Текст книги "Імена твої, Україно"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц)

Роман якось різко крутнув головою і пригладив

руками чорне і коротке волосся, мов при незгоді

воно наїжачилося.

– Ваша імператорська величносте, ви не знаєте,

що корону я не прийняв. Моя відповідь послам Інокентія

ІІІ була такою: «Я маю власний меч і звик добувати

усе, що маю, власною кров’ю, так само, як діди,

поширюю і примножую землю Руську». Отож перед

Папою Римським у мене боргу ніякого. І руки розв’язані,

якщо доведеться діяти.

– Ну і різкий же ти чоловік. – вперше за вечір

усміхнувся імператор, усмішка та проявлялася поволі,

відчинялась зі скрипом і опором, як відчинятися

можуть старі і мащені невідь-коли ворота. – Уявляю,

що напишуть літописці про тебе, якщо тільки не лукавитимуть

і не перебріхуватимуть.

Застереження візантійського імператора було

безпідставним, бо як спливе багато води у Дніпрі й

Дністрі, то літописці залишать про Романа Мстиславовича

хай і не завжди компліментарні, але доволі

об’єктивні рядки: «…На зріст хоча не вельми великий,

але широкий і надмірно сильний, лицем красний, очі

чорні, ніс великий з горбком, волосся чорне і коротке,

вельми яр був у гніві, косен язиком, коли сердився, не

міг довго слова вимовити, багато веселився з вельможами,

але п’яним ніколи не був. Багато жінок любив,

але ні одна ним не володіла. Воїн був хоробрий і хитрий

на шикування полків, що наочно показав, коли

угрів велике військо з малим своїм розбив…».

Роман Мстиславович долив тестеві у келих вина,

що сяйнуло-заграло у скляних гранях витонченої

роботи.

– Цей келих подарував мені швагро. Судила доля

таки мені в нього побувати. Філіп не тільки воює, він

2424

робить чималенько для блага підданих. Якраз, коли

був я у нього, монастир святого Петра в Ерфурті розбудовував.

Ще й я дещицю срібла до цього додав, тож

і мене тамтешні монахи у пом’яник фундаторів монастиря

записали.

– Я радий, що ти незалежний правитель, – усмішка

на обличчі імператора гасла і зачинялася поволі, як

ті ж ворота. – Тепер мені легше говорити про поміч

Філіпові. Це справа найперша, бо відновимо константинопольський

трон чи ні, а можемо в іншому разі

втратити і трон другий.

Довгою була розмова тестя із зятем; Романові

Мстиславовичу так хотілося почути думку набагато

досвідченішого монарха про свої задуми. Особливо

того хвилював реформаторський проект розбудови

держави, Роман і назву йому підібрав звучну: «Добрий

порядок для Русі». Мріяв він, щоб жоден князь

не міг грабувати та відбирати волості, що не належать

йому, бо як тільки безлад, то вже половці тут як тут.

А ще справедлива виборність глави держави за взірцем

європейської…

Уже перед сном нагадала йому й Анна, несміло та

прохально зазираючи в очі:

– Якщо можеш, дай поміч Філіпові… і сестрі Ірині.

Роман Мстиславович не зламав даного тестеві

слова. В неблизький і нелегкий похід збиралися ґрунтовно,

сотні верстов долаючи без особливого опору.

Та кожному своя доля – необачно відірвавшись від

основного війська, поліг у бою під Завихостом…

Марними були застереження візантійського імператора

щодо його правдивого опису літописцями.

Через віки пройдуть рядки «Слова о полку Ігоревім»:

«А ти, Буй – Романе і Мстиславе! Мисль одважна покликає

ваш розум на діло. Високо плаваєш ти, Романе,

в подвигах ратних, як той сокіл на вітру ширяючи,

птицю долаючи одвагою. Маєте ви залізні нагрудники

під шоломами латинськими. Та й не одна країна,

Гунська Литва ще й ятвяги, Деремела і половці списи

свої покидали, а голови преклонили під вашими мечами

булатними»…

25

КОРОНА ДАНИЛА

З вікна королівського палацу, де розмістилися посли

Папи Римського, дорогу з півдня видно було, мов

на долоні. Послів притомило задовге чекання, та вдіяти

нічого, розминутися з князем Данилом вони просто

не мали права – тож лише упівголоса зрідка перекидалися

думками.

– А як омине Краків і наше чекання лиш марнота?

– Це неможливо. Достеменно відомо, що князь

ночуватиме тут. Хай же Бог нам дарує терпіння.

– І все ж дивина неабияка… Заради того, для чого

ми прибули, європейські князі роками самі добиваються

уваги Святійшого отця.

– Мета виправдає наш труд. Волинсько-Галицька

держава вже налічує майже вісім десятків міст, а

скільки сіл – знає хіба лише князь.

– Однаково у голову не вкладається. Гасати несусвітніми

обширами, ловити якогось князя з європейських

задвірок, щоб…

– Нічого собі задвірки! Навіть географічно – то

центр Європи. А якщо врахувати, що землі Волинсько-

Галицького князівства уже більші за землі Священної

Римської імперії, що ця країна торгує з Візантією,

Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею,

Німеччиною, Литвою…

Папський посол затнувся на півслові: на дорозі

з’явилася хмарка куряви, вона швидко більшала

і вже можна було розрізнити передні ряди невідомого

війська. За якийсь час перші вершники в’їхали

на подвір’я. З описів посли упізнали князя Данила:

кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого

золота, золотом же та іншими оздобами прикрашені

стріли й шаблі, кожух із оловира грецького, цінностями

осяйними прикрашений, а чоботи із зеленого

сап’яну. Сяяла вся дружина дорогою зброєю,

зблискувала у призахідному сонці недешева кінська

збруя.

Посли лише мовчки перезирнулися. Коли дружина

розмістилася, князю Данилу доповіли, що його

чекають святі отці від Папи Римського. На прийомі

Мітра

перемишлянського

єпископа,

перероблена

з Данилової корони

2626

мова не зразу зайшла про діло, яке привело гінців з

неблизького Риму до князя Данила, посли більше говорили

про загрозу, яку несе татарська навала зі сходу

всьому християнському світові.

Князь Данило кивав розуміюче головою, погоджуючись

зі святими отцями, а сам думав про інше. «То

не все ще – бачити ту небезпеку… Треба збудувати

фортеці, звести міста не лише окові милі, а й неприступні

».

– Такого града, – скаже сват його, король угрів

Бела про місто Володимир, – я не бачив і в німецьких

краях.

То не все ще – розуміти загрозу, думав князь

Данило. Треба витримати не одну і не дві жорстокі

битви, а коли вимагатимуть обставини, то заховати

князівську гордість якнайглибше за пазуху і поїхати

до татаро-монголів пити кумис із ханом. Хто не

був у Даниловій шкірі, ніколи не відатиме смаку того

напою, приправленого щосили тамованою гадкою

– за цим ковтком трута тебе на той світ відправить,

чи ще пожити дано хвильку яку? Мало розуміти небезпеку,

треба військо міцне зібрати, воїв надійних,

надійну дружину.

Князь Данило мав підстави пишатися своїм військом.

Творив його за своїм лише баченням та ратним

досвідом, в нього була і дружина, і вої. Княжу

дружину він зібрав з бояр, які заприсяглися служити

Данилові. Він дарував їм землі і привілеї, а вони

мали обов’язок йти з ним у воєнні походи. Належати

до дружини означало велику честь, і це право було

спадковим. Заможніші бояри йшли не самі, а зі своїми

вже дружинами, інколи мали вони цілі полки.

Хай би заглянув хто, думав князь Данило, у двір його

якогось боярина, то цілий арсенал зброї знайшов би

там, для війська деяких держав стало б. За непослух

же кара не забариться – іди в світи собі, геть з його

князівства, як прогнав Данило Кормильчичів чи Жирослава,

а то й на горло кара знайдеться.

А людність міська та селяни писались у вої, і хто

мав зброю, і кому бракувало її (тоді князь зі своїх

припасів). А як треба брати вороже укріплення, то

стачило пристроїв – в хід ішли тарани, самостріли

і катапульти.

27

…За довгим столом бояри, що перевдяглися після

походу і сяяли пишним убранством, довго й терпеливо

слухали ватиканських послів, аж доки ті не вичахли,

затнувшись і вибираючи слушний момент для

головного свого діла. Тою паузою скористався хтось

із бояр, навпростець, без дипломатичного петляння,

запитавши гостей:

– А чи може святий престол допомогти нашій державі

вистояти проти Сарая, супроти Золотої Орди?

Всі обернулися до князя, чи не кине він застережний

погляд на прямолінійного надто боярина, але

князь Данило лише легенько всміхнувся куточком

вуст.

– Ми душею і серцем з вами, ми молимось щоденно

за ратників ваших, за міць вашої потуги, – почав

пояснювати точку зору престолу ватиканський посол.

А князь Данило тим часом подумав, що він, не

сумніваючись у щирості молитви отців, немало сам

дбає, аби оборонити землю свою та, зрештою, і європейські

держави, бо вони у нього за спиною. Він не

тільки без втоми розбудовує міста й укріплення, он

як виросли Холм і Лучеськ, Данилів і місто Лева, він

прагне династіями породичатися, щоби спільно європейська

родина монархів могла вистояти проти східної

напасті.

Король угрів Бела віддає свою дочку Констанцію

за сина Лева, сина Романа одружує зі спадкоємицею

австрійського престолу небогою імператора Гертрудою,

бо самому імператорові доля не судила діток,

за молодшого Шварна віддає свою доньку великий

князь литовський Міндовг; доньки Данила свою долю

знаходять також у поважних дворах – Софія виходить

заміж за Генріха V, графа Шварцбург-Бланкербурзького,

Устинія – за князя Андрія Ярославовича,

а Переяслава стає жоною князя Мазовії Земовита І.

Ватиканські посли тим часом перейшли до головної

мети, заради чого й прибули вони до Кракова,

щоби «переловити» князя Данила, який вертався з

Чехії.

– Ми привезли тобі, світлий князю, благословення

від Папи Інокентія IV, з яким ти листуєшся і ведеш

переговори сім літ, ще з року 1247. А ще привезли тобі

і вінець, і сан королівський…

Коронація Данила

Галицького

в Дорогочині 1253 р.

2828

Тиша враз встановилася в залі, така тиша, що

крізь напіввідхилене вікно чути було потріскування

багаття у подвір’ї замку та напівголосне перемовляння

притомлених воїв Данила. Князь відповів не зразу,

справді бо, чимало збігло часу, відколи він листується

зі святим престолом. Вже й раніше посольства були

від римського папи і пропозиції коронації. Та не поспішав

князь, усе відкладав на потім, посилаючись на

свої умови та напружені стосунки з Ордою, загострити

які без військової допомоги західних монарших

дворів було недоцільно.

– Не подобає мені вести мову про це тут, на чужій

землі, – з якимось смутком почав князь Данило, говорив

не поспіхом, немов кожне слово перш клав на

долоню і, похитуючи його, зважував. – Нехай згодом,

дасть Бог, ще зустрінемося до Різдва Христового.

Серпень тоді добігав кінця, швидко в клопотах промайнула

осінь, і справді вони зустрілися грудневого

дня 1253 року в славному місті Дорогичині. Спільно

з князем Мазовії Земовитом князь Данило якраз готував

похід на ятвягів, неспокійних північних сусідів

Волинсько-Галицької Русі, які несподіваними набігами

чимало таки чинили клопоту. Тут вже звично збиралося

військо руське і польське до спільних походів

– господиня-зима вельми добрий будівельник доріг,

розлогі болота між Нарвою й Зеброю, непрохідні теплої

пори, тепер залюбки пропускали військо.

…Того дня в Дорогичині сонячно було та морозно,

іній всіяв дерева знизу й до вершечка, і стояли вони

та світились під сонцем свічами щирого срібла – аж

очі мружилися мимоволі від одного лиш погляду на

те осяйне біле диво на блакитному чистому небі. До

церкви Пресвятої Богородиці люд прибувати почав

ще зранку, веселий і гомінкий люд з розпашілими

і розчервонілими від шпаркого морозу обличчями.

Звістка про коронацію князя Данила ширилась

швидко, охочих подивитися на таке небуденне видиво

не бракувало, тож стачало і пересудів прибулого

польського поважного панства, литовських бояр чисельної

делегації, гостей з інших країв у небаченій

досі одежі. Делегації все прибували і тільки полоззя

саней хвацько посвистували по промерзлому і дзвінкому

снігові.

Князь Данило Дорогичин для коронації вибрав

невипадково. То була вотчина його предків, волинських

князів, навіть певний час слугував столицею

княжою, де сидів онук Ізяслава Василько Ярополчич.

А ще цим Данило хотів сказати, аби тевтонські рицарі

забували навік про ці краї. Навесні вже давнього

1238 року саме тут руське військо Данила та Василька

вщент розбило рицарів-хрестоносців. Галицько-Волинський

літопис про події ті згадує: «Коли ж настала

весна, рушили вони удвох на ятвягів. І прийшли вони

до Берестя, але ріки наводнилися, не змогли вони йти

на ятвягів. Данило сказав: «Негоже є держати отчину

нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам».

І пішли вони на них великою силою, узяли город місяця

березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили,

і вернулись обидва у Володимир».

Озвалися дзвони церкви Пресвятої Богородиці,

сповіщаючи про початок дійства, вони були особливо

звучними у морозному сухому повітрі, той подзвін

лунко котився містом і його околицями. Служки завершували

перевдягати князя Данила, в душі дивуючись

його спокою, наче йшов не на урочисту коронацію,

а мав приступити до звичних своїх князівських

клопотів.

На те в князя були свої причини. Він не причислював

себе до надто марнославних, він просто коронацією

думав захиститися від нашестя поганих, він до

останнього не приставав ні до постійних наполягань

рідні стати під королівський вінець, ні до порад поль

Коронація Данила

Галицького

в Дорогочині 1253 р.

3030

Король

Данило Галицький

Церква Святого

Миколая

в Дорогичині

з меморіальною

дошкою

ських князів Болеслава Соромливого чи Земовіта І.

Він згодився лише тоді, коли на власні очі побачив

папську буллу – архієпископ Опізо, їдучи з Ватикану

зі своїм посольством у Дорогичин, спинявся в кожному

правлячому дворі і оголошував володарям країн

Центральної Європи буллу Папи про хрестовий похід

проти монголо-татар.

…І ось грянув хор, почалася Божа відправа, і при

велелюдді та при численному духовенстві архієпископ

Опізо підносить над головою князя корону.

– Приймаєш ти вінець, а ми єсмо готові на підмогу

проти поганих… Приймаєш ти вінець од Бога,

од Церкви Святих Апостолів, від престолу святого

Петра і від отця свого, Папи Інокентія, і від усіх

єпископів своїх…

Уже на паперті окинув поглядом прибулий народ

король Данило і не побачив краю людського моря.

– Слава!

Багатократно повторене «слава» покотилося

площами й вулицями, видавалося, морозне повітря

двигтіло від того багатоголосся, аж іній спадати з

дерев почав та зблискувати на льоту; срібний дрібнюсінький

та осяяний дзвінким сонцем, срібний

пил супроти неймовірно синього неба, що вигравав

різноколір’ям у сонячних променях і творив таку несподівану

в цю пору веселку…

Король Юрій І,

муж зело мудрий

Вони в’їхали в місто досвітком, ще тільки одинокі

перехожі траплялись назустріч, тож підкови коней по

бруківці вицокували поміж стін кам’яниць особливо

лунко. Дужі коні, вкриті панцером, вершники о залізній

зброї і тим же панцером прихилені, поверх якого

на плечі накинуті білі плащі з витканими великими

чорними хрестами, викликали подивовані погляди

зустрічних. Загін хрестоносців повільно просувався

Володимиром до королівського замку.

Прибульці й собі з подивом роззиралися, оцінюючи

досвідченим оком бувалих вояків оборонні вали та

інші укріплення, охайні вулиці і кам’яні будівлі, зведені,

вочевидячки, в недавні роки, мружили очі від

зблиску сонячних променів на куполах золотоверхих

чисельних храмів.

Король Юрій І, немолодий уже, сивий тою сивиною,

що непомітно переходить, чи навіть перейшла

у крейдяну білизнy, з осяйною короною на голові та

скіпетром у руках, сидів на високому троні з вигадливими

візерунками.

– Світлий королю, ми привезли тобі сердечне вітання

від Великого магістра хрестоносців, – попри

ковані свої обладунки посли кланялися легко і вправно,

наче одіж у них була лляна, а не із заліза. – Великий

магістр наказав нам передати побажання здоров’

я твоїй королівській величності та процвітання

усій землі, що є під твоєю короною – від ріки Німан

на півночі до гирла Дунаю, від Сяну і Вісли на заході

до земель Києва і Чернігова, звідки дужою збройовою

рукою прогнав ти поган татарських.

– Кланяйтеся і від мене Великому магістрові,

невтомному оборонцеві віри Христової, – по хвилі

відказав король, очікуючи слів подальших від прусських

послів.

– Великий магістр, усе рицарство Кенігсберга

і землі нашої вважають, що давні незгоди припадають

пилом віків. Настав для нас час купно єднатися

31

Юрій Львович

«Король Руси» Юрій

титулувався королем

і підписувався

так: «Король

Руський, Великий

князь Київський,

ВолодимироВолинський,

Галицький, Луцький

і Дорогичинський»

3232

Печатка Юрія I.

Напис: «S[igillum]

Domini Georgi Regis

Rusie» – Печатка

пана Георгія-Юрія,

короля Русі. На

звороті: «S[igillum]

Domini Georgi

Ducis Ladimerie»

– Печатка пана

Георгія-Юрія, князя

(Во)лодимирії

супроти поган, які стільки лиха завдають твоїй землі,

а завтра, якщо попустити поганим, можуть дійти і до

городів наших. Ми привезли угоду від Великого магістра

про обопільні дії на випадок біди чи загрози, і

якби твої ясні очі подивилися те написане, то магістр

доручив нам від його імені скріпити договір.

Старший із хрестоносців розгорнув довгий свиток,

писаний латиною, і взявся читати. Бояри, що стояли

праворуч і ліворуч королівського трону, слухали

уважно, лиш інколи недовірливі погляди, не втаївшись,

проривалися ненароком.

Дочитавши, хрестоносець вклонився, скрипнувши

обладунками, і передав свиток крайньому бояринові.

– Хай посли Великого магістра відпочинуть з трудної

дороги, – сказав король на завершення. – А завтра,

як дасть Бог день і хліб на столі, ми обсудимо ту

угоду спільно.

А як стихло відлуння важких кроків гостей під

склепіннями замку, терпеливі бояри гуртом заговорили.

– А чи то не замислив магістр якусь каверзу?

– Хтозна, чи то білі плащі з вишитими чорними

хрестами у них на плечах, чи то овечі шкіри поверх

вовчого тіла…

– Приспати нам очі захочуть, а тим робом рицарі

в нас на кордоні.

Легенько пристукнув Юрій скіпетром і заспокійливо

відповів, видавалося, не з висоти свого королівського

трону, а з висоти сивих літ, що тихо шелестіли

за спиною.

– Недовіра наша серце холодить… Та й не близька

дорога від Кенігсберга… То не птахою долетіти,

то коням у важкому залізі іти – вість неминуче матимемо.

Розбурхалася суперечка, гуляли тривожні голоси

під склепінням, вдарялися об лункі стіни і верталися

знову назад, виговоритися хотілося кожному.

– Королю, а чи ти не забув, скільки з рицарямихрестоносцями

клопотів мав твій дід, король Данило?

В далекому вже 1238 році немало люду нашого полягло

під Дорогичином, немало мечів пощербилося об

панцири хрестоносців, аж доки здолали їх?

– З цими підступними рицарями меча маємо завжди

тримати напоготові!

Король нікого не перебивав, на запеклість вельми

гарячих посміхався лише очима, подумки перегортаючи

сторінки минувшини батькових часів і дідових,

раз уже його тут згадали. Підростав він в походах з

батьком Левом, уже зрілим воїном і державцем водив

рать свою у Литву 1285 року, а через дві зими ходив

ратно на польські землі. Потім сам княжив на Холмщині

й Підляшші, а як настав його час, то вернув і Київ,

і Чернігів, і землі за ними. По батьковій смерті в 1301

році вдалося йому об’єднати та створити ще більшу,

ще могутнішу державу. Той велетенський княжий і

людський досвід привів його до несхибного переконання:

держава не мечем сильна, а добрим життям її

людності. Тож невипадково вінчається він з князівною

Єфимією, сестрою Владислава Локетка, що стане

польським королем. Робиться все для добрих стосунків

з іншими сусідами, розбудовуються нові міста, добрішає

життя люду в кожнім куточку неозорої Волинсько-

Галицької держави. Справедливо зазначиться в

«житії» першого галицько-волинського митрополита

Петра (визнаного Константинополем потім святим),

що за короля Юрія І «була Волинська земля в чести й

повазі, повна багатства й слави». Інколи траплялося,

що один літописець хвалить якогось князя, а інший

осуджує, от тільки за короля Юрія І всі літописці та історики

мов зговорилися. Польський історик Ян Длугош,

описуючи ті часи, про Юрія І згадає так: «Був він

муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий, за

його влади тішилася українська земля миром і славилася

багатством». Тільки терпеливими перемовинами

та шаною Візантії до короля Юрія І стало заснування

в 1303 році окремої митрополії у його державі.

…Тим часом суперечка його бояр тривала, кожен

висловлював щиро свої вагання і король жодного

не перебив: ніхто не повинен затаїти свою тривогу,

думка кожного має бути зважена і врахована усією

радою. Лише як змовкли бояри, король сказав своє

слово.

– Мудрі мої бояри, не та держава дужа, що наживе

собі більше ворогів чи відштовхне протягнуту

руку, а дужий той, хто другами багатший. Правду мо

3434

вите, що меч має бути завжди напоготові – тільки не

в руках, а в піхвах. Чим більше люд наш триматиме в

руках не меча, а рало, не списа, а будівничу кельму,

тим ліпше нашій землі і її людності. Що ж до замислу

злого, то нема на те ради – лукавий не дрімає. Тільки

не забудьмо Святе Письмо: немає нічого таємного,

що не стало би явним!

А наступного дня, по перемовинах і торгах із послами,

під угодою вже до обіду стояв розмашистий

підпис: «Юрій І, Король Руський, Великий князь Київський,

Володимир-Волинський, Галицький, Луцький,

Дорогочинський». На печатці ж більш стисла латина

«Rex Russie princeps Ladimezie».

І перші слова на бенкеті:

– За славного короля Юрія І!

– За Великого магістра доблесних хрестоносців!

Іскрилось в бокалах і вигравало вино, привезене з

далекої Греції, і в іскрометних тих переливах, здавалося,

оживають і виграють промінчики шпаркого південного

сонця, під яким ходили і несли слово Апостоли;

іскрився і вигравав напій, що об’єднував людей

аж ніяк не з близьких країв.

35

Благословення

короля Юрія ІІ

Гучні труби, барабани і сурми звучали сьогодні

якось особливо, весільні мелодії спільно творили вони

з такою охотою, мов за довгі роки втомилися таки одними

лише похідними та бойовими мотивами – і ось

нарешті настав їх час потішити душі людські нотками

радості і любові, за якими занудьгували, світлої надії

й очікування просто людського щастя. Парували

страви на довжелезних столах, метушилися служки,

підносячи свіжі наїдки й питво, весільний гамір все

густіше виповнював величезну залу. Вельми знаменне

дійство відбувалося тут – Юрій Тройденович віддавав

свою названу доньку Бушу за Любарта, сина

великого князя Литовського Гедиміна.

Та гамір велелюддя весільного враз притих, коли з

кубком вина піднявся до слова і благословення батько

нареченої.

– Добрі наші діти, Бушо і Любарте, – Юрій витримав

паузу і гомін остаточно улігся. – Як здавна

велить наш звичай, насамперед даю вам своє батьківське

благословення, зичу довголіття та доброї долі.

Миру й злагоди в вашій сім’ї, миру й злагоди, Любарте,

в управлінні державницькими справами, злагоди

з усіма сусідами і народами. Хай же на цій землі ведеться

усім щасливо – тим, хто народився на ній, і

люду інородному, кому доля судила тут жити.

Юрій Тройденович вимовляв ці слова з особливим

наголосом. Для нього те було не просто напутнім словом,

він так вважав у єстві душі. Він діяв так у відповідності

з цим переконанням, як тільки надягнув королівський

вінець діда свого по матері короля Юрія І

і ставив під міждержавницькими угодами ще дідову

печатку з написом «Rex Russianus» – король Русі. Він

невтомно не раз і не два повторював своїм боярам,

що на руській землі Волинсько-Галицької держави

мають щасливо жити і русичі, і прийшлий люд. Чех

має жити тут навіть краще, аніж у себе в Чехії, німець

– краще, аніж на попередній своїй дідівщині.

Юрій II Болеслав

титулував себе

«Князем і дідичем

(спадкоємцем)

королівської Русі»

та використовував

королівську печатку

свого діда короля

Юрія І

3636

Бояри нерідко крутили носом, та король Юрій ІІ мало

на те зважає – уже в перших трьох договорах-грамотах

робить стосунки з прусськими хрестоносцями

ще тіснішими, ніж Юрій І, ці угоди з 1325–1327 років

законодавчо підтверджують давню україно-німецьку

приязнь, «непорушну з часів Романа Мстиславовича

». Юрій ІІ Тройденович робить усе, «аби замкнути

роти тим, що виють і брешуть на наш союз та намагаються

його розірвати». Четвертою ж грамотою при

зміні Великого магістра хрестоносців все попереднє

підтверджує. Виходець з польського княжого роду по

батьковій лінії, родичається з литовським правлячим

домом, утримує добрі стосунки з чехами, знаходить

рівновагу із Золотою Ордою, відновлює галицьку православну

митрополію, за прикладом короля Юрія І,

добиваючись призначення від Константинополя патріарха

та імператора, на кафедру свого митрополита

Федора Галицького.

Юрій Тройденович, благословляючи молодят, на

хвильку примовк, але ніхто не порушив раптової тиші

– тільки від жовтавого світла свічок та факелів, кріплених

навкруг на стінах, зблискував золотом посуд,

різьблені химерними візерунками кубки та келихи.

– А ще я хочу побажати тобі, мій Любарте, – перевів

подих Юрій Тройденович, – невтомності у розбудові

міст на нашій землі, замків прекрасних, куди б

приїжджали гості шановані з усіх країв. Ні я не знаю

своєї долі, ні ти, але хотілося б цього, і я благословляю

тебе на такі поштиві діла.

Істинно, ніхто не знає своєї долі, тим паче, чужої.

Життя Юрія Тройденовича, як короля Волинсько-Галицької

держави Юрія ІІ, обірветься 7 квітня 1340 року

– егоїстичні бояри у Володимирі, куди король перенесе

столицю, підсиплять в вино надпотужну отруту.

Немало будівничих добрих справ буде на рахунку

керманича землі волинської Любарта, особливо розбудова

красеня-замку в Лучеську.

Благословення тестя про поштивих гостей з усіх

країв і країн здійсниться лише через століття, уже

при Вітовті. Року 1429-го в Лучеську станеться з’їзд

монархів Європи.

Ще в 1398-му князі і бояри руські та литовські

проголосили Вітовта своїм королем. Та не всім це по

добалося, особливо польському королівському двору.

Тож з’їзд монархів був таки доречною нагодою, аби

узаконити королівський вінець над головою Вітовта.

Звісно, то не лише заради цього монархи долали

таку далечінь доріг – мали вони обмізкувати, як гуртом

боронитися від турецької загрози, як помирити

церкви, мали проблеми у Молдавії.

Поштиві гості у Лучеськ, як пророчо благословив

король Юрій ІІ зятя свого, справді прибували з усіх

усюд.

Першим в’їхав на замкову площу польський король

Ягайло з дружиною Софією та двома синами

– золочену королівську карету та карету папського

кардинала і краківського єпископа Збігнева Олесницького

супроводжував такий пишний почет, що

можна було подумати: ціле військо збирається штурмувати

замок Любарта. Точно у термін, на святе Богоявлення

Господнє, як чемний онук Вітовта, під’їхав великий

князь Московський Василій з не менш пишним

супроводом – митрополитом Фотієм, залежними від

Московської держави руськими князями. А далі поважні

гості над’їжджали один за одним – король данський

Ерік, татарські хани Перекопської, Донської і

Волзької орд, молдавський воєвода з боярами, від Великого

магістра німецького ордену командор Балгі,

магістр Інфлендського ордену Зиґфрід з почтом, посли

з Візантії, папський легат Андрій Домініканк.

Імператора Священної римської імперії Сигізмунда

Вітовт з почтом виїхав зустрічати аж до Забороля.

Повільно рухалася колона Сигізмунда, бо прибув він

не тільки з дружиною Барбарою і двором, а ще його

супроводжували барони німецькі, угорські і чеські,

чисельна збройова охорона, рицарі з різних європейських

країн. Назустріч імператору Сигізмундові виїхало

також чимало гостей, тож колона поверталась

у замок Любарта вельми мальовнича. Вітовт, Сигізмунд

і кардинал Олесницький їхали верхи, дружина

імператора забрала короля Ягайла до себе в карету, а

кінця почту і видно не було.

Щиро стрічали русичі імператора і всіх гостей

– лунали дзвони дев’ятнадцяти православних церков,

католицьких храмів, люд з різних міст і сіл, вишикувавшись

вздовж Великої дороги, вітав і славив

3838

прибулих. Розчулені гості дякували русичам і направлялися

до замку Любарта на свій перший монарший

з’їзд – прообраз майбутнього Євросоюзу і Європарламенту.

Коли Юрій Тройденович завершив благословення

і кубок вина підніс до вуст, багатоголосе «Віват!»

струсонуло повітря, аж полум’я факелів на стінах захиталося

й замерехтіло. Грянула знову музика, гості

заходилися біля запашних тарелів, а батько молодої

ще якийсь час задумливо дивився поверх голів, наче

крізь сизувате від свіч і факелів повітря замку можна

видивитися було, а що ж там діятиметься за роками,

за століттями, в такому загадковому і непізнаному

усіма сущими майбутті.

39

ПРОРОЧІ БЛИСКАВИЦІ

НАД ОЛЕСЬКИМ ЗАМКОМ

На пологи дочці Івана Даниловича Теофілі зайшло

якраз під найбільшу зливу: з низьких чорних і набурмосених

хмар вода, видавалося, падала живцем, громи

розгулялися по всьому небу й блискавиці ковзалися

з якоюсь особливою останньою втіхою – небавом

громам і блискавицям спочивати аж до весни. Доки

бабка-повитуха, шкандибаючи, перебігла подвір’я

замку, то вимокла геть, наче щойно скупалася. Вона

на те незлобливо лиш буркнула, знімаючи поспіхом

верхню одіж, з якої лилося, бо ж діло таке невідкладне.

З-поміж гуркоту грому, мов десь перекачувалося

велетенське каміння, прорізувався крик породіллі,

щасливо-болісний і розпачливий крик.

Прислуга у передпокої, очікуючи появи на світ

внука господаря, стиха перешіптувалася:

– Зайняло ж породіллю не рано й не пізно: гіршого

часу, певно, не вигадати.

– Таких пологів у подібну жахливу пору не було,

мабуть, скільки замок стоїть…

– Не кажіть: відколи Марія, донька короля України

Юрія І виходила з замком, як з приданим, за мазовецького

князя, збігло вже більш як три століття. Хіба

ми відаємо, що діялося у цих мурах?

Сучасний вигляд

Олеського замку

4040

Батько Яна

Собеського – Якуб

Собеський

А злива не вщухала, від громів аж тріскало небо,

та вряди-годи спалахи блискавиць засвічували вікна

неймовірно сліпучо, аж до різі в очах. Найближча рідня,

аби не чути болісних криків, забилася вглиб покоїв,

тільки під дверима чатувала прислуга, готова будьякої

миті виконати веління повивальниць.

– От як цікаво світ створив Бог – якого б не був

знатного роду, а при народженні й смерті рівні усі…

– Ще б пак… Породілля – донька чигиринського

старости, львівського каштеляна і воєводи всіх земель

руських – а кричить, як проста куховарка.

– У Бога немає ліпших і гірших душ, то люди все

навигадували.

Теофіла лежала на масивному мармуровому столі,

звиваючись у корчах, пологи були важкі, дитя все

ніяк не могло з’явитися на світ білий, породілля скричалася,

аж голос став пропадати, зриваючись на безсилий

хрип.

– Терпи, дитино, терпи і тужся, – схилялася над

Теофілою повитуха, і заспокоювала її, і піт з чола витирала.

В неї самої, а вона клопоталася не біля однієї

породіллі, і не біля десятка, почав ляк холодними

полохливими мурашками пробігати по тілу. Вона не

знала якоїсь провини за собою, не боялася гніву господарів