Текст книги "Аферистка"

Автор книги: Любовь Овсянникова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 21 страниц)

– Треба встановити чергування, – запропонувала Тетяна, розуміючи, що проникливого чоловіка обдурити чи приспати його пильність не вдасться. Тому треба говорити відверто, ну може, трішки щось зм’якшити.

В цей час в хату повернулася Любов Петрівна. Заклопотаність не сходила з її миловидного лиця, залишаючи і снопик вертикальних зморшок на переніссі, і складки навколо опущених донизу куточків губ.

– Собаку я відпустила. Що ще робити? – запитала вона, звертаючись до обох, хто був у хаті. – Таню, доню, ти ж нічого не кажеш. Хіба ми з чоловіком якісь детективи? Сидимо з ним, гадаємо, що сталося, чого ти сполохалася, що воно далі буде. Прямо руки опускаються, ні до чого душа не лежить. В чому справа? Що відбувається?

– Це все тільки мої підозри, – сказала Тетяна. – На ваш бізнес, Любове Петрівно, поклав око один бандит, якого ви колись лікували. Тепер він намагається тероризувати вас і цим змусити платити йому данину. Для цього знайшов помічницю, яка повинна була для початку вкрасти ваші заощадження. А коли трапився Грицько й не дав цього зробити, вони вчинили другу спробу. Це сталося в той день, коли ви ходили купатися на річку, а я залишалася відпочивати. Пам’ятаєте? – слухачі дружно кивнули головами. – Я ледве відбилася від мужика. Він майже силою вдирався в хату, щоб визволити дівчину, свою пособницю, яку я тут впіймала й затримала. Так, – Тетяна повернулася до Любові Петрівни. – Вона залізла сюди через вікно і знову рилася у вашій шафі. Якщо я їх відігнала не досить переконливо і вони не відмовилися від свого наміру, то досі слідкують за вами. А коли так, то з нашої вечірньої метушні мусять зробити висновок, що сьогодні ви залишилися самі і можна ще раз вчинити спробу пограбувати вас. Ось я й готуюся до цього.

– Значить, війна, я не помилився, – сказав Ігор Свиридович.

– Не везе нам – як не те, так інше, все не як у людей. Тоді треба протриматися до ранку, а там ще щось придумувати, – задумливо сказала Любов Петрівна.

– Ви зараз ще посидьте, подивіться телевізор, робіть все, як завжди, а потім лягайте спати. А я чергуватиму. Раптом що, я вас розбуджу. Не полізуть же вони у вікно нахрапом.

– Якщо ми спатимемо, а ти ні, то це не називається чергуванням, – сказала Любов Петрівна. – Давай домовимося інакше. Ти спи зараз, а я посплю у другій половині ночі.

– Ні, Любове Петрівно, вам завтра хворих приймати, ви мусите бути свіжою.

– Ви про мене не забули? – озвався Ігор Свиридович.

– Ви хворий, вам взагалі про це діло некорисно знати. Та вже коли я десь помилилася й дозволила вам здогадатися, то хоч не просіться на фронт, – сказала Тетяна.

– Ех, доню, не дай Бог тобі знати щось про справжній фронт! – зітхнув чоловік. – Розберемося по суті. Хто з нас найміцніший здоров’ям і найвитриваліший?

– Це я, – озвалася Тетяна.

– Кому завтра найбільше треба бути у формі?

– Любові Петрівні.

– Ну, от і виходить, що найкращий час для чергування ми віддамо Любові Петрівні, а найважчий – нашій Тані.

– Як це?

– Звечора пильнуватиме Любов Петрівна, а ми поспимо. Потім заступиш ти, Таню, а під ранок я тебе зміню, і ти ще трохи поспиш.

– Схематично кажучи, звечора відпочиватимете ви і я, потім Любов Петрівна і ви, затим я і Любов Петрівна. Це правильно, я згодна. Для мене заснути чи проснутися в будь-який час дня і ночі не складає труда, – погодилася Тетяна.

Вони ще обговорили розпорядок і методи чергування, поговорили про можливі варіанти розвитку подій, дії з боку настирного бандита і розійшлися по своїх «постах». Тетяна, маючи деякий досвід бандитських нападів, припускала, що вона, змінившись серед ночі зі свого чергування, постарається вже не заснути, бо це буде найважчий час для втомленої людини – час перед ранком, коли найбільше хочеться спати. А різна погань якраз у цей період і завдає удару. І хоч зараз майже в половині четвертого починає світати і можна думати, що при сонці їм нічого не загрожуватиме, та це було ефемерне враження. Бандити двічі вже лізли в хату саме серед дня. Крім того, не можна в небезпечній ситуації покладатися на незрячу людину, тим більше що сліпота у Ігоря Свиридовича з’явилася порівняно недавно і не встигла доповнитися в організмі витонченим слухом.

Проте всі Тетянині розрахунки полетіли шкереберть. Їй здалося, вона щойно заснула, хоч стрілка годинника підбиралася до першої години ночі, коли внутрішній вартовий забив тривогу, примусивши різко розкрити повіки й нечутно скочити на ноги. І однаково неприємності знову її застукали зненацька.

А було так. Любов Петрівна, злегка подрімуючи перед екраном телевізора, спокійно чергувала, навіть трохи заспокоївшись після вечірніх розмов – так кругом було тихо й спокійно. Вона вже збиралася будити собі на зміну Тетяну, як раптом відчула чужий запах, який одразу не розпізнала. Потім зрозуміла, що це пахне дим – у неї щось горіло. Вона, звичайно, сполошилася – треба ж здати чергування в порядку: обдивилася всі розетки й вимикачі, глянула на електричний чайник, пішла на веранду перевірити газову плитку. Все кругом було в порядку. Тоді вона запідозрила, що забула вимкнути газовий балон у літній кухні, де звечора варила собаці кашу на завтра. Ну нема, щоб перейти туди з хати – тут був хід через комору. Так не захотіла торохтіти й будити своїх домочадців, тому пішла знадвору. Обдивилася все в кухні, заглянула навіть в сарай і в льох – ніде нічого не горіло. Вона ще постояла на подвір’ї, придивляючись і принюхуючись, звідки це може нести димом, а потім направилася в хату. На самому порозі її обхопили ззаду, заткнули рота кляпом, зав’язали очі ганчіркою, кинули на стілець і прикрутили до нього.

Переступники надивилися легковажних фільмів про злодійства, подумала Любов Петрівна. Десь підпалили сміття, щоб викликати підозру в пожежі, і вивчали, куди вона побіжить гроші рятувати. Видно, підглядали у вікно, як вона металася по хаті, потім слідкували за нею надворі. А вона їх розчарувала, бо навіть не подумала про скляну банку з грошима, нещодавно закопану на грядках з цибулею, – там їй ніяка пожежа не страшна.

– Де гроші? – почула вона запитання, вимовлене здавленим голосом прямо над своїм вухом. – говори, с…! Спотворю! Уб’ю!!

Любов Петрівна цей приглушений голос витлумачила не так, що бандити бояться зчиняти ґвалт, а так, що вони хочуть залишитися невпізнаними нею, і вона щосили намагалася згадати, хто це говорить, кого це вона лікувала від туберкульозу, але такого випадку взагалі не пам’ятала. Та й не могла пам’ятати, бо хоч цей терорист, справді, був туберкульозним і, справді, взнав про цілительку через лікування у неї. Та лікувався тут не він, а його мати і не від туберкульозу, а від рожі. Він просто колись привозив матір сюди й побачив тут велику чергу. Тоді й подумав про бабині прибутки й про те, щоб добратися до них. А своїй дівчині він набрехав навмисне, щоб вона робила те, що йому треба було.

Та незабаром бідна жінка зрозуміла, що помилялася, – нападники виманили її з хати не якимсь безневинним вогнем, а правдивою пожежею. Вона почула, як поблизу неї загоготів вогонь, і відчула гаряче повітря, що йшло з того боку. І вже про себе не думала, намагалася подати знак тривоги тим, хто залишався в хаті. Хоч як там не термосили її, як не допитувались про гроші, як не били, а вона тільки звивалася всім тілом, щосили голосила, видуваючи повітря через ніс, била ногами об землю. Нарешті їй вдалося перекинути стілець і разом з ним впасти. В мить падіння вона зрозуміла, що втрапить головою на кам’яні сходини веранди, але щось змінити вже не встигала.

Тетяна проснулася без видимих причин, але одразу зорієнтувалася в подіях, хоч і відчула, що трохи запізнилася. За мить вона була вже на ногах, виглянула зі своєї кімнати, переконалася, що хазяйку терзають на вулиці й вирішила застосувати вже випробуваний метод – відволікти увагу злочинців на себе. Вона вийшла з кімнати і тільки намірилася якось дати про себе знати, як почула голос Ігоря Свиридовича.

– Хто тут?

– Це я, не хвилюйтеся, – сказала вона. – Перейдіть в мою кімнату, де вас не шукатимуть, і ждіть. Я скоро звільнюсь і виведу вас звідси. А якщо зможете, то через вікно виберіться на вулицю, бандити стоять біля порога і не побачать вас.

– Де Любов Петрівна?

– В безпечному місці, – сказала Тетяна, не уточнивши, що там і як, бо й сама того не знала.

Те що вона побачила, виглянувши з дверей, її жахнуло: Любов Петрівна нерухомо лежала на землі у якійсь дивній позі. В темряві Тетяна не зрозуміла, що жінка була прив’язана до стільця, але побачила, що її голова лежить на сходинах, а біля неї метушиться Андрій, намагаючись зрозуміти, жива його жертва чи ні.

– Подай води! – наказав він, і Тетяна побачила, як з темряви вийшла знайома вже дівчина.

– Як я тобі її подам? Тягни тітку під кран, – огризнулася дівчина.

– Ні з місця! – закричала Тетяна. Вона припустила, що у Любові Петрівни може бути черепна травма, тоді її не можна чіпати, не те що тягати по землі: – Відійди від жінки!

Нападники здивовано перезирнулися і раптом обоє притьмом кинулися до неї.

– Ах ти зараза! Як ти тут знову опинилася?

Тетяна шаснула назад у хату й ткнулася сховатися за дверима вітальні, але там щось стояло. Вона обережно торкнула ногою той предмет. Це виявився малий стілець, на зразок дитячого, на якому любила сидіти Любов Петрівна, коли перебирала трави. Тетяна тихо стала на той стілець і підняла над головою п’ятикілограмову гантель, яку перенесла сюди ще вдень. Щоправда, прокинувшись і упевнившись у відкритому розбої, на який зважилися недавні лихі знайомці, вона встигла видобути з-за припічка той пістолет, про який казав Ігор Свиридович, і зараз ця зброя була при ній. Але вона годилася для крайнього випадку.

– Шукай діда, – пошепки наказав чоловічий голос дівчині. – І не церемонься з ним. А я займусь молодухою.

Судячи по звуках, дівчина пішла в кімнату Ігоря Свиридовича, і Тетяна похвалила себе за кмітливість, що порадила йому змінити місцезнаходження. Сам же головний бандит ступив на поріг вітальні й завмер, виважуючи, де може бути Тетяна. Як не дивно, він вже зовсім осмілів, повірив у власну скору й остаточну перемогу, тому підсвічував собі ліхтариком. Ось він обережно повів ним за двері вітальні, освічуючи підлогу й розглядаючи, чи не стоїть там хтось. У Тетяни серце опустилося в п’яти, адже в світлі ліхтаря вона нічого не бачила перед собою і не змогла б чинити опір. Але бандит, зауваживши ніжки стільця, заспокоївся, почав розглядати інші ділянки кімнати. Здавалося, що він так стоїть сто років, а полум’я тим часом вже діставало в хату, затягувало кімнати димом, погіршуючи й без того нульову видимість через темряву, заважало дихати. В горлі Тетяни стояла пирхота, яка ось-ось могла спричинити кашель. Крім того, треба було рятувати від вогню Ігоря Свиридовича і віднести подалі від хати непритомну Любов Петрівну. Тетяна не могла більше чекати, вона зняла з пальця обручку й кинула її подалі від себе, щоб склалося враження, що вона намагається врятуватися втечею через вікно. Бандит кинувся на звук, і Тетяна, щойно він зробив крок, з розмаху кинула на його голову свою гантель.

Падіння непритомного рецидивіста супроводжувалося страшенним грюкотом, на який сюди прибігла дівчина. Видно, вона подумала, що її співмешканцю потрібна допомога у зв’язуванні заваленої на підлогу «молодухи».

– Як ти тут? – запитала вона.

Тетяна ще не встигла оговтатися від радості, що хоч на деякий час знешкодила основного противника, як тут налетіла ще й оця шавка. Тому вона автоматично вихопила з-за пояса пістолет і довбонула рукояттю дівчину по тімені. Та звалилася на підлогу, і Тетяна кинулася назад у прихожу.

– Ігорю Свиридовичу! – голосно погукала вона. – Ви де? Можна виходити!

Але на її крик ніхто не обізвався. Перемагаючи дим і язики полум’я, яке вже витанцьовувало в кімнатах, особливо біля вікон, вона заскочила в усі спальні, шарпонула по постелях і диванах – Ігоря Свиридовича ніде не було. Тетяна намагалася згадати, звідки лунали кроки дівчини, яка мала завдання знешкодити господаря, але їй здалося, що та його навіть не знайшла. Отже, він встиг покинути дім через вікно, – подумала Тетяна і вискочила на вулицю.

Любов Петрівна лежала так само непорушно, як і раніше. Довелося обережно піднімати її за плечі, щоб відтягти на безпечну відстань від полум’я, яке вже охопило майже всю хату. Тільки тепер Тетяна виявила, що жінка мала зав’язані очі і була прикута до стільця, а в її рот бандити запхнули таку велику ганчірку, що як тільки бідолашна витримала таке знущання над собою. Відчувши обережні дотики й зрозумівши, що біля неї знаходиться хтось доброзичливий, жінка застогнала. Тетяна, спотикаючись і розмазуючи по обличчю піт і кіптяву, побігла в кухню за ножем, затим повернулася до Любові Петрівни і звільнила її від мотузок, пов’язки на очах і кляпа.

– Ігор… – відразу простогнала жінка.

– Йому нічого не загрожує, – заспокійливо сказала Тетяна, оглядаючи голову Любові Петрівни. Не виявивши глибоких ран, вона сміливіше потягла її з двору.

– Документи, – знову ледве чутно промовила та. – В середній шухляді комода, там старий ридикюль. Врятуйте його.

– Зараз, – Тетяна відтягла Любов Петрівну за ворота і залишила саму.

У дворі, добре освітленому полум’ям, вона озирнулася. Побачивши простирадло, яке висихало на мотузці після прання, зірвала його, швидко змочила під краном і накинула на себе. В такому вигляді пірнула назад у хату. Там знову почала голосно гукати Ігоря Свиридовича, а тим часом заскочила у вітальню, полапцем знайшла комод, пару разів тикнувшись мимо нього, нарешті відкрила ту шухляду, що треба було, і знайшла там щось на зразок шкіряної сумки. Спочатку взяла той предмет, а потім засумнівалася, що то ридикюль з документами, рвучко витягла всю шухляду й з нею понеслась на вулицю. Коли була вже на порозі, продовжуючи гукати Ігоря Свиридовича, раптом почула відгук – їй здалося, що десь у переході між хатою і літньою кухнею пролунав задавлений кашель. Не випускаючи з рук своєї ноші, Тетяна подалася в напрямку почутого звуку. В хаті вже все горіло, і треба було бігти прямо через завісу полум’я. Але вона про це не думала.

Справді, зразу за дверима переходу Тетяна спіткнулася об лежачого Ігоря Свиридовича. Сліпець навіть не намагався рухатися. Тетяна відставила ящик з документами, накинула на чоловіка мокре простирадло, вправно закинула його собі на спину. І в такому положенні, притримуючи однією рукою врятованого господаря, а другою шухляду з документами, через літню кухню – бо тут було безпечніше – вивалися на свіже повітря. Нарешті вони всі були в безпеці, розташувавшись табором за ворітьми.

З обох кінців вулиці до них уже бігли люди. Дехто мав при собі відра, інші несли домашні аптечки, а хтось біг просто так.

І тут Тетяна згадала, що в полум’ї залишилося ще двоє людей. Не гаючи часу, не чекаючи підмоги, вона знову побігла в хату, обмотавшись мокрою тканиною. Горіли вже не тільки дерев’яні частини, вікна й двері, перекриття й стеля, а й стіни, не кажучи про дах, який перетворився на суцільне багаття, в якому з потріскуванням і гоготінням ятрилася випущена на волю нищівна стихія.

Дівчину вона знайшла швидко і підтягла ближче до виходу, потім взялася шукати її співмешканця, якого та називала Андрієм. Але чоловіка на тому місці, де він упав від Тетяниного удару, не було. Зате чувся його кашель далі біля вікон. Ага, зафіксуємо, де він є, нехай почекає, подумала Тетяна і, не довго вагаючись, повернулася до дівчини. Вхопивши за комір, повзком виволокла її надвір. Доправляти врятовану до воріт не стала – не хотіла втрачати час. А тому залишила біля колонки з водою – пожежа туди ще не діставала. Третій захід у вогонь здавався Тетяні закономірним і після двох перших, що закінчилися успішно, майже безпечним. Зупинити її було нікому, бо люди, які прибігли на допомогу погорільцям, клопоталися біля Огнєвих, бачачи, що хату вони вже не врятують.

Тетяна підбігла до порогу, ледве розрізняючи між довгими червоними язиками пащі, що пожирала будівлю, дверний проріз, коли стіна диму й полум’я полихнула ще дужче, зайшлася іскрами і розпласталася по землі.

– Таню! – почула вона жіночий крик, і разом з цим її постать, загорнуту в біле, підім’яло під себе гарячою хвилею й відрізало від світу.

Останнім сприйняттям Тетяни був не цей крик, а власна думка про те, що вона мусить не підставляти під удар Ігоря Свиридовича й сховати його пістолет до того, як тут з’являться офіційні особи. Може, саме це й врятувало її, бо неймовірним зусиллям волі вона, притиснувшись до вологої після ночі землі, відповзла від небезпечного місця, вся охоплена танцюючим вогнем.

До неї вже спішили на допомогу, хтось збивав полум’я, хтось зривав палаючу ганчірку, а хтось просто плеснув на неї водою. Щоб там не допомогло, але Тетяна не згоріла. Натомість, похитуючись, піднялась і побрела в бік кущів, махнувши рукою, щоб за нею не йшли. Вона мала такий вигляд, наче її замутило. Під віттям же нахилилася до самої землі і довго людям видно було тільки її зігнуту спину. Затим вже більш твердим кроком Тетяна повернулася до гурту, витираючи обличчя.

– Як тут мої порятовані? – запитала втомлено, бачачи, що всі троє вийнятих нею з пожежі людей прийшли до тями й сидять, обіпершись спинами об паркан і витягнувши в бік вулиці ноги. – Скоро приїде Грицько і відвезе вас в лікарню, – заспокоїла вона їх.

– Господи, та в тебе все волосся згоріло! – простогнала Любов Петрівна.

– Правда? – Тетяна провела рукою по мокрій голові. – Переживемо, – сказала спокійно. – Мені б одягтися, я змерзла.

В цей час дівчина, яка була причетна до виникнення пожежі, почала подавати ознаки занепокоєння. Спочатку вона непомітно відсунулася подалі від Любові Петрівни й Ігоря Свиридовича, користуючись тим, що поки що вони на неї не зважали. Потім сміливіше відкотилася вбік від них, нарешті рачки полізла в кущі живоплоту. Метушливий натовп, не знаючи хто вона і яку роль відіграла в цій трагедії, не заважали їй приходити до тями, бо серйозних поранень на ній не було, а шок кожний переборює по-своєму. Скоро в нічній імлі, яка тільки-тільки починала розсіюватися, її зовсім не стало видно. Коли про дівчину згадали, то знайти її вже не вдалося.

– Хто то була за одна? – запитав хтось із сусідів у Тетяни.

– Не знаю, прийшла пізно ввечері, сказала що їй потрібні якісь рідкісні трави. Любов Петрівна вже відпочивала, тому я запропонувала їй залишитися тут на ніч.

Любов Петрівна, почувши ті слова, полегшено зітхнула – не треба буде розбиратися з підпалом, давати комусь пояснення, когось звинувачувати. Вона мало вірила в дієвість слідчих органів і взагалі в справедливість судової системи. То для чого затіватися? Її більше всього непокоїв стан здоров’я Ігоря Свиридовича, який отримав чималі опіки і потребував серйозного лікування. Народних методів тут було не досить.

Перемагаючи біль від заподіяних бандитами травм, Любов Петрівна піднялася й почала надавати чоловікові першу допомогу, причому обробляла опіки й робила перев’язки досить професійно – звичайно, цілителька має добре знатися також і на офіційній медицині. Нічого дивного.

На світанні, коли згарище, все-таки залите водою, лише подекуди диміло, приїхав Грицько і відвіз постраждалих в лікарню.

5

Про відпочинок на морі можна було забути – Тетяну знову госпіталізували, тільки на цей раз з опіками обличчя й кінцівок. Грицько залишив постраждалих від вогню в приймальному відділенні, де їх уже оглянув черговий лікар і тепер ішло оформлення офіційних паперів, а сам піднявся слідом за лікарем в його кабінет. Той уже сидів у кріслі й розмовляв по телефону, і, як зрозумів Грицько, саме про нових пацієнтів. Побачивши відвідувача, лікар завершив бесіду й привітно показав Грицькові на крісло біля стіни.

– Ваша дружина затримається у нас тижня на два-три, а потім долікується вдома, – повідомив Грицькові головний терапевт районної лікарні. – І буде як новенька.

– У вас же немає опікового відділення, – сказав Грицько. – Дайте направлення в область.

– Ми її у себе залишимо. Не хвилюйтеся, наших можливостей вистачить, щоб подужати її травми. А ось вашого тата доведеться везти в область, тут ви маєте рацію.

– Це не тато, – невдоволено буркнув Грицько.

– Ну тесть, яка різниця? Йому потрібна буде пересадка шкіри, а там це зроблять краще.

Грицько тільки засопів, не вдаючись у подробиці, що його дружина постраждала в домі абсолютно чужих людей. Для чого? Ще причепляться з запитаннями, чого вона там була вночі.

– А з літньою жінкою що? Тобто… – Грицько замішався, – яку звати Любов Петрівна.

– З нею все гаразд. Зараз цій хворій нададуть допомогу, оброблять і перев’яжуть рани, і забирайте її додому. Вона, як кажуть, відбулася переляком. Щоправда, десь отримала травми, не типові для пожежі.

– Що за травми?

– В основному зчесана шкіра, садна й синяки по всьому тілу. До речі, тут не було криміналу?

– Втікала од вогню і падала, напевне, от і травми. А про кримінал нічого не скажу. З чого ви взяли про нього? – переконливо щиро вдивився в лікаря Грицько, попереджений Тетяною, що про підпал краще помовчувати, а останні деталі вона йому взагалі не встигла розповісти.

– А в неї синці мають таку природу, наче її перев’язували міцними мотузками. Отут, – сказав лікар, показуючи на зап’ястя, щиколотки і верхню частину тулуба. – Крім того, в неї є чималенька рана на голові і загалом відмічаються деякі ознаки струсу мозку.

– Так, – не знаючи, як реагувати на сказане, протягнув Грицько. – Може, вона, рятуючи майно, щось виносила на собі, зв’язане мотузками, впрягалася в них, тягла, забивалася, подряпувала себе. Стара жінка, що ви хочете.

– Може, – погодився лікар. – Але то все в неї загоїться в домашніх умовах. Тут потрібен тільки час і гарний сімейний догляд. Нехай тижнів зо два побільше спить, гарно харчується і гуляє на свіжому повітрі.

В кабінет заглянула жінка в білому халаті.

– Можна?

– Заходьте, – дозволив лікар і встав з-за столу, простягаючи Грицькові руку для прощання. – Пробачте, у нас тут нагальні справи. Ще запитання є?

– Є, – заквапився Грицько. – Хто відвезе… Тобто, хто доправить Ігоря Свиридовича в область?

– Якраз, коли ви зайшли, я домовлявся з опіковим центром лікарні імені Мечникова. Вони згодні його прийняти.

– Дякую. А відвозитиме хто?

– А, – лікар вдарив себе по чолу. – Ми, звичайно. Пробачте, я не зрозумів запитання. Сьогодні під кінець дня він буде там, ввечері можете відвідати його. До побачення.

Любов Петрівна вже сиділа на лавочці біля входу в лікарню. Вигляд у неї був жалюгідний: найперше кидалася в очі накинута поверх бинтів, намотаних навколо голови, брудна від кіптяви хустина; порівняно чистий одяг був страшенно пожмаканим, на руках і ногах виднілися численні пластирі й місця, просто оброблені зеленкою, ступні ніг – босі.

Чесно кажучи, Грицька просто мало било життя, чи отримані уроки не йшли йому на користь. От вчора ввечері розповіла Тетяна, що на них може бути напад, сказала, що готується до відсічі бандитам, а він слухав і не уявляв, що це насправді може статися. Наче вона йому казку читала. А як побачив уранці, що у них скоїлося, – розгубився, як останній слинько. Скільки ж іще можна його вчити?

Або ось з Огнєвими. Сам же сказав їй, що вони йому подобаються, що він хотів би їм допомогти, що непокоїться про них, бо вони нагадують йому батьків, а як сталося нещастя, – про все забув. Добре, що хоч тепер згадав слова, сказані тоді Тетяною: «Ота поговірка, що людина мусить народити дитину, збудувати дім і посадити дерево, є неповною. А від цього усічення – майже аморальною». «Чого?» – запитав здивований Грицько, який не звик критично обмірковувати загальновідомі істини, а фактично, не володів звичайною ініціативою філософствувати про життя. «Тому що людина ще мусить доглянути своїх батьків, і, може, це Ї найголовніший обов’язок, бо саме він робить її людиною». Отак! І додала роздумливо: «А в мене батьків немає. Отже, мені судилося когось іншого доглянути. То чому б не їх?». Він ще тоді радів, що вона вирішила запросити Огнєвих замешкати в її хаті. А тепер ні про що не подбав би, якби не побачив Любов Петрівну у такому плачевному стані. І куди вона, вийшовши звідси, подалась би, сердешна? Жах! Грицька аж у піт кинуло від власного лаповухства.

– А чого ми зажурилися? – звернувся він до Любові Петрівни на манер лікарів, торкаючись її руки. – Забирайтеся швиденько в машину і поїхали додому.

– Який дім? – заплакала жінка. – Там навіть сараю не залишилося. Все спалили, нелюди. Навіть мої трави. А я ж їх так ретельно збирала й сушила, так старалася! Там було запасу років на два-три. Що ж я тепер робитиму…

– Поїхали, поїхали! Забудьте про те село. У нас, слава Богу, є для вас запасний варіант. Відсьогодні житимете в Славгороді, в Тетяниній хаті. Ми з нею вам зручності там влаштуємо. І буде все, як в кращих домах, – з легким серцем говорив Грицько, радіючи, що у нього така чудова дружина і що він може виручити з біди таких гарних людей, як оці Огнєві. – Зараз ми заїдемо до нас, переглянемо весь одяг, що залишився від моїх батьків. Може, вам щось на першій порі підійде, то візьмете. А потім все, що треба, наживемо. На щастя, всі живі залишилися. Це головне.

– Дякую, – відгукнулася жінка. – Ми в боргу не залишимося. Мені б тільки Ігоря на ноги поставити. А там ми вам не завдаватимемо клопоту.

– Навіть не думайте про це! От живіть, як біля своїх людей, і все. Та вам про це краще моя Тетяна пояснить. У неї ціла теорія є про долю, людське призначення й таке інше. Я в цих матеріях не розбираюсь. Але від себе ми вас нікуди не відпустимо. Це наше остаточне рішення.

– А ти ж чий будеш? – раптом запитала Любов Петрівна.

– Я? – Грицько з несподіванки оглянувся на співрозмовницю, що сиділа позаду. – Моє прізвище Летюк, це татове, а мамине дівоче – Куропат.

– Летюк… – повторила Любов Петрівна. – Не знаю… Може, він нетутешній?

– Ага, – Грицько посміхнувся. – Мама з ним познайомилася, коли він був солдатом термінової служби і їх присилали в наш колгосп на збирання врожаю. А родом він з Закарпаття.

– А мама твоя в дівоцтві дуже вродливою була, веселою, подільчивою. Все біля хати нові сорти квітів розводила і з людьми насінням і корінцями ділилася. Тоді це тут було новиною, і всі дивувалися, звідки воно в неї.

– Хіба ви її знали? Ви ж приїжджі.

– Ні, не знала, – вже сухіше відповіла Любов Петрівна. – Люди розповідали.

Розділ 8

1

Відквітував жасмин, а за ним і липа – відшуміла бентежна пора, літо змужніло, зажурилося, потемніло лицем і взялося виколисувати врожаї. Вже не бродило світом п’янке запашне повітря і не розбурхувало душі людей. Хіба дехто з них вибирався на вихідні дні на вільний простір, то там ще встигав подихати ароматом квітучих маслин – останнім привітом весни. Заспокоїлося буйство пахощів, вляглося. А далі залишалося втішатися тільки розмаїттям тих звуків, що теж є прикрасою природи: нічними плачами деркача, цокотанням сороки, стогонами пугача, солов’їним тьохканням та шпачиним висвистуванням. І все – літо повертало на осінь, починало скорочувати дні. Хоч сонце ще з цим змагалося і пекло нестерпно, та все частіше доводилося йому рано закочуватися за обрій і розганяти на світанні все більш густий морок.

До людей, обходячи перепони липневої спеки, непомітно підступав смуток прощання, який глобально обсяде їх восени. Ігор Свиридович, очевидно, був справжнім дитям природи і відчував, що за скороченням дня криється щось більше, грандіозніше й драматичніше простого старіння літа, він пригнічено сидів на ліжку, роздумуючи про своє майбутнє життя на новому місці – скоро лікування закінчиться, час збиратися додому. Додому… Де тепер його дім?

Гліб Євгенович, сусід по палаті, подивився на свого товариша по нещастю й зітхнув – він знав історію хвороби цього чоловіка й співчував йому в утраті житла, тому зважився перервати ту важку задуму і легко товкнув його в плече.

– Ходімо на вулицю, посидимо в парку – тут задушливо. А спати я вже не можу – надовго виспався.

– Що там робити? Слухати як матюкаються школярі, проходячи мимо? Дякую дуже, я потім хворий від цього. Ех, кому ми світ передаємо, в чиї руки? Вив би вовком, так не допоможе.

Звісно, є підозра, що їхню хату підпалили якісь молоді негідники. Як він після цього може ставитися загалом до молоді? – подумав Гліб Євгенович.

– Ну не підемо в парк, а посидимо в сквері на території лікарні, – настоював він. – Не сумуй, у вас же все врешті-решт влаштувалося. Чого ти вбиваєшся?

– Влаштувалося…

Ігор Свиридович ще щось бурчав чи сварився, комусь виказував свої кривди від проклятих політиків, які занапастили його життя, але розібрати щось конкретне з його слів було неможливо. Зрештою, це був просто вияв старечого невдоволення та й годі. Проте, Ігор Свиридович взяв темні окуляри, надів білу кепку й слухняно потопав слідом за Глібом Євгеновичем, тримаючись за полу його сорочки.

– Не спіши, – попросив миролюбніше. – Ніяк не звикну до сходин.

Видужуючи, чоловіки ігнорували підйомник і гартували своє серце ходьбою, принаймні при сходженні вниз. Цього разу вони знову перебороли спокусу швидкого пересування і вже повернули на сходини, як почули, що їх погукали з відкритих дверей ліфта. Це приїхав і вчасно побачив свого друга Денис Митрофанович, який відвідував Гліба Євгеновича по декілька разів на тиждень. Справа була не тільки в тому, що чоловіки з дитинства товаришували і на схилі літ дуже берегли одне одного. Це само собою. Але Гліб Євгенович отримав опіки саме тоді, як горів у машині Дениса Митрофановича. В той день друзі їхали на рибалку і на складній ділянці дороги на них наскочив автобус. Від удару у водія спрацювала подушка безпеки, гепнувши в груди так, що Денис Митрофанович втратив свідомість. А ззаду, де сидів обачний пасажир, від сильної деформації корпуса заклинило дверні замки, і Гліб Євгенович, хоч і сумлінно був пристебнутий ременем безпеки і майже не постраждав, безрезультатно смикався, намагаючись покинути машину, бачачи, що вона загорілася. Добре, що не сталося вибуху. Їх врятували мандрівники, які стали свідками аварії, – спочатку чужі люди допомогли водієві, а потім витягли заблокованого на задньому сидінні пасажира через погнуті передні двері. Винуватцем аварії працівники постової служби відразу визнали водія автобуса. Але Денис Митрофанович і себе винив за те, що не добачив дурня за кермом.

Сьогодні він прийшов до хворого не сам, а зі своїм родичем, братом дружини, що приїхав на декілька днів у гості з Московії, подорожуючи в Крим на пляж. З того, як чоловіки зустрілися, було видно, що вони добре знали одне одного.