Текст книги "Аферистка"

Автор книги: Любовь Овсянникова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 21 страниц)

Звичайно, не проїхали вони й кілометра, як їх зупинили люди зі зброєю в руках і повели в якийсь нашвидкуруч споруджений під найближчою гіркою сарай, де кинули на голу землю. Харцизники навіть не ховали свої обличчя під масками – у цьому не було потреби, бо через їхні зарослі волоссям обличчя вони всі здавалися однаковими, як китайці. Затримані нічого не розуміли, адже це сталося тоді, коли ще ніхто не чув про заручників, викупи, рабство й таке інше, – вони стали першими жертвами отриманої свободи. Найпершими тією свободою скористалися ті, хто знав, для чого руйнував країну й устояне в ній життя народу, – цеховики, кожному з яких заманулося мати власну державу. Для цього вони оточили себе власним військом – бандитами. Але грошей багато не буває. Видно, й тут награбованого при соціалізмі не вистачало для розкішного життя. А перевірений метод набування капіталу на Кавказі відомий ще за царських часів – розбій, викрадення людей під викуп.

– Оце тобі й дружба народів! Ех, погано ми вчили в школі історію, – сказав, пам’ятається, Ігор Свиридович, коли до нього дійшло, у що вони вляпалися.

– І без толку читали розумні публікації, раз не змогли зробити з них практичних висновків, – додала його дружина. – Здається, ми пропали. Давай прощатися.

– Тихо, заспокойся.

Що ще міг сказати дружині Ігор Свиридович? Раптом Махрик скочив на ноги й заколотив у двері. Він щось голосно доводив чеченською мовою і тільки коли знемігся й зневірився, що до нього прислухаються, прокричав російською:

– Відчиніть, ми свої! Ви не можете нас утримувати!

Проте його бунт не пройшов непоміченим – через два дні Махрика вивели з сараю, і більше полонені його тут не бачили. А ще через тиждень так само від них безслідно забрали й Тамару. Виходить, махрик її врятував. Важко сказати, чи було це захоплення підстроєним колишнім колегою, чи так сталося зненацька. Подальші події ніби вказували на участь Махрика в їхньому викраденні, але його могли залякати й примусити це зробити. Не суди…

Нарешті прийшла черга й до Огнєвих – вночі їх перевезли в інше місце, більш пристосоване для постійного перебування, і сказали, що вони тут мешкатимуть, поки їхні рідні не заплатять викуп.

– Якщо хочете скоріше опинитися вдома, напишіть листа своєму відомому родичу, нехай виймає гроші з гамана, – порадили їм.

– Нам нікому писати, – сказав Ігор Свиридович, зробивши вигляд, що не звернув уваги на слова про відомого родича чи не зрозумів їх.

– Ну, дивись, – штовхнув його ногою бойовик, що всіма повадками скидався на талановитого онука якогось гестапівця. – Ми почекаємо, поки ти дозрієш.

– Що з нами буде? – пролепетала Любов Петрівна, щоб відволікти бандита від чоловіка, а чоловіка – від бажання дати нахабнику здачі.

– А що буває, коли не в коня корм? – гигикнув бойовик. – Чи ви гадаєте, що потрапили на курорт і вас тут годуватимуть за рахунок профспілки, до якої ви внесок зробити не бажаєте? То як, чекатимете з моря погоди?

– Ми пометикуємо, – пообіцяв Ігор Свиридович.

Кажуть, що з будь-яким нещастям важко тільки першу ніч переночувати, а потім воно вже здається й не нещастям зовсім, а неприємністю. Може, й так, але Ігорю Свиридовичу дуже не хотілося розлучатися з дружиною ні за життя, ні за смерті.

– Треба втікати, – сказав якось він. – Трохи потягти час, приспати їхню пильність і втікати.

– Куди? Ми ж так далеко заїхали від своїх!

– Щось винайдемо.

Дні тяглися монотонно й довго. Їх утримували без світла й прогулянок, гірше за в’язнів, але десь в наземній споруді, бо в приміщенні відчувався потік свіжого повітря. Нарешті знову разом з черговим, котрий приносив їжу, до них зайшов чоловік з повноваженнями переговірника чи інформатора.

– Ну що, надумали написати до рідних? – гаркнув він, агресивно цівкнувши слиною вбік.

– А ви хіба самі до них не зверталися? – запитав Ігор Свиридович.

– Ні, але можемо й самі звернутися, тільки в такому разі доведеться комусь з вас відтяти голову й повезти на впізнання, інакше нам не повірять. Скоріше це будете ви, мадам.

– Я напишу! – вигукнув Ігор Свиридович. – Тільки за однієї умови.

– Он як! І що це за умова?

– Ви повинні щодня виводити нас на прогулянку. У нас уже ноги атрофуються від нерухомості.

– Гаразд.

– Тільки я напишу не тому, кого ви мали на увазі. Той чоловік не заможний. У мене є по-справжньому забезпечений родич, – Ігор Свиридович швидко черкнув цидулку вигаданій особі. – Доведеться вам їхати в Якутію, – сказав він, передаючи записку. – Зате, самі розумієте, там алмази й таке інше. Він не відмовиться.

Цей хід спрацював. Наступного дня їм дозволили недовго погуляти навколо в’язниці. Це теж був невеликий сарай, але вже не з дощок, як попередній, а з якогось міцнішого матеріалу, схожого на піщаник чи ракушняк. Його стіни з обох боків були обмазані рудою глиною, як в мазанці. Неподалік виднілося ще декілька таких споруд, а далі стояли повноцінні будинки. Схоже, там були влаштовані приміщення для вартових, кухня, склади й гаражі. Коротше, це був такий собі невеликий табір для утримання заручників. Між спорудами для в’язнів і домами для бойовиків лежав плац з рівним, добре утрамбованим ґрунтом, на якому були встановлені примітивні спортивні знаряддя.

А далі розстелялася неторкана природа, характерна для цих місць – гірські нагромадження перемежовувалися галявинами з буйною рослинністю.

Після прогулянки Ігор Свиридович повеселішав. Він показав дружині свою знахідку – щось на зразок зламаного ножового полотна без держака.

– Є чим робити підкоп, – сказав він.

– Тут ґрунт кам’яний, і потім нам ніде сховати видовбану з нього землю. Може, краще вийняти декілька каменюк? – припустила Любов Петрівна. – Раз тут стіни обмазані глиною, то й кладка може бути зроблена на глиняному розчині.

– Побачимо, – вирішив проаналізувати всі можливості Ігор Свиридович.

Тепер заручники демонстрували гарний настрій, підкреслюючи, що не мають сумніву в скорому визволенні через викуп. Вони навіть жартували одне з одним і зачіпали вартових, що супроводжували їх на прогулянках.

А через тиждень їхній план втечі вдався. Вони не пішли в людні місця, а пробиралися до поселень, віддалених від Шатою, малопомітними стежинами. Декілька днів крутилися на одному місці і харчувалися ягодами, корінцями, сирими грибами. Та ось набрели на цілком мирну групу людей, які просто відпочивали на природі.

– Ще одні тетері живуть ніби за радянських часів, не відчувають небезпеки, – сказав Ігор Свиридович, маючи на увазі, що й вони з дружиною так само проявили нерозважливість.

– А може, вони вже тут сягнули далі за перебудову, – припустила його дружина. – Просто впевнені, що правлять світом, і нікого не бояться.

– Нічого, хтось користується нашим добром, а ми попробуємо скористатися їхнім. Давай? – запропонував Ігор Свиридович.

– Не заперечую.

Відпочивальники якраз купалися в невеликій водоймі, видно, освіжалися перед обідом, бо на морогу біля їхніх наметів була розстелена скатертина з виставленими на ній наїдками. Осторонь тліли чорні головешки згорілого багаття, а над ним в казанку доходило до готовності тушковане м’ясо. Віддалік, під деревами, стояв бувалий радянський позашляховик з брезентовим верхом – УАЗ, а по-народному «бобик». План виробили миттєво.

– Ти береш їжу і підповзаєш до «бобика», а я тим часом впораюсь з замком запалення, – розпорядився Ігор Свиридович.

УАЗ стояв на пригірку, а дорога вела вниз, тому заводити машину, щоб зрушити з місця, не вимагалося – достатньо було зняти її з гальм і дати котитися вільно. Це сприяло тому, що пропажу машини господарі помітили не зразу, а лише тоді, коли після холодних закусок справа дійшла до гарячого наїдка. Тоді й жінки загалділи, що й овочів на столі виявилося замало, й частина хліба кудись поділась, і нерозкриті консерви пропали.

А тим часом Ігор Свиридович і Любов Петрівна вже на повній швидкості неслися подалі від цього місця. Вони на ходу гамували голод і розмірковували, куди краще їхати. Їхні карти пропали разом з «Волгою», тому покладалися тільки на свою пам’ять.

– Треба повертати на схід і виїжджати до Каспію, може, вдасться добратися до Махачкали, – говорив Ігор Свиридович. – А звідти якось і додому доберемося – там є аеропорт, куди прибувають літаки з нашими екіпажами.

– Шукатимуть нас…

– Проїдемо, скільки вдасться. От гади, – розсердився Ігор Свиридович, – таку гарну техніку розкрадають, – і він вдарив долонями по бублику керма. – Ця машина офіційно знаходиться на озброєнні військових сил, а вони на пікнік нею їздять.

– Треба вчасно кидати машину і пробиратися пішки. А може, нам люди допоможуть?

– Може…

6

Вони їхали години дві по бездоріжжю і майже безлюдними місцями – в усякому разі, якщо тут десь хтось і був, то на них уваги не звертав. Та ось почали з’являтися житлові будівлі, відчувалося наближення досить великого для цих країв поселення.

– Виходимо! – Ігор Свиридович акуратно залишив машину під розлогими кущами ліщини. – Нехай забирають цілу й непошкоджену. Прихопи їжу й аптечку! – крикнув до дружини.

Перші кілометрів десять вони майже бігли, обминаючи з півдня селище Дай.

– Шатойський район, – прочитала Любов Петрівна на одному з покажчиків.

– Не затримуйся!

Потім відпочили в підліску, ще підкріпилися їжею, щоб легше було рухатися, і пішли розгонистим кроком. По дорозі їм трапився струмок з чистою водою, який хутко збігав далі вниз.

– Давай вимиємося, – запропонувала Любов Петрівна, – бо нас за один вигляд затримають.

В машині вони знайшли брезентовий заплічний мішок і деяку одіж. Видно, хтось тут роздягся перед купанням. До речі, в кишені чоловічої куртки виявився гаманець з грошима, яких їм вистачило б на квитки додому. Довелося запозичити ті речі, щоб не кидатися в очі перехожим і полегшити собі втечу з полону. Тепер вони скидалися на двох притомлених туристів, що подорожують автостопом.

Все вказувало на те, що їм удасться здійснити задумане. Та не такими були начерки долі. На третій день їхньої подорожі, коли вони відчули себе у відносній безпеці – справді, не можуть же якісь бандити розповсюджувати свою владу на всю республіку? – біля них зупинився старенький «москвич». З вікна висунулася фізіономія сивого дідуся.

– Може підвезти? – запитав він. – Сонце палить, а ви без капелюхів.

– Ні, дякуємо, нам недалеко, – відповів Ігор Свиридович.

– Ну, як знаєте.

Дідусь поїхав. А хвилин через десять їх наздогнали чоловіки на мотоциклах, щоправда без зброї, зате з міцними мотузками, і все почалося спочатку. Милий дідусь виявився лісником і головою численної родини, яка мала свій підпільний бізнес – цех по виготовленню чоловічого одягу. Трудилося там загалом чоловік сто, і всі знаходилися в одному місці – у великому погребі, де стояло швейне устаткування і були організовані робочі місця. Тут же знаходилися примітивні побутові зручності загального користування, а до них примикало два великих приміщення – жіноча й чоловіча опочивальні.

– Ось ми й приїхали на кінцеву зупинку, – сказав Ігор Свиридович, коли після тряської їзди їх розв’язали й зняли мішки з голів. – Звідси не втечеш, ми в підземеллі, – і він поглянув угору на облицьовану цеглою стелю, по якій ішла зовнішня електропроводка.

– Зате нас не вб’ють, – підбадьорливо промовила Любов Петрівна. – Берегтимуть як робочу силу.

Їхнє перебування в рабстві затяглося на багато років. Щоправда, сталися зміни, які зрештою привели до визволення.

Незважаючи на тепло, яке сюди подавали, й на примітивну вентиляцію, люди часто хворіли, заражаючи інших, а часом і повально вмирали. Тоді їхній наглядач хвилювався, наказував берегтися, тепло одягатися, більше рухатися. Він навіть впровадив щось на зразок виробничої гімнастики, але це були півзаходи.

– Це півзаходи, – сказала якось Любов Петрівна, звертаючись до нього. – Просто смішно розраховувати, що це допоможе.

– Ти маєш щось краще запропонувати? – підскочив до неї злий чеченець з нагайкою.

Милий доброзичливиць інколи шмагав тим знаряддям своїх робітників – це коли виконував функції відділу технічного контролю, тобто, коли боровся за якість продукції.

– Так, – спокійно відповіла Любов Петрівна. – Дуже простий і ефективний метод профілактики.

– Ходи сюди! – коротко скомандував на те наглядач.

Любов Петрівна покинула свою швейну машину і відійшла в закуток начальника. Там вона виклала свої думки.

– Треба збирати трави, адже їх тут багато, робити оздоровчі й вітамінні чаї і напувати робочих. Крім того, засушене цілюще зело можна використовуватися як ліки.

– Цим нікому займатися, – буркнув начальник невдоволено, і видно було, що він каже це щиро, загалом вважаючи цю думку слушною. – Та й немає відповідних знавців.

– Ви можете не погоджуватися, але це не означає, що мені не можна сказати вам, що ви в обох випадках помиляєтеся.

– Говори простіше! – гаркнув наглядач. – Не тявкай по-слинтяйськи.

– Дозвольте цим зайнятися мені, – випалила вона і відкрито подивилася в очі отетерілому чеченцю. – Я візьму на себе клопоти по оздоровленню ваших людей. По-перше, я спеціаліст по траволікуванню. А по-друге, я не стану втікати від свого чоловіка. Я його ніколи не покину. Тільки просто так мені цей головний біль не потрібний. У мене є одна умова.

– Ха! Ще й умова?

– Так, ви повинні хоча б двічі на тиждень виводити мого чоловіка на свіже повітря. Або відпускати його зі мною на збирання й просушування трав.

– Ще чого захотіла, – буркнув наглядач.

Проте він узгодив це питання з власником підприємства і під свою відповідальність отримав дозвіл, щоб Любов Петрівна збирала й заготовляла на зиму трави з лікувальною метою. Ігоря Свиридовича також виводили на прогулянки, хоч і окремо від дружини.

– Але якщо хтось із них втече, – попередив лісничий, – чи наведе на нас когось чужого, я тебе розірву на шматки.

– Куди втікати – роздягненими, роззутими й з порожніми руками? Хіба не зрозуміло, що ми тоді не пошкодуємо того, хто залишиться, і стратимо показово, щоб другим не кортіло?

Закуті в підземеллі люди навіть не підозрювали, що їхня буцегарня знаходиться в ліску. І ось виявилося, що це саме так. І це подавало Любові Петрівні особливі надії. Згодом вона зрозуміла, що на території Чечні склалася нездорова обстановка і це не може не призвести до збройних конфліктів. А значить, рано чи пізно тут з’являться люди з ФСБ чи навіть з ГРУ. Іншого виходу в неї не було, і вона налаштувалася терпіти й чекати, не упускаючи, однак, щасливого випадку. Мало-помалу Любов Петрівна перетворилася на бабку-травницю, масажистку, процедурну медсестру, доглядальницю й просто добру порадницю. Вона надзвичайно ретельно слідкувала за тим, щоб не викликати підозрінь у начальства. І ждала слушного моменту. Такий момент якось настав на початку осені.

В той день вона відійшла трохи далі від входу в підземне виробництво, наблизилася до кам’яних пагорбів, між якими петляла дорога до села. Наглядачеві вона сказала, що збиратиме плоди й трави, які ростуть на освітлених сонцем сухих галявах, і попередила, щоб він не хвилювався. Це було правдою тільки наполовину – вона намагалася частіше бувати поблизу доріг, де можуть проїжджати федеральні угруповання.

Але побачила людей, яких ждала, не на дорозі, а між кам’яними валунами на узбіччі.

– Я своя! – прошептала голосно, коли її помітили троє молодих чоловіків у плямистій польовій формі. – Ми тут знаходимося в рабстві. Врятуйте нас!

Операція по звільненню полонених продовжувалася не більше чверті години. Затим їх згуртували, звеліли злитися з ландшафтом і ждати, доки по них приїдуть. Капітан спецназу ГРУ, який був тут за старшого, зв’язався зі своїм начальством і повідомив про зміни в обстановці, а саме – про звільнення великої групи невільників. Він вислухав відповідь, після чого приставив до беззбройних людей охорону з двох своїх помічників – лейтенанта і прапорщика, а основний наказ залишився виконувати сам.

– Товаришу капітане, дозвольте вам допомогти, – від групи звільнених відійшов Ігор Свиридович і зупинився поряд. – Я колись теж служив в армії.

– Вмієте користуватися зброєю?

– Так точно!

– Тоді, ставлю завдання. Останнім часом на територію Чечні проникають групи бойовиків, які пройшли підготовку на військових базах дружньої нам Грузії. Ці бойові загони долають Кадорську ущелину і просуваються вглиб нашої території саме по цій дорозі. Ми повинні вистежити і взяти в полон польового командира Хаттаба, а якщо люди з його угруповання відкриють вогонь, то знищити всіх. Зрозуміло?

– Так точно!

Любов Петрівна не відходила від чоловіка, не могла на нього надивитися, пестила його тихо сказаними словами – робила те, від чого утримувалася довгі-довгі роки. Вони лежали за кам’яною брилою, вдивляючись в будь-яку хмарину пилу, здійнятого на горизонті. Минуло декілька довгих хвилин чекання, раптом почувся гуркіт навантаженої машини і на дорозі з’явився УАЗ, заповнений людьми. Капітан ГРУ повів поглядом, мовляв, це цивільні, пропускаємо. Машина вже майже порівнялася з засідкою, коли Любов Петрівна зрозуміла, хто це їде і що їх не збираються затримувати.

Вона стрімко вискочила навперейми машині з криком: «Зупинити! Це переодягнені бандити!». Звичайно, військові зреагували миттєво, і скоро всі пасажири УАЗу лежали на землі обличчями вниз.

– Це бандити! – доказувала Любов Петрівна. – Отой старий – це власник підпільного виробництва, де ми були невільниками. А оце його сини й зяті, саме вони захопили нас з чоловіком в полон, коли старий навів їх на нас.

– Ми вчителі, – промекав хтось із пасажирів УАЗу. – Ми працюємо в місцевій школі.

– Не вірте їм! – кричала Любов Петрівна. – Це не має значення. Старий теж працює в державному закладі, він лісничий. Але ж бандит!

– Тримати їх на мушці до подальшого розпорядження, – віддав наказ капітан ГРУ, і почав викликати на зв’язок оперативного офіцера військової бази.

Між тими, кого зараз затримали, виник ледве помітний незрозумілий рух.

– У них бомба! – зрозуміла Любов Петрівна і з цими словами піднялася з землі. Вона підбігла до свого чоловіка, що стояв над ними з автоматом напоготові, відштовхнула його далі від небезпеки, вихопила з його рук автомат і дала чергу по затриманих. А слідом за тим пролунав потужний вибух, і вибуховою хвилею її відкинуло на узбіччя.

Шестеро чеченців перетворилися на трупи, зрештою вони самі цього прагли, намагаючись підірватися. А Любов Петрівна вдарилася спиною об валун і втратила свідомість. Вона повільно сповзла на землю і зів’ялою квіткою вклалася під каменюкою.

– Що ви наробили! – кричав капітан ГРУ, і від цього крику вона отямилася.

– Який зараз рік? – запитала вона у нього тихим шелестом, докірливо дивлячись з-під повік.

– А що? – капітан здивувався. – Дві тисячі перший.

– П’ятнадцять років… Довгих п’ятнадцять років оці нелюді утримували нас в підземеллі! А ви тепер запитуєте, що я наробила. Я віддала борг за відібрану молодість, за зруйноване здоров’я, за наругу над нашими душами. Ось що я зробила.

«А тепер порядних людей, фактично непричетних до інциденту, судять за вбивство оцих кровопивців, яких ворожа преса називає мирними жителями. Знайшли мирних жителів! – думав Ігор Свиридович. – За що їм така напасть? І ці підсудні не можуть сказати, що використовували в своїх операціях добровольців зі звільнених рабів і з місцевого населення, бо не використовували, а так трапилося. Зрештою, вони не хочуть поглиблювати конфлікти між обивателями, які знаходяться по різні боки барикад. Хлопці, як вам допомогти?». І він заридав.

Він вже не згадував, що ще впродовж трьох років разом з своїми товаришами по нещастю знаходився поряд з тією групою військовослужбовців, своїх рятувальників, пересувався за ними по місцях виконання спецоперацій і, коли виникала необхідність, виконував усю «чорну роботу». Такою була його вдяка за визволення і його війна проти підлих рабовласників, бандитів і найманців іноземних загарбників. Адже він був анонімом, що з нього взяти? А на війні як на війні – завжди трапляються ситуації, де закони мирного часу безсилі зупинити зло і треба давати адекватну відсіч іноземним лазутчикам і своїм зрадникам на їхні терористичні дії. Хтось має взяти на себе сміливість це робити.

А потім він отримав травму, смішну й тяжку, – якийсь бандит пустив автоматну чергу, цілячись в нього, а потрапив всього лише в каміння, за яким він встиг сховатися. Дрібні уламки того каміння посікли його обличчя, ушкодивши очі. Отак він став калікою. Але вірні друзі подбали про нього, скільки було на те їхніх можливостей. Звідтоді він став Огнєвим Ігорем Свиридовичем, а його дружина Огнєвою Любов’ю Петрівною, і вони назавжди розпрощалися зі своїми справжніми іменами.

Ні, зараз він не згадував про це. Він просто плакав від безсилості допомогти своїм рятівникам.

7

Знайти в Москві Нелю Потомаку, яка в шлюбі носить прізвище Серебро, для бідової Тетяни було нескладно. Вони домовилися зустрітися в кафе, що розташовувалося неподалік від дому Нелі, тепер Нелі Павлівни – поважної жінки. Вона й з вигляду була солідна – невисока, як в народі кажуть, натоптана, тобто повненька, фарбована в яскраво рудий колір, з виразом власної значущості на обличчі. Але, зважаючи, що мала художню освіту, – нехай майстра-декоратора тканин, а все-таки це дещо мусило важити – навчання не пішло їй на користь, жінка не демонструвала смаку до одягу. Це позначалося навіть в підборі кольорів – яскраво малиновий шарфик зовсім не пасував до зеленого демісезонного пальта, а найбільше до зачіски, не кажучи вже про те, що його «вбивчий» колір взагалі не підходив жінці такого віку й типу. Так само як і фасон пальто. Уявіть собі майже міні на товстушці, і ви зрозумієте, що це робило її зовсім коротухою. Вродою жінка теж похвалитися не могла – мала широке обличчя з коротким задраним вгору носиком, повні рухливі губи, трохи обвисле підборіддя. Неля Павлівна сиділа за окремим столиком, як жінки й домовлялися, широко розставивши коліна, й недбало постукувала складеною газетою по столу. Це був знак, щоб Тетяна її впізнала.

А Тетяна, здобувши нарешті можливість нормально одягнутися й не приховувати своїх статків, навпаки являла собою зразок стриманої, стильної жінки, яка чудово знає собі ціну. Чорно-біла гама її вбрання нагадувала й сиві дими, що піднімалися над купами спалюваного старого листя; й прозорі тумани, котрі вранці все частіше огортали світання; й раннє смеркання після ще привітних днів і добре пасувала до срібного закритого взуття й таких самих аксесуарів – виважена рівновага періоду, коли з літом прощатися ще не хочеться, але вже треба берегтися переохолодження. Молода жінка нещодавно відсвяткувала своє двадцятип’ятиріччя. Щоправда, запросивши в пишний ресторан Ігоря Свиридовича й Олега Володимировича – його відданого помічника, офіційним приводом для гульби оголосила завершення їхнього перебування в клініці Едмонда Германовича. Мовляв, обмиємо наше терпіння у прагненні до мети і отриману внаслідок цього облагороджену зовнішність. Жарт мав підґрунтя – Тетяні повернули природну вроду й зняли з обличчя наслідки пережитих потрясінь. Суттєвим доповненням до відновленої зовнішності був її вищий середнього зріст і худоба, котра підкреслювала тендітність статури. Розкішне волосся кольору достиглого жита тепер відросло і не закривало обличчя, а було зв’язане пучком трохи нижче тім’я і по всій довжині перевите двома низками перлин, як у Валентини Толкунової. Цей товстий жмуток спадав їй на спину, а кінчик, залишений вільним, – від чого вився крупними локонами – був перекинутий через плече й падав на праву частину грудей, доходячи майже до пояса.

– Це я просила вас про зустріч, – просто сказала Тетяна, підійшовши до Нелі Павлівни.

– Хто ви? – нарешті запитала Неля Павлівна після привітання. – Ми з вами раніше зустрічалися?

Тетяна сіла на вільне пластмасове крісло й засміялася, не приховуючи гарного настрою й задоволення від розмови.

– І так, і ні, – вона лукаво повела очима. – Ви знали мене в череві мами. Я позашлюбна донька Лізи Паперовської. Та, яку вона за вашою порадою покинула в пологовому будинку.

– Лізина донька? – ахнувши, відсунулася від Тетяни Неля Павлівна, наче була короткозорою і хотіла краще її роздивитися. – Нічого не знаю. У Лізи не було позашлюбних дітей, і взагалі в неї два сини.

– Облиште, – знову засміялася Тетяна. – У мене немає до вас претензій.

Розмова явно не клеїлася. Ця жінка дещо приховувала і цим, дурненька, свідчила, що свого часу зіграла не кращу роль в долі своєї подруги. Але Тетяні те було байдуже, вона взагалі могла не зустрічатися з нею. Для чого? Щоб взнати, від кого Ліза народила дитину? Це нічого не змінювало і, кажучи за великим рахунком, її не обходило.

– Просто у мене є вільний час, – продовжувала Тетяна, – і я вирішила зустрітися з вами. Мами в цьому році не стало. Ви знаєте?

– Знаю, – буркнула Неля Павлівна. – Чого ви добиваєтеся?

– Нічого, просто приємно коротаю час.

– Вам нічого робити?

– Цікаво знати про мамине життя.

Після цих слів Неля Павлівна прискіпливіше обдивилася свою співрозмовницю, помітивши нарешті, що має справу з цілком благополучною людиною, навіть більше того – з розкішною жінкою, від якої точиться дух заможності й безпроблемного існування. Вона беззвітно потягла носом, вдихаючи приємні пахощі Тетяниних парфумів, після чого насупилася, аби не показати замішання, яким перейнялася.

– Значить, ви ні на кого не ображаєтеся?

– Ні. Як я можу ображатися на тих, хто подарував мені життя? Ви не хвилюйтеся, у мене все гаразд, – Тетяна стримала в собі легку відразу, яку викликала ця жінка. – Перед смертю мама розповіла Кості, своєму колишньому жениху, про моє народження і додала, що інші відомості можна взнати від вас. Бідний чоловік заклопотався: чи не натякала Ліза на його причетність до цього, на його батьківство? Але зіставивши дати подій, ми зрозуміли, що він не має до мене відношення. Ось я й хочу запитати вас про свого тата. Хто він?

Неля Павлівна, примружившись, подивилася вдалину. Їхній столик стояв на вулиці, і за легким парапетом, що огороджував володіння кафе, лежав звичайний тротуар звичайного московського пригороду, де перетирали й піднімали ногами пил мовчазні перехожі. Був будень, кінець робочого дня – люди поверталися додому втомлені, обтяжені важкими сумками з харчами. Якась непозбутність нависала над ними, тяжіла, пригинала до землі. І серед цього хаосу невизначеності Тетянин екскурс в минуле своїх батьків здавався рятівною втечею чи навіть спасінням од набридлої одноманітності.

– Щось замовлятимете? – до них нарешті підійшов офіціант.

– Так, – Тетяна проглянула типове меню й зрозуміла, що тут замість смаженої картоплі, наприклад, подають чіпси, й замовила дві натуральні кави й два тістечка з шматочками ананасу.

– Ваше народження, дівчинко, повністю лежить на моїй совісті, – сказала Неля Павлівна, коли офіціант відійшов. – Мені тоді дуже хотілося вийти заміж за одного гарного хлопця. Для цього я вирішила переспати з ним. Але самій залишатися в чоловічому гуртожитку на ніч – це вже верх непристойності. Для такої справи потрібна була подруга, і в цей час трапилася Ліза.

– Якщо ви вважаєте моє народження своїм найстрашнішим гріхом і караєтеся ним, то даремно. Вважайте, що то доля керувала Лізою, коли вона приїхала до вас. А ви тут виступили простою посередницею, – з добре прихованим глузуванням зазначила Тетяна, щоб трохи збити пиху з цієї дамочки. – До речі, ви вийшли заміж за того хлопця, чи я народилася марно?

Нарешті Неля Павлівна вловила Тетянину іронію, перемішану з поблажливістю і трохи розслабилася, це допомогло їй вийти з ролі драматичної героїні й зробитися нормальною жінкою.

– А ви молодець, маєте гумор, – похвалила вона Тетяну. – Ні, я не вийшла за нього заміж. Скинула рожеві окуляри, роздивилася на життя богеми і вирішила, що він мені не потрібен. Звичайний пожежник для життя – це надійніша партія, ніж якийсь керівник народної самодіяльності, – Неля Павлівна скептично хмикнула: – Але не будьте строгою до своєї мами. Ми обоє влипли і обоє народили дітей від тих, кого палко кохали тієї ночі. Тільки невдовзі по цьому я зуміла вийти заміж, а вона ні. Просто їй ніхто не трапився. Тому я народила свого хлопчика в сім’ї, а їй довелося хитрістю народжувати вас в чужому місці, щоб залишити далі від дому. Так, це я їй порадила так зробити.

– І я вам за це вдячна, правда. Особисто я – вам вдячна, – Тетяна торкнула Нелю Павлівну за руку. – Пийте каву, поки вона не вистигла.

– Дякую. Мій чоловік Ї гарна людина, але він не позбавлений недоліків, як будь-хто. Я зустрічалася з ним ще раніше, звичайно, ми спали разом. А потім я сказала йому, що вагітна, і він, злякавшись за свою кар’єру, оженився на мені.

– Він не знає, що дитина не від нього?

– Довго не знав. А потім якось у нас стався скандал і він крикнув: «Якби ти не завагітніла нашим сином, я ніколи б з тобою не одружився». Ну, мені стало дуже кривдно, і я вирішила помститися. Я сказала: «Нашим? А звідки ти взяв, що я була вагітна від тебе?». Це було немилосердно, згодна, але що зроблено, те зроблено. Ми довго вибачалися, жаліли й заспокоювали одне одного, потім помирилися і більше не сваримося. Здається, тільки тепер я по-справжньому його люблю.

– Зрозуміло.

– А ваша мама через вагітність могла втратити шанс гарно влаштуватися на працю після закінчення навчання. Це був би крах усіх надій. Тому я її запросила до себе, останні два місяці вона мешкала у нас, і ми розробили план, як їй краще заховати від усіх народження дитини.

– Де ви працюєте?

– В школі, викладаю домоводство.

– А мама де працювала?

– Коли все владналося з дитиною, повернулася в Іваново. Але те місце, яке їй обіцяли, вже було зайняте, і її взяли в якесь професійне училище викладати дизайн. Точніше не скажу.

– Вона була одружена?

– Тільки через два роки їй удалося вийти заміж за одного розведенця. Він працював методистом в обласному управлінні освіти, і ніби непоганим до неї був Але ревнивий – патологічно. І вона змирилася, що забрати до себе доньку їй не вдасться. Та через роки, що встигли збігти, вона б вас і не знайшла. Бачите, я їй радила вкрасти посвідчення в когось з робітників ткацької фабрики і записати вас на ту особу. А вона виявилася нікудишньою крадійкою. Не змогла цього зробити. Через те не знала, як вас записали, на чиє ім’я. То як би вона шукала, кого?

– Ні, дорога моя, вона все зробила, щоб можна було знайти мене, – сказала Тетяна. – Мене було записано на дівоче прізвище її матусі.

– Невже? – підняла брівки Тетянина співрозмовниця.

– Так, уявіть собі.

– Тим більше я не розумію, – по довгій паузі продовжила Неля Павлівна, – чого вона до Кості причепилася?