Текст книги "Аферистка"

Автор книги: Любовь Овсянникова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц)

– Гришо-о! – закричала Ірина, бачачи, що їй будуть непереливки. – Вийди до нас, скрути свою босячку. Де ти її викопав, ганьбу на свою голову!

Переляканий Грицько розтяг жінок в різні боки.

– Чи ви подуріли… – пихтів він од натуги, утримуючи Карину. – Чи вас скажений собака покусав… – приказував, відштовхуючи од себе Ірину.

– Підожди, підожди, – пообіцяла йому дружина. – Будуть тепер тобі й собака, й кішка.

– Я тебе однаково звідси виживу! – кричала вже од своїх воріт Ірина. – А ти, Грицю, телепень туполобий, ще мені дякуватимеш!

Кажуть, що речами й учинками щирої жінки керує Бог. Може, й так.

3

Оце так-так… Кожен по-своєму бачить світ і ставиться до нього.

Але Карина вважала за приниження дутися чи в інший спосіб демонструвати чоловіку свою образу. Вона просто його не помічала і жила своїм життям.

– Я завтра поїду до Дніпропетровська і пробуду там деякий час, – сказала йому через декілька днів після бійки з Іриною, затягуючись сигаретою прямо в кімнаті. – Попереджаю для того, щоб ти мене не розшукував.

– Я тебе просив не курити в хаті. Тобі що, важко вийти на вулицю? – буркнув Грицько.

Він щойно повернувся з роботи і тепер невесело вечеряв, обстрілюваний дружининими поглядами, мов шрапнеллю. Мовчанку він переносив кепсько, йому кортіло зірватися на дорікання Карині, на якісь пояснення.

– Пішов на хрін, нудило, зі своєю хатою.

– Чого ти там не бачила? – Грицько відсунув тарілку з холодним борщем і підвищив голос: – І хто тебе там жде?

– Гриню, – зверхньо посміхнулася Карина і скуйовдила йому волосся. – Чи ти, бува, не ревнуєш? – запитала вже примирливо. – До подруги хочу поїхати, поки зло на тебе перейде. І твої коханки тим часом заспокояться.

Вона дістала свою телефонну книжку, щось виписала з неї на папірець і поклала той папірець на стіл, притиснувши попільницею.

– Залишаю номер телефону, – пояснила. – Скучиш, подзвониш.

Ну, не битися ж нею!

Телефон «подруги» не відповідав ні через день, ні через тиждень. Карина як у воду канула. Грицько вже подумував, щоб заявити в міліцію про зникнення дружини, коли вона згадала про нього сама, подзвонила.

– Не турбуйся, – привітно туркотіла в трубку. – Я тут знайшла гарну роботу.

– Де ти є? – хвилювався Грицько. – Повертайся додому!

– Алло? – Карина робила вигляд, що не чує його. – Я влаштуюся з квартирою і заберу тебе в місто.

– Де тебе шукати? – безрезультатно допитувався чоловік, перебиваючи її. – Приїзди додому! Я дуже хочу тебе бачити!

– Ну, все. Бувай!

Востаннє вона подзвонила нескоро і попередила, що по її речі приїде брат, а він, Грицько, нехай подає на розлучення, якщо бажає, бо вона до нього не повернеться. Хай подякує їй, що вона така чесна, рахується з ним, оце клопочеться про нього. А у неї все гаразд. У неї починається нове життя.

Вірніше, продовжується старе, подумав Грицько, не забувши в думках подякувати Ірині, що вона своєю витівкою підштовхнула Карину до від’їзду. А то затяглася б оця катавасія не на тижні, а на сміх курям – курортна дружина паплюжила б його тут невідомо скільки. А так люди нічого не бачили, а що почули – те забули.

Звичайно, розлучення Грицькові дали без затримок, тепер тільки гроші плати, і все тобі зроблять вчасно. Гострота сорому до того моменту в ньому вляглася, бо найбільше він переживав у перші місяці Карининого від’їзду, коли у нього єхидно запитували:

– А де це твоя чорнявка? Щось її давно не видно.

– До родичів на гостини поїхала, – одбріхувався Летюк, хоч і розумів, що йому не вірять.

Він склав Каринині речі в ящики з-під бананів і виніс їх в літню кухню, де в нього була чистенька комора для речей, що вийшли з ужитку. Там вони й понині знаходяться, ось вже декілька років. Нехай лежать, грець з ними.

4

Кажуть, що речами й учинками щирої жінки керує Бог. Може, й так.

– Гришо, – хтось постукав у одвірки, коли він сидів з відкритими дверима, не вмикаючи світла, й дивився «Слабое звено». Йому подобалася ведуча – гарненька дівчина, яка чомусь дуже хотіла бути кістлявою мегерою.

«Кепсько у неї виходить, – думав він мляво, – не натурально. Здається, що зараз вона розсміється й перестане кривлятися. От би собі знайти таку, щоб строгенька була, але не по-справжньому, а для вигляду. Як оця».

Він не звернув уваги на стук, замрівся.

– Гришо, ти вдома?

– Ага! Хто там? Заходьте.

В хату зайшла Клавка Солькіна – підстаркувата, негарна дівиця. Ходили чутки, що вона декільком чоловікам робила пропозиції оженитися на ній. Вибирала кандидата в чоловіки, міряючи по собі – до благополучних і перспективних одинаків не лізла. «Дурною її не назвеш і за розум не похвалиш. Зрештою кожен влаштовується, як може. Ой, Господи…» – зітхнув Гриць..

– Що тобі, Клаво? Заходь, не бійся, – впізнавши голос, одізвався лагідно, щоб не наполохати жінку.

– Ти, той… Чого сам сидиш? – збиваючись, почала вона здалеку. – А я думала, тебе вдома немає.

– А чого тоді йшла?

– Хтозна… – Клавдія замовкла.

Невже вона свататись до мене прийшла? Оце дожився! Треба щось робити. Хвате вже жити бовдуром, – промелькнуло у Грицька в голові.

– …обом не солодко, – тим часом уже розвивала вгадану господарем думку гостя. – Ти тут сам, а я там сама. Чого? Коли можна разом. Га?

Воно у тюхтіїв завжди так. Сидять-сидять, ні на що не зважуються, а вже як трапиться щось екстраординарне, тоді – раз і все. Не те, щоб наступного дня, але скоро після візиту Клави Солькіної, аби не бути посміховиськом у селі, Грицько привіз із Синельникового Світлану, з якою його звели випадкові знайомі. Світлана працювала в районному архіві, і за відгуками тих, хто давно її знав, була гарна, порядна жінка.

Коли Грицько завітав з патяканням про шлюбний експеримент, вона ніяковіла й тушувалася, проте одразу зголосилася спробувати влаштувати спільне життя.

– Звичайно, – відповіла без ураженого самолюбства. – Я теж не хочу мати зайві штампи в паспорті в разі невдачі.

У Славгород вони приїхали проти вечора. Біля своїх воріт Грицько зупинився, щоб відкрити ворота, а Світлана вийшла з машини і стала неподалік, наче чекаючи, що він її за руку заведе у свій двір.

– Заходь, не соромся, – підштовхнув Грицько її до хвіртки, і в цей час його відволік чийсь голос. – Сміливіше, ходи в хату, – ще раз запросив Грицько, відкриваючи перед жінкою хвіртку, і повернувся до того, хто його окликнув.

То був Сашко Бігун, у якого Грицько інколи купував молоко.

– Ну? – очікувально зупинився Грицько перед ним, не розуміючи, чого у Сашка голос такий хрипкий став, що він його не одразу впізнав.

– У тебе немає аспірину? Температура піднялася, палить всього. Знову ангіна підхопилася.

Бігуни жили неподалік, так що їх цілком можна було назвати сусідами. Причому гарними сусідами. Бо були вони з дружиною тихими і роботящими. Щоправда, Сашко таки часто хворів, а його Оксана, дебела здорова молодиця, до якої ніяка холера не чіплялася, ну ніяк не зналася на ліках. Так ще ж більше того – у неї руки не стояли навіть доглянути хворого. Грицько навіть мав клопіт ставити Сашкові гірчичники, робити компреси, розтирати мазями. Немає ідеальних жінок, ні, навіть не кажіть про них…

– Ой, тебе аж трясе всього, – зауважив Грицько, придивившись до Сашка. – Та чого ж ти швендяєш у хворому стані, хай би Оксана прийшла. Аспірин? – перепитав він. – Заходь, я подивлюся.

Грицько залишив машину за ворітьми, щоб не примушувати несподіваного пацієнта мерзнути на вулиці, і поспішив з ним в хату, де вже освоювалася його нова подруга.

– Познайомся, це Світлана.

– Доброго здоров’ячка, – привітався сусід, тут же намотуючи на вуса, що воно й до чого.

Ліки знайшлися швидко.

– Попий ще бісептол з ністатином. Що той аспірин? – порадив мимовільний лікар.

– Як скажеш, – довірливо погодився Сашко.

Грицько знайшов інструкцію до бісептолу, для гарантії додатково розтлумачив сусіду, як він має лікуватися, і вивів його з двору, повернувшись до машини.

– Чекай, – погукав Сашко майже від своїх воріт. – Ця жінка, здається, не тутешня?

– А що? – здивувався Летюк, що у тихого Бігуна хвороба не відсторонює цікавість.

– Гарна молодичка. Де ти її взяв?

– По газеті виписав, – пожартував Грицько. – Тобі що з того?

– Боюсь лікаря свого втратити. Раптом вона загнуздає тебе так, що нічого іншим не залишиться.

Світлана між тим освоїлася в нових стінах і зустріла Грицька веселим блиском в очах.

– Завтра ж вибілю в хаті! – сказала, як тільки він переступив поріг.

І Грицько, ніби раніше в нього очі були зав’язані, після цих слів згадав, що бозна коли прибирався в помешканні. Опустився! Боже, яка ганьба, – картався, оглядаючи припорошені пилом стіни, чого раніше не помічав.

– Завтра не треба, – сказав, намагаючись зберегти в голосі солідні нотки, мовляв, знаємо, що робимо. – Прикупимо дещо, а з неділі поклеїмо шпалери. Я просто не встиг, – збрехав він.

А вранці гостроязика Дарка Гніда облаяла його за нове оженіння біля колодязя, та ще й сповістила приголомшливу новину про Тетяну Проталіну. Таке витримати, то треба мати міцні нерви .

Нещасній Світлані з першого дня не поталанило. Бо ледве вона виткнулася у двір, як на неї кібцем накинулася донька поштарки Ірина, яка з віком помітно нахабніла. І хоч звідтоді, як од небораки Летюка дала дьору Карина, Ірина встигла вийти заміж, стати дружиною Петра Змієвського і навіть двох дітей народити, але дух опікунства над сусідом її не полишив.

– О, ще одна приперлася, – сказала ще від воріт, затим відхилила хвіртку і ввійшла у двір. – Здрастуйте, – чемно поздоровкалася, побачивши, що на звук її голосу господар і собі висунувся з хати. – Кажу, ще одна приперлася.

– Це ти про себе? – у тон їй запитав Грицько.

– А ти не задирайся, іди в хату й зів’янь. Я з оцією персоною розібратися прийшла.

– Залиш нас, Гришо, – попросила Світлана. – Все гаразд, не хвилюйся.

– Чемна, – констатувала Ірина. – А ти знаєш, хто твою попередницю звідси наладив?

– Ні, але мені не цікаво те знати.

– Даремно. Так зарубай собі на носі – то була я, – Ірина по-домашньому всілася на ослоні, вритому під хатою, простягла ноги, як те часто роблять жінки, втомлені фізичною працею.

– А яке вам діло до Гриші? Ви йому хто? – тихо запитала Світлана.

– Я йому ніхто. А лізу в це діло, бо знаю, що з нього толку не вийде. Їдь, жіночко, звідси, не забирай у мене час.

– Зрозуміло, – Світлана беззвітно переставила щойно принесене Грицьком відро з водою з ослону на землю і теж присіла. – А якщо не поїду? – запитала, ні на кого не глядячи.

– Може, й не сама поїдеш, а тебе відвезуть звідси інші, хтозна. Зрештою, то не принципово. А от що ти йому не пара, це факт.

– Я бачу, ви така знаюча людина. Чому ж досі підходящу пару йому не знайшли?

– Знайшли, не пащекуй і не заїдайся зі мною. Визбируйся хутенько, щоб до ночі твій дух тут вивітрився.

З тим Ірина пішла додому. Слава Богу, подумав Грицько, проводжаючи її поглядом з вікна. Щось вона сьогодні смирна. Як зговорилися, кляті баби! То не потрібен нікому, а то, як привіз жінку, так очі їй виїдають. Грицько вирішив, що ввечері піде до тітки Флори і поговорить про Іринину поведінку. А може, навіть з Петром, її чоловіком, потолкує. Нічого, все влаштується.

Але ввечері йому було не до того. Бо щойно смеркалося, як пролунав дзвінок телефону.

– Можна Світлану? – запитав культурний жіночий голос, який, проте, видався Грицькові знайомим.

– Можна, – Грицько розгублено повернувся до жінки. – Це тебе запитують.

Та взяла трубку і хвилини зо дві слухала, поволі бліднучи, а коли зробилася такою, як сніг, враз покрилася червоними плямами і натиснула на важіль.

– Ні, Гришо, пробач, я такого не витримаю. Відвези мене негайно назад.

– Потерпи, я все владнаю, – розгублено промовив Грицько. – Хто тебе потурбував? Я не запитую, що казали, бо то все дурниці. Я хочу знати, хто втручається до нас з тобою. Я приводу нікому не давав, повір.

– Розбирайся без мене, а я почекаю, – категорично налаштована Світлана почала збирати те, що встигла вийняти з пакунків. – Та й на роботу мені звідси добиратися незручно, далеко, – почала між тим вишукувати додаткові приводи для обґрунтування свого рішення.

До Синельникового було не більше тридцяти кілометрів, а подарований колись «мерседес», який так і залишався у Грицька, бігав прудко й безвідмовно.

– І все-таки не квапся, – запропонував він, зрозумівши, що Світлані по телефону хтось наговорив не просто дурниць, різної нісенітниці, а ще й погроз. – Давай ще одну ніч переночуємо, а вранці воно попустить.

Жінка тільки заперечливо похитала головою і взяла заново запаковану валізу.

Отак Гриць знову залишився сам, навіть не взнав, хто вчинив акт телефонного тероризму. Намагався по пам’яті пригадати голос та ідентифікувати його, але в нього нічого не виходило. Підозрював, що то Клавка Солькіна помстилася йому за відмову одружитися на ній, але не впійманий – не крадій.

І знову потяглися самотні дні, хоч їхню монотонність тепер розбавляло очікування. Летюк намагався не думати про те, але від правди сховатися не міг – він хотів побачити Тетяну Проталіну. Невже вона так дуже кохає його, що зважилася на серйозні випробування для свого здоров’я? Але й характер має! Цікаво, якою вона буде після операції?

Це весна, це просто весна, – казав собі Грицько, притлумлюючи якесь незрозуміле нетерпіння в душі, наче він ждав чогось страшенно намріяного.

Розділ 3

1

Люля проснулася від яскравого сонячного проміння, що падало на неї з вікна, і за звичкою, котра встигла за останні роки всотатися в її кров, спочатку прислухалася. Навкруги, якщо відкинути стукіт коліс і все, пов’язане з рухом потяга, стояла тиша. Навіть Тетяна рівномірно сопіла, ніскільки не хвилюючись від того, що сьогодні має вперше показати знайомим своє нове обличчя, ще не зовсім готове до розглядин. Це була не тривожна тиша очікування щастя чи горя, не могильна тиша втрачених надій і безвір’я і не напружена тиша небезпеки, яка чатує на когось. Ні, це була тиша спокійного, безбуремного життя, де є всього потроху, вірніше, де немає будь-яких пристрастей, надлишку чого б то не було. Люля всміхнулася: зрештою, це просто тло, на якому розігруються події. Бо подія – це щось таке, що вирізняється з монотонності й рутини. По всьому, наразі це тло сприятливе. І це добре. А ось які події на ньому проявляться, хтозна.

Невже справді відірвалася? – вкотре промайнуло в думках. Невже вдалося вціліти та ще й з повністю збереженими грішми? Ніби вторуючи тому сумніву, який ховався в бринінні отих «невже», найчастіше вживаних за оптимістичних обставин, під грудьми виник сисний холодок. Рано запитувати про те, ой рано! Люля відігнала від себе бажання вдатися до поетапних висновків. Треба спочатку вийти з потяга, загубитися в натовпі. А потім… За цим вона зрозуміла, що відтепер отак буде постійно: зараз треба подбати про оце, а потім…

Зовсім не зайве припустити, що Дидик вирахує цей маршрут, неочікуваний навіть для неї самої, і з’явиться на пероні в Дніпропетровську прямо перед вагоном з квітами в руках: «Дорога, я завинив перед тобою. Пробач». Розіграє на людях спектакль, постарається вкотре розвіяти її недовіру, приспати пильність, а потім придушить в темному кутку, як і планував раніше. Це ймовірно відсотків на двадцять, і може пояснюватися його диявольською кмітливістю або тим, що хтось із спільних знайомих бачив її біля цього потяга. Для реалізації такого «щемливого побачення» йому тільки те й треба, що доїхати сюди раніше за неї, що легко влаштувати швидким потягом прямого маршруту сюди зі столиці, літаком чи автом. Зате на інші вісімдесят відсотків можна припустити, що вчора після леривону, якого вона йому підсипала в чай від душі, він спав би навіть при гарматній стрілянині. Ні, от бридота: планував її вбити найближчими днями – під час поїздки до Москви чи десь у Москві, а сам напередодні залишив без догляду склянку з чаєм, куди додав порошкового засобу від простуди, ніби навмисне, щоб ті ліки відбили запах її снодійного. Як вона могла не скористатися такою чудовою нагодою і не спекатися його і смертельної небезпеки, що нависла над нею? І якої ж неутішної думки він про неї був, коли тримався настільки безтурботно! А якщо так, то він і зараз про неї такої ж думки. Ага-га, дурнику, мені саме цього й треба! Тоді вважай, угощання снодійним, котре застосовують для приборкання скажених жеребців, корисним наочним уроком від мене, а втрачену тобою жовту валізку з грошима – платою за цей урок. Не глушити ж такого бугая гліцином – засобом для розніжених дівиць.

Отже, розглядаючи її побоювання в остаточному підсумку, переконуєшся, що вони практично даремні. Проте нехтувати бодай мізерною часткою ризику неприпустимо, і треба щось вигадати, щоб убезпечитися й у цьому маневрі Ї при висадці з потяга. Що вона має придумати, враховуючи неможливість стати невидимою і пройти непоміченою повз свого ворога, неможливість сховатися від його очей під землею чи пролетіти високо в небі? Що?

Люля подивилася на сплячу подругу, на її закрите розсипаним волоссям обличчя і раптом зрозуміла, що ту послано не просто на її негадане щастя, щоб загукати в глуху шпарину, яким є Дніпропетровськ, а на остаточне й безповоротне спасіння, бо вона постійно подає Люлі приклад для наслідування. Адже ще вчора Тетяна маскувалася! І доволі талановито, винахідливо – результативно. Люля роззирнулася, вправно підібрала своє волосся, заколола приколками і запнулася Тетяниною хусткою, вив’язавши її на манер кубанських козачок, тобто, як була запнута вчора Тетяна. Очі закрила темними окулярами. Залишалося змінити одяг. Як добре, що у вигаданій нею історії так багато від правди і так вдало обґрунтована ця втеча! Тепер можна не критися, а спокійно попросити у Тетяни якісь шмотки, а свої викинути. Люля задивилася в дзеркало, відпрацьовуючи пластику відповідно своєї до нової зовнішності.

– А тобі личить, – раптом почула вона з того боку, де спала подруга.

– Гадаєш?

– Чиста селяночка, – Тетяна вже проснулася й, опершись на лікоть, напівлежала на боці.

– Гаразд, тоді я забираю в тебе цю хустку, – Люля ще раз оглянула себе в дзеркало і повернулася до Тетяни. – Доброго ранку, подруго. Як спалося? У тебе є зайвий одяг для мене? У тимчасове користування. Я розрахуюся, – заторохтіла вона.

– Спалося, як давно вже не було. Ти знаєш, якось вляглися мої тривоги, відчай…

– Відчай? – перепитала Люля автоматично, все ще зайнята своєю внутрішньою підготовкою до виходу з поїзда. – Гаразд, не забудь про одяг для мене.

– Так, – Тетяна схопилася на ноги й кинула Люлі до ніг свою валізу з одягом. – Бери, що підійде, – і продовжила далі: – Розумієш, якби не алергія і оці шрами… Але ти впливаєш на мене позитивно. Мені навіть схотілося ще щось змінити в своїй зовнішності, причепуритися. Допоможеш?

– Ще б ні! А що для цього треба? – Люля взялася до переодягання.

– Ой, не скажу. Я вагаюсь… Але так кортить! Я навіть вчора перед сном про це мріяла.

– Що ти надумала? Кажи!

– Що? – пошепки запитала Тетяна і лукаво повела очима, входячи в гру, затіяну зненацька, і відчуваючи впевненість, яка струменіла від Люлі. – Що? Здогадайся сама.

– Я знаю одне: треба, щоб твій обранець не бачив тебе в оцій косинці, – сказала Люля. – Розумію, ти закриваєш обличчя, але ліпше закрити його іншим чином, природнішим. Наприклад, зачіскою. Зваж, тобі ж не три дні і не три тижні доведеться лікуватися, може, й не три місяці. Не ходитимеш же ти весь цей час в косинці, як бабуся? Тим більше що наступає літо, спека.

– Тоді я мушу зачесатися так, щоб пасма падали на чоло і щоки, але ж вони задовгі для цього. Хіба що…

– Хіба що? Які можуть бути сумніви? Ні – однозначно…

– …треба підстригтися! – захоплено продовжила Тетяна. – Мені так давно цього хотілося, а приводу не було. Адже такі шикарні коси не обтинають ні з того ні з сього. Хто б мене тоді розумною назвав? То як, схвалюєш?

– А то! Поки відновиться обличчя, твої шикарні коси відростуть. Навіть стануть ще довшими.

Вони продовжували обговорювати зміни, які зробить в собі Тетяна, і впродовж умивання, й за сніданком, і коли вже готувалися до прибуття в Дніпропетровськ. І Тетяна не помічала внутрішньої відчуженості, вірніше, заклопотаності своєї подруги, навіть здавалося, що вона зовсім забула про проблеми, через які та насправді не просто кудись їде, а втікає. Люля теж готувалася до виходу з поїзда і теж була зайнята своєю зовнішністю, більше того – і настрій у неї був так само, як у Тетяни, тремтливо тривожний, але в основі того лежали інші чинники. Що тут порівнювати? Вона намагалася стати непомітною і забутою, а Тетяна – помітною і коханою; Люлю долав страх, а Тетяну – живила надія; Люля намагалася не думати про майбутнє, а Тетяна до нього стреміла і линула всією душею; Люля почувалася старою битою бабою, а Тетяна – юним дівчиськом, яке щойно вступає у великий світ. То хто кого мав більше розуміти і хто кому мав допомагати?

Іншого виходу Люля не мала, як у подальшому покладатися тільки на себе, бо Тетяна остаточно вийшла з гри – вона взялася сповнювати свої давні зачаєні мрії і бути будь-кому в пригоді не могла. Без перебільшення, дівчина оглухла й осліпла, як співуча пташка соловей під час виконання рулад у травні.

Раптом перед їхніми очима забігали якісь тіні. Люля роззирнулася і помітила, що вони їдуть по мосту через Дніпро.

– Це вже кінець? – запитала вона у Тетяни.

– Так, зараз кінцева зупинка.

– Тоді я побігла в інший вагон, – а вгледівши, що її супутниця нічого не зрозуміла, пояснила: – Негоже такій простій селяночці, якою ти мене нарядила, їздити спальними вагонами. Зустрінемося біля приміських кас.

– Їх там багато, – встигла гукнути Тетяна, – і біля всіх черги.

– Біля третьої!

Дівчата мов по команді поглянули у вікно, де перед ними розгортав свої простори Великий Степ; бо це таки був саме Великий Степ, попри повсюдні прикмети людської присутності.

2

Але пройти в приміські каси вони не змогли і зустрілися біля входу в підземний перехід, де, до речі, знайшли забиті хрест-навхрест дерев’яними дошками двері і поблизу них майже повну безлюдність.

– Куди всі поділися? – збентежено запитала Тетяна. – Нічого не розумію. Тут завжди такий розгардіяш стояв, а тепер тільки, ось бачу, таксисти, носії, вантажники з тачками, ще пиріжки…

– Таню, що таке Амур-Нижньодніпровськ, це далеко? – перебила її Люля, яка незатишно почувалася на відкритому місці.

– На лівому березі Дніпра, далекувато. А що?

– Ось, – Люля показала на об’яву, написану від руки й прикріплену до стіни за допомогою скотчу. – Тепер я зрозуміла, чому нас висадили казна-де від привокзальної площі і примусили крокувати по шпалах, щоб вийти на неї.

В об’яві говорилося, що у зв’язку з капітальним ремонтом вокзалу, платформ і прилягаючих колій прибуття й відправлення приміських електричок здійснюється зі станції Амур-Нижньодніпровськ за тим самим розкладом.

– Але ж ми не встигаємо на ранкову електричку! Тепер тільки ввечері можна поїхати додому. Тиняйся тут цілий день, – мало не плакала Тетяна. – А я стомилася від поїздки, відпочити хочу.

Дівчата відійшли від дверей підземного переходу і зупинилися в розгубленості.

– А мені конче треба десь прилаштувати свій багаж, – клопоталася своїм Люля. – Не хнич! – прикрикнула вона на Тетяну, яка нидінням заважала їй кумекати над вирішенням своїх проблем. – Припече, так на машині поїдемо. Але мені позаріз потрібні автомати схову. Амур-Нижньодніпровськ це велика станція, там є камери схову?

До них непомітно наблизився усміхнений чоловік і заговорив, злякавши Люлю.

– Я можу відвезти вас туди за п’ятдесят червонців, – запропонував він.

– Ну? – запитально муркнула Люля, дивлячись на свою супутницю.

– Ні, дякуємо, – відповіла Тетяна таксисту і звернулася до Люлі: – Ми однаково не встигаємо на електричку, а камери схову там розтрощені так, що з них і дитина поклажу вийме.

Проте цікавий та прислужливий чоловік далеко не відійшов і знову встряв у розмову. Він, бачте, може бути їм у пригоді і для поїздок, і для консультацій по туристичній частині чи по шопінгу.

– Пробачте, що встряю. Я знаю банк, де нещодавно відкрили зал з недорогими сейфами для приватних осіб. Чим це відрізняється від автоматів схову? Хіба що вищою надійністю. І оренду сховища можна оплачувати наперед, хоч і на рік.

– Це далеко? – чомусь запитала Люля, наче їй було не однаково.

– Ні, поряд. А куди ви хотіли їхати з вокзалу?

– В бік Синельникового, – ухильно відказала Тетяна. – Ми почекаємо вечірньої електрички, – додала, щоб балакучий таксист не чіплявся до них більше.

– Бачте, в той бік нещодавно започаткували нові маршрути. Я можу підказати вам, де у них посадочний майданчик на маршрутки, і ви не матимете клопотів з електричкою і станцією Амур-Нижньодніпровськ, до якої кілометра два треба йти пішки з проспекту Правди. До того ж маршрутки ходять щогодини, ну може трохи рідше, дивлячись куди.

– Поїхали спочатку в банк, – вирішила Люля. – Як він називається?

– Ю-Банк, дивна назва, правда?

Люля автоматично кивнула.

Їхали вони недовго, банк розташовувався в нагірній частині міста. Виявилося, що, справді, тут можна орендувати невеликий сейф, проте, коли Люля запитала, як їй скористатися тією послугою, то клієнт-менеджер, поглянувши на її клітчасту сумку, замахала руками:

– У нас невеликі сейфи, дівчино. Пробачте.

– А мені й потрібен невеликий, але так, щоб впродовж року орендувати. А це, – вона теж красномовно поглянула на свою сумку, – це я в дорогу зібралася.

– Тоді, будь ласка, – працівниця банку повела рукою в бік зали, переділеної численними скляними перегородками на офіси free space – вільний простір.

Еге ж, Люля багато дечого знала, «що і не снилось нашим мудрецям». За півгодини її клопоти було влаштовано. Вона знайшла Тетяну в сквері, розбитому навколо банку. Дівчина сиділа на лаві й виразом задоволення на обличчі розглядала перехожих.

– Ну, тепер я носитиму твої валізи. А ти у нас хвора, і мусиш відпочивати, – заявила Люля. – З пояснень таксиста ти зрозуміла, де зупиняються маршрутки на твій Славгород?

Тетяна навіть не спробувала протестувати, слухняно заховала в свою неохватну валізу целофанового пакета і невелику сумочку для документів, косметики й гаманця. Затим просто поставила валізу на асфальт, передовіряючи все гамузом Люлі. Було видно, що вона-таки останнім часом мало рухалася, залежалася в лікарні і взагалі ослабла на довгому зимовому харчуванні без свіжих вітамінів, від операції й ускладнень після неї. Їй треба було викинути всі клопоти з голови, повільно погуляти містом, побути серед здорових людей, може, побалувати себе приємними покупками чи наїдками. У Люлі потепліло на серці. Почекай, подруго, я за тебе візьмусь, ти у мене швидко одужаєш, розмірковувала вона і розуміла, що то не якийсь порив співчуття чи вдячності – їй подобалася ця відкрита і доброзичлива дівчина, імпонувало поєднання в ній різних чеснот з рішучістю і вмінням неухильно йти до мети. Нічого, ось тепер вона погарнішала зовнішньо, і її життя наповниться новим змістом, вона спізнає особисте щастя, буде успішною в роботі. А Люля, звичайно, буде поруч і в усьому допомагатиме їй. Боже, яке щастя, що вона зустріла Тетяну, що Тетяна її не дратує, а навпаки, все більше й більше подобається як людина. Адже це запорука того, що Люля не зірветься з котушок, а поряд з Тетяною пристосується жити, як усі нормальні люди. Тетяну їй Бог послав, а отже, доручив піклуватися про неї, слабеньку.

Наразі подумалося, що саме таких щиросердих людей Люля останнім часом не помічала, не спілкувалася з ними, обходила, як мару, як нагадування про дитячі поневіряння, як страшні привиди минулого з його зубожінням і безвісністю, і врешті-решт обкрадала себе. Вона довго й старанно входила в інший світ, кращий, на її думку, а той світ непомітно підготував пастку для неї, удар, що вона отримала. Де був її розум, де було її серце? Той світ і люди, які його населяють, Ї хворі на корисливість. Та навіть не в їхніх матеріальних замороках справа, зрештою, головне, що вони цим вбивають довіру одне до одного, бажання співчувати слабким, готовність допомагати іншим у горі. Вони своїм способом життя й своїми ідеалами обкрадають світ на сердечне тепло, світло, доброзичливість, щиру радість, легкі довірливі стосунки. І натомість сіють вади, страх, підозри, ненависть. Боже! Чого той Дидик раніше не захотів її вбити? Ото вона раніше й прозріла б. А так скільки часу занапастила, мало не знівечила свою душу, мало не розтоптала її!

– Зрозуміла, тут можна пішки пройти, – зненацька для неї пролунала відповідь Тетяни.

– Що, моя дорога? – скинулася від несподіванки Люля, розчулена власними розвінчаннями. – Ну, ходімо. Може, хочеш пройтись по крамницях, щось купити чи з’їсти? Так ти не соромся, я тебе підтримаю. Не забувай, що я твоя боржниця, отож і стосовно грошей не хвилюйся, у мене сьогодні на нас обох вистачить, якщо ти, звичайно, не здумаєш купувати норкову шубку чи ексклюзивного швейцарського годинника.

Тетяна тільки кволо посміхнулася, і подруги неспішно пішли в бік центрального проспекту. Місто, над яким повільно піднімалося сонце і ніби тягло за собою зростаючий березневий день, вже проснулося і наповнилося звичним гамором. Лінивий вітерець, втікаючи від холодних хвиль Дніпра, пробігав вздовж його берега над парками і скверами, обвівав дівчат пахощами прогрітої землі, молодих бруньок і ще чогось надзвичайно чистого і пронизливого. Від того Люлі здавалося, що тут тихіше й чистіше, ніж в загидженій, галасливій, утиканій брудними наметами, засміченій папером і ящиками столиці.

– Хіба ми не зайдемо в парикмахерську? – раптом перервала мовчанку Тетяна, коли вони проходили повз будинок з красномовною виносною рекламою біля дверей, і її очі загорілися, як у дитини.

– «Імідж», – прочитала Люля, – а отам, навпроти, поглянь, магазин «Самшит». Все правильно, колись були «берізки», а тепер поспіль «самшити», ми ж почали по-буржуйськи жити. Так ото, поки ти красу наводитимеш, я туди зазирну. А зустрінемося на бульварі, бачиш лаву навпроти трамвайної зупинки? Отам.

– Домовилися, – з завмиранням серця сказала Тетяна. – Ой, що буде! Зараз намию голову, причепурюся. Сказати тобі одну річ по-чесному?

– Скажи, – в тон їй відповіла Люля.

– Досі, як дивлюся в дзеркало, не пізнаю себе. Весь час жахаюсь: ой Господи, хто це у мене за спиною стоїть? Уявляєш?

– Скоро звикнеш до себе.

***

Стрижка, яку зробили Тетяні, дуже їй пасувала, головне, що її прикрашав шикарний чубчик, як у молодої Валентини Малявіної, з боків той чубчик плавно переходив у пасма основної довжини, овалом спадаючи на щоки. Волосся закривало також шию і спадало далі вниз. Спереду воно розсипалося на грудях, а ззаду доходило майже до середини спини, тобто стало значно коротше, ніж було, але за рахунок того наповнилося об’ємом, пишністю і хвилястістю, створюючи навколо голови Тетяни справжню густу гриву, що додавало їй невимовної юної граційності й привабливості.