Текст книги "Аферистка"

Автор книги: Любовь Овсянникова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 21 страниц)

– Видно, образу на нього затаїла, вирішила провчити наостанок, – сказала Тетяна. – Він дуже хвилювався після їхньої розмови, боявся, що дитина виявиться народженою від нього. А в нього дружина теж не мед. І все-таки, ким був мій батько?

– Студент один. Женитися якраз збирався, з цього приводу й вечірку організували, на яку ми майже випадково потрапили. Ой, він тоді славився! От, наприклад, ви знаєте пісні Кирила Хабібова?

– Хто ж їх не знає? Знаю, звичайно.

– А з його мюзиклу «Моя чарівна пейзанка»? Хоч де там… Стільки часу зійшло.

– Це «Завбачливий та обережний…», «Село моє – обрій широкий…», «Відкрила осінь засіки…»?

– Саме ці. Знаєте?

– Атож.

– Так от їх написав ваш тато – Юрій Вспишкін.

Тетяна відкинулася на спинку крісла й закрила очі. Ось воно що! Ось від кого в неї оця дзвінка душа, оце щедре на відгук серце! Вона знала багато пісень цього композитора, ще в школі вони бентежили її, примушували пульс битися прискорено. І керівник їхньої самодіяльності розучував їх з учнями, і вони співали ці пісні на концертах. Тетяна деякий час сиділа так, поринувши в пригадування мелодій, прокручуючи в уяві їхнє звучання, ніби забула, де знаходиться і для чого сюди прийшла.

Неля Павлівна нагадала про себе.

– Мені час…

– Так-так, звичайно, я вдячна вам за розповідь, за бесіду.

– Тільки мені теж цікаво…

– Будь ласка! – відгукнулася Тетяна.

Вона вже не відчувала зневаги до цієї жінки, загалом порядної й чесної. А те, що не вельми розумна? Так з цього лиха її виручають здорові інстинкти.

– Як ви все-таки взнали, що Ліза – ваша мати?

– Випадково зустрілася з Костею, поговорили. Розпитайте у нього, він все вам з радістю розповість, – сказала Тетяна і вибачилася: – На жаль, я теж поспішаю. Ще раз дякую, – за цим вона встала й стрімко змішалась з натовпом на тротуарі.

– Може, дати вам адресу братів, бабусі? Вони всі живі, – кинула Неля Павлівна їй навздогін і побачила, що Тетяна хитнула піднятою рукою з боку в бік, мовляв, не треба.

8

Розкошували найдовші ночі, в московських широтах день взагалі не встигав продерти очі – тут владарював постійний сутінок.

– А попереду ще два тижні грудня… – проказала Тетяна, стоячи біля вікна й спостерігаючи за великими пластівцями снігу, що ліниво баражували в повітрі, не зважуючись падати під ноги перехожим. – Найтемніша пора. Як не пощастило, що світ знову відкриється перед Ігорем Свиридовичем у такий нецікавий час!

В кабінеті Коростеліна Михайла Світозаровича їх було двоє. Михайло Світозарович, доволі ще бадьорий геній хірургії ока, з залишками колишньої вроди, відкрито симпатизував Тетяні і намагався їй сподобатися. У них уже було все для початку справжнього роману: і довгі, докладні розмови про здоров’я Ігоря Свиридовича, й прогулянки під московськими зорями, і відвідини модного ресторану. Але капосна спокусниця вміла приймати залицяння і при цьому залишатися на відстані, ніби не помічаючи їх. От молодець! Ні, не стерва, а просто розумна й терпляча жінка, яка не бажає псувати стосунки. Як приємно, коли вона знаходиться поряд!

Сидячи за своїм робочим столом, Михайло Світозарович удавав, що зайнятий вивченням якихсь паперів, – насправді ж він просто зволікав і спідтишка поглядав на молоду жінку, милуючись нею, її вишуканістю, граційністю, природною красою.

– Навпаки, це добре, – після паузи проказав він, вміло ховаючи у байдужий тон свою схвильованість її присутністю, – вашому хворому ще довго буде протипоказане різке світло.

– Он як? – Тетяна повернулася до лікаря. – А в кіно показують: раз, два і знімай пов’язку – ура, ми вже зрячі.

– Так то в кіно. Найкраще, що ви зараз можете зробити для свого родича, крім того, що вже робите, звичайно, це якомога більше гуляти з ним на свіжому повітрі. От завтра ми знімемо пов’язки і приступайте.

– Я хвилююсь.

– Чого?

– Адже він мене ніколи не бачив. Якою він мене уявляв і якою я йому здамся зараз?

– Дитино, ви не можете не сподобатись!

– Не в цьому річ, – Тетяна розгнівалася на себе, що не вміє правильно висловити думку. – Я кажу про щось глибше. Адже в нього зараз руйнуватимуться устояні стереотипи сприйняття дійсності і створюватимуться нові, і я не хочу випасти з тієї гармонії.

– Приходьте завтра, і перше, з чого він почне нове знайомство зі світом, будете ви. Ми вже постараємося, якщо для вас це так важливо. Ви залишитесь його найчудовішим враженням. – Ні, це нечесно, я прийду пізніше.

Операції по відновленню зору Ігоря Свиридовича, яких їх було декілька, пройшли успішно, в усякому разі краще, ніж розраховувала Тетяна. У подальшому він хоч і змушений буде користуватися окулярами чи лупою, але тільки для роботи, а у повсякденні міг обходитися без допоміжних пристроїв. Зір, звичайно, не як у здорового, та й те для нього явилося подарунком долі.

– Не зловживайте роботою, – попереджав на останньому огляді Михайло Світозарович.

– Та захочеться ж інколи й газету почитати, й телепередачі подивитися, – клопотався хворий. – Чи не можна? А грати на музичних інструментах можна? І писати?

– Все можна, тільки читати й писати – обмежено, не більше двох годин на день і то з перервами на відпочинок. А телевізор дивіться хоч і годинами. Але як? Наприклад, іде кіно. Ви подивіться його хвилин десять, а потім просто слухайте, поглядаючи на екран лише зрідка, коли з’являються нові голоси чи точаться якісь події. Суть фільму ви зрозумієте, акторів побачите, а більше вам і не треба.

– Та телевізором я вже звик і без очей користуватися, а от працювати… Я так скучив за своєю роботою!

– Знайдете помічників, пристосуєтеся, – проказав лікар. – Ну і до нас інколи навідуйтеся, бажано щорічно проходити оздоровче лікування. Щасти вам!

В цей же день Тетяна і Ігор Свиридович по дорозі з лікарні відвезли Олега Володимировича на його нове помешкання і розпрощалися з ним.

– Спасибі, Таню, – дякував він при розставанні. – Ти дуже допомогла мені, підтримала у вирішальний час. Я встиг і відпочити, бо один хворий – це не робота; і владнати свої проблеми, і навіть підробитися.

Звісно, Тетяна була не з тих, хто використовує інших за свою посмішку, – вона оплатила його догляд за Ігорем Свиридовичем. Хлопець знайшов роботу і залишався в Москві, щоб не мати більше клопотів в Україні з наявністю чи відсутністю громадянства і не підставляти під ризик тих, хто допомагав йому долати ці труднощі.

– Передавай вітання Синельниковому і його мешканцям. Там живуть чудові люди!

– Ще будемо бачитися, Олегу, – сказала Тетяна. – Я часто відвідуватиму Москву, частіше, ніж ти уявляєш. Тому без зайвої сором’язливості завжди сповіщай координати свого перебування. Я колись розповім тобі, друже, як безмежно багато ти для мене зробив, і я ще не сповна тобі віддячила. З приємністю залишаюсь твоєю боржницею.

– Вітання Грицькові, він у тебе чудовий чоловік, просто знахідка.

Москва, що розгорталася перед Ігорем Свиридовичем за вікнами таксі, відрізнялася від тієї, яку він колись знав, як знала її тоді кожна пересічна людина. То була улюблена столиця великої держави, а тепер скидалася на Вавилон, де кожний живе сам по собі, намагаючись якнайбільше від неї відірвати. Радість і сум володіли ним: багато сталося змін, і не всі вони з розряду кращих, але загалом ми вистояли. Так ось заради чого він ризикував, за що воював, що відстоював, чому віддав частину здоров’я – щоб оці будівлі залишалися стояти і щоб люди ходили і говорили тут нашою рідною мовою. І полон його і поневіряння, виявляється, потрібні були для того, щоб зміцнів у ньому громадянин, щоб накопичилася в ньому злість і ненависть до ворогів, щоб на далеких рубежах у нещадних битвах він зумів виконати страшну й тяжку роботу, призначену йому долею. Ігор Свиридович поринув у своє нещасне минуле, яке тільки чіткіше й значиміше вимальовувалося на тлі сьогоднішнього дня.

А Тетяна сиділа поряд тихіше за мишу – не заважала своєму підопічному повертатися в покинутий колись світ. Її непокоїли зовсім інші думки й клопоти, і пов’язані вони були з їхнім щасливим майбутнім.

Машина перетнула Садове Кільце, занурилася в плетиво старовинних вулиць, нарешті виїхала на центральний проспект.

– Вулиця Горького, – зрозумів Ігор Свиридович, де вони знаходяться. – Ми їдемо на Курський вокзал, додому?

– Тепер це вулиця Тверська, – пояснила Тетяна. – Правильно, ми їдемо додому, але не на вокзал.

Та ось промайнув кінотеатр на Пушкінській площі, машина поминула Манеж, повернула праворуч, перетнула квартали, де кожна п’ядь являється історією, виїхала на Набережну, і скоро за вікном показалися куполи церков Кремля і Красної площі. Трохи втомлені розмаїттям вражень очі Ігоря Свиридовича не все схоплювали, і він потай прикрив повіки. Тетяна не повинна була помітити, що він відпочиває, адже вона намагалася зробити йому приємність. Нарешті невелика прогулянка по Москві закінчилася, вони повернули назад, ще раз прокотилися по Набережній, здається, проїхали по Арбату, знову перетнули Садове Кільце і зупинилися на Кудринській площі біля дуже гарного будинку – одного з семи знаменитих висоток, збудованих за часів Сталіна для передовиків виробництва і правлячої еліти.

– А, знаю: в одному з цих будинків розташовується МІД Росії, – тримав марку Ігор Свиридович, радіючи, що впізнає знайомі абриси, – в другому – готель «Ленінградський», далі, здається, готель «Україна» і… забув.

– Ну і не напружуйтеся, – заспокоїла його Тетяна. – Давайте руку, ми приїхали.

– Кривдно. Хочеться пам’ятати такі речі, а ти мене вже зовсім в утиль списала, – бурчав Ігор Свиридович, видобуваючись з машини. – Я ж іще загалом молодий чоловік.

– Пробачте, тоді запам’ятовуйте: МДУ, адміністративно-житловий комплекс на площі Красних Воріт, житловий будинок на Котельниківській набережній і оцей наш будинок.

– Наш? – перепитав Ігор Свиридович.

– Так, наш.

– Я вже нічому не дивуюсь, – сказав він, розправляючи плечі після сидіння в тісному салоні авто. – Коли чудеса закінчаться, попередиш мене. Гаразд?

– Не закінчаться, – пообіцяла Тетяна, розуміючи, що цей чоловік відчуває ніяковість за гарні умови, які вона йому забезпечила; не розуміє, звідки в неї взялися такі можливості, а розпитувати йому незручно. – Звикайте, тепер для вас це буде нормою.

Ліфт зупинився на потрібному поверсі, тримаючи Ігоря Свиридовича під руку, Тетяна підвела його до квартири.

– Ну, дзвоніть, – запропонувала йому урочисто.

– І що буде? – запитав Ігор Свиридович, не розуміючи, якої несподіванки ще чекати.

– Нічого, нам просто відкриють. Звикайте до самостійності в звичайних побутових діях.

Їм відкрила жінка поважного віку, і Ігор Свиридович зрозумів, що це хатня робітниця, тому привітався, слухняно віддав їй свій верхній одяг і пройшов за Тетяною в одну з кімнат.

– Це ваша кімната, відпочивайте, – ніби вони знаходяться в Славгороді, сказала Тетяна. – Бачите, тут є простора лоджія, але я вам не раджу виходити на неї. Холодно і взагалі у вас може запаморочитися голова. А ось телевізор і шафа з книгами. Можете подрімати на дивані. Я зараз скажу Вірі Олександрівні, щоб вона постелила тут. Вечеря о шостій. Що вам приготувати?

– Зовсім не те, що було на нашому хуторі, правда? – пожартував Ігор Свиридович, показуючи навколо себе. А потім додав серйозніше: – Таню, дитино, – при цьому у нього зволожніли очі. – Які в мене можуть бути побажання? Роби все як знаєш, а я поволі приходитиму до тями. Спасибі за все. Але для чого ти зняла таку дорогу квартиру?

– Заспокойтеся, це квартира моєї подруги, вона нам нічого не коштує. І ви розташовуйтеся, як вдома, без оглядки на будь-кого і будь-що.

На вечерю Тетяна приготувала печені шампіньйони з приправою зі смаженої цибулі з морквою і голубці з м’ясом і рисом в томатному соусі. Алкогольних напоїв не було – вона їх не визнавала за корисні, тим більше після такого тяжкого лікування, яке обом довелось перенести. А після їжі запропонувала насолоджуватися звичайними соками, тільки високого ґатунку. Знайти теми для розмови вдалося не зразу, адже старі, пов’язані з лікарняними клопотами, – відійшли. А говорити про повернення додому було нечемно, бо з боку Ігоря Свиридовича це б виглядало примітивною невдячністю, а з боку Тетяни – бажанням скоріше спекатися підопічного. Тому перекидалися репліками про те, що бачили на екрані телевізора, обговорювали новини, і почувалися дещо напружено. Обоє чудово розуміли, що Ігор Свиридович має безліч запитань до Тетяни, які йому дозволялося задати по праву присутності поряд неї. І відповіді на них вона могла б дати більш-менш розгорнуті, бо він завжди був надзвичайно делікатним у виявленні цікавості, а Тетяна – шанобливою у ставленні до нього, і ніколи не відмахувалася пустими побрехеньками.

Місток до бесіди, яка задовольнила б обох, виявився простим і безхитрісним, як усе велике й непідробне. І небезпечним, як будь-яка приховувана правда.

– Ти не нудьгувала сама у великому місті, поки я лікував зір? Тобі тут довгенько довелося заради мене томитися.

– Ні, я відвідувала театри і своїх знайомих, до речі, зустрілася з Нелею Потомакою. Пам’ятаєте Костю і його пошуки позашлюбної дитини Лізи Паперовської?

– Угу, – встромивши очі в стіл, мугикнув Ігор Свиридович.

І Тетяна відчула у тому звуці якусь небайдужу своєму співрозмовникові вагомість, ніби він весь час пам’ятав ту розмову і чекав, коли вона йому розповість про свої пошуки. Як вона могла не подбати про суто людську цікавість, абсолютно пробачну в його стані, коли фізичні резерви використовуються не сповна, коли жахливо звужує коло інтересів обмежений доступ до інформації, а брати участь у житті оточуючих людей потреба не щезла? Як вона могла бути до такої міри зневажливою, щоб не повідомити продовження нехай простої ситуативної історії, розпочатої в його присутності, причому за її власною гарячою ініціативою, що не могло не впасти йому в око? Непростимо, осудливо!

– Неля виявилася відчайдушною дівчиною і чуйною подругою, – розпочала Тетяна. – Та ще й вельми вигадливою на те, щоб заховати у воду кінці своїх пригод. Уявляєте, вона підбила подругу, оцю саму Лізу, відвідати одну вечірку, а після неї – залишитися ночувати з шанувальниками, обраними кожною з них собі до пари. Дівчатка мали апетит нівроку собі, бо зазіхали на таких хлопців, як відомий тоді естрадний діяч Юрій Вспишкін.

– Тобто, – перебив Тетяну Ігор Свиридович, – Костя не є батьком тієї дитини, так? Коли народилася дівчинка?

– Дівчинка народилася у вересні, а Костя розлучився з Лізою на початку серпня. Батьком дівчини є Юрій Вспишкін.

Раптом Ігор Свиридович скочив на ноги й заходився крокувати по кімнаті, він нервово м’яв руки, мимоволі здвигав плечима, коротше, вів себе дивно. Але не зважав на це уваги, бо буквально не знаходив собі місця. Здавалося, він зараз схопить своє манаття й подасться кудись щось з’ясовувати чи шукати.

– Як ти взнала про день народження дівчинки? Ти знайшла її? Де вона?

– Що вас стривожило? – запитала з щирим нерозумінням Тетяна.

Вона розповіла йому далеко не всі новини й збиралася повідати ще дещо, щоб хоч трохи облегшити той хрест, який несла. Чітко не знаючи, як це зробити, все-таки стреміла сповідатися бодай на відсоток. І ось зараз, відповідаючи на щойно поставлені запитання, мала змогу цілком непомітно й майже безпечно досягти цього. Але щось знову насторожило її: чи то була якась ненатуральна реакція слухача, чи внутрішній вартовий загальмував взятий нею розгін.

– Так, я знаю про доньку Лізи Паперовської і Юрія Вспишкіна, Ї сказала вона. Ї Але що толку? Це все – тіні. Сердешна Ліза Паперовська нещодавно померла, а Юрій Вспишкін загинув ще у вісімдесят шостому…

– Звідки це відомо?

– Про що?

– Про нього?

– Не знаю… Я десь чула, зрештою це було ще в дитинстві. Тому, може, я й помиляюсь.

– А їхня донька?

– У неї все гаразд, – раптом сказала Тетяна. – Має чоловіка, спеціальність, статки…

Ігор Свиридович набрав повні груди повітря, різко видихнув його малими порціями, роздуваючи при цьому щоки, мовляв, так-так-так, он воно що. Здавалося, він щось вивіряв у собі чи на щось одважувався. Але невдовзі те відчуття зникло, перед Тетяною знову опинився просто чоловік, зворушений чиїмись непростими долями, до яких мимоволі доторкнувся.

Однак час од часу він скоса поглядав на неї, випромінюючи світлу, якусь радісну недовіру. Він неначе завис у чеканні ще чогось, ще якихось слів, продовження казки про неймовірні збіги, зустрічі й події. І це було зрозуміло – ошелешення після перевтілення з сліпого чоловіка, загубленого в покинутому придніпровському хуторі, на благополучного й здорового чоловіка, який знаходиться зараз в одному з найкращих місць на світі, не проходить в одну мить. На це потрібен час.

На все потрібен час, Ї плекала свою тиху зажуру Тетяна, Ї і пояснення, – додала собі подумки вона. Інакше Ігор Свиридович так і не зрозуміє, що насправді потрапив у казку і має право на всі дива, які з ним відбуваються. Він просто сприйматиме подальше так, що його хтось облагодіяв, і псуватиме собі характер від постійного відчуття приниження. Ні, дорога моя, він на таку жорстокість не заслуговував.

Але що вона могла пояснити Ігорю Свиридовичу, загалом чужій людині, як на офіційний погляд? Що вона виросла без батьків і що їй завжди їх не вистачало, що їхнє з Любов’ю Петрівною ставлення до неї розтривожило її, зачепило давно готові до відгуку струни, обдало її давно очікуваною ілюзією, що вона знайшла своїх рідних? Як сказати про те, що вона ввійшла в пору, коли хочеться опікуватися кимсь, взяти під захист дорогих серцю людей, пестити їх і робити щасливими, і про те бідне серце, яке невпинно шукає їх десь поблизу себе, прагнучи розкритись їм і боячись помилитися? Все це жіноча сентиментальність, якій не місце в нинішньому раціональному й жорстокому світі і яку вона не шанувала, вважаючи ознакою слабкості. Діло – роби, слину – не розпускай! – наказала вона собі. І взагалі – час відпочивати.

9

Ранок наступного дня розпочався безгрішним сяйвом сонця, прозорим повітрям, легко паруючою над землею імлою, як буває тільки ранньої весни, коли всі сніги вже сходять і несміливо наступає перше тепло. Навіть безхмарне небо голубіло якось не по-зимовому ясно, й хрусткий морозець вписувався в загальну картину, не псуючи оманливі відчуття, що настає оновлення. Таке рідко буває в московських груднях.

Цей день Тетяна й Ігор Свиридович мали ще провести в Москві, а назавтра від’їжджати додому, в Славгород. Якихсь конкретних задумок у Тетяни не було – відвідувати театри й музеї її підопічному було ранувато, як і навантажуватися будь-якими сильними враженнями, не тільки зоровими. Він ще не окріп фізично після операцій, не вжився заново в давно забутий спосіб життя зрячої людини. Тому вона після сніданку знову вибрала для нього необтяжливу автомобільну прогулянку по Москві і ближніх околицях.

Спочатку вони проїхали в Ізмайлове, де вийшли й прогулялися навколо Мостової вежі, а потім проїздом оглянули деякі архітектурні реліквії, зокрема церкву Святої Трійці на Грязях, Храм Христа Спасителя, церкву Козьми й Даміана на Покрівці, побували також на Патріарших Прудах і на площі Європи, милувалися всім, що траплялося дорогою. Але оскільки просили водія вибирати найменш завантажені транспортом маршрути, то і не мали чіткого плану відвідувань визначних місць.

Поїздка проходила в мовчанні, бо над ними тяжіла вчорашня бесіда – своєю багатозначністю і незавершеністю. І обоє розуміли, що завершити її так, як прагне того вибаглива й капризна душа, не можна. Хоч обом хотілося виговоритися, вилити з себе задавлений біль і застарілу скаргу, але цю спокусу вони легко переборювали в собі, до чого давно звикли. Пекельнішим було відчуття, що проявлена ними сила волі й стриманість шкодить іншому, і саме воно позбавляло спокою. Ігор Свиридович усвідомлював, що дуже зобов’язаний Тетяні за її клопоти про нього і мусить підставити їй плече там, де може. Щось її непокоїть, щось примушує супити брівки й прикушувати язика там, де вона воліла б щасливо пощебетати. А він – ні пари з вуст. Ні, треба дати їй шанс позбавитися того, що її гнітить. Тетяна ж з неменшою мірою каралася тим, що своєю мовчанкою ставить Ігоря Свиридовича у двозначне становище чи зубожілого родича, чи своєї ляльки.

Пусті ввічливі фрази, якими вони зрідка обмінювалися, почали віддаляти їх одне від одного, і довіра, з таким трудом досягнута в спільній боротьбі за виживання, – найцінніше надбання і найважчий подарунок долі – почала зникати, руйнуватися їхніми власними зусиллями.

– Завтра ми будемо в дорозі, – сказала Тетяна, коли вони відпочили після обіду і знову сиділи у вітальні перед телевізором.

– І навкруги будуть чужі люди, – додав Ігор Свиридович. – А мене мучить одне запитання, і я не зможу задати його тобі.

– Може, задасте його вдома, якщо вас зараз щось стримує?

– Вдома тим паче я його не задам, – сказав Ігор Свиридович і, побачивши запитальний погляд Тетяни, додав: – Є причини.

– Нам ніщо не завадить поговорити сьогодні.

– Тоді скажи, для чого тобі знадобилося займатися клопотами Кості, шукати Лізину доньку?

– Мені нікому це сказати… – почала Тетяна. – Я опинилася в складному становищі, і втратила спокій звідтоді, як з’явився оцей Костя. Я тоді одразу зрозуміла, що йдеться про мене. Справа в тому, що… я її донька.

– Ти??? Ти… Лізина донька. А чого дивуватися? Я це ще тоді це запідозрив, – видихнув із себе ощасливлений чоловік.

– Згодом я подзвонила Кості і він мені дещо повідомив, що зліквідувало будь-які сумніви, зокрема він сказав, що Проталіна – це дівоче прізвище Лізиної мами. Ну, а Неля розказала про тата. Отак.

Тетяна спитуюче подивилася на слухача, на якому тепер не здригнувся жодний мускул. Вона була в захопленні від цього, розуміючи, яка неординарна людина сидить поряд неї.

– Кажіть, – коротко сказала Тетяна.

– Про що?

– Не зважуєтеся? Гаразд, тоді я продовжу. Ви самі помітили, що у мене було тут доволі вільного часу. Отож після розмови з Нелею, я згадала вашу реакцію на розповідь Кості. І це змусило мене піти в бібліотеку й продивитися підшивки старої періодики, де є фото успішного Юрія Вспишкіна. Я була в навчальному закладі, який він закінчив, і ознайомилася з його особовою справою. Я відвідала кіноархів документалістики і кіновипусків новин тих років. Я досконально вивчила зовнішність і манеру поведінки молодого Юрія Вспишкіна, його жести й пластику, взнала про його характер, уподобання й таке інше. Мені неважко було підключити фантазію й уявити, яким він може бути зараз, як виглядати, що робити, якщо, звичайно, він живий.

– Чим ти пояснювала таку цікавість до цієї постаті? Ї занепокоївся слухач.

– Тим, що пишу дослідження про його творчість. Не хвилюйтеся, я маю лист-клопотання про сприяння мені у цих пошуках. Я запаслася ним через своїх знайомих з МДУ. Є в мене такі знайомі.

– Ти вмієш тримати язик за зубами? Бо я хочу бачити живими тебе й свою дружину.

– Хіба ви не переконалися в цьому?

– Я і є Юрій Вспишкін. А відтак ти – моя донька. – Тетяні здалося, що зараз вона втратить владу над собою, вчинить якусь слинтяйську дурість, але зусиллям волі вона примусила себе стримуватися. Адже наразі прозвучало те, про що вона знала майже на сто відсотків. – Так, виходить, я твій батько, радій чи плач, але не осуди – так сталося, Ї сказав Ігор Свиридович. Ї Пробач.

Ще ніколи Тетяна не прокручувала в думках своє життя з такою швидкістю, ще ніколи не знаходила так багато відповідей на запитання, котрі довго здавалися їй безнадійними. Ні, доля таки милостива до неї.

– Як ви розумієте, я про це здогадалася. Але не хвилюйтеся, – сказала Тетяна, говорячи останні слова більше для себе. – Все дуже добре, – тепер вона скочила на ноги, а потім засміялася, що їхня розмова починає скидатися на якусь недостойну сильних людей мелодраму, і знову сіла. – Я мусила б раніше зрозуміти, що ви брали участь у бойових діях, де й отримали поранення. Це ж так?

– Так, я згодом тобі все розповім.

– Потім, потім. Значить, звідси й ваше несправжнє ім’я. Я молодець, я знайшла вас…

Ігор Свиридович зберігав спокій, здавалося, він не переймався тими емоціями, що володіли Тетяною.

– Про твоє існування я нічого не знав. Але у нас з дружиною була своя донька, роком молодша за… за тебе, Таню. Ми її… тобто через наші неприємності ми втратили зв’язок з нею, і не знаємо, де вона є і як склалося її життя. І знову ж через необхідність приховувати своє справжнє ім’я не можемо розпочати її пошуки, не можемо самі ризикувати і заради свого батьківського егоїзму наражати її на небезпеку, – говорив Ігор Свиридович. – А тепер ти – моя щасливо знайдена неочікувана позашлюбна дитина – знаходишся поряд, ти взяла нас під своє крило, а друга моя донька, може, десь микається в горі-нещасті. Любов Петрівна, як узнає щойно виявлену нами з тобою правду, не простить мені. Але це півбіди, головне, що вона зведеться нанівець.

Тетяна подивилася на нього, наче вперше побачила. Так, він звичайна людина, з плоті й крові, йому болить те, що й іншим, він розривається між давнім бажанням знайти свою рідну дитину й страхом наразити її й себе на небезпеку, розкривши своє справжнє ім’я. Адже були дуже вагомі підстави його змінити. Це ж тортури, з цим не можна жити, він не витримає! І тільки тому, що вона чистоплюйка, причому вибірково: для себе збрехати можна, а для рідного батька – зась, тут на заваді стоїть її сумнівна чесність. І Тетяна зважилася.

– Тату, рідний, ви не дослухали. Я молодець, бо знайшла вас… з мамою.

– Як? – Ігор Свиридович зблід, і Тетяна по-справжньому злякалася.

– Триматися! – прикрикнула вона. – Ми ще на фронті! – продовжила жартівливо, коли побачила, що її тато потягся до склянки з водою, відпив ковточок і опанував себе.

– Про що ти кажеш? – він звів на неї благальний погляд, як на ікону.

– Я Уля, тату.

– А Таня де? – розгублено запитав Ігор Свиридович, не бажаючи втрачати ні крихти щастя, наче вона зобов’язана була знати все про всіх.

Але ж вона-таки дала зрозуміти, що знає про Тетяну, про її матір, дату народження. То мусила казати правду до кінця.

– Що ж, у моїй шафі теж є свої кістяки, – сказала вона, вставши й ніяково посміхаючись. – Я привласнила Тетянине ім’я, бо змушена була уникати небезпеки, яка мені загрожувала від одного чоловіка. так сталося. Але тепер той чоловік знак. Вибачте і ви мені. Таня загинула в тій автоаварії, після якої я приїхала до вас лікуватися. Вона лежить на славгородському цвинтарі під коротким ім’ям Галина. Слухайте, як все було, – і вона довго розповідала йому про себе, про те, як здогадалася, що її хтось веде по життю.

Вона казала, що це сталося тоді, коли в неї вкрали гроші і документи і на її горизонті виник В’ячеслав Омелянович Бурцев, запропонувавши у зв’язку з цим змінити прізвище.

– Це був дві тисячі перший рік? – перепитав Ігор Свиридович. – Молодці хлопці! Якраз я потрапив у вир бойових дій і став персоною, особливо небезпечною для своїх рідних. От вони принагідно й подбали про нове ім’я для тебе. Але як вчасно тебе пограбували, моя дівчинко! Що не кажи, а інколи таке горе грає нам на руку, – рідів він далі. – Так ось як його звати – В’ячеслав Омелянович Бурцев. Цей чоловік, очевидно, спеціально супроводжував тебе у поїздці до Москви, він мав таке завдання від моїх товаришів. Але я нічого про це не знав.

– Так, я, звичайно, теж всього не розуміла, але те, що на моєму горизонті цей чоловік з’явився не випадково, згодом все-таки второпала. А потім, як варто припустити, по зарані обміркованому плану знайшовся і мамин дядя Георгій Аполлонович Фінтіктіков.

– Он як?

– Коли з нього зажадали викуп за вас, він відразу погодився і почав розробляти план операції. Але ви з мамою встигли втекти з полону, і бандити не змогли представити йому докази, що ви живі. Тоді всі й вирішили, що вас стратили. Але бандити, відчувши великі гроші, від дяді не відставали, і він змушений був переховуватися в еміграції. А скоро за тим, не витримавши натиску горя, померли мої бабусі, і мене здали в школу-інтернат. Через своїх знайомих дядя опікувався мною, але дуже обережно.

– А зараз він де?

– Немає, помер. Але оце все, – Тетяна розвела руками, – його спадок. Він заповів мені все, що мав. Так що вам з мамою більше немає про що клопотатися.

Назад поїзд не їхав, а повз – так здавалося зачудованому Ігорю Свиридовичу, якому не терпілося ощасливити свою любу Надійку, тобто Любов Петрівну. Нічого не вдієш, ці імена вже назавжди приросли до них, як ім’я Тетяна приросло до Улі.

– Але це я тільки на Україні самозванка, – заперечила Тетяна. – Можна було б відмовитися від життя під двома личинами, все відкинути й забути, виїхавши в Москву під своїм справжнім ім’ям і зі справжнім паспортом на ім’я Улити Геннадіївни Омахіної, бо на нього оформлена дідова спадщина. Але ж Грицько… Він – моя половинка, а наш шлюб зареєстровано на Проталіну Тетяну Іванівну. Жах!

– Коротше, ти – аферистка, – пожартував Ігор Свиридович. – А чим займатиметься таємна спадкоємиця одного з найстаріших олігархів Росії, страшенно заможна пані з вищого світу Москви в далекому українському селі Славгороді? Чи не буде їй там нудно?

– О, там у нас сила-силенна роботи, тату! – засміялася Тетяна. – Почнемо з того, що збудуємо гарний дім для одиноких людей похилого віку, і цим отримаємо прощення за свої гріхи.

– Згоден. А потім?

– А потім будемо допомагати їм жити, адже це найвище щастя – бути корисною для тих, хто тобі довіряється.

Дивно, – подумав Ігор Свиридович, – вона ще така молода, а вже зрозуміла сенс життя, це неймовірно.

– Ти зазнала багато труднощів, так? – він запитав те, про що вже здогадався, але йому подобалося слухати свою доньку – розумну і щиру. А ще – щедру на відвертітись.

– Довелося…

– Який же ти висновок зробила з пережитого?

– Висновок? – перепитала Тетяна здивовано. – Ніякий, треба жити.

– Зрозуміло. А як жити, доню?

Тетяна замислилася, мимоволі вертячи в руках серветку. Вихоплене з її грудей зітхання свідчило, що вона чимало могла б про те сказати, але не все варте узагальнення. Вона шукала найлаконічнішу відповідь.

– Я зненавиділа пристрасть, будь-яку, навіть найніжнішу. Це пагуба.

– Але ж без неї неможливо жити! – сплеснув руками Тетянин тато. – Як же без пристрасті кохати, займатися улюбленою справою?

– Саме без пристрасті, – вперто повторила Тетяна. – Бо я навчилася розрізняти в людях і речах душу і любити її.

– Душа… – багатозначно проказав Ігор Свиридович, похитавши головою, і нарешті вдовольнився бесідою.

До людей підступав новий рік, і кожен, не віддаючи тому звіту, підводив підсумки пережитого і накреслював собі подальші плани. Наші герої не були винятком з цього правила, і зараз, коли в їхній бесіді запанувала мовчанка, вони обоє солодко мріяли про майбутнє.