, а не змінює якісно. Працював, аж поки Микола не схвалив його твір.

Сольна партія акордеона була складна у виконавчому сенсі, красива за формою і надзвичайно прониклива за змістом – Юрко писав її для себе. А потім довго репетирував, поки не відшліфував так, що виконував бездоганно.

Концерт організували з розмахом, як завше, запросивши сюди відомих видавців музики й музичних журналів, критиків, фахівців з теорії музики, практикуючих композиторів, виконавців, навіть для чогось поетів. Ґрунтовна організація, за всіма канонами концертів класичної музики вимагала від студентів виглядати відповідним чином: фрак, ногавиці з високо пов’язаним кушаком, метелик під широким комірцем сорочки.

Юркові взяти такий костюм було ніде. Хіба що в ательє по прокату театрального одягу. Тільки там сорочка обов’язково виявилася б жовтуватою, ногавиці різали б у паху, фрак тріщав би під руками, а загалом усе разом тхнуло б чужим духом і хімікатами, невладними вбити його. Ні, дуже дякую, вирішив Юрко, збалуваний чистотою сільського життя, де в хаті не було людської тисняви, а вільні простори з усіх боків продмухувалися свіжими вітровіями. Значить, концертний одяг треба було купляти. Поглядаючи скоса на хлопців з музично-театральних родин, які не знали цих клопотів, Юрко шукав, де взяти грошей.

Якось, повертаючись додому після занять, він проходив повз куточок з концертними афішами й звернув увагу на одну, з якої до перехожих посміхався вродливий юнак. Цього вже доволі відомого співака колеги звинувачували у виконанні ремейків, у відсутності нових пісень в репертуарі. Ну, ще пару років завдяки своїй привабливості він протримається на цій старій конячині, а потім втратить гарну зовнішність і його обскакають інші наїзники, подумав Юрко. Й раптом збагнув, що може допомогти популярному виконавцю й виручити себе.

Вже назавтра він достукався до Кирила Хабібова й запропонував йому свої пісні, які писав ще в селі для самодіяльних виконавців у пору завоювання Надіїного серця. Ці пісні були апробовані на публіці, й знайшли її схвалення, бо йшлося в них про кохання й любов до юної весни. Вік Хабібова ще дозволяв узяти їх у свій репертуар.

– Ноти маєш? – запитав Кирило, з цікавістю поставившись до пропозиції відвідувача. – Приніс? – перепитав, коли той ствердно кивнув.

– Для чого? У мене вони отут, – Юрко стукнув себе по чолу. – Але, звичайно, запишу для тебе, якщо сторгуємося.

– Ти співаєш? – Кирило, схоже, був людиною небалакучою й діловою. – Як у тебе з голосом?

– Скажімо так – можу показати будь-яку пісню, – зрозумів Юрко, що від нього вимагається.

– Пішли!

Кирило запросив гостя в кімнату, де більшу частину місця займав рояль, і показав на стільчик, що стояв перед клавіатурою. Стільчик був без спинки, зате з шарніром у єдиній міцній ніжці.

Юрко сів, зручно вмостився на ледь прогнутому сидінні, крутнувся навколо осі, освоюючись, розім’яв пальці й поклав їх на клавіші.

– Поїхали? – для чогось запитав у господаря.

– Я слухаю, – сухо відповів той, пильно спостерігаючи за його приготуваннями.

І раптом після казково-поетичного музичного вступу об’єм кімнати заполонили модуляції надзвичайно чистого високого голосу, який, однак, був баритоном, як і у Кирила. Той голос лився вільно, змінюючи свої переливи, висоту і тембр, відтворюючи мелодію – проникливу й хвилюючу. Так пролунала одна пісня, друга, третя. А потім Кирило втратив рахунок і просто слухав, як співає Юрко. А Юрко, не зупиняючись, показував по одному куплету зі свого колишнього репертуару, акцентуючись на приспівах, які в нього особливо гарно виходили. Щоправда, слова пісень були простенькими, зате змістовними, і не завжди відповідали несмаку міської публіки, звиклої до брутальності в будь-яких виявах. Саме про це він і сказав, коли спинився.

– Сільська аудиторія більш цнотлива, тут вже ображатися нічого, – додав Юрко, – але я доопрацюю, якщо ти побажаєш, напишу про поцілунки нижче пояса.

– Боже збав! Проковтнуть що є, – з ентузіазмом кинув Кирило. – Нічого доопрацьовувати не треба, бо твори втратять цільність і органічність. Слова теж твої?

– Мої. Але зваж гарненько, поки я в тебе є.

– Скільки ти просиш? – Кирило не відповідав на жарти відвідувача, мав заклопотаний вигляд, ніби кудись поспішав.

Юрко назвав свої умови й додав:

– Якщо забереш усе, то завтра можемо вирушати до нотаріуса. Це недорого. Ось ти додаси сюди дещо зі свого колишнього доробку, і…

– Який доробок ти маєш на увазі? – підняв брови Хабібов.

– Твій власний, – уточнив Юрко. – Адже ти й сам трохи пишеш, я знаю, – господар відвів погляд убік, здивовано піднявши брови. – Ну от. І тоді ти матимеш повноцінний новий концерт. Замовляй костюми і – вперед.

– Це буде щось у стилі «Моя чарівна пейзанка»! – ці слова Кирила супроводжувалися нервовим смішком, і Юрко зрозумів, що той просто нервується, бо боїться зрадити вдачу, яка йшла йому в руки.

– І костюми виключно в народному стилі. Від тебе цього не ждуть. Це буде бомба! – захопився Юрко Кириловим ентузіазмом. – Нехай до деякої міри стилізація, нехай глянс, але не потворний гламур, котрий іржею проїв нашу естраду.

– Якось же треба переборювати несмак! Я ризикну, – і Хабібов погодився на угоду з Юрком.

Далі Юрко запросив Кирила на концерт у своєму училищі.

– Може, тобі ще хтось сподобається, і ти розшириш свої творчі зв’язки, – спокушав він Хабібова, радіючи, що знайшов не тільки гроші, але й постійного замовника.

Тепер він не бідуватиме, вилікує чи хоча б підтримає тата, допоможе мамі з бабусею – поки Кирило співатиме його пісні, потічок доходів не мілітиме.

– Я, звичайно, прийду на концерт, – вивів Юрка з задуми Кирило, – але виключно для того, щоб у мене не вкрали тебе. По-перше, ти поки що не збалуваний грішми і береш по-людськи, а по-друге, ти – справжній свіжий вітер нашої естради, нікого не копіюєш, нікому не наслідуєш, чудово самобутній хлопець. І талановитий до біса. Слухай, на нові пісні укладатимемо угоди з вищим тарифом, обіцяю.

– Звичайно, – засміявся Юрко. – Наразі це була трейдерська оборудка, бо ти виступив оптовим покупцем, щоправда, для роздрібного використання товару. А мені дуже потрібні були гроші. Я тобі вдячний, друже.

– О, бачу, ти добре знаєшся на сучасній економіці! Значить, не продешевив, як мені спочатку здалося, а свідомо віддав дешево? А я дрижав, щоб ти не передумав.

Хлопці дружно засміялися. Вони розійшлися, задоволені одне одним. Юрко дивувався, як вчасно доля повела його повз ту афішу, жбурнула в очі Кирилову пичку, підкинула спогад про його ремейки, як допомогла враз продати багато своїх пісень. І радів з того. А Кирило дякував долі за те, що в нього зірвався концерт і він виявився вдома, коли до нього прийшов Юрко. Інакше хлопець пішов би шукати гроші до когось іншого, і знайшов би. А так тепер саме він, Кирило, отримав свого постачальника пісень – неповторного й плідного. Та навіть одна оця угода дозволить йому щонайменше десяток років успішно виступати й безбідно жити, а в разі їхня співпраця продовжуватиметься, то принесе довгу хвилю високої популярності й надпотужних прибутків.

Наступного дня Юрко пішов до керівника свого курсу й попросив у винятковому порядку, тобто додатково до його канцонети, включити в репертуар показового концерту пісню, яку виконає Кирило Хабібов.

– Це ж естрадник! – вигукнув Михайло Денисович. – А у нас концерт класичної музики. Хлопче, щоб збагачувати світ своєю творчістю, треба добре знатися на її підніжжях, тобто на класиці, вивчити праці своїх попередників. Естрада – це побічне мистецтво, як не крути, причому споживче. А ми займаємося творчістю.

– Ви не маєте права так говорити, – вихопилося у Юрка. – Треба поважати своє поприще.

– А я й поважаю. Адже легкий жанр, як раніше називали естрадне мистецтво, це є написання музики до кінофільмів і вистав, до громадських заходів чи видовищ, пісні й просто мелодії з яких згодом потрапляють на естраду чи у військові марші. Розумієте, хлопче, згодом, – підкреслив він. – Потім їх, звичайно, висмикують з цільного твору й виконують окремо, але в них зберігається смисловий контекст і емоційний настрій тієї великої розповіді, в яку вони були вмонтовані автором при написанні. Саме це й передається публіці при виконанні певного уривка, подобається їй, хвилює її. А не порізно вигадана пустопорожня балаганщина з фіґлярством у виконанні, поєднаним з голими органами й підшкірним силіконом.

Юрко присоромлено похнюпився, а потім вибачився і продовжив:

– Ми з Хабібовим готуємо мюзикл на теми сучасного села, називається «Моя чарівна пейзанка», так я пропоную послухати уривок з нього. Я подумав, що училище естрадне, а цей уривок написаний у формі класичного романсу…

– Гаразд, коли так, ходи до художнього керівника концерту й покажи йому, що ти пропонуєш. Скажи, що зі мною погоджено. Зрештою, Кирилові треба допомогти, – й Михайло Денисович пояснив, розвівши руками: – колишній вихованець.

Ощасливлений Юрко цілий день з’ясовував деталі: яким у переліку номерів стоятиме уривок з його «Пейзанки», як він умовно називав свій мюзикл, хто акомпануватиме Кирилові, як зміниться графік репетицій і таке інше – затим побіг телефонувати до Кирила.

– Ти просто знахідка! – вигукнув той, коли Юрко сповістив новину, вибачившись, що попередньо не погодив з ним про виступ на їхньому концерті. – Хіба про такі грандіозні подарунки з’ясовують? Слухай, ти просто скарб. От уже й рекламу мені робиш, просуваєш мене, торуєш путь новому концерту, так знічев’я навісивши на нього фішку водевілю з життя сучасного села. Чудово! Це щось повністю нове, не тільки за змістом, а й за формою!

Той концерт огорнувся прослухами, бо став справдешнім явищем культурного життя столиці. Про нього багато говорили в новинах, в аналітичних програмах і ток-шоу, присвячених питанням культури.

Заняття в класах доповнювали самостійну творчу роботу. Юрко писав і інші твори, не припиняв роботу над піснями, які створював ще в школі. Але тепер це мало якийсь інший вигляд, ніби потрапляло в магнітне поле, де всі елементи вишиковувалися в потрібному порядку. У Юрка почав формуватися й проявлятися власний стиль, і його музику можна було впізнати серед творів його друзів.

Так почала сходити зірка Юрка Вспишкіна.

4

В армію його проводжали вже як відомого композитора, який полюбляє й пише легку музику.

– Відомий у вузькому колі, – жартував він про себе, ніяковіючи від компліментів.

Почасти воно так і було. Справді, де б не виконувалися його пісні, самого Юрка туди не запрошували і його прізвище писали нонпареллю. Де б не обговорювалися спектаклі, супроводжувані створеними ним саундтреками, його там ледве згадували й ніколи не акцентували увагу на музиці. Коротше, ніхто цілеспрямовано не займався його просуванням, а його самого цілком задовольняла побічна реклама від промоушена витвору, де він був співавтором. Він вважав, що ще не настав час вкладати гроші в розкрутку особистого бренду. Спочатку треба було наростити м’язи, накопичити творчий потенціал, надбати вагомий наробіток, а тоді кукурікати.

Але добра помовка хоч і не біжить попереду, а ледве волочиться за нами, однак вона є. Через те Юрко й потрапив у головний оркестр військового контингенту, розташованого в Східній Німеччині. Роботи тут вистачало, і складалася вона не тільки з традиційних концертів і участі в усіх святах держави розташування чи з внутрішнього життя контингенту, але й з виступів на міжнародних форумах і змаганнях, зокрема при проведенні футбольних матчів європейського чи світового рівня, різних спартакіад, тощо.

І все-таки вільного часу було набагато більше, ніж під час навчання. По-перше, йому замовляли музичне оформлення заходів, урочистостей і всього вищезгаданого, і він міг під цим приводом скільки завгодно писати щось своє. Вже не кажучи про те, що й створене на замовлення потім переробляв і пристосовував для своїх майбутніх потреб. А по-друге, тут не треба було займатися побутом, сидінням на лекціях чи біганиною по приробітках – просто сиди й працюй на себе, поки є нагода. Три роки служби не минули безплідно, вони дозволили Юркові так просунутися в збиранні власного творчого матеріалу, що ліпшого часу годі було й чекати.

Була ще одна відчутна перевага його служби в армії – він мав можливість ближче познайомитися з культурами інших народів. Це зовсім не те саме, що, наприклад, виконувати музику Ричарда Вагнера чи Вольфганга Моцарта, користуючись нотами й інструментальними аранжуваннями чи прослуховуючи численні трактування, зроблені попередниками в твоїй країні. Ні. Слухаючи її в живому виконанні безпосередніх культурних нащадків авторів, носіїв їхнього духовного строю й менталітету і в самому автентичному лоні, де вона народилася, відчуваєш щось інше, ніж вдома, розумієш світ ширше, сприймаєш більше його відтінків і смислів, ніби до тебе промовляє сам неосяжний космос – водночас мовчазний і гомінкий світ, існуючий тут від початку історії й донині. Тепер Юрко розумів, для чого існують зарубіжні стажування, обміни досвідом і просто мандрівки, як зрозумів і те, наскільки наша планета є маленькою й беззахисною, а світ культури – просто жменькою ентузіастів.

Впліталися в його службу й сімейні події, похитуючи інколи душевну рівновагу, але загалом не змінювали палітру життя.

5

На першому році виконання свого чоловічого боргу перед Батьківщиною, коли він зустрічав першу весну у військовому однострої, прийшла телеграма від Ганни Аполлонівни, що Василь Прокопович знаходиться в тяжкому стані й жити йому залишилося щонайбільше декілька діб. Телеграма супроводжувалася довідкою з лікарні.

Юрко звернувся до командира військової частини, у складі якої знаходився оркестр.

– Товаришу полковнику, – козирнув він, підкреслено чітко й лунко підставляючи одну ногу до другої. – Дозвольте написати рапорт з проханням про відпустку для поїздки до хворого тата.

– Вільно! – скомандував командир. – Що трапилося, сержанте?

Юрко подав телеграму. Командир пробіг очима її рядки, зітхнув – на носі було Перше травня, хоч і не військове свято, зате міжнародне, і їхній оркестр з цього приводу мав виступати в міських парках. Це вже стало тут традицією. А за цим ішов День Перемоги – про відпустку годі було й заїкатися.

– Ти у нас з торішнього осіннього призову?

– Так точно! – ще раз козирнув Юрко, витягнувшись і застигши в такій позі.

– Ранувато для відпустки.

– Дозвольте застати тата живим, товаришу полковнику! Він у мене ветеран праці, а я у нього єдиний син. Хіба не заробив старий?

– Пиши рапорт, – спохмурнівши, дозволив командир після почутого.

Наступного дня Юрко переступив батьківський поріг.

Тато спав. А поряд сиділа Надія.

– Я по роботі, – ніби виправдовуючись, сказала вона і встала зі стільця, побачивши, хто прибув. – Ганна Аполлонівна вже змучилася: працює, господарює і вночі біля хворого сидить, а бабуся ледве встигає прати, їжу готувати.

Юрко поклав на кухонний стіл дорожній ранець, підійшов до дівчини, міцно обняв, притиснув до себе, задрижав, стримуючи чи сльози, чи своє почуття до неї.

– Дякую за все, – при цих словах він відступив назад, почав роздягатися. – Що треба робити? Давай я тебе підміню.

– Ти мене гониш?

– Ні! Ти що? Але ти втомилася.

– Без листів твоїх втомилася, не писати тобі теж втомилася.

– Надю, не ятри себе, не кажи так, – сідаючи на стоячий поряд стілець, промовив Юрко. – Нам ще довго доведеться жити окремо. Адже я тільки-тільки почав служити. Я багато працюю, закладаю підвалини нашого спільного майбутнього. Займи себе роботою, не думай про мене. Я нікуди від тебе не дінусь, – вмовляв її Юрко.

– Роки беруть своє, – нахилила голову Надія.

Тихо застогнав Василь Прокопович, розліпив повіки, провів очима по кімнаті.

– Хто біля мене є? – запитав строго.

– Це я, тату, – озвався Юрко. – Як ви тут?

– Та як? Спав ось. А ти вже уроки повчив? Чого сидиш без діла?

Надія штовхнула Юрка під бік, мовляв, не заперечуй і не поправляй, він сам зараз все пригадає. Вона відійшла до столика, на якому стояли пляшки й упаковки з ліками, різні напої. Налила виноградного соку, подала склянку Юркові.

– Тату, попий соку, – Юрко встав, підніс до губ хворого склянку. – Чи соломинку подати?

– Подай, – лаконічно поросив тато, і видно було, що він уже повністю отямився. – Ти давно вдома? – запитав після декількох ковтків.

– Щойно прибув.

– А чого? Відпустку дали?

– Так, перед святами дали тиждень погуляти, – доповів Юрко. – На свято Перемоги мушу бути в частині.

– Встигнеш, – хитнув головою Василь Прокопович, невідомо, що маючи на увазі. – Проведи дівчину додому, у неї служба вже закінчилася. А нам з тобою погомоніти треба, поки мати не повернулася з роботи.

Надія піднялася, пішла до порогу, Юрко слухняно кинувся виконувати наказ тата.

На дворі дівчина зупинилася, оглянула Юркове обличчя при світлі сонця.

– Роки своє беруть, – ще раз повторила вона, продовжуючи перервану бесіду. – Не час про себе говорити, але я триматимуся. Так?

– Так, – погодився Юрко. – Ти молодець. А час ми переможемо і свого щастя діждемося.

– Яка нещасна доля нам з тобою випала, кращі літа провести не разом, – знову мало не скисла Надія. Але тут же опанувала собою: – Ти уколи ставити вмієш?

– Доводилося.

– Отам на столі є трамадол і шприци. Введи татові внутрім’язово, якщо він поскаржиться на біль.

– Так треба? – перепитав Юрко.

– Так треба, я вже двічі його колола. В нього декілька днів тому з’явилися болі. Слухай, твій тато час від часу впадає в кому, і тривалість небуття з кожним разом довшає. Отож поговори з ним гарненько, не уникай. Нехай він вибалакається, бо, може, іншої нагоди вже не буде.

– Як?

– Він може не отямитися до самої зупинки серця. Юро, не бійся, – заспокоїла хлопця Надія. – Раптом що, гукай мене.

Поки Юрка не було в хаті, Василь Прокопович допив сік і тримав склянку, поставивши її собі на груди, – не мав сили дотягтися до столика, що стояв поряд з ліжком. Проте поговорити йому з Юрком вдалося пізніше, коли хлопця побачила й обцілувала бабуся й Ганна Аполлонівна, котра повернулася з роботи. Затим жінки пішли готувати вечерю, і хворий з полегкістю зітхнув.

– Набридли вони мені, – поскаржився синові. – Хлюпають носами нишком, а ти тут лежи й роби вигляд, що нічого не помічаєш, нічого не розумієш. Баби! Ну як ти служиш, солдате?

– У мене не служба, а задоволення. Я ж при музиці. Граю собі, а служба йде.

– То добре, – зітхнув хворий. – Так ото я й кажу: баби. Що з них взяти? Як мене не стане, пропадуть вони тутечки.

– Чого це… – почав було щось заперечувати Юрко, а потім згадав слова Надії, що не треба заважати хворому виговорюватися, й замовк.

– Ну порахуй, – тихо продовжив Василь Прокопович. – Тобі ще служити понад два роки. А потім закінчувати навчання. За цей час мати тут зведеться з бабусею. Працювати треба? Атож, бо без грошей не проживеш! Хазяйство тримати треба? Звичайно, бо свої харчі кращі за куплені! Дім підтримувати в порядку треба? Безсумнівно, бо дах швидко протече й стіни осядуть!

– Я допомагатиму грішми…

– Допомагай, звичайно. Як же без цього? А руки де взяти? А силу де взяти?

– Що ти пропонуєш, тату?

– Пише нам з Кубані материн брат Єгор, а твій дядько, значить, що тяжко йому, бездітному, вдовувати. Знаєш, що він сам залишився?

– Знаю, – буркнув Юрко.

– Отож, гукає він нас до себе. Він же ще працює. І робота в нього добряча, тільки дурень може покинути таку. Домина своя на три поверхи. І сам-один, як перст в тому домі мешкає! От і гукає. Мовляв, матір свою, це твою бабусю, догляну і вам допоможу. Нехай Юрко не відволікається на вас від кар’єри. Ми вкупі без нього не пропадемо, якось проживатимемо. Я вважаю, що це розумно. Чи як?

– Так, нічого, – погодився Юрко. – І клімат там ліпший за наш, знову ж таки природа чистіша.

– Коротше, сину, як вирішиться питання зі мною, паняйте на Кубань до Єгора. Оце таким є моє побажання стосовно моєї дружини й тещі. Тепер стосовно тебе. Ти для чого мучиш оту дівчину, Надію?

– Чим я її мучу?

– Чого не женишся на ній? Женися і забирай до себе, не переводь їй молодість.

– Куди ж я її заберу? В Германію?

– Відслужиш і забирай, – не здавався Василь Прокопович.

– Оце поїде вона по квартирах зі мною тинятися, а тут покине свій дім і стару матір! Що за вигадки?

– Значить, завтра записуйся з нею і тоді їдь служити далі. І досить розмов!

– Та не хоче вона так, тату!

– Ну, робіть як знаєте. Але не дай Бог покинеш її, то я тебе з того світу дістану й випорю. Все, спати хочу.

Тато чи заснув, чи знову провалився в кому, але до самого Юркового від’їзду не отямився. Три дні Юрко не відходив він нього: надивлявся, наслухався його дихання. Тільки після свята Перемоги до Юрка прийшло повідомлення, що тато відійшов у мирі, не побачившись більше з рідними. Його поховали і все зробили, як годиться.

6

Питання про переїзд Юркових рідних зі Славгорода в Краснодар з порядку денного не знімалося. Дядько Єгор настоював і квапив матір і старшу сестру все кидати і не гаятися. А жінки зволікали, причому кожна виставляла свої резони. Бабуся не бажала покидати могили чоловіка й зятя, а Ганна Аполлонівна говорила то про повернення Юрка з армії, то про його шлюб з Надією. Хоч обидві вони розуміли, що поїхати до Єгора – це ліпший вихід, бо важко їм жити в домі без зручностей і без помічників: тягати воду з колодязя, користуватися вуличним туалетом, самим слідкувати за примхливим опалювальним пристроєм у хаті, рахувати електроенергію й бігати платити за все у різні кінці села.

Так минуло дев’ять, потім сорок днів по смерті Василя Прокоповича, збігло півроку, рік. Наступної весни Юрко знову прибув у відпустку, і вся осиротіла родина дружно вибрала і встановила пам’ятник на могилі свого дорогого небіжчика.

– Я вже не знаю, що відповідати дядьку Єгору, – сказала Ганна Аполлонівна Юркові. – Приросли ми тут, так важко відриватися. Що робити, як ти гадаєш? Може, ми не зможемо в місті жити?

– Треба поїхати й подивитися, що то за місто, який там клімат, що вам запропонує дядько Єгор. Як на мене, то вкупі ліпше. Але яка то купа – троє старих людей?

– Просто він боїться сам залишатися, біля нього ж немає жодної рідної душі, – припустила Юркова мати, і він з тим погодився.

Нарешті жінки зважилися на поїздку. Тільки це вже сталося після Юркової демобілізації. Якраз наставала тиха південна осінь і потік пасажирів на дорогах зменшився. Дядько Єгор прислав за родичами службову автівку. Насправді це тільки кажуть про Кубань чи Краснодар, а мають на увазі весь Краснодарський край. Конкретно ж дядько Єгор мешкав у Кореновську – степовій чорноземній частині краю, що знаходився далеко від моря і морських курортів. Невелике містечко Кореновськ стояло всього лише на річці з невимовною назвою Лівий Бейсужек. Доволі довга, ця річка не була вельми повноводою, хоч численними загатами її й зробили ширшою. Інших водоймищ поблизу не було, хіба що ще одна річечка – Кирпили, яка, здавалося, звідкись починалася й кудись пропадала, наче то нишком виходили на поверхню численні розвідники-джерела, кралися по землі, перехоплювали в себе води Кирпили, а потім провалювалися вниз без ознаки й сліду.

Їзди було не більше шестисот кілометрів, і загалом світового дня мало б вистачити, щоб прибути на місце. Тому Юрко не хвилювався за матір і бабусю, він допоміг їм зібратися в поїздку, вмоститися в машині, дав підбадьорюючі напуття, провів з двору, помахав услід рукою й через декілька годин теж покинув рідну домівку – поїхав у Москву розпочинати навчальній рік. Там він мав потрапити в нову групу й злитися зі студентами, молодшими за нього. Це неприємний факт – він же вже бувалий чоловік, а змушений буде спілкувалися з жовторотиками. Але, може, повернуться з армії інші його колишні співучні, наприклад, Микола Лобода? Адже вони разом призивалися на службу, ото було б чудово! Побачимо, – підбадьорював він себе дорогою, приміряючись думками до столичного життя заново.

А тим часом дорогу на південь поливав дощ. Він почався, щойно мандрівники з’явилися на донецькій землі, і не припиняв лити до кінця подорожі. Дощ розійшовся, і шипіння води змішувалося з шумом їдучої машини й з шерехом мокрих шин, що не дозволяло ні вчути осінньої тиші, ні насолодитися вільним гомоном птахів над безкраїми полями обабіч дороги. І єдине, що було доступне, це бачити почеркані дощовими патьоками стекла машини, мокру дорогу і одмите від літнього пороху довкружжя. Через цю непогоду їхали трохи довше і прибули на місце вже затемна.

– Доїхали? – співчутливо запитав Єгор родичок, допомагаючи їм вийти з салону. – Як почуваєтеся?

– Примелькалися ті «двірники», що тепер і вві сні ввижатимуться, – поскаржилася бабуся, обіймаючи й розціловуючи сина. – Ну, слава Богу, діждалися зустрічі.

– Проходьте, будь ласка, – запросив господар Ганну Аполлонівну. – Роздягайтеся, відпочивайте, освоюйтеся.

– Достатку й благополуччя цим стінам і їхнім мешканцям, – за давньою слов’янською традицією тричі вклонилася Ганна Аполлонівна новій домівці, переступаючи її поріг.

Наступного дня після сніданку господар навмисне пішов на роботу, щоб гості вільніше обживалися. А на жінок напосів непевний сум, хоч вони розуміли, що це невідворотно, так завше буває на новому місті. Тому вирішили роздивитися містечко.

Тут збереглося багато старих будівель, без перебільшення, вкритих мохом вічності, і по них можна було вгадувати історію цього краю. Якраз це був ярмарковий день, і на головній площі міста встановили тимчасові прилавки й ларьки, а посередині спорудили великий круглий поміст для виступів самодіяльних колективів. Навкруги, де тільки траплялося вільне місце, примостилися вантажівки з вигорілим брезентовим верхом і навіть гужовий транспорт з критими підводами. Повсюди юрбився народ, де переважали люди сільської зовнішності, а над ними стояли пахощі свіжої зелені, кави й смаженої цибулі. Подекуди ця ароматична суміш перебивалася духом свійських тварин і птиці.

– Поглянь, – звернулася бабуся до Ганни Аполлонівни, – у нас вже не продають на базарах живих корів і курей, а тут їх повно. А он і кози є, – показала вона рукою далі від себе.