Текст книги "Імена твої, Україно"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц)

Панамського каналу. Тоді йшлося, що республіка

Нова Гранада згідна на виключне право будівництва

сухопутного і водного переходу через Панамський

перешийок. Комунікації з пересадками й митом за

проїзд передаються на 45 років. Республіка залишає

собі тільки 1 % від каналу і 2 % від інших комунікацій.

А сам канал вдвічі скоротить шлях навколосвітніх

шляхів кораблів. Канал могла б збудувати російсько-

американська компанія.

93

Від царських чиновників надійшла делікатна відмова:

дорогувато, грошей шкода, ризики є…

А в 1855 році сплеснуть руками: хто ж міг передбачити,

що заснована 1849 року в Нью-Йорку «Компанія

Панамської залізниці» вже в 1855 році почне

отримувати 100 відсотків прибутку від вкладених коштів

і матиме фантастичний зиск.

…Похитуючись на легких хвилях, багато пройде

ко раблів Панамським каналом до наших часів.

29 жовт ня 2003 року в Російському університеті

дружби народів Ана Крістель Лаос Гарсіа захищатиме

випускну роботу бакалавра «Отношения Перу и

России на новом историческом этапе» (научный руководитель

– д. и. н., проф. Марчук Н. Н., зав. кафедрой

– к. и. н., проф. Денисенко В. С.).

Серед іншого, про історію держави там будуть

і такі рядки: «Трудовые круги русского общества с

глубокой симпатией следили за борьбой испанских

колоний, в том числе Перу, за свободу и независимость…

Русские добровольцы сражались в войсках

С. Боливара. Среди них был демократ Михаил Скибицкий,

принявший участие в битве при Аякучо, в

которой перуанцы нанесли решающее поражение

колониальным войскам. За проявленные при этом

отвагу и героизм он был награжден орденом «Бюст

освободителя».

«Русский доброволец, демократ Михаил Скибицкий

»…

А де ж ти, земле волинська?..

9494

Владимир Ааронович

Хавкін

«ВЕЛИЧНИЙ БЛАГОДІЙНИК

ЛЮДСТВА»

Помічник переступив поріг, та й так застиг у німому

запитанні – заготовлені слова вертілися в голові,

перекладалися, аби зручніше влягтися, але вимовити

їх було вже не сила.

– Отже? – відірвав погляд від писаного Володимир,

щоб допомогти якось зрушити ті слова.

– Вакцина проти бубонної чуми готова, випробування

на тваринах успішне. А далі? – видихнув помічник

так, мов щойно зняв колоду з плеча і саме оце

випростався.

– Лишилося мізер: треба людина, яка не побоїться,

– замість помічника сказав Володимир слова, що

той так перекладав і підфасовував, перш ніж вимовити.

– Знайдемо…

…То був вельми лихий час. Епідемія бубонної чуми

з Гонконгу перекинулася в Індію і через густоту населення

та умови життя загрожувала незмірними бідами.

Уряд Індії вдруге запрошує з Парижа, з інституту

Пастера, Володимира Хавкіна, знаного вченого, який

до того вже один раз рятував цю країну від епідемії

холери.

10 січня 1897 року Володимир із несподіваним

проханням звертається до лікаря. Той набирає у

шприц рідину зі смертельними бактеріями і вводить

її Володимирові під шкіру спочатку в лівий бік, потім

– у правий. У лікаря вже після уколу затремтіли

руки, він може, якщо не станеться диво, стати убивцею

цього вченого і колеги, хоча сам Володимир настирливо,

правда, потайки від усіх, просив зробити

випробування.

Уже через годину почалася лихоманка, перед

очима попливли кола – усіх кольорів веселки, наче

в дитинстві, у рідній Одесі, коли дивився, як сходить

сонце просто з води, з-за легких вранішніх хвиль; переломлюючись,

промені вигравали розмаїттям барв,

творячи неймовірне диво, грало, тремтіло і море, і

досвітнє сонце. Лихоманка дужчала, через дев’ять

95Володимир

Хавкін

проводить

вакцинацію

місцевого

населення.

Калькутта,

1893 р.

Володимир

Хавкін

проводить

вакцинацію

місцевого

населення.

Калькутта,

1893 р.

годин у Володимира температура сягала сорока, але

він продовжував працювати, нікому й словом не обмовившись.

Наступного дня, перед важким засіданням,

знову просить лікаря зустрітися – цього разу

Володимирові вводять десять кубиків смертоносного

розчину, що вчетверо перевищує розрахункову дозу,

яку небавом даватимуть індійцям. Володимир Хавкін

вижив і видужав.

Епідемію, що наростала, вдалося спинити, сотням

тисяч людей у Калькутті, Карачі, Бомбеї та інших містах

і селах вводили рятівну вакцину – смертність

зменшилася у 15 разів.

…Далеко позаду Одеса і Бердянськ, дитячі та

юнацькі роки, Навчання в Одеському (тоді Новоросійському)

університеті, захоплива робота студента в

лабораторії Іллі Мечнікова. Бунтівного студента двічі

виключають із університету, врешті Мечніков кличе

Володимира Хавкіна в Париж, в університет Пастера,

куди виїздить з тюрми народів Ілля Ілліч, не витримавши

російської ксенофобної задухи. На жаль,

Володимирові не вдається запропонувати достойної

його рівня роботи, він влаштовується… молодшим

бібліотекарем. Із досвітку й до початку робочого дня

досліди в лабораторії Мечнікова, а після закриття

9696

біб ліотеки – знову лабораторія.

Протихолерну

вакцину Володимирові

вдається створити вже за

три роки такої неймовірно

напруженої праці. Але як

довести її ефективність?

Приховуючи це від інших

колег, Володимир 18 липня

1892 року вводить вакцину…

собі. Температура,

головний біль, лихоманка,

але Володимир не покидає

лабораторії. Через тиждень

він просить доктора

Явейна повторити експе

римент, тільки вже цього

разу «пригощає» сам себе посиленою бактеріальної

отрутою. Ще троє друзів не побоялися піддати себе

експериментній загрозі – і світова преса оповістила

про перемогу над холерною бідою. Луї Пастер та Ілля

Мечніков щиро вітають Володимир Хавкіна, який за

тиждень стає знаменитістю на всіх континентах.

А коли в Індії спалахнула епідемія холери, англійський

уряд запрошує Володимира у Калькутту,

де особливо лютувала ця грізна біда. Десятки тисяч

щеплень не тільки у містах, а й у джунглях, у віддалених

населених пунктах, навіть серед боліт та

лісів. І це всупереч панівним релігійним поглядам,

всупереч загрозі фанатиків вбити його особисто.

Смертність зменшується в п’ять-вісім разів – і то

було тихою втіхою, дужчою за всі небезпеки.

Близько двох десятиліть життя віддав Володимир

Хавкін Індії. З нашвидкуруч, за три дні створеної лабораторії

проти бубонної чуми, виросте Бактеріологічний

інститут, який по смерті назвуть його іменем,

в Бомбеї встановлять пам’ятник вченому. Звідси в усі

кінці світу розійдуться понад чотириста мільйонів

доз вакцини, яка врятує мільйони від жахливої смерті

та мук. Англійська королева Вікторія вручить орден

Кавалера Індії, а Паризька академія відзначить Володимира

Хавкіна спеціальною премією за визначний

вклад в медичну науку і практику.

97

З далекого Бомбея у скрутний час прийде поміч і

в рідну Одесу – Данило Заболотний, майбутній президент

Академії наук України, «гаситиме» початки

епідемії вакциною Хавкіна.

А в Одесі Володимир побуває вже у літньому віці,

сколесивши немало доріг по світах та здолавши океанських

хвиль – у 1927 році. Пройде вулицями, відвідає

університет, будинок, де колись була Пастерівська

станція, і, звісно, дім на вулиці Коблевській, № 38, в

якому мешкав студент Володимир Хавкін. Тут у нього

вони збиралися ще зовсім юні, захоплені ідеями народовольців,

на студентські сходки. Особливо здружився

він із братами Володимиром, Степаном і Герасимом

Романенками. Та студентство доволі швидко впадає в

аж надто пильне жандармське око, за молоддю назирці

ходять нишпорки, хоч не бракує «стукачів» і в студентському

середовищі. Це вже потім з’ясується, що

жандармське безупинне стеження тривало майже вісім

років. Після чергового доносу «стукача» Степана і

Володимира Романенків арештовують, під час обшуку

в Степана до того ж знаходять позацензурне женевське

видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, лише Герасимові

вдається втекти за кордон…

Небавом полишить кордони російської імперії і

майбутній головний бактеріолог Індії.

Володимир Хавкін достойно продовжив науковий

і лікарський досвід іншого свого земляка – Данила

Інститут імені

Володимира Хавкіна

9898

Виробництво

протичумної

вакцини Хавкіна.

Бомбей, кінець

1890-х рр.

Самойловича, якого знаний французький лікар

П. Ж. Ка баніс заслужено назве «величним благодійником

людства».

…Над Москвою, напівспорожнілою та оточеною

карантинними заставами, розпростерла чорні крила

невидима смерть – чума. І такі самі чорні хмари клубочилися

над вулицями й провулками, густі та ядучі

хмари. Цілодобово, за рекомендацією медиків, москвичі

палили багаття з соломи і гною, в такий «науковий

» спосіб рятуючись від невмолимої біди. Ще 1654

ро ку чума забрала життя більш як половини жителів

міста, науковці застерігали царицю про нову загрозу,

але Катерина ІІ вірила більше придворним підлабузникам,

які заспокоювали її. Час для карантину був втрачений,

чума вихлюпнулася на вулиці, і трупи людські

не встигали прибирати поліцейські. До цієї сумної

праці залучали «колодників», тюрмаків, кримінальних

злочинців, випущених спеціально раніше строку.

– Чорні дияволи! – панічно хрестилися москвичі

й тікали чимдуж, бо «колодники» свій погребальний

труд суміщали зі звичними грабежами. За добу в Москві

гинуло спочатку до 900 чоловік, згодом кількість

мерців перевищила 1200… Хтось пустив чутки, що чудотворна

ікона Боголюбської Богоматері біля Варварських

воріт зцілює стражденних і народ ринув туди.

Архієпископ Амвросій, боячись біди у цій несусвітенній

сутолоці, наказує перенести ікону в найближчу

церкву. Обурений люд забиває палицями на смерть

архієпископа, знищує карантинні загорожі. Кинута

на придушення бунту армія всіює Красну площу сотнями

повстанців.

У такий час 27-річний Данило Самойлович приймає

спеціальну лікарню при Угрешському монастирі.

Він цілодобово біля хворих, лікує, ріже гнійні бубони,

доглядає нещасних. А коли при Симоновому монастирі

відкривають спеціальну лікарню для «чумних»

на 2000 хворих, він переходить сюди. Мужній лікар

застосовує свою методику лікування, так само самовіддано,

істинно по-християнськи, клопочеться про

хворих. Інакше він і не уявляє – вихованцеві Київської

академії, синові й онукові священиків із села

Янівці на Чернігівщині змалечку був прищеплений

християнський дух. А ще ж скільки рятував люду від

болі та смерті як полковий лікар на турецькій війні…

Тричі чума «хапала» Данила Самойловича і тричі

– дивом! – він знову ставав на ноги, щоб знову

відводити від тисяч смертельну загрозу. Врешті до

вересня 1775 року чума відступила. І тепер колегилікарі

наполегливо радять Самойловичу узагальнити

власний досвід, виїхати за кордон для захисту докторської

дисертації.

А далі був Страсбурзький університет у Франції

з вельми авторитетним медичним факультетом, Австрія,

Німеччина, Голландія, Англія. Блискучий захист

докторської дисертації. Вперше друком виходять наукові

роботи про чуму 1771 року. Свої праці Данило

Самойлович надсилає Катерині ІІ, Сенат підтверджує

їхню наукову та практичну цінність, але пропозиції

Самойловича цариця нехтує.

Сім років серйозної європейської школи, здобуття

авторитету та наукового імені – і вчений повертається

в Петербург. У Росії критичний брак медичних

спеціалістів.

– Та знаєте, зараз немає вакансій, – ухильно, ховаючи

очі, відповідає чиновний люд.

Більш як півроку вчений залишається безробітним,

аж доки не допоміг професор МаксимовичАмбодик.

100100

Володимир Хавкін

(перший справа)

в лабораторії

Іллі Мечникова.

1892 р.

На південь України тим часом насувається чума,

від Херсона і аж до Лубен і Диканьки гинути почали

тисячі людей. Знову знайома бездіяльність влади, аж

доки від чуми не помирає командувач Чорноморського

флоту і Херсонського адміралтейства Ф. Клокачов.

Тільки тепер надходить вельми чемний лист графа

Потьомкіна: «Известное искусство и прилежание в

отправлениии звания вашего побудили меня вам поручить

главное, по должности медика, наблюдение

всех тех способов, которых употребление есть нужно

ко уничтожению и искоренению открывающих

иногда прилипчивых болезней, Херсон, потерпевший

от заразы и по соседству с турками, близкий к

сему нещастию, должен быть первейшим предметом

попечения вашого»…

І знову пекельна праця, порятунок людей. Кременчук,

Катеринослав, Херсон, знову Кременчук.

Катеринославський намісник у рапорті не стримує

захоплення: «Самойлович, об нем другое промолвить

нельзя, как герой чумной, или истинный эскулапий,

или, когда хотите, Гиппократ. Ей, ей, я перед вами

не вру». А горе шириться – вже Кишинів у чумному

вогні, Бендери, Очаків… І водночас напружена науко

ва робота, нові публікації. В 1876 році Данила Самойловича

(у сорок років!) до свого складу обирають

чотири зарубіжні академії, а імператор Священної

Римської імперії Іосиф ІІ нагороджує великою золотою

медаллю.

Подвижницький труд не залишається непоміченим

і для царських чиновників. Командувач військ

генерал Самойлов клопоче перед Потьомкіним про

нагородження Данила Самойловича орденом святого

Володимира. Та де там, нагороди отримували різні

канцеляристи, тільки не лікар і вчений. Тим паче, що

«стукачі» донесли, що поїздку і гульки Катерини ІІ

охопленою чумою Україною (поправді, бенкет у час

чуми) Самовлович назвав «бутафорією».

У книзі французького вченого і педагога Жільбера

Ромма «Путешествие в Крым 1786 р. – (Ленінград,

1941р.) у дев’ятій примітці знаходимо таке:

«Самойлович. Данило Самовлович – врач, приобретший

западноевропейскую известность своими

исследованиями чумы, автор ряда научных трудов

на русском, французком и латинском языках… Одна

из его работ посвящена вопросу о возможности

прививки чумы («Memoire sur L’inoculation de la peste

», Paris,1782). Сегюр, французский посол в России,

рассказывает, что Самойлович, сделавший себе несколько

таких прививок и просивший разрешения

расширить опыт, чрезвычайно раздражил этим Екатерину

и подвергся немилости».

Двічі марно клопотав про нагородження Самойловича

поранений в руку і груди Суворов, якого лікар

поставив на ноги. Зате коли Данило Самойлович вигнав

злодюгу німця-аптекаря, його самого залишили

безробітним. Зрозуміло, про це знала Софія-Фредеріка-

Августа Ангальт-Цербська, вихрест у православ’я

із вигоди, вбивця власного чоловіка, аби самій зійти

на престол, яку ще іменували Катериною ІІ.

Даремно Данило Самойлович писав чоловіковбивці:

«Я перший заснував і облаштував Витівський,

нині Богоявленський госпіталь, де з 1788 року по

травень 1790 р. були на руках моїх 16 тисяч хворих

військовослужбовців, обезсилені важкими хворобами.

Із них вилікувано 13 824 і залишилось на травень

1038 осіб. Я хворий, маю дружину і двох малолітніх

102102

дітей. Прошу вас мене трудовлаштувати чи призначити

пенсію…»

На той час Данило Самойлович був обраний членом

академій Паризької, Марсельської, Тулузької,

Діжонської, Мангеймської, Туринської, Падуанської

та інших – тринадцяти академій, в тім числі Російська

вважала за честь мати такого серед своїх рядів.

Багато віків людство боролося з неймовірним жахом

чуми. Лише в шостому столітті, у часи Візантійської

імперії, вона забрала понад сто мільйонів життів,

мільйони й мільйони гинули в часи наступні. То

ж сказане знаменитим французом про сина чернігівського

священика «величний благодійник людства»

однаковою мірою справедливе для обох – одесита,

єврея за національністю Володимира Хавкіна і українця

з Чернігівщини Данила Самойловича.

103

ЛИШ ПРАВДА

ЗОСТАНЕТЬСЯ

У сирому грудневому повітрі пріле осіннє листя

пахло старим вином, інколи з’являвся на хвильку просіяний

через дрібне ситце дощик, але лише на хвильку,

бо засоромлено враз зникав – загуляла, забарилася

десь зима, осінь же зовсім втомилася. Священик в

облаченні, готовий до служби Божої, довгенько стояв

біля нового дубового хреста з табличкою, де значилося

ім’я Пилипа Морачевського, священик таки змерз

від цієї безпросвітної сирості, аж обличчя синіло. Нарешті

почав підходити і під’їжджати люд, юрмилися і

впівголоса гомоніли.

– А чого то священик так рано прийшов? – дивилися,

як з авто сходили знайомі і незнайомі люди,

інші священики, незнані в їх селі Шняківці.

– То ж отець Василій із сусіднього села Сальне…

Він ще раніше казав, що не дозволить правити Київському

патріархату. Неканонічні, мовляв, священики,

і правлять не церковнослов’янською, а українською.

Отець Василій з Московського патріархату…

– Дивні діла на світі – Бог один, православ’я

одне, а хіба ж то гірше молитися рідною мовою? Та

ще й через півтора десятиліття з часу відновлення незалежності

на Україні?

…Пилип Морачевський із забуття рідним краєм

повертався своїм ім’ям. На занехаяному цьому пустирі

світилася куполами колись церква, а на цвинтарі

біля неї ховали шанованих земляків. Вічний спокій в

їх числі тут знайшов і Морачевський. Та вічним не судилося

бути цвинтарному спокою – прийшли російські

більшовики і, як колись татаро-монголи, церкву

знищили, а могили зрівняли з землею.

Сьогодні, після семи десятиліть чингізханського

нашестя, нарешті здійнявся хрест над могилою першого

перекладача Євангелія українського мовою Пилипа

Морачевського.

Де, на яких шляхах, на яких дорогах запала в душу

мрія перекласти святе письмо? Навчаючи математи

Пилип

Морачевський

104104

ки в Сумах, де селянських дітей в повітових школах

зросійщували тупо, без вигадки й тіні сором’язливого

лукавства, вчителюючи в Луцькій гімназії, де волинську

юнь по черзі то полонізували, то русифікували,

а вона опиралася, як опирається молоде дерево, яке

пригнули до землі, ще й ногою наступили, а воно однаково

випростається і тягнутиме гілки вгору? Чи в

часи вчителювання у Кам’янці-Подільському, або

в Ніжині? А може, навіть раніше, ще навчаючись в

Харківському університеті, що вважався тоді «другими

Атенами»? Тут викладав Срезневський, Костомаров,

а ректором був Гулак-Артемовський.

Певно, вже ніхто не знатиме. Тільки після кількох

«вірнопідданих» віршів з-під пера поета Морачевського

виходитимуть рядки, в яких озиватиметься

біль за свій край.

Чорна хмара від заходу

Небо покриває…

Україна плаче, тужить,

Що долі не має.

«Чумаки, або Україна з 1768 року» – назве свою

романтичну поему автор. Тут він далекий вже від

єлейного панегірицтва, звертаючись до ворогів:

О, чому вас грім небесний

Не спалив, поганих,

Як ви мучили на світі

Наших предків славних!

Заглиблений у чисте річище мови народної, у ці

барвисті переливи говірок, Пилип Морачевський починає

працювати над Словником української мови.

Взявши за основу мовлення полтавців, збагативши її

джерелами з Котляревського, Гулака-Артемовського,

з народної поезії, він готує об’ємний рукопис і здає

в 1853 році на розгляд у відділення російської мови і

словесності імператорської Академії наук. Та провідна

верства тодішньої російської інтелігенції до української

справи, до мови і культури ставилася так, як

один з «володарів дум» Бєлінський писав про Пантелеймона

Куліша: «Одна скотина из хохлацьких либералов,

некто Кулиш (какая свинская фамилия!) напечатала

историю Малороссии».

…Кинув камінь у воду, розійшлися кола на гладі

– і згасли. Усе затихло. Здав Морачевський рукопис,

є запис при академічній реєстрації, а відповіді так і не

отримав.

Олександр Кониський, спудей Ніжинського ліцею,

зайшов якось до високого начальства Пилипа

Морачевського, інспектора ліцею князя Безбородька

і Ніжинської міської гімназії. У грізного інспектора на

столі лежав газетний відбиток вірша «Великому цареві

нашому», а поряд Євангелія латиною, німецькою,

грецькою і рукопис господаря дому українською.

– І як же це так: «великий цар» і український переклад…

Ще Петро І велів: «Дабы особливого наречия

не было».

– Кесарю – кесареве, а Богові – Боже, – преспокійно,

всміхнувшись лише очима, відказав інспектор,

що відбирав при перевірках в спудеїв українські

книжки – від себе і від них відвести біду.

– А якщо цей кесар – «чудище Обло»?

– Огромно и лаяй, – в тон відказав інспектор.

– І не тільки лаяй. Шевченка в заслання в одні краї,

Гулака, Костомарова і Куліша – в інші… Царі приходять

і відходять, а Святе письмо рідною мовою залишається.

– І ви сподіваєтесь, що ваш переклад колись видрукують?

– Все минеться, правда й добро зостанеться. Все

минеться, а Слово Боже зостанеться. Воно прийде

зрозумілим для нашого люду, хоч які б на йому ставитимуть

загати. А вони, на жаль, будуть.

Куди вітри дмуть, Пилип Морачевський знав від

сановників, від чиновництва різної масті. Через три

роки по закінченні першого українського перекладу

Євангелія Валуєв напише своє знамените: ніякої

малоросійської мови не було, нема і бути не може.

Введуть доплати російським урядникам, що працюють

в Україні, Емський указ заборонить навіть

ввезення українських книг та брошур, навіть слів

до пісенних нот; одночасно ж валуєвським циркуляром

урядовцям заборонять носити широкі штани

та вишивані сорочки… Історики нарахують 173 заборони

української мови.

І все ж по закінченні перекладу Морачевський

клопотатиме перед митрополитом Ісидором: «Усіма

мовами проповідують Слово Боже: сповідувачі

106106

Христа Спасителя мають Біблію своїми мовами, а

Малоросія, мовою якої розмовляє близько 12 мільйонів

православних християн, не має своєю мовою

навіть Євангелія… Високі Божественні істини з усією

просто тою, ясністю і теплотою Євангельського вчення,

викладені природною, цілком зрозумілою кожному

мовою, з якою зливаються всі ідеї та уявлення народу,

осяяли б темний розум найяснішим спасенним

світлом Віри та очистили б хистку моральність народу

набагато швидше, точніше та глибше, ніж усі наукові

тлумачення…»

Лист, як крик цілого народу, кочував у Синод, до

шефа жандармерії, аж доки 14 жовтня 1860 року не

прийшла відповідь: «Перевод евангелий, сделанный

вами, или другим кем-либо, не может быть допущен

к печатанию».

Невтомний Морачевський не опускає рук, через

два роки продовжує «лупати скалу» імперську. Він

звертається в Академію наук із перекладами. Відділення

російської мови і словесності 8 лютого 1862 року доручає

І. Срезневському, О. Микитенку та О. Востокову

скласти обґрунтовану записку про переклади Євангелія.

Академія наук у своїх висновках дає високу оцінку

праці Морачевського і в богословському, і в філологічному

аспектах. Відділення академії ухвалює просити в

Синоду дозвіл на друкування. Відповідь була однакова:

«печатанью не подлежит».

Але мав правоту Морачевський в розмові з Олександром

Кониським – Правда й Добро зостанеться.

«Одна скотина из хохлацьких либералов, некто

Кулиш», себто Пантелеймон Куліш, вже 1869 року в

львівській газеті «Правда» друкує український переклад

П’ятикнижжя Мойсея.

Лише через 45 років після завершення перекладу і

через 17 років після смерті Морачевського Євангеліє

видрукують, щоправда, «забувши» ім’я перекладача.

Євангеліє видрукують і… незабаром вилучать.

…А люд на пустир за околицею Шняківки все прибував,

підходили і з цього села, і з довколишніх сіл,

приїхали з Ніжина, з Києва… Люди вшановували

двохсотліття Пилипа Морачевського з дня народження

і столітній ювілей перекладу святого Письма. Вже

й пора службу Божу починати, а біля хреста священи

107

ки все ще про щось сперечаються, вже й начальство,

судячи з усього, до мови підключилося…

– А що там діється? – нерозуміюче перешіптувалися

люди. – Хіба на могилах вести суперечки?

– Отець Василій начебто каже, що у прибулих

священиків неканонічні тексти молитов…

– Певне, не знає, що московський Синод переклад

Морачевського схвалив ще століття тому.

– Та то політика швидше… Не дарма ж відома

московська правозахисниця сказала, що в російських

священиків під кожною рясою мундир КДБ.

– Та й КДБ вже щезло…

– А мундири до дірок доношують.

– Немислимо: і досі духовні особи та політики

вдають, що української мови не існує, що нею не

можна звертатися до Бога…

– Наче в часи Пилипа Морачевського, а не в грудні

2006 року…

– Тим паче, що Євангеліє Морачевського добре

знане православними в Польщі, видавалося в Канаді,

в Сполучених Штатах, у Пенсільванському університеті…

– Тільки ми забуваємо свої пракорені…

Врешті отець Василій почав службу Божу, а завершив

її хор Всіхсвятського храму Ніжина. Молитви й

духовні пісні вперше за віки рідною мовою знімалися

над громадою, набирали сили; сире небо світліло,

а повітря ставало дзвінким чи то від крил птахів, що

пролітали у піднебессі, чи ожив незнищенний подзвін

з дзвіниці закатованої церкви. В тому подзвінні

чувся і біль минувшини, і тендітна й хистка, але світла

надія прийдешнього.

108108

Михайло Васильович

Остроградський

«У МОСКАЛІВ НЕ ХОЧУ

ПОМИРАТИ…»

Він помирав при повній пам’яті. Біль поволеньки,

хвилями, що затухають, полишав його огрядне тіло,

і воно ставало зовсім невагомим та необтяжливим.

Зате думки набували чіткості і прозорості – наче

джерело на околиці рідної Пашенівки, де б’є невтомна

вода, струменить і переливається, але крізь неї видно

на дні кожен камінчик і навіть піщинку. «Кажуть про

холод могили та смерть із щербатою косою, – промайнула

думка. – Неправда, навпаки, тепло і світло,

а за спиною чатує, угадуючи кожен мій порух, такий

великодушний і милосердний отець Ісаченко – його

й отцем ніяково називати, бо в сини годиться»…

– Отче, причастіть і сповідайте, – прошепотів

пересохлими вустами Остроградський.

– Михайле Васильовичу, – з нотками докору,

розтягуючи слова, озвався священик, – сповідь і

причастя християнинові ніколи не завадять, але ви не

про те думаєте, вам лише шістдесят перший, ще жити

і жити… Вас чекають студенти і весь науковий Петербург.

Та й хіба тільки вони?

Остроградський лиш мовчки крутнув головою і

легка посмішка на мить промайнула і згасла на блідому

обличчі.

– Я ж казав, де помиратиму, – знову прошепотів

знесилений голос.

«Мабуть, таки відчуває, – легенький холод узявся

спиною Ісаченка, – справді казав». Він пригадав, як

Остроградський із гуртом друзів приїжджав до містечка

Говтва, як замилувався його околицею. І ні з

сього, ні з того додав:

– Я помру у себе, а в москалів не хочу помирати,

так поховайте мене там, – кивнув головою Михайло

Васильович у бік Говтви, – щоб мені було видно і Пашенку,

і Довге, і Глибоке.

«Рідко душа в таких випадках помиляється», – із

сумом подумав священик і приступив до причастя та

сповіді.

У недавно могутньому тілі академіка сила вичах

109Михайло Васильович

Остроградський

ла, як вичахає вогонь у покинутому багатті – дмухне

вітер, оживуть і зажевріють жарини, а стишиться той

вітер, то жарини враз вкриються сірим попелом; Остроградський

говорив напівпошепки, із задишкою,

деякі слова сповіді священик швидше вгадував за порухом

вуст. Ісаченко дивувався, інколи навіть стримував

себе, аби не розсміятися, у якому життєвому

дріб’язку Остроградський вважав свій гріх.

– Я не мав права на гроші Огюста Коші, йому самому

їх бракувало…

– Побійтеся Бога, Михайле Васильовичу, цей

видатний французький вчений поміг вам від доброї

душі, де ж тут ваша вина?..

Ісаченко знав, що непокоїть Остроградського.

Після Харківського університету той поїхав до Парижа,

вчився сумлінно, та від безгрошів’я втрапив у

боргову тюрму Кліші. Отут, можливо, лукавив академік,

коли гонорово оповідав друзям, що свою знамениту

працю «Мемуари про поширення хвиль у циліндричному

басейні» він написав, спостерігаючи крізь

ґрати за хвилями, і надіслав рукопис Огюсту Коші.

Принаймні французький учений дуже високо оцінив

роботу українця у рекомендації Паризькій академії,

академія поділяла ту оцінку, надрукувавши рукопис в

академічному виданні «Memoires des savants etrangers

a I’Academie». А Огюст Коші справді викупив талановитого

науковця.

– До студентів я ставився таки жорстоко, когось

навіть назвав міднолобим, – шерхотіли вуста.

– Прощається вам цей гріх, бо ви хотіли добра їм,

виховали, зрештою, цілу наукову школу, – говорив

священик.

І говорив це щиро. Від друзів Михайла Васильовича

він знав, що в наукових колах утвердилися

«рівняння Остроградського», «метод Остроградського

», «формула Остроградського-Гауса», «принцип

Остроградського – Гамільтона». Ісаченко не міг

тільки знати, що 2001 рік ЮНЕСКО оголосить роком

Михайла Остроградського. Зате про «міднолобих»

чував, чував…

На показовий екзамен з інтегрального обчислення

прийшов його колишній учень, імператор Олександр

110110

І, а також військовий міністр, міністр народної освіти,

керівники інших навчальних закладів. Та от біда,

до дошки викликали, як на зло, кадета, що зовсім не

був готовий до екзамену. Проте юнак не розгубився,

почав жваво писати на дошці математичні формули,

які насправді були цілковитою дурницею, та так само

коментувати їх, безтолково і невпопад. Імператор,

який завдяки Остроградському доволі непогано знав

математику, тим часом забалакався зі своїм ад’ютантом

Ростовцевим. Михайло Васильович тільки стиснув

зуби, бо почувався, як і всі в аудиторії, мов на

пороховій бочці. Тим часом кадет добалакав свої нісенітниці

до кінця і витер дошку. Імператор, що якраз

завершив розмову, повагом прорік:

– Якщо професор Остроградський не зробив зауваження,

то кадет заслуговує найвищої оцінки.

Уже згодом, зустрівши кадета-щасливця, Михайло

Васильович не стримався:

– Ви будете особливим офіцером. В бою вас ніколи

не поранять у лоб, бо він у вас мідний.

Беззаперечний авторитет професора Остроградського

ґрунтувався в очах імператора не лише на особистому

учнівському досвіді. Викладач Колегії Генрі IV

в Парижі, професор Петербурзького університету і

Морського кадетського корпусу, Михайло Васильович

Остроградський був членом Римської, Петербурзької,

Паризької і Туринської академії наук. А ще

повагу Остроградський здобував звичайною людською

доброзичливістю, веселим характером. Тарас

Шевченко, після повернення із заслання, запише в

своєму «Щоденнику»: «Великий математик прийняв

мене з розпростертими обіймами, як земляка і як свого

сім’янина, який надовго кудись від’їжджав. Спасибі

йому». Одруженого з німкенею, Остроградського в

Академії наук вважала своїм і чисельна тоді «німецька

партія», і російський гурт. Проте це не завадило

академікові Никитенку в квітні 1855 року залишити в

своєму нотатнику такий запис: «Остроградский прикидывался

ужасным русофилом, но в сущности это

хитрый хохол, который втихомолку подсмеивается и

над немцами, и над русскими».

…Останні слова священик швидше прочитав за

порухом вуст, ніж почув:

111

– А найбільший мій гріх – то атеїзм у молоді

літа…

– Прощається вам, бо ви прийшли до Бога, знайшли

силу подолати гординю людську.

Долати гординю справді було непросто – в ті роки

атеїзм, як пошесть, охопив значну частину петербурзьких

науковців. Смерть матері потрясла Михайла

Васильовича, він став глибоко віруючою людиною,

підсміювання ж і глузування з його віри не вважав

навіть вартими уваги.

Відчуваючи, як життя покидає його, Остроградський

ще встиг покласти на себе хресне знамення – і

рука впала безсило. Священик повільно провів долонею

по обличчі, закриваючи очі покійникові.