Текст книги "Аферистка"

Автор книги: Любовь Овсянникова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 21 страниц)

Спостерігаючи, як приїжджі збираються й виходять з двору, цілителька продовжувала легко похитувати головою. В її погляді читалося багато всього, і виділити щось одне було важко: смуток, лагідна симпатія, небажання розставатися – ось що переважало в ньому.

– Значить, починаємо лікування через три дні? – уточнив Грицько. – Може, вам щось для цього привезти?

– Якщо в когось надибаєте свіжий травневий мед, то візьміть літрову банку, – попросила Любов Петрівна. – Тут ніхто пасіку не тримає. А з міста пацієнти привозять неякісний.

Ї Мед для нас не проблема, Ї сказав Грицько. Ї Привеземо так, що на всіх вистачить.

– Не сумуйте, ми скоро приїдемо, – чомусь пообіцяла на прощання Тетяна.

2

В автосалоні асортимент був не великий – «Таврії», «ланоси», декілька моделей «шевролє» середнього класу, правда, стояла одна «такума», і різні «опелі». Так як Тетяна вже була налаштована купити «авіа шевролє», то на інші марки вони з Грицьком не дивилися. Бентежив колір, до їхніх послуг був такий вибір: яскраво червоний, помаранчевий і світлий маренго. Помаранчевий відкинули одразу через зрозумілі причини після подій на майдані. Яскраво червоний був гарним, але… вельми несолідним, він більше годився для невеликих спортивних машин або модних мотоциклів. А світлий маренго хоч і здавався зовсім блідим, зате нагадував тепле літнє море на мілководді. Його й вибрали. Через три години після оплати покупки Тетяні й Грицькові викотили машину з повним набором потрібних документів – реєстрації в міліції, техогляду, страховки і всяке різне.

– Я вперше їду в абсолютно новій машині, – зізнався Грицько, коли вони виїхали за місто й відчули себе вільніше.

– За кермом?

– Ні, взагалі.

– Я теж, – сказала Тетяна.

– Я, виявляється, щасливий. Колись уперше замешкав у новій хаті, де смачно пахло свіжою фарбою і глиною, і донині живу в ній. Тепер ось машина… І у мене є ти.

– А я в новобудові не жила. Хіба твоя хата глиняна?

– Ні, цегляна, але всередині тоді мазали глиною, перемішаною з кінським перегноєм.

– І так вона стоїть досі?

– Так. Тільки зверху я поклеїв шпалери. А що? За рахунок цього вона тепла.

– Я просто запитала.

Наступного дня Грицько удосвіта одвіз Тетяну на лікування з тим, щоб забрати її від цілительки аж після роботи. Як потім згадувала Тетяна, перший день був найважчий. Любов Петрівна спочатку напоїла її відварами й нагодувала сиром, перетертим з цукром і змащеним сметаною. Потім доручила подрібнювати й розважувати трави, робити суміші й запаковувати їх, прикріпляючи до упаковок ярлики з назвами. Для цього дала Тетяні пучки сухих трав, пусті ємності, спеціальний подрібнювач, схожий на блендер чи м’ясорубку, терези, рецепти сумішей і паперові кульки. А сама готувала сніданок, годувала й лікувала Ігоря Свиридовича, варила обід і навіть встигла прополоти клапоть городу.

Серед дня дещо повторилося: лікування цілющими відварами, харчування. Після цього йшли аплікації на область швів з розпарених в окропі трав, маски, протирання, змащення й масажі і ще безліч різних процедур. Затим Любов Петрівна працювала з іншими хворими, а у Тетяни був відпочинок і сон. Увечері знову належало пити відвари, тільки це вже можна було робити вдома, бо через півгодини після прийому зілля належало вечеряти.

Загалом Тетяні таке оздоровлення сподобалося. По-перше, вона занурилася в світ первозданної флори, оповитий таємницями про її лікувальні властивості. І як не дивно, створювана цим світом атмосфера позитивно впливала на неї. Вона бачила, де ростуть трави, коли їх збирають, як сушать, і далі спостерігала весь ланцюжок їхніх перетворень на ліки й розуміла, що такі ліки справді мають допомагати. По-друге, Любов Петрівна чудово володіла навичками медсестри, дар у неї був особливий – при виконанні процедур вона використовувала і влучне слово, і якісь примовки, і слушні поради, і заспокійливі паси, і навіть вірші класиків, читані монотонним голосом, що за дією скидалося на магічні мантри, про які в народі кажуть: «бабка пошептала». Дехто під час процедур солодко спав. По-третє, сам ритм життя Огнєвих, насичений працею і щирими клопотами про здоров’я пацієнтів, їхній підхід до своєї справи був настільки духовним і настільки з цієї аури не випадали дрібниці побуту, що Тетяна вперше зрозуміла, як тісно всі іпостасі людини пов’язані між собою і що будь-які намагання пригнобити тіло заради підняття духу – безглузді, так само як абсолютно гидким і згубним є розбещення плоті при хибній думці, що дух при цьому залишається на високому рівні.

Якось випав день, коли довелося приїхати сюди майже на сході сонця. Грицькові у справах треба було на початок робочого дня вже бути на головному підприємстві в Дніпропетровську і він по дорозі завіз дружину до лікувальниці. Впродовж дня Тетяна не виходила з хати – недобре почувалася і намагалася не бути на сонці. Після процедур, проведених до обіду, Любов Петрівна з чоловіком вирішили прогулятися до берега, а може, і вмочити ноги у воду, залишивши гостю одну, щоб їй спокійніше відпочивалося. Тетяна вмостилася подрімати в прихожій на диванчику. Скоро клацнула клямка на хвіртці воріт, свідчачи, що господарі пішли на прогулянку, і вона, підклавши руки під голову, блаженно закрила очі.

Минуло хвилин десять. Раптом біля відчиненого вікна вітальні почулося якесь шарудіння. Спочатку Тетяна тільки міцніше закрила очі, подумавши, що вночі не виспалася і зараз помалу засинає з промельком сновидінь. Дивне шарудіння зробилося гучнішим. Ось з нього виділився конкретний звук – хтось засопів від натуги. Тетяна відкрила очі – звук не зник. Значить, вона не спала і чиясь присутність тут їй не приснилася. Навпаки, тепер вона зрозуміла, що хтось залазить в хату через вікно.

Обережно, щоб не скрипнути пружиною, Тетяна піднялася з дивана і завмерла біля дверей до вітальні, сховавшись за портьєру. Позиція у неї була така, що дозволяла бачити один куток вітальні з тим самим вікном. А через нього якраз просувалася рука, щоб ширше відкрити внутрішні стулки. За рукою показалась голова дівчини, а потім і вся дівчина. Вона у зігнутому положенні видралася на підвіконня, а затим по-котячи тихо сплигнула на підлогу. Дівчина не озирнулася, не глянула за вікно і ніякий знак нікому не подала, з чого випливало, що принаймні в хату вона мала проникнути сама. Якщо її й прикривали, то тільки для того, щоб вчасно сповістити про наближення господарів.

Так, – зрозуміла Тетяна, – значить, за хатою і господарями підсліджували крадії, і не один день. А тут як на зло без кінця людно: то консультуються хворі, то лікуються, а то просто господарі самі вдома знаходяться. Аж ось нарешті спостерігачам здалося, що крім господарів в домі нікого немає, та й ті пішли купатися. І вони зважилися на злочин. Он воно що! Тетяна подивилася, як дівчина підійшла до платтяної шафи, відчинила її й упевненими рухами почала щось шукати, вивертаючи вміст полок прямо на підлогу. Ага, Грицько розповідав, що вже одного разу зловив тут шахрайку, яка видавала себе за контролера електромережі і ніби мала перевірити квитанції сплати за споживану енергію. Тоді вони досить мирно розсталися. То це, виходить, дівчині той урок на користь не пішов і вона вирішила ще раз звідати щастя? А обіцяла ж не повторювати свого вчинку! От що значить вірити покидькам, Ї виснувала для себе Тетяна.

Вона нечутно потягла з дивана легку ковдру, примірилася і, одним вправним стрибком опинившись біля злодійки, накинула на неї імпровізовану ловчу сіть. Як і мало бути – дівчина втратила орієнтири й запручалася навмання. Але Тетяна – не Грицько, вона виховувалася в дитбудинку, і такі штучки робила не вперше. Слідом за тим вона вправно закрутила кінці ковдри навколо дівчини й зв’язала їх, обмеживши можливості полонянки розмахувати руками. А вже потім збила її на підлогу, знайшла ще якісь ганчірки й зв’язала ноги.

– Ой, задихаюсь, відкрийте мені дихало! – хрипіла впіймана, вигинаючись всім тілом і крутячись вужем серед розкиданих речей.

Але Тетяна розуміла, що легка ковдра пропускає доволі повітря, щоб вижити, тому виконувати вимоги злодійки не спішила.

– Не пручайся, довше проживеш, – порадила вона крижаним голосом, і дівчина відчула, що ця людина жартувати з нею не налаштована. – Отже. Вибирай: тебе просто відшмагати чи віддати в руки правосуддя, як упійману на гарячому?

– Ця тітка теж лікує людей незаконно! Я все в міліції розповім. Пусти!

– А хто цій жінці нещодавно дякував і обіцяв, що більше не буде чуже брати? Що ти тут шукала?

– Пішла ти… При тобі я їй нічого не обіцяла. Де ти взялася?

– Треба вранці менше спати. Тоді б ти знала, де я взялася.

– Хто ти така? А, сама за нектаром прилетіла, сиділа тут в засідці. То так я тобі й сказала, де квіти ростуть.

– Бачу, добро тобі не на користь. Значить, більше ти його від мене не побачиш.

Тетяна декілька разів стусонула лежачу носаком по ребрах.

– Заб’ю до смерті, а вночі викину в Дніпро з кручі! Ніхто про твою погану смерть не взнає, – пообіцяла вона, і це, здається, подіяло.

– Взнають! Мій хлопець сидить в кущах. Він мене не покине.

– Оце саме тут ти силенно помиляєшся. Хочеш почути, як він визнаватиметься мені в коханні над твоїм трупом, посинілим від нестачі кисню?

– Пусти, виродка!!

– Як звати твого подільника? Відповідай, поки запитую по-хорошому.

– Андрій.

Тетяна висунулася у вікно, подивилася в той бік, де виднівся доглянутий і підстрижений чагарничок під парканом. Ні, й тут непотріб кубло звив! – з люттю подумала вона, добре уявляючи, яких трудів вартувало Любові Петрівні вихаючити від запустіння цей куточок.

– Андрію! – погукала вона бандита майже лагідно, як ліпшого друга.

Кущі заворушилися, і за мить з них з’явилася нагла морда кремезного й доволі вже підстаркуватого бандита.

– Якщо ти ждеш свою дівчину, то можеш відпочивати. Вона затримається тут на декілька років. Ні, якщо бажаєш скласти їй компанію, то підбирайся ближче. Я не проти. Але для чого це тобі?

Бандит з несподіванки прудко вискочив з кущів і зупинився на вільному місці, тупцяючись на місці, наче з нього раптом здерли штани. Зрозумівши, що задумане ними не вдалося й що дівчину затримали, він озирнувся, оцінюючи свої можливості кинутися їй на виручку.

– Ой, не раджу! – засміялася Тетяна, випереджаючи його наміри й вчинки. – Навіть не комбінуй!

Затим вона, щоб не збільшувати свій ризик, упевнившись, що має справу з рецидивістом, який ітиме до кінця, шугнула назад в кімнату, пішла до своєї сумки й вийняла пістолет. Добре, що він у неї такий зручний, новітньої моделі – для нечутного стріляння, з майже непомітним глушником. Цікаво, Грицько тоді помітив, що вона стріляла в його колишнього свояка по-справжньому чи ні? Чи взагалі подумав, що його мила дружина блефує? Бо про самі постріли нічого не сказав. Мабуть не помітив. Як тільки, на щастя, вона здогадалася тайкома від нього взяти пістолет з собою! Оце те, що називають підказкою підсвідомості, – вислухала чоловікову розповідь про авантюристку з посібником і ніби не зреагувала, а бач, зброю прихопила – без певного умислу, бездумно.

Тетяна знову виглянула у вікно – мужик абсолютно по-господарськи відкривав хвіртку, щоб зайти у двір, а затим і в хату.

– Стій! Не руш! – скомандувала вона. – Ще крок у моєму напрямку й стріляю на поразку без попередження, – і Тетяна пустила кулю йому під ноги.

Біля нахаби здійнялася хмарина пилу разом з жмутками трави. Це вплинуло на його подальші наміри, тим більше, що, глянувши на Тетяну, він, здається, оцінив її зброю, бо якось спантеличено підняв брови, мовляв, он воно як непросто.

– Назад, я сказала! Вийти з двору!

Мужик слухняно позадкував, проте, опинившись за двором, знову зупинився.

– Віддай мою телицю! – закричав він.

– Оце ти нажила собі смерть, – прохрипіла зв’язана дівчина. – Він тобі ніколи не пробачить, що ти його налякала.

– Слухай, – не відходячи від вікна й пильнуючи за маневрами бандита, відповіла Тетяна, – невже ви не зрозуміли, що після вашого першого нападу тітка всі гроші з дому винесла?

– Тепер-то вже зрозуміли… – протягла дівчина розважливим тоном. – Але це не міняє справи.

– Не зрозуміла.

– Ага, от ти й прокололася, що не така крута, якою хочеш здатися! – з дурнуватими нотками хихикнула зв’язана. – Вона мусить нам відстібати бабло, яке заробляє. тоді житиме спокійно, навіть клієнтів у неї побільшає. А в іншому разі ми від неї всіх людей розгонимо.

– Ой, тримайте мене, бо помру від кольок! – розреготалася Тетяна. – Це не я, а ви прокололися. Й дурню зрозуміло, що бабці вже давно кришуємо ми, а ви лізете на чужий город, як дурень у гарячу піч. Я просто не могла припустити, що ви такі нетямущі.

Тетяна висунулася у вікно: мужик відійшов ще далі, але очей з двору Огнєвих не спускав.

– Зараз ми вийдемо! – прокричала вона до нього. – Твоя дівчина тобі дещо пояснить. Не забувай, що ти в мене на мушці, – й ще раз вистрелила йому під ноги.

Затим допомогла полонянці встати, упевнилася, що та може просуватися малими стрибками, і з пістолетом у руці вивела її з двору. Підвела до хвіртки.

– Андрію, який непрофесіоналізм! Хто ж після цього тебе сприйматиме всерйоз? Ти ганебно прорахувався, тут місце зайняте, – сказала вона. – Вже давно. Тепер второпав? Заберешся по-доброму чи примусиш нас відстрілювати вас по одному? Тоді я почну з твоєї кралі, – і Тетяна піднесла пістолет до скроні полонянки. – Хто її тут знайде? Ти ж не підеш скаржитися.

– Відпусти її, – глухо промовив бандит.

– Е, ні. Не все так просто, – Тетяна засміялася з відчуттям власної переваги у цій ситуації. – Для порядку я зараз продірявлю їй долоньки, щоб вони до чужого не тяглися. Тебе також не ображу, якусь відмітку поставлю і відпущу обох тільки після того, як ти пообіцяєш злиняти з цієї території, – сказала Тетяна.

– Ти цього не зробиш, ти ж не самогубця, – відплигнув ще далі назад рецидивіст.

– Я, здається, дещо запропонувала. То як?

– Відпусти дівчину.

– От не хотілося з трупами самій возитися, та, видно, доведеться, – і Тетяна вистрелила в бік мужика, навмисне цілячись мимо, але так, щоб у нього засвистіло біля вух.

І раптом той зірвався з місця і побіг, петляючи по дорозі, на виїзд із села. Він не зупинився і не оглянувся, поки й не сховався за дальнім поворотом.

– Ось ти й спекалася свого бугая, – проказала Тетяна дівчині. – А то заладила: не покине, не покине.

– Втік? – дівчина заревла з горя. – Що тепер зі мною буде…

– А що буде? Ї розмірковувала Тетяна, вивільняючи полонянці голову. Ї Зараз ти мені розповіси все про себе і про Андрія, відпочинеш тут у холодку, а на ніч підеш світ за очі.

– Якщо він мене покинув, то все розповім, тільки відпусти зараз, щоб я встигла до темна в місто добратися.

Тетяна погодилася вислухати впійману злодійку. А та дуже обіцяла, що постарається вмовити свого співмешканця залишити бабцю-цілительку в спокої і ніколи не завдавати шкоди Тетяні й людям з її оточення.

Коли повернулися з прогулянки Любов Петрівна і Ігор Свиридович, Тетяна вийшла до них, ніби щойно прокинулась. Вона сказала, що гарно відпочила і може, наприклад, зготувати вечерю.

– Ні, мені незручно, – знітилася Любов Петрівна. – Ти, доню, й так нам багато допомагаєш.

– Я з корисливих міркувань, – засміялася Тетяна. – Давайте повечеряємо сьогодні всі разом, – запропонувала вона.

– Тоді готуй, – погодилася хазяйка і пішла до клієнтів, які почали прибувати.

Коли ввечері приїхав Грицько, Тетяна раптом відмовилася їхати додому.

– Ви ж мене не проженете? – запитала у Любові Петрівни.

– Та хто ж таку помічницю може прогнати?! – засміявся Ігор Свиридович. – А вже цокотуха, так заслухаєшся, – сказав він Грицькові. – І голосок такий милий, як дзвіночок. Здається, слухав би й слухав. Вона мені, поки готувала вечерю, чимало нового розповіла, наче я в компанії побував.

– А що трапилося? – водив Грицько очима між співрозмовниками. – Ви від мене щось приховуєте.

– Нічого не сталося, – відповів Ігор Свиридович. – Хіба, може, жінки про щось домовились.

– Ні про що ми не домовлялися, – відповіла Тетяна. – У мене просто виникло таке бажання. Мені приємно бути з вами тут.

– А вже як нам приємно, – повела плечем Любов Петрівна, – так і не сказати. Молода особа в домі – це велика розкіш, справжнє щастя.

Тетяна провела Грицька за ворота, розповідаючи, що він повинен їй привезти з продуктів, одягу й косметики і просила про неї не турбуватися, а краще приїжджати щовечора на вечерю.

3

Це була остання ніч, яку Тетяна проводила в Огнєвих, завтра її лікування закінчувалося і треба було їхати додому, а через два дні вони з Грицьком вже повинні бути на морі. Тетяна тривожилася: як залишати двох безпомічних літніх людей тут самих? Розповідати про ще одну спробу їх пограбувати, яку вона відбила, Тетяна не наважувалася – не хотіла їх лякати. І помовчувати про ще один можливий напад було підступно, бо попереджений, означає, озброєний. Але як і чим вони могли захистити себе, навіть знаючи заранні про небезпеку? Хіба що вчасно втекти, так і то ті харцизяки їх наздоженуть. У неї, звичайно, була одна ідея, але надто смілива для того, щоб її всі схвалили.

Кінець кінцем Тетяна вирішила, що обговорити ту ідею вони з чоловіком можуть і завтра. З тим заспокоїлася, не припинивши, проте, зважувати, чи змирилися ті двоє бандитів зі своєю поразкою тут, чи, може, замишляють щось іще гірше. Тетяна все виважувала, чи правильно вчинила, що тоді відпустила дівчину. А що їй залишалося? Адже в іншому разі вона мусила б тримати її зв’язаною чи під пістолетом, поки не приїде Грицько й не викличе міліцію. А що потім говорити представникам влади про свою зброю? Сідати у в’язницю разом з нападниками? Ні вже, обійдемося. Отже, все вона зробила правильно.

З одного боку, інтуїція підказувала, що довіряти рецидивісту й шахрайці не можна, їхнє слово нічого не варте. Та вони й самі довели це своїм повторним нападом на Огнєвих. В ліпшому разі могло йтися тільки про те, наскільки вражаюче вона їх налякала. І тут Тетяна сумнівалася – її розмова з ними ніяк не була схожою на бандитську розбірку – лексикон не той і методи не ті. Це ж не Дидик, котрий звик сидіти на шиї в пристойних жінок. А відтак вони можуть трохи побоятися та й взятися за старе ремесло.

У зв’язку з цим її непокоїло запитання: чи спостерігають ті двоє за двором Огнєвих чи ні? Впродовж усіх наступних днів вона намагалася виявити поблизу чуже око, але його нібито не існувало. Хоч це враження могло бути й помилковим – за ними могли стежити здалеку, і те помітити їй просто не вдалося б.

А з другого боку, Тетяна чудово розуміла, що всю кашу неприємностей заварили саме вони з Грицьком. От якби Грицько не завадив шахрайці вкрасти у Огнєвих гроші, коли приїхав до них уперше, і якби злочинці не напоролися на Тетяну при другій спробі пограбування, то зараз обібрані люди тихо проклинали б життя з загубленими надіями на лікування Ігоря Свиридовича і не мали б інших клопотів. Е, ні, осмикнула себе Тетяна, простою крадіжкою справа не завершилася б, адже злочинці замислили взяти під свій контроль дохідний, на їхню думку, траволікувальний «бізнес» Любові Петрівни і перетворити життя двох безпомічних, беззахисних людей на каторгу, на суще пекло. Це їх з Грицьком послано їм на спасіння. Значить, вони не тільки по своїй совісті, а й по велінню небес не мають права залишати Любов Петрівну й Ігоря Свиридовича напризволяще, а відверто виражаючись – на смерть. Бо тепер настирливі бандити, не розраховуючи, що їм удасться перетворити Любов Петрівну на стале джерело прибутків, просто пограбують їх і помстяться на всю котушку за порушені плани. Цілком можуть убити.

Раптом Тетяна зрозуміла, що у неї є можливість перевірити свої підозри щодо можливої загрози для Огнєвих. А затим чомусь згадала слова Едмонда Германовича про те, що їй послана якась місія звище і через це вона вціліла в аварії. Виходить з усього, що так і є Ї вона має допомогти двом людям, котрі потерпають від ізольованості й безпорадності.

– Я сьогодні їду додому з тобою, – заявила вона Грицькові після спільної вечері, як останнім часом у них повелося. – Завантажуй в машину мої речі!

І вона встала з-за столу й взялася підкреслено демонстраційно виносити і складати в салон машини все підряд.

– Чого це ти підхопилася? – занепокоїлася Любов Петрівна. – Доню, може, я тебе чимсь образила? Так, здається, ні. Ти ж завтра збиралася додому.

Тетяна підійшла до жінки ближче й тихо пояснила:

– Прощаємося навмисно, я до вас непомітно повернуся, тільки підтримайте мою гру. Потім усе поясню, – а вголос промовила: – Все, все! Закінчилися мої мучення з відварами й примочками. Ура!

Бідний Ігор Свиридович нічого не розумів, йому ніхто не пояснював ситуацію, бо Любов Петрівна після Тетяниних слів тільки зблідла й примовкала. Вона сіла поряд з чоловіком і погладжувала його руки.

Тетяна носилася з хати до машини й назад, як вихор, підганяла Грицька, пританцьовувала й наспівувала. Грицько, бачачи, що вона згрібає все підряд – своє й чуже, – ні про що дружину не розпитував, звик, що вона дарма нічого не робить. Значить так треба. Він тільки ненароком кидав господарям:

– Ми вас не грабуємо, не бійтеся. Тетяна щось путяще задумала.

Нарешті після, може, годинного підкресленого збирання Тетяна й Грицько гучно й сентиментально розпрощалися з господарями, з довгими поцілунками й виголошеннями подяки, й поїхали. Біля найближчого затіненого, але жвавого місця, звідки не можна було вгледіти, де поділася їхня машина, Грицько зупинився.

– Поясни, що сталося, Ї звернувся він до дружини.

І Тетяна дещо розповіла йому, не згадуючи, звичайно, про зброю й розповідь затриманої дівчини. Сказала, що злякала крадіїв і вони втекли з погрозами розправи. Не поминула й своїх висновків про те, що саме вони з Грицьком загострили стосунки Огнєвих з бандитами і тому повинні взяти відповідальність за безпеку безпомічних людей на себе.

– Нічого ми не загострили, – заперечив Грицько. – Не накручуй себе. Тих стосунків просто не існувало, ми трапилися Огнєвим тоді, коли до них завітало лихо. Ми їх двічі врятували. Значить, вони – наші хресники і ми мусимо оберігати їх далі.

– Тому я зараз повернуся до них. Переночую там востаннє, а далі видно буде.

– А що видно? Ти після цього спокійно відпочиватимеш на морі?

– Ні, звичайно. Є у мене одна думка. Не знаю, як ти до неї поставишся.

– Я майже знаю, що це за думка.

– Що? – заграла очима Тетяна.

– Про те, щоб вони пожили у нас, поки ми відпочиватимемо.

– Трохи не вгадав, хоч і дуже близько, – сказала Тетяна. – Але скажи, проти такого варіанту ти не заперечував би?

– Ніколи! Вони мені дуже симпатичні, чесно. Але ти кажеш, що я не вгадав.

– Так, я мала на увазі мою хату. Нехай вони туди заселяються й живуть постійно, не тільки на час нашої відсутності.

– Чудово! Я саме це й мав на увазі, говорячи, що стосовно твоєї хати у мене є гарна ідея. От! Так чого зволікати? Давай зараз їм це запропонуємо.

– Зрозумій, їм буде незручно приймати од абсолютно чужих людей таку увагу, чи подарунок, не знаю, як сказати. Їх треба підготувати.

– Але ми скоро маємо їхати на відпочинок, – нагадав Грицько.

– Поговоримо з ними завтра, – сказала Тетяна. – Все, я пішла, тут кілометрів п’ять тюпачити.

– Я вранці навідаюсь, – пообіцяв Грицько.

4

На землю спускалася глупа ніч. Небо, як зношена аспідна ковдра, у свої незчисленні проріхи пропускало блищання зірок, проте для освітлення земних просторів без місяця їхнього відчайдушного старання було замало. І тут, поступово викупуючись у мороці, змиваючи з себе утому дня, все поволі засинало: припиняли щебетати птахи, трави хилили донизу горді свої голівки, вгамовувалися тварини, і тільки пахощі, вирвавшись з розпечених, розтривожених сонцем квіткових серцевин, густо нависали над світом людей, проникали в їхні сни і навівали прекрасні чари.

Тетяна вийшла з машини, зійшла з дороги і пішла назад вздовж порослого травою пологого схилу, пробираючись до садиби Огнєвих навпростець. Вона дуже хвилювалася і квапилася опинитися там якомога швидше. Цілком конкретне тривожне відчуття підганяло вперед – на жаль, для нього були підстави. Вона тепер знала, що за Андрієм і дівчиною, яка залишилася для неї безіменною, ніхто не стоїть. Просто один з численних бандитів нещодавно вийшов на волю, як водиться, знайшов собі підходящу «дуринду з хатою» і тепер намагався взяти під контроль діяльність бабки-цілительки Ї влаштуватися з постійними прибутками.

– І він, – розповідала затримана дівчина, – не відступить від своїх намірів, хоч ти його вбий.

– Щойно ти обіцяла, що постараєшся відговорити його від них, – нагадала тоді Тетяна.

– Постараюсь, але за успіх не ручаюсь, у нього немає іншого виходу, – сповістила вона, ніби під великим секретом.

– А піти працювати він не пробував? – так само по-змовницьки прошептала Тетяна.

– Він хворує на туберкульоз, і працювати чи іншим чином влитися в прибутковий бізнес не може.

– Підозрюю, що він пертиме напролом, – вголос сказала Тетяна, роздумуючи, що її може чекати в майбутньому.

– Так, – підтвердила затримана. – Він ніколи не змириться з поразкою від якоїсь шалави. Як дурний.

– А як він вийшов на бабку-цілительку? – запитала Тетяна.

– Через свою матір, – відповіла дівчина. – Після тюрми мати возила його до цієї бабки лікуватися. Через те, що бабка відразу взнала б його, він і послав для початку мене. Ну, так би мовити на розвідку і заодно вийняти кубушку, яку він підгледів під час перебування у бабки, – добути грошенят на перший час.

– А як він далі збирався діяти?

– Я мусила постійно зводити бабу незначними крадіжками, а потім з’явився б він і запропонував свій захист, ну, за певних умов, звичайно. І надавив би на неї, якби вона почала пручатися. Спочатку залякав би, що зруйнує бізнес, а потім дожав би погрозами, в’язницею за те, що вона лікує людей незаконно.

– Приємний хлопець, – сказала Тетяна. – Правда?

Дівчина знизала плечем:

– Гнида, звичайно. Але й самій не краще на світі жити.

Монотонно долаючи відстань, Тетяна втомлено зітхнула – довго й тяжко їй доведеться воювати. Правильно, що вона за щиру розповідь відпустила дівчину додому. По-перше, та ще не зовсім втрачена і їй рано йти за ґрати. А по-друге, тепер їй, Тетяні, відомо, що для спокійного життя Огнєвих треба зламати хребет одному тільки чахоточному Андрію. А для цього досить набратися терпіння й почекати – час грає на її боці. Поки вона відбиватиме «наїзди» рецидивіста на бабку, його хвороба зробить свою справу. От і буде казочці кінець. Ну скільки він ще протягне? Нехай рік, нехай два. Та він і не чіпатиме Любов Петрівну, якщо та перебереться в Славгород і припинить заробляння на траволікуванні. Але чим тоді вони житимуть? Іти працювати Любові Петрівні вже пізно, та й не можна покидати на цілий день без нагляду сліпого Ігоря Свиридовича. А отримувати пенсію їм іще рано. А може, вони її й не заробили. Хтозна. Ой… Тетяна ще раз тяжко зітхнула, усвідомлюючи, що таке охоплений ідеєю-фікс бандит, – тій дівчині, яка прийняла його до себе, не вдасться відвернути його замахи на Огнєвих.

Наразі ніщо не відволікало Тетяну від взятої на себе місії: ні безмісячна ніч, що моторошністю огортала світ; ні тиха краса степу; ні розлита довкруж суспензія мудрості, яка в такий час завше спонукає людину поринати у міркування й віднаходити там особливо глибокі істини, робити висновки чи щось планувати – всі її думки працювали на те, щоб правильно поговорити з гостинними господарями й вибудувати лінію їхнього захисту з найменшими втратами.

Вона поглянула на добряче посірілі через настання ночі пагорби на протилежному боці вибалку: деякі з них вкривало густе лісове пагіння. Зліва виднілася зруйнована ферма, а поряд стирчав каркас колишнього вітряка – кажуть, він тут стоїть ще з тридцятих років. Люди його берегли як реліквію, згадку про дідів-прадідів. А тепер щасливим і вільним нащадкам не до того, як кажуть: не до жиру – бути б живу. Так ось де є чудовий пункт спостереження! Якщо дивитися звідти, то все село лежить, як на долоні, особливо крайня на протилежному схилі вулиця і хата Огнєвих на ній.

Тетяна взяла праворуч, пірнула під захист посадки, що чорною масою супроводжувала стежку, пішла, не озираючись, щоб не наганяти на себе страху. Вона розуміла, що попереду на неї чекає важка ніч. Вона це відчувала нервами, і тому готувалася до неї як внутрішньо, психологічно, так і на фізичному, матеріальному плані: дивлячись під ноги, де валялися збиті бурею гілки з дерев, підшукувала собі підходящу, сучкувату дубину. Таку щоб кілограмів п’ять-шість важила і була замашною. Ага, добре було орудувати подібним знаряддям у Грицьковому дворі, де й місця для гарненького розмаху доволі, й свідків не було. А тут? Тут що не розвернешся в кімнаті, що господарку нажахаєш до нестямного крику – все не те. Ні. Але не бігати ж перед нею з пістолетом в руках – бідна жінка втратить уявлення про дійсність, подумає, що на її очах воюють дві мафії.

Подружжя Огнєвих ще гуляло надворі, коли Тетяна тінню попід стінами пірнула до них у хату.

– Я вас в хаті почекаю, – тільки й промовила. – А ви ще погуляйте.

Не вмикаючи світла і не роздягаючись, Тетяна зайшла в свою кімнату й сіла на ліжко. Хвилин через декілька зайшли й господарі, покінчивши з усіма справами по господарству.

– Ой, – раптом згадала Любов Петрівна, – забула песика відпустити, нехай побігає на волі, – і вона вискочила з хати.

– Доню, – погукав Тетяну Ігор Свиридович, вмикаючи телевізор. – Дитино моя, підійди хутенько, поки ми самі.

Тетяна, скоро оговтавшись від незвичної ніжності, – ніяк не вдавалося звикнути, що сільські люди часто так звертаються до молодших на доказ своєї довіри чи свого приязного ставлення до них – зайшла у вітальню і сіла біля господаря.

– Я поряд, – розсіяно попередила вона, все ще приміряючись до бесіди з Огнєвими, бо без них ніяк не знаходила вирішення задачі.

– Відчуваю, що у нас назрівають воєнні дії, – сказав Ігор Свиридович, поклавши руку на її плече. – Почекай, – спинив Тетяну, яка хотіла на цих словах перебити його. – Ніколи нам. Так от, я, на жаль, ненадійний помічник, скоріше тягар. А ти знай от що: отам за припічком лежить згорток, у ньому пістолет, до речі, військового зразка і стріляє з силенним гуркотом, тому використовуй його в крайньому випадку. Патрони теж там лежать. І не бійся, в разі потреби перед законом я все візьму на себе. А під ліжком лежать п’ятикілограмові гантелі. Це теж гарна зброя, не нехтуй нею. Ти їх зараз забери звідти і поклади туди, де вони можуть тобі знадобитися. Так, що ще?

Видно було, що чоловік хвилюється, але щиро намагається бути корисним. Він давно вже відчув небезпеку, як і те, що Тетяна всіма засобами боронить їх від неї. І тому навіть у безпомічному стані не перестав відчувати і проявляти свою відповідальність за безпеку жінок.