Текст книги "Аферистка"

Дві подруги , дуже схожі зовнішньо, потрапляють в тяжкі обставини, через що намагаються почати життя спочатку. Але зазвичай доля надає такий шанс не кожному, і в даному разі його отримує лише одна з дівчат. Хто саме? Чого це їй коштуватиме, і як вона ту нагоду використає?

Про це книга, виповнена небезпечних пригод і цікавих роздумів .

Аферистка

Роман

Не можна прагнути лише особистого успіху чи щастя, бо то є побіжний ефект стремління до мети, набагато більшої за людину.

Віктор Франкл, австрійський психіатр

Розділ 1

1

Розкошуючи в березневих мріях і чеканнях, світ засинав.

Висока й струнка білявка стояла перед стендом з красномовним заголовком «Їх розшукує міліція» й відчувала одне – дикий, тваринний жах. Таким він завжди й буває, коли стикаєшся з утечею від смертельної небезпеки – явищем, відверто кажучи, неприродним для цивілізованої людини. До образи додавалося обурення: не в пустелі ж вона живе, не в хащах! Чи як? Бо, бач, наразі доводиться втікати, ні на кого не розраховуючи, замітати сліди… Бридота!

На думку дівчини, нині відбувалася якась абсурдна, навспак вивернута деформація стосунків – звір в образі Дидика полював на людину в її, Люленій, подобі. І вона оце тремтливо відвернулася абикуди, тільки б заховати обличчя від перехожих.

За коротке життя, втім виповнене пригодами й ризикованими починаннями, компенсованими надбанням скарбів і розкоші, таке трапилося з нею вперше. Ляк носив тотальний характер і захланну інтенсивність: боялися очі, тому не прагли подивитися назад; боялися ноги, тому прикипіло не зрушували з місця, хоч та нерухомість була вкрай чатівною, ладною кожної миті змінитися на біг; боялися руки, що нервово стискали сумку з жовтою валізкою всередині – предметом оцих неприємностей. А найгірше боялися плечі. Вони, зіщулені, трохи підняті до вух, занадто видавали її стан.

Як відомо, саме ляк втікача є каталізатором погоні, тому його ніяк не можна виявляти, бодай-як чи бодай-чим показувати іншим. Але як тому запобігти, як того позбутися? Втеча є втеча...

Ой, як голосно лунало оте страхітливе: «пах-пах-пах!» і «піф-піф-піф!», що – хвала Богу – не було стріляниною в глухому завулку, як не було відчутне «бух-бух-бух!» ударами кіперної баби на будівничих майданах навіжено розвернутого капіталізму. Перше, «пах-пах-пах!» і «піф-піф-піф!», – лише вчувалося Люлі в розпалених мозках, а друге, «бух-бух-бух!», – було реакцією її серця на витівки зляканої уяви.

Отож, малювала уява далі, будь ласка: «пах-пах-пах!», «піф-піф-піф!» – і все! І вже лежить вона тут, під оцим стендом, і більше не дихає, тільки стікає палкою до щастя кров’ю та розпливається калюжно на запльованому асфальті. Бр-р-р! Не хотіла б вона для своєї крові такої долі, вже краще нехай залишиться в зів’ялому з ляку тілі. Але Дидик її так просто, за здорово живеш, не відпустить. То до чого він удасться, яку помсту для неї вигадає?

Її очі вивчали кольорові портрети рекламно збалуваних злочинців і лихоманково перебігали супроводжувальні тексти на кшталт: «За вчинення тяжкого злочину розшукується…», «За жорстоке вбивство…». А ось уже дещо ближче: «За вчинки кримінального характеру розшукується шлюбний аферист… Зріст… Особливі прикмети…». От шкода, що тут не красується портрет гадючого торбохвата Дидика. Ох, як воно б зараз не завадило їй!

Ага, так значить він, як всякий гожий гад, обів’є її шию мотузкою і… Ось дивіться, який Люля має після цього вигляд, – вирячені очі, вивалений набік язик, синій набряк лиця. Навіть ім’я в нього відповідне до того – Давид, від «давити», задушувати себто. Але ж це несправедливо! Вона лише втікає од нього, прихопивши свої гроші, ну, – якщо ваші нерви витримають повну правду Ї на той шматочок і він вельми розраховував. Складається помилкове враження, ніби вона його пограбувала. Хоч то лише на його думку так. Але це і є стрижнем проблеми! То що ж робити, як не втікати? Адже те самісіньке хотів зробити й він Ї зникнути в туманній далині з отією жалюгідною валізою! Тільки, даруйте, вельмишановні, бридкі подробиці, Ї перед цим самраз і розмірковував, як з нею, Люлею, краще вчинити: «піф-пах» чи обвитися удавкою навколо шиї. Зрештою, Дидик не згидував би й ножа заштрикнути в бік та викинути її з вагона під колеса поїзда, коли б вона сиділа й чекала на завтрашню поїздку до Москви, як вони планували. Він солодко мріяв знешкодити її категорично й назавжди, щоб стати єдиним володарем жовтої валізки, а там, гляди, і всього її добра. Це як удасться. А чи не пішов би ти, дорогенький, під три чорти вибриком? – подумки запитала Люля, щойно вирахувала його наміри й упевнилася в них. І тут-таки зрозуміла, що на цю пропозицію він згоди не дасть. То для чого нариватися на неприємності, сидіти й чекати, поки за своє глупство накладеш головою?

Зваживши шанси сторін, Люля вирішила податися під три чорти сама – втекти куди подалі. Вже коли доля її така гірка, то ліпше довіку страждати з грішми, ніж пропасти нізащо злидаркою. Відтак вона зважилася й ось уже втілює своє рішення, діє… з дрижанням у колінах.

А ґедзь ляку, сто бісів йому, гуде: «Ось він тебе зараз – цап! І буде тобі, мила, привіт з того світу».

Саме тієї миті, коли дівчині мурахи побігли по шкірі й у сонячному сплетінні черв’ячком завертівся холодок, впевнена чоловіча долоня по-хазяйськи лягла на її плече й почала розвертати одерев’яніле дівоче тіло до себе.

– Так ось де ти, красунечко, є! Хотіла втекти од мене? Не вийде!

Люля тісніше стисла коліна, бо раптом учула ганебний напад на кшталт того, що розповідають про переполоханих ведмедів, – їй завжди це здавалося вигадками, чимсь з області мисливських байок. Тепер переконалася – ні, справді, клятий ляк перебігає з такими от фізіологічними ускладненнями. Та тільки вона дещо має в запасі! Що? Зухвалість. А ще – вміння миттєво зорієнтуватися й вдало піти ва-банк. Наразі не мала нічого іншого, як вдатися до того арсеналу, спокійно повернутися до чоловіка, котрий усе ще не прибирав своєї лапи з її плеча, і на ходу вигадати щось безневинне й правдоподібне, якщо ці цупкі граблі належать Давиду.

Мов кандидат в президенти перед теледебатами, безсоромно, нахабно, з викликом підняла очі, очікуючи побачити перед собою навісного переслідувача.

– Пробачте, я обізнався, – роздійняв клішні й одсмикнувся абсолютно чужий чоловік, зніяковілий, привабливий на вигляд і, з усього, інтелігентний.

– Ніч-чого, – заїкувато сказала Люля, враз утративши голос. – З ким не трапляється, – і мало не розцілувала його за те, що він не є анакондистий душогубець Дидик.

А думка за інерцією працювала у форсованому режимі, і вже не в попередньому напрямку Ї як втекти, а у випереджаючому Ї як знешкодити свого ворога. От було б прикольно, якби здати цього покидька в звіринець, відправити в буцегарню, нехай попариться на нарах та згадає яким лайном воно було раніше. Бач, на що зазіхнув: влопати зжатий нею врожаєць і не вдавитися!

Чоловік іще задкував од неї, смакуючи дивовижу того, що його омильність зробила щасливою чарівну дівчину й вона аж засіяла одразу. Мабуть, що він не встиг ні об чім подумати, бо, справді, де б же йому було знати про Давида, мурахи по шкірі, проблеми ведмежої хвороби й свою, раду для Люлі, непричетність до цього всього?

– То на все добре вам? – ніби не вірячи своєму щастю, чомусь запитала Люля. – Так! А я поспішаю, – і чимдуж метнулася до квиткових кас.

2

«Маю за що похвалити себе, еге ж, – між тим підсумовувала втікачка. – Але не надто! Те, що вдалося здиміти з дому, тимчасово знешкодивши Дидика, є лише успішним початком. А що далі? Куди від нього подітися? Як уникнути переслідування й зазіхань, навіть замахів? До чого справа дійшла, Боже милостивий! Де сховатися надовго й надійно? Як вціліти від виродка, який замислив з тобою поквитатися?»

Відповідей вона не мала.

А мусила знайти їх, і терміново. Тому, як завжди робила в хвилини замішання, Люля примусила себе облишити безладні душевні метання, а натомість зупинитися й гарненько зібратися на думці. Вона так і зробила, вгледівши оцей стенд. Витріщившись тепер на дегенеративні пики злочинців, ще раз прокрутила в пам’яті недавні події, переживаючи їх заново, виважуючись на наступний крок: кудись податися.

***

Ніби збоку, побачила вона події цього вечора і себе. Побачила, як вона втікала з шаленим биттям серця, тінню ковзала в метрополітенівському тлумі й зловтішно посміхалася від задоволення, перебуваючи в тому швидкоминучому настрої, коли маєш кайф, що насипав ворогові солі під хвіст і уявляєш, як йому з того зле. Нехай, непотріб, узнає, як безрадісно буває на світі жити!

Самраз насувалася глупа ніч і в сітях денного тралення тягла за собою сповнену весняними чеканнями прохолоду, струшувала краплини несміливого тепла й повівала вельми вчорашніми, зимними вітрами. Втікачка ледве тепер спам’яталася й пошкодувала, що так розпачливо тремтіла й тряслась, покидаючи проти ночі свій затишок, од чого її мало правець не вхопив, і ось маєте – схибила й не прихопила бодай-якої вдяганки, запасу білизни, косметики, інших речей з «набору істинної леді». Чи то й на краще? – подумалося мимохіть. Може, нею взялася опікуватися милостива пані планида і треба до неї прислухатися, заткнувшись?

Гаразд, далі побачимо. Дяка Богу, що вона-таки зробила половину справи – одважилася на перший крок до порятунку.

А діло було так. Майже зненацька отримавши незаперечні докази і остаточно переконавшись в таємних – кривавих! – намірах свого милого, почала імпровізувати, на ходу вносячи останні корективи в попередньо продуманий план свого врятування. Вдавши, що готується спати, розшнурувалася вповні: змила макіяж, розібрала зачіску, склала до шафи вбрання, заховала нові туфлі на високому підборі – все, як завжди. А тут і він зі своєю простудою затіяв лікуватися. Атож, не приведи Господи злягти з температурою в дорозі, коли вже й квитки куплено, й у Москві все приготовано, й ситуацію до того, щоб після вбивства Люлі кінці сховати, створено. Все завбачив, людожер, не врахував тільки весняних протягів і авітамінозу. Люля, перебуваючи під натиском підозр, ще тоді нашорошила вушка, коли тільки він вперше чхнув, розім’яла прямо в упаковці таблетки снодійного й тримала під рукою, чатуючи на сприятливу нагоду. А тут бачить – він склянку окропу бере, заварює чай, засипає туди колдрекс, збирається пити.

– Ти б шкалик коньячку перед чаєм дербализнув для ліпшого зігріву та горло б обв’язав, – розбираючи постіль, тринькнула вона й з байдужістю позіхнула.

Дидик останнім часом страшенно люб’язним став, це, до речі зазначити, її й насторожило найбільше.

– Дякую, люба, слушно зауважуєш, але, певно, краще меду ложечку додати, – посміхнувся злодійськи і вийшов у кухню до бару.

Спрацювало! Не інакше, як сама доля їй спасіння посилає, розраховуючи, що не з дуркою зв’язалась. А з цією дамочкою треба рахуватися, бо в іншому разі вона й відвернутися може, розчарувавшись в підопічній.

– Ну, меду візьми, краще спатимеш, – недбало проказала Люля, хутко висипаючи в склянку заготовлене снодійне.

І скоро по тому вона (як не лише за паспортом, а чистісінько справжня тобі Улита) з незвично блідим лицем, облізлими очима й у зім’ятій допотопній джуді, накинутій на бачений кращі часи спортивний костюм, у стоптаних шльопанцях лупилася довкруж на всі триста шістдесят градусів, помножених на чотири. Чому на чотири? Ха! Бо мала сканувати простір у всіх його трьохвимірах, та ще й час контролювати – в одномувимірі, перебігаючи думками від вчорашніх намірів до завтрашніх реалій.

Відмовившись від спокуси скористатися таксі, неквапом спустилася на станцію метро «Майдан незалежності», перейшла на станцію «Хрещатик» і автоматично повернула до платформи, з якої можна дістатися на «Вокзальну». Підхоплена людським виром, ледве увалилася до вагону – час вечірній, пасажирів море.

Ото вже що рідко з нею буває – це спогади. А тут насіли, мов комарі, й почали крівцю пити. Чомусь згадалося, як давно в дитинстві, коли в неї ще були татко й мама, вона не вміла вимовляти своє ім’я і замість Уля говорила Люля. Звідтоді Улита, чи по-домашньому Уля, на все життя залишилась Люлею. З шармом і не утерто, – думала вона. Не якась там смертельно вовча Ляля чи анекдотична Льоля, не примітивна Люся чи двозначна Гуля. А саме Люля – тепло, без претензій чи мавпячості.

Долоню муляла ручка вишуканого шкіряного «дипломата». З ним незручно було протискуватись у натовпі, його облямовані металом кути чіплялися об чужу одіж, не кажучи вже про те, що він був заважкий і жовтим на колір, що робило його до дідька помітним. Ще й кидався в очі невідповідністю до її зовнішнього вигляду. Це не просто небажано, непокоїлася Люля, а вкрай небезпечно. Що робити? Найперше заспокоїтися. Хто знає, що в тебе там, у «дипломаті», лежить? Дидик знає! Але я саме від нього й утікаю, і у великій мірі саме через оцей «дипломат». То хіба вже я така ні на що негаразда, що вляпаюсь на перших же кроках?

Люля набрала незалежного й байдужого вигляду, однією рукою ліниво повисла на верхньому поручні й уп’ялася незряче за вікно вагона. Знову поринула в спогади, тепер уже про недавні події, про те, що її найбільше бентежило.

Отож, з декількох незначних дрібничок у поведінці Дидика – з промельку в очах, який миттєво оголював його доти укриті мотиви, зі скрадливих поглядів у її бік – Люля давненько запідозрила, радше звіряче відчула, що він замислив і до чого почав стреміти. Через те на всяк випадок устигла обмізкувати приблизний контрплан, враховуючи можливі відхилення від нього й небажані ускладнення в конкретних обставинах. Та, бач, далебі, – домашня думка в дорогу не годиться. За її попередніми намірами щезнути безвісно передбачалося в Москві, де в неї є друзі й можливості. Але цього вечора здалося, що вона туди не доїде, що Давид прагне прискорити події, аби розв’язатися з нею ще до того. Мусила випередити його, убезпечитися, але й з подвійним ефектом – сама з носом не залишитися і його в дурні пошити. Знайшовся тут Ї вершитель життя, розпорядник її долі! А ще й сама доля, очевидно, розгнівана, що Дидик нею погейкує, підсуєтилася – допомогла з тим чаєм.

Чортове колесо думок підкидало дівчині то слушну ідею, то дурницю, а то взагалі йшло в розніс. От навіщо було брати з собою обидва квитки до Москви? Для чого вони їй? А нехай злодюга Дидик думає, що у неї є спільник! Може, це хоч трохи стримає йому кортіж одразу перегризти їй горлянку. Гаразд. А чого оце пертися на вокзал, де він якраз і почне її шукати? Ще, давай, і до Москви подайся, хай він уже зовсім не вагається, де ти є й що у тебе шифер завернуло. Відчепись! – гаркнула Люля власному панікерству.

Вона різко мотнула головою, струшуючи густе волосся так, щоби воно якомога краще закрило обличчя, й хоробро вийшла з метро. На поверхні її зустрів той самий недобитий сонцем свіжачок, що, мов полоз, вився протягом межи будівлями, ті самі насмішкуваті зорі, навічно вмонтовані в чорну безодню, і така сама, як була під землею, вокзальна тиснява.

От і добре, що вона має первісний вигляд. І нащо ото придумано малюватися, мов у папуасів? Все аби доп’ястися примарної індивідуальності, вихизуватися чим-небудь поміж іншими. Але – треба ж таке! – природа вперто й послідовно зводить ті викрутаси нанівець, підсуваючи всіляким параноїкам нову моду. За її диктатом вони знову робляться однаковими, мов з інкубатора. Сказано, тлум геніїв – це все одно тлум. Облиште, мізерні небораки, сіпатися й бунтувати. живіть, як Бог дав.

Як Бог дав? Атож! Отож і вона мусить тепер так жити. Мусить бути, як усі. Зрештою, то і є найнадійніша схованка. Слушна думка! – зраділа вона. Тепер би ще дистанціюватися од маршрутів, якими бродить хижий Дидик, та й злитися – ха-ха! – з народом.

Так, стосовно зовнішності стратегію знайдено й себе на неї психологічно налаштовано, відтепер – ніякої косметики, хіба що помада та парфуми. А ось сьогодні для повного антуражу їй не вистачає величезної клітчатої сумки, з якими тут товчуться через одного. Ну, нехай не величезної, а такої, щоби сховати в ній жовтого «дипломата».

На розі вокзалу розсілася опасиста тітка в оточенні свого товару.

– Хто не взяв з дому валізи? Хто не подбав про сумку завчасно? Целофанові пакети! Сумки! Недорого! – завчено рекламувала вона свою продукцію.

– Скільки коштує ота клітчата сумка? – Люля показала на стосик складених сумок.

– П’ятнадцять гривень, сонечко.

Дівчина зробила покупку й нарешті сховала свою небезпечно помітну ношу в придбану торбу, дещо заспокоївшись. Стримуючи бажання мчати якомога швидше, направилася до входу в вокзал. Несподівано помітила яскравий стенд зі свіжою ще фарбою – щойно змонтували – «Їх розшукує міліція» й зупинилася біля нього…

На Київ давно лягли щільні сутінки, й звуки, що жили довкола, здалися їй трохи тихішими.

3

– То на все вам добре? – ніби не вірячи своєму щастю, чомусь запитала Люля. – Так! А я поспішаю, – і чимдуж метнулася до квиткових кас.

Там біля кожного віконця, мов бджоли біля льотка, юрмилися люди, вишикувавшись по два-три чоловіки в шерензі у подобу черги, яка дуже повільно просувалася. Люля посмикалася туди-сюди, зрозуміла, що нічого не вдіє й мусить стояти, як усі. Та це ж для мене віднині – норма, нагадала вона собі, притлумлюючи бажання швидше владнатися.

– Хто на московський експрес, не стійте, – долинуло від віконця, поблизу якого Люля пристала до потенційних пасажирів. – Квитків немає.

Біля каси бився чолом об скло розгублений молодик, схожий на пошлюблене ракло.

– Я їду за викликом, ось телеграма, – тицяв касирці жовтий папірець. – Мені лише два квитки до Тули, там моя мама помирає.

– За телеграмами даємо тільки на похорони. Чоловіче, відійдіть од вікна. Не заважайте працювати!

– Боже мій милий, – вигукнув той. – Що ж мені робити? – Він усе ще стовбичив там і, здавалося, вже не праг нічого іншого.

Почулися збуджені голоси, нетерплячі й рішучі:

– Тобі, голубо, може, бо-бо зробити? – люто прохрипів якийсь штимп, протискуючись поближче до каси й нахиляючись до віконечка. – Яке ти маєш право футболити цього хлопця? – він вправно орудував ліктями й хитрував, аби дістати квиток без черги.

– Ну, что там такоє!?

– Нехай іде розбиратися деінде й не гальмує чергу!

– Та проженіть отого нахабу! Диви, як пхається?

– Да ви что, люді? Помогітє же єму!

– Я маю два квитки до Москви, але тільки на завтра, – несподівано для себе знайшлася Люля.

– Мені підходить! – зрадів хлопець біля віконця каси, розмахуючи звідти рукою.

– Тоді віддайте мені свою чергу.

– Залюбки! Проходьте! – щаслива згода того, хто застряг на передовій у боях за квитки, потонула в невдоволеному гомоні інших.

Таки фортуна мала її за кріпачку, знову поверталася до неї некультурним місцем, аби їй пусто зробилося. Тю, от дурна, отаке верзти про свій кревний приділ! Ї дорікнула собі Люля.

– Та що це робиться? Один стоїть там півгодини, інший без черги пре, а тепер іще й ця лізе!

– Не пропускайте її! Нехай в іншому місці за квитки розраховуються.

– Та вона ж спекулянтка! Ану чеши звідси! – штовхнув Люлю якийсь бовдур.

– Спокійно, дядя, тримай кишеню, зараз насиплю неприємностей, – і вона пильно й значуще ввіткнулася йому в очі.

– Ти що, здуріла? Я нечайно, – впав у вологість задерикуватий чоловік.

Та перепалка на мить знеязичила людей, і в черзі запанувала тиша. «Ага, зараз я розіб’юсь на цурки й влаштую вам тут безкоштовний цирк, чекайте», – посміхнулася про себе дівчина, затим поплескала бовдура по спині:

– Я теж шуткую, не бійтеся, – і почала продиратися до каси з успіхом, мало схожим на перемогу.

– На Москву квитки продано на тиждень вперед, – сповістила та рудера, що сиділа в касі, помітивши наближення Люлі. – Можете не поспішати, дівчино.

Натовп знову ожив, і кожен його член перетворився на плече, яке знало одне – не пропускати Люлю в свої шеренги.

– Пропустіть її, це моя знайома! – вигукнула чіта, котра до цього тихо ховалася за спиною хлопця, що мав їхати до хворої матусі, й яка тепер дісталася до заповітного віконця. – Проходьте, проходьте! – і простягла до Люлі руку, наче вивільняючи перед нею дорогу.

– А ви куди квиток купуєте? – ні сіло, ні впало запитала Люля.

– До Дніпропетровська.

– Яке везіння! То візьміть і мені, щоб я туди не пхалася, – і від того раптового рішення до неї прийшло якесь спокійне й стійке впевнення, що вона саме туди й збиралася їхати, що це є найліпший варіант.

Поверх голів людей, які так і стовбичили тривкою обороною, Люля подала гроші, котрі, не рахуючи, встигла отримати за продані до Москви квитки.

– Вам який? – запитала самохітна помічниця. – Купейний?

– Який дістанеться, – одказала Люля, полегшено зітхаючи, як після тяжкої роботи.

Вона посміхнулася невідомо кому й одійшла вбік, чекаючи на свою несподівану рятівницю.

Дніпропетровськ… Щось давнє й дуже щемливе заворушилося в ній. Воно розлилося теплою хвилею по тілу так, що аж ноги заслабли, руки безвільно опустилися. А на лиці мимовільно виникла, мов у пришелепуватої, беззвітна посмішка. Такою й заскочила її чіта, коли підійшла з квитком.

– Як вас звати? – першою заговорила вона. – У нас квитки в одне купе, то давайте познайомимося. Я Тетяна, – першою назвалася дівчина повним іменем.

– Улита, можна Люля.

– Рідкісне ім’я. Банальні слова, але ж ви розумієте, що це так і є, – торохтіла Тетяна. – Чому раптом Люля? Звучить легковажно.

– Я так себе в дитинстві називала. А ви маєте щось ліпше запропонувати?

– Улита звучить некепсько. Що тут ще придумувати?

– Добре тобі говорити, – з досади Люля перейшла на «ти», – маючи ім’я пушкінської героїні. А мене назвали так на честь маминої бабусі й у мене не запитали. Зваж, не на честь маминої мами, а маминої ба-бу-сі. Цьому імені сто літ в обід, а вони мені його припаячили. От і мучуся.

– Даремно. Я тебе називатиму Улитою, – Таня й собі відкинула «викати».

– Хоч горшком! – Люлі кортіло змилити звідси, забитися в якийсь притемок, бо здавалося, що на неї спитуюче поглядають підозрілі кібчики. Нехай, може, вони просто задивлялися на вродливу теличку, однаково хотілося спекатися їх, заспокоїтися в безпечному місці й відпочити. – Пробач, мені треба відійти, – обірвала балачку, озираючись довкруж.

– У нас вільних не більше п’ятнадцяти хвилин, – попередила здивована Тетяна. – Куди ти йдеш?

– Перетнемося, – зігнорувала Люля запитання і без пояснень покинула її.

Якби поряд стояв хтось уважний, то мав би привід для філософських роздумів Ї дівчата були разюче схожими.

4

На Київ давно лягли щільні сутінки, і звуки, що жили довкола, здалися їй трохи тихішими.

Ще не наблизившись до десятого вагону, куди вона мала квиток на місце за номером сім, Люля визначила, що він є спальним. «Нічого собі! – саркастично хмикнула на адресу Тетяни, – по всьому, звичайна бичка, а диви, куди кінь копитом, туди й жаба клешнею, – в СВ їздить, не хоче на другому пльонтарі перебиватись».

Вона знайшла своє купе, де вже зручно вгніздилася несподівана попутниця. Тетяна встигла ввімкнути телевізор, причеплений високо над відкидним столиком, і, влізши на м’яке сидіння з ногами й задравши голову, з цікавістю дивилася, як Валерій Комісаров розвішував гидко спандьорену локшину на вуха шанувальникам програми «Моя сім’я».

Зрозуміло, старі передачі крутять у запису, – Люля метким оком кинула довкола.

– Де тут мій бамбетель, оце? – показала вона на порожню канапу. – Прибери з-під ніг шкраби, – пихнула ногою Тетянині туфлі.

– Так, – невідривно дивлячись на екран, відповіла Тетяна. Але вмить її увага до передачі, як і вся постава, зробилася якоюсь робленою, несправжньою. – Улито, ти що, сиділа в тюрмі?

– З чого ти взяла? – настовбурчилася та.

– Говориш якось дивно…

Це зауваження вмить протверезило Люлю. Господи, я ж маю бути, як усі! – згадала вона. Як усі – це як хто конкретно? А ось, як Тетяна, наприклад, – відповіла сама собі й заходилася пильніше приглядатися до тієї, кого їй було послано прикладом для наслідування.

– Ні, звичайно, – сказала вона чисту правду. – Пробач, що налякала тебе. Я нервуюся, а в такому стані завжди згадую дитбудинок і тамтешню лексику.

– О! То ти виховувалася в дитячому будинку? Де? – відраза до Улити, яка вже мало не пустила паростки, вмить щезла з Тетяниного серця, натомість заполонивши його почуттям теплим, змалечку знайомим. – Я теж сирота. Уявляєш?

– Чому одразу не сказала, що взяла квитки на спальні місця? – замість відповіді запитала Люля, заховуючи, тепер уже навмисне, в грубуватий тон свою прикрість од власного промаху. – А якби в мене грошей не вистачило?

– Взяла, які були, сама ж так сказала, – нагадала Тетяна і почала копирсатися в дамській сумочці. – Але ж ти дала достатню суму. Забула? На ось здачу, – вона витягла приготовлені гроші й подала супутниці.

– Ага, – індиферентно буркнула Люля, взяла гроші й підкреслено недбало кинула в тумбу під своєю канапою остогидлу клітчату сумку, згадавши, що віддавала новій знайомій на купівлю одного квитка до Дніпропетровська всі гроші, отримані за два квитки до Москви. – Не забула, але мало що могло бути. Гаразд. Поїхали, значить?

– Поїхали, – Тетянин голос сів на глухуватий регістр, як буває в прихованому хвилюванні чи при згадці про щось приємне, від чого серце зачаєно тенькає. – А що з тобою? Чого ти нервуєшся?

– Дорогою розберемося, стомилася я, – посміхнулася Люля й тільки тепер опустилася на канапу та розпружено відкинулася на її спинку, відчуваючи блаженство з того, що ляк прищух, відпустив душу й тіло. – Добре, що ти так зручно влаштувала нас обох. Еге?

– Хм! – і собі зраділа Тетяна, остаточно відволікшись од передачі.

Наразі, придивившись уважніше, вона відмітила, що Люля одного з нею зросту, хіба дещо щупліша тілом. Вона мала приємне відкрите обличчя з великими зеленими очима й ледь продовгуватим, але надзвичайно витонченим носиком. Світла шкіра, можливо, псувала би загальне враження, якби на неї не відбивали свою привабливість та свіжість скульптурно окреслені вишнево-соковиті вуста. Яка гарна!

Тетяна гірко зітхнула й звичним рухом поправила хустку на голові.

«Так ось чому вона здалася мені бичкою, – відмітивши той жест і звернувши, нарешті, увагу на її хустку, зрозуміла Люля і вчасно обірвала себе, вдруге вичитавши за сленг. – Хіба, може, вона опромінена? Облисіла, то й запнулася». Але вголос запитувати не стала: раптом, справді, дівчина невиліковно хвора. Он і бліда вона, аж жовтувата, під очима синці залягли, змарніла.

– Скину-таки, – наважилася Тетяна й розіпнулася, по чому Люля мало не сахнулася од неї, не годна визволитися з жахного подиву, та якось утрималася. – Нехай голова подихає.

Зараз було модно носити хустину, зав’язавши її вузлом на шиї, щоб вона щільно облягала чоло, тобто по-мусульманськи. але те личило не всім, а лише тим, хто мав гарну форму черепа й коротку стрижку. Дівчина ж, котра сиділа навпроти Люлі, була запнута по-баб’ячи, з глибокими складками хустки на щоках, за рахунок того чоло теж було повністю закрите, але вузол розміщався на підборідді. Вільний край хустини спадав аж на спину, пузирився, бугрився на плечах, і тому не видно було, що під ним ховається розкішна зачіска.

Попри те, картина оприявилася страхітлива. Ні, лисою Тетяна не була. Але все її лице рожевіло свіжими шрамами. Такі самі шрами, тільки ширші й яскравіші, облямовували обличчя на чолі та на скронях. А навколо вух розпливалися синьо-малиново-жовті розводи, як від сильних ударів.

Розбитна, жвава на язик Люля, яку неможливо було спіймати й у ложці води, втратила дар мови, сиділа закам’яніло й тільки глипала віями та ротом нестямно хапала повітря. А Тетяна спокійно підвела на неї зелені очі, великі, довірливо розчахнуті, подібні до її власних, і провела рукою по зачісці, гладко зачесаній і зібраній на потилиці тугим калачиком. Спочатку обмацала його, а затим вийняла звідти кілька шпильок і струсила головою, розсипаючи по спині свій задбаний скарб – шовковисте густе волосся русявими хвилями впало нижче талії й розсипалось по канапі навколо неї.

– Прямо цесарівна! – у щирому захваті мовила Люля, бо мовчати було незручно, адже Тетяна знала, що являє собою незвичне й суперечливе видиво. – Таке багатство маєш і мовчиш.

– Хіба що тільки це, – вдоволено опустила очі Тетяна. – А обличчя? – вона запитально підвела погляд.

– Від чого то в тебе? – наважилася Люля.

– Пластична операція… Невдало провели.

– Для чого вона тобі потрібна, такій молодій? – у Люлиній голові бджолами зароїлися свої припущення й нечіткі, безформні ідеї на майбутнє.

– Надто негарною я була. Ось поглянь, – вона вишпортала з сумочки пластиковий конверт на кнопці й з безлічі папірців дістала ксерокопію своєї фотографії з доопераціїного періоду. – Зверни увагу на ніс і губи.

Люля піднесла папірець ближче до освітлення й почала роздивлятися. Судячи з побаченого, Тетяна мала рацію, зважившись коректувати те, що їй дала природа. Великий ніс з високо задертим кінчиком, од чого звичайнісінька нежить одразу робилася помітною, мав ще й крупні ніздрі. У масть йому були й м’ясисті та широкі губи, аморфні й безколірні, а горішня з них ще й ділилася навпіл глибокою впадиною. Спрямовані кутами вниз, тяжкі, вони, здавалося, відтягували туди й усе обличчя, робили його майже квадратним. Обвислі щічки остаточно додавали Тетяні схожості з незлобивим бульдожкою. Розрізи великих і відкритих очей, гарних внутрішнім сяйвом, на жаль, теж поблизу скронь сповзали до низу. Все Тетянине обличчя нагадувало гіпертрофовану маску трагіка, витиснену на ликові Квазімодо. Його не врятовувала навіть наївна, безпровинна посмішка, незгірша ніж у Мони Лізи.

Отепер Люля второпала, що наївність на обличчі поганулі зовсім не прикрашає її, а дратує, підкреслюючи те, що до невроди Бог додав ще й нерозум. «Свята простота» – треба ж такий вислів вигадати? – беззавадно поєднується хіба що з гармонією форм, наводячи на неї остаточний полиск і створюючи те, що митці здавна оспівували в жінці. Воно лукавенько не має назви, і кожен називає його по-своєму. Але, як сказати щиро й у непрямий спосіб, то це відсутність душі й думки. Нащо чоловікам у жінці розум, мудрість, життєві прозріння? Пхе!

– Я тут ще юна, в сімнадцять літ, – ніби вгадавши Люлині міркування, пояснила Тетяна. – Негарна та ще й дурненька. Взагалі завал.

– Хоч мала б набратися розуму, раз в інтернаті виховувалася, – по-товариськи додала Люля.

– Атож, але мене там жаліли. А ось дали таку довідку, – Тетяна подала ще одного папірця, – для отримання паспорта на нове обличчя. Тут приклеєна стара фотографія, що засвідчує, якою я була, й нова, котра демонструє, якою я вийшла по операції. А тепер поглянь і порівняй. То що ти скажеш?