Текст книги "Аферистка"

Автор книги: Любовь Овсянникова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 21 страниц)

Вимкнувши фари, вони покотили через пустир до залишків ферми. Дорогу їм освітлювали зорі й неповний місяць, що йшов у ріст. У їхньому слабкому й примарному сяйві великі мовчазні бур’яни здавалися завмерлими велетами, навіть вчувалося тихе верещання й зітхання, коли вони потрапляли під колеса автівки. Зрештою, то не були звукові химери – в траві справді щось жило: бігало, втікало від нашестя чи полювало, а відтак живилося чи конало. Інколи між тими живими звуками чулося хрустіння, і тоді робилося моторошно від думки, що то розсипаються чиїсь зотлілі кісточки.

Через розібраний дверний проріз вони загнали машину всередину великого приміщення, захаращеного камінням і чагарником з молодих дерев-самосійок, перевитих зеленою поросллю. Тут було ще темніше й зловісніше, ніж надворі, бо через проріхи в стелі сюди проникало не так вже й багато світла, до того ж у закритому від вітрів приміщенні стояла сирість і пахощі прілі. Виходити з салону не хотілося, не хотілося навіть глушити мотор, бо тоді б посилилося відчуття, що вони знаходяться в могилі, з якої їм вийти не вдасться.

– Як тут ще не придумали смітник зробити? – порушив містичну мару Дидик, зводячи їхні обопільні переживання до сприймань обивательських, банальних і побутових. Хоч у самого піджилки тряслись, але він мусив додавати сміливості своєму супутнику, від якого немало залежало в тій розмові, заради якої вони сюди приїхали.

– Всьому свій час, – хрипко відгукнувся той.

Людський голос наче розірвав непроникну завісу, яка відділяла цей моторошний острівок від навколишнього світу, і їхній страх притух. При тому що початкові плани зазнали корективів, рішення залишити тут машину видалося старанному водієві слушним.

– Ходімо звідси хутчіше, – запропонував він і вийняв з бардачка ручний ліхтарик.

– Ти що? – обурився Дидик. – Ховаємося по бур’янах, як вовки, а потім з ліхтариком підемо, щоб нас кожний ганчірник побачив?

Щодо Дидика, то одне можна сказати напевне: не дивлячись на щойно прийняту домовленість, віддавати своєму помічнику гроші, зароблені власною вигадкою і тваринним страхом, він однозначно не збирався. Не треба було цьому хлопцеві переоцінювати свою допомогу й заходжуватися ділити шкіру невбитого ведмедя.

Можна по-різному ставитися до соціалізму, можна гудити його чи жалкувати за ним, можна засуджувати його цінності чи продовжувати відстоювати їх, можна навіть бути байдужим до нього. Але те, що від нього, а відтак і від колишнього народного добра залишилися гидкі, порослі чагарниками руїни, – завжди, скрізь і за всіх обставин було страшенно на руку Дидику, і він дякував соціалізму за його смерть. До слова сказати, Дидик взагалі любив смерть, адже донині вона несла в собі втрати тільки для когось іншого, а для нього – здебільшого користь, певний прибуток. Знедавна він був просто закоханий у смерть, особливо, якщо вона траплялась в його найближчому оточенні. Той казковий стан спочатку супроводжувався буйними мріями, потім у порожній голові Дидика почали з’являтися думки, віднімаючи енергію від злачних частин тіла й знижуючи його жереб’ячі переваги, а далі виникли й перші, недолугі, зате нахабні плани. Не дивно, що Люля їх відчула й злякалася – він невідступно думав про те, що світ не пропаде без цієї красуні, зате в його, Дидикові, руки потраплять Люлині неабиякі пожитки. Ех, перенапружився він тоді, втратив таку курочку! Але цього разу вже не промаже. Нехай не візьме чужого, але й своє не віддасть: брехня, вичавить з Грицька дещо! Так він гадав до відвідин колишнього зятя.

Але справа повернулася найгіршим чином, так, що нічого добути не вдалося, ні копійки: ні машину він не продав, ні за оренду нічого не здобув. Якась непруха! Не можна ж вважати гараздом те, що йому подала милостиню ота пришелепувата каліка в білому савані. А своєму напарнику завтра треба заплатити, байдуже – нехай тільки за поїздку, все рівно це гроші, яких немає. З чого? А ще як заманеться йому запросити більше, мовляв, ти все-таки за моїм сприянням домовився про продажу машини, то візьми й віддай п’яту частину отриманої вартості? За що? За те що він упіймав тут облизня? Адже домовитися з тією милою жінкою з пістолетом, яка погодилася купити Грицькові «мерседеса», можна було й без цього дармоїда.

Хтозна, як би зараз повівся злодійський Дидик, якби йому не допомогли, засунувши зв’язаного громилу в багажник. Тому, повертаючись до зруйнованої ферми тепер уже на своїй машині, Дидик знав, що робитиме, хоч і пам’ятав напутні слова Тетяни про те, що не треба чинити глупства. Але в його курячих мозках це викликало зворотну дію. Вся неприємна ситуація, що виникла через їхній невдалий наїзд на Грицька, здавалася йому не стільки повчальною, скільки сприятливою, навіть попередження, сказані Тетяною наостанок, прозвучали як провокація саме до тієї дії, яка задумувалася ним спочатку.

Порівнявшись з потрібними йому руїнами, Дидик знову вимкнув освітлення, повернув у протилежний від них бік, проїхав кілька метрів до найближчої посадки й сховався там під навислими гілками – не хотів, щоб від дороги до ферми залишилися сліди ще однієї машини, крім машини свого помічника. З огляду на те що сталося потім, такі його приготування не були зайвими, бо на ранок Славгород облетіла звістка, що на покинутій фермі згорів якийсь подорожній разом зі своєю машиною.

– Видно, заїхав з великої траси на нічний відпочинок, – припускали тут люди, – а потім увімкнув опалювальну систему й заснув. І через випадковість сталася пожежа.

Справді, ті хто подорожував міжнародною трасою Москва-Сімферополь, іноді завертали на дорогу до Славгорода й тут, проїхавши декілька сотень метрів, влаштовувалися на нічний відпочинок. Але здебільшого вони збиралися групами по декілька машин і розташовувалися на узбіччі під розлогими абрикосовими деревами. А цього загиблого якась нечиста потягла на руїни. Видно, ховався через те, що був сам – не трапилося з ким-небудь згуртуватися.

Тільки одна Тетяна майже напевне знала, хто там загинув. Ну, що ж, мертвого не піднімеш, а винуватий нехай начувається, якщо вродився таким дурнем.

5

Тим часом Дидик з кожною хвилиною наближався до Києва. Він їхав повільно, наново освоюючись за кермом, – давненько не їздив, та, чесно кажучи, й навички їзди мав поганенькі, бо не довгострокові. Розкішний спосіб життя під крилом спочатку успішного тата, а потім престарілих жінок майже завжди забезпечував його машиною з водієм, і потреби самому штовхатися у вуличних заторах не було.

Вже давно розгорівся день, на дорогах пожвавився рух, що вимагало від водіїв уваги й спритної реакції на зміни, а йому хотілося спати. Він відчайдушно боровся з неслухняними повіками, які так і норовили склепитися й довгенько не розмикатися. Дидик вимкнув систему автономного клімату в салоні й відчинив вікно, жадібно потягнув носом пахощі квітучих акацій, яких при просуванні на північ в пришляхових посадках робилося все менше. Посміхнувся від задоволення й полегшено зітхнув. Нічого, все рівно після цієї поїздки в нього трохи вбавилося проблем, скоро їх стане ще менше, і якось владнається його нове життя.

Не поганячи свій внутрішній світ какофонією, яку нинішні підлітки називають музикою, він віддався споминам у купанні природних звуків, що долинали в салон машини. Про батьків згадувати не хотілось – там донині все боліло, а ще – там жила велика прикрість, що він не скористався щастям народження в дружній і заможній родині. Звинувачувати батьків, мовляв, були дуже зайняті собою, роботою, друзями і йому не приділяли уваги, як те роблять зараз не тільки невдячні діти, а й погані психологи й педагоги, не вважав за можливе – хіба не розумів, нехай навіть будучи дитиною, що йому живеться краще за багатьох своїх товаришів? Розумів. Хіба не віддавав звіту, що тато й мама багато працюють, постійно вдосконалюють свої знання, без кінця вчаться? Віддавав. Може, батьки й не цяцькалися з ним понад міру, зате подавали приклад сумлінного труда, що у вихованні дітей є вагомішим за словесне напучування чи спільне дозвілля. Та не завжди в коня корм – мабуть, він удався саме в ту породу. Бо чого тоді батькам не наслідував: не вчився, не працював над собою? Отож-бо й воно, видно, чогось його характеру не вистачало, слабина якась в ньому була з народження.

А ось старша сестра насправді зіграла з ним злий жарт, бо саме за нею він по її кривій стежці пішов. Правда, мами тоді вже не було – померла, отримавши удар від витівок цієї шалапутної доньки, а тато хворів і сам не справлявся з роботою й побутом, тому оженився на молодій нічній зозулі. Видно, біля Карини Давид намагався знайти тепло й затишок, які урвалися в батьківському домі.

Карина ніколи зірок з неба не хапала, зате в дитинстві не бешкетувала, була тихою й непомітною дівчиною. Це характерно для грузинських сімей. Такою залишалася і в дорослому житті – завдавала батькам удари нишком і з виглядом дуже скривдженої, нещасної особи. Як їй це вдавалося? Батьки вірили, що донька за відсутності досвіду просто потрапляє в халепи, і довго не могли припуститися думки, що вона в них морально збочена. Аби на першій порі підтримати безталанне створіння, тато, головний інженер шкіряно-галантерейної фабрики, по закінченню школи відправив доньку в Київ, де допоміг поступити в інститут, який свого часу закінчив сам. До речі саме звідси, отримавши направлення в результаті розподілу випускників, він поїхав у Львів, де зустрів свою долю, і в рідні місця не повернувся. І не шкодував – люди, серед яких працював, йому подобалися, а свою дружину-українку до кінця днів ніжно кохав.

Вже з дипломом в руках Карина влаштувалася працювати на Київській взуттєвій фабриці. Але працювала там до першої відпустки, а далі кар’єра інженера-технолога перестала її цікавити. Дівчина гарно провела два тижні на модному курорті біля моря, побачила чоловіків з великими грошима, які до неї виявляли настійну увагу, і зрозуміла, що задовольняти їхні примхи легше й прибутковіше, ніж працювати в цехах, де в тебе назавжди в’їдається непозбутній дух вичиненої шкіри.

Спочатку на чорнявку з надзвичайно білою й ніжною шкірою, характерною для народжених у змішаному шлюбі, поклав око підтоптаний хірург з відомої республіканської клініки. Він зняв коханці невелику квартиру, зворушливо обставив її м’якими кріслами й диванами, устелив килимами і навідувався сюди, коли дозволяло здоров’ячко, не вельми вимагаючи від красуні чистоти помислів і фізичної відданості в його відсутність. Дружини в нього вже не було, і критися доводилося всього лише від дітей і онуків, щоб вони не подумали, що нажите добро потрапить у спадок чужій людині. А ті й не хвилювалися – нехай собі бавиться, аби в дім всяке лайно не приводив. Так минуло мало не декілька років. Але все гарне колись кінчається. Згодом, коли вдівцю відпала потреба навіть бачити роздягнених молодух, Карина ненадовго потрапила в обійми молодика, з яким встигла зійтися на короткій нозі завдяки поблажливості дідуся. На той час молодий красень сам знаходився на утриманні кінозірки. Відомою акторкою він, звичайно, тяготився, і, щоб витримати таке собаче життя, зрідка спав з Кариною, мріючи про неї набагато частіше. А ось тепер зголосився тимчасово ділитися з нею своїми гіркими доходами, як з колегою, що потерпає від втрати «роботи».

– Крім тебе мені ніхто не потрібен, – зізнавався молодик. – Але треба ж якось заробляти гроші.

Карина й сама давно вже прозріла стосовно того, що вона не створена для шалених пригод. Отак би влаштуватися при комусь з солідним достатком і жити, не тужити.

– Якось неприродно, що ми двоє сидимо на шиї у терплячої жінки, – відповіла Карина. – Ти гадаєш, вона не здогадується, що ти їй зраджуєш зі мною?

– Тіпун тобі на язик! – марновірно закричав Каринин рятувальник. – Не дай Боже дізнається, тоді ми точно підемо на вокзал підробляти.

– Треба якнайшвидше знайти грошовитого дідуся, – тужливо поставила перед собою завдання Карина.

– Ти мрієш спекатися мене?

– Ні, мрію надійно влаштуватися з тобою.

Скоро по цьому Карині пощастило познайомитися на модній презентації мобільного Інтернету з успішним банкіром. І на певний час вона знову вдало влаштувалася, навіть ту ж саму квартирку зуміла за собою залишити.

Саме в цей час її брат Давид з лихом пополам закінчив школу і тинявся, не знаючи, де приткнутися. Вона не знайшла нічого ліпшого, як нахилити його до своєї діяльності, тому продумала одну дотепну операцію.

– Слухай, – сказала принагідно своєму молодому коханцю, з яким продовжувала підтримувати близькі стосунки, – кінчай зі своєю каргою. Мій спонсор нас обох прогодує. Я все влаштую.

Хлопець прикинув усі можливі плюси й мінуси такої оборудки, подумав, що знаменита акторка вже не довго триматиме при собі шанувальника і вирішив поки що поставили на Карину, а там, як Бог дасть. Він навіть не припускав, що ця ловка штучка здумала за його рахунок пристроїти свого брата. Просто він їй повірив.

– Шкода жінку, вона була доброю до мене, – зітхнув молодик на Каринину пропозицію. – Де і кого вона знайде, щоб мене замінити? Ти про це подбала?

– А тут і дбати нічого, – мугикнула Карина. – Я заради тебе рідного брата не пошкодую. Познайом їх, і можеш звалювати від неї.

Так Давид пішов «у велике життя», а молодик, який поступився йому своїм місцем, надалі залишився і без Карининої підтримки, і без «роботи». Зрозумівши, що у світі людей з заниженою соціальною відповідальністю не цінуються щирі почуття, він зник з Карининого горизонту назавжди. Щодо Давида, то Карина не переставала ним опікуватися, і час од часу знаходила йому то молодшу жінку, то заможнішу. Особливо вона старалася останніми роками, коли за віком уже не могла розраховувати на довготривалі стосунки з прихильником і мусила тинятися по готелях, пляжах і працювати «дівчиною за викликом».

Якось вона поверталася з літнього відпочинку, як завжди, поєднаного з роботою, у Москву, щоб там продовжити постійні стосунки з одним перспективним знайомим. Ці стосунки зав’язалися ще ранньої весни, коли притягальний чоловік мав відрядження до Києва, а потім з більшою чи меншою регулярністю підтримувалися до літа. Влітку він запросив Карину поїхати з ним на морський пляж, а там зробив їй пропозицію перейти на його утримання. І ось вона їхала подивитися, які умови для постійного проживання він їй забезпечить. В купе Карині трапилася молода дівчина, яка мріяла про столичне театральне училище. Наївні мрійниці – це ласий шматочок навіть для безталанного бейкала, у Карини ж і зовсім слинки покотилися. Ретельніше розпитування виявило, що дівиця везе з собою чимало грошей. Довелося найгрубішим чином грабувати її, забирати гроші разом з усім гамузом, бо вирішальний момент настав майже перед самою Москвою, і робити довгі ноги.

Справді, у юної ґави гаманець був добряче набитий банкнотами високого достоїнства, а головне – Карина взяла в неї абсолютно чисті, новенькі документи, які могли б їй знадобитися для дрібних шахрайств з банками. В крайньому разі їх можна було вигідно продати.

Звідки Карина могла знати, що не мине й року, як вона зустрінеться з цією цяцею знову, але та буде при такому повному шоколаді, що навіть не впізнає свою попутницю, яка її нещодавно до нитки обчистила?

Давиду несподівано подзвонила Карина. Здається, тоді теж був початок літа – вологого й прохолодного, як властиво північним широтам. Так вона розповідала… І чого йому згадуються сестрині байки? Невже того, що нова Грицькова дружина виявилася такою ж розбитною і жвавою, як його недавня подруга? Ех, як гарно йому жилося під її крильцем! Недарма кажуть, що жадібність фраєра згубила. Невже це нею навіяні оці спогади? І на душу лягло якесь незвичне зворушення… Чим воно викликане? Та вже ж не тим, що найнятий ним водій цієї ночі здуру згорів у своїй машині! Ні, от каліка – то погоджується зробити людині товариську послугу, то починає жадібнічати й невчасно торгуватися, то під макогона підставляється… Що йому залишалося, як не довершити зроблене Тетяною й не позбутися костолома, який збирався вимагати з нього гроші.

Він діяв обережно – свідків не було і слідів залишитися не повинно. А Грицько і Тетяна мовчатимуть, бо самі побили нещасного по потилиці й запроторили зв’язаним в багажник, до того ж вони збираються купити оцю машину майже задарма. Нащо їм розголос і всілякі неприємності? Та вони можуть і не здогадатися, що то згорів їхній нічний гість! Хіба що Тетяна, бо бовкнула наостанок таке, що в кінці кінців виявилося фатальним для загиблого. Ага, і не забудь оту купу м’язів з багажника вийняти, а то справді помре там, – сказала вона…

Годі, годі про це!

Коротше, діло було так: зателефонувала йому Карина й наказала все кидати і їхати до неї в Москву.

– Що сталося, чому така поспішність?

– Про все дізнаєшся на місці, – відповіла Карина.

В Москві вона розповіла про свою попутницю Люлю, про її пограбування і отриману в результаті цього здобич у вигляді грошей і годних для афер документів.

– Це було майже рік тому назад, – говорила Карина. – А на днях ми з моїм покровителем були в театрі на урядовому концерті. Зваж! Але нам дісталися місця десь у двадцятому ряду, а кого я там побачила в перших рядах?

– Неважко здогадатися, – буркнув Давид.

– Важко, бо там сидів сам Жорж Фінтіктіков!

– А хто це?

– Ех, темнота безпросвітна, – скуйовдила йому чуба Карина. – Та це ж всесвітньо відомий адвокат. За радянських часів він на декількох процесах захищав дисидентів, потім впав у немилість і певний час відсиджувався десь на периферії. З настанням перебудови емігрував. Нещодавно, однак, повернувся на Батьківщину, і тепер під його керівництвом молоді козлики готують матеріали для захисту Осмоловського. Усікаєш?

– Ні.

– Поряд з ним сиділа обкрадена мною Люля в діамантах і неймовірному наряді, і він з неї очей не спускав і пилинки здував. Ось так!

– Нехай. А для чого ти мене викликала?

– Як для чого? Я про все дізналася. Він не одружений, не має ні дружини, ні дітей. Це по-перше. Далі. В нього є тьма грошей, квартира на Тверській і розкішна вілла на Рубльовці. Не з останніх же копійок він усе це придбав! Це два. Нарешті третє – він старий і небезпечно хворий, а ця зараза доглядає його чи просто живе з ним. Коротше, втерлася в довіру, і є підозра, що при нагоді прихапає його добро в свої руки. Як ти гадаєш, їй потрібна опора у вигляді молодого, енергійного, приємного чоловіка?

– Це ти мене маєш на увазі? – підняв брови Давид, і Карина кивнула. – Як я з нею познайомлюся?

– Не хвилюйся, мій ненаглядний все влаштує, і тебе відрекомендують їй честь по честі. Ти тільки не підкачай!

Таким є жорстокий наш світ – солодкі фантазії збуваються рідко. Не збулися й ті Каринині мрії, які невідкладно поділив і Давид. Бо скоро, справді, Жорж Аполлонович зліг у постіль і більше не піднявся. Вік його був таким похилим, що бевкати щось про злочин з боку доглядальниці Люлі було смішно. Тим більше що доволі обґрунтовано припускалося – ще задовго до хвороби він все своє майно заповів… саме їй.

Дидик вперше зупинився вже під Києвом. Не соромлячись проїжджаючих машин і тих, хто в них знаходився, він влаштувався справляти малу нужду прямо біля відкритих дверей, повернувшись до машини, щоб не залишати її без нагляду. При цьому на нього пахнуло розігрітим зволоженим ґрунтом. Той дух був лоскотливо змішаним з пахощами трави й нехитрих придорожніх квітів. Змахнувши з холош пил і краплі рідини, які рикошетом відскочили від землі, Дидик зітхнув з глибоким полегшенням, пару разів присів, потім розвів руки й розім’яв кулаки. Після цього з милуванням оглядав околиці, доки не відчув, що у нього завурчало в череві, тоді він швидко скочив у машину й знову поїхав. Не їсти понад добу, то буркотітиме, – подумав він, хоч самого голоду так і не відчув.

Спогади повернулися. Тепер йому згадалося, якою він уперше побачив Люлю – змарнілою, розгубленою, майже безпомічною, якщо таке визначення взагалі можна застосувати до самостійної й вигадливої особи – але все на світі проникнуте відносністю. Видно, без страху й ризику ніяке добро людині не посилається, навіть по законному заповіту. І за Люлею тепер полювали різні шукачі пригод чи відверті кримінальники, що, до речі, ще раз свідчило на користь припущення про отриману спадщину. Вона не залишилася мешкати в квартирі Жоржа Аполлоновича, не відвідувала його віллу за Москвою, взагалі нічим з його майна не користувалася. Оселилася в готелі, мало виходила на люди.

Тепер познайомитися з нею по надійній рекомендації було не складно, і Давид цим скористався. Остаточно дівчина йому повірила, коли він запропонував їй все покинути й поїхати в Київ. Там вони провели декілька чудових років, упродовж яких Давид не знав ніяких клопотів – це було суцільне свято на тлі музеїв, театрів, подорожей по всьому світі. Навіть його баламутна сестра Карина не коцькала йому мізки, бо спромоглася влаштуватися на старість – вийти заміж за якогось наївного сільського роботягу. Але нехай би була щаслива, а інше – дрібниці. І Давид у кращих грузинських традиціях попіклувався, щоб вона відчула його плече і більш-менш ні в чому не мала потреби Ї подарував її чоловіку батьківську автівку, оцього майже нового «мерса».

Крах настав неждано-негадано.

Почалося з того, що Карина не витримала випробування сімейним життям і фактично пішла на вулицю. Давид страшенно хвилювався за неї – жінка в такому віці вже має зав’язати з пригодами і вести спокійний, забезпечений спосіб життя. Нехай не з чоловіком, а сама, але не крутитися під клієнтом, як дзиґа. Та її наче розум зрадив – все покинула і знову взялася за старе. Чи надовго? Що з нею далі буде? Що робити? Ці запитання ночами свердлили голову Давида, і він боявся, щоб вона не придумала заявитися до них з Люлею і зіпсувати йому всю музику. Важко сказати, що його непокоїло більше: невлаштованість сестри чи втрата через це останньої своєї опори, нехай удаваного тилу, за яким ховалося власне майбутнє. Мабуть, все разом.

Давид почав нервувати і квапитися: планиду він уже тримав у руках, тепер залишалося тільки добитися, щоб не випустити її. План був простим, як двічі два: спочатку женитися на Люлі, а потім для остаточної гарантії… законним чином успадкувати її добро. Тепер він усе дізнався про неї: що вона отримала від Жоржа Фінтіктікова, скільки, де, як, за що й інші подробиці.

Де він схибив, що насторожило Люлю? Спитати немає в кого. Може, вона сама, а може, хтось інший здогадався про його наміри Ї бо він же не без допомоги людей збирав цікаві йому відомості Ї і підказав їй. Хоч і намагався бути обережним, та не один він такий тямущий на світі. І цей, що нині вночі згорів, бач, бовкнув: «Не треба було замишляти проти неї злодійство». Паразит! Товаришував, дивився в очі, запобігав, намагався бути корисним, а про себе знав його страшну таємницю і помовчував, не інакше як чекав слушної години, щоб використати свої козирі й розпочати шантаж. Правильно, що він згорів.

Люля зникла напередодні їхнього від’їзду в Москву, де вони мали обвінчатися й зіграти весілля. Вона забрала з собою геть все, як колись Карина у неї в поїзді, хіба що особисті документи залишила. І як крізь землю провалилася. Давид останні заощадження потратив, щоб знайти втікачку, ошивався поблизу її нерухомості, ждав біля банків, які вона колись відвідувала, куди вчащала. Все марно. Дівчина просто розчинилася в повітрі.

І раптом в цю мить він ніби прозрів Ї зрозумів, що минулого не повернеш, і досить її шукати, адже вона втекла не для жарту. Вона просто назавжди покинула його! Оце він продасть машину і на ці гроші спробує влаштувати своє майбутнє. Звичайно, знову за рахунок якоїсь жінки, але тепер шукатиме саме стареньку і сумлінно доглядатиме її до смерті, щоб чесно і без тривог заробити спадок і забезпечити себе на останні роки. Ах, як недоречно розтривожила його ота Грицькова дружина – рішуча, смілива, незалежна, нагадавши про всі його втрати… Біля такої і він не заперечував би пригрітися. Везе ж різним бовдурам!

З цими думками Дидик в’їхав у Київ, остаточно струсивши з себе бруд пережитого. Він ще раз зітхнув, ніби очищав глибинне єство не тільки від використаного повітря, а й від перегорілих жадань, непередбачливих сподівань і колишніх невивірених, приспішених думок про майбутнє.

А тут розквітав жасмин, та тільки його тонкі пахощі розчинялися в смороді великого міста, ніким не зауважені. Чи не так все починалося й у нього?

6

Тетяна знову відвідала Ю-Банк. З орендованого сейфа дістала жовту валізку, яка залишалася стояти порожньою біля залишеної про всяк випадок купки грошей, і вийшла з нею у місто. На найближчому перехресті вгледіла кіоск з газетами, без певних намірів зупинилася поряд. До поїзда на Київ ще був час, і вона не знала, як його згайнувати. Почала розглядати вітрини, загиджені жовтою пресою в прямому й переносному сенсі. Молоде личко у вікні здавалося б тут випадковим і різало б зір кричущою невідповідністю своєї свіжості й навколишнього сміття, якби в зубах того личка не стирчала сигаретина, сходячи на дим. А відтак все відповідало одне одному – тут підібралося сміття до сміття, навколо і всередині. Повний фанк, як того й прагнуть прогресисти! Щоправда, той стиль сам уже став банально всюдисущим і нецікавим, як одноманітна текстура, тобто, сталося діалектичне перетворення fusion-ідеї в confusion-факт. І креативникам, котрі замість мотору мають пір’я, знову доводиться уживати заходів, щоб виділятися на його тлі. Тлум фанкайзерів – це однаково тлум, вже не кажучи про збіговисько тих, хто маскується під них, просто безтямно переймає чужу зовнішність, виявляючи несмак. Несмак призводить до самогубства – непомітного, з отаким безневинним димком, дещо елегійним, як на сучасний манер.

Щось заворушилося в найближчому живоплоті, який невисокою прозорою стіною відгороджував тротуар від проїзної частини. Тетяна оглянулася, чекаючи побачити бродячого песика, який потягувався у подрімуванні на осонні, чи кицьку під час полювання на горобців. Але там, винирнувши з люка зливного колодязя через решітку з вибитими вічками, сидів нахабний пацюк – рижий, як іржава залізяка.

– О, прийшов! – по-приятельськи відреагувала на нього кіоскерка. – Це ти сьогодні ранувато, я ще не обідала.

І кинула в той бік тліючий недопалок, бридка тварина сахнулася від вонючого пригощення, резонно розцінивши його як знущання над живою істотою, покосилася на дівчину злопам’ятним оком, затим неквапом сховалася під землею.

Тетяна про себе хмикнула – з усього було видно, що донедавна вздовж брівки росли дерева і влітку давали гарний затінок, а нещодавно їх викорчували, тротуар обмежили й за рахунок нього розширили проїзну частину. Все правильно, машин стало більше, а людей менше, треба перерозподілити площу під їхні потоки. Але вона уявляла, як зубожіло місто без зелених гігантів, наче з нього душу витягли! Беззаперечно, воно втратило різноманітність абрисів і кольорів. Тепер на суцільному сірому тлі каменю, де майже не розрізнялися жалюгідні намагання будівель виділитися за рахунок архітектурних вишукань, проступали вади й недоліки, тріщини й похилені чи видуті місця, облуплені стіни, вивалена штукатурка оздоб – все, побите часом чи неякісно, нашвидкуруч зроблене.

Наче вторуючи тому відчуттю занепаду з олживим нальотом розквіту, яке накотило на Тетяну, з похмурого неба враз закапав дощ, гучно барабанячи по пластиковій поверхні кіоску, і вона поспішила сховатися під його козирок.

– Бажаєте щось купити? – тут же зачепила її сумлінна розповсюджувачка друкованого слова. – Я бачу, ви серйозна людина, для таких у нас є навіть «Литературная газета» і газета «2000».

Тетяна здивовано глянула на дівчину, але вирішила промовчати, лише посміхнулася і про себе з задоволенням відмітила, що та – не така вже й безнадійна людина.

Хвилин через десять під ногами зробилося зовсім мокро, а в зливний люк спрямувалися струмочки брудної води з білою піною на поверхні. Рідкі дерева, які ще подекуди вціліли, дружно гнулися під поривами вітру й скидали з себе то зів’ялий цвіт, то слабке й пожовтіле від народження листя, то клапті мокрої вати, яку нещодавно розметали довкола квітучі тополі, оповивши нею все, що можна. На небі пливли безформні купи хмар, а нижче під ними з криком і гамором гойдалися пташині зграї.

– Я шукаю останній випуск «Київських відомостей», – раптом сказала Тетяна, піддавшись якомусь імпульсу, зродженому в ній словами продавщиці. – Тільки мені треба п’ятдесят екземплярів.

Вона назвала першу-ліпшу газету, яка, на її думку, має тут користуватися найбільшим попитом, щоб у кіоску виявилася достатня кількість примірників.

– Не проблема, – зраділа дівчина вигідному покупцеві, дістаючи звідкись з-під прилавка купу газет. – А для чого так багато?

– Тут надруковано першу статтю мого однокласника, я хочу зробити приємність і подарувати її на пам’ять всім нашим спільним друзям.

– Розумію, – посміхнулася дівчина. – Республіканське видання, це так почесно і цікаво!

– Дякую, – щиро промовила Тетяна.

Вона взяла з рук кіоскерки газети, дбайливо наповнила ними свою валізу, потримала її у витягнутій руці навісу, пересвідчуючись чи вона достатньо важка і, переконавшись, що вага якраз їй підійде, вийшла з-під козирка.

З неба ще накрапувало, але вже можна було обійтися без парасольки. Не дивлячись, що срібний гребінець дощу прочесав простір від хмар до землі всього лише за чверть години, повітря зробилося чистим і запашним.

В невловимо коротку мить, що трапилася біля кіоску, Тетяна виважила і прийняла якесь одній їй відоме рішення. Безперечно, воно визрівало в ній ще до цього, причому довго й напружено, а з’явилося зненацька і в надто неочікуваному місці. Разом з ним прийшло полегшення, розлившись по обличчю виразом безтурботного споглядання. Вже не дбаючи більше про завтрашні клопоти – все має вийти, вона досить тонко розрахувала засоби впливу на психіку колишнього Грицькового свояка, – дівчина крокувала вниз проспектом імені Карла Маркса, поглядаючи по боках і відмічаючи зміни, що розгорталися на її очах – місто всерйоз готувалося до чемпіонату Європи по футболу 2012 року. Щоправда, з гіркістю зазначила Тетяна, в усьому цьому будівничому розгардіяші переважав комерційний, а не державний розрахунок – бажання вхопити прибуток зразу й великим шматком, а далі хоч вовк траву не їж. Бо у монстрах, що зводилися, складно було помітити єдиний стиль і наміри щодо їх використання у більш далекому майбутньому.

Неквапом Тетяна дійшла до центрального телеграфу і там замовила розмову з Києвом, подавши телефоністці записаний на клаптику номер потрібного їй абонента. Чекати довелося не довго – Давид, на подивування, виявився вдома. Ну звісно – в нього ж грошей немає на гульбу.