Текст книги "Аферистка"

Автор книги: Любовь Овсянникова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц)

– Ти все правильно зробила. Не сумнівайся.

– Ой, не знаю. Обіцяють, що оці шрами заростуть, розіссуться, збліднуть і їх видно не буде. Якби ж не алергія! Уявляєш, мало того, що до ранки потрапила інфекція, викликала запалення, так і ця зараза ще вхопилася за мене якраз, коли довелося долати ускладнення. Ну ніяк не давала лікувати! Ось, – вона протягнула слухачці ще одну фотографію, – тут мені наклали макіяж і сфотографували на новий паспорт. Такою я маю стати після повного одужання. То, як?

– Такою ти й будеш! Адже, зрештою, це ти і є, – Люля відсунула медичну довідку про операцію й покрутила обидва знімки, порівнюючи їх. – Ніколи б не сказала, що це одна й та ж людина. – Вона кокетливо поглянула на себе в люстро за Тетяниною спиною і, клацнувши великим та середнім пальцями, запевнила дівчину: – Влітку трохи засмагнеш – на сонці шви добре зникають, – посвіжішаєш і будеш – клас. Слухай, не застрягай на дрібницях! Життя прекрасне! Вгамується твоя алергія, згасне запалення, відновиться кровообіг… Ой, подруго, основне, що ти жива, бачиш світ, людей, дихаєш повітрям. Що ще треба? Не завадило б, щоправда, поїхати на море, пополоскати рубці йотованою водичкою. То вони вмить щезли б! – Люля ще раз поглянула в люстро: – Якщо тобі обітнути коси, то ми будемо подивугідно схожі. Глянь, що очі, що ніс!

– О, якби так могло бути, то не пожаліла б, обітнула!

– Та ти що, ні за які медяники не здумай таку красу псувати!

– А ще я, бачиш, маю ширші об’єми … – не вгавала скаржитися Тетяна.

– Схуднеш! – пообіцяла Люля.

– У мене губи залишилися повнішими…

– То добре! Зате вони прибрали якусь форму.

– Тобі легко говорити…

У двері постукали й до купе ввійшла провідниця. Вона попросила пред’явити квитки та заплатити за постіль.

– Щось пити будете чи спатимете? – запитала.

– І пити будемо, і спатимемо! – розвеселилася Тетяна. – А що у вас є?

– Чай, кава, різне-всяке. Можу щось з ресторану принести, раз ви збираєтесь погудіти.

– Саме погудіти! Як ви правильно сказали. Давай, Улю, приллємо моє нове обличчя? – запитально звернулася до супутниці Тетяна.

– І наше знайомство. Тільки, цур, гуляємо на мій рахунок. Ти витратилася на лікування, з тебе гріх брати гроші, а я не з бідних, – і Люля хвацько простягнула провідниці бозна-звідки видобуту п’ятсотгривенну купюру: – Значить, так. Несіть нам чекушечку коньяку «Наполеон» – в ресторані має бути в подарунковій розфасовці, – кетової ікри, смажену свининку з картоплею та побільше фруктів і овочів.

– Запивати чим будете?

– Слушно. Запивати будемо чаєм, – розчарувала Люля провідницю, котра гадала, що у неї на додачу замовлять дорожчого напою, хоча б кави.

Невже пронесло? – з прихованою радістю подумала Люля, виважуючи ситуацію, що поволі складалася.

5

Дівчата були разюче схожими. І не лише зовнішньо, де велику роль відігравала молодість, гарний зріст, стрункість, гожі риси лиця, пишне густе волосся. Їм обом Бог послав граційність, хист вправно рухатися, тобто фотогенічність, як сказав би шанувальник кіно. Вони були однаково спортивними й мали метку реакцію на зовнішні зміни, спритний розум, були діяльними й жвавими за темпераментом. Хоч тими чеснотами в бігучий момент обдаровані мало не всі представники молоді, але вони не вичерпують зміст людини. Є ще характер, усвідомлення реальності, сміливість у прийнятті рішень, змога діяти всупереч несприятливим обставинам. А це вже не од віку залежить, а від уміння розпорядитися отриманим даром, практично застосувати його, реалізувати в справах, вчинках, у стосунках з людьми.

Стосовно Тетяни, то, либонь, не кожна сирота, людина без підтримки й допомоги, зважиться перемінити обличчя, щоб улестити долю чи, навпаки, дати їй, неласкавій, стусана під п’яту точку й почати борню за щастя самотужки. І не кожна, як Улита, могла би забрати валізку, в якій лежить півмільйона буржуйських тугриків, нехай своїх, але з-під носа небезпечного злодія, який поклав на них око, й сліпма гайнути влаштовуватися на нормальне життя, покінчивши з романтичними пригодами.

Воістину, людину формують не лише задатки, а й життєвий досвід, який не береться з бездіяльності. І то суща правда, що талановита людина, живучи в статках і спокої, може ніколи не переступити пліт благополуччя і, як наслідок, прожити безсенсовно й ніколи не довести особистісний розвій до рівня, на який її планувало провидіння. Апріорі ж знедолена, забута в убогості людьми й небом, буремно бита та м’ята на життєвій трясовиці неборака врешті-решт загартовується, накопичує емпіричні знання і сягає вповні заслужених висот. У дівчат і тут було дещо спільне, а саме – сирітство й дитяче поневіряння в інтернатах.

– Некепсько було б перед загулом зняти вуздечки, – засміялася Тетяна, вивільняючи груди з тісної білизни. – Бачиш, я теж дещо пам’ятаю з дитинства, – натякнула на вжиті сленгові слова.

– Чому ж ні, адже насправді воно у нас нещодавно закінчилося.

Тим часом Тетяна дістала з битком набитої дорожньої сумки новеньку нічну сорочку, переодяглася в неї, а зверху накинула чепурний домашній халатик. На ноги взула не м’які черевики, які зазвичай беруть у дорогу, а літні туфлі на високому підборі. На всьому її одязі ще висіли фабричні бирки, і дівчина, тішачись тим, не квапилася їх знімати.

– Покрасуюся й розношу заодно, – показала на босоніжки. – У мене завжди проблеми з новою взуванкою, – і з тим взялася вмиватися. – А ти чого зволікаєш? Переодягайся, – здивувалася, що Улита сидить, як і раніше, схрестивши на колінах руки.

– А в мене нічого немає, подруго.

– Отаке? – Тетяна розгублено озирнулася, наче шукаючи в когось поради, а затим зважилася: – То на ось, візьми моє, – і вона, може, з подяки за слова підтримки, підбадьорення чи з якогось іншого теплого почуття витягла ще один комплект домашнього одягу й подала дівчині. – Шльопки, бачу, в тебе свої є. Але, коли твоя ласка, то розноси мені оце, – подала загорнуті в обгортковий папір новенькі модельні туфлі. – Як кажуть, ти мене гуляєш, а я тебе одягаю.

– Ну, якщо так, то не відмовлюся.

– Ти, виявляється, не киянка? – Тетяна спостерігала, як Улита, вмившись, з полегкістю влізла в новеньку сорочку, халат, підв’язалася паском і начепила трохи завеликі для неї туфлі. – Чи як?

– Киянка я, киянка, – буркнула та, оглядаючи себе, як уміють це робити тільки жінки й тільки тоді, коли напинають щось новеньке. – Боюсь, що туфлі я тобі не розтопчу, вони на мою ногу навіть щільно не лягли.

– Поноси, їм не завадить.

– Ну, нехай.

– А їдеш куди, не зібравшись? – продовжувала Тетяна, обсмикуючи й на собі обновки.

Люля остовпіла. Так буває, що передбачлива й бувала людина, зосередившись на досягненні важливої мети, забуває про щось другорядне чи менш вартове. Та загальнолюдська вада завше й призводить до викриття будь-яких змов чи таємних вчинків, не говорячи про злочини. А саме по такій доріжці йшла нині Люля, яка мала не гірше зайця запетляти свій слід, і не тільки від Дидика, але й од усіх інших, щоб вони ненароком не навели його на неї. Вона вдало організувала свою безпосередню втечу, і ось тут недопустимо втратила пильність – не подумала про офіційну легенду. Бо з людьми якось же треба спілкуватися і щось говорити їм про себе теж треба!

«Спасибі тобі, Теняночко, за нетактовність, за всю твою відкритість і довіру. Воно мені йде на користь, а я тобі, мила, віддячу за це», – подумала Люля, схаменувшись.

– На когось другого образилася б за відверте розпитування, а тобі, нехай вже, розповім. Тут така історія, що двома словами не скажеш, – тягнула Люля час у пошуках прийнятного пояснення.

У двері знову постукали, а затим з’явилася провідниця з тацею, супроводжувана нестерпно лоскотливими пахощами щойно приготованої їжі.

– Чи не малувато випивки, дівчата, для солідного застілля? – запитала вона. – Це я тому говорю, щоб мені не бігати ще раз.

– Не доведеться, – за обох відповіла Люля, неквапливо перераховуючи здачу, а потім повернулася до нової подруги: – Особисто я, що називається, пити не вмію, п’ю для годиться. А ти?

– Аналогічно, як кажуть братці-кролики. Зваж іще на мій стан здоров’я, то годі й торочити про це.

Нарешті влаштувалися з вечерею й налили по півчарки гарного на колір, запашного коньяку, випили, проголосивши тост за вдале видужання од добровільної Тетяниної недуги. Вгамували голод бутербродами з ікрою, зеленню петрушки, салатом із свіжих помідор. Скоро сп’янілих, розчервонілих дівчат потягло на балачки, відвертість, найщиріші зізнання й інші сентименти. Заминка трапилися лише тому, що Тетяну стримувало Люлине зауваження про недоречні запитання, а Люлю – те, як почати відповідати на них, щоб усе виглядало правдиво.

– Мені навіть ні з ким було порадіти з того, що я живою вийшла з лікарні, – першою порушила мовчання Тетяна. – Смішно сказати, що від косметичної операції я мало дуба не врізала. Так тяжко хворіла, просто жах. Понад тиждень мене палило, немов у печі. А потім шкіра пузирями взялася, свербіти почала. Боже, які то були муки! Здавалося, не витримаю.

– Все минулося, викинь з голови й забудь. Тепер ти маєш пожадану зовнішність. А щодо самоти… Від сьогодні моя доля стала чи не гіршою, – зважилася Люля оприлюднити наспіх вигадану байку, випробувати її на першому слухачеві, й у разі вона виявиться неправдоподібною, то вчасно внести корективи. – От ти запитала, чого я в поїздку не зібралася.

– Пробач, я не подумавши…

– Та ні, навпаки. Я вдячна, що ти дала мені привід вилити душу. От бачиш, навіть не знаю, з чого почати. Одним словом, їду куди очі дивляться.

– А що сталося, Улю?

– Давай вип’ємо за мене, щоб у мене все вийшло, – запропонувала оповідачка.

Вони знову випили, заїли паштетом з печінки, смаженням з картоплею, консервованим горохом.

– Я працюю, чи працювала – не знаю, як сказати – в науковій бібліотеці технологічного інституту, – почала викладати наспіх вигадану легенду Люля. – Сама розумієш, навкруги – молодь, високі поривання, мрії, дипломи, дисертації, захисти, банкети. Світське життя. Увагою обійдена я не була, але заміж не виходила – не траплялося підходящої пари. І ось приїхав на захист кандидатської дисертації один грузин з Тбілісі, Галавадзе Давид Гургенович, він був заочним аспірантом нашого професора Кейтельгіссера Іллі Ісайовича, фахівця з питань шкіряного виробництва. Побачив мене той Давид і запав на раз, причому, як здурів, – проходу не давав, руки мені при свідках заламував, ревнував до кожного, мало не бив, а після сварок квітами засипав. Ой!

На очах у дівчини виступили сльози, вона відвернулася до вікна, зсунула вбік фіранку і якийсь час спостерігала, як за шибами проноситься в’язка темінь, деінде всіяна зорями неба та земними жовтавими вогниками. У їхньому сяйві зрідка мелькотіли напівзруйновані станційні споруди, склади, багажні відділення, залишки понівеченої цивілізації, відкинутого життя, затоптаного, зацькованого минулого.

– Зійшлися ми, – продовжувала Люля. – Я вибралася з інститутського гуртожитку, де мала окрему кімнату, і перейшла мешкати до нього. На той час він уже ґрунтовно осів у Києві, обзавівся зв’язками, квартирою, почав лаштуватися на постійне мешкання. Проминув місяць чи трохи більше, я непомітно звикала до ревнощів, намагалася не подавати до них зачіпок. Коротше, адаптувалася. Та тільки йому не підходило, щоб я спокійно реагувала на сцени, які він влаштовував. Дурню хотілося криків, прокльонів, виправдань, пояснень – різної тягомотини, то в нього був такий прелюд до любощів.

Знаєш, я вже й так, і сяк пробувала, навіть підігравала йому, а потім стомилася, набридли мені ці ігри, остогиділи, змарудилися. Якось під вечір він знову, як завжди, завівся. Бачу, що буде всеношна. На душі зробилося невимовно сумно. Та чого це я маю пропадати замолоду – вільна, бездітна – з оцим садистом? Що він мене в люди вивів, чи що? Чи на світі тримає? Чи я йому якась мазохістка? Я від душі нагородила йому матюків, хряпнула дверима й подалася ночувати до приятельки, про яку він не знав. Щоправда, якимсь дивом встигла вхопити старий ридикюль, де тримала документи.

Пожалілася подрузі, сповідалася. Прошу – порадь, що робити? А нічого ти не зробиш, – каже вона, – він тебе від себе не відпустить, швидше задавить. І точно, приходжу на ранок до бібліотеки, а в мене запитують, чого, мовляв, повернулася, чи передумала. Що передумала? – запитую. Вдома сидіти, дітей виховувати, – відповідають. Виявляється, він зрання встиг там побувати, принести заяву про звільнення з роботи, написану від мого імені, і забрати мою трудову книжку.

Отак я залишилася мало що без житла, то ще й без роботи… Грошей також не було. Боже, що робити? До нього повертатися боюся, а ще більше Ї не бажаю. Не спускай йому кривди, – радить моя подруга, до якої я знову прийшла з новим горем, – тобі з ним однаково не жити, то забери шмотки й тікай подалі, а якщо боїшся йти туди сама, то давай сходимо вдвох. Вона має рацію, – у думці погодилася я, – адже я своє вбрання не один рік наживала. І ми пішли.

Зайшли в квартиру без пригод, і я за звичкою поперлася на кухню. Там на столі стояла попільничка, доверху заповнена попелом. Підійшла, придивилася, бачу, що це спалені папери, а з-під низу виглядає недогоріла обкладинка моєї трудової книжки. Уявляєш, який гад? Знищив такий важливий документ. Люля, – шепоче тим часом моя подруга, – він щойно тут був, ось його портфель стоїть. Справді, на стільці приткнувся його портфель, з яким він не розлучався, а на столі, поряд з попільничкою, лежала пластикова сумка з купленими наїдками, яку я не помітила. По всьому – він прийшов з роботи, залишив дома свої речі і вискочив на декілька хвилин за мінералкою чи хлібом. Нас обох обійняло жахом. А тут чуємо, щось клацає – відкривається замок. Він повернувся!

А ми ще не встигли ані нитки забрати з моїх речей. І вже треба втікати від того маніяка, в дитинстві вжаленого скаженим комаром!

Ї Тихо ходи за мною, – пошепки погукала я подругу в коридор, щоб сховатися за вхідними дверима, і миттю кинулася туди першою. Вона – за мною. Нам лепсько вдалася та змага з удачею – ми тихо перестояли за дверима, поки Давид пройшов до кімнати, а затим нечутно здиміли на вулицю.

Перевели подих, відмахавши не менше трьох кварталів, зупинилися – ніхто за нами не женеться. І тут я бачу в руках у подруги той самий пошарпаний портфель Давида, що лежав на кухні. Нащо ти його взяла? – питаю. А нехай, – каже вона, – не палить чужих документів, зараза. Щоб ти їй сказала?

– Авжеж, – тихо озвалася Тетяна.

– В портфелі лежали якісь неґаційні папери, банківські рахунки, квитанції, накладні. Він, виявляється, був співвласником фірми по торгівлі шкірою. Але там ще лежала величезна бомба…

– Та ти що?! – сплеснула долонями слухачка, вимовивши те на глибокому вдиху.

– Ні, в переносному значенні. Гроші там були, долари.

– Багато?

– Мені не стачило сили їх рахувати, либонь, не мало. Лежали в банківських упаковках, тугенько вкладені в целофановий кульок. А з півсотні тих брусочків таки нарахувала б!

– Сотками?

– А то! Хто ж іншу купюру тримає в загашнику?

– То це, мама мійя, п’ятсот тисяч, півмільйона!

– Тепер я впевнена, що для нього то не бозна які гроші. Непокоїть інше, адже фактично ми з подругою вчинили крадіжку. Та ще й документи поцупили, ціни яким я не годна скласти. От і втікаю, подруго. Зрозуміла? Він мене вб’є, як зловить. Східний чоловік, мушу рахуватися з темпераментом.

– То це сталося сьогодні?

– Так. Звичайно, трохи грошей я звідти взяла, адже з його ласки допіру залишилася гола й боса, без даху над головою. А все інше залишила в подруги. Мене рятує надія, що він не зразу второпає, чиїх то рук справа, бо я свої речі не чіпала, може, він на мене й не подумає.

Приголомшена почутим, Тетяна довго мовчала, м’яла в руках серветку, зітхала. Вже було допито коньяк та зметено, мов за плечі кинуто, наїдки.

– Ось що, – нарешті зважилася вона. – Мабуть, у таких серйозних випадках шикарні жінки закурюють пахітоску, – покепкувала вона з себе, тяжко наважуючись запропонувати надумане. – Поїхали зі мною в Славгород. Ніхто тебе там не знайде.

– Це де? І що я там робитиму?

– Це велике селище, гарне. Обслуговуватимеш читачів у сільській бібліотеці, вона давно вже стоїть заперта – немає працівника.

– А ти чим займаєшся?

– Я? – Тетяна ніяково посміхнулася.

6

Невже пронесло? – з прихованою радістю подумала Люля, виважуючи ситуацію, що складалася. І не просто пронесло, а дало наслідки – вона отримала запрошення їхати з Тетяною до неї, ось вам і тарілочка з блакитною обвідкою. Користуйтеся, хай вам здоровиться.

Така легка перемога над Тетяниною настороженістю, що проявилася в перші хвилини знайомства, – навіть зиск у вигляді запрошення до себе! – привела Люлю не просто в замішання, а до справжньої розгубленості. А чи не пастка це, бува? Надто легко якось все йде, неправдиво. Дівчина не звикла отримувати дарунки від примхливої долі, хіба що вони були запрограмовані ще до її народження. Так у тому не було її заслуги. А як взяти загалом, то все, чим жила довгий час, з трудом вихоплювалося нею з годівниці життя. Довгий час…

Улита Омахіна вважала себе нереалізованою особистістю.

Почалося це давно, досить давно. Люля подумки хмикнула, кепкуючи з себе, – які її літа, щоб так казати? Давно…

***

Згадалися мама, тато, а надто бабуся Ганна, або Анна чи Нюра, як зазвичай її називали знайомі. Вона няньчила дівчинку й виховувала впродовж декількох років.

– Це наразі тобі час довго йде, – пояснювала бабуся онуці. – Але з роками він швидше збігатиме. То ж не квапся дорослішати.

Люля любила чепуритися, траплялося на самоті вдягала бабусині святкові туфлі на високих підборах, фарбувала губи яскравою помадою, квацяла щоки рум’янами і крутилася перед дзеркалом, вдаючи з себе артистку.

– Виступає співачка театру імені Немировича-Данченка! – об’являла свій вихід, затим робила реверанс і заводила пісню, яких багато чула по радіо.

Вокальними здібностями Бог її не обділив, проте дівчинка не вміла їх правильно розкривати. Отож видовжувала шию, старанно витягуючи високу ноту, і горлопанила так, що аж очі їй вивалювалися. Кицька, єдиний свідок тих спектаклів, сиділа на теплій батареї, дивилася на неї переляканими очима й пряла вухами. Бувало, стан голосових зв’язок був менш задовільним і Люля, старанно виводячи рулади на зразок солов’їного тьохкання, зривалася на справжній крик. Такого т»співу» кицька довго не втримувала – схоплювалася с панічним нявканням і втікала на вулицю. Одного разу на виступ «співачки театру імені Немировича-Данченка» несподівано натрапила бабуся Нюра.

– Чого ти желіпаєш, як різана? – сполохано забігла до хати, а зрозумівши, в чому справа, розсміялася до сліз.

– І я… і я такою була, – заспокоїла Люлю, щоб та не ображалася на сміх і не соромилася свого гарного оксамитового голосу. А далі сказала оті слова про дивний взаємозв’язок між швидкістю часоплину і віком людини.

Зворушливе дитинство – о, як їй хотілося повернутися туди, бодай на мить одну відчути його пахощі! – скінчилося надто швидко, трагічно обірвалося коли їй ледве перевалило за десять років.

Мама й тато щезли водночас ще в її зовсім ранньому дитинстві. Це інша історія, і така болюча, що Люля не бажала торкатися її ні в розповідях, ні в спогадах. Крапку в ній не поставлено, не з’ясовано до кінця, що і як з ними сталося, хто винен і чи живі вони досі де-небудь, чи немає їх ніде. Може, настане час, і душа покличе Люлю докопатися до правди. Може. Але вона навіть не пам’ятає тієї пори, може, через те, що не було наявних ознак навічного прощання – ні похорону, ні плачів. А згодом не стало й бабусі – раптово померла на роботі від серцевого нападу. Тоді час був такий – переломний, перебудовчий, немилосердно жорстокий до тих, кого застав зненацька.

Дівчинка залишилася з прабабусею Улитою, старою й хворобливою жінкою, яка, хоч і любила її дуже, але мусила віддати до інтернату, як тільки та закінчила початкову школу й настав час відвідувати п’ятий клас. Коли саме прабабусі не стало, Люля не пам’ятає, адже сповістили їй про те не зразу, а через деякий час. Відчути горе чи втрату затерпле дитяче серце не змогло, бо не вміло тужити за втратами, не спостереженими навіч. Лише згодом дівчинка з сумом усвідомила, що їздити в гості тепер немає до кого, і радість канікул, як і радість будь-яка, надовго потьмарилася їй. Якщо не назавжди, бо досі вона знала не істинну радість, а ерзац – жалюгідний її замінник.

7

– А ти чим займаєшся?

– Я? – Тетяна ніяково посміхнулася.

Вона м’яла серветку тремтячими пальцями і, видно було, підбирала слова, з яких краще почати розповідь, – адже в її історії чимало неординарного. Вона здатна на чудні, з точки зору оточення, вчинки, як-от пластична операція, наприклад. Затим пішла навпростець:

– Власне, нічим особливим. Працюю бібліотекаркою в школі. Так само, як і ти, я рано залишилася без рідних. Але, бачиш, ти пам’ятаєш батьків, бабусю свою і прабабусю, а я – нікого. Згодом я дізналася, що мати залишила мене в пологовому будинку одразу після народження.

– А ти не намагалась розшукати її? – озвалася Люля. – Я чого питаю? Про себе я точно знаю, що у мене нікого немає, а твої, може, десь є, радітимуть тебе бачити.

– Намагалася. І міркувала так само, як оце ти зараз сказала. Але взнала лише те, що мою матір зняли з московського потяга, коли у неї почалися перейми. Це сталося в Синельниковому. Тому згодом я й опинилася в Дніпропетровському дитбудинку. Документів у породіллі не було, і в пологовому будинку вона пред’явила лише посвідчення працівниці Іванівської ткацької фабрики імені Ленінського комсомолу, видане відділом кадрів на ім’я Проталіної Вероніки Федорівни. Я знайшла навіть фельдшерицю, яка приймала пологи і добре пам’ятала той випадок. Вона розповіла, що жінка була невродливою, але зовсім молоденькою і що ще тоді вона, хоч фотографія на посвідченні збігалася з зовнішністю пред’явниці, подумала, що те посвідчення несправжнє. Адже це легко було влаштувати. Якась працівниця відділу кадрів зробила послугу своїй доньці чи подрузі, чи доньці подруги, щоб розіграти саме такий сценарій подій, якщо він їм давав бажаний вихід із ситуації.

– І ти не продовжила пошуки?

– Навпаки, продовжила – я написала на цю фабрику листа, але мені відповіли, що такої ні службовки, ні робітниці там ніколи не було. Потім я ще посилала запити й навіть одного разу зібралася й поїхала в Іваново. Була на тій фабриці, заходила у відділ кадрів. Розпитувала, чи не пам’ятає хтось дівчини, котра вагітною поїхала на південь відпочивати, а звідти повернулася без дитини і без ознак вагітності. Ніхто мені нічого не сказав. Звісно, понад два десятки років минуло.

– Хоч дізналася, що ти росіянка, і то добре.

– Так, якщо ті відомості правдиві, – погодилася Тетяна. – Після закінчення школи я вступила до Харківського культосвітнього училища, потім отримала направлення в Дніпропетровську обласну дитячу бібліотеку. Але там гуртожитком мене забезпечити не змогли, і я взяла відкріплення й поїхала в своє рідне Синельникове, де з’явилася на світ. Пішла в райво, розповіла про себе і попросила допомоги з працевлаштуванням. Мене направили в Славгородську школу. От і все. Там я живу й працюю ось уже декілька років.

– А мешкаєш де?

– Спочатку наймала куток в старій хаті однієї старушенції, а коли та померла, я у її спадкоємців ту хату купила. Вірніше, спочатку хату викупила сільрада і передала мені, як тепер кажуть, в оренду. А згодом я сільраді сплатила повну вартість. Отак. В селі добре жити. Там серед людей не пропадеш.

– А я в Краснодарі виховувалася, – зізналася Люля, а потім спохватилася і прикусила язика.

Не стала розповсюджуватися, що від своїх рідних, зокрема від бабусі Уляни, чула щось про Дніпропетровськ, ніби вони у пошуках кращої долі звідти приїхали на Кубань. Більше, щоправда, про своє раннє дитинство Люля нічого сказати не могла, а про шкільну юність – не хотіла.

– Хто ж він є, той хлопець, заради якого ти зважилася на операцію? – запитала Люля, коли вони вже вклалися спати, тільки не вимкнули світло, щоб, бесідуючи, бачити одна одну.

– Який хлопець? – здивувалася Тетяна, не тямлячи, коли встигла проговоритися про свою таємницю.

– Облиш, я не повірю, щоб за твоїм вчинком не крилася любов.

– А-а, – зітхнула Тетяна. – Ти просто здогадалася.

– Не важко здогадатися.

– Його звуть Грицько Вікторович Летюк.

Тетяна ще довго й з легкістю розповідала про Грицька, про його невдале женіння, про те, який він вродливий, роботящий, добрий вдачею, м’який за характером. А Люля слухала чи ні те захоплене лепетання про якогось сільського телепня, але не зводила очей з натхненного обличчя Тетяни і згадувала свої любовні пригоди. Була і в неї подібна палка любов, і теж невзаємна. Причини, щоправда, були інші, та, як і Тетяна, Люля заради коханого теж ризикувала.

***

Тоді вона закінчила школу і їхала в Москву вступати до вищого навчального закладу, як давно мріяла, – до театрального чи музичного, на місці видніше буде, бо проявився все-таки в неї справжній хист до мистецьких занять. Вона гарно співала, в інтернаті брала участь в роботі драмгуртка, де її спіткав неабиякий успіх, і саме через виступи в шкільних спектаклях про неї взнала широка громадськість краю.

На такі відомі заклади, як музичне училище імені Гнесіних чи театральні училища імені Щукіна й імені Щепкіна, а тим паче ВДІК і ДІТМИС, не замахувалася – розуміла, що не має відповідної підготовки. Там засіли клани, столична богема, а не сироти з периферії. А ось Московське обласне музичне училище імені С.С. Прокоф’єва її приваблювало, й вона могла туди потрапити, нехай не на спеціальність «академічний спів», а на «народний хор». Планувалося й далі: ось закріпиться вона в Москві, почне навчатися, проявить себе, а потім переведеться, може, й у ВДІК імені С.С. Герасимова. Є там такий факультет, де можна вдало зачепитися: істориків і теоретиків кіно-, теле– й інших екранних мистецтв. Це було б уже дещо, а потім зробить наступний крок до здійснення заповітної мрій.

В поїзді Люля познайомилася з попутницею, дівчиною приблизно свого віку, яку звали Катериною. Дорога довга – розговорилися. Катерина виявилася москвичкою, вона поверталася з літнього відпочинку в бабусі.

– А я їду вступати на навчання, – похвалилася їй Люля.

Слово за слово, і вона розповіла новій знайомій, що є круглою сиротою, хоч батьків своїх, а також двох бабусь досі пам’ятає. Виховувалася в інтернаті, а оце закінчила школу, в зв’язку з чим її з інтернату відрахували, і тепер вона має влаштовуватися на самостійне життя.

– І одразу в Москву дременула? – неначе з заздрістю запитала попутниця, Люля нутрощами здорового звіра відчула ту заздрість, але ще не вміла опрацювати свідомістю сигнали, подані інтуїцією. – Де ж ти гроші на поїздку взяла?

Люля знову розкрила душу. Розказала, що трохи зібрала сама, бо завжди при нагоді не лінувалася підробляти, дещо видала їй держава у вигляді підйомних, а ще якусь суму зібрали шанувальники її таланту, які до неї доброзичливо ставилися. Знайшлися такі.

– Достатня сума вийшла?

– На перший час вистачить, – посміхнулася Люля. – Я ніколи не забуду тих, хто був до мене добрим, хто зробив можливою цю поїздку. Мені надзвичайно важливо продовжити навчання, щоб не зрадити їхню віру в мене, – додала вона з нотками романтичними й щирими.

– Тоді з вокзалу поїдемо прямо до нас, – запропонувала Катерина, підтримуючи Люлин настрій. – Світ не без добрих людей, так? На жаль впливових знайомих у нас немає, допомогти з вступом на навчання ми не зможемо, але заощадиш на проживанні, і то не зайве.

– А зручно? Твої батьки не заперечуватимуть?

– Ні, звичайно. У нас простора квартира.

Вони вже під’їжджали до Тули, скоро мали прибути в столицю. Люля, хвилюючись, вийшла в коридор і почала роздивлятися пейзажі за вікном. Нарешті оголосили Тулу, попередивши, що зупинка всього п’ять хвилин. Та пасажири все рівно висипали з вагонів для легкої розминки. Вийшла й Катерина, яку Люля вгледіла вже з вікна. Дівчина обернулася й махнула їй, прокричавши:

– Я швидко. Подарунок подрузі забула купити.

Проте назад вона не повернулася. Хвилин десять після того, як поїзд рушив, Люля ще ждала її, гадала, що попутниця вскочила в якийсь інший вагон і зараз прийде сюди. А потім здогадалася перевірити свої речі. Виявилося, що в неї не тільки гроші пропали, а навіть вся сумочка з паспортом, документами про освіту, з характеристиками – все вкрала аферистка.

Так, справді світ не без добрих людей. Її ридання почули пасажири з сусіднього купе. Це була молода подружня пара – чоловік військовий, дружина – стандартна столична красуня і хлопчик, який тільки вчився ходити. Вони розпитали, що сталося, і після Люлиної розповіді запросили її до себе няньчити малого. Що було робити? Люля зголосилася, тим більше, що В’ячеслав Омелянович, так звали військового, пообіцяв допомогти у відновленні вкрадених документів.

Далі схема була такою банальною, що про неї й згадувати не хочеться. Але з пісні слів не викинеш. Коротше, Люля закохалася в свого рятівника, і це закономірно, бо він швидко й без нервування з її боку виконав свою обіцянку. А це було доволі непросто. Чому? Тому що В’ячеслав Омелянович, познайомившись з Люлею ближче, запропонував змінити в нових документах її батьківське ім’я й прізвище.

– Знаю я, що нині документи просто так не викрадають, – сказав він. – Вчинять за допомогою них яке-небудь шахрайство на зразок банківського кредиту, а ти тоді весь вік розхльобуватимеш, доказуватимеш, що то не ти. Краще вже змінити ім’я.

Бажання спекатися можливих ускладнень в майбутньому було простим і зрозумілим, і Люля з ним погодилася. Тому по приїзді в Москву вони заявили в міліцію про крадіжку, а, отримавши довідку про втрату документів, подали в ЗМІ оголошення, що паспорт, метрика і свідоцтво про закінчення середньої школи, видані на Люлине ім’я, з дня надрукування вважаються недійсними. У заяві на поновлення документів дівчина виклала прохання про зміни в повному імені з слушною мотивацією. Після отримання на це принципового дозволу суду далі все було, як кажуть, копійчаною справою – звернутися у відповідні органи про видання копій викрадених документів, додати до них рішення суду про зміну імені і віднести все туди, де видають поновлені оригінали. Отак Люля стала Омахіною Улитою Геннадіївною, ім’я переінакшувати не стала як спогад про батьків і бабусю. Та й від прізвища дещо залишила – переклала на українську утворююче слово. Що не під силу рязанській сироті, те легко влаштувати бойовому генералу. Як тут було бідній дівчині не схилитися перед ним – сильним, всемогутнім, як не захоплюватися і не закохатися? Недарма кажуть, що дитина, яка виховувалася без батька, завжди перебільшує чоловічі достоїнства, адже вона їх завжди так потребувала, що ладна за них сприйняти просте людське співчуття. Звичайно, Люля розуміла, чим викликане її почуття до свого чуйного роботодавця, – безмежною вдячністю, тим, що якраз найміцніше прив’язує людей одне до одного. І вона, з трудом стримуючи свої ніжні почуття, не їла себе за них поїдом.