Текст книги "Імена твої, Україно"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц)

цивілізація більш матеріальна, а східна – духовна,

що їм не знайти порозуміння.

– Ви спираєтесь на протиставлення буддизму і

християнства, – обстоював свою точку зору перед

Тагором Василь Якович. – Це вже було у Кіплінга. Насправді,

в цих культур багато спільного, а коли люди

не завжди одне одного розуміють, то через незнання

мов, а ще через охочих сварити між собою людей.

І знову мандрівки світами – Таїланд, який тоді

йменували Сіамом, Бірма, Індія, де Єрошенко організовує

школи сліпих, записує народні легенди, допомагає

незрячим матеріально. Повернення у Японію,

створення і публікація одних з найкращих своїх робіт

– «Серце орла», «Бірманська легенда»… Журнал

«Танемаку Хіто» ім’я Василя Єрошенка ставить в

один ряд з іменами А. Франса, А. Барбюса. В 1921 році

одна за одною виходять книги Василя Яковича японською

мовою «Передсвітанкові пісні» та «Останній

подих», а в 1924 – «Заради людства». Художник Накамуре

Цуне пише «Портрет пана Ярошенка», який

на Всесвітній виставці мистецтв у Парижі удостоюється

Ґран-прі.

Така вже доля в бунтарської натури – за його погляди

Єрошенка свого часу вислали з Індії, «за межі

Британської імперії», а тепер і з Японії, поліцейські

не вірили навіть, що цей знаменитий японський письменник

– сліпий. Вони брутально роздирали повіки

незрячій людині, яка мріяла «виростити на землі сад

свободи»…

У Владивостоці, куди депортували Василя Яковича,

йому дивом вдається

уникнути арешту, він

пробує через Росію,

що палала у полум’ї

громадянської війни,

пробитися на ХІІІ

Всесвітній конгрес

есперантистів у Прагу.

Та даремно, прикордонний

патруль

не пропускає, і Єрошенко

пішки іде (поїзди

ж не курсували) в

Китай. Між тим, уже

в жовтні 1921 ро ку виходить

літературний

додаток до пекінської

Василь Єрошенко.

Портрет

японського

художника

Цурута Горо

146146

газети «Ченьбо», який був повністю присвячений

життю і творчості Василя Єрошенка. Лу-Сінь, зірка

китайської літератури першої величини, перекладає

дванадцять казок Василя Яковича і п’єсу «Персикова

хмарина» – у двадцятитомнику китайського класика

цим перекладам відведено майже том.

Лу-Сінь, людина унікальної доброти, не тільки забрав

Ярошенка жити в своїй домівці, а й влаштував

на роботу, яка унезалежнювала майбутнє його життя.

Приват-доцент Пекінського університету, а згодом

професор Василь Єрошенко читає лекції п’яти стам

студентам.

…Поверх товщі снігів гуляла хурделиця, вила тоскно,

як собаки, що зачули у ніч мерця. Над Василем

Яковичем сипуча пустиня снігів і нема на що сподіватися,

бо найближча жива душа хіба за десятки кілометрів

– видно, доля у нього така, щоб сходити

невимірний світ, а судилося згинути тут, у викопаній

власними руками білій могилі, поступово стаючи

мерзлою кісткою.

Раптом над головою почувся шурхіт, спочатку

ледве вловимий, що мало різнився від шурхоту гнаного

вітром снігу, та він наближався і вже не ставало

сумніву – розгрібають над головою сніг. «Вовки,

бродячі духи цієї пустелі», – спокійний, неначе чужий,

промайнув мимоволі здогад і Василь Якович дістав

ножа й приготувався до відсічі. В ту ж мить кігтяста

лапа гребонула останній сніг і торкнулася його

руки. «Аміго!» – неймовірна думка струмом пробігла

вихолонулим тілом. Мов зачувши цю думку, ватажок

собачої упряжки Аміго пробив останній сніг до людини

і, лизнувши руку, тихо і втішено заскавулів. Аміго,

як ні до кого на їхній чукотській базі, прив’язався

до Ярошенка всією своєю собачою душею, то ж коли

відв’язалась упряжка, як тільки негаданою волею стішилися

собаки, зумів завернути і привести до покинутих

нарт.

Василь Якович розгрібав задубілими руками, що

не хотіли слухатися, сухий сніг, лаштував через силу

упряжку, бо йому ще далеко їхати до людини в біді.

І знову рушили нарти крізь заметіль, щоб творити добро:

лікувати тут, таких щирих і наївних чукчів, а як

закине доля згодом в туркменські степи – вчити не

147

зрячих малюків і створити вперше у їхній історії абетку,

їздити в туркменське село з несподіваною назвою

Моргунівка… Там житимуть виселенці з України, він

ставитиме для них концерти з українських пісень,

а для малечі буде опера Лисенка «Коза-дереза» – і

ніхто не повірить, що артисти в цій опері всі незрячі.

Це буде колись, у незнаному майбутті, незнаному

для самого Єрошенка, класика японської літератури,

освітнього діяча Китаю, Бірми, Індії, Туркменії і Росії,

це буде колись… А зараз мчіть, нарти, крізь хурделиці

і заметілі, під неймовірним переливом полярного сяйва,

мчіть крізь кучугури назустріч жорстким і в’їдливо-

колючим від немилосердного морозу вітрам – там

десь за снігами може померти незнана людина.

Василь Єрошенко

та Ганна

Шарапова

148148

Георгій Гамов

З ПРАКОРЕНІВ

ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Сніги мели без втоми другу добу, жмути дрібних

як пісок сніжин завірюха шпурляла просто в обличчя,

аж той крижаний пісок, що безжалісно сік лиця,

видавався насправді гарячим мов присок. Другу добу

Георгій з Любою брели крізь заметіль у бік кордону

з Фінляндією, лютий мороз і злий вітер назустріч

мордували тіло, але тішили душу – все ж такої погоди

менша вірогідність натрапити на патруль радянських

прикордонників. Лише вночі кілька разів призупинялися

і, обнявшись, відпочивали стоячи; якби

спробували присісти, могли б заснути і сон той став

би вже вічним.

– Я більше не можу, Джо, – спинилася врешті

Люба, спершись на лижні палиці, радше навіть не

сперлася, а повісилася ватяним знеможеним тілом.

– Мусимо, Ро, через «не можу», – твердо відказав

чоловік, хоч і собі спинився. В їхньому веселому

молодіжному гурті за Георгієм утвердилося ім’я

«Джо», а йому ж подобалося називати дружину Ро.

– Так вже судилося: із пекла людського йти крізь пекло

природи.

Вони просувалися ще кілька годин, сторожко вглядаючись

у білі напівсутінки, розкреслені навскісними

сніговими лініями, пропотілий одяг зверху вкривався

льодяною кіркою і ставав дерев’яним, аж доки Георгій

не помітив, що на цьому узгір’ї вони вже були.

– Ми ж по колу йдемо! – і собі, помітивши знайому

місцину, стривожено вигукнула Люба.

Рішення, яке давно вже ворушилося в думці, він

далі відкладати не міг – сили фізичні вичерпувалися,

а ризик втрапити на прикордонників подвоювався.

– Не судилося, Ро, – здався врешті чоловік, та в

голосі не відчувалося тону поразки. – Але ми повторимо

це, тільки в ліпшому варіанті.

Георгій і Люба, на щастя, вернулися непоміченими

з ризикованої подорожі, де шанси були однаковими:

потрапити на мушку прикордонника, спізнати

не фінські, а, найвірогідніше, уже сибірські сніги, чи

вирватися на Захід із густо огорнутої сталінським мороком

країни.

Георгій Гамов з веселої студентської четвірки

мушкетерів, що утворили за їх словечком «джаз-банд»,

першим зважився на такий відчайдушний вчинок.

Цій четвірці в університетському середовищі щиро

заздрили і так само щиро засуджували її. Молоді нахаби

за девіз обрали для «джаз-банда» не що-небудь:

«Не бути знаменитим так негарно». Видають журнал

«Отбросы физики», затівають паради дотепності… Та

й імена собі обрали нівроку – одесит Георгій Гамов

– Джонні, Лев Ландау з Баку – Дау, Дмитро Іваненко

з Полтави – Димус. Під подив і обурення професури

Ленінградського університету ця трійка і їх друзі

сміють знімати галас, що нинішнє покоління фізиків

у фізиці анічогісінько не тямить і саме час створити

Інститут теоретичної фізики, зрозуміло, винятково

під їх керівництвом. То багато років ще спливе, коли

подібний інститут справді назвуть ім’ям одного з цих

задерикуватих спудеїв – ім’ям Дау, Лева Ландау. Та

доля розсудить по-іншому і розкидає їх по світах.

Однак скандальна джаз-банда швидко вбивалася

в наукове пір’я. Георгій Гамов уже в двадцять чотири

роки дослідить один з чотирьох видів радіоактивності,

створить теорію альфа-розпаду, його статті публікуються

в найпрестижніших європейських журналах

і стають сенсацією, що шокує. Академік Володимир

Вернадський рекомендує двадцятивосьмирічного

Георгія в члени-кореспонденти академії наук і його

обирають практично одноголосно. Молодий науковець

їде в перше закордонне відрядження. Знайомство

з Нільсом Бором, зустріч в Геттінгені з іншими

славетними вченими, стаття видатного теоретика

фізики Лауе в центральному німецькому науковому

журналі… Це був справді тріумф.

Дякуючи протекції Бора, Георгій знайомиться з

Ернестом Резерфордом, блискуче виступає в Лондонському

королівському товаристві з проблем атомного

ядра, отримує стипендію Рокфеллера в Кембриджському

університеті, зрештою отримує чергове

запрошення Нільса Бора в Копенгаген. А Гульємо

Марконі офіційно запрошує Гамова взяти участь в

150150

першому міжнародному конгресі з атомного ядра у

Римі, в жовтні 1931 року.

Георгій задоволено потирає руки і залюбки порається,

вивалявшись у мастило, біля своєї улюбленої

іграшки – мотоцикла, що став входити в моду:

– Я проведу літо в поїздці навколо Європи на мотоциклі

і завершу поїздку в Римі до початку конгресу.

Але для цього треба ще продовжити візу в своєму

паспорті. У радянському посольстві, де раніше особливих

проблем не було, Георгій раптом зустрівся з

холодною обережністю.

– Вам треба спочатку відзвітуватись у Москві,

– погляд посла все ковзав у боки і ніяк не вдавалося

з ним зустрітися.

В Москві в Георгія вже починаються проблеми під

час таких неминучих тоді співбесід.

– Ваші публічні виступи і твердження не завжди

відповідають положенням діалектичного матеріалізму…

Зокрема, принцип невизначеності Гейзенберга.

Георгій зрозумів, що тільки надлюдська енергія

зможе допомогти йому вирватися з Росії. Ще спробував

нелегально перейти кордон, але вже не фінський…

Вирвавшись з дружиною в Крим, мовляв, на

відпочинок, Георгій таємно лаштує човен, запасається

продуктами і темної ночі, з одним лише компасом,

відпливає в напрямку Туреччини.

Георгій з Любою вже й легенду придумали, що казатимуть,

як допливуть турецького берега: він представиться

данцем, показавши свої старі данські права

мотоцикліста. А там вже веселіше, потрапивши в посольство,

Георгій зможе зв’язатися з Нільсом Бором.

Буря, що почалася негадано, стала на перешкоді

планові мандрівників, хвилі наростали, і як не старався

Георгій веслувати з Любою, до кривавих мозолів,

подорож закінчилася під прибережною кримською

скалою.

– Чи ви без розуму в такий час у море? І чого вас

понесло? – сварили випадкові рибалки, що допомагали

у бурю подружжю вибратися на берег.

– Вгадайте, чого хлопець з дівчиною в море ходить,

– відсварився Георгій і цей жарт відвернув увагу

від подальших розпитувань люду, що в ті часи серйозно

хворів на шпигуноманію.

Вирвати візу Георгію з дружиною допомагають

вчені Заходу. Поль Ланжевен, радянський симпатик,

просить Бухаріна, той «закидає слово» перед Молотовим.

І ось уже поїзд вистукує весело за межею, яку

незабаром назвуть «залізною завісою».

Вітер свободи, і свободи наукової діяльності в тім

числі, без лякливого озирання чи відповідає Гейзенберг

діамату, носить Георгія Європою і Америкою.

Він працює в Кембриджі у Резерфорда, потім у Копенгагені

в Бора, згодом у США читає лекції в Мічиганському

університеті, стає професором університету

Джорджа Вашинґтона.

А як же повелося іншим з четвірки мушкетерів

«джаз-банда»? Димус, себто Дмитро Іваненко, так

само стрімко стає знаним в найширших наукових

колах. На два тижні раніше Вернера Гейзенберга

він публікує роботу про протонно-нейтронну модель

атомного ядра, обґрунтовує теорію ядерних

сил, розробляє теорію синхронного випромінювання.

За подальші розробки обґрунтованого Дмитром

Іваненком європейські вчені отримують нобелівські

нагороди. Та й самого його вже відверто запитують:

– А коли ж вам присудять Нобелівську премію?

– Терпляче стою у черзі, – віджартовувався

вчений.

Насправді Д. Іваненко стояв у черзі в енкаведівські

катівні. 1935 року вченого заарештовують без видимої

причини, хоча всі знали, що вина його лише одна

– ще до більшовицького перевороту батько Іваненка

видавав у Полтаві аж ніяк не більшовицьку газету.

– По пояс у воді, з киркою по шістнадцять годин

– так працює на каторзі вчений зі світовим ім’ям –

лише десь поза приміщенням, на всяк випадок озираючись,

перешіптувалися колишні колеги.

Та все ж їх клопотання трішки облегшило долю

Іваненка. Його відправляють в політичне заслання у

Томськ.

Десять років, які могли б стати найпліднішими, забирає

у Димуса каторга і Друга світова війна.

По війні Іваненко продовжує розробляти фундаментальні

фізичні проблеми, одночасно очолюючи

кафедру в Тімірязівській академії. І тут він знаходить

152152

застосування непересічному науковому баченню.

Метод «мічених атомів», розроблений ним, і по сьогодні

широко у дослідницькому вжитку.

Зламати дух вченого російським опричникам не

вдавалося навіть в часи найбільшого мракобісся. Коли

висміювали теорію ймовірності і топталися брудними

ногами по імені Ейнштейна, Дмитро Іваненко публічно

заявив:

– Якщо Ейнштейн – ідеаліст, то пишіть і мене поряд

з ним.

…До Ландау якось звернулись колеги почути думку

про шефа Петра Капицю:

– Як думаєш, шеф людина чи скотина?

– Кентавр, – не задумуючись відказав Дау. –

Може так вбрикнути, що ого-го!

Відтоді за Петром Капицею, якого і шанували, і

боялися за вимогливість, надовго приклеїлося прізвисько

«Кентавр».

Мало того, що Дау «охрестив» шефа, ще й зіграв

злий жарт з колегами до дня його народження.

– Що б такого подарувати Петру Леонідовичу,

аби не було банальним і звичним?

Ландау тихенько щось прошепотів на вухо співробітниці,

а та поважно кивнула головою в знак згоди

– Дау такий авторитет…

Коли на зборах Петру Капиці урочисто вручили

бронзового кентавра на мармуровій підставці, обличчя

іменинника враз стало бурячковим, тоді пробурмотів

кілька слів, що нагадували відомі вислови, а врешті

вибіг з приміщення, голосно хряснувши дверима.

Хтозна, може й за гострий язичок, а швидше із заздрощів

до такого талановитого і везучого вченого,

тільки Ландау не знаходиться більше місця в Ленінграді,

його направляють в тодішню столицю України

Харків. То були прекрасні роки для Дау. Він стає керівником

теоретичного відділу Українського фізикотехнічного

інституту, одночасно завідує кафедрами

теоретичної фізики в Харківському інженерно-механічному

інституті і в Харківському університеті.

1934 року Академія наук присуджує йому вчену ступінь

доктора фізико-математичних наук без захисту

дисертації, а в наступному році – звання професора.

Саме в Харкові Дау публікує роботи, які складуть

153

йому світову славу – про походження енергії зірок,

надпровідність, розсіювання світла, рух потоків електрично

заряджених частинок…

Слава не змінює характеру мушкетера з колишнього

«джаз-банда»: у розпал психозу шпигуноманії

і введення перепусток в науковий заклад, Ландау чіпляє

перепустку на спині чи навіть нижче неї, а його

колега Трапезникова перепустку вішає на собачий

ошийник.

…Заломивши руки, енкаведисти ввіпхнули Дау в

«чорний ворон» і зникли в невідомому напрямі – що

їм до великого таланту, до долі людини, яка розуміє

свою значимість і дозволяє собі – нечувано! – іронічне

світосприймання. Ні рідним, ні колегам, де перебуває

Ландау, вияснити не вдається. Вирахувала

лише мама, притому у досить несподіваний спосіб. За

радянськими законами, арештованому дозволялося

посилати 50 рублів, то ж мама в усі тюрми розіслала

по такому переказу. Поступово гроші почали повертатися

адресату, не повернулися тільки з Бутирської і

Харківської тюрми. В справі «злочинця», майбутнього

Нобелівського лауреата, російські катюги виводи

На з`їзді фізиків

у Польщі. Дні

Кракова, червень

1938 р. У першому

ряду зліва направо:

Г. А. Гамов (2-й)

і Л. Розенфельд

(4-й). У другому

ряду 2-й і 3-я зліва

– подружжя Бор.

У третьому ряду

2-й зліва —

Ч. Дарвин (мол.)

154154

ли на 153 сторінці: «Ландау признался в том, что буду чи

озлобленным арестом своего отца – Давида Львови ча

Ландау – инженера, осужденного в 1930 году за вредительство

в нефтяной промышленности на десять

лет заключения в лагерях (впоследствии был освобожден),

в отместку за отца примкнул к антисоветской

группе, существовавшей в Харьковском физико-

техническом институте».

Немає сумніву, що за антисталінську листівку

Ландау чекала б погибель, якби за нього не заступився

Капиця у листах до Сталіна, Молотова і Берії.

…З такою ж посмішкою, з якою зустрічав життєві

бурі, Георгій Гамов міг для «приколу» збити з

пантелику найсерйознішу аудиторію. Публікуючи

капітальну працю з фізики, раптом заманулося йому

піджартувати над колегами: Георгій посилається на

неіснуючу публікацію Ландау в журналі «Червоний

гудок». Колеги-фізики тероризують бібліотекарів

безуспішними проханнями знайти цей журнал, бібліотекарі

собі збилися з ніг, шукаючи видання з такою

дивною назвою, аж поки всі разом не здогадалися,

що їх «розвели».

Про вдачу Георгія залишилися найрізноманітніші

вислови найславетніших сучасників.

«Він любив життя, любив азарт теоретичного пошуку,

був невичерпним на вигадку в науці, в жартах

і приколах».

«Патріарх сучасної астрофізичної теорії».

Який з цих висловів найближчий до правди?

Обидва.

Принаймні тричі йому б мала бути заслужено присуджена

Нобелівська премія.

Ще в 1928 році Гамов публікує статтю про тунелювання

альфа-частинки, явище, що лежить в основі

термоядерних реакцій та інших процесів. Пройде багато

років і коли Гамов відвідає Кавендишську лабораторію,

науковець Кокрофт розпитає його про можливості

зворотного процесу, чи можуть альфа-частинки

проникати в ядро. Георгій на прохання підрахував,

що буде, коли направити на ядро велике число альфачастинок,

тобто заклав основи теорії прискорювачів.

В 1932-му році такий прискорювач збудували Кокроф

і Уолтом – вони відзначені Нобелівською премією

1951 року, на розрахунки ж Георгія в нобелівських

документах посилання чомусь було відсутнє.

Шелестять сторінками підручників з фізики й

школярі, де оповідається про Всесвіт і Великий Вибух.

Теорія про це Георгія Гамова дозволила розподілити

за часом і температурою стадії утворення Всесвіту.

Після вибуху має виникнути електромагнітне випромінювання,

яке тепер називають реліктовим, до нашого

часу воно має відповідати 3–4 градусів Кельвіна,

тобто довжина хвиль буде в кілька сантиметрів.

З фантастичної теорії дехто й підсміювався, аж

доки в 1965 році А. Пензіас і Р. Вільсон не встановлять

це електромагнітне випромінювання в 3 Кельвіна.

Шукали вони несправності апаратури, причини

сторонніх шумів – і все марно, аж доки теоретики

фізики не порадили їм почитати Гамова.

Публікуючи дані про сенсаційний експеримент,

звісно, вони забули послатися на працю Георгія. А він

відреагував на поважній конференції в своєму стилі.

– Якщо я загубив монетку, а хтось інший знайшов,

я не доведу, що вона моя. Але ж я загубив монетку

в тому місці, де її знайшли.

А. Пензіас і Р. Вільсон отримали Нобелівську

премію в 1978 році. Георгій на той час був уже в кращому

світі.

Втретє міг би Гамов стати нобеліантом в несподіваній

для себе галузі – генетиці. Ось як він пише про це

сам: «В 1954 році я зробив досить екстравагантне відхилення

в біологію. То був рік, коли американський

біолог Джеймс Уотсон і британський кристалограф

Френсіс Крік успішно сконструювали правильну модель

ДНК… Прочитавши в Nature в травні 1953 року

статтю Уотсона і Кріка, яка пояснювала як спадкова

інформація зберігається в молекулах ДНК в формі

послідовності чотирьох груп, відомих як «основи»… я

зацікавився: а як же ця інформація проводиться в послідовність

двадцяти амінокислот, які утворюють молекули

протеїну. Проста ідея, яка прийшла в голову,

полягала в тому, що можна отримати 20 із «4» підрахунком

числа всіх можливих триплетів, що утворюються

з чотирьох різних сутностей».

І Георгій Гамов розгадує, як довжелезні молекули

ДНК співвідносяться одна з одною, як зберігається

156156

спадкова інформація, як передається нащадкам. Вчений

придумує «первинний алфавіт ДНК». Стаття про

це обійшла не тільки західні наукові джерела, а дивом

небаченим навіть передрукувалася в СРСР.

Трибуквений код ДНК було експериментально

підтверджено на початку 60-х і в 1968 році біохіміки

США М. Ніфенберг, Р. Холлі та Х. Коран удостоїлись

премії Альфреда Нобеля. Втретє Шведська королівська

академія «не помітила» Гамова.

…Відшуміли роки, і дуже добре, що одесити

пам’ятають і шанують свого земляка. Георгій Гамов

також не цурався своїх пракоренів. Аби не звинувачували

в суб’єктивізмі, доречніше буде послатися на

інші, неукраїнські джерела. Цікава стаття є в журналі

«Вестник. On Line» (№6) «Три его открытия были

достойны Нобелевской премии». Ось що пишуть автори

Мирон Амусья і Марк Перельман (Ізраїль): «Георгий

Гамов родился в Одессе. Отец его преподавал

русский язык и литературу в гимназии, среди его

учеников был Троцкий, помянувший об этом в автобиографии.

По происхождении Гамовы были запорожскими

казаками, так что Г. А., неисправимый

шутник, включил в автобиографию репродукцию с

известной картины Репина». В ґрунтовному матеріалі

докторів фізико-математичних наук В. Френкеля

і А. Черніна «Возвращается Г. А. Гамов» («Природа»

1989, № 9) зустрічаємо також чимало цікавих деталей.

Дід по батькові Георгія був командувачем Кишинівського

округу, мамин батько – митрополит і

настоятель Одеського кафедрального собору. В тому

числі є тут рядки: «Семейные предания восходят по

временам Запорожской Сечи – недаром репродукция

с известной картины Репина включена Гаммовым

в автобиографическую книгу».

А ще участь Георгія поряд з угорцем Тейлором

і поляком Ухамом в розробці водневої бомби

(до атомної не допустили перестрахані американці

– формально він по військовому квитку вважався

командиром Червоної армії, бо читав колись лекції

на артилерійських курсах), а ще прекрасні книги з

популяризації науки…

Ми так мало знаємо про цю людину і її поважну

сім’ю, життя в Одесі, ще менше про працю в Харкові,

у знаменитому фізико-математичному

інституті. А дарма.

В російських журналах в свій час на

групових фотографіях світових знаменитостях

Гамова замальовували, робили

подобу чорного якогось стовпа. Сьогодні

ж ці та подібні журнали «приватизовують

» Георгія Антоновича, проводячи

паралель із ставленням італійців до Расстреллі,

Россі чи Кварнегі. Не будемо

їм заважати. Справді, якщо Фредерик

Шопен виїхав у двадцятилітньому віці

із Польщі і не повернувся, але навіки залишився

польським митцем, Олександр

Герцен, процитувавши на кордоні «Прощай,

немытая Россия» осів назавжди в

Лондоні та залишився російським письменником,

скитальця Джорджа Байрона

не відцуралася Англія, то чому має українська

земля відцуратися імені Георгія

Гамова?

А пліткували ж про нього (публічно! у пресі!) на

тій землі де чорною тушшю, замальовували навіть

обличчя.

– Погнався за американськими долярами…

– Покинув сліпого і безпомічного престарілого

батька.

Насправді ж частенько Антон Гамов чимчикував

на пошту в найлютіші й найголодніші 1933–1937

роки, де одержував, як свідчили енкавеесівські доноси,

«багаті продуктові посилки» – може, тільки вони

й продовжили трішки його життя. А ділитися ними

старий Гамов починав тут же, з поштового відділення

– він не міг пересилити той стражденний погляд

очей службовців, що бачили з документів вміст посилок

– погляд несміливий, соромливий і водночас

прохальний, погляд очей, що єдині тримали висхле

тіло, аби його вітер десь не поніс, погляд з висохлого

лиця, де пожовкла шкіра обтягувала немов гіпсовий

анатомічний череп, очей, що благали малоздійсненного

– милосердя.

157

Георгій Гамов

158158

Георгій Шарпак,

фізик

ЗУСТРІЧ У ШВЕЙЦАРІЇ

На бенкеті в готелі «Метрополь» Іван Васильович

Чувило так вже пригощав ікрою швейцарських колег,

так вже пригощав, що аж друзі тихенько смикали

за рукав:

– Та облиш ту ікру, а то ще подумають, що ми самі

її ніколи не бачили…

– Для нас вона теж не картопля. Але ви на власні

очі пересвідчилися, чого та ікра мені вартувала? – не

погоджувався Іван Васильович, замилувано зирячи

на апетитні чорні ікринки, що вилискували на фоні

білого фарфору.

До делегації радянських фізиків швейцарські митники

поставилися досить-таки пильно. Йшов 1959

рік, і це була перша делегація в Європейський центр

ядерних досліджень в околицях Женеви, на кордоні

з Францією. Однак в розпал «холодної війни» митників

заінтригувала не зброя або інше з криміналу в росіян,

про що для годиться перепитали, як велика, на їх

думку, кількість горілки, що зрадливо збулькувала в

чемоданах, і така ж кількість ікри.

– Чи ви тут торгувати зібрались? – примружив

око митник і знизав плечима. – Не належить така

кількість.

– Ми не бізнес, ми наука, – захищався гонорово

ламаною мовою Чувило, який відповідав у делегації

за гостинці.

– Начебто в центрі ядерних досліджень не ікру з

горілкою досліджують, – розтягував слова митник,

буцімто подумки зважував, чи може спірітус бути

предметом наукових досліджень.

– Ми – народ гостинний, – розводив руками

Іван Васильович, як рибалка, що показує, яку здобич

він вполював.

– Не належить понад норму, – повторював своє

митник.

– Зрештою, це дипломатичний вантаж! – вигукнув

з серця Чувило.

Певно, «дипломатичний вантаж» добив затятих

митників, бо вони, перемигнувшись про щось між

собою, щиросердно розреготалися і пропустили без

подальшого догляду такі дорогоцінні для візитерів чемодани.

Несподіванки для Івана Васильовича кордоном не

закінчувалися. Спілкуючись із французькими вченими,

він помітив на собі зосереджений погляд одного з

тутешніх колег.

– Жорж Шарпак, – представився чоловік одного

віку з Чувилом – потім з’ясується, що вони й справді

ровесники, обоє з 1924-го. – Даруйте за запитання: а

звідки ви родом?

– Ворошиловградська область, Луганськ, місто перейменовують,

зате річка ймення не міняє – Лугань.

– А я народився на Рівненщині, там є така річка

Горинь… Нарекли ж мене насправді Георгієм, –

Жорж дивився кудись, примруживши очі, мов погляд

сягнути був здатен далеко за стіни банкетної зали, до

берегів лагідної Горині, яка навесні розлитись може в

безмежжя, зате як зійде та вода геть, ті береги зажовтіють

до різі в очах золотими розливами латаття… Так

далеко літa, коли він ходив благословенними берегами,

так далеко Женева від рівненської Дубровиці.

Зате на банкеті Чувило із Шарпаком могли більше

поговорити.

– Ви воювали? – обережно перепитав Шарпак,

дивлячись, як вправно Іван Чувило порається лівою

рукою – замість зап’ястя правої був протез.

– Довелося. – Іван Васильович відповів спокійно,

навіть якось буденно. – Цікаво, що з своїм батьком я

був зовсім поряд під Сталінградом, а дізнався про це,

як обоє прийшли з війни.

За військовими законами писати в листах про місце

дислокації військових частин і місце боїв, зрозуміло,

було заборонено. Батько лиш потім оповів про

своє поранення. Він залишився живим тільки тому,

що якийсь сержант переніс його з берега ріки в госпітальну

баржу, де батькові ампутували ноги. Коли ж

одного разу Іван Васильович запросив у гості до себе

кількох колег і став знайомити з батьком в інвалідному

візку, один з них сказав, що вони знайомі – то був

сержант, рятівник батька.

– Унікальні інколи доля дарує зустрічі, як це у нас

з вами, – погодився Шарпак. – Я, до речі, теж був

160160

учасником руху Опору, смакував харч концентраційного

табору Дахау, і ось уже багато літ життя пов’язав

із Францією.

Їм обом лише по тридцять п’ять, але скільки життєвих

доріг пройдено, не квітами всипаних із далекого

дитинства, а болем і стражданнями. Про Івана

Васильовича напишуть: «Видатний російський фізик,

один із засновників Лабораторії високих енергій (в

Підмосковній Дубні), лауреат Державної премії, директор

Московського інституту теоретичної та експериментальної

фізики, він вніс надзвичайний вклад

в міжнародну співпрацю фізиків багатьох наукових

центрів світу». Ще більша слава заслужено випаде

Георгію. «Жорж Шарпак, видатний французький фізик,

який народився у Польщі» – читаємо в сотнях

довідників. В 1992 році йому вручать Нобелівську

премію за розробку детектора елементарних часток,

створення багатопровідникової пропорційної камери.

Обійде світ його книга (в Росії вона вийшла під

назвою «Жизнь, как связующая нить», в Україні перекладу

досі немає), де оповідається про дитинство

і юність, шлях у велику фізику, зустрічі з людьми зі

світовими іменами. А ще в його домі знаходитимуть

прихисток відомі вчені і радянські дисиденти. Ось

як згадуватиме про це знаний фізик і радянський

політв’язень, сподвижник Сахарова, Юрій Орлов:

«Десять лет заключения сделали меня теперь арестантом

времени: слишком мало лет осталось на науку,

слишком мало часов в сутках на исследования…

Мне поэтому не удалось по-настоящему разглядеть

изумительные швейцарские горы… Зато дружеская

теплота, окружавшая нас, компенсировала все эти

потери… Жорж Шарпак, знаменитый изобретатель

проволочных камер для регистрации элементарных

частиц, нередко привозил нас с женой на своей говорящей

по-французски машине к себе домой, где

можно было расслабиться и выпить вина на выбор:

заложенного ли в год моего ареста, или в год моего

суда, или в год моего освобождения». Дещо по-різному

жилося вченим в Росії та Женеві…

– Я навіть не знаю, чи досі зберігся наш родинний

будинок в Дубровиці, – з сумом говорив Жорж

Шарпак Іванові Васильовичу. – Зате певен, що бага

161

то домівок з батьківської цегли ще довго служитимуть

моїм землякам.

Батько Георгія володів підприємством із виробництва

цегли, що прислужилося вельми в прямому розумінні

у розбудові поліських сіл та містечок.

– Я теж рідко навідуюся в рідні краї. Таку вже

собі ми вибрали долю, – зітхнув Іван Васильович.

…В банкетному залі гамір і шум наростав, бо таки

не пропали марно митні старання Чувила, люди з

вельми різних країн з перекладачами й без них знаходили

спільну мову, але Чувило з Шарпаком на це

мало зважали – їм було про що переговорити, людям

з берегів різних річок, але які течуть по одній землі,

ймення якій Україна.

Жорж

Шарпак

162162

Віктор Петі,

командир 2-го

Українського

Батальйону

НА ФРАНЦУЗЬКІЙ ЗЕМЛІ

Полковник Легарде вийшов на середину площі й

повільним поглядом окинув стрій. Півтисячі стрільців

вишикувалися сотнями, по троє в колоні, поперед

них – кулемети, міномети й гармати, а за спинами

розмістилася обозна господарка з кіньми й возами.

В пообідній порі спека спала, подих юної осені вже

відчувався в повітрі, і вітер лиш злегка ворушив український

прапор над площею – не бачений досі французьким

полковником, але такий щемкий для стрільців

своїми кольорами пшениці і неба, вельми далекої

від французьких гір України.

Наступала урочиста мить, і з одного боку від Легарде

виструнчився майор Віктор Петі, капітан Лекрерк,