Текст книги "Аферистка"

Автор книги: Любовь Овсянникова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц)

Може, вона жартувала б і далі, бо насправді їй хотілося розвіяти сумний настрій, який спричинився в подрузі від її доручень: Тамара має піти звідси з легкою душею, без тяжкого осаду. Звичайно, вони ще погуляють і погомонять про все-все. Але платівку час міняти. Тамара не помітила дипломатичності тих жартів і щиро розсміялася.

– Все правильно ти зробила, – полегшено сказала вона, бачачи, що подруга жартує, а отже, видужує. – Тепер ось маєш надзвичайно гарненьку зовнішність, навіть оці бинти не ховають чарівний овал личка, акуратний носик, гарний розріз очей. А як тобі личить зачіска з розпущеним волоссям, молодець, що підстриглася. Встигнеш ще з бабськими калачиками на потилиці походити.

Вони вийшли з палати Ї Тетяна попередила чергову медсестру, що хоче трохи погуляти на свіжому повітрі, Ї затим спустилися на перший поверх і вийшли на вулицю. Повітря, настояне на первоцвітах, огорнуло їх теплом. Навколо стояла тиша, яка буває вдалині від міського гуркоту тільки ранньої весни, коли немає навіть шереху листя на деревах. Тільки дзвінкий стрекіт, писк, цвірінчання й інші голоси птахів панували над світом, заповнювали простір.

– О, вже починає цвісти абрикос! – вигукнула Тетяна. – Як рано! Нині ж тільки середина квітня.

– Цього року й бузок до травня відцвіте.

Дівчата пішли тополиною алеєю, встеленою скинутими з віт сережками.

– Отож, спочатку про Гриця… Ї почала розповідати Тетяні про її знайомих Тамара Михайлівна.

***

Він не розумів, що з ним коїлося. В душі вже розквітала така сама весна, як в природі, – його бив дрож нетерпіння, він чекав повернення Тетяни додому, собі не зізнаючись в тому. А тут раптом – аварія. Смішними, а інколи й негожими здавалися тепер його переживання й приготування. Бо може, він наврочив ними оту біду? Грицько так і залишив не розпакованими новенький телевізор з екраном на рідких кристалах (чекав-чекав та й купив, бо коли ще буде те цифрове телебачення), DVD-відеоприставку, комплект однотипних освітлювальних приладів для вітальні, не кажучи вже про деякі предмети побутової техніки, блендер, наприклад, нову праску та інше. Купував, старався, проганяючи від себе соромливі думки, що хоче виглядати перед Тетяною сучаснішим, привабливішим, більш тонким і з потягом до всього нового. Хіба ті недоладні його намагання не були гідними її вчинку, її безстрашності піти на операцію? А що ще він міг протиставити тій дерзновенності, тому мужньому рішенню, що міг поставити поряд? Чим віддячити дівчині за самозречене ставлення до нього, чим відшкодувати втрати й збитки, нанесені операцією її здоров’ю?

Грицько був скорений таким ставленням до нього, тим, що для когось він так багато значить. Бо з ним раніше нічого подібного не було. Ніколи не відчував він, нехай про те сказала пащекувата Дарка, щоб хтось йому віддавав переваги. Дарці він повірив одразу й пройнявся почутими словами.

А тепер сталася аварія. І що? Невже всі Тетянині намагання виглядати вродливішою пропали марно? Кажуть, її поранено якраз в обличчя. Яке нещастя! Як же вона перенесе таку наругу долі? А як бути йому? Адже вона на нього сподівалася, напевне, сподівалася. Невже йому не стачить духу підставити їй своє плече? Вона ж постраждала заради нього. А з іншого боку… Раптом вона залишиться інвалідом, то невже оце йому судилося таке щастя? За що? Чого він мусить нівечити собі життя чиїмсь розпачливим вчинком, до якого він має дуже опосередкований стосунок?

Мучився Грицько, не спав ночами, змарнів. Знав, що коли не сприйме Тетянине нещастя, як своє, не розділить з нею його, то відкрито ніхто його за це не осудить, хоч в душі не поважатимуть. А сприйме – порахують дурником, хоч в очі хвалитимуть. Зрештою, він живе не для людей, а для себе. А в собі він не знаходив відповіді на тяжкі сумніви, не знаходив спокою, відчуженості од Тетяни, її навіженства з операцією, цієї аварії. Траплялося, кляв бідну дівчину: хто її просив ускладнювати йому життя? Краще була б такою, як була. Ламала мужика слабодухість, та, мабуть, міцним був, бо не здавався ніяк. Наготував уже меду, налаштував торбинку. Не знав тільки, під яким приводом податися в лікарню, з якими очима заявитися до дівчини. Наче його вина в чомусь була. От дурний!

На цьому каранні його застав дзвінок телефону. То була Тамара Михайлівна, вчителька літератури. Він взяв слухавку, привітався.

– Гришо, ти зможеш завтра вранці бути в районній лікарні? Тебе хоче бачити Тетяна Проталіна.

Аж сіпнувся, бідний Грицько, почувши отаке, на що й не сподівався! Не спитав, для чого, не здивувався, хоч це був нехарактерний для тієї стриманої й замкненої в собі дівчини вчинок – відкрито погукати його. Наче одразу відкрилося, що вона має до нього прохання, не просто так гукає – їй потрібна суто фізична допомога.

– Як вона? – і по тому одразу виважене й конкретне: – Де вона там?

Трубич назвала йому палату, заспокоїла, що Тетяна виглядає добре, може, будуть рубці від швів, але вони розсисатимуться з часом, та й не на видному місці знаходяться – вдало прооперували після травми.

– А чого ти не запитуєш, нащо вона тебе гукає?

– Та я й сам збирався їхати, – ухильно відповів Грицько. – Треба ж провідати дівчину. Гадаю, чоловічі руки потрібні, бо у вас в школі – одні жінки. Так?

– Майже, – засміялася Тамара Михайлівна. – Вона нам з тобою доручає поховати ту незнайомку, яка її прикрила під час аварії й загинула через це.

– Боже! – вирвалось у Грицька. – То бідній Тетяні ще й поталанило?

– Ти що, не зможеш? – по-своєму витлумачила той вигук його співрозмовниця.

– Зможу, зможу. Все зробимо. Це я про аварію. Звичайно, та дівчина тепер нам не чужа.

Тамара Михайлівна відзначила, як влучно Грицько назвав властивість, яка поєднувала незнайомку з ними, наприклад, – не чужа. Справді, та фактом свого щасливого втручання в Тетянину долю та дівчина стала всім славгородцям не чужою. Ліпше не скажеш.

– Тільки ти не кажи, що я тобі про її прохання повідомила. Я просто хочу, щоб ти заранні налаштувався на клопоти, бо нам з тобою їх найбільше перепаде. Але нехай вона про це не знає.

Грицько погодився, і вони розпрощалися. Добре, що було ще доволі рано. Майже всі сусіди длубалися на городах – садили картоплю, і то вже ті, що запізнювалися, бо передовики ще відразу після Благовіщеня посадили. Сашко з Оксаною садили цибулю, Сашко виймав з кошика дрібненькі головки, а Оксана вправно встромляла їх у ґрунт чубчиком униз.

– Бог в поміч, – привітався Грицько, підійшовши так тихо, що Бігуни його не почули.

– Ти по молоко? Так сьогодні не твій день, – випрямила спину Оксана, взявшись за поперек правою рукою, а лівою витираючи піт з чола. – Чи що?

– Я до Сашка, – буркнув Грицько. – Можна тебе на хвилину? – звернувся до свого законного пацієнта.

– Іди, – поблажливо кивнула Сашкові дружина. – Я сама закінчу.

Чоловіки відійшли аж на подвір’я, де Сашко взяв старого тупого ножа й почав ним зчищати кавалки липкого ґрунту з черевиків.

– Допоможеш мені з похоронами? – запитав Грицько. – Треба віддати землі дівчину, яка врятувала Тетяну, – пояснив він, не дожидаючись запитань.

– Як той, то звичайно, – у своїй манері погодився Сашко.

Його «як той» означало, що потрібно домовитись на роботі про вільний день.

– А ти сам домовляйся, – порадив Грицько, – заодно й мені на завтра випросиш дозвіл на відгул, бо я маю спозаранку їхати в морг. Зваж, мені непросто буде виклопотати й забрати з моргу на поховання загиблу, чийого й імені не знаєш.

Сашко пообіцяв, що все владнає і на роботі, й з копанням ями, і післязавтра організує бригаду чоловіків, щоб небіжку нести. А він, Грицько, нехай подбає про ритуальні послуги й транспорт. Затим чоловіки обмінялися потисками руки і розійшлися.

На ранок Грицько був біля лікарні, чисто ні світ ні зоря, але так рано пробиватися у відділення не посмів. Вирішив побродити містом, трохи заспокоїтися. Хоч і довго розгулюватися не міг, бо привіз Тетяні не тільки меду, а й свіжу курячу юшку, вранці посмажені котлети. Хто їй ще привезе свіжого, смачного й корисного, як не він? Вчительки, які живуть в державних багатоповерхівках? Де вони там курей візьмуть? Та й не може Грицько хтозна на кого покладатися. Так він знатиме, що у Тетяни є чим черв’яка заморити, в разі державні харчі нетривкими виявляться.

Та ось забігали з корпусу в корпус жінки в білих халатах, і Грицько зрозумів, що життя в стінах лікарні завирувало – можна й собі туди вирушати.

Не описати його здивування, коли біля дверей палати він ніс до носа зітнувся не з ким-небудь, а з самою Даркою Гнідою. Язиката молодиця вже виходила від хворої. Значить, поки він швендявся поза тином та гаяв час до жвавої пори, вона встигла сюди заскочити. Як тільки змогла, клята молодиця, прошмигнути невидимою, він же від входу в корпус не відходив? А Дарка ні, не здивувалася. За своєю огидною звичкою взяла руки в боки і прямо в коридорі почала на нього наступати.

– Явився, не забарився! Хто тебе сюди гукав? Чого припхався, безсоромний?

Ну одне до одного, як ота стерва в рекламі страхування авто, яка під руку чоловікові язик під час їзди розпускає: «Чого стоїмо? Кого чекаємо?».

Грицько тільки відмахнувся од неї, як від мухи, й узявся за ручку дверей. Але марно він намагався обійтися тут без скандалу.

– Я тобі обіцяла пику пошкрябати, то й пошкрябаю, салабай задрипаний. Не соромно тепер людям у вічі дивитись? Я Тетяні все розповіла!

– Ти коли-небудь закриєш свою пельку? – Грицько посунувся на Дарку, випромінюючи недвозначні наміри. – Що ти їй наговорила? Самій не соромно хвору нервувати? От кінська зараза, а не жінка!

А Дарка, гадюка, тільки розсміялася на всі тридцять два.

– Що, злякався? Та йди вже, йди! Я, навпаки, похвалила тебе, сказала, що ти всіх шалапуток повиганяв і телевізор новий додому припер, готуєшся до пристойного життя. Ха-ха-ха!!!

– Та йди ти до біса коником! У тебе язик, що помело, а я тут зв’язався з тобою, як з нормальною, – вилаявся Грицько і зайшов у палату, забувши, що перед цим ним володіло змішане почуття страху, провини й сором’язливості.

Він оглянув жінок, оцінюючи, хто з них Тетяна. Нікого не впізнав і зупинився в порозі. Зауваживши, що на нього було звернено чотири пари очей, не стушувався, а розправив плечі, провів вільною рукою по поясі, як малі діти штанці підсмикують, поставив сумку на підлогу.

– Такі всі гарні й вродливі, очі розбігаються, – пожартував. – Котра з вас мене впізнає, та і є Тетяна.

– Це я, Гришо, – тихо озвалася дівчина з обмотаною бинтами головою і пластиром на обличчі. – Здоров будь! Чого на тебе Дарка накинулася?

– Хіба тут чутно було? Дурнувата молодиця, я тобі скажу, ну проходу мені не дає, чіпляється і все, – Грицько наблизився до дівчини, взяв стілець, сів. – Я б тебе нізащо не впізнав, – тихо сказав, привітавшись. – Ти зовсім не схожою на себе зробилася. Хіба що голос трохи на колишній скидається. Ну що ти оце вигадала, для чого? – спитав, винувато опускаючи очі.

– Але ж погарнішала тепер, так?

– Та воно ж недарма жінки шастають на ту пластику, – Грицько відкрито поглянув Тетяні в очі. – Звісно, що якісь недоліки там зліквідовують.

Говорити ніби було ні про що. Відвідувач закрутився на стільці, пару разів кахикнув. А потім покинув придумувати якісь увічливі слова і взявся до діла. Він вийняв з сумки принесене, мовчки поставив на тумбочку біля Тетяниного ліжка. Дівчина дивилася на нього з цікавістю, здавалося, вона вивчає кожний його жест, пластику тіла, мінливі вирази обличчя, очей.

– Який ти… – промовила низьким грудним голосом, і у Грицька щось відірвалося всередині й заходилося теліпатися там.

– Згадала? – з розумінням запитав він.

– Ледь-ледь, – в голосі дівчини бриніло непідробне хвилювання недвозначного характеру. Було видно, що Грицько й у стані амнезії подобався їй, викликав у неї щось, не означене словами. – Гришо, ти мені допоможеш усе згадати? Клята аварія…

Грицько пхикнув, мовляв, які тут можуть бути сумніви, звичайно, допоможу. Він придав своєму голосу безтурботності:

– І Дарку ти відразу згадала?

– Ні, – Тетяна засміялася. – Її поява тут була для мене повною несподіванкою, і я мало не розгубилася: хто така, як з нею триматися, про що говорити? Але коли вона почала розповідати, як лаяла тебе у Сопільнячки біля колодязя, як соромила, за те що я вдалася до операції, я одразу зрозуміла, що це вона. Очі нічого не пам’ятають, тільки про дещо нагадують емоції, – поскаржилася Тетяна.

Грицько зітхнув, наразі впіймавши себе на тому, що прикидає, яких дітей може народити Тетяна, – гарненьких чи таких, якою була ще недавно. Затим він знайшов, що, виявляється, у своїй свідомості вже давно забрав її до себе додому, сховав під своє крило і ні про що інше не дбає, як тільки про вродливість їхніх майбутніх дітей. Як добре, що аварія не зіпсувала наслідки пластичної операції, яке це для мене спасіння, – мимоволі розмірковував він далі, наче в ньому сиділо два чоловіки: один клопотався що і як, а інший це фіксував у свідомості.

– І тебе не признала б, якби не почула Дарчин крик у сінях, – між тим продовжувала говорити про своє Тетяна. – Гришо, – раптом зупинилася вона.

– Га! – одірвався Грицько од своїх думок.

– Ти допоможеш Тамарі Михайлівні поховати ту дівчину, яка мене закрила собою? – Грицько тільки хитнув головою, мовляв, допоможу. – А на Дарку не гнівайся. Ти не сприймай її всерйоз, жартуй з нею побільшеТоді вона заспокоїться. Я їй доручила про поминальний обід подбати, так що вона теж мені допомагає виконати обов’язок перед своєю рятівницею.

– Скоро тебе випишуть?

– Обіцяють через тиждень відпустити… – Тетяна затамувала подих, зупинившись на інтонації, яка свідчила, що вона ще щось би додала, але бачить, що Гриша збирається продовжити свою думку.

А Грицько тим часом поклав свою руку на Тетянину, що лежала поверх ковдри, легко стиснув у долоні, затим поплескав, як те роблять люди, збираючись сказати щось заспокійливе чи важливе.

Тетяна без перебільшення заново знайомилася з оточенням, і ось такий Грицько, якого вона зараз спостерігала, їй сподобався: і його зовнішність, і голос, і спокійна вдача, і те, що він вміє так гарно дивитися на співбесідника – відкрито, доброзичливо, довірливо. Як можна його кривдити, таку безпосередню, щиру людину? Вона непомітним порухом відкинула голову назад, прикрила повіки.

– Таню, – як видихнув, тихо сказав Грицько. – Чого тепер щось вигадувати, ускладнювати? Ти своїм вчинком відкрилася про почуття, я… Я їх сприймаю і розділяю.

– Гаразд.

– То збирайся після виписки їхати прямо до мене.

Розділ 4

1

Це було ще тоді, коли люди й не думали про кінець тисячоліття, жили собі розміреним застійним життям розвинутого соціалізму. Вони не знали, що хтось вважав їх нещасливими і мріяв виправити їхнє життя за іншими зразками.

Після холодного дощового квітня потепліло, і за два тижні поля й луки вкрилися щільними зеленими шубками, сміливіше защебетали птахи, заквітували садки, готувалися до цвітіння кущі бузку й черемшини. Навіть затоптані з осені доріжки зазеленіли травою й скоро укрилися жовтими вічками кульбабок.

Юрко Вспишкін під’їхав до двору Надії Рухлякової, пару разів посигналив, не сходячи з мотоцикла і втримуючи рівновагу на ньому балансуванням широко розставленими ногами.

– Ну чого кричиш? – показалася на веранді Надіїна мати. – Твоя залізяка й так деренчить, як навіжена, на всю вулицю чути, що ти прибув, – тітка Варка накинула на голову хустку й зникла за рогом дому – побігла на господарський двір поратися біля худоби.

Скоро з’явилася й сама Надія. Неквапом перетнула подвір’я. Підійшла до воріт, невесело посміхнулася до Юрка.

– Чого ти? – запитав Юрко.

– Що?

– Чого невесела?

– А тобі неоднаково? – запитала дівчина і, закусивши губу, відвернулася.

Вона ступила на вулицю і пішла прогулянковим кроком вздовж вулиці.

Юрко на якусь мить розгубився й затримався на місці, затим подався слідом без вмикання мотора, відштовхуючись від землі то однією ногою, то іншою, нарешті порівнявся з нею, покотився поряд:

– Сідай, покатаємось, – запросив Надію, киваючи на заднє сидіння.

Дівчина сіла ззаду. Тримаючись, обхопила Юркові плечі, від чого по всьому його тілу пробігла тепла хвиля, і він рвонув з місця. Виїхали на путівець, перетнули село і за його межами з’їхали на цілину. По низині проїхали вздовж річечки, приминаючи соковитий килим трави, дісталися на кам’янку, де о цій порі квітували кашки – дрібні блідо-блакитні китички на коротких ніжках, справжньої назви яких ніхто не знав. А ще тут розточували навкруги надзвичайно хвилюючі пахощі фіалки.

– Ой, – Надія підняла ноги, захльостані росами. – Знову туфлі намокли, мама сваритиметься.

Юрко вимкнув мотор і, відштовхуючись ногами від землі, підвів мотоцикл до великого каменя з вичовганою до блищання спиною – тут дітвора любила гуляти й грітися на сонці. Запропонував Надії:

– Переходь на сухе, сідай.

Слідом за Надією він зіскочив з мотоцикла, всівся поруч на валуни.

Юрко виправдовував своє прізвище – був таким заводним, що поряд нього нікому не вдавалося залишатися самим собою, натомість кожний безтурботно розчинявся в його волі. Це просто щастя, що та його воля стосувалася не чогось осудливого. Навіть навпаки – хлопець організовував дітей, тобто своїх однолітків і друзів, на корисне дозвілля, на співи, танці, музикування й таке інше. А вже в кого не було талану до художнього вияву, той залишався його величністю слухачем і глядачем і вважав це найпочеснішим званням, бо артист без публіки нічого не вартий.

Так було в дитсадку, так залишалося і в школі. Хіба що з тією відмінністю, що в старших класах Юрко з неформальних лідерів перейшов у формальні – цілком офіційно обійняв посаду вчителя співів, поєднуючи роботу з навчанням.

Так трапилося, що посередині навчального року ця посада неочікувано звільнилася. У позакласний час Юрко тепер керував шкільним хором, для якого сам писав пісні. Вчителі й ті, хто мав причетність до діяльності Юрія Васильовича, як почали називати Юрка учні, а також їхні батьки, пишалися його досягненнями – школа незмінно посідала перші місця на районних і обласних олімпіадах художньої самодіяльності. А ще йому доводилося керувати хором у сільському клубі. Ну, там роботи було ще більше – люди в селі полюбляли співи й без кінця кудись їздили на огляди, конкурси й просто виступи. До такого гарного вчителя музики й керівника хору, який не шкодував витрачати на роботу свій вільний час, тут так звикли, що з неприємним подивуванням сприйняли звістку про те, що він закінчує школу й планує навчатися далі.

Для чого навчатися, коли його й так високо цінують, знають навіть в області? Гроші він заробляє добрячі, дай Бог кожному, та й отриманого авторитету на його вік вистачить. Але не всі народжуються безкрилими, які тільки й здатні міркувати подібним чином. Юрко був людиною крилатою й від життя чекав, навіть вимагав, більшого – багатих знань, цікавої праці, великих звершень і повнокровного розвою. Йому, як це було з Фрідріхом Ніцше, коли той закінчував університет, не потребувалося здавати випускні екзамени – вчителі, як щиросердні колеги по обставинах, і так поставили в його атестат задовільні оцінки.

Звичайно, коли по закінченню школи цей непосида надумав махнути аж в столицю, щоб вступити там до відповідного його задаткам навчального закладу, ніхто не сумнівався, що він свого досягне. Але найбільше за інших від такого розвитку подій програвала Надія Рухлякова. Вона засумувала одразу, як від матері почула, що Юрко листується з московськими музичними училищами, – тітка Варка працювала на пошті, отож знала, хто куди посилає листівки й звідки отримує кореспонденцію.

– Поїде звідси твій обранець і забуде про нас, – сказала вона вдома доньці. – Хто ми є у порівнянні зі столичними штучками, співухами, як і він?

– Що ж робити? – розгубилася дівчина. – Як бути?

– Порада одна: щоб не почуватися покинутою, краще сама дай йому відставку.

І ось тільки тут, на кам’янці, дівчина зрозуміла, переконалася через свої відчуття, що мати мала рацію. Надія подивилася на Юрка і зі стисканням у серці навіч побачила його в іншій обстановці, не тут, а десь далеко, в чудовому світі, де є великі аудиторії з високими стелями й величезними вікнами, де ледь чутно звучить спокійна, ненав’язлива музика й лунають стримані голоси людей. Чи то від нього струменіла якась непомічена раніше незвичайність, чи то випромінювалася його мрія і, пружинячи прозорою матеріальністю, віддаляла його від цих місць, людей і подій? Хтозна, але наразі він перестав вписуватися в існуюче тло. Справді, оця неторкана первозданність забудеться ним в шумі й гаморі міста, а разом з нею забудеться і якась там Надія – трієчниця, яка вважає за щастя після школи влаштуватися працювати до матері на пошту. Ще добре, що там звільняється місце, бо тітка Марія Сударська йде на пенсію. А то довелося б у колгосп проситися, на бурякові рядки.

– Чого ти мовчиш? – запитала Надія.

– А про що говорити, коли навколо така краса? – не відводячи очей від імлистої далечини, відповів Юрко.

– Відчуваю я, що скоро ти поїдеш звідси, – сказала вона, – і більше ми не побуваємо тут. Надивляйся, поки є час.

– Побуваємо ще, – без поспіху заперечив Юрко. – Я ж приїздитиму.

– Може, й так, але хто тебе тут чекатиме…

Хлопець провів поглядом кібчика, який баражував над недалеким пагорбом – полював на мишей. Затим зсунув кашкета на потилицю й посміхнувся до неба. По хвилі зітхнув майже по-старечому, повернувся до дівчини.

– Ти тільки в перший рік заміж не вискакуй, гаразд?

– Чому саме в перший?

– А потім упевнишся, що між нами нічого не міняється, – проказав Юрко. – Звичайно, поки я не здобуду освіту, про женіння говорити нічого, але одразу по цьому я тебе заберу звідси. Віриш мені?

– Справа не в моїй вірі.

– А в чому?

– В тому, що домашня думка в дорогу не годиться. Хіба все в далекому краї залежатиме від тебе одного? Ні, звичайно. Отож, забудь про мене.

– Оце прямо зараз забути? – спробував перевести цю розмову на жарт хлопець.

Переконавшись, що Надія прийняла якесь тверде рішення, він вилаяв себе, що вчасно не сповістив їй про свої наміри, не поділився планами на майбутнє. Тепер вона про все дізналась від матері і, звичайно, перестала вірити йому. Заперечувати те, що він готується поїхати звідси, нерозумно, запевняти, що збирався порадитись про своє майбутнє, та чомусь не порадився, – пізно, а клястися у відданості ще у якийсь спосіб він не вмів.

– Відвези мене додому та й покінчимо з цим, – затялася дівчина. – Я тобі все сказала. Різні в нас дороги.

– Сідай, – різко кинув Юрко і вдарив ногою по заводному важелю мотоцикла, одночасно повертаючи до упору ручку газу.

Він різкіше ніж зазвичай скочив на мотоцикл, почекав, поки всядеться Надія, і рвонув з місця. Дорога додому здалася довшою, бо в її кінцевій точці не було ні чекання, ні надії. Біля двору хлопець затримав Надію, приміряючись до спокійного продовження розмови.

– Я мав би тобі відразу сказати, що збираюсь поїхати звідси, щоб вчитися далі, – він взяв її за руку й міцно тримав, заглядаючи у вічі. – Але, по-перше, гадав, ти й сама це розумієш, а по-друге, не хотів патякати раніше, ніж визначуся, куди податися. Пробач і не думай поганого, – проте він бачив, що його слова не справляють на Надію потрібного враження, тому продовжив: – Ти маєш підстави сумніватися. Мовляв, приховував свої плани… Тільки я не приховував, а не сповіщав їх завчасно, ото й усе.

Надія спробувала висмикнути руку.

– Почекай, – притримав її Юрко. – Гаразд, зробимо так. Я приймаю твій виклик, а ти зваж на моє прохання й у найближчий рік не виходь заміж. Примітивні дівчата часто так чинять: вискакують за першого-ліпшого на зло колишньому хлопцю, а потім усе життя жалкують.

– Ти хочеш, щоб я в дівках засиділась?

– Не хочу. А ти хочеш, щоб я при своєму обдаруванні залишився недоуком, темним чурбаком?

– Не хочу…

– Отож. Зваж, я не закохався б у пересічну дівчину, – трохи заспокоївшись, зітхнув Юрко. – Ти у мене не дурочка яка-небудь, щоб нерозсудливо чинити. Отож, домовились?

Надія покірливо кивнула й мовчки пішла додому.

2

Видно, не просто складалися справи у Юрка Вспишкіна з вступом на навчання, бо весь серпень від нього нічого не було чути: поїхав як пропав. Може, мало допомагали рекомендації, якими він запасся від школи й райво, гарантійні листи з сільради й колгоспу, про те, що для нього тут триматимуть вакансію художнього керівника селищного клубу, доки він не вивчиться. А може, якраз вони й допомогли. Як там не було, а у вересні він, нарешті, завітав додому вже студентом Державного музичного училища естрадно-джазового мистецтва.

– Та чого ж тебе на той джаз понесло? – зустрівши його, коли він прошкував зі станції в село, запитала класна керівниця Поліна Карпівна. – Для чого нам у селі джаз?

– Це просто училище так називається, – посміюючись, пояснив Юрко. – А я вступив на факультет естради, матиму спеціальність «керівник естрадного колективу». Це й хором можна керувати, й окремими вокалістами. Кепсько не це.

– А що? Жити там ніде?

– Ні, гуртожиток є, навіть в гарному місці. Просто в цьому училищі не дають права на відстрочку від армії. Доведеться переривати навчання.

– Ну, ти ж, будучи студентом музичного училища, не потрапиш служити, наприклад, в будівельний батальйон!

– Це правда. Єдина втіха, що десь у військовому оркестрі гратиму, – погодився Юрко. – Але час затрачати шкода.

Вдома він застав невеселу картину: бабуся старіла й слабшала; тато хворів і ніхто не знав, чим йому можна зарадити, бо в лікарню Василь Прокопович звертатися не бажав; а мати розривалася між ними, тягнучи всю домашню роботу на своєму горбі.

За дні гостин Юрко встиг відчутно допомогти їй по господарству, прибратися з городом, приготувати до зимування будинок: перепрати занавіски й скатерки, висушити й почистити килимове покриття підлоги, дістати з горища, перемити й поставити двійні рами на вікна, дещо підфарбувати, що влітку облупилося, й таке інше.

А вечорами вони з матусею гомоніли на пару, засиджуючись до ночі на сходинах веранди, планували, як воно у них все буде далі. Мати бідкалася, що не має грошей дати Юркові навіть на перший час, все витратила на ліки для Василя Прокоповича.

– Далеко ти заїхав, а був би ближче, то якось перебивалися б невеликими сумами, а зі столиці сюди не наїздишся за червонцями, – зітхала вона. – Я, доки ти не приїхав, і так і сяк примірялася – ніяк не виходить викрутитися, доведеться твій мотоцикл продавати.

Юрко пересмикнув плечима, одразу не знайшовши контраргументів, а потім спробував запропонувати інший вихід із скрутного становища.

– Користь від того, що я мешкатиму у великому місті, хай хоч і далеко звідси, очевидна. Я там не байдикуватиму, а принагідно знову влаштуюся на роботу чи на тимчасові підробітки. Однаково гроші матиму. Якби зараз перехопити в когось… позичити.

– Яке позичити? Не бачиш? Тато не добувач, бабуся слабує – на них теж витрати потрібні. Ні, я сама не подужаю з боргом впоратися.

– Та через місяць-два я тобі вже присилатиму потроху грошей, – буркнув Юрко.

– Давай не ризикувати, – настоювала мати. – Тобі скільки років треба буде навчатися?

– Чотири.

– Ну от. Та в армію заберуть, ще три роки сюди додай. Стоятиме твій мотоцикл сім років без використання, іржавітиме. Заради чого? Та ти, якщо матимеш змогу, за цей час собі на новий заощадиш.

Останній довід заспокоїв Юрка. Справді, його стригунець уже старий, тепер такі чудеса з’являються ледве не щодня, що оку любо-дорого подивитись. Щоправда, гарні мотоцикли коштують дорожче за машину. А що далі з’явиться! Та й вік у нього по закінченню навчання буде вже не хлопчачий, щоб на простенькому мотоциклі ганяти.

Під вечір другого дня хлопець не втримався, поїхав до Надії. Від матері Юрко знав, що його дівчина тримається в селі достойно, в кіно ходить, самодіяльність відвідує, як і раніше, а на танцюльки не бігає. Працює не на пошті, а в соцзабезі – обслуговує в селі одиноких пенсіонерів. Це важка робота, клопітка, вся на ногах. Отож, за день буває набігаєшся так, що ніяких танців не забажаєш.

Юрко запримітив Надію ще у восьмому класі. Хоч вони й навчалися разом, та дівчина була доволі відлюдькуватою, навіть подругам не багато часу приділяла. Отож на Юркові залицяння теж відповіла не одразу. А вже в останній рік навчання вони, можна сказати, не розставалися. Так тепер – що за доля? – Юрко мав обмаль дозвілля, бо мусив працювати. Під кінець же школи за взаємною домовленістю розбили глек – Юрко розумів, що Надія небайдужа до нього, що вона просто страхується на випадок того, раптом він в столиці знайде собі іншу. Розумно, виважено, передбачливо, нічого не докинеш. Та він теж не сплохує. Знає ціну серйозним стосункам, собі й гламурним дівам будь-яких тусовок. І чим більше він розумів мотивацію Надіїних вчинків і поділяв її, тим менше збирався чіпати той кокон, у який вона законсервувалася до пори. Але, не виводячи її з рівноваги очікування, не бентежачи душу, праг і мусив подавати Надії знаки, що з його боку нічого не змінилося.

Надія була вдома сама – мати визбирувала кукурудзяне коріння на степу, очищала город під зиму.

– Тебе можна поздоровити? – риторично запитала дівчина, привітавшись. – Кажуть, ти успішно витримав конкурс у гарний столичний заклад.

– Так, поступив, – підтвердив гість.

– Ну, успіхів, тобі, маестро.

Юрко знітився – поступив він не туди, куди праг, та це вже дрібниці й пройдений етап.

– Гаразд, – кахикнув збентежений холоднуватим прийомом Юрко, бо ці побажання звучали так, ніби його вже випроваджували назад. – Дякую. Можна сісти?

– Будь ласка, – Надія покинула перетирати помитий посуд і теж сіла на м’яку кушетку у веранді. – Як поживаєш?

– Прийшов засвідчити, що у мене все йде по плану. Ось уже влаштувався в гуртожитку, зараз приїхав побачитися перед більш тривалою розлукою, бо наш курс вирушає на сільськогосподарські роботи в Пензенську область. Збиратимемо там яблука в колгоспних садах. Затим навчатимуся й працюватиму, приїздитиму на канікули, а після цього назовсім повернуся в село.

– Повернешся, як же! – скептично хмикнула Надія. – Для цього можна було вдовольнитися й Дніпропетровським музичним училищем, а не їхати бозна-куди. Гаразд, не чіпатимемо цю тему. Що у тебе вдома? Як тато, мама, бабуся?

– Життя не зупиниш. Тата почали непокоїти травми, отримані на роботі п’ятнадцять років тому. Пам’ятаєш, як його вдарило в груди деталлю, що відскочила від верстата?

– Так, йому ще операцію робили в обласній лікарні.

Юрко ствердно хитнув головою.

– Наразі він вже другий місяць на лікарняному, а обстежуватися в місто не їде. Боїться почути діагноз. Оце подивився я на нього й запідозрив, що він боїться не без підстав. Здається, на його колишню рану всілося щось погане.