Текст книги "Імена твої, Україно"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 21 страниц)

Авторське право © «Український Щотижневик» («Ukrainian Weekly»), 20 липня

1997 р., № 29, том LXV

[59] http://www.jewwatch.com/jew-crime-mob.html

Friedman interviewed a well-known Jewish gangster in Miami, known to his

associates as «Tarzan». His real name is Ludwig Fainberg. He came to the United States

from Ukraine, a country whose natives have traditionally hated the Jews, for very good

reasons. Fainberg is not a religious Jew, but he certainly is very Jewish, the kind of Jew

the real Ukrainians instinctively despise. But was Fainberg persecuted in Ukraine? Hardly.

Friedman reports:

«To … [Fainberg] being Jewish simply meant having certain privileges. ‘Jews were

the richest people in town,’ he told me. ‘Jews had cars, Jews had money, Jews lived in nice

apartments. We were comfortable. My mother had nice clothes and jewelry. We took a

vacation once a year to Odessa, a stunning city with a boardwalk and gorgeous beaches. It

was filled with mobsters and entertainers. It was a city with a Jewish flavor.

Fainberg is describing his life as a Jew in Ukraine in the 1960s and 1970s at the height

of the supposed persecution of Jews by the communist regime. There was persecution,

all right, but it was the Ukrainians who were persecuted by the Jews, not the other way

around.

The same story is told by other Jewish gangsters. Marat Balagula, the Jewish

godfather of organized crime who succeeded Evsei Agron in New York after the latter was

assassinated, also came from Ukraine. He told Friedman:

Jews had some of the best positions in the country, They were the big artists, musicians

– they had big money.

The Soviet government did crack down on dissidents of all races, of course, and

this included those Jews who tried to undermine the government’s policy in the Middle

East because they considered it pro-Arab, just as it included Ukrainian nationalists and

other ethnic separatist groups. But it did not include members of the Jewish organized

crime gangs, who were not dissidents. The Jewish criminals – and the Jews generally

– were happy with the situation in the Soviet Union, because it allowed them to exploit the

Russians and the Ukrainians. They already were living high on the hog in the Soviet Union

when their Jewish kinsmen in the United States opened the border to the Promised Land

for them, and they seized the opportunity to live even higher on the hog.

The collapse of communism made things worse for the real Russians and Ukrainians,

because it destroyed the order in their countries and allowed the Jews to run wild, plundering

238238

and pillaging at will. But it did not dampen the desire of many of them to come to the

United States and plunder and pillage even more. Friedman quotes Boris Urov, formerly

the chief investigator of major crimes for the Russian attorney general. Urov said:

It’s wonderful that the Iron Curtain is gone, but it was a shield for the West. Now

we’ve opened the gates, and this is very dangerous for the world. America is getting

Russian criminals. Nobody will have the resources to stop them. You people in the West

don’t know our Mafiya yet. You will. You will!»

«The Jewish Mob in America» by Dr. William Pierce

[59] Фрідман взяв інтерв’ю у відомого єврейського гангстера в Майямі, відомого

серед товаришів під прізвиськом «Тарзан». Його справжнє ім’я Людвіг Файнберг. Він

приїхав до Сполучених Штатів з України – країни, жителі якої традиційно ненавиділи

євреїв, і причини для цього були вагомі. Файнберг не є релігійним євреєм, але він,

очевидно, є дуже єврейським типом єврея, якого українці інстинктивно зневажають.

Але чи переслідували Файнберга в Україні? Навряд. Фрідман повідомляє:

«Для Файнберга бути євреєм просто означало мати певні привілеї. «Євреї були

найбагатшими людьми в місті», – сказав він мені. «Євреї мали автомобілі, євреї мали

гроші, євреї жили в зручних помешканнях. Нам було зручно. У моєї мами був гарний

одяг та коштовності. Раз на рік ми їздили на відпочинок до Одеси, приголомшуючого

міста із променадом та розкішними пляжами. Воно було наповнене бандитами та

естрадними артистами. Це було місто із єврейським присмаком».

Файнберг описує власне життя як життя єврея в Україні в 1960–70 роках – на

піку припущеної розправи над євреями комуністичним режимом. Звичайно, розправа

мала місце, але це була розправа євреїв над українцями, а не навпаки.

Таку ж історію розказали інші єврейські гангстери. Марат Балагула, єврейський

«хрещений батько» організованої злочинності, який замінив у Нью-Йорку Євсея Агрона,

після того як останнього вбили, також походить із України. Він сказав Фрідману:

«Євреї посідали одні із найкращих позицій в країні. Вони були великими

артистами, музикантами – вони мали великі гроші».

Звичайно, радянський уряд таки ламав протистояння дисидентів усіх рас,

враховуючи й тих євреїв, які намагалися підривати політику уряду на Середньому

Сході, тому що вважали його проарабським, а також беручи до уваги українських

націоналістів та представників інших етнічних сепаратистських груп. Але такі

дії з боку уряду не були спрямованими на членів єврейських банд організованої

злочинності, які не були дисидентами. Єврейські кримінали, та й євреї загалом,

були задоволені ситуацією в Радянському Союзі, тому що вона дозволяла їм

використовувати росіян та українців. Вони вже жили дуже добре в Радянському

Союзі, коли їхній єврейський родич у Сполучених Штатах відкрив кордон до

Обіцяної Землі, і вони отримали можливість мати ще вищий рівень життя.

Крах комунізму погіршив становище справжніх українців та росіян, тому

що знищив порядок у їхніх країнах та дозволив євреям вийти з-під контролю,

вчиняючи грабежі та мародерство, але це не придушило їхнього бажання приїхати

до Сполучених Штатів і навіть більше грабувати. Фрідман цитує Бориса Урова,

колишнього головного слідчого важливих злочинів для російського головного

прокурора. Уров сказав:

«Це дуже добре, що залізна завіса опустилась, але це був щит для Заходу. Тепер

ми відкрили ворота, і це є дуже небезпечним для світу. В Америку їдуть російські

239

кримінали. Ні в кого не стане сили їх зупинити. Ви, люди Заходу, ще не знаєте нашої

мафії. Але ви її пізнаєте! Пізнаєте!»

Доктор Вільям Пірс «Єврейський народ в Америці»

[60] http://www.questia.com/PM.qst?a=o&docId=58957385

Publication Information: Book Title: The Cambridge History of Poland: Fromthe Origins to Sobieski (To 1696). Contributors: R. Dyboski – editor, O. Halecki

– editor, J. H. Penson – editor, W. F. Reddaway – editor. Publisher: CambridgeUniversity Press. Place of Publication: Cambridge, England. Publication Year:

1950. Page Number: 502.

Інформація про публікацію: Назва книжки: «Кембриджська історія

Польщі: Від початків до Собєскі (до 1696р.). Редактори: Р. Дибоскі, О. Галекі,

Дж. Х. Пен сон, В. Ф. Реддевей. Видавець: Кембридж Юніверсіті Прес. Місце

видання: Кембридж, Англія. Рік публікації: 1950. Номер сторінки: 502.

«CHAPTER XXIII (A) THE REIGN OF JOHN CASIMIR: PART I, 1648–54

THE ELECTION

«The death of Ladislas IV took even his nearest family by surprise. His brother

John Casimir was just then in Styria on his way to Italy. He immediately turned back,

and sought to gain the support of the Emperor Ferdinand III for the succession. But his

younger brother Charles Ferdinand, Bishop of Wroclaw (Breslau) and Plock, became his

impassioned rival. The Interrex, the ruling primate, Matthias Lubienski, was old, sickly

and indolent, and the leadership of public affairs remained practically in the hands of the

Chancellor Ossolinski. This was highly favourable for John Casimir, as Ossolinski at once

took his side and tried to hasten the election in order not to let passions arise through a

prolonged agitation. At the beginning of July the Duke of Transylvania, George I Rakoczy,

announced the candidature of his younger son, Sigismundus, reckoning on the support

of the primate, of the Elector of Brandenburg and of the Queen of Sweden. When the

Diet of Convocation met on 16 July 1648, it appeared that Charles Ferdinand numbered

many more adherents than did his brother, while the factors on whose support the Duke

of Transylvania reckoned showed great reserve towards his son. In view of this Rakoczy

turned to dissident spheres in Poland and Lithuania, striving above all to win the favour

of their mighty leader, Prince Janusz Radziwill. At the same time he tried to enter into

relations with the representative of the Greek Orthodox gentry, Adam Kisiel, and with

the Hetman of the Ukrainian Cossacks, Bohdan Khmelnytsky, who had already raised an

insurrection against Ladislas IV. He succeeded in winning the Moldavian voyvode Lupul,

by promising a marriage between Sigismundus and Lupul’s daughter Roxanda. But the

death of George Rakoczy (11 October) considerably weakened this intrigue».

[60] «РОЗДІЛ XXIII (A) ПРАВЛІННЯ ЯНА КАЗИМИРА: ЧАСТИНА І,

1648–54 рр.

(а) ВИБОРИ

«Смерть Ладислава IV здивувала навіть його найближчу сім’ю. Його брат

Ян Казимир на той час був в Стирії по дорозі до Італії. Він негайно повернувся

240240

й почав шукати підтримку імператора Фердинанда ІІІ для успадкування. Але його

молодший брат Чарльз Фердинанд, єпископ Вроцлавський та Плоцький, став його

суперником. Інтеррекс, правляча верхівка, Матіас Любєнскі був старим, хворобливим

та бездіяльним, і лідерство в громадських справах практично належало Канцлеру

Оссолінському. Це було дуже вигідно Яну Казимиру, оскільки Оссолінський

відразу перейшов на його бік та намагався пришвидшити вибори, щоб не виникло

зайвого збудження в ході довгої агітації. На початку липня герцог Трансильванії

Джордж (Юрій) І Ракоці оголосив кандидатуру свого молодшого сина Сигізмунда,

розраховуючи на підтримку правителів, Електора Брандебургського та королеви

Швеції. Під час конвокації 16 липня 1648 р. виявилося, що у Чарльза Фердинанда

нараховувалось набагато більше прихильників, ніж у його брата, тоді як фактори,

на чию підтримку розраховував герцог Трансильванії, показали велику стриманість

у ставленні до його сина. Беручи це до уваги, Ракоці звернувся до відступницьких

сфер в Польші та Литві, передусім намагаючись заручитися підтримкою їхнього

сильного лідера князя Януша Радзивіла. Тоді ж він намагався вступити у відносини з

представником грецького православного дворянства Адамом Кисілем та з гетьманом

українських козаків Богданом Хмельницьким, який вже підняв повстання проти

Ладислава IV. Йому вдалося заручитися підтримкою молдавського воєводи Василя

Лупула, пообіцявши одружити сина Сигізмунда із дочкою Лупула Роксандрою. Але

смерть Джорджа (Юрія) Ракоці (11 жовтня) значно послабила цю інтригу».

[61] ВАСИЛЬ ЛУПУЛ

«Козацький гетьман також сподівався переманити суперника Польщі на захід,

Брандебург та навіть у Кромвельську протестантську Англію, щоб допомогти йому

розставити межі Польсько-Литовського королівства як федерації трьох рівносильних

держав – Польщі, Литви та України, якими мав би правити новий король Джордж

Ракоці із Трансильванії.

Спочатку ключем до цієї грандіозної схеми було Данубське князівство Молдавії,

куди Хмельницький із татарами пішов походом для того, щоб примусити молдавського

правителя Василя Лупула віддати дочку в жони синові гетьмана Тимошу. Врешті

весілля відбулося 1652 року, але лише після подальшого військового втручання

козаків, яке сколихнуло сусідню Валахію і Трансильванію та призвело до війни з

цими двома державами, а також до смерті Тимоша 1653 року».

Джерело: Магочі Пол Роберт. Історія України. – Торонто: Юніверсіті Прес,

1996.

241

«ЛЮДИНА ВЕЛИКОГО ДУХУ»

 Кревний обов’язок української науки – дослідити навдивовиж видатну

дипломатичну діяльність Петра Сагайдачного, бо ж підтвердження високого міжнародного

авторитету гетьмана є не тільки в Грушевського чи Костомарова. А ще

талант полководця, блискучого державного організатора, релігійного діяча, мецената

і навіть поета. А раптом вдасться ідентифікувати незнану досі похідну козацьку

пісню його, пісню, що в час найважчих випробувань кріпила душу людську?

[62] http://www.speakeasy.invisionzone.com/lofiversion/index.php/t8047.html

Sorobey, Ronald B. «Cossack Pirates of the Black Sea», Military History. June

2003.

Cossack Pirates of the Black Sea

«The daring exploits of the pirate Cossacks of the Black Sea protected Ukrainians

from the Turks, helped nation-building efforts and set swashbuckling traditions that still

live in the Ukrainian navy.

There were two reasons for the increasing size and boldness of those forays. First,

hundreds of Cossacks were returning from Polish service during the Muscovite dynastic

war commonly called the «Time of Troubles». With the re-establishment of civil authority

under the new Romanov dynasty, those unemployed Cossacks became a large manpower

reserve that could be utilized in major campaigns against the Turks.

The second reason was the election of Petro Konashevych Sahaidachny as hetman in

1613. Sahaidachny was a dynamic nobleman from the Halychyna region of the western

Ukraine. After studying at the Ostrih Academy, he quickly rose in the ranks and helped

lead successful raids against several Turkish strongholds along the western shore of the

Black Sea, including Varna (1606), Ochakiv (1607), Perekop (1607 and 1608), Kilia

(1609), Ismail (1609) and Akkerman (1609).

Unlike his predecessors, Sahaidachny realized that the Zaporozhian host could be more

than just a large band of mercenaries living on the fringes of the Polish Commonwealth.

They could also be the potential nucleus of a Ukrainian nation. By attacking Ottoman

targets, he hoped to obtain recognition and support from the European states opposing the

Turks in the Balkans and Eastern Europe. By 1618, the Zaporozhians were members of the

Anti-Turkish League. Sahaidachny even moved the official leader’s seat of power to the

old Ukrainian capital of Kyiv, and conducted a foreign policy that was nominally under the

Polish Crown’s authority, but for practical purposes was independent.

The two major campaigns of 1613 took the form of assaults on Kaffa and other Turkish

trading centers in the Crimea. After receiving news of the second raid, Sultan Ahmed I

dispatched a large fleet of galleys to block the mouth of the Dnieper near Ochakiv. Aware

that they would be at great disadvantage in a daytime engagement, the Cossacks kept their

chaiky just below the horizon until nightfall. At dusk, the chaiky under Sahaidachny’s

command advanced from the southwest with their masts lowered, riding only 21A.2

feet above the water, which made the flotilla virtually invisible to the Turks. With half

their crews rowing and the other half forming boarding parties, about 80 to 100 chaiky

surrounded the Turkish galleys around midnight. After a bloody but brief hand-to-hand

242242

battle, the Cossacks subdued the Turkish forces, freed the Ukrainian galley slaves and

seized any plunder or weapons they could find before firing the Turkish galleys.

[62] Соробей Рональд Б. Козаки-пірати Чорного моря // Воєнна історія. –

2003. – Липень.

Козаки-пірати Чорного моря

«Козаки-пірати Чорного моря захищали українців від турків, допомагали будувати

націю та встановили традиції, що й досі мають місце в українському флоті.

Було дві причини збільшення розміру та активності тих набігів. По-перше,

сотні козаків поверталися із польської служби протягом Московитської династичної

війни, відомої під назвою «Часи безладів». Із перевстановленням громадської влади

під новою династією Романова, ті ненаймані козаки стали великим запасом людської

сили, яка могла бути застосована у важливих походах проти турків.

Другою причиною було обрання гетьманом Петра Сагайдачного (1613 р.).

Сагайдачний був активним аристократом із Галичини, що на заході України. Після

навчання в Острозькій Академії він швидко зростав у рангах та допомагав вести

успішні напади на кілька турецьких укріплень вздовж західного узбережжя Чорного

моря, зокрема на Варну (1606), Очаків (1607), Перекоп (1607 та 1608), Kiлію (1609),

Ізмаїл (1609) та Аккерман (1609).

На відміну від попередників, Сагайдачний усвідомлював, що запорізьке військо

може бути чимось більшим, ніж просто великою групою найманців на окраїнах

Польші. Вони могли також бути потенційним ядром української нації. Атакуючи

османські цілі, він прагнув здобути визнання європейських держав, які вважалися

ворогами турків на Балканах та у Східній Європі. До 1618 р. запорожці були членами

антитурецького об’єднання. Сагайдачний навіть переніс офіційний осередок влади до

старої української столиці Києва й вів іноземну політику, що номінально перебувала

під керівництвом Польської Корони, але для практичних потреб була незалежною.

Під час двох основних походів 1613 року козаки нападали на Кафу та інші

турецькі торгові центри в Криму. Після повідомлення про другий напад Султан

Ахмед І відправив велику флотилію галер, щоб заблокувати гирло Дніпра біля

Очакова. Розуміючи, що напад вдень не принесе успіху, козаки тримали чайки за

горизонтом до настання ночі. У сутінках під керуванням Сагайдачного козацькі судна

з опущеними вітрилами виступили з південного заходу, пливучи на відстані лише

21A.2 футів над водою, що робило флотилію практично невидимою для турків…»

[63] http://209.85.129.104/search?q=cache:PjWlit3vtCgJ:en.wikipedia.org/wiki/

Khotyn+chotyn+battle+1621&hl=ru&ct=clnk&cd=1&gl=ua&client=firefox-a

«The battle, described by Waclaw Potocki in his most famous work Transakcja wojny

chocimskiej, marked the end of the long period of Moldavian Magnate Wars».

[63] «Ця битва, описана Вацлавом Потоцкі в його найвідомішій праці «Transakcja

wojny chocimskiej», позначила кінець довгого періоду Війн Молдовських Магнатів»

[64] http://www.kismeta.com/diGrasse/chocim_1673.htm,

243

Хотинська битва 1673 року

Нарис про польсько-турецькі відносини в середині XVII століття

«Збереження відповідних стосунків із Туреччиною було фундаментальною

метою зовнішньої політики Польського Королівства, а пізніше – Польсько-Литовського

Королівства. Від початку XV століття Польща вважала Туреччину загалом

дружньою, і плани були спрямовані на встановлення Османсько-Польського Союзу

(союз так і не з’явився). Був спільний кордон, інтереси часто збігалися, а жваві

торгові контакти підтримували хороші стосунки. Повільні зміни почали відбуватися

наприкінці XV століття, коли Туреччина почала контролювати Кримське ханство та

берег Чорного моря (з містами Кіліан та Біалогродем).

На Молдавію найбільше вплинула втрата цих міст, і таким чином цю країну

втягнули в польсько-турецькі інтереси, агресивні напади татарів (разом із

експансією турків у Європу) спричинили те, що Польща відчула загрозу. Це не

погіршило загалом добросусідські відносини між обома країнами. Туреччина була

заклопотана зміцненням своєї влади та експансії в Азію та Європу, і мала й без

того багато ворогів. Своєю чергою Польща не була причетна до «святої війни»

проти турків. Очікувалося, що будь-який такий тягар нестимуть поляки, а інші

європейські країни схилятимуться до того, щоб запропонувати лише пасивну

підтримку. Багато переваг від такої війни мало б бути для Габсбургів, які були

прямо задіяні у суперництві з турками через Угорщину. Останні Ягайли також

змогли підтримати дружні стосунки. Дружні договори (1533 р., 1553 р.) узгодили

те, що вони будуть друзями їхніх друзів та ворогами їхніх ворогів. Тепер часи

не збігалися з подіями. Отож, європейці й досі ставили інтереси своєї нації над

релігійним фанатизмом.

Період між Люблінською Унією та початком правління обраних королів

приніс фундаментальні зміни. Навіть Стефан Баторій, бажаючи звільнити рідну

Угоршину від правління турків, був достатньо обережним і створив великий союз

європейських наддержав та наполягав на їхній прямій участі в будь-якій війні

проти Османської імперії.

Його наступник Сигізмунд ІІІ Васа керував королівством у XVІІ столітті,

намагаючись зберегти відносини зі своїм сильним сусідом. На початку століття

він протистояв наміру Міхала Валєчна, який хотів зібрати Зідміоргрод, Валахію

та Молдавію в одну державу. Польща подбала про те, щоб зберегти вплив на цих

землях. Туреччина до цього ставилася з повагою, тому не пропонувала нових дій

проти цих земель.

Однак надалі відносини погіршилися. Із про-габсбурською політикою

Сигізмунда ІІІ з одного боку та з відбиванням нападів татарів на польські землі

з іншого, а також із козаками, які, нападаючи на турецькі землі, спричинили

погіршення відносин. Врешті це призвело до (перед очікуваним вторгненням

турків) до попереджувальних походів молдаванина Золкєвскі (похід закінчився

поразкою біля Цецори) і наступного 1621 року із вторгненням турків на територію

Польщі. Битва 1621 року під Хотином була, напевне, найбільшою битвою, яка

коли-небудь відбувалася в Європі. У ній взяло участь приблизно 170 000 солдатів

(разом зі слугами в таборі). Приблизно 55-тисячна сильна польсько-козацька

армія майже півтора місяця захищала оточений табір. Після цього османські

армії увійшли та затвердили угоди, за якими зберігався «status quo», що вже

існував. Найбільш абсурдна війна (загалом спрямована на те, щоб задовольнити

244244

амбіції малолітнього султана Османа ІІ) була начебто «п’янким напоєм» для досі

хороших польсько-турецьких відносин. Внаслідок цього відносини між тими

країнами погіршилися. Випробовування Туреччиною ситуації після і до смерті

Сигізмунда ІІІ було особистою ініціативою деяких турецьких чиновників (завдяки

військовій готовності королівства, відкритого «для кістки»), а плани погодження

Владислава VI та Турецької імперії, які складалися протягом 40 років, і які поляки

зустріли із нестримною силою і билися з ворогами доти, доки ті не згоріли, як на

сковорідці».

Подгородецькі Лежек. Хотинська битва 1673 року // Відомі битви поляків.

– Мада, 1997.

[65] http://www.speakeasy.invisionzone.com/lofiversion/index.php/t8047.html

«In 1621 the Zaporozhian Cossacks applied their martial skills to a strictly

land campaign. In April of that year, 16-year-old Sultan Osman II led a large army,

conservatively estimated as numbering 100,000 troops with 300 cannons, four elephants

as well as horses and camels, into southwestern Ukraine. His objective was to march

through Moldavia and destroy Poland. The Polish king, Zygmunt III Wasa, was only able

to send a 40,000-man army under the aging Lithuanian hetman Jan Karol Chodkiewicz,

and by the time he reached the fortified town of Khotyn (or Chocim) on the right bank

of the Dniester, about 5,000 of his troops had deserted. To bolster their forces at that

critical time, the Poles asked for Sahaidachny’s help, promising the Cossacks broader

representation in the Polish legislature, or Sejm, broader rights and protection of their

Orthodox religion. Sahaidachny agreed, and in the late summer of 1621 he led a small

detachment toward Khotyn from the north, while the main force approached from

the east. Along the way, Sahaidachny’s column was ambushed and he was among the

casualties, dying of his wounds at Kyiv on April 10, 1622. The leader of the eastern

Cossack host, Yakiv Borodavko, was ousted in a Cossack revolt and put to death on

September 12, 1621. The Turks seized this opportunity to negotiate a separate peace

with the Cossacks, but it failed–on September 20, 40,000 Cossacks arrived to assist the

Poles besieged at Khotyn.

By then, the Poles had barely been holding their own, thanks to well-prepared

trenches and a series of spoiling forays by their infantry and 8,000 husaria, or heavily

armored shock cavalry. During one determined assault, the Turks managed to break

through the Polish defenses, only to be driven from the fortress by a counterattack by

Chodkeiwicz at the head of three regiments of husaria and one of light cavalry. In that

critical fight, the aged, ailing Chodkiewicz had to transfer command to his lieutenant,

Stanislaw Lubomirski. He died soon after, on September 24.

At that point, the Turks were as exhausted as the defenders, while the Cossacks

were relatively fresh and full of fight. During one of their reprisal raids they penetrated

the Turkish camp, seizing several artillery pieces and other supplies before retiring

and settling in on the left flank of the Polish defenses. The Turks launched their final

major attack on September 28, and by October 3 Osman II was admitting that his

campaign was a failure, having lost 30,000 troops in combat as well as from disease,

starvation and desertions. On October 9, he signed a peace agreement with the Poles

and withdrew. After returning to Istanbul, Osman II initiated reforms in the Turkish

245

army that would have included the dissolution of the janissary corps. The janissaries

moved first, however, overthrowing the young reformer on May 19, 1622, strangling

him in his own dungeon the next day and establishing his uncle, the more traditionalist

Mustapha I, as sultan.

 Zygmunt did not keep all his promises to the Cossacks. Although 6,000 more of

them were registered for representation in the Sejm in 1625, the Poles failed to pay their

military expenses and the Treaty of Khotyn’s terms prohibited the Cossacks from raiding

the Crimean Khanate and the Black Sea coast. In spite of that, following Sahaidachny’s

death his successors, Olifer Holub and Michael Doroshenko, led further naval campaigns

until the end of 1624».

Cossack Pirates of the Black Sea By Ronald B. Sorobey

[65] «1621 року Запорізькі козаки застосували власні мореплавські здібності

в суто наземних походах. У квітні того року 16-річний султан Осман ІІ вів на

південнозахідну Україну велику армію, яка за консервативними підрахунками

налічувала 100 000 війська із 300 гарматами, чотирма слонами, а також кіньми

та верблюдами. Його метою було пройти через Молдову та знищити Польщу.

Польський король Зигмунд ІІІ Васа міг послати лише сорокатисячну армію під

керуванням літнього литовського гетьмана Яна Карола Ходкевича, і до того часу,

як він дійшов до укріпленого міста Хотина на правому березі Дністра, втікло 5

000 його війська. Щоб зміцнити військо в той критичний час, поляки попросили

допомоги у Сагайдачного. Обіцяючи козакам розширити їхнє представництво

у законодавчому органі Польщі, або в Сеймі, більше прав та захист їхньої

православної релігії. Сагайдачний погодився та наприкінці літа 1621 року привів

із півночі до Хотина невеличкий військовий загін, якраз тоді, коли основне військо

наближалося зі сходу.

Дорогою війську Сагайдачного влаштували засідку, його поранили, і гетьман

помер від ран у Києві 10 квітня 1622 року. Керівника східного козацького війська

під час козацького повстання вигнали і вбили 12 вересня 1621 року. Турки шукали

можливість домовитися про мир із козаками, але не змогли – 20 вересня 40 000

козацького війська прибуло до Хотина, щоб допомогти оточеним полякам.

 Доти поляки ледве трималися завдяки добре підготовленим ровам та

грабіжницьким набігам піхоти та восьмитисячної гусарії – о добре озброєної

ударної кавалерії. Протягом однієї атаки турки змогли пробитися через оборону

поляків, однак потім іх вигнала з фортеці контратака Ходкевича, який головував

над трьома полками гусарії та одним полком легкої кавалерії. У тій критичній битві

хворий Ходкевич був змушений передати командування лейтенанту Станіславу

Любомирскі. Невдовзі, 24 вересня, гетьман помер.

Тоді турки, захищаючись, були виснажені, а козаки були відносно свіжими та

готовими до битви. Під час одного із набігів вони проникли всередину турецького

табору й забрали дещо з артилерії та іншого оснащення, перед тим як відійти та

осісти на лівому фланзі польського захисту. Турки розпочали останню, головну

атаку 28 вересня і вже до 3 жовтня Осман ІІ визнав, що його похід був помилкою,

внаслідок якої було втрачено 30 000 війська як у битві, так і через хворобу, голод

та дезертирство. 9 жовтня він підписав мирну угоду з поляками та відійшов. Після

повернення до Стамбула Осман ІІ розпочав реформи в турецькій армії, які мали

влючити розпуск військ яничар. Однак яничари 19 травня 1622 року скинули

246246

молодого реформатора, посадили його у власну в’язницю й призначили султаном

його дядька, більшого традиціоналіста Мустафу І.

Зигмунд не дотримався всіх обіцянок, що їх дав козакам. Хоча ще 6 000 козаків

було зареєстровано для представництва в Сеймі 1625 року, поляки не оплатили

військові витрати, а угода, що базувалася на умовах, укладених в Хотині, не дозволяла

козакам нападати на Кримське ханство та берег Чорного моря. Незважаючи на це,

після смерті Сагайдачного його наступники Олівер Голуб та Михайло Дорошенко

керували подальшими навалами до кінця 1624 року».

Соробей Роналд Б.,«Козаки-пірати Чорного моря»

[66] http://www.ukrweekly.com/Arhive/1999/189914.shtml

Turning the pages back…

May 3, 1653

«From the age of 17, Kysil served in the Polish Commonwealth’s military. He

fought in battles against the Tatars and Turks, as well as a number against Muscovy and

Sweden. He carried particular distinction at the Battle of Khotyn (1621). He witnessed

powerful Zaporozhian Kozak armies, led by Hetman Petro Konashevych– Sahaidachny,

fight against Moscow and the Ottomans. Rising quickly through the ranks of the army

and into the commonwealth’s diplomatic service, Kysil earned a reputation as a skillful

negotiator. In 1629 he was sent by King Zygmunt III to the Kyiv Church Synod called to

reconcile the Orthodox and Uniate Churches that nonetheless ended in failure».

Source: «Kysil, Adam,» Encyclopedia of Ukraine, Vol. 2 (Toronto: University of

Toronto Press, 1988); Frank Sysyn, «Between Poland and the Ukraine, 1600–1653»

(Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1985).

Copyright © The Ukrainian Weekly, May 2, 1999, No. 18, Vol. LXVII

[66] Гортаючи сторінки назад…

3 травня 1653 року

«Із 17 років Кисіль служив у війську Польського королівства. Він брав участь у

битвах проти татар та турків, а також в деяких битвах проти московітів та шведів.

Він особливо відзначився у битві під Хотином (1621 р.), був свідком того, як сильні

козацькі війська під керівництвом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного билися

проти московитів та османів».

Джерело: Кисіль Адам // Українська Енциклопедія. – Том 2. – Торонто: Юніверсіті

Прес, 1988.

Сисин Френк. Між Польщею та Україною, 1600–1653 рр. – Кембридж, Масс.:

Гарвард: Юніверсіті Прес, 1985.