Текст книги "Аферистка"

Автор книги: Любовь Овсянникова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 21 страниц)

– Це я, – багатозначним тоном проказала вона, коли Давид підняв слухавку. Його замішання й німота сподобалися їй, саме цього вона й добивалася. А коли закріпила в його мізках потрібне їй враження, додала: – Тетяна. У мене трапилися невеликі зміни і…

– Як? – розгубився ще не оговтаний від перших її слів Давид. – Ти ж обіцяла приїхати, щоб купити машину!

– Звичайно, – заспокоїла його співрозмовниця. – Тільки я приїду не поїздом. Дзвоню для того, щоб ти не хвилювався, а ще щоб перенести нашу зустріч на інший час. Місце нехай залишається тим самим.

– Який іще інший час? Ти й так пізно приїжджаєш, а нам треба встигнути до кінця робочого дня. У нас нотаріуси працюють до шести.

– Встигнемо.

– Раптом треба буде щось переробляти, чимсь наш договір доповнювати, щось передруковувати? Нервуйся потім.

– Все буде гаразд. Ти не дослухав, я пропоную перенести зустріч на дві години раніше, ніж ми домовлялися. То як, підходить?

– А, раніше, – в трубці почулося, що чоловік з полегшенням зітхнув. – Підходить, раз так треба.

Київ зустрів Тетяну ласкаво. Промені вранішнього сонця ледве торкалися її шкіри, і вона, здавалося, саме їм весь час непомітно посміхалася. З тим блаженним настроєм, зійшовши з поїзда, відразу зайшла у відділ транспортної міліції, розташований на вокзалі.

7

За відвідувачкою зачинилися двері, і полковник Андріїв Зіновій Іванович, начальник транспортного відділу міліції, ще раз задоволено стукнув долонею по столу, як те роблять люди, вдало підготувавшись до останнього етапу відповідальної роботи. Ось так, мовляв, діло – в шляпі. Затим натиснув на кнопку прямого зв’язку з черговим по відділу.

– Знайди мені когось із патруля! – наказав бадьорим голосом. – Хто там у нас сьогодні за старшого?

– Лейтенанти Петро Сирицький і Дмитро Левчук. Кого з них?

– Давай Левчука.

Переляканий лейтенант Левчук з’явився за чверть години, він прискорено дихав, що не могло не сподобатися пану полковнику – спішив, значить, поважає начальство.

– У тебе є шанс затримати підозрюваного в скоєнні вбивства, – відкидаючи офіційний тон, сказав Зіновій Іванович. – Щоправда, сам злочин стався не по нашій лінії, але й це зарахується нам в актив. Останнім часом твої особисті показники пішли вниз, знаєш про це?

– Знаю, – похилив голову лейтенант Левчук.

– Візьми двох сержантів і відправляйся на привокзальну площу.

Далі пан полковник дав чіткі інструкції щодо вибраної диспозиції, об’єкту спостереження, часу початку операції і тих, за ким треба спостерігати і кого треба затримати.

– Тільки не переплутай: спостерігаєте за дівчиною, а щойно до неї наблизиться чоловік, який забиратиме валізу, відразу берете його під білі ручки. Дійте рішуче, намагайтеся провести затримання притьмом, поки чоловік не чекає на це і не готовий до опору. Ясно?

– Так точно!

– Дій.

Дівчину, яка крутилася біля стенду «Їх розшукує міліція», схожу на описану паном полковником, лейтенант Левчук помітив зразу. Ось вона поглянула на годинника, поправила зачіску і знову обома руками взялася за ручку валізи, тримаючи її перед собою. За звичкою вона час од часу постукувала по ній коліньми. На п’ятачку діаметром метри в три поблизу неї нікого не було, і не дивно – тепер так багато розшукується злочинців, що пересічні громадяни втратили до цієї інформації цікавість. Он біля стенду «Допоможіть знайти дітей» постійно товчуться люди, чоловіки три-чотири щонайменше, а тут ні. Це добре, ніщо не закриватиме перспективу.

– Он, он той мужик, котрий убивця! – гучно прошипів один з сержантів, шарпаючи лейтенанта за рукав. – Он він від трамвайної зупинки до неї підбирається.

– Тихо!

Чоловік, з яким дівчина повинна була зустрітися чи передати йому валізу, справді поводився дивно, він ніби спостерігав за нею, намагався упевнитись, що це та сама дівчина, котра йому потрібна. Чому все відбувається не так, як має бути? Полковник казав, що суб’єкт їхньої цікавості добре знає дівчину і зустріч з нею обіцяє йому приємні наслідки. А тут з його боку проявлялася якась підозра чи невпевненість.

Лейтенант перевів погляд на дівчину. Вона так само стояла обличчям до стенду, вчепившись у валізу обома руками, але тепер тримала її ззаду. Проте… Вона якось дивно підняла плечі. Ага, шкірою відчула, що чоловік знаходиться десь неподалік. Точно, вона знає, що він розглядає її! Чого тоді тягне й не повертається до площі обличчям, щоб він її скоріше впізнав? Невже боїться цієї зустрічі? Чого тоді погоджувалася на неї? Цього полковник не сказав. Гаразд. Е, ні, голубка вимотує нерви з мужика. Гляньте, як раптом змінилась її поза: вона відставила одну ніжку вбік, валізу переклала в ліву руку, а правою почала щось діставати з кишені. О, гребінець. Дівчина підійшла до того місця, де вона краще відбивалася в склі стенду, подивилася туди як у люстро, почала поправляти зачіску. Демонструє безтурботність, показує, що їй байдуже і всю увагу зосередила на своїй зовнішності. Навмисне зайняла нестійку позу, з якої незручно пускатися в біг, зате легко можна втратити рівновагу й упасти. Та вона провокує чоловіка на напад! Переконливо у неї виходить, гарно. От аферистка!

Тим часом чоловік трохи освоївся чи заспокоївся, він скинув з себе напругу і тепер просто виважував, що робити далі. Так, значить, він її впізнав і зараз ітиме на контакт. А чого оглядається? Чоловік, справді, почав роздивлятися навсібіч. Може, він прийшов не сам? Так дівчина запевняла, що він нізащо не приведе з собою ще когось, – це не в його інтересах. Мало-помалу лейтенант зрозумів, що чоловік готує шляхи відходу після призначеної зустрічі. Чого це?

Нарешті чоловік теж поглянув на годинника і пішов уперед. Тільки що це? Рушивши скорим кроком, чоловік почав набирати темп.

– Увага! – скомандував лейтенант, відчувши, що той, за ким вони спостерігали, придумав щось несподіване.

А чоловік тим часом перейшов на біг. Він вже мчав як олімпійський чемпіон, описуючи дугу й заходячи до дівчини збоку. Все зрозуміло, йому потрібен простір, щоб не втрачати швидкість, бо спинятися біля дівчини він не збирається.

– Вперед! – скомандував лейтенант і першим побіг до стенду з фотографіями злочинців.

Тим часом чоловік, за яким вони пильнували, притьмом вихопив валізу з рук дівчини й побіг далі, описуючи дугу. Відстань між групою затримки й втікачем складала не більше десятка метрів, але той давив стометрівку, як Борзов у розквіті своїх літ. Лейтенант зрозумів, що змагання з бігу програє і задув у міліцейський свисток.

– Стій! – закричав він. – Стрілятиму!!

І втікач припустив ще дужче, бо зліва попереду себе побачив трамвай, який ішов на зупинку, розташовану біля вокзалу. Хтозна, що вирішив зробити втікач: чи скочити на той трамвай, чи перебігти перед ним колію, щоб відрізати від себе хвіст хоч на декілька миттєвостей. В будь-якому разі цей маневр збивав темп переслідувачів і давав чоловіку з украденою валізою перевагу.

Лейтенант продовжував дути в свисток.

– Тримай злодія! – закричав він, бачачи, що без допомоги оточуючих завдання полковника не виконає.

Звук міліцейського свистка зробив свою справу, і на події, що розгорталися в саму заюрмлену пору дня, люди звернули увагу. Ось навперейми втікачу кинувся хлопець з розставленими руками, наче він грав у «сліпого Панаса» – з зав’язаними очима ловив товаришів по грі. Та не встиг несподіваний помічник наблизитися до втікача, як той сахнувся од нього вбік, спотикнувся об бордюр між проїзною частиною й тротуаром, від чого різко поточився, нагнувши голову вперед. І тут інерція зробила своє діло Ї кинула його прямо під колеса трамвая, який у цю мить виходив з повороту і тільки збирався гальмувати перед зупинкою. Це сталося так стрімко й неочікувано, що оточуючі навіть ахнути не встигли. Дзвінок трамвая пролунав уже після події, коли навкруги запанувала невластива тлуму тиша. Винуватець переполоху залишився десь під колесами, а на виду очевидцям різала очі широка смужка крові, безпомильно свідчачи про його смерть.

Про валізу, яка, очевидно, й була об'єктом крадіжки, згадали не зразу. А вона, відкинута далеко від колії, загубилася в серед рослин на квітниковій клумбі. Користуючись сум’яттям, що запанувало навкруги, її тихо підібрали хлопчаки, про яких важко сказати щось певне: чи були вони бродяжками, чи просто неслухами, які не сиділи вдома ні за які пряники.

Дівчини, у якої чоловік вирвав з рук валізу, ніхто більше не бачив, видно, з переляку вона забігла так, що й собака слід не взяв би. Зрештою, її ніхто й не збирався шукати через нещасний випадок зі злочинцем. Та про неї просто забули!

Розділ 7

1

Грицько вийшов з машини, здолав три сходинки, що вели у двір до Огнєвих, і відчинив хвіртку. Тетяна чекати не стала – й собі подалася слідом. Після повернення з Києва вона не відставала від чоловіка ні на крок, якщо не враховувати, звичайно, його роботи, наче була зв’язана з ним однією мотузкою.

Борис Павлович, який їх сюди привіз на своїх стареньких «Жигулях», спочатку хотів залишитися в машині й почекати, поки вони там домовляться з травницею про свої справи, а коли забачив, як ті люди, як він зрозумів з розповідей – біжинці, гарно влаштувалися в покинутому будинку, не стримав цікавості і також пішов у двір.

Грицько ввійшов у хату без стукоту, як свій, відкинувши важкі портьєри, що поверх москітної сітки прикривали вхід у веранду, яка завдяки розміру влітку служила також кухнею і їдальнею. Любов Петрівна якраз готувала сніданок.

– Проходьте, – запросила гостей. – Ви знову потрапили на мій вихідний.

– Я навмисне так підбирав день, – зізнався Грицько. – Пробачте. Але хочу, щоб ви не квапились, оглядаючи мою дружину.

– А де вона? – запитала хазяйка. – Чого не заходить?

– На вулиці залишилася, – буркнув Грицько. – Зараз.

Він виглянув надвір і побачив, що Тетяна з Борисом Павловичем влаштувалися на ослоні в холодку. Вони з цікавістю оглядали садибу й обговорювали бачене. Грицько мовчки махнув Тетяні рукою, щоб вона зайшла в хату. Та ніяково переступила поріг, і було незрозуміло, чи вона соромиться, хоч останнім часом довела, що є доволі розбитною, чи не дуже вірить у здібності цієї жінки, і тільки на догоду чоловікові за його увагу до неї вирішила приїхати сюди. А може, просто по-жіночому ніяковіє від своїх червоних попруг, що облямували обличчя.

Любов Петрівна на мить відірвалася від приготування їжі й пильно подивилася на хвору, яку їй послано було лікувати. Потім прискорила рухи, заметушилася, вправно прибираючи зі столу лушпиння з овочів і використане кухонне начиння.

– Будь ласка, посидьте у дворі, – раптом запропонувала вона. – Зараз я закінчу, нагодую чоловіка і вийду до вас.

– Ми поки що прогуляємося до берега, – попередив Грицько.

Утрьох приїжджі вийшли з двору й попрямували в бік Дніпра. Борис Павлович оком дбайливого господаря оглядав покинуті садиби й зітхав, похитуючи головою.

– Такі городи пропадають, ось біля цієї хати соток двадцять буде, – бідкався він. – І полив пристосувати недовго. Чого ж люди з’їхали звідси?

– Звісно, чого, бо роботи тут немає, – сказав Грицько.

– Так продали б, передали в інші руки! Хіба можна землю без догляду залишати? Це непрощенний гріх, однаково, що малу дитину покинути напризволяще. Ой, – застогнав він, – душенька моя не витримує такої розрухи. Хто оце все робить, хто нищить нас?

– Щось ця жінка дуже молода як для бабки, – зазначила між тим Тетяна, скосивши погляд на Бориса Павловича, і було видно, що вона навмисне перевела розмову на інше, щоб оцей славний чоловік не побивався. – Може, повернемося? Там у тітки-травниці можна на патіо посидіти. А то ще нас тут собаки порвуть.

– У нас патіо називають господарчими двориками, – поправив дружину Грицько. – І пускати туди чужих не заведено.

Борис Павлович зрозумів тактовність і чуйність Тетяни. Він спочатку примовк, а потім запропонував:

– Ви, справді, повертайтеся назад, щоб тітка на вас не чекала. А я ще поброджу тут, – він з удячністю глянув на Тетяну: – Ти не хвилюйся, це добре, що вона молоденька. Значить, грамотна, не втомлена од життя, енергійна.

Раптом закувала зозуля – он вона пролетіла низько над землею. Борис Павлович зупинився, підняв голову й провів її поглядом. Всі його рухи були такими природними і звичайними, що, не знаючи чому, Тетяна перейнялася симпатією до нього – зрештою, може, якраз тому, що він у всьому був живим і щирим, а не лукавим чоловіком, яких тепер розвелося багато. Ось вболіває за землею, розуміючи, звичайно, що ті втікачі від безробіття покинули не просто клаптик суші, а оголили частину Батьківщини, ніби втекли з чергування на її кордонах.

Тетяна озирнулася в бік Дніпра, куди вони збиралися піти, а не пішли. Вздовж вулиці, аж вниз до берега з обох боків тяглися живоплоти, тільки зрідка де доглянуті, а то здебільшого перетворені на суцільні зелені стіни. Деінде за ними в глибині стояли незруйновані хати – з-за дерев виглядали верхівки дахів. Поза городами тієї шеренги будівель, де стояла хата Огнєвих, прямо від колишнього причалу, також тепер покинутого, вилася доріжка, а від неї були протоптані стежки у жилі двори. На протилежному боці вулиці за городами виднівся схил у невеличкий видолинок, де, очевидно, протікає мілка притока Дніпра. Той схил весь поріс густим підліском, хоч ще вгадувалося, що колись тут був луг і пасовисько для домашньої худоби.

Грицько спостерігав за дружиною, не заважаючи їй відпочивати від важких вражень, яких останнім часом чомусь не меншало. Вона тільки вчора ввечері повернулася з поїздки і не встигла нічого йому розповісти, а він не хотів розпитувати – бачив, що у неї не кращий для того настрій.

Вчора й позавчора тут ішли рясні дощі, а цей день обіцяв бути сонячним і спекотним, благо, що від води повівав свіжий вітерець. Земля залишалася ще вологою, тому стежки, по яких вони ходили, здавалися прибраними й виметеними.

– Як ти, не втомилася? – порушив мовчання Грицько, коли вони з Тетяною залишилися вдвох.

– Взагалі чи саме зараз? – засміялася дівчина.

– Ти мовчиш, а я не знаю, що й думати, – буркнув Грицько. – У нас же були якісь плани. Ти, здається, збиралася купувати машину, потім ми хотіли їхати на море. То як тепер, щось міняється чи ні?

– Все у нас, Гришо, чудово, – з цими словами Тетяна взяла його за руку. – Плани наші ніщо не порушить. Я ось поговорю з твоєю цілителькою, а потім найближчими днями ми поїдемо й купимо нову машину – я заходила в банк і домовилася про кредит. Та трохи заощаджень у мене є. Зрештою, можна мою хату продати. На якусь «шевролє», гадаю, вистачить.

– А як же Давид?

– Твого Давида… – вона не готова була сказати чоловікові правду, але не знала, як і чим її замінити. – Гришо, Давид загинув. Це сталося на моїх очах.

– Як!? – ойкнув Грицько.

– Він ішов на зустріч зі мною, очевидно, хвилювався і квапився. Йому залишалося перейти трамвайну колію. Але він не побачив зустрічного трамвая, який виходив з-за повороту, і потрапив під нього. Це було жахливо.

– Ти казала, що збираєшся його знейтралізувати…

– Так, я хотіла посадити його в каталажку. Не хвилюйся, його було за що гарненько провчити. Чи ти так не вважаєш?

– Він був не ангел, ти права, – погодився Грицько, все ще не отямившись від страшної звістки.

– Далеко не ангел, не сумнівайся, я дещо про нього взнала. Але тепер про це немає сенсу говорити. Нехай спочиває на тім світі.

Грицько перехрестився, щось нечутно прошепотівши.

– У мене, якщо дозволиш, на твою хату є інші плани, – раптом сказав Грицько.

– Навіть так?

– Я сказав, якщо дозволиш.

– Кардинальні?

– Не надто. Нехай поки що стоїть, вона їсти не просить. А пізніше я тобі скажу про свої плани.

Любов Петрівна вже ждала своїх пацієнтів. Поряд з нею на лаві сидів Ігор Свиридович. Зараз він був без окулярів і мав вигляд людини, яка чудово бачить, хіба що трохи незвичним було те, що він на всілякі звуки повертав голову не як зрячі, А я к глухі – спрямовуючи в той бік вухо. Його очі виявилися чудовими – були великими й мали на рідкість чистий темно-синій колір.

Поряд з господарями вже стояло три стільці, приготовлені для гостей.

Огляд хворої продовжувався недовго. Потім була розмова, в якій згадувалася автоаварія й операції, перенесені Тетяною після неї.

– Чим тебе лікували? – запитала Любов Петрівна, і Тетяна подала їй папірець, куди ретельно записала назви ліків, якими лікувалася в стаціонарі. Жінка прочитала й підняла на Тетяну очі: – А твій чоловік казав, що ти до цього робила ще й пластичну операцію. Як вона протікала, без ускладнень?

Тетяна невдоволено нахмурилася – от не змовчав її старанний Грицько. Але він надає таке велике значення тій операції, бо вважає себе її винуватцем. О, відзначила Тетяна, подивившись в його бік, – знову нашорошив вушка.

– Я про неї й думати забула. Там все було гаразд.

– Не було отаких рубців?

– Ні, звичайно. Мені ж тоді не здирали шкіру торцем труби, а акуратно різали скальпелем, – Тетяна засміялася. – Якщо ви мені допоможете, то я більше не робитиму операцій. А в іншому разі буду змушена ще раз звертатися до хірургів.

– Ходімо, подивишся наше господарство, – раптом запропонувала хазяйка. Ї Я, доню, не чародійка, – зітхнула Любов Петрівна, коли вони вже стояли на городі і роздивлялися овочеві грядки. – І чим можу тобі допомогти? Ось чим: зараз твої рани ще не загоїлися, вони тільки затяглися на шкірі. Я залікую тобі їх на всю глибину, зміцню імунітет, проведу превентивне протиалергійне лікування, нормалізую тиск. Ну і якщо є проблеми з нервами, то допоможу заспокоїтися. Підходить? Психіка, бачу, в тебе нормальна.

– Та в мене й з нервами все гаразд, – засміялася Тетяна. – А як довго ми лікуватимемося? І де?

– Я така, щоб забрати тебе до себе тижнів на два. Зможеш? Ми тобі виділимо окрему кімнату.

– У мене медовий місяць…

– О, поздоровляю! Тоді що ж… Ну, приїжджатимеш до мене через день на процедури, а ліки для пиття робитимеш сама, я дам тобі трав’яні суміші, навчу готувати з них відвари. Таке підходить? Тільки при такому режимі лікуватися доведеться вдвічі довше.

– Підходить! – погодилася Тетяна.

– Але ліквідувати червоні попруги нам консервативними методами навряд чи вдасться. Чого ми зможемо досягти? Багато чого – ми їх значно пом’якшимо. Та на вигляд вони залишаться такими самими надзвичайно широкими й об’ємними. Якщо ти заклопотана цим, то тобі все рівно доведеться їхати до пластичних хірургів.

– Поїду, я на пізню осінь вже домовилася, – вона розвела руками й всім корпусом повернулася з одного боку на інший, ніби охоплюючи навколишній простір. – Коли ви сама-одна встигаєте ще й за городом доглядати? Тут так багато роботи!

– Навички виручають. Ох, доню, на волі ніяка робота не страшна. Мені б тільки чоловіка підняти. Так хочеться, щоб він ще світу побачив!

Тетяна відмітила оте «на волі», яке їй різонуло слух, але розпитувати далі утрималася. Їй чомусь дуже подобалася ця жінка – доволі інтелігентна, грамотна, акуратна, м’яка в розмові, роботяща. І мужня. Може, через те, що й у Тетяни тих рис було трохи в характері, здалося, що вона її добре знає, просто вони довго не бачилися.

– Грицько казав, що вашому чоловіку допомогла б операція?

– Так, у нього, на щастя, очний нерв живий, потрібна лише невелика операція на кришталику. Головна трудність навіть не в грошах. Але як я сама з ним знайду, куди їхати, як і чим їхати? Вся організація цього діла мені здається непідйомною справою. Хоч, правда, якщо рахувати з попутними витратами, для нас це поки що з області мрій.

– Авантюрники більше не навідуються? – запитала Тетяна, пригадавши про пригоди, пережиті цими людьми разом з Грицьком.

– Спасибі вашому чоловіку, виручив, – сказала Любов Петрівна. – Ось я вам молодої цибульки на салат вирву і щавлю на зелений борщ. Візьмете? Вам потрібні вітаміни.

– Це так слушно, – відгукнулася Тетяна. – Спасибі. Ви знаєте, я восени, як вже казала вам, буду в Москві, то заодно взнаю для вашого чоловіка про гарну офтальмологічну клініку. Чи ви вже визначилися з лікарнею?

– Ні, – махнула рукою жінка. – Яке там? Я тільки гроші збираю.

З пучком молодої зелені жінки знову повернулися у двір. Поки їх не було, Борис Павлович прийшов з прогулянки до Дніпра, і зараз тут кипіла розмова про політику.

– Європейський суд з прав людини в Страсбурзі зобов’язав Росію виплатити компенсацію родичам людей, котрі пропали й загинули в Чечні в період 2001-2002 років, – обурливо говорив Грицько. – А чого тоді той самий розумний суд не зобов’яже повернути гроші тим росіянам, яких чеченці брали в заручники й викачували викупи з їхніх рідних? Що це за однобока справедливість? От я цього не розумію.

– Тим більше, і це тепер уже всі знають, що до цього бізнесу мав безпосереднє відношення горезвісний Березовський, – сказав Борис Павлович. – Знають і його поплічників з чеченських бойовиків. То нехай на додаток ще сплатить моральні збитки.

– Ой, там були не тільки моральні збитки, – тихо додав Ігор Свиридович. – Добре, що ви не знаєте, але можете мені повірити: ті люди, котрі повернулися з чеченського ув’язнення, назавжди втратили здоров’я, як і дехто з їхніх рідних.

– Ага, – гарячився далі Грицько. – У першому випадку, який розглянув Страсбурзький суд, ішлося про чеченську жінку, що пропала в 2000 році в Грозному. В лютому 2001 року її тіло знайшли в масовому похованні. Експертиза встановила, що смерть жінки наступила в результаті черепних травм, нанесених тупим предметом.

– Хто це переривав усі могили й масові поховання, щоб знайти її? Такого не могло бути! Значить, хтось конкретно знав, де вона похована, і підказав місце пошуку, – сказав Борис Павлович. – Шукали ті, хто бив її тупим предметом.

– Атож. Звичайна підстава, – зітхнув Ігор Свиридович. – Її навмисне вбили, щоб потім здійняти ґвалт. Відомий ще з старозавітних часів прийом.

– Європейський суд вважає, що відповідальність за смерть цієї жінки лежить на російській владі, і тому Росія зобов'язана виплатити її родичам 70 тисяч євро, – продовжував Грицько.

– А що я казав? – підскочив Ігор Свиридович. – Хто вбив, за що – це страсбурзьким справедливцям байдуже. Винувата Росія і все. Хіба це не двійні стандарти?

– У сорок третьому році німці прийшли в двір до батьків моєї дружини і на очах багатьох свідків убили її дідуся, а також батька й матір. Це були старі люди, цілком мирні, – відхилився від теми Борис Павлович. – На той час наша територія знаходилася під німецькою окупацією, тобто під владою Германії. І що? Германія хоч якось відповіла за це?

– Я скажу більше, – доповнив цю думку Грицько. – Тим, хто звідав німецького рабства, тепер німці заплатили гроші. Як кажуть, хоч пізно, зате справедливо. А осиротілим дітям мирних жителів, яких німці замордували в окупації через ненависть до слов’ян, нічим не компенсували втрату батьків. Адже тут повна аналогія ситуацій! Чим же наші діти гірші від чеченців? Чому наші втрати свого часу зігнорували, а чеченські нині – примушують оплачувати?

– Так і обставини подій ніхто ж не розглядав! – підказав Борис Павлович. – Може, справді, знайдену в спільній могилі жінку вбили самі терористи. Як згадати про Гонгадзе чи Ганну Політковську, то дуже на те схоже.

– А ось ще краще, – продовжував Грицько. – Якась чеченка подала позов про зникнення в 2000-2002 роках сина і чоловіка. По цій справі Страсбурзький суд також виніс рішення про відповідальність Росії за можливу – зважте, всього лише можливу – загибель сина й тимчасове незаконне ув’язнення його батька представниками влади й ухвалив виплатити тій жінці 90 тисяч євро. Далі, в липні той суд виніс постанову про відповідальність російської влади за порушення права на життя молодого чеченця Хаджимурата Яндиєва. Хто такий, що за герой, чому ним опікується такий високий орган, звідки саме про нього стало відомо на тлі багатьох втрат? Одні запитання.

– Не одні запитання, – заперечив Ігор Свиридович. – Є й відповіді: це заздалегідь заплановані жертви, як Старовойтова, Холод, Політковська, яку ви тут згадували. Цих заангажованих ворогами Росії безпринципних людей пустили на гарматне м’ясо ті, кому вони служили. Заради провокації. Так само тепер позбавляються від своїх чеченських інформаторів чи провокаторів, та ще й таким чином все повертають, щоб вичавити навіть з цієї розправи додатковий зиск Ї політичний.

Цікаво, що всі троє мужчин виявилися однодумцями, але сповіщали одне одному свої думки експресивно, з криком, з жестикуляцією, підскакуючи зі стільців. Як не дивно, сліпий Ігор Свиридович добре знав справи не тільки у власній державі, але й у Росії, особливо що стосувалося військових конфліктів на Кавказі. Якщо Грицько й Борис Павлович отримували інформацію з газет і передач телебачення і в їхніх судженнях переважав схоластичний момент, то в свідченнях Ігоря Свиридовича відчувався ґрунтовний практичний досвід. Він чітко пам’ятав найдрібніші конфлікти, що сталися в тому регіоні навіть не тепер, а ще раніше, знав прізвища посадових осіб, як військових, так і місцевої влади. Взагалі, коли людина, як кажуть, знаходиться в матеріалі, то важко сказати, з чого саме це відчувається.

– …звинувачують Євгена Кульмана, – чувся далі голос Ігоря Свиридовича. – А за що? Насправді ніякого наказу про розстріл він не віддавав, як і не отримував. А стріляли його… словом, ті, хто допомагав йому вже на місці. А якщо сказати точніше, то звільнені ним раби розправилися зі своїми мучителями, які кинулися втікати, дізнавшись, що їхню діяльність розкрито. Тому Кульман не повинен і не може бути визнаний винним по карному звинуваченню, і не тільки тому що в частині першій 42-ї статті Кримінального Кодексу РФ написано: « Не є злочином заподіяння шкоди … особою, котра діє, виконуючи обов'язковий для неї наказ». А взагалі, він і його безпосередні підлеглі принципово не мають відношення до цих вбитих.

Ї А як він там опинився зі своїми людьми? Ї мимохідь запитав Грицько.

Ї Дуже просто. Стало відомо, що там проходитиме загін бойовиків з метою вчинення злодійського нападу. І йому надійшов наказ про виконання військової операції. Тобто йому наказали розташуватися на шляхах пересування супротивника з метою його знищення, захоплення в полон і таке інше. Наказ було виконано. Засідку влаштували на окраїні села Дай, при дорозі, по якій регулярно пересувався транспорт. По-перше, їжаку зрозуміло, що виконання подібного наказу передбачало виникнення можливих жертв. У результаті була зупинена цивільна машина, пасажирів якої згодом знайшли вбитими. Бачите, спецназівцям, щойно висадженим з гелікоптера в далекий гірський Шатойський район, цей регіон Чечні здавався мирним і безпечним, не як, наприклад, рівнинний Курчалоєвський. А тут, що по-друге, раптом виявилися російські громадяни, котрі перебували в рабстві у чеченців понад десять років! Уявляєте? Тих людей кульманівці, звичайно, звільнили. Ну і як, ви припускаєте, звільнені реагували, коли побачили, що ті, хто їх утримував в неволі і нещадно експлуатував, намагаються втекти? Отож. А спецназівці що? Вони не вповні володіли ситуацією й не розуміли, що навколо них відбувається. А… Ї оповідач махнув рукою. Ї Всього не розкажеш.

Любов Петрівна тихо кашлянула, а коли її чоловік зреагував на той звук, сказала, звертаючись до нього:

– Слідкуй за собою, дуже прошу.

Затим взяла Тетяну під руку і вони знову покинули сперечальників, вийшли на вулицю. Там хазяйка показувала Тетяні квітникові куртини, розбиті вздовж паркану, і кущі недавно посадженого тут жасмину.

– Ось скоро він зацвіте, так не захочеш на ніч додому повертатися, забажаєш у нас ночувати, – пожартувала Любов Петрівна. – А троянди? Гляньте, які пуп'янки вони викинули. О, – зраділа вона. – Зараз я вам півоній наріжу.

– Ні в якому разу! – зупинила її Тетяна. – Нехай ростуть. Я не люблю зривати квіти. Мене мама в дитинстві вчила не зривати квіти, Ї вибачаючись, пояснила вона. Ї Пробачте, просто я весь час пам’ятаю ці її настанови.

Любов Петрівна застигла у потрясінні – серед людей рідко зустрічаються особи, свідомість яких сягає так глибоко. Але вона сама така! Зриває лікарські рослини і плаче, просить у них прощення, заклинає допомогти хворим людям. А коли сушить, то розмовляє з ними як з живими, розповідає, з якими хворобами їм доведеться воювати, які недуги перемагати, дякує за слухняність і знову вибачається. Так само чинить і при приготуванні відварів чи настоїв, при накладанні примочок і компресів. Про все це вона довірливо розповіла Тетяні.

– Мені довелося дуже багато лікувати виснажених і поранених людей, таких хворих, якими ніхто не займався, і я обходилася тільки рослинами. Отак вмовляла і просила їх допомогти страждальцям, знайомила з іменами тих людей.

– Ви і зараз так робите?

– Тепер я вже вірю, що роблю правильно, – зізналася Любов Петрівна. – Тобто з роками у мене з’явилося переконання, що цей метод дає результати. А тоді я це робила з відчаю, бо крім свого слова більше нічого не мала під рукою. Інколи доводилося просто розжовувати трави й прикладати їх хворим до ран чи вражених місць. Можна звертатися до вас на «ти»? – раптом запитала вона.

– Звичайно, – погодилася Тетяна. – Навіть потрібно. Я вважаю, що лікар неодмінно повинен звертатися до пацієнта на «ти». Особисто в мене тоді складається враження, що я знаходжусь поряд з мудрою і набагато старшою людиною, і вона мені обов’язково допоможе, як в дитинстві мені допомагали батьки.

– Пробач, доню, – зніяковіла цілителька, – а твій чоловік казав, що ти сирота.

– Так. Але у сиріт теж колись були батьки.

– Ти пам’ятаєш своїх?

Тетяна відчула, що це питання непокоїть жінку, скоріше за все вона втратила свою дитину і зараз гадає, пам’ятає вона її чи ні, якщо їй вдалося вижити. Хитання головою, зітхання, сум на обличчі, холодні очі… Так роблять люди, коли в них бракує слів, щоб передати свій стан чи свої почуття.

– Звичайно, пам’ятаю, – відповіла Тетяна, і побачила, що зробила правильно, бо очі жінки потеплішали і сум з її обличчя трохи відступив.

– Які страви ти найбільше любиш?

– Дуже прості: смажену картоплю і борщ.

– Причому картопля має бути смажена разом з яйцем, так? І трохи сируватою, недосмаженою?

– Так, саме так, – здивовано підняла очі Тетяна, а потім зрозуміла: адже впродовж місяця їй доведеться через день обідати тут, тому жінка й розпитує про уподобання майбутньої пацієнтки.

Нарешті голоси в дворі трохи стихли, і жінки повернулися до гурту. Побачивши їх, Борис Павлович піднявся першим.

– Спека настає, – звернувся він до Грицька. – Може, пора їхати?

– Ви закінчили? – запитав Грицько у Любові Петрівни і, коли вона кивнула, жартівливо додав: – Тоді по машинах.

Назад к карточке книги "Аферистка"