Текст книги "Імена твої, Україно"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц)

я. За ним до Речі Посполитої додатково відходять

Смоленська і прилеглі землі. Війська розвертаються

і йдуть до своїх домівок.

А вже через рік і кілька місяців із Києва до Москви

вирушає цілком мирне посольство, яке московські

урядовці щедро обдарують грішми, дорогими сукнами

й іншими цінними речами. Та не так цікавили козацьких

послів коштовні подарунки, як перебування

на той час у Москві єрусалимського патріарха Фео

Панорама

Москви

з Кремлем.

Гравюра

фана ІІІ – з’явилася реальна можливість відновити

на Україні православну ієрархію. І коли в березні 1620

року Феофан ІІІ від’їжджає з Московської держави,

то на кордоні його урочисто зустрічає великий козацький

почет на чолі з Сагайдачним. У Густинському

монастирі тоді так описали монахи цю важливу

подію: «И отсюда идеше святейший патриарх во святый

град Киев, проводжаху бо его множество воин

Козаков, гетьман Сагайдачный Петр, муж зело воинственно

бяше й страшен бъ врагом всем; и поставиша

святейшого отца патриарху во братви церквы святих

богоявлений, средъ града Киевского, и обточиша его

стражбою аки пчелы матицу свою». Тут є одна неточність,

літописець без сумніву знав, що на той час вже

гетьманував на Україні Яків Бородавка, але авторитет

Сагайдачного був такий, що його і в ранзі полковника

продовжували іменувати гетьманом.

На подвір’ї Богоявленського монастиря на київському

Подолі, де зупинився єрусалимський патріарх,

давно не було такого жвавого руху – сновигали

ченці, як чорні мурахи, поміж них різнобарвні свитки

світського люду вкраплювалися лиш зрідка, зате до

монастирських воріт народу все прибувало. Бо окрім

патріарха до Києва прибули болгарський митрополит

Неофіт, грецький митрополит Авраамій і ще ряд високих

духовних осіб, від яких одержати благословення

було чимало охочих.

Але не тільки благословенними справами займалися

духовні ієрархи. Між ними і козацькими урядовцями

велися енергійні переговори про відновлення

на Україні митрополії. Після кількох перемовин,

що хоч і не дали якогось результату, принаймні з’ясувались

позиції. Патріарх Феофан виявився вельми

обачною людиною, його лякали як погрози, цілком

зрозуміло, аж ніяк не безпідставні, кліриків Польщі,

під якою юридично перебували козацькі землі, так

і гнів зі Сходу, бо ж щойно козацтво воювало проти

«одновірців», пройшовши гучним походом через усю

московську державу.

На чергові перемовини Петро Сагайдачний взяв

із собою ігумена Михайлівського монастиря з Києва

Йова Борецького, земляка і давно довірену особу, від

якої не мав таємниць.

6262

– Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем

добрим, не був би ти Христовим і Апостольським помічником,

якби преподобність твоя народові руському

митрополита і єпископів не посвятив і не зоставив,

заставши нас тут переслідуваних і без пастирів,

– говорив смиренно Йов Борецький.

Патріарху важко давалися переговори, кожне

слово, перш ніж вимовити, він подумки перекладав

то на один бік, то на інший, – йому й лукавити гріх

було, але й страх реальний і обґрунтований, навіть за

власне життя, незримо стояв за спиною.

– Козацька земля, гадаю, повинна мати власну

митрополію. Однак ви перебуваєте під скіпетром не

моїм, а константинопольського патріарха, – опустивши

голову, говорив Феофан.

– Ваша святосте, – не стримався Сагайдачний,

– ніщо не перешкоджає цьому. На Річ Посполиту,

як доносять вістуни, йде потужна турецька лавина,

хтозна, чи в цей час не знемагають польські війська,

борючись від захмелілої сили Османа ІІ. Зі Сходу

теж не доводиться поки чекати лиха, бо ще не весь

пил улігся, як ми підривали Остроженську браму

Москви і штурмували її. І нехай подякують козакам,

що залишили Московщину як державу, а не польську

провінцію.

Настав урешті день, коли сумніви і терзання полишили

душу патріарха, мужність його дозволила понад

усі ризики і страхи поставити інтереси вселенського

православ’я вище – він ухвалив рішення про висвяту

київських ієрархів. Богоявленський монастир того

вечора нагадував обложену фортецю. Багатотисячний

загін озброєних і готових до найгіршого козаків оточив

монастир неприступним кільцем. Крізь щільно завішені

вікна ледь-ледь пробивалося світло, хор співав

упівголоса, видавалося, що не мирне церковне богослужіння,

а якесь дійство не на своїй землі, швидше на

неприятельській, де звідусіль можна чекати нападу.

«Нехай і так, але справу зроблено. А пишні урочистості

уже наших ієрархів колись таки будуть», – з

гіркотою думав тоді Сагайдачний.

На Перемишлянське єпископство першим пройшов

висвяту ігумен Межигірського монастиря Ісая

Копинський.

9 жовтня 1620 року козацька земля одержала на

київську і галицьку митрополію митрополита Йова

Борецького, ректора Київської братської школи. Висвяту

ієрархів патріарх Феофан разом із грецьким

стагонським єпископом Авраамієм та софіївським

митрополитом Неофітом продовжували в Трахтемирівському

монастирі. Козацький уряд вживав усіх

засобів перестороги – переїзд владик супроводжував

щонайменше тритисячний загін вдобірного козацтва,

попереду якого про всяк випадок йшла розвідка.

Окрім висвяченого Йова Борецького на митрополита,

Ісаю Копинського на Перемишлянське єпископство,

на Володимирську і Берестейську кафедру зведено

архімандрита Єзекіля Курцевича, Луцьким та Острозьким

єпископом став ігумен Чернчицького монастиря

з Волині Ісакій Борискевич, Холмське і Белське

єпископство очолив Паїсій Іполітович, Полоцьке архієпископство

довірено Мелетію Смотрицькому, а

Туровське і Пінське – єпископу Авраамію…

– Сумно, владико, – скаже по закінченню Сагайдачний

Йову Борецькому, – що на сторожі найсвятішої

віри людської треба ставити шаблю з мушкетом.

– Бог ніде не сказав, що цей світ створено досконалим,

– тільки й відкаже задумливо митрополит.

Тим часом на півдні клубочилися хмари, густішали,

важчали, набиралися загрозливої синяви – хмари

Османської імперії над Європою.

На скликану раптово гетьманом Яковом Бородавкою

козацьку старшинську раду цього разу збиралися

неохоче і не вельми таїли невдоволення:

– Ще у полі дайбіг поратися, а тут відривають від

діла…

– А мо’, справді таке щось нагальне?

– Ет, гадаю, король чергову цидулку прислав…

– Не кажіть, він писарів без замороки не лишить.

Однак всі невдоволені прикусили язика, як тількино

похмурий гетьман без вступних розмов пере йшов

до діла.

– Панове, король Сигізмунд ІІІ прислав спішну

депешу. Султан Осман ІІ, що хоче явити себе куди

войовничішим за свого батька, направляє проти Речі

Посполитої незмірного числа військо на чолі з Іскан

6464

Гравюрний

портрет

Сигізмунда III Вази

з першого видання

Статуту

1588 року

дер-пашею та кримським ханом Дженібек-Гіреєм.

Король вимагає від нас аби Військо Запорізьке виступило

на поміч негайно. Головнокомандувач – коронний

гетьман.

Притамоване початком козацької ради невдоволення

випурхнуло як пір’я із надірваної подушки.

– Та ми після московського походу лиш недавно

рани зализали!

– Хай без нас коронний гетьман підставить власну

голову під криву турецьку шаблюку!

Як перші пристрасті уляглися та трохи розвіявся

дим від козацьких люльок, різне почало висловлювати

товариство.

– Вдарити б разом із турками по Речі Посполитій…

Згинула б навіки.

– Ага, і ми навіки заразом у турецькій кабалі.

– Це вже напевне.

– А що нам повік цілуватися з поляками і зважати

на їхню гонорову примху?

– То до Сагайдачного, він на це вельми ладен.

– Куди краще пропустити турка на Варшаву, а самим

вдарити по Молдавії. Де двоє чубляться, третій

поживиться.

– Гарно придумано, а коли турок розвернеться на

нас всією міццю?

Сагайдачний не вступав у мову, доки старшини

не виговорилися, врешті всі повернули на нього погляди.

– Моя думка, панове, проста: прохання Варшави

відхилити, аби не помикали наче волом. Ми послухались

і пішли на Московію, вирятували королевича.

Але ж польський двір не виконав наших вимог про

рівноправ’я віри, непідлегле козацьке урядування,

число реєстрових козаків…

– Та бий його сила Божа, не сподівався я такого

від Сагайдачного…

– А що діяти з вільним наймом?

Яків Бородавка підняв руку, аби стишити гомін.

– Гадаю, полковник Сагайдачний добре підказує:

військо Запорізьке не посилати. А хто сам захоче

– вольному воля… Чував, Михайло Хмельницький,

чигиринський підстароста, із сином Богданом такі наміри

мають… То ж нехай собі…

Бородавка обвів поглядом старшин, зупиняючись

на кожному, мов перераховував.

– Чи все товариство такої думки? Добре, тоді

прошу, панове старшини, до столу, бо вже господині

гніваються, що вечеря геть вихолоне.

***

Третій день козацька валка була в дорозі, вже й

коні притомилися і спотикались час від часу, невдоволено

лише інколи піднімаючи голови й озираючись:

чи не пора тим жорстоким і невгамовним людям

подумати про постій? Обличчя єпископа Курцевича

аж посіріло, немов припало пилюкою, не часто йому

випадало долати таку дорогу.

– Не журіться, владико, небавом зупинимось у

маєтку Радзивілів, – озвався Сагайдачний, аби якось

підохотити святого отця. – А там за пару деньків і

Варшава.

– Та не журюся, ваша мосць, – озвався єпископ

голосом, що не в’язався із жалісним та осунутим

від утоми обличчям. – Бог дає людині різні випробування,

а це – не найважче. Зате святе діло маємо

вчинити.

Сагайдачний не відказав нічого, тільки кивнув головою.

Він з єпископом очолював велику депутацію

до польського короля Сигізмунда ІІІ. Так ухвалила

козацька рада 17 червня 1621 року, яка зібралася в

урочищі Суха Діброва під Білою Церквою. Сюди прибуло

кінне і піше козацтво з Ржищева і Черкас, з Києва

і Білої Церкви, звідусіль тягнувся озброєний люд,

гнаний тривогою. Чорна хмара нависла над Польщею

і Україною, над всіма зрештою європейськими

державами і всім християнським світом. Перемога

на Цецорських полях у Молдавії, де турецький Іскандер-

паша з турецьким ханом Дженібек-Гіреєм вщент

розбили минулої осені польські війська, де взято величезний

військовий обоз, в тому числі 120 гармат, де

полягли найкращі полководці Речі Посполитої, а відрубана

голова коронного гетьмана Станіслава Жолкевського,

прив’язана до сідла, зробила останню свою

подорож у Стамбул, ця перемога остаточно сп’янила

султана Османа ІІ. Перед його палацом піднісся бунчук

із кінської гриви, що означало особисту султанову

участь в майбутньому поході. На три континенти,

6666

де розкинулася імперія, пішов наказ: усім чоловікам

збиратися зі зброєю під султанові прапори.

Нечувана досі військова армада рушила на Варшаву.

Розвідка одних держав доповідала, що турецько-

татарське військо обчислюється в двісті

тисяч, інші називали двісті двадцять, а з найгірших

донесень випливало, що йде триста, а то й чотириста

тисяч. Варшава терміново відряджає послів до

Папи Римського, в європейські монарші двори, всі

співчутливі до послань… та ніхто не посилає війська

на поміч.

Залишався для королівського двору Сигізмунда ІІІ

один вихід – прохати козацьку державу. Знаючи

свої попередні гріхи, бо не бракувало утисків українців,

не було пошанування до їхньої споконвічної

віри, зрештою, козакам не завжди платили належне

за договорами, польський король вирішив діяти

через єрусалимського патріарха Феофана. Особистий

секретар короля зумів переконати патріарха, і

той звернувся зі щирим листом до козаків. То ж на

велику військову раду в Сухій Діброві, окрім велетенського

сорокатисячного гурту, вперше прийшло

духовенство – митрополит Йов Борецький, єпископ

Є. Курцевич, понад триста священиків та кілька десятків

монахів. Більшість люду розуміла, що, розгромивши

Польщу, Туреччина не зупиниться чемно на

порозі України.

…Через кілька днів коні козацької депутації

дзвінко вицокували варшавською бруківкою. Сагайдачний

пильно вдивлявся в обличчя перехожих,

помічаючи на їхніх лицях то острах, то приязнь, то

відверту ворожість, то просту людську цікавість, але

й були варшав’яни, в очах яких тліла надія.

Король приязно прийняв депутацію, хоч Сагайдачний

виставив непрості умови: розширення

козацької землі, свобода на Україні православної

віри, адміністративна автономія козацької держави

та збільшення козацького війська. А присутність

у депутації православного єпископа Є. Курцевича

(диво дивне!) не спричинила можливого шоку, бо

то було не викликом, не якоюсь навмисною демонстрацією,

а просто відчуттям і значенням власної

сили й достоїнства.

Після надання згоди на козацькі вимоги, Сигізмунд

ІІІ, прощаючись із Сагайдачним, похилив голову:

– Вдруге довіряю у ваші руки життя і долю власного

сина.

Королевич Володислав разом із престарілим і хворобливим,

пораненим гетьманом Ходкевичем мали

повести проти турків польські війська.

***

Майбутня битва під Хотином була для Сагайдачного

аж ніяк не першою битвою з турецькою армією

– як на суші, так і на воді. Молодим, ще полковником,

водив він козацькі флотилії на Варну, громив

турків під Очаковом, штурмом брав Кафу та визволяв

невільників. Тисячі нещасних бранців звільнив року

1614, коли вдарив по Трапезунду, і зруйнував, видавалося,

неприступну фортецю. А після цього був десант

з моря й атака із суші Синопу.

– Повісити візира! – віддав нечуваний наказ турецький

султан, коли впав гордий замок в Синопі.

Через літо вже Стамбул на добу в козацьких руках.

– Такого не бачили на віку, – писали зі Стамбула

посли в Париж, Амстердам і Венецію. – Козацька

флотилія ввійшла у Босфор з розгорнутими хоругвами

і під бій литавр штурмом узяла передмістя, а султан

рятувався втечею.

Лиш здалеку бачив султан, як кіптявими свічками

горіли його галери, як димом ішла чи не найбільша на

той час світова морська міць.

– Або голова Сагайдачного мені до ніг, або тобі самому

не жити! – наказав султан адміралу Алі-паші.

Адмірал наздогнав козаків уже аж біля острова

Зміїного – у жорстокому двобої флотилій адмірал,

смертельно поранений, сам потрапляє в полон.

Наступного разу Стамбул вже на три доби в козаків.

Не зарадивши сам у морських звитягах із козацтвом,

турецький султан прагне створити широку антикозацьку

коаліцію разом з Венецією, Францією та

Нідерландами.

Водночас Сагайдачний, своєю чергою, готує широкий

антитурецький союз, хоче Францію залучити

таки на свій бік, а ще Іран, Грузію, Ватикан… Ведуться

перемовини про призначення Сагайдачного головнокомандувачем

об’єднаних європейських сил,

6868

які були б здатні спинити мусульманську експансію

у Європу.

Та набігли інші події…

***

Сонце 4 вересня 1619 року сходило тяжко, з

натугою, на якийсь час лише визирнувши з-за виднокраю,

крізь легенький туман, наче не хотілося

йому повністю викочуватися та дивитись на нове

людське побоїще, на кров, розпач і біль. Турецький

султан Осман ІІ на цей день призначив штурм,

який подумки вважав для себе вирішальним і про

який воїнству своєму і старшинам говорив, що він

має стати останнім. Стотисячна турецька армада

рушила на союзні війська і вістря армади націлилося

саме на козацькі позиції. П’ять годин наступали

турки, ось-ось мала настати довгоочікувана і така

тяжка вікторія. Але із затятістю рубалися козаки,

піт змішався з кров’ю і небо видавалося червоним

від того кривавого поту, що заливав очі – врешті,

знесилені турецькі лави відкотилися на вихідні місця.

Але ледве перепочивши, знову двогодинна атака,

що так само вичахла, наразившись на стійкість і

бойовий козацький досвід.

Спантеличено дивилися козаки, коли замість турецьких

рядів у третю атаку на них насунулися хмари

куряви, куди вищі за поодинокі дерева, а з тієї куряви

доносилося ремигання, іржання та зовсім незрозуміле

ревіння якихось тварин. Лише як наблизився

той дивний вал, то розгледіли, що ворог гнав поперед

себе табун верблюдів, мулів та іншої худоби, ішли, повільно

хитаючи хоботами, чотири бойові слони – все

це диковинне нашестя могло геть поламати ряди і з

війська зробити натовп.

– Клин клином вибивають! – гукнув Сагайдачний.

Вдарили козацькі бубни, озвався весь інструмент,

який тільки міг дати щонайдужчий звук, вискочили

відчайдухи назустріч валу, що з ревом насувався невідворотно

– і гучні вигуки, зустрічний звуковий вал

раптом спинив тварин. Ще мить – і нажахана худоба

розвернулася, рушила назад; зі швидкістю, з якою

наближався цей дикий вал на козаків, тепер рухався

на своїх господарів, топтав їх копитами, розсіював і,

зрештою, із бойових порядків стала каша і мішани

на. Слідом за тваринами пішли козаки, найвправніші

вже увірвалися у турецький табір.

– До Ходкевича, його кавалерія має негайно підтримати

наступ! – наказує гетьман своїм гінцям.

Січа наростала, землю так рясно вкривали трупи,

що й переступати їх перестали, і кров не встигала

всякати в землю. Козаки, тужачись, вивозили вже

гармати, тягали оберемками мушкети та іншу зброю,

полишену у поспіху відступаючими, а така бажана

польська кіннота все не з’являлась. І, як з’ясувалося

потім, не мала з’явитися зовсім, бо чомусь польський

гетьман скеровувати своїх вважав необачним.

З тяжким серцем давав Петро Сагайдачний наказ

на відступ, він досвідченим оком вояка помічав ознаки

паніки, яка мала ось-ось початися в турецьких лавах,

він не знав тільки, що панічний настрій різко підігріла

вість, яка раніше за нього докотилася до султана

– козацька флотилія пустила на дно в морі Понтійському

двадцять турецьких суден, разом з гарматами і

людьми, що вже горить Константинополь, а турецьке

військо, зазіхнувши на чужі краї та чужі бaтьківщини,

може залишитися без батьківщuни власної.

Людська кров густо змішалася із землею у поруйнованому

турецькому таборі. Тож султан, аби до решти

не жахати своїх вояків, табір переносить.

Ще кілька днів під Хотином одна хвиля накочувалася

на зустрічну, все ще незвичайно потужна турецька

армія атакувала козацькі і польські позиції.

8 вересня, обурені Яковом Бородавкою, козаки скидають

його з гетьманства і обирають своїм вождем

Петра Сагайдачного, що ще більше розв’язує йому

руки в управлінні військами.

14 вересня турецьким воякам прибуває відчутна

допомога, понад десять тисяч кінноти. Та ще більшою

була підмога бойовому духу виснажених вояків, коли

на чолі цього війська урочисто під’їхав прославлений

у всьому мусульманському світі Карапаш-паша. Сам

султан, нехтуючи звичаї, зустрічав підмогу.

– Одним штурмом до вечора змету і поляків, і

запорізьких лиходіїв, – пообіцяв паша, ознайомившись

із бойовою обстановкою.

Штурм почався негайно наступного дня. Неймовірна

напруга з обох боків, знов гори трупів людських

7070

впереміш із трупами кінськими, пороховий дим забивав

дихання, аж легені, видавалося, з кашлю тріснуть

– чаша успіху в стрімких атаках хиталася то в

один бік, то в інший. Але штурм не тривав до вечора,

бо вже через годину мертве тіло Карапаш-паші принесли

на ношах до султанового намету. Забобонний

страх гірше шабель потіснив турків, які, задкуючи,

перейшли в оборону.

***

Ні, не був Хотин для козацтва прогулянкою з розвагами,

то був тяжкий ратний труд, і немало товариство

запорізького сьорбнуло лиха. Ще вертаючись

із Варшави, наосліп через ворожу територію, Сагайдачний

із супроводом запримітив широкий військовий

слід. Думали, що то козаки проходили, то ж поспішали.

Ось і вогні розлогого табору, і дим багаття,

що лоскотав голодних мандрівників запахом смаженини.

Тільки зовсім зблизька розгледіли:

 – Боже, то не козацький табір, а турки постоєм.

Кинувся Сагайдачний навтікача, але потомлені

коні не рівня свіжим, довелося прийняти бій.

Жадібний мисливський вогник світився в очах погоні,

азарт легкої здобичі додавав туркам сил, а Сагайдачному

з товариством силу тримала невидима стіна,

що холодила спину – хибний крок чи паніка означали

погибель. Виспівувала шабля лиху для супротивника

пісню і в здоровій, і в скаліченій руці Сагайдачного,

віртуозно боронилося все товариство, та в нерівній

січі склала більшість голови, а ватаг їхній спішився і,

поранений отруєною стрілою, кинувся в чагарі.

Боячись наступити на суху гілку чи видати себе іншим

чином, продирався чагарями Сагайдачний усю

ніч, і наступний день, стискаючи зуби від безжального

болю, аж доки за деревами не зблиснув берег

Дністра. А коли переправився на інший бік, то вже зі

спокійною душею швидко натрапив на козацький табір

коло Могилева.

Ще гірше, ніж рана, яка до смерті не дала Сагайдачному

спокійного життя, боліли йому негаразди початку

кампанії. Надто вже захопилися козаки через

потурання тодішнього гетьмана Бородавки у Молдавії

легкою здобиччю, якою напихали вози, тож через

запізнення почалася розруха, не приготували запасів

харчу для людей і фуражу коням. Те вартувало Бородавці

гетьманства і голови, хоч від цього козакам не

полегшало. Гинули без паші охлялі коні, лаючись на

чим світ стоїть, випрошувало козацтво у поляків сухарів

чи в’язку сіна. Оте жебрання принижувало і лягало

каменем на горді душі, хоч польським воякам також

не з медом велося, і в них бракувало сіна, коней

годували дубовим листям, якого ставало не завжди.

Нічим не здатен був зарадити королевич Володислав,

який запізнився, до того ж його надовго звалила тяжка

пропасниця.

Із тяжкими потугами й марно втраченими чубатими

козацькими головами починався хотинський похід.

Турецько-татарська армія замислила упередити з’єднання

з польським військом козацькі частини, що блукали

за трофеями просторами Молдавії. Турки погромили

впень окремі загони, але тисячі три козаків люто

рубалися, пробираючись на з’єднання з поляками, за

відчайдухами потяглося і головне козацьке військо.

Гірка доля спіткала козацькі чати, душ понад триста,

що йшли від Сучави. Передні турецькі загони, не

здатні зламати козацький опір, запросили помочі у

султана. Козаки спробували використати печери над

Прутом як неприступну фортецю, що могла видатися

нездоланною. Хитрий султан наказав викурити козаків

димом – задихаючись від кашлю, полишали козаки

один за одним печери і лягали під шаблі яничар у

нерівнім бою.

Турецький султан з більшою частиною загону, що

окопався табором на другому березі Прута, з шатра

на високій кручі особисто керував операцією, і коли

приносили й клали йому до ніг на списові скривавлену

козацьку голову, сам вручав дорогі дари.

– За хоробрість у битві з шайтанами, – рідко такої

честі удостоювалися його підлеглі.

Під покровом ночі козаки покидають табір і, поділившись

на дві групи, відступають переліском. Вдень

знову, викопавши шаблями шанці, творять важкоприступний

табір. Безперестанні атаки, хвиля за хвилею,

не дають туркам ніякого успіху, і лише у сутінках

табір здобуто.

– На кавалки рубати невірних, – розпорядився

султан. – Стріляти з луків і рушниць.

7272

І сам показав, як це робити, розсікши навпіл шаблею

зв’язаного козака.

***

24 вересня тривожна звістка гуляла спочатку

шелестом поміж польських рядів, лише старшини

втаємничували одне одного – помер після хвороби

поранений гетьман Ходкевич. Ще згодом, як не старалися

приховати смерть, про неї вже відав і рядовий

склад. Козацьке військо звістка лякала менше своєю

невірогідністю, а в султанському оточенні новина

сколихнула хвилю радості і неймовірних та негаданих

ще недавно очікувань.

– Аллах почув наші молитви, – звів вдячний погляд

на небо Осман ІІ. – Це істинне нам знамення,

щоб ми не барилися з перемогою.

Наступного дня почався новий штурм, турецькі

воїни знову окрилені, як на початку, мов і не було цих

тяжких і кривавих тижнів, що знесилили військо. Але

щось не так зрозуміли вони у небесному знаменні, бо

штурм почав захлинатися, українське і польське військо

чіплялося за мізерний клаптик землі, на якийсь

час встановилася хистка рівновага, а далі турки відкотилися,

як згасла хвиля. Султан, який повірив у

знамення, молився три дні, і врешті кидає всі сили у

шостий великий штурм.

– Хай не схолонуть гармати і стріли, і кулі ваші не

обминуть ворогів, – благословляв повелитель останні

резерви.

І справді, такого шаленого гарматного обстрілу

польських та українських позицій не було за всю кампанію,

жерла гармат червоніли від перегріву, і ніхто

вже не дбав про запас пороху та ядер. Шеренга за шеренгою

в останній бій ішли турки, відколи сонце з’явилося

перед горизонтом і до заходу – дев’ять атак…

Та не ті уже сили, і віра не та, не вдавалося навіть

їхнім сотникам і десятникам, що з оголеними шаблями

гнали військо поперед себе, крізь сизий, аж синюватий

дим, додати звитяги. Уже за кілька кроків не

розрізнити свого від чужого, ніхто не рахував загиблих,

ступали по тілах, мов по дровах, лише згодом історики

підрахували, що в тих останніх атаках полягло

турецького війська до двадцяти тисяч, четвертина від

втрат за всю битву під Хотином.

Випогодилося, коли з королевичем Володиславом

і Сагайдачним підписував мирний договір Осман ІІ.

Розійшовся гарматний дим, у безхмарному, вмитому

небі з сумовитим прощальним криком пролітали на

південь ключі диких гусей – слава Аллаху, – думав

султан, скінчився цей жах. Нехай з кількаразовою

військовою перевагою йому не вдалося здобути перемогу,

але він живий і повертається додому, до звичного

і розміреного життя. Не знав тільки султан, що

того розміреного, щасливого життя лишилося йому

так небагато – поразки йому не пробачать свої ж,

уже наступного року його чекає погибель під час яничарського

бунту.

***

На довгі місяці світ для гетьмана після повернення

в Україну обмежився і замкнувся здебільшого вікном,

за яким все жило узвичаєним своїм життям. Моросили

нудні осінні дощі, тихо лягали потім лапаті сніжинки

в безвітряні дні, аж прогиналися гілки яблуні,

як збиралося снігу добряча товщ, веселіли дерева

під весну, вигодовуючи в розбухлих бруньках перше

життя, що урочисто готувалося явитися світу. Особливо

цікаво було спостерігати за птаством: поважно

надувалися, сівши на яблуневу гілку, снігурі, що гордовито

роздивлялися навкруги, де все було проти їх

значимості такою мізерією та марнотою, синиці тішилися

з власного дзвінкого і добродушного цінькання.

А з горобців, що витворяли несусвітню веремію та

чубилися без упину і втоми, інколи не міг не розсміятися

– щиро, як давно не доводилося, хіба у дитинстві,

що губилося ген-ген за видноколом далеких літ,

розсміятися без озирки, на повні груди, аж доки той

сміх не гасив після необачного поруху раптовий біль.

Сагайдачний змирився з думкою, що він небавом

піде, а світ і далі собі зеленітиме та цвірінькатиме.

Цікаво тільки, що залишиться по-ньому, чи згадають

коли і якою буде та згадка? Він то добре знав, що був

не цукеркою. Недарма складав булаву не раз. То ж

не погрішено істиною у записах Петриці: «Чернь козацька

обирала його часто ватажком заради воєнної

доблесті, а скидала через строгість».

М’який і делікатний поза військовими справами,

навіть жінка Анастасія, сварлива і свавільна, як

7474

розійдеться, могла чоловіка побити, зовсім іншим

був у державних справах. Борони Боже, хто в поході

до чарки прикладеться, то не позаздрити, навіть як

оселедця хто поголить, ознаку лицарської козацької

приналежності, добрячих канчуків смакуватиме, а то

й зовсім із козацтва поженуть – бувало, кидалися з

кручі від такої ганьби і безчестя. Що й говорити про

більші провини: троє козаків пограбували церкву і,

звісно, були одразу спіймані.

– Спалити живцем! – без вагань і докорів сумління

виніс гетьман неоскаржуваний присуд.

Звичайно, військовий похід – не святкова прогулянка,

у поході вбивають, беруть у полон, завойоване

майно вже не майно, а трофеї. Ян Собеський напише

про похід на Москву Сагайдачного: «…вогнем і мечем

спустошив … неприятельські землі, розніс страх свого

імені по всій Московії. Неприятель, що стогнав під

його ударами, бачив, як переходили до його рук золоті

посудини і дорогоцінні багатства, як полонені різного

віку і статі йшли за його колісницею». Ян Собеський

нічого не прикрашав, як і не кривив душею курський

літописець, що оповідав про ставлення до мирного населення.

Коли, повертаючись, грізний гетьман «мимо

град Куреск шествова, тогда к гражданам … присылал

от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска,

уезду и в нем живущим воинству своему заповедовал

ни единого зла сотворяти».

Учасник Хотинської битви Яків Собеський, батько

польського короля Яна ІІІ Собеського, про українського

гетьмана полишить такі рядки: «Цей Петро

Конашевич, муж рідкісної мудрості і зрілого судження

в справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча

за походженням, способом життя і звичками був простою

людиною, незважаючи на це в очах пізнішого

потомства він гідний стати в ряд із найзнаменитішими

людьми свого часу…»

…Голуб сів на підвіконня, пройшовся уздовж поважно

і, кумедно перехиливши голову, зазирнув з наївною

цікавістю в кімнату, двічі лунко стукнувши в шибу.

«Якщо то смерть по мене прийшла, то зовсім вона

не страшна – подумки подивувався Сагайдачний,

– навіть… красива».

Останні півроку, після повернення з Хотина, гетьман

більшість часу змушений коротати в ліжку. Рана

від отруйної стріли ніяк не загоювалася, навпаки, непомітно,

якось по-злодійському навіть більшала, ані

вдень, ані вночі не стихав біль – виказати його соромився,

коли хтось заходив у покій, мимовільний

стогін вирватися міг лише на самоті. І то було єдиною

розкішшю, яку міг собі дозволити.

Голуб на підвіконні ще раз гонорово пройшовся, а

тоді затуркотів, сп’янілий від лункого і дзвінкого весняного

повітря.

– Я знаю багато мов, шкода, що не вивчив твоєї,

– озвався до голуба Сагайдачний і взяв у здорову

руку дзвіночка. На порозі постав із запитальним поглядом

джура.

– Бери, козаче, перо, каламар, тут голуб нагадав

мені одну річ, треба написати.

А як вмостився джура біля хворого, гетьман почав

повільно, мов спудею-початківцю, надиктовувати:

– Я, гетьман Петро Сагайдачний, при повній

пам’яті й усвідомлюючи свій стан, заповідаю своє

майно…

Плечі в молодого джури пересмикнулися, мов

льодинку йому хто за комір укинув, джура зрозумів,

який документ йому випадає писати.

– Заповідаю своє майно Київській братській школі…

Львівській братській школі… монастирям… – повільно

диктував гетьман, боковим зором дивлячись

на рядки, що зблискували ще не висохлим чорнилом.

– Стривай, стривай, а чого це ти помилки робиш, любий

мій грамотію?

Джура здригнувся від несподіванки, перечитав,

беззвучно ворушачи губами, і густо почервонів – бо

ж справді трапилася помилка.

– Ваша ясновельможносте, стільки літ спливло, а

граматика вами ще не забута, – чи то виправдовувався,

чи незграбно хотів підлеститися молодик.

– Кашею березовою тебе не перегодували, козаче,

– посміхнувся, пересилюючи біль. – А якщо

без жартів, то у нас, в Острозькій академії, навчали

без фальші. Грецької нас учив Никифір Парасхев,

який перед цим десять літ викладав у Падуанському

університеті Італії. Незбагненна глибина освіченості

7676

грека Кирила Лукаріса, що став потім олександрійським

патріархом, а зараз, вістки доходять, зійшов