Текст книги "Імена твої, Україно"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 21 страниц)

Він став куратором Зоологічного музею в Одесі, але після вбивства царя

Олександра був заарештований як член єврейської організації самооборони.

Звільнений після суду, 1888 року він поїхав у Швейцарію та протягом року працював

асистентом у Женевській медичній школі.

1889 р. він переїхав до Парижа й працював у Інституті Пастера, де його початкова

робота зосереджувалася на виготовленні щеплення проти холери. Він виготовив

267

розріджену форму бактерії, піддаючи її подуву сильного вітру. Випробовування на

тваринах підтвердили ефективність щеплення. У липні 1892 року Хавкін здійснив

свій перший тест на людині – на собі. Під час епідемії холери в Індії у 1893 р. він

поїхав до Калькутти та запропонував нове профілактичне щеплення. Спочатку

місцеві медичні установи критикували Хавкіна, але потім прийняли це щеплення.

Хавкін приїхав до Бомбея під час вибуху епідемії чуми у жовтні 1896 року.

Він організував лабораторію в Грант Медікал Коледж та розпочав роботу

над профілактичними та лікувальними засобами. Лікувальну сироватку було

протестовано через чотири місяці, але вона виявилася ненадійною; наголос

змістився на профілактичну вакцину із використанням мертвої бактерії. Форма,

доволі придатна для випробовування на людях, була готова вже до січня 1897 р. Її

протестували на добровольцях у в’язниці Байкулла наступного місяця. Використання

вакцини розпочалося негайно.

Визнання не забарилося. Ага Кхан надав будинок для розміщення Лабораторії

дослідження чуми Хавкіна, а інші видатні жителі Бомбея підтримували його

дослідження. Однак товариство медиків йому не дуже симпатизувало. 1920 року

вакцина спричинила 19 випадків правцю. Слідча комісія звинуватила Хавкіна, якого

звільнили з посади директора Лабораторії з дослідження чуми. В англійському

інституті Лістера було переглянуто доповідь комісії й відкинуто таке рішення,

натомість було звинувачено лікаря, який робив ін’єкції. Хавкіна виправдали.

Він повернувся до Франції, поселився в Болоні-на-Сені та вряди-годи писав для

медичних журналів. 1925 року, коли лабораторію з дослідження чуми в Бомбеї було

перейменовано на «Інститут Хавкіна», він написав, що «…робота в Бомбеї ввібрала

в себе найкращі роки мого життя…». Він знову відвідав Одесу 1927 року, але не зміг

адаптуватися до величезних змін після революції. Переїхав до Лозанни 1928 року та

залишався там протягом двох останніх років життя».

Посилання:

http://theory.tifr.res.in/bombay/persons/wm-haffkine.html

http://encycl.opentopia.com/term/Waldemar_HaffkineEncyclopedia Judaica (1971)

[85] http://Volodymyr_havkin.totallyexplained.com/,

Waldemar Mordecai Wolff Haffkine (March 15, 1860, Odessa, Russia – October

26, 1930, Lausanne, Switzerland) was a bacteriologist who mainly worked in India. He

was the first microbiologist who developed and used vaccines against cholera and bubonic

plague. He tested the vaccines on himself. Lord Joseph Lister named him «a savior of

humanity».

Early years

Born Volodymyr Aaronovich Havkin (), the fourth of five children in a family of a

Jewish schoolmaster in Odessa, Russian Empire, he received his education in Odessa,

Berdyansk and St. Petersburg.

 For a short time, young Haffkine was a member of Narodnaya Volya, but after the

group turned to terrorism against public officials, he broke up with the revolutionary

movement. He was also a member of the Jewish League for Self-Defense. Haffkine was

injured while defending a Jewish home during a pogrom, as a result he was arrested but

later released due to the intervention of Ilya Mechnikov. Haffkine continued his studies

268268

with famous biologist Ilya Mechnikov, but after the assassination of Tsar Alexander II,

the government increasingly cracked down on people it considered suspicious, including

intelligentsia. Mechnikov left the country for Pasteur Institute in Paris. In 1888, Haffkine

was allowed to emigrate to Switzerland and began his work at the University of Geneva.

In 1889 he joined Mechnikov and Louis Pasteur in Paris.

Anti-cholera vaccine

At the time, one of the five great cholera pandemics of the nineteenth century ravaged

Asia and Europe. Even though Robert Koch discovered Vibrio cholerae in 1883, the medical

science at that time didn’t consider it a sole cause of the disease. This view was supported

by experiments by several biologists, notably Jaime Ferran in Spain. Haffkine focused his

research on developing cholera vaccine and produced an attenuated form of the bacterium.

Risking his own life, on July 18, 1892, Haffkine performed the first human test on himself and

reported his findings on July 30 to the Biological Society. Even though his discovery caused

enthusiastic stir in the press, it wasn’t widely accepted by his senior colleagues, including both

Mechnikov and Pasteur, nor by European official medical establishment in France, Germany

and Russia. The scientist decided to move to India where hundreds of thousands died from

ongoing epidemics. At first, he was met with deep suspicion and survived an assassination

attempt by Islamic extremists but during the first year there (1893), he managed to vaccinate

about 25,000 volunteers, most of whom survived. After contracting malaria, Haffkine had to

return to France. In his August 1895 report to Royal College of Physicians in London about

the results of his Indian expedition, Haffkine dedicated his successes to Pasteur, who recently

died. In March 1896, against his doctor’s advice, Haffkine returned to India and performed

30,000 vaccinations in seven months.

Anti-plague vaccine

In October 1896, an epidemic of bubonic plague struck Bombay and the government

asked Haffkine to help. He embarked upon the development of a vaccine in a makeshift

laboratory in a corridor of Grant Medical College. In three months of persistent work

(one of his assistants got nervous breakdown, two others quit), a form for human trials

was ready and on January 10, 1897 Haffkine tested it on himself. After these results were

announced to the authorities, volunteers at the Byculla jail were inoculated and survived

the epidemics, while seven inmates of the control group died. Haffkine’s successes in

fighting the ongoing epidemics were undisputable, but some officials still insisted on old

methods based on sanitarianism: washing homes by firehose with lime, herding affected

and suspected persons in camps and hospitals, and restricting travel. Even though the

official Russia was still unsympathetic to his research, Haffkine’s Russian colleagues

doctors V.K. Vysokovich and D.K. Zabolotny visited him in Bombay and during the 1898

cholera outbreak in the Russian Empire, the vaccine called «лимфа Хавкина» («limfa

Havkina», Havkin’s lymph) saved thousands of lives across the empire. By the turn of the

century, the number of inoculees in India alone reached four millions and doctor Haffkine

was appointed the Director of the Plague Laboratory in Bombay

Connection with Zionism

In 1898, Haffkine approached Aga Khan III with an offer for Sultan Abdul Hamid

II to resettle Jews in Palestine, then a province of the Ottoman Empire: the effort «could

be progressively undertaken in the Holy Land», «the land would be obtained by purchase

269

from the Sultan’s subjects», «the capital was to be provided by wealthier members of the

Jewish community», but the plan was rejected.

Little Dreyfus affair

In 1902, nineteen Punjabi villagers (inoculated from the same bottle of vaccine) died

of tetanus. An inquiry commission indicted Haffkine, and he was relieved of his position

and returned to England. The report was unofficially known as «Little Dreyfus affair», as a

reminder of Haffkine’s Jewish background and religion. The Lister Institute reinvestigated

the claim and overruled the verdict: it was discovered that an assistant used a dirty bottle

cap without sterilizing it. In July 1907, a letter published in The Times, called the case

against Haffkine «distinctly disproven». It was signed by Ronald Ross (Nobel laureate,

malaria researcher), R.F.C. Leith (the founder of Birmingham Institute of Pathology),

William R. Smith (President of the Council of the Royal Institute of Public Health), and

Simon Flexner (Director of Laboratories at New York Rockefeller Institute), among other

medical dignitaries. This led to Haffkine’s acquittal.

Late years

Since Haffkine’s post in Bombay was already occupied, he moved to Calcutta and

worked there until his retirement in 1914. Professor Haffkine returned to France and later

moved to Lausanne, where he spent last years of his life. In his later years, Haffkine

returned to Orthodox Jewish practice. In 1916, he wrote A Plea for Orthodoxy. In this

article Haffkine advocated traditional religious observance and decried the lack of such

observance among «enlightened» Jews.

During his brief visit to the Soviet Union in 1927, he found drastic changes in the country

of his birth. In 1929 he established the Haffkine Foundation to foster Jewish education in the

Eastern Europe. Haffkine received numerous honors and awards. In commemoration of a

century after his birth, the Haffkine Park was planted in Israel in 1960s.

Sources

Edinger, Henry. The Lonely Odyssey of W.M.W. Haffkine, In Jewish Life Volume 41,

No. 2 (Spring 1974).

Waksman, Selman A.. The Brilliant and Tragic Life of W.M.W. Haffkine: Bacteriologist,

Rutgers University Press (1964).

[85] Вальдемар Мордехай Вульф Хавкін (15 березня 1860 р. Одеса, Росія

– 26 жовтня 1930 р. Лозанна, Швейцарія) був бактеріологом, який переважно

працював в Індії. Він був першим мікробіологом, який вивів та застосував

вакцини проти холери та бубонної чуми. Вчений випробовував вакцини на собі.

Лорд Йозеф Лістер назвав його «рятівником людства».

Ранні роки

Володимир Ааронович Хавкін, четвертий з п’яти дітей у сім’ї єврейського

шкільного вчителя в Одесі, що в Російській імперії, отримав освіту в Одесі,

Бердянську та Санкт-Петербурзі.

Певний час молодий Хавкін був членом «Народної Волі», але після того як

група почала тероризувати громадських службовців, він покинув революційний рух.

Також був членом єврейської ліги самооборони. Хавкін був поранений, коли під час

270270

погрому захищав Єврейський дім, був заарештований, але пізніше його звільнили,

оскільки втрутився Ілля Мечніков. Хавкін навчався й далі з відомим біологом

Іллею Мечніковим, але після вбивства царя Олександра ІІ уряд все більше й більше

нападав на людей, які вважалися підозрілими, в тому числі й на інтелігенцію.

Мечніков покинув країну й переїхав до Інституту Пастера в Парижі. 1888 року

Хавкіну дозволили емігрувати до Швейцарії, де він почав працювати в Женевському

університеті. 1889 року в Парижі він приєднався до Мечнікова та Луї Пастера.

Вакцина проти холери

Тоді одна з п’яти великих пандемій холери дев’ятнадцятого століття спустошувала

Азію та Європу. Хоча Роберт Кох 1883 року й відкрив Вібріо холеру, медична наука

не вважала це єдиною причиною хвороби. Цю теорію підкріпляли експерименти

кількох біологів, особливо Жейма Феррана в Іспанії. Хавкін зосереджував свої

дослідження на винайденні вакцини проти холери та виготовив розріджену форму

бактерії. 18 липня 1892 року, ризикуючи власним життям, Хавкін провів перший

тест на собі та 30 липня повідомив про свої відкриття біологічному товариству. Хоча

його відкриття спричинило повний ентузіазму шум у пресі, воно не було широко

прийняте його старшими колегами, включаючи також Мечнікова та Пастера, а також

європейські медичні кола у Франції, Німеччині та Росії. Вчений вирішив переїхати

до Індії, де сотні тисяч вмирали від тодішньої епідемії. Спочатку його зустріли із

глибокою підозрою, він пережив спробу вбивства ісламськими екстремістами, але

протягом першого року, що його провів там (1893 р.), він вакцинував приблизно

25 000 добровольців, більшість з яких вижила. Хавкін був змушений повернутися

до Франції після того, як захворів на малярію. У серпні 1895 року в доповіді про

результати Індійської експедиції до Королівського Коледжу лікарів у Лондоні

Хавкін присвятив свій успіх Пастору, який нещодавно помер. У березні 1896 року,

попри поради лікаря, Хавкін повернувся до Індії та за сім місяців зробив 30 000

вакцинацій.

Вакцина проти чуми

У жовтні 1896 року епідемія бубонної чуми охопила Бомбей, і уряд попросив

Хавкіна допомогти. Він узявся за створення вакцини в тимчасовій лабораторії у

коридорі Грант Медікал Коледжу. Через три місяці наполегливої роботи (один із його

асистентів отримав нервовий зрив, ще двоє звільнилося), 10 січня 1897 року, форма

для випробовування на людях була готова. Хавкін випробував її на собі. Після того

як про ці результати повідомили владі, добровольцям Буцильської в’язниці зробили

щеплення, і вони пережили епідемію, тоді як сім в’язнів контрольної групи померли.

Успіх Хавкіна у боротьбі із тодішньою епідемією був незаперечним, однак деякі

чиновники досі наполягали на старих методах, які базувалися на санітаріанізмі: миття

будинків пожежним шлангом із липою, зганяння уражених та підозрюваних людей у

табори й лікарні, обмеження в пересуванні. Хоча офіційна Росія ще досі неприхильно

ставилася до його дослідження, російські колеги Хавкіна В. К. Високович та Д. К. Заболотний

відвідали його в Бомбеї, а 1898 року під час вибуху в Російській Імперії

епідемії холери вакцина під назвою «лімфа Хавкіна» врятувала тисячі життів у всій

імперії. На зламі століть кількість щеплень лише в Індії сягнула 4 млн., доктора

Хавкіна призначили директором Лабораторії з дослідження чуми в Бомбеї.

271

Зв’язок із сіонізмом

1898 року Хавкін підійшов до Ага Кхана ІІІ із пропозицією, щоб султан Абдул

Хамід ІІ переселив євреїв у Палестину, на той час – територію Османської Імперії:

намагання «могло б бути прогресивно здійсненим на Святій Землі», «землю можна

було б купити у підданих Султана», «столиця була б забезпечена заможними членами

єврейської громади», але план було відкинуто.

Справа малого Дрейфуса

1902 року дев’ятнадцять селян із Панджабі (їм зробили щеплення із тієї ж

пляшки вакцини) померли від правцю. Комісія з розслідувань звинуватила Хавкіна,

його звільнили з посади та повернули до Англії. Неофіційна назва доповіді «Справа

Маленького Дрейфуса» є нагадуванням про єврейське походження та релігію

Хавкіна. Інститут Лістера провів повторне розслідування й виявив, що асистент

використав брудний, не стерилізований корок для пляшки. У липні 1907 року в лист,

опублікованому в газеті «Таймс», було названо справу проти Хавкіна «очевидно

помилковою». Лист був підписаний Рональдом Россом (Нобелівським лауреатом,

дослідником малярії), Р. Ф. С. Лейтом (засновником Бірмінгемського інституту

патології), Вільямом Р. Смітом (президентом ради Королівського інституту охорони

здоров’я) та Саймоном Флекснером (директором лабораторій в Інституті Рокфеллера,

що в Нью-Йорку) та інших високопосадових осіб в галузі медицини. Це привело до

виправдання Хавкіна.

Пізні роки

Оскільки посада Хавкіна в Бомбеї була вже зайнята, він переїхав до Калькутти

й працював там до пенсії (до 1914 р.). Професор Хавкін повернувся до Франції, а

потім до Лозанни, де провів останні роки життя. В цей час Хавкін повернувся до

православних єврейських обрядів. 1916 року він написав прохання про Православ’я.

У цій статті Хавкін захищав традиційні релігійні обряди та осуджував нестачу таких

обрядів між «освічених» євреїв.

Під час короткого візиту до Радянського Союзу в 1927 році він побачив разючі

зміни у країні, де народився. 1929 року заснував Фундацію Хавкіна, метою якої було

стимулювання освіченості євреїв у Східній Європі. Хавкін отримав численні премії

та нагороди. Відзначаючи століття із його дня народження, 1960 року в Ізраїлі було

посаджено Парк Хавкіна.

Джерела:

Генрі Едінгер. «Самотня одіссея В. М. В. Хавкіна», в «Єврейське життя»,

том 41, № 2 (весна 1974)

Ваксман Сельман А. Чудове та трагічне життя В. М. В. Хавкіна: бактеріолог.

– Рутгерс Юніверсіті Пресс, 1964.

Важко щось додати до слів знаного француза про Данила Самойловича…

Можна лишень уявити, скільки б ще міг зробити для науки і здоров’я людей цей

мужній вчений, якби не дурнуваті правителі.

http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/romm/04krem.html

Український сайт: Ромм про Самойловича

272272

http://cns.miis.edu/ – «Центр досліджень із запобігання розширенню ядерної

зброї» – сайт інституту міжнародних досліджень у Монтереї (із офісами в

Монтереї, Вашингтоні та Алма-Аті)

До останнього сайту є додаток про «вчених та інших громадських діячів, які

відіграли важливу роль в еволюції системи проти чуми в царській Росії», у якому

зазначено, що «Самойлович був одним із тих, хто започаткував епідеміологію в Росії

і був активним організатором та учасником боротьби проти чуми…»

Annex: Biosketches of scientists and other public figures who played important

roles in the evolution of tsarist Russia’s anti-plague system

[86] Samoilovich was one of the founders of epidemiology in Russia, and an active

organizer and participant in the struggle against plague. He graduated from medical school

at the Admiralty Hospital in St. Petersburg. From 1769 to 1771, Samoilovich served in

the army during the Russian-Turkish war. In 1771, he worked in the effort to mitigate the

consequences of a plague epidemic in Moscow. Starting in 1784, he became involved in the

fighting plague epidemics in southern Russia. He was the first Russian scientist to provide

a detailed description of the clinical development of plague. Samoilovich also developed

a coherent system of anti-epidemiological measures to fight plague. He defended the right

of students to publish medical dissertations in Russian (before it could only be done in

Latin).

Samoilovich was elected member of many foreign academies of sciences. He

published several fundamental treatises on plague, which received a wide recognition,

including Traactatus de sectione symphyseos ossium pubis et partu caesareo (Lugduni

Batavorum, 1780). The significance of Samoilovich’s scientific contributions and the

continued relevance with which they are regarded can be judged from the fact that his

Selected Works were published in two volumes in 1949–1952».

[86] «Самойлович був одним із засновників епідеміології в Росії та активним

організатором і учасником боротьби проти чуми. Закінчив медичну школу при

Адміральському шпиталі в Санкт-Петербурзі. З 1769-го по 1771-й рік Самойлович

служив в армії під час російсько-турецької війни. 1771 року він працював, аби

полегшити наслідки епідемії чуми в Москві. 1784 р. приєднався до боротьби проти

епідемії чуми в південній Росії. Він був першим російським вченим, який надав

детальний опис клінічного розвитку чуми. Самойлович також розробив зрозумілу

систему антиепідеміологічних заходів у боротьбі проти чуми. Він захищав право

студентів публікувати медичні дисертації російською мовою (до того це робилося

лише латиною).

Самойловича обирали членом багатьох іноземних академій наук. Він

опублікував кілька фундаментальних трактатів на тему чуми, які отримали широке

визнання, включаючи Traactatus de sectione symphyseos ossium pubis et partu caesareo

(Лугдуні Батаворум, 1780 р.) Його Вибрані роботи було опубліковано у двох томах 1949–

1952 рр. І це свідчить про важливість наукового внеску Самойловича у медицину».

273

КОНЦЕРТ, ЯКОМУ ЗВУЧАТИ ДОВІКУ

[87] ДМИТРО БОРТНЯНСЬКИЙ

«Музика була важливим компонентом релігійних служб, і в столиці гетьманату

Глухові було відкрито школу співу (1737 р.) для того, щоб забезпечити стабільне

постачання музикантів. Найвідомішими в імперії хоровими композиторами, які

закінчили Глухівську школу, були Максим Березовський, Дмитро Бортнянський та

Артем Ведель.»

[88] http://query.nytimes.com/gst/fullpage.html?res=940DE1DC1738F935A25751

C0A96E948260

«Although Mykola Lysenko and Dmytro Bortniansky wrote in vastly different styles,

both created powerful music. In the two Sacred Choral Concertos and the operatic excerpts

from «Le Faucon», Bortniansky spoke a Mozartean language that was rich, poised and

highly sophisticated».

«Concert: Ukrainian Choral Music» by BERNARD HOLLAND, Published:

February 16, 1988.

[88] «Хоча Микола Лисенко та Дмитро Бортнянський писали в дуже різних

стилях, обоє створювали потужну музику. У двох Духовних хорових концертах та

оперних уривках із «Сокола» Бортнянський розмовляв багатою, врівноваженою та

досконалою моцартівською мовою».

Холланд Бернард, «Концерт: українська хорова музика», надруковано 16

лютого 1988 р.

[89] http://www.infoplease.com/ce6/people/A0808400.html

«Bortniansky, Dmitro Stepanovich, 1751–1825, Russian composer, studied with

Galuppi in St. Petersburg and Venice. After producing two operas in Italy, in 1779 he

returned to St. Petersburg. There, in 1796, he became director of the Imperial Chapel

Choir, for which he set a high standard. He wrote mainly church music, combining Russian

church style and Italian style. In 1881, Tchaikovsky completed an edition of his church

music, published in 10 volumes».

The Columbia Electronic Encyclopedia, 6th ed. Copyright © 2007, Columbia

University Press. All rights reserved.

[89] «Дмитро Степанович Бортнянський (1751–1825), російський композитор,

навчався із Галуппі в Санкт-Петербурзі та Венеції. Після постановки двох опер в Італії,

1779 року, він повернувся до Санкт-Петербурга. Там 1796 року він став диригентом

Імператорського Капельного хору, для якого встановив високий стандарт. Він писав

в основному духовну музику, поєднуючи російський та італійський церковні стилі.

274274

1881 року Чайковський завершив видання його церковної музики, опублікованої в

10 томах».

Електронна енциклопедія «Коламбія», 6-те видання. – Колумбія Юніверсіті

Прес, 2007.

[90] http://renaissanceresearch.blogspot.com/2005_08_01_archive.html,

Mostly Mozart and Bortniansky

«Exploring the connection between Mozart and Russia is a dubious proposition,

because there was none. Not only did Mozart never visit the place, he knew next to nothing

about it. But his music was embraced there, thanks in part to the Ukrainian composer

Dmitro Bortniansky, a Mozart contemporary who was steeped in Italian music, studied

opera in Italy and introduced works like Mozart’s Requiem to the imperial court in St.

Petersburg».

Anthony Tommasini, A Moscow Choir Fills In for Mozart’s Ignorance of Russia

New York Times August 29, 2005.

[90] Здебільшого Моцарт та Бортнянський

«Дослідження зв’язків між Моцартом та Росією є сумнівною пропозицією, тому

що зв’язків не було. Моцарт не тільки ніколи не відвідував країни, а й нічого про неї

не знав. Але його музику там прийняли, частково завдяки українському композитору

Дмитрові Бортнянському, сучаснику Моцарта, який поринув у італійську музику,

вивчав оперу в Італії та представив роботу Моцарта «Реквієм» імператорському

дворові в Санкт-Петербурзі».

Томмасіні Ентоні. Московський хор заміняє Моцартове незнання Росії //

Нью-Йорк Таймс. – 2005. – 29 серп.

[91] http://cantabile.org/program_notes/journey_603.html

«Dmitro Bortniansky (1751–1825) was to influence all who came after him. The

emperor, after promoting Bortniansky to music director at the imperial chapel in St.

Petersburg, decreed that only his music and that of composers of whom he approved be

sung in church. Ever since then, the composer’s numerous sacred works have been fixtures

in Russian Orthodox repertoire, prominent among them his seventh and last setting of

The Cherubic Hymn for mixed chorus. It is Bortniansky’s reverence for the liturgy and

sensitivity to the bounds of good taste that make this music eminently enjoyable for

performers and listeners alike».

A Musical Journey, Program Notes by Sanford Dole

[91] «Дмитро Бортнянський (1751–1825) вплинув на тих, хто був після

нього. Імператор по призначенню Бортнянського на посаду музичного керівника

імператорської Капелли в Санкт-Петербурзі постановив, що в церкві мають співати

лише його (Бортнянського) музику та музику тих, кого він схвалить. З того часу

численні духовні роботи композитора закріпилися в репертуарі російського

православ’я, знаменитими серед них були сьомий та останній твори «Ангельського

275

гімну» для змішаного хору. Саме поклоніння Бортнянського перед літургією та

чутливість до проявів гарного смаку робить його музику особливо приємною як для

виконавців, так і для слухачів».

 «Музична подорож», програмні нотатки Сенфорда Доуля

[92] http://www.newworldclassics.com/Bios%20&%20Reviews%20Estonian%20Choir.doc.

«Dmitro Bortniansky, appearing three times on the program, was a contemporary

of Mozart and survived into old age as Mozart did not, dying in 1825. He created a point

where Baroque choral style, the operatic tendencies of the late 18th century and the darkly

colored, drone-driven modal style of the Orthodox Church had little trouble meeting. He

was a musician of astonishing sophistication and one of the few forgotten composers we

might think about remembering».

«Songs of a Modern Allegiance and Reverence» ву Bernard Holland, New York

Times (2003-11-11).

[92] «Дмитро Бортнянський, який три рази з’явився в програмі, був сучасником

Моцарта та, на відміну від останнього, дожив до старості та помер 1825 року. Він

створив ту точку, в якій легко зустрілися хоровий стиль бароко, оперні тенденції

кінця ХVІІІ століття й похмурий та монотонний стиль православної церкви. Він був

музикантом разючої досконалості й одним з тих кількох забутих композиторів, про

яких ми мусимо пам’ятати».

Голланд Бернард. Пісні сучасної вірності та пошани // Нью-Йорк Таймс.

– 2003. – 11 лист.

[93] «The 18th century was chiefly represented by Dmitro Bortniansky (1751–1825),

whose conservative style (even given the time) effectively emits the sense of suffering and

mystery that is at the heart of so much Russian music».

«From the Baltics, With Intensity» by Daniel Schlosberg, Newsday (2003-11-07).

[93] «XIIIV століття головно було представлене Дмитром Бортнянським

(1751–1825), консервативний стиль якого (навіть у наш час) ефективно випромінює

відчуття страждання та містерії, що є в серці російської музики».

Шльосберг Даніель. Від Балтики, із силою // Ньюсдей. – 2003. – 11 лип.

[94] «Chief among them are «The Cherubic Hymn,» by Dmitro Bortniansky (1751–

1825), who arrived in the capital from Ukraine as a choirboy at the Imperial Court Chapel

and stayed on to become its director and an influential composer. His studies were with

Italian composers, whose lightening and brightening influences on the Slavic choral

tradition may readily be heard».

«The Powers of Heaven: Orthodox Music of the 17th and 18th Centuries»

By SARAH BRYAN MILLER, Post-Dispatch, 07/06/2003

276276

[94] «Найголовнішим серед них є «Ангельський гімн» Дмитра Бортнянського

(1751–1825). Композитор прибув до столиці з України, був співаком хору в

імператорській дворовій капелі, де й залишився і став її диригентом та впливовим

композитором. Він навчався з італійськими композиторами, стиль яких вирізняється

м’якість та жвавістю».

Міллер Сара Браян. Небесні сили: православна музика XVII та XVIII століть

// Пост-Діспетч. – 2003. – 7 черв.

277

ІМ’Я, ЩО НЕ СХОДИТЬ З ВУСТ

Життя таких людей, як Феодосій Добжанський, вартує окремої об’ємної праці –

документального матеріалу стане не для одного чи двох письменників та журналістів.

Можна лишень зазначити, що спливають роки й десятиліття, а ім’я цього вченого не

сходить з вуст на найповажніших генетичних симпозіумах чи конференціях, як і не

сходить зі сторінок публікацій з біології.

[95] http://209.85.135.104/search?q=cache:QOGXm7D3ZhUJ:books.nap.edu/

openbook.php%3Frecord_id%3D5923%26page%3D1+%23+Theodosius+Dobzhansky:+

A+Man+For+All+Seasons+by+Francisco+J.+Ayala&hl=ru&ct=clnk&cd=11&gl=ua&cl

ient=firefox-a

This paper serves as an introduction to the following papers which werepresented at a colloquium entitled «Genetics and the Origin of Species», organizedby Francisco J.Ayala and Walter M.Fitch, held January 30–February 1, 1997, at theNational Academy of Sciences Beckman Center in Irvine, CA.

Ця стаття слугує вступом до наступних статей, що були представлені на

колоквіумі під назвою «Генетика та походження видів», організованому Франциско

Дж. Айяла та Волтером М. Фітчем, й проведеному з 30 січня по 1 лютого 1997 р.

в Національній Академії Бекманського центру Наук в Ірвіні (штат Каліфорнія).

Genetics and the origin of species: An introduction

FRANCISCO J.AYALA AND WALTER M.FITCH

Department of Ecology and Evolutionary Biology, University of California, Irvine,

CA 92697–2525

«Theodosius Dobzhansky (1900–1975) was a key author of the Synthetic Theory of

Evolution, also known as the Modern Synthesis of Evolutionary Theory, which embodies

a complex array of biological knowledge centered around Darwin’s theory of evolution by

natural selection couched in genetic terms. The epithet «synthetic» primarily alludes to the

artful combination of Darwin’s natural selection with Mendelian genetics, but also to the

incorporation of relevant knowledge from biological disciplines. In the 1920s and 1930s

several theorists had developed mathematical accounts of natural selection as a genetic

process. Dobzhansky’s Genetics and the Origin of Species, published in 1937, refashioned

their formulations in language that biologists could understand, dressed the equations

with natural history and experimental population genetics, and extended the synthesis to

speciation and other cardinal problems omitted by the mathematicians».

[95] Генетика та походження видів: вступ

Франциско Дж. Айяла та Волтер М. Фітч

Факультет екології та еволюційної біології, Університет Каліфорнії, Ірвін,

CA 92697–2525

«Теодосій Добжанський (1900–1975) був ключовим автором синтетичної

теорії еволюції, також відомої як сучасний синтез еволюційної теорії. Вона

278278

втілює складну масу біологічних знань, зосереджених навколо дарвінської теорії

еволюції за природним добором, сформульованим в генетичних термінах. Епітет

«синтетичний» головно вказує на хитру комбінацію природного добору Дарвіна та

генетики Менделя, але також і на поєднання суттєвих знань з біологічних дисциплін.

У 1920–30 рр. кілька теоретиків вивели математичні підрахунки природного добору

як генетичного процесу. Праця Добжанського «Генетика та походження видів», видана

1937 р., передала їхні формулювання мовою зрозумілою для біологів, прикрасила