Текст книги "Імена твої, Україно"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 21 страниц)

а з іншого – американський льотчик, англійський

лейтенант Тома Гарвель та польський лейтенант Паолі.

Розкотисто над площею лунає команда «Курінь на

– струнко!»

Курінний Негребецький, муштрований в армії

Української Народної Республіки та німецькій армії,

карбуючи крок, проходить понад строєм і зупиняється

для доповіді полковнику Легарде.

– Український курінь імені Тараса Шевченка повністю

готовий боротися за волю Франції та славу

України!

На хвильку після слів перекладача зависла тиша,

сторожка і вичікувальна, а тоді Легарде вдихнув на

повні груди:

– Спасибі за допомогу бідній поневоленій Франції!

Хай живе Україна!

Після трикратного «Слава! Слава! Слава!» розпочалася

церемонія призначення майора Віктора Петі

командантом куреня та видача пов’язок з французьким

триколором й українською символікою. В історії

півтисячного загону українських вояків у Другій

світовій війні розпочалася нова сторінка, писана на

французьких полях, горах і перелісках.

Гарчали вівчарки, рвучи повідки білими, як з

нержа війки, зубами, з одних вагонів в інші перевантажували

ще безвусих юнаків, яких планували везти

десь у німецькі каменоломні нацистські рабовласники.

Так само з інших вагонів вивантажували радянських

військовополонених, українських юнаків, що

нерідко від виснаження і незагоєних ран хилилися

від одного лиш вітру. Так в 1942 році окупаційний

режим в Києві формував «шуцманшафт» – батальйони.

Вони мали охороняти об’єкти і битися з радянською

партизанкою, українці мали воювати з українцями.

Частина їх, кому пощастило, відразу втікали

до повстанців у волинські ліси, когось розстрілювали

перед строєм, просто на подвір’ї казарми, аж доки гітлерівці

не втямили: близькість українського підпілля

робить такі батальйони для них вельми непевними.

Батальйони перекидають у Білорусію з тією ж метою.

Через багато літ совість білоруського народу, народний

письменник Василь Биков, напише про ті часи:

«Боротьба білорусів проти німецьких загарбників

була використана більшовиками у політичних цілях.

Партизанський рух з початку викликався і контролювався

партійними органами, засланими через

фронт чекістами, які продовжували звичну довоєнну

діяльність. Білорусія в цій війні опинилася між вогнем

і полум’ям: з одного боку жорстокість окупаційної

влади, з іншого – не менша жорстокість «народних

месників» стосовно всіх, хто не з ними. Національна

воля білорусів до власного самовизначення і самовираження

до уваги не бралися; війна з обох боків велася

безжальними методами середньовіччя без всякого

милосердя до мирних жителів». Позаду тяжкі бої

з радянськими партизанами, дезертирство у зовсім

близькі волинські ліси до українських повстанців.

Ні в кого найменших сумнівів не було, що війну

розв’язали спільно фашизм німецький і фашизм російський,

бо давно вже відомими стали слова «прем’єра

» Молотова, мовлені ним 31 жовтня 1939 року на

сесії Верховної Ради СРСР: «Не тільки безглуздо, а

й злочинно вести війну за «знищення гітлеризму»,

прикриту фальшивим прапором «боротьби за демократію

». Німеччина одержала в Радянському Заполяр’

ї базу, що забезпечувала дії підводних човнів

проти британських кораблів. Усі німецькі потреби в

марганці, без якого неможливо виплавити панцирну

сталь, покривав Радянський Союз. А ще ж збіжжя,

164164

нафта, алюміній і транзитом з Японії – каучук. Усе

для Вермахту, усе для перемоги!»

Не знаючи, звісно, що напише письменник-фронтовик

Василь Биков, один з українських старшин

Орест Білак зазначить в унісон: «А що ми були на Білорусії

і боролися проти червоних банд, то це цілком

нормально, бо білоруси – це наші брати-слов’яни від

Володимира Великого. Червоні москалі вкрали їм щастя

організувати свою власну національну партизанку,

та до того ж їх грабували і часто палили їх села». Коли

ж прийшов наказ підпорядкувати батальйони, де переважали

українці, штабові Російської визвольної армії

генерала Власова, в один дух всі почали говорити про

перехід в Повстанчу армію на Волинь. Та німецьке командування,

обізнане в настроях, випередило: потяг з

українцями рушає на Захід, 18 серпня 1944 року перетинає

Рейн і прибуває у французьке місто Страсбург»

для боротьби з Французьким Рухом Опору. Страсбург,

Мюльгауз, Бельфорт, Безансон, Вольдаган, ще

21 серпня німці встигають призначити своє командування

і розмістити стрільців у казармах. Лише десять

днів знадобилося в незнайомій країні, щоб налагодити

з Рухом Опору контакт і вишикуватись на площі під

французьким і українським прапорами.

І ось полковник Легарде вітає українців зі вступом

у французький Опір, а вже наступної ночі, з 31 серпня

на 1 вересня, перший бій.

Ледве засутеніло, автомобільні фари машин, що

наближалися, обережно промацували небо, наче чатуючи

на небезпеку там, а не на землі, нервово буркали

двигуни, у такий спосіб проявляючи своє невдоволення

вельми нерівною дорогою – колона машин

та мотоциклів майже порівнялася із засідкою.

– Увага! – передає по ланцюжку курінний. –

Бити насамперед по голові колони і хвостові!

– У хвіст і в гриву! – засміявся стрілець поруч.

Довгі гаркітливі черги кулеметів, коротко і знервовано,

як сорока, що зачула небезпеку, стрекотнув

автомат, за ним другий і третій, зненацька заскочена

колона огризнулася безладною стріляниною. Та ось

вибухнула перша вантажна автомашина, клуби полум’

я знялися над колоною, фотографічними жовточервоними

бліцами вихоплюючи на мить метушливі

фігури німців, що враз ставали мішенями. Оговтавшись

від несподіваного нападу, гітлерівці відповіли

доволі щільним вогнем, але той вогонь, як і полум’я

палаючої автомашини, потрохи рідшав, спадав і нарешті

настала тиша. Лише фари кількох мотоциклів

поблимували вдалині, щасливим випадком уникаючи

куль навздогін. Командант Віктор Петі занотує: «Ця

сотня атакує несподівано німецький відділ, вбиває вісім

німців (в тому числі капітана, шістьох підстаршин і

шофера), здобуває дві автомашини «Татра» і один сідкар.

Одна «Татра» і багато сід-карів знищені, залишаючись

на побоїщі. Здобуто різну зброю і амуніцію».

 Особливо знадобився в подальшому захоплений

архів німецького штабу.

А далі потягнулися дні за днями, бої за боями, інколи

і по кілька військових операцій за день. В наступі

на місто Понтарліє сперш свічками запалали

три німецькі автомашини, чорний дим, кіптява і запах

паленої гуми, від якого забивало дихання; наступ

спотикнувся на заставі ля Мен-Горгон, яка контролювала

перехрестя доріг. Лише вибивши з натугою

гітлерівців з ретельно облаштованого ними укріплення,

вдалося з’єднатися з марокканською кавалерією

та іншими французькими частинами. Вони разом з

ними ввійшли в місто, а також з альпійськими стрільцями,

і в міру того як курінь крокував вулицями над

будинками піднімалися французькі прапори, у вітринах

виставлялись портрети де Голя – хоча подекуди

ще на вулицях чулася віддалена стрілянина. В боях за

місто склав голову Броніслав Козинський, поранили

Лукинюка і Токаря.

Ще не вистигли цівки зброї, як дві сотні з українського

куреня перекидають на допомогу частинам в

Шо-лє-Пассаван, де блокувався відхід гітлерівців.

Раптом з’являються танки з французькими прапорами,

двоє з куреня встають і з французьким триколором

ідуть назустріч. Та вмить на танку прапор зникає,

натомість гаркнула кулеметна черга і зацьвохкали

кулі під ногами, знімаючи легку куряву – підступна

хитрість могла б коштувати багатьом життя. І все ж

полягло шестеро з українських стрільців, багатьох

поранили, а Степан Кириляк нарахував у своєму одязі

п’ятнадцять дірок від куль.

166166

Підступом вирізнялись не тільки гітлерівці. Вже

9 вересня український курінь відвідала радянська

делегація, в тім числі підполковник Федоров і кореспондент

«Правды».

– Радянська армія жене німця все далі на захід,

– оповідали гості. – До перемоги не так вже далеко.

Вам треба вертатися додому.

Стрільці слухали мовчки, подумки зважуючи кожне

слово: за час німецької окупації стало широко відомо,

скільки люду і в яких містах вигубили при відступі

Червоної армії в сорок першому, скільки в Сибір народу

втрапило зі стражденної Західної України.

– Так коли ж ви вернетесь на батьківщину? – допитувалися

відвідувачі.

– Вернемося, – відповів за всіх лейтенант Мекешко.

– Але на танках.

Тим часом набігали нові надії, і не всі вони були

однозначні. Радість і сум водночас, коли команданта

українського куреня Віктора Петі французьке керівництво

забрало на підвищення – керівником третього

відділу підокруги F. F. I. D 2. Восьмеро стрільців

отримали державні нагороди іменем Франції. Лише

через роки буде опубліковано похідний журнал Віктора

Петі.

«Французькі сили Спротиву,

Підокруга Д 2

Кордонна Група Департаменту Ду,

2-ий Український Курінь

ПОХІДНИЙ ЖУРНАЛ

нотував майор Віктор Петі

Другий Український курінь в склад 30-ї піхотної

дивізії СС приїжджає коло 15 серпня 1944 до Франції.

25 серпня – Курінь зі своїм полком на постою в

Коші у Вальдагоні.

27 серпня – Розправа з німцями в казармах у Вальдагоні.

Посуваючись на схід від Вальдагону, курінь

знаходить зв’язок з Ф. Ф. І. – відтинку Лєклерка.

29 серпня – Постій у П’єрфонтен.

30 серпня – Петі перебирає команду над куренем.

31 серпня – Наказ операцій на Вальдагон – як на

слідок втеча поручника Гаврилишина, що повернувся

назад до Коша у Вальдагоні під претекстом забрати

звідти священика, лікаря, машиністок і вбити поручника

Сандула, який під час розправи з німцями залишився

в Коші у Вальдагоні.

Відкликання наказу капітаном Шевріє. До одної сотні,

одначе, відкликання наказу не доходить. Ця сотня,

підходячи на позицію, атакує несподівано німецький

відділ, вбиває вісім німців (в тому числі капітана,

шістьох підстаршин і шофера), здобуває дві автомашини

«Татра» і один сід-кар. Одна «Татра» і багато

сід-карів знищені, залишаються на побоєвищі.

Здобуто різну зброю й амуніцію. На вбитому капітані

Тео Фішбах знайдено рапорт про відхід 2-го

Українського Куреня й доказ зради поручника Гаврилишина,

а також наказ походу для 2-го московського

полку.

4 вересня – Наскок одної чоти українців на роздоріжжі

Ля Мен Ст. Ґорґон. Три німецькі вози, що їхали

до Понтарліє, знищено, а залогу вбито. Кінцева кооперація

з легкими французькими частинами.

5 вересня – Здобуття Понтарліє. Одна сотня

українців у сполученні з батальйоном Валянтена з 3-го

полку альпійських стрільців. – Один вбитий, два ранені.

Захоплено багато полонених (Майор Петі – поручник

Федорів).

Бій у Шо-лє-Пассаван.

Дві сотні українців атакують німецькі панцерники.

Шість українців вбитих. Один вбитий француз

(сержант Без з П’єрфонтен).

6 вересня – Наступаючи з Валльон під наказами

полковника Ґіллєбо з 4-го полку 11, курінь здобуває

Дамблєн. – Один вбитий від гарматного стрільна.

10 вересня – Здобуття місцевості Ґу.

Ударна патруля, зложена з 5 чоловік (з яких три

будуть ранені і один вбитий), проти танків. Взято в

полон кілька німців.

11 вересня – Стежа до Ґран-Буа. Доброволець, цивільний

провідник Морель з Мошан, ранений. Запеклий

бій одної сотні, перекиненої опісля до Ґран-Буа.

Ніч з 11 на 12 вересня – сім українців і один ФФІ

Мажжі ранені гарматним вистрілом.

13 вересня – Наказ відтяти дорогу на північ від

Пон-де-Руаде.

168168

Один км на північ від цього міста для підтримки

наступу з півдня. Одна сотня стрільців, команда куреня

й третя сотня (Федорова) попадають в оточення

внаслідок німецького протинаступу з флянгу

поляни, протинаступу з панцирною зброєю, що відтяв

ці частини від решти куреня.

Ще на самому початку французька гармата 57,

що мала нас супроводжувати, наскочила на 3 німецькі

міни, дві наступні 57 не змогли через це піти вперед і

таким чином згадані вище одиниці відтяті від зв’язку

з Мошан.

Поручник Паолі вбитий, один українець ранений

– в намаганні знайти цей зв’язок.

Наші одиниці оточені ворогом, в частині лісу, що

межує з роздоріжжям біля ферми Монтпурон.

Німецькі танки патрулюють довкола наших позицій.

Німці копають свої становища довкола нас, особливо

вночі.

14 вересня – Вириваємось з оточення. Відступ на

Мошан-Нефшатель.

15 вересня – Дамблєн (стан на 15 вересня 1944).

10 українців убитих. 2 французи убиті.

11 українців ранених. 2 французи ранені.

Курінь відходить на відпочинок до Епенуа, чекаючи

на своє влиття в Іноземний легіон.

Майор Віктор Петі переведений до Штабу Підокруги

Ф. Ф. І. – Д 2, де виконує обов’язки Шефа 3-го

Бюра.

Віктор Петі».

Тим часом курінь опинився без фінансування:

ввійти в регулярну армію, за законом, українські

стрільці як іноземці не могли, а під статус військовополонених

не підпадали. А тут ще й тиск радянської

дипломатії. Якийсь час перебивалися, продаючи вози,

коні та інше з майна.

Коли прийшов наказ про розформування, стрільці

без розмов склали зброю, але зажадали розписки:

– Як буде Україна самостійною, Франція має повернути

зброю українському уряду.

Стрільців куреня повантажили на військові автомашини

і повезли на станцію Моншард. Прощальні

169

помахи хустинок з вікон і церковний передзвін, спеціально

яким проводжали французи бойових побратимів:

той подзвін знімався над вуличками і будинками,

подзвін прощання і благословення.

І знову вистукують на рейках вагони з українськими

стрільцями, через Лонг-ле-Сеньє, Бург, Шамбрі,

Гренобль іде ешелон на південь Франції і 2 жовтня

прибуває до Марселя. 8 жовтня новий командант куреня

капітан Вірвіль шикує стрільців.

– Хто хоче їхати в СРСР – крок вперед!

Кладовищна тиша зависла над шеренгами, надмогильним

каменем придавила душі людей, яким

належало зробити невідворотний вибір: іти чи залишатися?

І ось перший стрілець робить крок уперед, другий,

третій, двадцятий. Сто шістнадцять вояків вийшли

вперед, не в змозі подолати глибинної туги, сильнішої

страху за ймовірні наслідки.

А ще через кілька днів на вимогу Кремля прийшло

розпорядження заборонити українцям вступати до

французького іноземного легіону, решту ж вояків

відправити в радянський табір. Їх посадили на машини

і рушили до радянської місії. Та раптом просто у

полі, не доїжджаючи місії, колона спинилася.

– Хлопці, я порушую наказ, – сказав французький

офіцер. – Але я не можу забрати у вас права

останнього вибору – куди йти.

Вояки зрозуміли і оцінили цей благородний вчинок.

Ще раніше, потай від радянських військовиків,

їм видали посвідки про участь у французькому Рухові

Опору, які дозволяли записуватися в іноземний

легіон.

Вони прощалися так, як прощаються назавжди,

вони не говорили багато слів, але знали напевне, що

більше ніколи їм не зустрітися. І пішли вони в різні

боки під насупленими осінніми хмарами Франції

– одні в Алжир та Індокитай воювати за чужий інтерес,

а інші пішли дорогою, що не мала перехресть

і узбіччя, дорогою, з якої неможливо уже звернути і

яка вела прямісінько в радянські концтабори.

170170

ЛИСТ ЗЕМЛЯКА

Того спекотного серпневого дня в Ігоря Сікорського

було таки чимало заморочки, то ж до пошти

руки дійшли тільки пізно ввечері. Ігор Іванович засвітив

настільну лампу і почав розрізати конверти.

Серед ділової кореспонденції один лист був досить

несподіваним. Писав Василь Галич, викладач тутешнього

американського університету: він просив розповісти

про родовід Сікорських, над чим зараз особисто

працює, бо Галичу це потрібно як науковцю,

що досліджує українську діаспору.

«Ти ба, – усміхнувся Ігор Іванович, відкладаючи

листа. – Мав би я надмірно загострене честолюбство,

то й запишатися можна – мені лише

сорок два, а за дослідження життєвого шляху вже

беруться науковці».

Він встав, пройшовся кімнатою, з подивом глипнув

на сніжно-білий прямокутник паперу під яскравим

світлом лампи. На просте, як табличка множення,

запитання, виявляється, не так просто відповісти.

Він уродженець Києва, тут же минули прекрасні студентські

роки у Київській політехніці, де спроектував

перші літальні апарати. Отож, начебто, з України, але

такої держави немає на жодній карті, її загарбали більшовики.

Діяльні роки в Петербурзі, створення літаків

«Гранд» та «Ілля Муромець», переліт Петербург–

Київ, що побив усі мислимі тоді світові рекорди.

Сікорський опустився на стілець і почав швидко

писати: «Мій рід, який походить із села на Київщині,

де мій дід і прадід були священиками, є чисто українського

походження. Одначе ми уважаємо себе росіянами

з причини, що це була частина Росії і український

нарід був інтегрований частиною Росії так,

як Техас чи Луїзіана є інтегрованою частиною Сполучених

Штатів».

Він інженер, людина звична до точності, і має такої

ж точності дотримуватися скрізь, в тому числі в адміністративному

поділі. Це вже інша справа, що більшовицька

Росія віддячила молодому вченому, льотчику і

конструктору, в своєрідний спосіб, занісши його ім’я

в «ліквідаційні списки». Ігор Іванович сумнівався, що

прізвище Сікорського якимось чином проминуть у

цих чекістських «списках», тож після жовтневого

перевороту 1917-го через Францію рятувався еміграцією

в Сполучені Штати. Хоч як тяжко починати

з нуля, маючи у кишені лише кількасот доларів, тут

він вже в 1923 році засновує авіаційну фірму «Sikorsky

Aero Engineering Corporation». Вдячна російська

преса посилає йому навздогін одбірну лайку за те, що

посмів зорганізувати «гнездо авиационной белогвардейщины

».

Справді, хто він, якого роду? Ігор Іванович з дитинства

пам’ятав дискусії з колегами батька, професора

Київського університету, чи є різниця між росіянами

та українцями та про заборону української

мови. Особливо насідав один колега на працю Івана

Олексійовича Сікорського «Всеобщая психология с

физиогномикой в иллюстрированном изложении»,

що вийшла в Києві ще 1904 року. Там старший Сікорський

писав: «Тип малоруса і великоруса різняться

між собою в тому відношенні, що у малоруса меншою

мірою створилися ті нові риси, набуті від фінів, і більше

зберігся природний слов’янський розум і почуття

». Батько тільки одного разу розсердився:

– Ви неправильно тлумачите думку – я говорю

про «більш слов’янський», акцентую на «слов’янський

»… А не так як Віссаріон Бєлінський: «Здравый

смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и поНа

летовищі

172172

Перший гелікоптер

Ігоря Сікорського

шлеца… Ох, эти мне хохлы. Ведь бараны – а либеральничают

во имя галушек и вареников с свиным

салом!»

Ігор Сікорський міг би, звичайно, свої задуми здійснювати

і в Росії. Але там уже господарювали інші.

Версальська мирна угода забороняла Німеччині ряд

нових видів техніки, в тім числі військові літаки. Обійти

договір допомогла радянська Росія. За Раппальською

угодою німецькій авіаційній фірмі «Юнкерс»

здаються в оренду виробничі приміщення колишнього

«Автобалта». Доставивши з Німеччини потрібні

верстати й обладнання, німці швидко освоїли великосерійний

випуск літаків і розробку експериментальних

бойових машин. Цехи, де могли б монтувати

літаки Сікорського, тепер монтують «Юнкерси», в

тім числі бомбардувальники, літаки-розвідники і винищувачі.

А для зручності «Юнкерсу» алюмінієвий

завод в Кольчугіно під Москвою має забезпечувати

німців потрібним прокатом.

Згодом спохватяться в Росії, виїде «Юнкерс», та

військова машина для Адольфа Гітлера вже відновлена…

для Європи, світу і себе.

Він, звичайно, мав свою думку про те, що відбувається

в Росії. Мине час, і конструктор літаків та ге

173

лікоптерів зовсім не несподівано, а радше за логікою

життя глибоко віруючої людини, напише працю про

головну християнську молитву «Отче наш» і подасть

своє бачення молитви як науковець. І там буде таке

посилання: «Талантливый современный русский автор

Иван Лукаш, потрясенный ужасными деяниями

безбожных коммунистов, пишет: «Дьявол – это

убийца, истребитель духа и мысли, змея, жалящая

живое… О, я понимаю. Я вижу дьявола в моей России

и во всем мире, пыль земная, удушающая дух, извращенная

мыслью…»

Ігор Сікорський знав про голодомор на Україні і

Поволжі, про це кричав весь пресовий світ. Але йому

не хотілося навіть думками вертатися в Росію, назад

у своє минуле, надто багато цікавого і захопливого у

нього є тут сьогодні, є мрії, які так хочеться втілити

у свої металеві птахи, що зблискуватимуть супроти

сонця срібними крилами. Ігор Іванович навіть мав нагоду

поділитися з найширшим людом своїми мріями,

своїм баченням майбутнього. Газета «Нью-Йорк телеграф

» затіяла вигадливу штуку: вона вибрала дванадцять

«найбільш мислячих жителів міста», в тому

числі Сікорського, попросивши поділитися своїм баченням

прийдешнього півстоліття. Ігор Іванович не

відмовив газетярам.

Як авіаконструктор, оповідав в інтерв’ю, він вірить,

що швидкість літаків може сягнути 1300 кілометрів

за годину, океан долатимуть лайнери отак годин

за п’ять, Нью-Йорк стане унікальним континентальним

аеропортом, з американського континенту стартуватимуть

літаки через Північний полюс на Берлін і

Москву, місцеві авіалінії обслуговуватимуть гелікоптери,

а ще будуть герметичні літаки, в яких люди через

стратосферу літатимуть в будь-яку точку землі без

будь-якого дискомфорту… Ще сміливіші мрії Сікорський

висловить згодом, як візьметься за гелікоптери.

Ось як він напише в книзі «Грядущий вік повітря»:

«Уявіть, як ваша дружина бере вертоліт і відправляється

на ньому до подруги. Вона відчиняє двері вертольотного

ангару, який лиш трішки більший за старий

сімейний гараж на дві машини. Дружина сідає в двомісну

кабіну і заводить двигун, переключає енергію

на шасі і вирулює… Потім ваша дружина злітає на чо

І. Сікорський

в екіпіруванні

пілота-авіатора.

1911 р.

174174

Влітку

1914 року на «Іллі

Муромцеві» №2

Сікорський

з трьома членами

екіпажу вирушив

у переліт

Петербург – Київ.

тириста метрів, виходить на спеціально відведену повітряну

трасу, і через тридцять хвилин вже гомонить

собі із подружкою».

…Ігор Іванович писав листа незнаному землякові

Василю Галичу швидко, розмашисто, за чотирнадцять

років свого життя у Сполучених Штатах він не

тільки вільно розмовляв англійською. Він уже й думав

нею. І так само раптово Ігор Іванович відкинув

ручку.

Може, до стриманого листа незнаній людині додати

щось з пережитого, що зарубинами на серце лягає?

Він зараз працює над літаком, на якого покладає

великі надії, і якби Всевишній допоміг їх здійснити,

то було б новим словом в авіації. (Надії Сікорського

справдяться – цей літак відкриє пасажирську повітряну

лінію через Тихий океан, прокладе транспортну

повітряну лінію). Але це все так тяжко дасться…

Скільки разів сам на власноруч змонтованих літаках

падав, чудом залишався живим, і знову не відступався

від мрії. До смерті, певно, снитиметься випадок з

літаком S-35, який мав стати новою сторінкою в літописові

авіації.

Французький льотчик Рене Фонк, відчайдуха

і непосида, готуючись до першого в історії перельоту

через Атлантику, поміж різних варіантів

літальних апаратів вибрав машину Сікорського.

Справжній ас Першої світової війни прагнув виграти

приз в 25 000 доларів – серйозні гроші на ті

роки. Загорівшись ідеєю, Фонк весь час підганяв Сікорського,

Ігор Іванович в свою чергу клопотався з

колективом, просив пришвидшити роботу, хоча люди

над вдосконаленням літака і без того працювали на

межі можливого. А Рене Фонк насідав, він не тільки

боявся втратити оголошений приз: літо закінчувалося,

насувалася осінь, а для такого перельоту потрібна

хороша погода. Нарешті все готове, серія випробувальних

польотів дала хороші результати. Він робить

переліт у Вашингтон, де в присутності офіційних осіб

проводяться технічні заміри.

20 вересня 1926 року екіпаж зайняв місця для польоту.

Тисячі людей юрмилися навколо, вони приїхали

з усіх усюд подивитися на історичне диво. Літак

повільно рушає, набирає швидкості поміж вузького

коридору людського юрмища, що аплодує і захопленими

криками проводжає екіпаж, ось машина вже подолала

половину злітної смуги… Раптом Сікорський

побачив, що швидкість падає, за літаком знімаються

клуби куряви. «Скид не спрацював, допоміжне шасі волочиться

», – холодна, тривожна вжалила думка. А далі

був вибух, двоє льотчиків вирвалися з вируючого

пекла, а радисту й механіку не пощастило… На очах

у завмерлого натовпу палахкотіли і дужчали стовпи

злого і немилосердного полум’я, в якому живцем горіли

двоє колег, здіймався і плив над велелюдним зібранням

чорний дим, а з тим димом злітали надії Сікорського

вписати нову сторінку в освоєння неба.

Але Ігор Іванович, тяжко переживши трагедію,

не здається. На подив, не хоче капітулювати і Рене

Фонк, бо замовляє знову літак. Знову напружена робота.

Надлюдські зусилля, літак майже готовий, кожна

найменша дрібничка перевірена десяток разів і…

– Чарльз Ліндберг підкорив Атлантику! – вибухнув

світ новиною, ім’я незнаного пілота дзвінко вигукують

хлопчаки, продаючи газети з фотографіями

чужого, не Сікорського, літака. Мрію Ігоря Івановича

продають компанії і та мрія возитиме звичайнісінькі

вантажі в Південну Америку.

…Він молився і просив неба стійкості. Пізнього

вечора, коли сім’я давно відпочивала, він стояв біля

вікна і читав молитву, дивлячись на безкрає небо,

під яким земні рукотворні вогники втомлено згасали

один за одним, зате вгорі, в темно-синьому, аж фіолетовому

небі, спалахували та набирали сили зорі, що

176176

Гелікоптер

SIKORSKI S-67

«BLACKHAWK»

(США), що розвивав

рекордну швидкість

355,37 км/год

ковзаючись та переломлюючись через віконні шиби,

переливалися і обнадійливо змигували. Доля дарувала

йому неабияку амбітність та витримку, мало того, ця

витримка «прищеплювалася» колегам. Коли чергова

модель була майже готова, Ігор Іванович прийшов до

безперечної впевненості: успіх гарантований, якщо…

Якщо поставити на літак більш потужний двигун за

2500 доларів. А їх в Сікорського не було. Він збирає

колег, десь чоловік до півсотні, зачиняє за собою двері

і ключ ховає в кишеню:

– Маємо знайти ці гроші, маємо скинутись, – пояснює

ситуацію, намагаючись поглядом зустрітися з

кожним.

– Ми й так уже кілька місяців без платні, – не

лукавлять колеги, хоч і не дорікають за нечуване в

американському житті.

– Маємо знайти, – стоїть на своєму Сікорський.

Хтось кривиться, мов кислицю ковтнув, хтось

крекче, але починають шелестіти асигнаціями, подумки

прикидаючи, що лишиться на сім’ю. Ось уже й

чималенька купка грошей…

– Дві тисячі, – підраховує касир.

– Ми вкладаємо у своє майбутнє, – Сікорському

говорити важко, бо тут відвага потрібна навіть більша,

аніж сісти в невипробуваний літак. – Зрештою,

не тільки своє.

Знову шелестить казначейський папір, кучка грошей

зростає і нарешті звучить:

– Потрібна сума є!

Ігор Іванович мовчки вклонився колегам. Двигун

було куплено, літак дає прекрасні результати.

Історики науки стверджують, що до 1931 року

жодна країна в світі не мала пасажирських літаків,

які могли б на регулярних лініях перевозити до 40 чоловік

на віддаль принаймні у кількасот кілометрів. Це

могли робити тільки машини Ігоря Сікорського.

Успіх літаків С-38 дав підстави компанії «Пан

Америкен Ейруейз» зробити замовлення на літакаамфібію

для транспортування сорока чоловік на великі

віддалі. Аналітики компанії, що на той час була

найбільшою в світі і її машини вже ходили аж до Південної

Америки, пророкували подібному проектові

велике майбутнє. І Сікорський створює такий літак.

Знову недоспані ночі – від конструкції крила до комерційної

віддачі, аби при менших витратах дійшов

найбільший вантаж на найбільшу віддаль.

Напередодні офіційного випробування нового

літака С-42 в компанію Ігоря Сікорського надійшов

лист від президента Національної аеронавтичної

асоціації. Президент просив звернути увагу на моделі

літаків, які здатні встановлювати світові рекорди,

бо ж Сполучені Штати по цьому відстають далеко від

Франції.

1 серпня 1934 року прискіпливі спортивні комісари

опломбували паливні баки, звірили на вагу вантаж

і літак-амфібія, ревучи потужними двигунами, рвонувся

з блакитної водної гладіні у блакить небесну.

Радість з тривогою навпіл екіпажу у складі Б. Сергієвського,

С. Музики (чи не правда, американські прізвища?)

та вже згаданого Ч. Ліндберга тривала вісім

годин, аж доки після приземлення залишилася тільки

тиха радість.

Єхидно посміхаючись, відписували президенту

Національної асоціації аеронавтики: так і так, мовляв,

отримавши вашого листа, ми встановили сьогодні

вісім світових рекордів – Сполучені Штати тепер

мають їх сімнадцять, а нахабна досі Франція вже відстала,

бо має на один менше, отож компанія охоче і

швидко відгукнулася на заклик. Літак небавом відкрив

лінію США – Аргентина.

Після тріумфу посипалися замовлення. Майже

два десятки літаків купили американські військовоморські

сили, понад півтора десятка «Пан Американ»

і два – Радянський Союз.

Нова і не менш яскрава сторінка – гелікоптери.

Пристрасне захоплення молодості, ще з київських

часів, що на три десятки літ відійшло начебто на другий

план.

Саме з гелікоптерів, зі здійснення мрії Леонардо

да Вінчі, почав свій конструкторський шлях в авіацію.

Перед цим на три місяці з’їздив у Париж, познайомився

з тодішніми французькими авіаторами,

ба, навіть навчався в авіаційній школі знаменитого

Фарбера. І ось він з двома двигунами «Анзані» знову

в Києві, в батьківському домі. В їхньому саду був невеличкий

будиночок, якому судилося стати першим

178178

авіаційним цехом. Тут і виготовляв свій перший вертоліт

Сікорський.

Перша машина вперто не хотіла підніматися, натомість

«танцювала» на землі. Настирлива праця виявила

причини, то ж Ігор Іванович змінює програму

досліджень, працює над другим варіантом. Журнал

«Всемирное техническое обозрение» відгукнувся

на ці сміливі спроби: «Студент Політехнічного

Київ ського інституту І. І. Сікорський винайшов

апарат, який складається з клітки, в якій двигун та

обладнання, передачі й місця пілота… Гвинти рухаються

в 10 разів повільніше двигуна, тобто роблять

160 обертів за хвилину. Цими гвинтами винахідник

сподівається підняти апарат. Та досі тяга гвинтів

сягає 9 1/3 пуда, коли апарат важить 12 1/2 пуда…

В майбутньому п. Сікорський хоче зменшити вагу

гелікоптера до 10 пудів, а крила збільшити, досягши

підйомної сили 14–15 пудів».

Яблуні у батьківському саду доцвітатимуть, опалі

пелюстки, видаватиметься Ігореві, місячним сяйвом

світитимуться навкруги кожного дерева, як він

візьметься за новий проект.

Досвід конструювання гелікоптера десь відкладений

собі в пам’яті, бо зарано напевне, натомість з друзями

збудує два літаки. В статті за 8 число 1910 року

«Воздухоплавание в Киеве» (журнал «Воздухоплаватель

») писатиметься, що апарати Сікорського вдалі,

стійкі та міцні, і успішними є «досліди з апаратами на

заливних луках Куренівки». Це були літаки С-1 і С-2,

що дадуть початок всесвітньовідомій серії.

Багато книг написано і сотні їх ще можна написати

про подвижницький труд Сікорського над гелікоптерами.