Текст книги "Аферистка"

Автор книги: Любовь Овсянникова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)

– Я помалу вернусь в палату, – сказав Ігор Свиридович, повертаючи назад у коридор.

– Ще чого? Ти нам не заважатимеш, – не відпустив його від себе сусід по палаті. – Це свої люди, просто відвідувачі. Ходімо з нами.

– До мене теж мають приїхати, – опирався чемний Ігор Свиридович. – Незручно.

– Ходімо, – потяг його за собою Гліб Євгенович. – Знайдуть тебе твої відвідувачі. Ми ж будемо недалечко.

Чоловіки вчотирьох протопали сходами на перший поверх, вийшли з корпусу лікарні, повернули наліво, знайшли гарну тінь від вікових акацій і сіли на ослін. Опіковий центр, як і сама обласна лікарня, розташовувався на території великого і добре доглянутого скверу, тому всі корпуси оточувала безліч дерев і кущів різних порід. Дефіцитом тут був не затишок, а вільний ослін.

– А ти, значить, знову на море? – запитав Гліб Євгенович у Кості, гостя, якого привів його друг. – Так швидко рік минув! Знову з сім’єю подорожуєш чи сам?

– Купив нову машину, випробовую, – ухильно відповів той.

Розмова наткнулася на неприємну тему, і всі це відчули. Що стосується особистого транспорту й подорожей, то про це в присутності Гліба Євгеновича можна буде говорити не раніше, ніж він забуде про аварію, а в присутності Дениса Митрофановича – як він купить нову машину.

– Ага, – філософськи прорік підсумок Гліб Євгенович, – тут не знаєш, де знайдеш, де загубиш.

До чого це висловлювання можна було пришити, хтозна. Проте треба було підтримати розмову, і Ігор Свиридович вголос пожалкував, що через його хворобу Тетяна й Грицько не змогли поїхати на море, як планували.

– Це ваші діти? – поцікавився Денис Митрофанович. – Ті, яких я тут часто зустрічаю?

– Атож, тільки, на жаль, це не наші діти, а просто гарні молоді люди, які дали нам з дружиною притулок після пожежі.

– Невже забрали до себе? – спитав Костя, заїжджий гість.

– Майже так, – відповів Ігор Свиридович. – Вельми незручно перед ними… Ні, звичайно не до себе, але віддали нам свою хату, яка звільнилася, коли вони побралися.

– Прямо не віриться, що нині є такі люди.

– Не кажіть! Це справді унікальний випадок, – погодився Ігор Свиридович. – Не інакше як на нашій долі позначився промисел Господній. Нам з дружиною поталанило.

– А свої діти у вас є? – чомусь дуже підозріло поцікавився Костя, і в його тоні слухачам почулося намагання знайти для себе вирішення якогось делікатного питання чи спробу скинути з душі неприємний тягар.

Але тут вони побачили, що до них наближається Тетяна, с пустими руками – вже без своїх традиційних сумок і пакунків.

– Ось де ви сховалися! – привіталася вона. – А я зайшла в палату, бачу – вас немає, залишила там речі і пішла шукати.

– Довго блукала? – запитав Ігор Свиридович.

– Ні, у мене гарний нюх, – пожартувала Тетяна. – Крім того, я з теорії знаю, що чоловіки в кожну можливу мить ходять наліво. Отож я вийшла з корпусу, повернула наліво і знайшла вас. Я посиджу з вами, гаразд? – запитала в усіх разом, і чоловіки хором погодилися.

– Ми, старики, дуже корисливі, – за всіх сказав далі Гліб Євгенович. – Адже поряд з молодою людиною наші болячки швидше проходять. Тому, якщо у тебе є час, побудь з нами довше, дитино, ми будемо тобі за це тільки вдячні.

– Оце вона, наша Тетяна, – з гордістю сказав Ігор Свиридович, звертаючись до мужчин, і пояснив Тетяні: – Ми тут згадували про вас з Грицьком.

– А що таке?

– Ось чоловік на море їде, аж з Москви добирається, і я пожалкував, що через нас ви з Гришею не відпочили.

Отак мало-помалу розмова відхилилася від речей, про які декому з присутніх шкідливо було згадувати, і перейшла на дітей і вибрики його величності примхливого випадку. Гість, який спочатку здебільшого помовчував, нарешті освоївся й щиросердо розбалакався.

– Ви запитували, чи я з сім’єю приїхав, – почав він. – Ні, сам. А чого?

Нещодавно, Ї розповів він далі, Ї йому довелося пережити таке, від чого досі не проходить сум’яття, – сталася випадкова зустріч з однією знайомою, точніше кажучи, з жінкою, яку колись кохав і навіть збирався з нею поєднатися.

Дівчина тоді навчалася в Московському професійному ліцеї декоративно-прикладного мистецтва імені Карла Фаберже, готувалася стати майстром розпису по тканині. А він працював, адже був чималенько старшим за неї. Зрозуміло, що після домовленості про шлюб їхні стосунки найближчим часом перейшли в досить близькі. І тут Костя несподівано дізнався, що його нареченій ще не виповнилося вісімнадцяти років. Він злякався відповідальності, що вступив в інтимні стосунки з малоліткою, і втік од лиха подалі. Дав слабака, звичайно. Але втік не по-справжньому – збирався дочекатися березня, її вирішального дня народження – і тоді повернутися. Від своїх рідних і друзів йому стало відомо, що дівчина намагалася шукати його, але скоро облишила свою затію через невдачі. Він тільки зрадів цьому – невідомо, для чого вона його шукала. І похвалив себе, що про все добре подбав: змінив місця роботи й проживання, адже триматися подалі від неї йому належало – ні багато, ні мало – понад півроку. Тільки так вже влаштовано життя, що в молодості такий короткий термін інколи визначає все подальше майбутнє. Незабаром він зустрів другу дівчину і до березня, коли йому можна було «виходити з підпілля», вже був жонатим. Оповідач замовк.

– Вдало женився? – чемно, щоб заповнити паузу, спитав Ігор Свиридович. – Задоволений дружиною?

Оповідач тільки кивнув.

– Тоді чого ти так хвилюєшся? – розвів руками Гліб Євгенович. – Та в кожного з нас до весілля стільки таких наречених було, що я, наприклад, тепер не всіх і на ім’я пам’ятаю. Вибачаюсь, – звернувся він до Тетяни і затим поплескав гостя по плечі: – Уявляю, тобі незручно було перед нею, що запросив до шлюбу, а потім дав дьору. Але це сталося давним-давно, забудь. Ти дуже вразливий, так не годиться.

– Не звертайте уваги на мою присутність, – сказала Тетяна. – Мені так довго бракувало спілкування з однолітками мого батька, що я просто слухаю вас і радію.

Вона сиділа поряд зі своїм підопічним, при цьому взяла його під руку й поклала голову на його плече, як те часто роблять старші діти, насолоджуючись присутністю батьків.

– Та ви ж не дослухали! – вигукнув Костя. – Головне ще попереду.

– Пробачте нам. Розповідайте далі, а ми зі свого боку постараємося зарадити вашим проблемам, – сказала Тетяна. – Адже у зв’язку з цією зустріччю у вас виникли проблеми, так?

– Так. Ага, – продовжував розповідати Костя, – Єлизавета Афанасіївна, так звали колишню наречену, дуже зраділа зустрічі і навіть чути не хотіла ні про яку вину перед нею, не приймала ніяких вибачень, не хотіла слухати ніяких пояснень. Сказала, що не тримає зла за минуле. Очевидно, тоді так мусило статися – це в їхні плани втрутилася доля. А вона, Ліза, вірить в уділ. І найкращим доказом існування запрограмованого для людини жеребу є оця їхня зустріч. Вона зізналася, що все життя уявляла, як це буде, і дуже боялася вмерти, не сказавши йому однієї важливої речі. На час їхньої оцієї зустрічі, – уточнив Костя, – Єлизавета Афанасіївна вже була невиліковно хвора, і знала про це.

– Хіба це не знак звище, що в останні дні мені подаровано те, про що я все життя клопоталася? – говорила вона. – На мені лежить великий гріх, і я отримала можливість покаятися.

– Чому ти мене для цього вибрала? – запитав Костя. – Я не батюшка.

– Бо згрішила через твій учинок, а значить, тебе це теж стосується, щоправда, не безпосередньо.

І Ліза, тобто, Єлизавета Афанасіївна сказала, що після його втечі народила позашлюбну дитину, дівчинку, яку змушена була залишити в пологовому будинку Синельникового, що на Дніпропетровщині. Спочатку вона надіялася, що як тільки її справи покращаться, то забере доньку додому, а потім так не сталося.

– Я запитав, як вона з Москви аж у Синельникове потрапила. Та Лізі дуже важко було розмовляти, – говорив далі Костя, – і вона тільки додала, що інші подробиці може сповістити її подруга Неля.

– А прізвище її ти знаєш? – запитав хтось у Кості.

–

Дівоче прізвище Нелі – Потомака, а по чоловіку вона тепер Серебро.

– Не Нелі, а своєї колишньої дівчини, – роздратувався через нетямущість родича Денис Митрофанович. – Так же? – запитав він у слухачів. – Я правильно зрозумів ваше запитання?

– Правильно.

– Лізине? – здивувався Костя. – Як же не знати? Паперовська.

– Так коли ви з нею теє… ну, полюбилися і коли вона народила?

– Гріхопадіння? Його дату я, звичайно, забув, це сталося десь в середині серпня. Я ще зазначив, що у вересні вона поїде на навчання вже заміжньою жінкою. А коли народила, не знаю, здається, вона не уточнювала.

– Ви сказали, що в ліцеї вона вчилася розписувати тканини, а де вона збиралася працювати? – з однією їй зрозумілою зацікавленістю запитала Тетяна.

– Це ж був ліцей, – відповів Костя. – У них там направлень на роботу не видавали.

– А як і куди працевлаштовувалися випускники ліцею?

– Хтозна. Ну, наприклад, до них приїздили представники різних підприємств, розміщали конкурсні замовлення, а потім переможців запрошували до себе на роботу. Ліза, наприклад, на першу практику потрапила в Іваново на ткацьку фабрику, може, й у подальшому співпрацювала з ними. Не знаю.

– І що, ти вважаєш, що то може бути твоя дитина? – запитав Ігор Свиридович. – Ота подруга, Неля Потомака, теж з Лізою навчалася? Де її шукати?

– Де шукати, не знаю, а навчалися вони в одній групі. Дитина, ви кажете… Може, й не моя. Оце через те я й приїхав сюди сам, без дружини. Хочу заїхати в Синельникове, узнати про все. Рік її народження мені відомий. Нині тій дівчині вже двадцять п’ять років стукнуло. Не дай Бог щоб вона виявилася моєю – дружина мене загризе. У нас своїх двоє.

– Для чого вам клопотатися, витрачати кошти і час? – майже радісно скинулася Тетяна, ніби влаштовувати чужі проблеми було її покликанням. – Давайте всі відомості мені, я докладно розвідаю і сповіщу вам.

– А це зручно? – спитав Костя і його очі заблищали надією.

– По-перше, я живу в Синельниківському районі, по-друге, працюю в державній установі, до речі, з дітьми. Мені зовсім не складно буде знайти тут сліди вашої Лізи, а потім і покинуту нею дівчинку. Так вона, кажете, вже померла?

– Померла, – підтвердив Костя. – А мені отакий клопіт заповіла.

– Для чого? – поцікавився Гліб Євгенович. – Що вона від тебе хотіла?

– Тепер мені здається, тільки для того, щоб я мучився сумлінням. Я майже впевнений, що дитина не моя, але це діло таке, що я можу й помилятися. Треба все перевірити.

– А раптом ти знайдеш ту дитину – тепер уже молоду жінку, а вона виявиться невлаштованою, нещасною, потребуватиме допомоги. Що ти робитимеш з такою халепою, коли в тебе немає повного порозуміння з дружиною? – запитав Ігор Свиридович.

– Це буде жахливо, ви праві. Моє життя перетвориться на пекло. Але я не можу спокійно жити, знаючи, що десь є моє дитя, яке, може, страждає. Мушу знати все достеменно.

– Ні про що говорити, – сказала Тетяна і різко скочила з ослону. – За цю справу з усіх міркувань найліпше взятися мені. Давайте всі відомості про вашу дівчину Лізу, її подругу Нелю, про інших можливих дійових осіб цієї пригоди і свої реквізити, я запишу. І ні про що погане не думайте. Гаразд?

2

Після цієї бесіди збігло не більше місяця. Ввечері в квартирі Кості, який щойно повернувся з відпочинку, пролунав телефонний дзвінок і, на щастя, він сам підійшов до апарату.

– Слухаю, – озвався тихо, відчувши зовсім невизначено, що зараз взнає щось вирішальне для себе. І як не дивно, не помилився.

– Це Тетяна, – сказав привітний жіночий голос. – З Синельникового, пам’ятаєте?

– Так, – у Кості від напруги затремтіли губи. – І що? Що ви мені скажете?

– Заспокойтеся, – відповіли йому на тому кінці дроту. – Вам Неля, подруга вашої дівчини, не казала, на яке прізвище Ліза могла записати дівчинку при народженні?

– Ні, тобто я з Нелею не бачився. Ви… ви щось знайшли? Говоріть, я до всього готовий.

– Та не хвилюйтеся ви! – прикрикнула на Костю Тетяна. – Я нічого не шукала. Просто не хотіла зразу відкриватися. Адже мені теж треба було прийти до тями.

– Про що ви говорите? Ви ж обіцяли…

– Справа в тому, що йдеться про мене.

– Як? – завмер Костя. – Ви – Лізина донька.

– Гадаю, так. Я ще уточнюватиму. Але одне знаю напевне: мене народила молода дівчина, яка вагітною їхала чи в Сімферополь, чи з Сімферополя московським потягом. В поїзді в неї почалися родива, і її зняли в Синельниковому, щоб відправити в лікарню. Тут вона народила дівчинку, яку пізніше записали Тетяною Іванівною. При породіллі знайшли посвідчення на ім’я Проталіної Вероніки Федорівни – працівниці Іванівської ткацької фабрики. Скоріше за все, це було вигадане ім’я, бо ще в юності я туди їздила і взнала, що такої працівниці там ніколи не було. Проте це було пізніше, а при народженні мене у відповідності до цього документу записали на прізвище Проталіна. Дуже багато збігів, щоб не бути правдою, чи не так?

– Чистісінька правда, адже Вероніка Федорівна – це Лізина мати, а Проталіна – її дівоче прізвище! Це якесь чудо! А щодо підробленого посвідчення… Даруйте, Ліза ж була художницею, – пожвавлено говорив Костя. – Бачите, вона все зробила для того, щоб та дівчинка не загубилася серед людей, щоб згодом можна було її знайти. Таню, дівчинко моя… – його голос потеплішав.

– Ні, не ваша. Я народилася в кінці серпня, так що моїм батьком ви бути не можете. Оце про нього я й взнаватиму в подальшому. А вам я дуже вдячна, дуже! Ви своїми відомостями про Лізу і Лізину матір зліквідували мої сумніви. Тепер я точно знаю, хто мене народив. Моя матуся була права, людьми править жереб. В даному випадку це був щасливий жереб, бо організував нашу з вами зустріч. На все добре!

3

Настала пора пізньої осені. Було доволі прохолодно, але дні стояли погожі, сонячні. Від таких перепадів температури вночі випадали рясні роси й тумани, вони зволожували землю й робили її по-святковому чистою. Тим більше що листя не поспішало спадати з дерев і, висвітлене своїм віком до прозоро-лимонного стану, надавало природі світлої й тендітної беззахисності. І такою непорочною була та беззахисність, що навівала людям благоговіння перед нею, бажання якщо й не зарадити навколишньому світові у такій біді, як осінь чи зима, то хоча б не заважати йому поринати в небуття.

Тетяна збиралася у поїздку до Москви і весь день провела у клопотах, метушінні. Вона декілька разів бігала до Любові Петрівни, щоб допомогти їй, бо по підготовчому узгодженні з Едмондом Германовичем брала з собою й Ігоря Свиридовича. І тільки перед смерканням спинилася, щоб помилуватися, може, останніми привітними днями. Чомусь подумалося про те, що отака всеосяжна беззахисність розчулює людей, облагороджує, робить їх милосерднішими і взагалі пристойнішими – ось навіть не чутно стало осоружного гуркотіння програвачів, якими дехто послідовно й наполегливо доводить себе до тихого сказу, а затим позбавляє нормального сприйняття життя. Отак і немовлята – виключно безпорадністю приковують до себе любов дорослих людей, викликають бажання самозречено служити їм, терпляче виняньчувати їх, виконувати нелегкий обов’язок виховання розумної особистості. Якими ж безжалісними могли бути ті обставини, що примусили молоду дівчину Лізу Паперовську покинути свою дитину і не забирати її, коли життя трохи устаткувалося? Чи юною ще була? Так ось багато дівчаток змалечку так прив’язуються до своїх молодших братиків і сестричок, навіть до підопічних домашніх тварин, котиків і собачок, що не хочуть розлучатися з ними. Виходить, молодістю пояснити таку черствість не можна. Ні, це нічим пояснити не можна, а тому не варто шукати й аналізувати ані мотиви, ані обставини, ані вади характеру. Це можна просто сприйняти як явище, що через безліч несприятливих збігів інколи трапляється в суспільстві, і не намагатися підходити до нього зі своїми мірками, тобто не треба нікого не осуджувати. Звичайно, якщо мати на увазі все-таки моральну людину, не заражену епідемією аутизму й безвідповідальності, яка нині розгулює серед тих, хто «обирає кока-колу» чи присьорбує слабоалкогольні напої.

Тетяна зітхнула – для чого їй знати щось про ті обставини? Змінити вже нічого не можна – вічність поглинула багатьох… Краще думати про живих. Ось вона по-справжньому задоволена, що Огнєви живуть біля неї, що Любов Петрівна трохи заспокоїлася, а Ігор Свиридович вийшов з лікарні. Опіки – страшна річ, вони навіть на Тетяні залишили свої сліди, не кажучи вже про нього – сліпого чоловіка, який не зумів ухилитися від вогню.

– Чого ви не вибралися з хати через вікно? – запитала в нього пізніше Тетяна.

– Шукав Любу, гадав ти мені неправду сказала, що вона в безпечному місці, щоб я не хвилювався. Адже воно так і було Ї ти мене просто заспокоювала. А вона тим часом лежала непритомна після знущань і удару об сходини при падінні. Я відчував, що їй потрібна допомога.

– А дівчина, пособниця бандита, вона знайшла вас?

– Та ото ж, – крекнув тоді Ігор Свиридович, – та дівчина… Таку паразитку треба було придушити й залишити у вогні. Вона ударила мене чимсь по голові, що я й свідомість утратив. Якби не ти, каюк би мені був. А на ту бандитку лягла б моя смерть. Не жарти…

Тепер їм обом підправлять зовнішність у клініці косметичної хірургії. А ще Тетяна повезе Ігоря Свиридовича до офтальмологів на консультацію – може, вдасться повернути йому зір, як запевняє Любов Петрівна. Адже це – її найзаповітніша мрія, вона заради цього працювала, не покладаючи рук, і зуміла в нестатках, нападах на них і в пожежі вберегти заощаджені гроші. На днях попросила Грицька поїхати на згарище, а там на городі викопала свій скарб і вдома віддала його Тетяні.

– Бери все, гадаю, там на дещо вистачить, а на що не вистачить, то… Нехай Ігорьок пробачає мені, – і вона, бідна, заплакала.

– На все вистачить, – запевнила її Тетяна. – У нас з вами є запаси, не сумнівайтеся.

– Спасибі, – тільки й сказала Любов Петрівна. – Я тобі відпрацюю, дітей ваших няньчитиму. Як ти гадаєш, той бандит вже не дістане нас? Може, мені можна знову людей лікувати?

– Бандит загинув на пожежі. Правильно кажуть, катюзі по заслузі – потрапив у пастку, яку вам готував, – тихо сказала їй Тетяна. – Сповіщаю це для того, щоб ви нікого не боялися. Лікуйте, кого хочете. А за грішми не женіться. Повірте на слово, у мене вистачить коштів, щоб ви не відчували нестатків. Ваша правда, готуйтеся няньчити онуків.

Ой, ці розмови ще між ними будуть і будуть. Нехай. Зараз головне – закінчити з лікуванням, і тоді, здається, чорна смуга буде перейдена. Тоді вони всі поїдуть на тепле море – нехай не влітку, а взимку, нехай не в Крим, а десь за кордон – і відпочинуть на славу. Змиють з себе останні залишки незгод. Ото всім буде дивина, коли вона скаже: «Знайшла через соцзабез щедрого благодійника, який купив нам – як постраждалим на пожежі – дешеві путівки для оздоровлення. Чоловік поставив тільки одну умову – він хоче залишитися анонімом, і я його розумію». Якби тільки повірили й не розпитували ні про що.

Тетяна зайшла в хату, ще раз перевірила по списку, чи все взяла з собою. Потім потелефонувала до Едмонда Германовича, аби впевнитися, що в клініці хірургії ока їх приймуть – він обіцяв допомогти.

– При вашому нетворкінгу інакше й бути не може, – пожартував Едмонд Германович наостанок. – Хіба таку обдаровану людину можна підводити? Звичайно, я про все подбав, домовився. Сам пан Коростелін Михайло Світозарович його огляне, і повірте, якщо у вашого родича очі живі, то він повернеться додому зрячим.

За радянських часів Коростелін Михайло Світозарович очолював найбільшу в країні офтальмологічну клініку, а зараз відійшов від державної служби, відкрив приватний бізнес і створював сучасну школу своїх послідовників, виховуючи їх на власному досвіді. Тепер у нього для цього було більше часу і можливостей. Він ще оперував, хоч і був похилого віку. Коротше, Тетяні це підходило.

– Ваш коачінг по відношенню до мене у справах боротьби за здоров’я людей неодмінно забезпечить всім стражденним канбан з боку лікарів, – тим самим відповіла Тетяна пластичному хірургу й задоволено розсміялася. – А що, не ждали, що ми тут теж не ликом шиті?

– Авжеж, авжеж, – хихотнув і собі пан Ситник. – Недарма ще донедавна ваше місто було неофіційною столицею нашої держави.

Він мав на увазі, звичайно, обласний центр, але Тетяні все рівно стало приємно. І вони розпрощалися, задоволені одне одним.

4

Ігор Свиридович часто, траплялося,задумувався про те, який світ його оточує – сьогоднішній чи минулий. Адже він, втративши зір, сприймав усе новітнє по накопиченій до втрати зору пам’яті, в тих, віджилих, образах. От і зараз не бачив, у яких чудових умовах їхав у Москву, і домальовував їх собі тільки з досвіду колишніх подорожей. А то не те, бо наразі з кожним днем все змінювалося. Наприклад, він не виображував, що таке комп’ютер чи телевізор в купе. Як вони показують, за рахунок чого? І такого було багато, що не відмовлялася виписати йому уява. Отже, в цього випливало, що він мешкає у своєму старому світі, куди тільки доходять відомості про зміни, тепер уже абстраговані від його практики. Він важко ті зміни відтворював у формах, тому певний час тримав у пам’яті, а потім забував про них. Те саме стосувалося і людей – його покоління, можна сказати, зійшло з арени, а молоді – це чужі йому люди. Наче прилетіли сюди якісь завойовники з іншої планети і до пори притримуються нейтралітету. Та вмить по-вовчому ощиряються, коли щось буде не по-їхньому.

Як напрочуд добре все влаштувалося, думав він, м’яко погойдуючись на диванах, – що його напарником по купе виявився цей солідний, як судити з голосу, і чуйний чоловік. Він в усьому допомагає йому, сліпцю, і робить це так делікатно, що та поміч сприймається цілком природним чином і не викликає ніяковості. А спочатку він хвилювався, дізнавшись, що їм з Тетяною дісталися квитки в різні вагони. Та ось Тетяна привела його на місце, познайомилася з попутником, посиділа з ними трохи і пішла до себе – дорога довга, нехай відпочине. Їм ще вистачить біганини по Москві, щойно вони туди приїдуть. Адже треба буде десь зупинитися, день-два освоїтися, а потім мотатися туди й сюди. Зокрема, їхати до Коростеліна Михайла Світозаровича на консультацію з приводу травмованих очей Ігоря Свиридовича. І якщо їм скажуть, що є сенс боротися за повернення зору, то він має зважитися на операцію, а Тетяна має подбати, щоб на неї вистачило грошей. Потім Тетяна прооперується в клініці Едмонда Германовича, і йому, може, на той час прозрілому, там зліквідують наслідки опіків, які залишилися на обличчі. Коротше, програма у них була насичена.

– Не хвилюйтеся, я сам колись був у подібному становищі, – приказував сусід по купе, коли Ігор Свиридович дякував йому за чергову послугу. – Мені люди допомагали і я вам допоможу, доїду з вами прямо до потрібного місця.

Ігор Свиридович радів, що поїздка почалася так вдало, і вбачав у цьому добрий знак. А потім раптом виникла недовіра, наче його кольнуло голкою, – щось останнім часом йому занадто часто таланить, занадто гладко все йде, незважаючи на наїзд бандитів і пожежу. Проте виниклі неприємності якось пояснювалися, а оце везіння – ні. Так не буває.

– Коли, ви кажете, вам люди допомагали? У вас теж були проблеми з зором? – насторожено запитав він у сусіда. – Як, до речі, вас звати?

– Олег Володимирович, – відрекомендувався попутник. – Для вас – просто Олег.

Ігор Свиридович теж назвав своє ім’я, хоч і розумів, що супутник його вже знає, почувши від Тетяни.

– Колись я трохи воював, мав поранення, – продовжував Олег Володимирович.

– Де воювали?

– На Північному Кавказі, точніше – поблизу Кадорської ущелини.

– Як ви з України туди потрапили? Ви військовий?

– Ні, я… – Олег зам’явся.

– Говоріть, все рівно скоро сюди прийдуть митники й прикордонники і про все вас запитають, – слушно зазначив Ігор Свиридович.

– Ви праві. Отже, я лікар.

– А-а, виходить, вас до мене Тетяна приставила? – здогадався Ігор Свиридович.

– Не зовсім так. Вона взнала, що я збираюся їхати до Москви, щоб клопотатися про інвалідність. Маючи російське підданство…

– Звідки ви її знаєте?

– Я працюю в Синельниковому лікарем швидкої допомоги. Образно кажучи, я той самий лікар, який витягав її з-під маршрутки, коли вона потрапила в аварію.

– Рятували?

– Ні, вона була не в такому стані, щоб рятувати в прямому значенні слова, просто надавав кваліфіковану допомогу. А от за її валізою й сумочкою приглянув від душі, з сумлінням, це щира правді. Бачите, у неї з собою було багато грошей. А тепер як трапляється? Скажуть, що гроші кудись поділися в метушні, і нічого проти цього не вдієш. А мені шкода стало дівчину – потрапила в біду та ще й усього лишиться. От і простежив, щоб її речі в лікарні оглянули й оформили за всіма вимогами.

– Як же ви потрапили на війну? – нагадав Ігор Свиридович про своє запитання.

– Потрапив, власне, не на війну, а був поблизу озброєної колотнечі. Але мені й того вистачило. Я закінчив Воронезький медінститут і добровільно взяв направлення на роботу в гірську Чечню. Романтика! Це необачність на зразок тої, яку проявив Сергій Бодров. Пам’ятаєте його з фільму «Брат»? Так ото він повіз творчу групу фільму «Связной» на зйомки в Геналдонську ущелину Північної Осетії. А там на них зі стометрової висоти звалився льодовик Колка, який уже був розігнаний до швидкості сто п’ятдесят кілометрів на годину. І як відомо, він підім’яв під себе дев’ятнадцятеро людей, а з ними і Сергія Бодрова-молодшого, народного улюбленця, – Олег хмикнув з поблажливістю до самого себе. – Коротше, ми з Тетяною Іванівною після її одужання подружилися. От вона й скористалася нагодою. Каже, я вам допоможу в столиці з житлом, а ви придивіться за Ігорем Свиридовичем під час подорожі, а заодно, якщо вам буде зручно, то і за його лікуванням уже в Москві. Ви ж, мовляв, фахівець. І вважаю, вам не варто на неї ображатися, бо це мудро, і згодом вона вам все рівно це сказала б. Хто ліпше спеціаліста простежить за хворим? Ніхто. А мені не кривдно – повірте, на світі не так багато добра, щоб від нього відмовлятися. А ви теж воювали? – раптом запитав Олег.

– Звідки ви взяли?

– На жаль, мені довелося багато бачити людей, ушкоджених вибухами. Як ви гадаєте, як лікар я в змозі зрозуміти, що у вас трапилося з очима?

Ігор Свиридович тільки нервово закрутився на сидінні й нічого не відповів, проте зрозумів, що щирої розмови не уникнути – принаймні лікарю, який візьметься за операцію, він змушений буде хоча б схематично розповісти, де і як втратив зір.

5

Нарешті потяг поринув у спокій – позаду залишився Харків і всі розташовані недалеко за ним штучні перепони, звідки набігали ретиві слуги суверенітетів, щоб мордувати людей. Пасажири вкладалися спати. Ігор Свиридович, який подрімував ще звечора, тепер не міг зрозуміти, спить він і бачить сон чи все відбувається насправді.

Вони щойно виїхали з невеликого селища Шатой, де зупинялися на нічліг в доволі занедбаному готелі, більше схожому на дім колгоспника, яких в наших краях повно поблизу овочевих ринків, і їхали далі на південь. До мети їхньої поїздки – історико-археологічного музею-заповідника в Ітум-Кале – залишалося добиратися не більше тридцяти кілометрів. Зважаючи на те, що дорога мала тверде покриттям і була не дуже завантажена транспортом, вони планували за один день познайомитися там з усіма визначними пам’ятками й повернутися назад, в залишену за собою ще на одну ніч кімнату.

За найближчим пагорбом до них в купе постукали, привітний чоловічий голос попросив його вийти й показати документи.

– Куди їдемо? Що веземо? Відкрийте багажник, – командував постовий.

Ігор Свиридович ніяк не міг утямити, як цей дядько опинився в їхньому поїзді, а потім щільніше зімкнув повіки й поринув у справжній сон. Але спав тривожно, часто здригався й сіпався, ніби спотикався чи відскакував від якоїсь ями. Не дивно – тяжкі спогади не відпускали його від себе, а після розмови з Олегом та перевірок на кордонах він перехвилювався, і тепер привиди минулого наздоганяли його уві сні.

Оглядаючись на пережите, можна сказати, що то був дивний час – короткий проміжок між тим, що відмирало, і тим, що йшло на зміну. З одного боку, з-під ніг людей ще не вибили тверду основу і не задавили їх петлею демократії, а з іншого, – люди відчули зміни і горіли надіями, що ті зміни принесуть поліпшення. Вже можна було говорити все і за це ще не стріляли в спину. Такий час не міг продовжуватися безкінечно. Вони з дружиною, здається, розуміли це і тому виписували майже десяток найменувань «товстих» літературних журналів і популярних видань, які стали доступними після довгих років дефіциту на цікаву періодику. Кожний отриманий номер прочитували від дошки до дошки, з захватом вникаючи в полеміку між двома таборами, на які тоді розбилися публіцисти, письменники, весь літературний світ, а може, й увесь народ, – хтось поспішав до доброго дядечки, котрий сипав обіцянками, а хтось закликав не зрікатися батьків, які на очах впадали у зубожіння. Потім жваво, зацікавлено й довго вдвох обговорювали прочитане, не дуже довіряючи свої щирі думки навіть колишнім товаришам. Молодці, що ще скажеш?

І от одне з всюдисущих протиріч: вони квапилися за змінами, а разом з тим ними безроздільно володіла інерція колишнього способу життя. Поводження, вподобання, звички, традиції, взагалі, сприйняття дійсності у них не змінювалося, що позначалося на їхніх вчинках. Отримавши після багаторічної праці без відпочинку законну місячну відпустку, вони вирішили поїхати на нещодавно придбаній «Волзі» по Північному Кавказу, щоб побачити й пофотографувати рідкісні в туристичному значенні місця. Вирушили не самі – з ними поїхали Махрик і Тамара Нохчієви, подружжя колег. Вони теж прагли подивитися на батьківщину Махрикових предків. Якщо сказати щиро, то саме Махрик і спровокував їх здійснити той маршрут.

Отож за Шатоєм їх зупинили. Розпитавши, хто вони й куди їдуть, працівник патрульної служби привітно сказав:

– Ця ділянка дороги тимчасово закрита – ремонт. Якщо бажаєте, я провезу вас об’їзною дорогою. Це хоч і недалеко, але ви самі блукатимете. А ми однаково їдемо перевіряти пости в тому напрямку.

Ігор Свиридович не може собі простити, що погодився покинути людну дорогу й податися чорт знає за ким підозрілими обхідцями. Так, він не сам це вирішив! Так, всі його супутники погодилися не повертатися назад, а подорожувати далі до наміченого об’єкту! І все-таки він себе корив за те, що не вчув небезпеки. Хоч і розуміє тепер, що ні втекти, ні якось по-іншому уникнути пастки, в яку вони потрапили, все рівно не вдалося б.