Текст книги "Імена твої, Україно"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)

із 7600 кріпаків. До 1648 року він керував другим найбільшим маєтком в Україні.

Шлях, яким він отримував володіння, не завжди був мирним та законним. Приміром,

1640 року, після смерті тітки Александри Гойської, він та його брати напали та

пограбували Гощу, одночасно впустивши туди аріанців, яких раніше вигнали з цього

міста. Наступні роки він атакував володіння своїх двоюрідних братів; 1650 року на

нього, своєю чергою, напав власний брат.

Незважаючи на те, що Немирича обирали членом майже кожної сесії парламенту,

його політичні справи не процвітали. 1641 року, коли його обрали київським

скарбником (podkomorzy kijowski), римо-католицький друг та протектор Немирича

Станіслав Конєцпольский сказав, що він міг би бути висунутий кандидатом до

Сенату, «якби на шляху не стояла його віра». В цьому випадку Немирич зайшов надто

257

далеко у своїй аріанській гордині. Коли перед тим як прийняти на посаду скарбника,

його запитали, чи готовий він поклястися Трійцею, він відповів, що поклявся б не

лише Святою Трійцею, а також, якщо треба, Четвіркою. Цей жарт призвів до судової

справи за богохульство, яка тривала роками, поки 1645-го року не була скасована його

родичем Анджеєм Лежинським та римо-католицьким єпископом із Києва. Цей епізод

не збільшив римо-католицькій знаті любові до Немирича. 1646 року Верховний Суд

наказав йому закрити аріанські церкви у всіх своїх володіннях, вигнати Братство та

заплатити штраф 10 000 злотих. Як і інші аріанці, він проігнорував судове рішення.

 1648 року вибух козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького

позначив початок кінця Польсько-Литовського Королівства. Козаки, багато з

яких походило з людей, які втікали від кріпацтва, підтримали бунт українських

кріпаків проти їхніх культивованих Польщею феодальних панів. Це повстання було

катастрофічним для населення України загалом, але особливо катастрофічним воно

було для євреїв та аріанців, яких сприймали як тих, що мають зв’язок із знатними

гнобителями.

 Немирич покинув свої володіння в Україні та відвідав Даєт у Варшаві. Король

Владислав (Ладіслав) IV Васа помер і знать зібралася, щоб обрати наслідника

престолу. Немирич та його союзники-протестанти організували кампанію на

підтримку кальвініста Сигізмунда Трансильванського, від якого сподівалися

релігійної терпимості. Спочатку Немиричу не дозволили ввійти до Даєта, тому що

він відрікся від Трійці, але врешті впустили після того, як він сказав, що прийшов

розмовляти з приводу політики, а не релігії. Хоча йому не дали дозволу говорити

у зіставленні статтей конфедерації, його обрали до ради допомоги регенту. Після

того як колишній кардинал був обраний королем Яном ІІ Казимиром Васа, Немирич

почав шукати підтримки та захисту в Трансильванському суді. Він взяв участь у

боротьбі проти козаків, але радив помірність та намагався знайти з ними згоду.

 Немирич повернувся до своїх маєтків в Україні 1649 року, але після того як

1654 року козаки розгромили польську армію під Батогом, був змушений переїхати

на Волинь. Він розчарувався в новому польському королеві, який 1654 року не зміг

запобігти втраті України на користь Росії. Таким чином, 1654-го року, коли шведи

захопили Польщу, Немирич сердечно кинувся у шведський табір. Він керував

делегацією, яка просила шведського короля Карла Х відновити громадянські та

релігійні свободи польських протестантів, включаючи Польське братство. Король

відкинув офіційне підтвердження, тому що боявся образити більшість католицького

населення. Це не послабило про-шведського ентузіазму Немирича. Він служив у

шведській армії та писав листи до високопосадовців, переконуючи їх підкоритися

шведському королеві. Ці листи, широко повсюджені у Польщі, не лише зашкодили

репутації Немирича, а також спровокували обурення та відплату, спрямовану

на Польське братсво. Католицьке протистояння шведам стало особливою ціллю

аріанської знаті та конгрегацій, населення яких було понищене та розкидане.

Зміцнений Ян Казимир, спираючись на народну підтримку, поклявся вигнати

аріанців із королівства. 1657 року Немирич, сподіваючись відновити власне багатство

та статки братства, вів переговори щодо укладання угоди, згідно з якою Польща

мала б бути поділена між козаками Хмельницького, Швецією та Трансильванією. Це

розглядалося як очевидна зрада.

 Коли шведи почали відступати, Немирич повернувся до своїх володінь в Україні,

які йому повернув Хмельницький, та залишався там на боці козаків, які протистояли

258258

Москві. Він невтомно працював над плануванням та сприянням укладанню Гадяцької

угоди 1658 року. За умовами цієї угоди, Польське королівство та Литва мали б бути

приєднані до третього об’єкта, названого Рутенським герцогством (Україна та

Волинь). Вони мали б спільного короля, парламент та спільну іноземну політику.

Герцогство б утримувало власну скарбницю, суди та систему освіти. Його світські

сенатори та православне духовенство засідало б у Польському Сенаті. Уніатська

церква (яка підпорядковувала православних віруючих римо-католицькій ієррхії)

мала б бути розпущена. В новому герцогстві свободу релігії відкрито надавали лише

православним та католикам.

 Оскільки Немирич мав намір бути великим канцлером нового герцогства,

а позиція аріанської общини вже більше не була сильною, того року він офіційно

перейшов у християнство. У трактаті «Заклик до всіх дисидентів із римо-католицької

релігії знайти притулок у Грецькій церкві» він вмовляв Польське братство та інших

протестантів перейти в православ’я. Це, як він стверджував, була по-справжньому

апостольська церква, догмати якої базуються на Святому Письмі. Він відкидав ту

ідею, що віра може базуватися лише на причині, вказуючи на внутрішні дискурси між

польськими аріанцями. Він наголошував на перевагах приналежності до більшого

церковного органу. Хоча не збереглося жодної копії цього трактату, його зміст зберігся

в латинській Responsio ad scriptum (Відгук на трактат) Самюеля Пржипковського.

Перехід Немирича в християнство шокував Польське братство. Ніхто з них не пішов

слідом; більшість була абсолютно нажахана таким вчинком. До переходу ставилися

із універсальним скептицизмом: папський нунцій сардонічно сказав, що Немирич

став би католиком за шапку кардинала. Оскільки Немирич не позакривав арійських

церков у своїх володіннях, Росія вважала його таємним українцем.

1659 року перед Польським Даєтом Немирич виголосив відому промову на

підтримку Гадяцької унії, яку Даєт неохоче підтримав. З перспективою нової

та славетної кар’єри в майбутньому він повернувся на українські володіння та

намагався розбити козаків, що були в союзі з Москвою. Після початкового оєінного

успіху, його розгромили та вбили, коли той намагався втекти. Кажуть, що він отримав

приблизно 70 поранень в груди, а перед смертю вигукнув: «Господи Ісусе, спаси

мене!» Така смерть показала дуже велику в багатьох ненависть до нього. Цій новині

всі православні, католики, аріанці зраділи. Катаржина Люб’єнецька, мати богослова

Станіслава, яка могла знати Немирича особисто, не без задоволення написала:

«Рукою селянина Бог швидко вчинив справедливість… Це йому не допомогло, хоча

і став русином». Умови Гадяцької угоди, головним автором яких він був, ніколи так і

не набрали чинності, а Україна врешті була поділена між Польщею та Росією.

Негативна репутація Немирича не змінювалася протягом трьох століть. Коли

Радянський Союз в другій половині ХХ століття підкорив Польщу та Україну, його

особистість переглянули польські та українські дисиденти, котрі показували його як

раннього прибічника польсько-української співпраці у відповідь зростаючій загрозі

Росії. Однак і по сьогоднішній день він залишається суперечливою особистітю.

Можливо, причиною цьому слугує те, що були забутими його відступництво, його

аріанське релігійне членство та захист Польського Братства.

Юрій Немирич та його дружина Ельжбета Слупецька (пом. 1660), мали трьох

дітей. Їхній син Томас, під час навчання в Кісієліні, зламав карк і помер. Його дочка

Барбара одружилася із арійським дворянином та меценатом Чарківської церкви

Гієронімом Гратусом Москоржовским (1627–1660 рр). Після його смерті вона вдруге

259

одружилася із Марціяном Чапліч, котрий 1661 року для того, що залишитися в Польщі

став римо-католиком. Невідомо чи Барбара також перейшла в цю релігію. Другий

син, Теодор (1648–1700), після смерті батьків був вихований дядьком як унітарин,

та разом з ним залишив Польщу 1664 року. 1668-го він повернувся до Польщі та

керував тим, що залишилося від його спустошених володінь. Він був улюбленцем

Яна Казимира Васа та наступного короля Міхала Корибута Вишневецького. Так як

і батько, Теодора багато разів обирали членом парламенту, але це не привело його

до високого посту. Повертаючись в Польщу, він офіційно перейшов у православ’я.

Однак ходили чутки, що він зустрічався зі своєю двоюрідною сестрою Мар’яною

Немиричівною для того, щоб «разом практикуватися у єресі». Можливо, вони були

останніми аріанцями на Волині. Теодор помер, заливши по собі дві дочки, які були

римо-католичками.

Документи про сім’ю Немирича були знищені 1944 року разом із його домом

у Варшаві.

 Стаття Казимира Бема

Авторське право на всі матеріали належить Історичному Товаристві

унітарних універсалістів (ІТУУ) 1999–2007

«Хоча деякі дослідники вбачають у ньому лише кар’єриста та багаторазового

зрадника, який керувався виключно власними класовими інтересами, інші показують

Немирича як вісника сучасних федералістичних концепцій, які завжди на перше

місце ставили інтереси його української батьківщини».

Польський біографічний словник. – Том 22. – Вроцлав, 1997. – С. 816.

[74] BOHDAN KHMELNYTSKY

«In 1648 the outbreak of the Cossack Revolt under Bohdan Khmelnytsky signaledthe beginning of the end for the Polish-Lithuanian Commonwealth. The Cossacks, many

of whom descended from people who had fled from serfdom, led a rebellion of Ukrainianserfs against their Polish-cultured feudal overlords. This uprising was catastrophic for the

population of the Ukraine generally, but especially disastrous for Jews and Arians, who

were viewed as connected with the noble oppressors».

[74] БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

«В 1648 році повстання козаків під орудою Богдана Хмельницького сигналізувало

про початок кінця польсько-литовського гніту. Козаки, багато з яких були кріпосними

втікачами, очолювали боротьбу українських кріпосних проти їхніх польських

власників-феодалів. Повстання мало катастрофічні наслідки для українського

населення загалом, але особливо згубним воно стало для євреїв та аріан, яких

зараховували до числа тих, хто був зв’язаний зі шляхетськими гнобителями.»

[75] http://www.answers.com/topic/george-ii-r-k-czi,

George II Rakoczi

«On ascending the throne (October 1648), his first thought was to realize his father’s

Polish ambitions. With this object in view, he allied himself, in the beginning of 1649, with

260260

the Cossack hetman, Bohdan Khmelnytsky, and the hospodars of Moldavia and Wallachia

(Vasile Lupu and Matei Basarab). It was not, however, until 1657, as the ally of Charles X

Gustav, that he led a force of 40,000 men against the Polish king, John Casimir in the third

part of Second Northern War (1655-1660), also known as The Deluge.

He took Cracow and entered Warsaw with the Swedes, but the moment his allies

withdrew the whole scheme collapsed. In July 1657, his forces were defeted by the Polish

army in the battle at Czarny Ostr.w, and it was only on the most humiliating terms that the

Poles finally allowed him to return to Transylvania».

This article incorporates text from the Encyclopеdia Britannica Eleventh Edition

 Editors: Hugh Chisholm in London, Franclin Henry Hooper in New York City

 Published: 1910–11.

[75] Юрій Ракоці

«Коли вступав на трон (жовтень 1648 р.), його першою думкою було розуміння

батькових амбіцій щодо Польші. Із цим на думці він на початку 1649 року уклав

союз із козацьким гетьманом Богданом Хмельницьким і «господарями» Молдавії

та Валахії (Василем Лупулом та Матеєм Басарабом). Однак нічого не відбулося

до 1657 року, коли його союзником став Карл Густав, який під час третьої частини

Другої Північної війни (1655–1660 рр.), також відомої під назвою «Потоп», вів проти

польського короля Яна Казимира сорокатисячне військо.

Зі шведами він взяв Краків та ввійшов у Варшаву, зазнав краху, коли його

союзники відкинули весь план. У липні 1657 року його військо було розгромлене

польською армією на території Чорного Острова (Czarny Ostr.w), і лише з найбільшим

приниженням поляки дозволили йому повернутися до Трансильванії».

Ця стаття включає текст із 11 видання енциклопедії «Британіка»

Видавці: Х’ю Чішольм в Лондоні та Франклін Генрі Хупер в Нью-Йорку

Рік видання: 1910–11 рр.

[76] http://www.malbork.pl/en/index.php?option=content&task=view&id=166&Itemid=0&limit=1&limitstart=3

Офіційний сайт Мальбурга

«Once again the castle was used as a prison when, during the war with the Cossacksin the mid-17th century, for nearly three years some … Ivan Bohun had been kept here

before he was finally brought to the Polish court martial and was shot for betrayal toenemies».

[76] «Ще раз замок був використаний як в’язниця під час війни з козаками в

середині ХVІІ століття, протягом приблизно трьох років тут тримали … Івана

Богуна, перед тим, як його врешті віддали під військовий суд Польші та розстріляли

за зраду».

[77] http://mek.oszk.hu/02100/02114/html/113.html

Сайт некомерційної Асоціації Угорської електронної бібліотеки (non-profit

Association for the Hungarian Electronic Library). Керівник відділу Іштван Молдован

(Istvan Moldovan)

261

Стаття без автора:

«Rakoczi avait eu connaissance, au cours de l’ete de 1648, du soulevement des

cosaques de Pologne. Il percut immediatement en eux un allie potentiel et, peut-etre pour

la premiere fois de sa vie, il prit lui-meme l’initiative de contacter le chef des cosaques.

Le hetman Bogdan Khmelnytsky – invoquant la memoire d’Etienne Bathori qu’il adulait

– lui promit son aide. Mais Georges Ier Rakoczi ne put lire sa belle lettre car il mourut le

11 octobre 1648. Il laissa a ses fils Gyorgy et Zsigmond la tache de realiser ses projets.

L’heritier du trone de Transylvanie fut l’aine de ses fils, Georges II Rakoczi».

[77] «Влітку 1648 року Ракоці дізнався про повстання польських козаків. Він

відразу побачив у них потенційних союзників і, можливо, вперше у житті сам взяв

ініціативу сконтактуватися із козацьким гетьманом. Гетьман Богдан Хмельницький

– пам’ятаючи про Стефана Баторія, яким на той час захоплювався – пообіцяв

допомогти. Але Джордж (Юрій) І Ракоці не зміг прочитати його листа, тому що

помер 11 жовтня 1648 року. Завдання здійснити цей план він залишив своїм синам

Джорджу (Юрію) та Зигмунду. Трон Трансильванії успадкував старший із його синів

Джордж (Юрій) ІІ Ракоці»

[78] http://www.byegm.gov.tr/YAYINLARIMIZ/kitaplar/histoire-turquie/c_18.htm

«Durant le Grand-Vizirat de Koprulu Mehmed Pacha, le Khan de Crimee, Mehmed

Giray infligea, a la bataille de Konotop (12 juillet 1659), une terrible defaite a l’armeerusse, commandee par le prince Troubetskoi, qui y perdit la vie ainsi que 120.000 hommes.

50.000 soldats de l’armee russe furent faits prisonniers. A cette epoque, deux grands

Etats de l’Europe oriantale, la Russie et la Pologne versaient un tribut annuel au Khan deCrimee».

Histoire abregee de la Turquie. Depuis les origins a l’avenement de la

Republique YILMAZ OZTUNA/ DIRECTION GENERALE DE LA PRESSE ET DE

L’INFORMATION

[78] «Коли Великим візиром був Копрюлю Мехмед Паша, кримський хан

Мехмед Гірей у битві під Конотопом (12 липня 1659 року) наніс величезний удар

російському війську під командуванням князя Трубецького. який втратив таким

чином 120 000 вояків.

50 000 солдатів російської армії було взято в полон. В цей період дві великі країни

Східної Європи, Росія та Польща, платили щорічну данину кримському хану».

Уільмаз Остуна «Коротка історія Туреччини. Від початків до постання

республіки», ЗАГАЛЬНА ДИРЕКЦІЯ ПРЕСИ ТА ІНФОРМАЦІЇ

[79] http://www.aboutturkey.com/turkey/history/Ottoman_Sultans/SULTAN_

MEHMED_IV.shtml,

«He restored the financial regulations, he recaptured the island of Limni, Bozcaadaand Imros from the Venetians in 1657. He defeated the Russian Army in Konotop (1659)

and he repressed the revolt of Erdel Prince Rakochi».

SULTAN MEHMED IV (1648–1687) By Ottoman

Feb 5, 2007, 08:07

262262

[79] Він відновив фінансове управління, 1657 року відвоював у венеціанців

острів Лімні, Бозцаду та Імрос. Він завдав поразки російській армії під Конотопом

(1659 р.) і придушив повстання ердельського князя Ракочі.

Оттоман «Султан Мехмед IV (1648–1687)», 5 лютого 2007 р.

[80] http://www.ozturkler.com/data_english/0003/0003_12_11.htm

«The teacher of the Old Koprulu was Murad IV. He tried to imitate that ruler and

he imitated him as much the same with all his oppression that he had imposed before.

He had shed blood. However, he eradicated the problem of anarchy. He went to Erdel

and extirpated the anarchy in this region. Then, he advanced towards the Bandits in the

Anatolia. The Crimean Khan Mehmed Giray had won the victory of Konotop in the west

of Cernigov. 120.000 Russian soldiers had died in the battlefield and 50.000 Russians were

taken prisoners by the Turks. The chief commander, Prince Trubeckoy and all his retinues

were among the dead».

[80] «Вчителем Старого Корпюлю був Мурад IV. Він намагався імітувати того

правителя, і робив це дуже добре, з усім своїм гнобленням, яке показував раніше. Він

проливав кров. Однак викорінив проблему анархії. Він пішов до Ерделя та знищив

анархію в цьому регіоні. Потім рушив на бандитів Анатолії. Кримський хан Мехмед

Гірей переміг під Конотопом на захід від Чернігова. 120 000 російських вояків померло

на полі бою та 50 000 росіян було взято турками в неволю, головнокомандувач князь

Трубецкой та весь його почет були вбиті».

[81] http://www.oldandsold.com/articles11/slavic-europe-11.shtml,

«On August 15, Khmelnytsky died, thus removing for a time the Cossack peril. Finally,

Brandenburg was detached from the Swedish alliance by the compact of Wilawa, releasing

the Elector from the obligation of doing homage to the Polish Crown for East Prussia.The

Cossack officers, accustomed to boundless licence under the loose Polish rule, had already

begun to chafe at the more stringent discipline of the Moscovites ; and, on the death of

Khmelnytsky, they elected as their Hetman a Lithuanian gentleman, Wyhowski, who

concluded with the Republic the compact of Hadziacz (Sept. 11, 1658). By this compact,

the palatinates of Braclaw, Kyiv and Chernigov were created into a semi-independent

principality, under Polish suzerainty, with Wyhowski as its first ruler; a general amnesty

was proclaimed ; and the Metropolitan of Kyiv and his diocesans were recognised de jure

as Polish senators. But the rank and file of the Cossacks, together with the orthodox clergy,

opposed the arrangement; and, though Wyhowski routed them and their Moscovite allies

at the bloody battle of Konotop (July 8, 1659), he was ultimately obliged to resign the

Hetmanship and retire to Poland».

John Casimir And The Cossacks, 1648–1669

(Originally Published 1908)

[81] «15 серпня помер Хмельницький, таким чином відпала на певний час загроза

з боку козаків. Бранденбург був від’єднаний від шведського союзу Вілавським

пактом, звільняючи Електора від зобов’язання шанувати польську корону за Східну

263

Прусію. Козацькі ватажки, які звикли до безмежної свободи дій у Польщі, вже почали

гніватися на сильнішу дисципліну Московитів та після смерті Хмельницького обрали

гетьманом литовського дворянина Виговського, який уклав із республікою Гадяцьку

угоду (11 вересня 1658 року). Згідно з цією угодою, палатинати Брацлавиа Києва

та Чернігова створили напівнезалежне князівство під польським сюзеренітетом,

із Виговським у ролі першого керівника; було проголошено загальну амністію;

Митрополит київський та його єпископи були юридично визнані польськими

сенаторами. Але ряди та колони козаків разом із православним духовенством були

проти умов; хоча Виговський і керував ними та їхніми московітськими союзниками

у кривавій битві під Конотопом (8 липня 1659 року), зрештою, він був змушений

відмовитися від гетьманської булави та виїхати до Польщі».

«Ян Казимир та козаки, 1648–1669 рр».

Вперше опубліковано 1908 р.

[82] Магочі Пол. Історія України:

С. 220–221

«Наступник Хмельницького, гетьман Іван Виговський, обрав польську орієнтацію.

Виговський був обраний гетьманом старшиною 1657 року, але йому

відразу кинули виклик козаки із Запорозької Січі. Причина була проста. Навіть

загальноповажаний Хмельницький отримав свій революційний старт внаслідок того,

що пішов на Січ та був обраний його членами на посаду гетьмана. Таким чином, коли

Виговський підходив до Січі, маючи справу безпосередньо із старшиною, запорожці

повстали. Повстання під проводом Якова Барабаша, що приєдналося до полтавських

козаків, ватажком яких був Мартин Пушкар, мало підтримку московитів.

 Наприкінці Виговський був здатен придушити заколоти запорожців та їх

союзників, хоча і залишився вільним від впливу московського втручання в козацькі

справи. Не розриваючи повністю зв’язок із царською владою, в жовтні 1657 року він

підписав угоду зі шведами (в Корсуні), яка обіцяла створення незалежної козацької

держави, котра включала б в себе Галичину, Волинь та східноукраїнські землі.

Коли шведський союз не зміг дати конкретні результати, і коли стало зрозуміло,

що Москва надасть свою підтримку козацьким повстанням проти старшини,

Виговський, дослухаючись до поради свого відомого радника Юрія Немирича.

вирішив знову укласти домовленність з поляками. Немирич був руським магнатом,

який перед 1648 роком перейшов у протестанство та став одним із інтелектуальних

наставників протестанства в Польщі. В результаті. він служив у Польській армії

проти Хмельницького, а потім сприяв виборам протестанського короля на польський

трон, із Трансильванії чи Швеції. Зрештою, 1657 року Немирич пішов на службу до

гетьмана Виговського, і невдовзі після цього повернувся до православ’я».

С. 224–225

«На жаль, для прибічників плану (Гадяцької угоди – перекл.), проблема

напівнезалежних запорозькихх козаків не була розв’язаною, оскільки в кращому

випадку лише декілька представників козацької еліти могли стати дворянами.

Набагато важче було побороти успадковану ворожість до Польщі, яка поширилась

між великою кількістю українського населення, яке ще досі пам’ятало війни часів

264264

Хмельницького. Зрештою. позбавлені виборчих прав, запорожці втратили довіру до

гетьмана Виговського та продовжили дивитись на Москву, яка в будь-якому разі не

збиралася приєднатися до Гадяцької конфедерації. Таким чином, Гадяцький Союз

помер мертвонародженим.

 Незважаючи на поразку, Гадяч заслуговує на увагу через дві причини. Це була

перша спроба розв’язати проблему «українець-русин» загалом в рамках Польщі.

Мало того, це було використано пізнішими захисниками Польщі як приклад нібито

толерантної природи Польщі. Більш важливим є те, що Гадяч показав, наскільки менш

зацікавленим був керівний соціальний прошарок України у здобутті незалежності

для їхньої батьківщини, ніж в утриманні та розширенні власних соціальних та

політичних привілеїв на території держави. Якби їхні власні інтереси не могли

просуватися в Польщі, тоді, можливо, пропозиція московитів була б кращою. По

суті, весь період Руїни в українській історії можна розглядати як час, коли козацька

старшина постійно пересувала васальну залежність від Польщі до Москви, а іноді

навіть до Османської імперії в спробах знайти сильного союзника, який гарантував

би власну роль лідера в українському суспільстві. Однак у старшини на перешкоді

стояло дві сили: 1) уряди Польщі та Москви, кожен з яких мав свої думки на рахунок

того, як треба керувати «периферійними» землями на території; 2) запорозькі козаки

нижчого ешелону та селяни, які від початку протистояли ідеї заміни правління

польською чи полонізованою руською аристократією на правління «власною», але

не менш пригноблюючою козацькою аристократією».

Анархія. Руїна та поділ України

Протягом цієї ери безперервної громадянської війни та іноземного втручання

козацька старшина мала недостатньо контролю над подіями. Запропонований

Гадяцький Союз, приміром, розглядався Москвою як декларація війни, і навесні

1659 року цар Олексій послав на Україну стотисячну армію. Хоча московити й були

розбиті під Конотопом (8 липня 1659 р.) обєднаним польсько-татарсько-козацьким

військом, позиція гетьмана Виговського не поліпшилася. Повстання, особливо на

Лівому березі та на Запоріжжі, яким керували козаки, незадоволені пропольською

орієнтацією старшини, призвели до звільнення Виговського у вересні 1659 року».

Paul Robert Magocsi «A History of Ukraine», University of Toronto Press, Toronto,

1996.

Магочі Пол Роберт. Історія України. – Торонто: Юніверсіті Прес, 1996.

265

ДОЛІ, ПОВ’ЯЗАНІ З УКРАЇНОЮ

Українець і єврей, білорус і молдаванин, шотландець і росіянин, поляк і німець

– доля пов’язала з Україною людей найрізноманітніших національностей. Хтось

народився тут, а іншого на нашу землю привели вигадливі й так мало передбачувані

життєві стежки. Як для доброї матері й батька дорога кожна дитина, так і держава

та народ мають дорожити й пишатися кожним своїм сім’янином. В.Хавкіна і

Д. Самойловича об’єднує не тільки народження на українській землі, їх єднає

подвижницьке служіння людству.

Важко щось додати до слів знаного француза про Данила Самойловича… Можна

лишень уявити, скільки б ще міг зробити для науки і здоров’я людей цей мужній

вчений, якби не такі тодішні правителі.

[83] http://www.asm.org/ASM/files/CCLIBRARYFILES/FILENAME/0000000248/

530787p366.pdf

Лютцкеранд Едіт, Жохнович Кароль, «Вальдемар Хавкін: першовідкривач

вакцини проти холери»:

«Більшість американців, які могли б відразу відповісти на запитання, як звати

вчених, які побороли поліомієліт, сказ, які змогли б за кілька секунд пригадати ім’я,

аналогічно пов’язане із сифілісом, жовтою гарячкою та малярією, можливо, зайшли

б у безвихідь, якби в них запитали про людину, яка винайшла вакцини проти двох

із найсмертельніших епідемічних хвороб – холери та бубонної чуми. Це Вальдемар

Мордекал Хавкін (1860–1930), якого королева Вікторія назвала кавалером Індійської

Імперії за його службу цій країні і якого лорд Джозеф Лістер назвав «рятівником

людства». У 1920–30 рр. Синклер Льюіс («Арроусміт») та А. Дж. Кронін («Цитадель»)

згадували його ім’я. Сьогодні важко знайти в цій країні когось, хто чув про нього.

…Рано зацікавлений в протозоології, він написав студентську роботу для свого

викладача та ментора Іллі Мечнікова. У роботі розповідалося про Астазію ocellata,

і вона була настільки хорошою, що через чотири роки її надрукували в «Аналах»

Інституту Пастора».

[84] http://www.nlm.nih.gov/hmd/manuscripts/ead/haffkine36.html

Archives and Modern Manuscripts Program, History of Medicine Division

Processed by John P. Rees; Processing Completed 2005

Encoded by John P. Rees

Biographical Note:

«The son of a Jewish schoolmaster, W. M. Haffkine (born Volodymyr Aaronovich

Havkin) was born in the prosperous Black Sea port of Odessa. He entered the Faculty of

Natural Sciences in the University at Odessa and completed his studies in 1882 with a

dissertation on Zoology.

He became the curator of the Zoological Museum in Odessa, but was arrested as a

member of a Jewish self-defence organisation after the assassination of Tsar Alexander.

266266

Released after a trial, he left for Switzerland in 1888 and worked as an assistant at the

Geneva medical school for a year.

In 1889 he moved to Paris and started working at the Pasteur Institute where his initialwork focused on producing a cholera inoculation. He produced an attenuated form of thebacterium by exposing it to blasts of hot air. A series of animal trials confirmed the efficacy

of the inoculation. In July 1892, Haffkine performed his first human test, on himself.

During the Indian cholera epidemic of 1893, he travelled to Calcutta and introduced hisnew prophylactic inoculation. After initial criticism by the local medical bodies, it was

widely accepted.

Haffkine came to Bonbay at the outbreak of the plague epidemic in Bombay in

October 1896. He improvised a laboratory in the Grant Medical College and set to work

on preventive and curative measures. A curative serum was tested in four months, but was

found to be unreliable; emphasis moved to a preventive vaccine using dead bacteria. A form

useful enough for human trials was ready by January 1897, and tested on volunteers at the

Byculla jail the next month. Use of the vaccine in the field started immediately.

Recognition followed quickly. The Aga Khan provided a building to house Haffkine’s

«Plague Research Laboratory» and other prominent citizens of Bombay supported his

researches. However, the medical community was not very sympathetic towards him. In

1902 the vaccine apparently caused nineteen cases of tetanus. An inquiry commission

indicted Haffkine, who was relieved of his position as Director of the Plague Laboratory.

A review of the commission’s report by the Lister Institute in England overturned this

decision, putting the blame squarely on the doctor who administered the injections, and

exonerated Haffkine.

Haffkine returned to France and settled in Boulogne-sur-Seine, and occassionally

wrote for medical journals. In 1925, when the Plague Laboratory in Bombay was renamed

the «Haffkine Institute», he wrote that «…the work at Bombay absorbed the best years of

my life…». He revisited Odessa in 1927, but could not adapt to the tremendous changes

after the revolution. He moved to Lausanne in 1928 and remained there for the last two

years of his life».

References:

http://theory.tifr.res.in/bombay/persons/wm-haffkine.html

http://encycl.opentopia.com/term/Waldemar_Haffkine Encyclopedia Judaica (1971)

[84] Apхіви та програма Сучасних манускриптів, Історія відділу медициниОпрацьовано Джоном П. Ріс; Опрацювання завершене 2005 року.

Закодовано Джоном П. Ріс

Запис із біографії:

«Син єврейського шкільного вчителя, В. М. Хавкін (народж. Володимир

Ааронович Хавкін) народився у чорноморському порту Одесі. Він вступив на

факультет природничих наук Одеського Університету й закінчив навчання 1882 року

з дисертацією із зоології.