Текст книги "Аферистка"

Автор книги: Любовь Овсянникова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц)

А Люля переодяглася і мала тепер вигляд скромний, стриманий, майже діловий. Предмети її одягу були нехай не елітними, а просто добротними. Костюм з теплого драпу доповнювала дамська сумочка, доволі об’ємна, в якій зручно носити, наприклад, ділові папери. Ніхто б тепер не впізнав у цій стрункій і холодній білявці вчорашню шалапутну Люлю, розхристану, голопузу, брутальну. І годинника Parrelet вона все-таки купила своїй рятівниці в подарунок, щоправда, копію бельгійського виготовлення. А заодно купила такого самого годинника й собі. А чого? Механізм швейцарський, як має бути; корпус – з нержавіючої сталі з золотим напилюванням товщиною у вісім мікрон; скло – двостороннє сапфірне антивідблискове; ремінець з натуральної шкіри; гарантія вісім років. Що ще треба? До того ж такий хронометр вельми пасував до того стилю і рівню статків, який вона собі вибрала. Годинники відрізнялися лише моделями – з білим і чорним кольором циферблата і ремінців.

– Вибирай, який тобі більше подобається, – запропонувала Люля, коли вони обдивилися одна одну й наговорили компліментів.

– Ой, я розгубилася! – вигукнула Тетяна. – А ти чим керувалася, коли вибирала такі кольори?

– Щиро кажучи, я взяла, які були. Ні, там були ще рожеві й бузкові. Але такого годинника під будь-який одяг не надінеш. А ці кольори універсальні.

Тетяна нерішуче показала, на той, що їй більше сподобався, і Люля схвально хитнула головою.

– Молодець. Розумієш, – пояснювала подрузі, закріплюючи годинника на її зап’ясті, – тут збіглися дві важливі події, дуже важливі: ти змінила свою зовнішність, а я, завдяки тобі, змінила свою долю. Через те не тушуйся, я не збіднію. Зате у нас, принаймні на термін гарантії годинників, – пожартувала вона, – залишиться пам’ять про молодість, про наші надії, про те, як ми проривалися до щастя. Гаразд?

Люля вміла вмовляти, адже красне слівце було основним знаряддям її спілкування з людьми. Вона сама пройнялася тими сентиментами, які виголошувала, їхніми настроями і мало не виклала перед Тетяною істину про себе. Душа вимагала: скажи правду, признайся, що ти просто нерозбірлива дуринда, яка закохалася в небезпечного шлюбного афериста. Але розум підказував, що треба мовчати, не проявляти слабості. Аякже, переклади наразі свої гріхи на плечі оцій тендітній дівчині, нехай вона у чистоті своїй мучиться і карається за тебе, співчуває тобі, допомагає очистити сумління. А ти тим часом відпочиватимеш. Не смій тривожити Тетяну своїми гріхами! Сама з ними справляйся, тобі ніхто не заважає.

– Дякую, ти мене зворушила, – все-таки знітилася Тетяна, вийшовши з потрясіння і вивівши Люлю з задуми. – Я знаю, що твій подарунок коштує дорого. Це нерозважливо і з твого, і з мого боку, але ти вже його купила. Краще б ти собі квартиру придбала замість втраченого житла в Києві. То було б розумно і, зважаючи на обставини, справедливо.

– Ага, ще запропонуй зареєструвати ту квартиру в бюро нерухомості, нехай мій переслідувач мене швидше знайде й приб’є.

– Значить, житимеш у мене, місця вистачить. Що ж тепер? Носитиму. Дякую.

– Це ж не оригінали елітних годинників, а їх копії! – пояснила Люля. – Вони дешеві. Вдома вивчиш техпаспорт і заспокоїшся.

Піднесений настрій від невідомої врочистості довго не покидав дівчат. Вони зайшли в найближчий ресторан і добре підкріпилися сніданком, а потім ще гуляли містом, заходили в кафе, смакували морозивом з суничним варенням, пили каву. Інколи перекидалися незначущими фразами, коментуючи те, що спостерігали, здебільшого ж мовчали. Впродовж прогулянки Тетяна крадькома поглядала на подарованого годинника, а потім на змінену новим одягом Люлю, ніби хотіла щось сказати. А Люля робила вигляд, що не помічає Тетяниного тихого щастя, тільки сама грілася від нього. І сміялася, що теж робить те крадькома.

До стоянки потрібного їм транспорту прийшли тоді, коли вже всі місця були зайняті, а до відходу маршрутки залишилося десять хвилин. Правда, були два місця в кабіні поряд з водієм, але й там лежали чиїсь пакунки. Наступна маршрутка відправлялася через дві години.

– Я дуже стомилася, – пожалілася Тетяна.

– Може, махнемо на таксі? – запропонувала Люля. – Гуляти так гуляти. Скільки кілометрів нам їхати?

– Близько вісімдесяти. Яке таксі, хочеш, щоб з нас у селі сміялися: злидні та ще й з перцем?

– Тоді давай проситися, щоб їхати стоячи. Витримаєш?

У цей час до машини підійшов заклопотаний водій, сердито кинув на сидіння якісь речі, сів, так гримнувши дверима, що аж скло в шибах задзеленчало. І Люля, не діждавшись Тетяниної відповіді, пішла домовлятися, щоб їх все-таки взяли з собою.

– Так ось є два місця! – сердито вигукнув водій і показав на сидіння поряд себе. – Сідайте, який вам грець не дає.

– Там чиїсь речі лежать, Ї пояснила Люля.

– Мої! – гаркнув розлютований чоловік. – Хіба не видно? Сто бісів йому в бік, це ж просто пакунки! Попросили тутешні люди дещо передати славгородським родичам. Жодного рейсу без оцих передач не обходиться. У вас багато речей? Ї запитав стриманіше.

– Одне місце. Ось, – Люля показала на Тетянину валізу, яку тримала в руці. – А оце я з собою візьму, – додала, маючи на увазі свою сумочку.

– Об’ємна до холери. В багажник не вміститься. Там уже забито.

– Тоді триматиму на колінах.

– А у подруги поклажа є?

– Ні. А що?

– Нехай потримає на колінах оці пакети. Нікуди покласти. В салон не хочу віддавати, бо хтозна, які там люди сидять. А тут мені, може, щось цінне довірили, а потім голову відірвуть. Гадство, тремти тут за копійки!

Нарешті всі розсілися по місцях і автобус зрушив з місця.

3

Навколо них розгортав свої простори Великий Степ; бо це таки був саме Великий Степ, попри повсюдні прикмети людської присутності. Вони шпарко виїхали на міст, перетнули його, проїхали вздовж Дніпра по доволі широкій і відкритій дорозі, поминули ще один міст і нарешті залишили позаду велике місто.

Поки добиралися сюди, крутилися на загачених вулицях і в заторах, дівчата, здавалося, завмерли, чи щоб не заважати водієві, чи віддихувалися від тривалої прогулянки містом, чи відпочивали від отриманих під час неї вражень. Та ось око загуляло на відкритому просторі, на справжній волі, на безмежжі земному, де до самого обрію – жодної завади. Це тільки якісь злидні, зобижені Богом на рахунок зайвої території, могли назвати тип офісів, більше схожих на клітки для піддослідних кроликів, free space – вільний простір. Зрештою, така назва повністю відповідає брехні й лицемірству тих, хто тявкає перед мудрим чотири рази, перемножуючи двічі два, і гадає, що відкриває тому страшенні істини. Убогі. Ех, шкода, що висока духовність і моральність часто-густо ослабляють людину, а не роблять її сильнішою, не додають їй переваг над злобивими тварями. Це не раз спостерігала Люля в своєму житті, навіть сама користувалася тим. Як же захистити в конкретній особі духовність і мораль, як зробити таку особу невразливою для бидла, розпусників і хижаків? Люлі ще хотілося поміркувати про поєднання гуманізму з технічним прогресом, але вона цикнула на себе, ще раз обізвавши дурною, негараздою влаштувати особисте щастя, а відтак, мовляв, нічого пащекувати про високі матерії.

Вона зиркнула на Тетяну. Та, помітивши це, посміхнулася.

– Чого ти притихла? Хвилюєшся? – відгукнулася Тетяна на пронизливий погляд зелених очей подруги. – У мене тобі буде добре, і роботу ми знайдемо. Все владнається, от побачиш. Мені здається, я тепер така сильна, що зможу захистити тебе від будь-якого злого дидика.

– Звичайно, хвилююсь, – зізналася Люля. – Але гадала, що і ти хвилюєшся не менше, тому не хотіла заважати тобі налаштовуватися на зустріч зі своїми знайомими. Слухай, – Люля торкнулася Тетяниної руки, – скажи, ти не пробувала писати вірші?

Тетяна почервоніла, опустила голову, якось зіщулилася.

– Хіба то вірші? Так – римування, щось на зразок складання кросвордів, – відповіла тихо. – А чого ти запитуєш? Хіба по мені скажеш, що я проста, наївна, легковірна? Я не така, повір. Я багато дечого в тобі зрозуміла, багато бачу, маю з приводу своїх спостережень власну думку, але не хочу тебе сполохувати втручанням у твої справи. Адже зараз головне, щоб ти видряпалася зі скрути, а з тим, наскільки сама в ній винна, опісля розберешся сама і все виправиш. І якщо для цього тобі треба про щось промовчати чи трішки нафантазувати, то це допустимо. Адже ти нічого не крадеш і нікого не оббріхуєш, і тут судити не іншим, а тобі самій.

– Дякую, моя люба дівчинко, – Люля знітилася. – Ти помиляєшся, вірші пишуть не слабкі й легковірні, а мудрі й натхненні люди. Ти саме така, вірніше, такою я тебе сприймаю. І, як бачу з останніх твоїх слів, не помиляюся. Але мені здається, що такі люди надзвичайно незахищені від прози життя, від його негативу. Мені боязно за тебе. От я й чіпляюся з розпитуваннями.

– Пробач, я не повчаю тебе, – перехопила нить розмови Тетяна. – Просто хочу, щоб тобі поряд зі мною було легко, розумієш? Тому й сказала ті слова. Пробач ще раз.

– Ні, не перебивай. Ти права, в усьому права. Але, гадаю, кожна людина хоч раз у житті переживає момент, коли, з одного боку, хочеться виговоритися, а з другого, – людина розуміє, що негоже вивертати своє нутро перед іншими, перекладати свою ношу на когось. І тоді складається враження, що людина чогось недоговорює. Але ж вона насправді криється! І це правильно. А мені й поготів треба помовчувати та більше розмірковувати, що я робила правильно і що ні. Але от що цікаво Ї я тепер зрозуміла, що нічого в житті людини не буває зайвим. Щоб збагачувати світ гарними і добрими справами, треба звідати ницість і зло. Щоб збагатити себе духовними надбаннями, треба вміти захистити їх і пронести до людей. Як те поєднати в одній особі?

Тіснота в кабіні, неможливість вільно простягти вперед ноги, поклажа на колінах заважали дівчатам почуватися комфортніше, а відтак і говорити голосніше і відвертіше. Вони підсунулися ближче, схилилися одна до одної і шепотіли. Але, може, саме такі незручності й потрібні були для виголошення тих важливих думок, якими вони обмінювалися, бо не завжди в затишних умовах зручно промовляти високі істини, звірятися, говорити про потаємне.

– Я відразу відчула в тобі гострий розум і силу волі, – говорила Тетяна. – Мені сподобалася твоя незалежність. Ти вмієш хутко схвачувати серцевину ситуації, проникати в настрої людей і використовувати це собі на користь. Це було б жахливо, якби в тобі не було так багато прихованої, може, не вповні відкритої щирості й порядності. Але вони повсякчас прохоплююся неусвідомлено, і ти дієш як справжній господар життя, лідер, якому можна довіритися.

– Ось ти сказала, що відчула себе сильною… – Люля вже давно не говорила так відверто і з задоволенням, і тепер вслухалася в Тетянин голос, як в музику, якій хотілося вторувати. – Я переживаю подібний стан. Тривожусь і разом з тим відчуваю відповідальність за тебе. Ніби на мене покладено охороняти тебе.

– Від чого? Ї засміялася Тетяна.

– Не знаю, мене щось насторожує, я весь час хочу тримати руки над твоєю головою. Ой, – Люля пирснула сміхом і прикрила рот. – Це вже теж вірші, тільки в прозі. Не смійся, інколи ліпше не скажеш. Просто я багато бачила бруду, а ти ні. Я це відчуваю і, симпатизуючи тобі, намагаюсь зробити так, щоб тобі й не довелось його сьорбнути.

– Заспокойся, я вже доросла людина, і зі мною нічого подібного не станеться, – Тетяна обняла свою подругу за плечі, нахилилася ще ближче, майже поклавши голову їй на плече. – Ти дбай про себе. Твоя правда в тім, що ти, спізнавши зворотного боку життя, можеш набагато більше принести користі людям, ніж всі інші слухняні цяці. Це так. Але наразі скористайся тим шансом, щоб спокутувати свої провини, якщо вони в тебе були і мучать тебе. Вилікуй свою душу, заспокойся. А клопоти про інших тебе ще знайдуть.

– Не дивно, що я непокоюсь, в моєму стані смішно було б не відчувати небезпеки. Мене дивує інше – що я непокоюсь не за себе, а за тебе. Знаєш, ось ми приїдемо додому, трохи відпочинемо, а через день-два знайдемо гарну старушенцію, яка знається на травах, і махнемо до неї по цілющі рецепти для тебе. Гаразд?

Тетяна засміялася і подивилася у вікно, визначаючи, де вони їдуть. Вже позаду залишилася Ігрень, старий, закритий смітник, Ї вони під’їжджали до Іларіонового. Призахідне сонце освітлювало шеренгу тіток, що вишикувалися вздовж дороги з бутлями молока й сметани, вузликами сиру, лотками яєць. Це було щось на кшталт місцевого стихійного ринка.

Ось Тетяна побачила кошик з яблуками, попросила водія зупинитися, мовляв, куплю замість води – так хочеться пити, що аж не можу. Вона спритно вискочила з кабіни, миттю сторгувалася з продавщицею, пересипала у целофановий кульок крупні зелені плоди і повернулася.

– Вгощайтеся, – простягла покупку водієві. – Тітка сказала, що це залишки припасів з її саду.

– Справді, соломою пахнуть, – сказав водій, відчувши аромат плодів.

І взяв пару штук, не відриваючи очей від дороги, бо тут вешталися діти на велосипедах. Одне з яблук він потер об свій одяг і почав їсти. Яблуко смачно зарипіло на зубах, і дівчата переглянулися – їм теж захотілося не відкладати настільки невинне задоволення надовго. Справді відчули спрагу. Поки поминали Іларіонове, а потім їхали серед полів, уже вкритих зеленню оживаючої озимини, хрумтіли яблуками, присьорбуючи сік, і мовчали.

Сонце виповнило кабіну. Водій відвернув донизу козирок, прилаштований над лобовим склом, щоб закрити очі від прямих променів. А дівчата просто примружилися і дивилися в бокове вікно.

– Вже скоро? – запитала Люля.

– Зараз повернемо на сімферопольську трасу і проїдемо ще стільки ж. Але тут воно швидше буде.

Тетяна бачила, що її подругу, і правда, щось непокоїть. Яка здорова природа у дівчини! – захоплювалася вона, поглядаючи на Люлю. Як кицька, яка потрапила в незнайоме місце, – весь час чатує. Але тримається, вдає, що їй море по коліна. Такий злам у житті – все починати спочатку, з нуля, Боже милостивий! Це ж добре, що ми з нею зустрілися, маємо багато спільного, одразу порозумілися. А інакше, що б вона зараз робила, де була б? – страшно подумати.

– Люль, – Тетяна штовхнула дівчину в бік. – Про що ти задумалася?

– Уявляю, як тебе зустрінуть подруги, що скажуть, – зімпровізувала Люля. – Гадаю, до твого Грицька вже дійшли чутки, що ти заради нього поїхала в столицю наводити красу. То як він це сприйняв? Що скаже тобі при зустрічі?

– Можеш не дуже напружуватися, я тобі й так скажу, хто і що скаже, – щиро засміялася Тетяна, улещена тим, що хтось бодай у такий спосіб про неї піклується.

– Невже? Ти так добре знаєш своїх подруг?

– Так це ж мале село! Тут ми кожен день одне в одного на очах, знаємо все про всіх. Дивись, – Тетяна почала загинати пальці: – Якщо хтось і скаже Грицькові про мене, то це тільки Дарка Гніда. По-перше, вона недалеко від нього живе, а по-друге, така войовнича, що почне його соромити, що він справжнього почуття не розпізнав, проґавив, не відповів на кохання.

– Але ж це абсолютно безперспективний хід! – жваво зауважила Люля. – На чоловіків такі речі не впливають.

– Ну, вона ще може пригрозити, що поб’є його, як він не оцінить моєї жертви. Вона така. Так, хто у нас ще є? Ага, Ірина Змієвська. Ця Грицька не чіпатиме, зате ганятиме від нього всіх претенденток. Це вона його першу дружину з села витурила. Ірина неодмінно розповість мені, хто до нього приходив, з ким він спілкувався, що робив. Далі, Клава Солькіна. Ой, вона колись сваталась до Грицька, уявляєш? А тепер не знає, як йому насолити. Отож вона, ймовірно, скаже щось на зразок: «Ти тепер справжня красуня, то махни на нього рукою, нехай позлиться. В селі є й інші хлопці».

– О, це по-нашому! – Люля залилася сміхом. – А працівники школи?

– Почекай, ще є Оксана Бігун, теж Грицькова сусідка, він у них молоко купує. Ця розповідатиме, як Грицько лікує її Сашка, чоловіка тобто, і неодмінно порадить мені звернутися до нього, щоб він і мене на ноги поставив. Оксана вважає Грицька чародієм, бо сама ніскілечки не розбирається в домашній медицині. А колеги по роботі? Здебільшого будуть проявляти звичайну ввічливість. Хіба що Тамара Трубич мені пару своїх віршів прочитає про кохання. Недавно вона втратила свого чоловіка, вдовує, тужить, пише вірші.

– Це вас і з’єднує? – здогадалася Люля.

– Так, ми разом відвідуємо поетичні семінари при нашій районній газеті, друкуємося там. А Грицько? Не знаю, може, вибачатиметься за неувагу до мене, може, компліменти казатиме. Але неодмінно нанесе візит, подарує квіти, банку меду, поздоровить з видужанням.

– Який же він привід знайде для цього? Це, знаєш, сміливо дуже, бо такий візит можна сприйняти як аванс, подання надії.

– Та ні! Він бджоляр. Тому й відвідує всіх хворих з найближчого і найдальшого свого оточення і пригощає їх медом. Це в нього реклама така. Не буде ж людина гудити той мед, яким його пригостили, а буде прихвалювати. Отак і все село закріпиться на думці, що в нього найліпший мед в усій окрузі. Є ще моя сусідка баба Текля, Текля Несторівна Піклун. Ця тужитиме, що я вчинила дурницю, якби ж не сирота, то такого б не було – батьки б не допустили. Ще одна сусідка Мокрина Іванівна Зуєва – вчителька, до речі – просто, як дбайлива бабуся, принесе мені смачних наїдків, вона чудовий кулінар, і полюбляє цю справу. І їсти полюбляє, сама така огрядна, дорідна тітка.

– Зрозуміло, – проказала Люля.

Маршрутка виїхала на жваву трасу і зупинилася, в салон увійшов молодик з дитиною на руках.

– Спасибі, що підібрали! – вигукнув він так, щоб його почув водій. – Вже стомився стояти, ніхто не бере. Що за життя настало?

– Сідайте, будь ласка, – почувся жіночий голос.

– Та я…

– Сідайте, не соромтеся, ви ж з дитиною.

Тетяна оглянулася, подивилася на нового пасажира. Ні, він не славгородець. Чудово. Хотілося уникнути зустрічі з тими, хто міг би причепитися в дорозі з розпитами про її справи. Автобус ще не виїхав з Дніпропетровська, а вона вже вивчила всю публіку в салоні і полегшено зітхнула, коли не виявила знайомих. Хоч вони б нізащо не взнали її, хіба що по голосу. Проте береженого Бог береже.

Але про себе потім. Зараз треба подбати про Люлю, щоб вона припинила тремтіти, щоб заспокоїлася, вжилася в нове середовище. Надходить літо, вони вдвох добре відпочинуть після своїх потрясінь. Справді, поїдуть на море, оздоровляться. Молодець Люля, вона, звичайно, для її, Тетяниної, користі затіяла розмову про те, хто і як її зустріне вдома, про що розпитуватиме, адже вона нікого з Тетяниних знайомих не знає і їй не могло те бути цікавим. Просто вона її психологічно налаштовувала на повернення додому. Яка тонка і чуйна людина! Яка розумниця! Ні, вона про себе не все розповіла. Ох, є на її душі гріхи серйозніші легковажних, безвідповідальних чи негожих вчинків… І вони гнітять її. Вона он декілька разів зривалася розповісти про себе, і весь час зупиняє себе, щось не договорює. Значить, попри все, вона порядна людина.

Тетяна подивилася на дорогу. Вздовж траси то тут, то там кипіло будівництво – зводилися нові сервісні центри, кафе, мотелі. Навіть старі, похилені хати хтось прибрав до рук і тепер відновлював і розширював їх, до чогось пристосовуючи. Ти, бач, як швидко після зими закипіла робота! О, а ось і нова заправна станція виросла, вже працює.

Настрій, яким перейнялася Люля, тривожив Тетяну, вона відчувала його всім єством. Що її мучить? Але що б там не було, вона сильна і сама впорається з собою. Однак, не можна допускати, щоб вона впала в депресію. Тетяна знову поторсала Люлю за рукав.

– Люль, чуєш, – тихо погукала, і по голосу було чутно, що дівчина налаштована на жарт, хоче почути якусь незначну за змістом репліку чи гостроту.

Але Люля відповіла не зразу, навіть не зразу відреагувала на поштовх, наче не помітила нічого. Здавалося, вона перегоріла тим настроєм, який недавно володів ними і вимагав відвертості й зізнань, щирих дівчачих повірянь і мрій вголос. Та ось вона тяжко зітхнула, злегка кашлянула, як буває, коли людина готується сказати щось важливе.

– Таню, послухай. Хтозна, що зі мною буде завтра чи післязавтра, найближчими днями, коротше. Я, без жартів тобі кажу, що шкірою відчуваю дихання смерті. Не боюся, ні. А не хочу, щоб дарма пропало те, що маю, – вона жестом руки зупинила Тетянину спробу перебити її. – Ти ж розумієш, що я вляпалася серйозно і зі мною може статися все, – Тетяна завмерла, не сміючи тепер щось белькотіти про непереможність сміливого горобця, відчула, що дівчина довго обмірковувала те, що зараз збирається сказати. А Люля тим часом продовжувала: – Раптом що, то в моїй сумочці ти знайдеш записник, а там нотатки. Ну, телефони, жіночі рецепти, різний дріб’язок вивчати не обов’язково. А ось на записи типу: «Перелік використаної в статті літератури» – зверни увагу. Там стоятиме, наприклад таке: «Про творчість С. Єсеніна див.: Метлицька А.А.//Російська поезія ХХ ст. – М,: Стр. б., вип. 4, код статті УЮС 14071947. – С. 341–360». Це адреси банків, де я орендую сейфи під свої коштовності й гроші, сейфи оформлені на пред’явника. Читай так: літера М означає назву міста, тут – Москва; далі, де зазвичай записують назву видавництва, йде назва вулиці чи проспекту, тут – Страсний бульвар; вип. – це номер будівлі; код статті – це ПІН замка. Інші деталі цього запису – маскування. Знайдеш хоча б один сейф, а в ньому буде і повний список інших моїх схованок. Я в кожному сейфі той список продублювала, і ти легко забереш усе. Не бійся, то мої законні гроші, про них ніхто не знає і на них ніхто не претендує, крім тих, що в Ю-Банку, як ти вже розумієш. Отже, запам’ятай сказане, і більше не будемо згадувати про це.

– Гаразд, – тихо відповіла Тетяна. – Все зроблю, заспокойся, – затим вона закрила очі, вмостила голову Люлі на плечі: – Я подрімаю, а ти розвійся трохи від своїх тривог, ми скоро будемо вдома.

Люля кивнула і сіла так, щоб Тетяні зручніше було відпочивати на її плечі, затим так само, як і допіру, сліпо задивилася у вікно, проте, вже більш спокійно. Насправді, останнім часом їй так багато довелося пережити і такі ті емоції були різні, такими неоднаковими причинами викликані, такими неподібними за забарвленням і настроями, що здалося пройшла не доба, а рік. Її здорова психіка витримала і надмірну кількість переживань, і непомірну їх інтенсивність і встигла змиритися з невідворотнім, підготуватися до нього. Так, для свого спасіння вона, Люля, зробила все що могла, інше від неї не залежить. Тепер залишається лише чекати, куди доля поведе. Жалів не було, навіть не дорікала собі за те, що забрала у Дидика валізу з грошима, залишила його без засобів існування. Вона мала право так вчинити. А те що нажиті вони не її трудами, так це вже виправити неможливо. Не викидати ж їх тепер. Значить, прийшов час розумно використати їх чи віддати в розумні руки.

4

Ще здалеку Люля помітила вказівник «Славгород, 13 км», який стояв праворуч і вказував стрілкою наліво. Машина збавила швидкість, пропускаючи перед поворотом на Славгород вервечку машин, що рухалися по зустрічній смузі. І Тетяна, ніби відчувши приближення до домівки, розплющила очі.

– Чого ми зупинилися?

– Пригальмували на повороті, – відповіла Люля. – Я хвилююся.

Поки Тетяна протирала очі, машина повернула і майже одразу вперлася в новобудову, розкинуту обабіч дороги. Тут снувало безліч машин, кранів, бульдозерів, ще якоїсь техніки. Все рухалося, піднімало, везло, вивантажувало всілякі будівельні приналежності й матеріали, щось скидало на землю. Кругом стояв гуркіт, крики команд, суєта, а над землею клубилася курява, піднята проводжуваними роботами.

– О, таки розпочали будівництво станції техобслуговування для вантажних машин! Це роблять недавні випускники нашої школи, такі заповзятливі, – Тетяна розвернулася обличчям до Люлі, пожвавішала і з задоволенням розповідала про досягнення своїх недавніх вихованців.

Маршрутка, пригамувавши хід, їхала вузькою щілиною дороги, пробираючись серед мішанини інших транспортно-технічних засобів. Раптом її щось труснуло й відкинуло вліво, почувся скрегіт металу, дзвін скла і нутряний видих людей, які спостерігали дорожню пригоду – на проїзну частину, здаючи задом, виїхала вантажівка з сантехнічними трубами різної довжини у кузові. Краї труб звисали з кузова далеко від його заднього опущеного борту. Вантажівка маневрувала, щоб проїхати до місця, де стояв підйомний кран, і зачепила водійську кабіну маршрутки, прошивши її з правого боку. Це сталося в невловиму оком мить. І відразу ж вантажівка різко смикнулася вперед, трохи проїхала і зупинилася. Але було вже пізно – з торця деяких труб скапувала кров, а обидві пасажирки, що знаходилися поряд з водієм маршрутки, підкошено з’їхали на сидіння.

В першу мить щось зрозуміти було важко, тому люди в салоні, відділені від кабіни перегородкою, не бачили масштабу завданої шкоди як маршрутці, так і її пасажирам, і їм здавалося, що ця досадна зупинка триватиме недовго. Тим часом водії обох машин теж надіялися, що справа полягає тільки в розбитому склі й трохи деформованих дверцятах, вони вискочили з-за керм і побігли обдивлятися понівечену машину збоку.

Та ось в кабіні маршрутки виник кволий рух, затим відкрилися продірявлені дверцята з боку пасажирських місць і на землю, майже під ноги водіїв і зівак, вивалися дві жінки з обличчями, перетвореними на місиво.

– Ой!!! – прохопилися хором ті, що тут скупчилися.

Звук людського голосу, здавалося, вивів з шоку одну з нещасних, вона поворухнулася і скоро змінила лежаче положення й сіла. Затим поволі підняла руку і махнула, ніби гукаючи когось, чиї голоси почула, на допомогу, й одразу схилилася над другою постраждалою, обнявши її. Чи плач, чи стогін, чи глухе ревіння вирвалося з її грудей. Вона довго й несамовито плакала, щось причитала, але розібрати її слова, вимовлені розбитим і закривавленим ротом, не вдавалося. Це був свідомий, розпачливий плач над покійником, так зазвичай прощаються з рідними, дуже дорогими людьми.

– Дівчино, заспокойтеся, – до постраждалих, які випали з кабіни водія, підійшли інші пасажири маршрутки, оточили їх кільцем. – Може, ваша подруга жива. Чого ви так побиваєтеся?

– Немає її, немає, – вдалося розібрати присутнім, а тим часом дівчина знову повернулася до загиблої: – Пропали твої надії, сердешна моя, дорога моя, ти ж єдина мене любила. На кого ж ти мене залишила, одну-однісіньку на світі?

– Ви можете встати? – звернувся хтось, намагаючись вивести дівчину з тяжкого плачу.

Але вона знесилилася від плачу і безгучно впала на тіло, що залишалося нерухомим.

– Вони живі! – закричав водій вантажівки, і був у тому крикові чи жах, що за його вини виявилися травмовані люди, чи радість, що вони не дуже ушкоджені, коли змогли покинути кабіну і реагувати на наявність навколо них людей. – Лікаря! Швидше погукайте лікаря!

Він ніби втратив розум: безладно метався, кудись біг, десь шукав телефон, видно, не тямлячи, як потелефонувати на станцію швидкої допомоги через засоби робочого зв’язку.

***

Лікарі й міліція приїхали практично одночасно. З машини з червоним хрестом поквапливо виплигнув на землю й побіг до гурту людей, які оточили постраждалих жінок, молодий хлопець в блакитному халаті з накинутою поверх нього синьою паркою. Він на ходу просував руки в рукава і підкочував їх обшлаги до ліктів. За ним вийшло ще два чоловіки з ношами, але вони зупинилися біля машини і чекали на знак лікаря. За лікарем до купи співчуваючих підійшла медсестра.

– Оця жива, – сказав лікар, показуючи на ту дівчину, яка після падіння з кабіни плакала і подавала ознаки життя. – Забирайте! – гукнув санітарам. – А це ваша клієнтка, – він обернувся до міліціонерів, які терпляче стояли осторонь, недбало курили і поспішати не збиралися, ждали його висновків. – Проникаюче поранення черепа. Її, сердешну, вдарило трубою малого діаметра, яка втрапила в скроню й прошила голову мало не наскрізь. В усякому разі рана надто глибока.

– А та? – запитав водій вантажівки, який був синім і тремтів, як у лихоманці. – Друга? Вона житиме?

Лікар подивився на цього чоловіка, потім на вантажівку, на різнокаліберні труби, які спричинили травмування пасажирок маршрутки, і сумно похитав головою.

– Тримайся, чоловіче, – сказав, ніби сам до себе. – Марино, – позвав медсестру, а коли та підійшла, сказав: – Допоможи водієві, – він кивком показав, якому саме, і продиктував, що та має зробити.

Поки медсестра надавала допомогу водієві вантажівки, а санітари вантажили ноші з пораненою в салон автобуса швидкої допомоги, до лікаря підійшов водій маршрутки:

– А сумки на кого ви залишаєте? На мене? Що я з ними робитиму?

– Які сумки? Де? – запитав лікар, не очікуючи такого запитання.

– Та цих же дівчат. Ось, – водій показав на валізу й дамську сумку, що залишилися лежати біля трупа. – Вони випали з кабіни разом з жінками. Це їхні, я знаю. А ото два пакета – вони мої. Я можу їх забрати?

– Зрозуміло, – індиферентно відповів лікар. – Так де тут сумка пораненої, а де загиблої? Вони ж потраплять у різні місця.

Водій, здавалося, розгубився, що в цій ситуації щось залежить від нього. Він почав розглядати ту дівчину, яка залишилася лежати на землі, щось пригадуючи, та зрештою безпорадно знизав плечима.

– Не знаю, обличчя ж не видно… Ці дівчата взагалі дуже скидалися одна на одну. Мабуть, сестри. Одна була з речами, а інша з пустими руками. Вона тримала мої пакунки.

– Та хто ж повертається додому з пустими руками? – засміявся лікар. – Ви добре почуваєтеся, може, вам теж потрібна допомога?

– Ні, дякую. Я був трохи заклопотаний і не дуже до них придивлявся, але запам’ятав, що одна з них підходила до мене, і саме вона була з цими речами. Пробачте, я не зможу сказати щось конкретніше. І чого я зразу свої речі не забрав, ще до приїзду міліції? Тепер тремти тут… – з цими словами водій маршрутки відійшов до пасажирів, які стояли неподалік тісним кільцем, і почав щось пояснювати їм, жестикулюючи.

– Вони були разом, водій підтверджує. Каже, складалося враження, що вони сестри, – пояснив лікар міліціонеру в званні капітана, який повільно підійшов до нього з запитанням: «Ну що, ми можемо починати?». – Хто забере речі, ви чи ми?

Капітан зупинився очима на трупі й на речах біля нього, декілька секунд сліпо розглядав, як вітер грає розкішним волоссям загиблої, поділом її плаття, і десь блукав думками. Він декілька разів перекинув сигарету, яку тримав у зубах, з одного кутка рота в другий, що свідчило про його вагання відносно того, як краще вчинити.

– Це точно її речі? – він кивнув на машину швидкої допомоги, де вже влаштували поранену, й подивився в бік водія маршрутки.