Текст книги "Імена твої, Україно"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц)

на константинопольський патріарший престол, у

різні роки тут трудилися Герасим Смотрицький,

брати Дем’ян і Гнат Наливайки, тут знамениті свої

книги друкував Іван Федорович, дворянин з-під Баранович

Білої Русі, який, рятуючи власне життя, мусив

тікати до нас. Московська темнота встигла лише

спалити йому друкарню, але намірювалася і зовсім

зі світу звести…

Сагайдачний примовк, стиснувши зуби, він чекав,

аби спала чергова больова хвиля, йому хотілося

ще розповісти як про славних людей, що прибули в

наш край зі світів, так і про людей з України, що їх у

далеку далечінь закинула хитромудра доля і які прославили

там Україну. Про пристрасне слово Івана

Вишенського на Афоні, ген десь посеред казкового

Егейського моря, Юрія Дрогобича, першого українського

доктора медицини, котрий став професором

Ягеллонського університету в Кракові, за невмирущі

вчені труди обраного ректором чи не найславетнішого

у ті часи Болонського університету… Щодо

особистої грамотності, то був він не лише авторитетним

спудеєм, автором публіцистичних творів, що викликали

гучні дискусії, але й автором оберемка похідних

козацьких пісень. Їм Сагайдачний не надавав

особливого значення, та ті пісні виявилися, мов наперекір,

вельми живучими, і через багато десятиліть,

навіть після Богдана Хмельницького, гріли козацькі

душі в походах.

Біль не минав, стишившись на якусь мить, він знову

кусався млосно, до іскор в очах, тож Сагайдачний

лише крізь зуби джурі докинув:

– Перепиши гарненько, тоді вичитаємо ще раз.

Джура відкланявся, а голуб на вікні, маніжачись,

окрутнувся кілька разів, дзьобнув шибу, наче прощаючись,

і залопотів крилами до голубиного табунця,

що тішився в небі п’янкою весною.

***

В приймальню генерального писаря зайшло двоє

чоловіків, судячи з одягу, чужинців. З їхніх облич, що

осунулися від утоми, можна було судити, що прибулі

здолали неблизькі дороги.

– Я з Ватикану, – озвався першим смаглявий

гість.

– Париж. Просимо пана канцлера невідкладно

прийняти нас, – додав другий.

Стрункий джура легким поклоном дав знак, що

розуміє сказане ними, і пішов доповідати.

Генеральний писар не став морити довгим очікуванням

втомлених прибульців.

– Ми приїхали просити ясновельможного гетьмана

Сагайдачного долучитися до важливої для всієї Європи

справи, – знову першим почав смаглявий гість.

– Свого часу, після багатьох переможних морських

битв, велися перемовини про призначення його світлості

головнокомандувачем об’єднаних європейських

сил проти загрозливої мусульманської експансії.

Генеральний писар опустив очі додолу, мов запилене

взуття прибульців цікавило його більше, ніж вираз

облич дипломатів.

– Зараз настав особливий момент, – долучився

парижанин до мови. – Ні для кого не секрет, що через

невчасну смерть коронного гетьмана Ходкевича

та хворобу королевича Володислава роль гетьмана

Сагайдачного у битві під Хотином була визначальною.

Тому Версаль і Ватикан повторно розглядають

можливість призначення його ясновельможності Сагайдачного

головнокомандувачем європейських сил

супроти великої загрози з боку Туреччини всьому

християнському світові. Добре було б, коли б після

одужання від рани гетьман вирушив у дорогу для багатосторонніх

перемовин.

– Його ясновельможність гетьман Сагайдачний

уже в дорозі, – тихо сказав генеральний писар.

Прибулі здивовано перезирнулися.

– Нам ще вранці казали, що рана серйозна, тим

паче, стріла отруєна…

– Його ясновельможність уже в дорозі до Бога.

Гетьман Сагайдачний щойно відійшов у кращий світ,

– генеральний писар підвівся з-за столу, підійшов до

вікна і напівпричинив його.

Тієї ж миті десь вдалині пролунав гарматний постріл.

Гості здригнулися від несподіванки, а збагнувши,

й собі ступили крок до вікна. Козаки викочували

гармати, й один за одним звучали постріли, звучав

7878

останній, прощальний салют гетьманові. А як стихло

гарматне відлуння, озвалися першими дзвони КиєвоБратського

монастиря, де навік упокоїться гетьман

Сагайдачний. Вже інші храми підхоплюють той сумовитий

передзвін, і здіймається він над всім містом у

блакить весняного неба, а разом з ним здіймається і

відбуває многостраждальна гетьманська душа. Душа

грішника-воїна, що не випускав шаблі із рук все свідоме

життя, душа праведника, що всі маєтності віддав

на школи, церкви й монастирі; не маючи своїх дітей,

він кожного сущого на цій землі вважав своєю

дитиною і своєю ріднею, і про кожного клопотався до

останнього подиху, до останнього поруху серця свого

многостражденного…

79

ПОВЕРНЕННЯ БОГУНА

Арештованого Івана Богуна так спішно виводили

з Марієнбурзької фортеці, що тюремний стражник,

зачепившись полою за дверну ручку, мало не підвис

– тільки кріпкі нитки затріщали, мов дерево від водохрещенських

морозів. «Начебто кам’яні мури не

горять, – подивувався Богун, коли його потягнули до

карети із заштореними вікнами. – І якої трясці їм так

приспічило?»

Поспіх став зрозумілим, коли крізь щілину у шторах

Богун побачив королівський палац. Попід руки,

зв’язаного, його повели, мало не спотикаючись, довгими

мармуровими східцями.

Король Ян Казимир сидів незрушно, не давшись

взнаки від появи в розкішній залі людини у зім’ятій

та обідраній тюремній одежині.

– Мені багато розповідали про вас, полковнику,

– врешті озвався король таким тоном, наче вони вже

подавно ведуть мову і оце з півслова вона продовжується.

– Як правило, з різних свідчень, мов із різнобарвних

камінців фреску, вдається скласти цілісний

образ. А чуте про вас все тулю-тулю до купки – нічого

не вимальовується.

– Немає складнішої за людину загадки. Тому й

нема мудреців над її Автора. – Богун подумки почав

перебирати здогади, як мусульманин вервицю, та

низка виявилася навдивовижу довгою.

– Спробуйте самі розсудити мої сумніви, – вів

далі король, навіть не глянувши на співрозмовника,

мов то і не до нього звертається. – Одні оповідають, і

доведена цього правдивість, що полковник Іван Богун

відмовився навідріз взимку 1654-го присягати московському

цареві Олексію Михайловичу. Цим накликав

великий гнів свого гетьмана, бо не лише сам, а й весь

полк не став під присягу – не вірять московитам – і

край. Турецький султан і кримський хан заманювали

Богуна бубликами, та не хоче він того печива. Річ

Посполита, чого гріха таїти, через третіх осіб теж обіцяла

гетьманську булаву, і від цієї доброї пропозиції

він відвертається. Мало того, навіть не дає відповіді,

Полковник

Іван Богун

8080

натомість нашого листа ґонорово вручає самому Богдану

Хмельницькому. То з ким же він тоді?

– Та сторона мила, ваша величносте, де мати родила,

– стенув плечима і пересмикнув ними Богун, бо

від туго зв’язаних сирівкою рук вже не тільки руки, а

й плечі отерпли.

– Та, розв’яжіть же його, – буркнув король на

нетямущу варту.

Стражники здивовано і сторожко перезирнулися,

але не осмілилися на непослух, тільки підступили ще

ближче до бранця.

– Нехай, я розумію, штурмували і брали багаті

трофеї в Стамбулі, інших містах Туреччини, громили

кримського хана і невільників своїх визволяли з

Кафи. Штурмували Москву і врятували королевича

Владислава, майбутнього польського короля – і

за це розуміння та поміч Річ Посполита вдячна. Але

нащо ж ви, полковнику, разом з наказним гетьманом

Ждановичем повели козаків і брали Варшаву та

Краків? Послухалися нерозумних своїх союзників?

Вони пішли собі геть, а ви так налаштували проти

себе найіменитіші польські родини, що десятиліття

не зможуть їх відколихати. То завелика плата за парадну

ходу козацького війська древньою бруківкою

Кракова і Варшави.

Король так само дивився мимо співрозмовника,

мов там, за його плечима, десь у сивій давнині, виділися

йому затяті козацькі бої в передмістях і вуличках

Стамбула, бачилося, як, підірвана козацькими

інженерами, злітає в повітря Остроженська брама

Москви.

– Я отримав листа від гетьмана Павла Тетері, –

рівним, навіть якимсь байдужим та безбарвним тоном

говорив король, бо іншого тону він не сприймав,

а надміру гарячковитих та надірваних і зовсім не терпів.

– Гетьман клопоче про ваше звільнення.

Вперше король повернувся до Богуна і зустрівся

очима з ним, швидше навіть не зустрівся, а встромив,

як ножа, той погляд.

– Королю ніхто не посміє вказати. Хіба Бог, –

тільки й вимовив Богун.

– Я замислив великий похід проти московського

війська і хочу насамперед очистити, як від скверни,

81

козацьку землю. І то лише початки походу. Бо якщо

зараз не спинити московщину, то кров чингизханська,

що щедро влилася в московські вени, рано чи

пізно наробить нечуваної біди європейській цивілізації.

І гетьман Тетеря з військом стає мені в поміч.

А чи полковник Богун схоче воювати проти кривдників

своєї землі, що лише за одне десятиліття після Переяслава

наробили їй стільки лиха?

– Я завжди візьму шаблю проти кривдників козацького

люду, – відказав Богун.

– Гетьман клопоче звільнити полковника Богуна

з Марієнбурзької фортеці. Він хоче призначити вас

наказним гетьманом, дати в підпорядкування полки і

спільно йти проти напасників.

Богун очікувально мовчав, лиш подумки пересівав

почуте від Яна Казимира, як пересівають на вітрі із

решета обмолочене: зерно справжніх намірів лягало

відразу, далі вітер відносив кукіль задобрення, а полова

лукавства летіла й стелилася геть собі…

– Я нічого не забув, полковнику, – як не старався

Ян Казимир, але в позірно так само рівному й витриманому

його голосі ледве помітно задзвеніла криця.

– Не забув вам ні Берестечка, ні парадного маршу

Варшавою й Краковом, ні дрібної за нашими мірками

Умані, яку ви неймовірним дивом зуміли перетворити

в неприступну голландську Бреду, пам’ятаю навіть

ополонки Південного Бугу.

Богун розумів злостивість короля за Берестечко.

Об’єднана під польською короною двохсоттисячна

європейська армія, де один лише найманий німецький

корпус, як оповідали, перевищував двадцять тисяч

вишколених вояків, така об’єднана армія супроти неспівмірно

меншого українського війська і ненадійних

татар могла навік розтоптати Україну. А вийшло зовсім

не так… Що ж до Варшави і Кракова, то не був то

якийсь парадний марш, а тяжкий штурм разом з військом

Семиграддя і Швеції. А при згадці про ополонки

Південного Бугу в Богуна легкою тінню змайнула

обличчям лиш усмішка. У березні 1651 року потужне

військо поляків насідало на Вінницю, а сил в Богуна

було обмаль. Тоді він наказав тихцем нарубати якомога

більше ополонок, прикрити соломою та різним

бадиллям. З невеликим загоном Богун помчав на по

8282

ляків. А тоді, імітуючи поразку і втечу, лише відомими

козакам місцями відступав через річку. Окрилені

успіхом, польські вояки кинулися навздогін, та втрапили

у кришево з льоду і крижаної води – їх багато

лишилося навік там, у смертельній купелі. І ще довго

по льодоходові виносила на берег вода трупи коней і

мертві людські тіла.

– Ваша усмішка означає скепсис, – ще твердішав

королівський голос. – Він безпідставний. Моя лише

воля може відпустити вас на клопотання гетьмана,

а може сьогодні ж четвертувати, чи, принаймні, до

кончини замурувати на потіху щурам у Марієнбурзі.

– Ваша величносте, мене взято в полон не на полі

бою, – так само твердо відказав Богун. – Мене заарештовано

незаконно, супроти усіх європейських

норм. І не мені підказувати, як треба вчинити справедливому

королю.

– На війні все законне, – вперше і собі посміхнувся

Ян Казимир. – Я одного лише не розумію: хто

тут король, а хто повинен бути за прохача? Маєте

сказати останнє слово – підете з гетьманом Тетерею

проти кривдників чи ні?

Владний погляд Яна Казимира, від якого, траплялося,

присідали непевні й винуваті, цього разу немов

уперся в якусь невидиму перед співрозмовником стіну

– непроникну, суцільну, яку й кулею не пробити.

«Розумію, чому гетьман так клопоче про цього полковника

», – подумав король.

– Моя шабля завжди воюватиме кривдника козацького

люду, – відказав, немов зважуючи кожне

слово на канторі, Богун.

Задовгу тишу ніхто не порушував, лиш брязнули

за дверима обладунки сторожі, що змінювалася.

– Охоронну грамоту і супровід полковнику!

– пролунав королівський наказ і прокотився відлунням

золоченими залами, повторювався здивованими

і спантеличеними придворними.

До під’їзду палацу підганяли коней, що грали лискучою

шкірою і, задираючи від застояної сили голови,

кусали і рвали вудила. Невидима дуель без шпаг і

пістолів завершилася.

83

РОЗГРОМ РОСІЇ

Кіннота князя Пожарського увірвалася на вулиці

містечка Срібного як вихор після затяжної спеки:

сили оборони були мізерними супроти потужного

війська князя. Мчали вершники вулицями нажаханого

міста, опускалися шаблі на останніх оборонців, не

минали ні жінок, ні дітей, ні сліпого кобзаря на перехресті

разом із його поводирем-малоліткою.

– Все живе й що ворушиться – ваше. І все неживе

й цінне – теж ваше. Але тільки на дві доби. Україна

велика і попереду в нас здобичі куди більше.

Ображено ґелґотали гуси, з переполоханих курей

пір’я і пух заметіллю кружляли вулицями, кувікання

упійманих поросят звучало, як переможні фанфари.

Військо вклалося у визначені князем строки, навіть

впоралося раніше, бо вже на другу добу над Срібним

запала кладовищна тиша, тільки рої мух гуділи

над незахороненими трупами, бо нікому було вже

їх поховати. Як напише про це безпристрасний літописець

– «врятуватися міг лише той, хто мав би

крилаті коні».

…У просторій світлиці ось-ось розпочнеться генеральна

рада старшин. Стіни зі смаком прикрашені

вишитими рушниками, на яких буяли небачені дивовижні

квіти, з-за ікони Божої Матері визирав пучок

висохлого зілля, освячений на Маковея для оберегу

від нечистих сил – вся мирна хатня обстановка ніяк

не в’язалася з мовою перед вирішальною кривавою

битвою. З хвилі на хвилю мав під’їхати гетьман Іван

Виговський, тож козацький генералітет упівголоса

обмінювався репліками, мов для розминки перед головною

розмовою.

– З усіма посли й дипломати порозумілися, тільки

з московитами ніяк не вдається…

– Шведський король підписав угоду, що визнає

нашу незалежність, погодився також, що до козацької

держави переходять Берестейське та Новгородське

воєводства.

– Поновлено союз із Кримом, а Туреччина і Польща

гарантують якнайширшу автономію.

Іван

Виговський

8484

– Всі наші вольності збереглися б, аби на ділі постало

усе, як в угоді, підписаній у Гадячі 16 вересня

1658 року.

– М-м-м, толково полковник Немирич написав

цю угоду.

– А що ви хочете: чоловік не тільки в Україні закінчив

академію, він студіював в університетах Лейдена

і Амстердама, Базеля, Падуї і Сорбони, подивився

власними очима, як діє влада в Англії.

– Пригадуєте, трохи кривилися зверхники усіх

трьох держав, але вже ж згодилися, бо не якийсь «самопал

», а випробувана вже європейська річ.

Стрімко ввійшов гетьман Іван Виговський, усі

встали й після короткого вітання та молитви одразу ж

почалася військова рада.

– Панове старшини, я передусім хочу повідомити

вам про «Маніфест до європейських держав»,

який ми направили в усі монарші двори, всім послам

і представництвам. Європейські народи мають знати

правду про причини війни з московитами не з чужого

голосу, який звик усе перебріхувати, а з голосу нашого.

Дозвольте ж вам зачитати цей документ.

Гетьман читав швидко, але не ковтав слова, радше

викарбовував кожне, час від часу піднімав очі від писаного

і оглядав генералітет, мов звіряючись – видно

було, що маніфест він майже весь знає напам’ять.

«…І не з іншої причини прийняли ми протекторат

великого князя московського, як тільки, щоб нашу

свободу, здобуту з Божою допомогою й освячену

проливом крові могли зберегти. Але цар не виправдав

надій України, не давав їй допомоги проти ворогів,

умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав

ставити фортецю в Києві, щоб тримати народ у

ярмі, царські воєводи підтримували заколоти, нищили

край. Та зрада підступної Москви явна у всьому,

вона готує нам ярмо, насамперед, домашньою, громадянською

війною, тобто нашою власною зброєю.

Усе те ми виявили … а тепер змушені підняти законну

оборону, та вдатися до сусідів із проханням про допомогу

для своєї свободи. Не в нас лежить причина

війни, що розгорілася…»

Іван Виговський аби перевести дух, на хвилю відклав

писане. По мовчанці, затягнутій і глибокій, що

85

комара, видавалося, можна почути, враз загуділи

старшини.

– А якої ж трясці московському царю ще треба?

– Йому ж пропонувалося – о-го-го!

Гетьман підняв руку, щоби втихомирити товариство,

він нікого не міг обірвати просто так, бо всі вони

в бойових походах не один казан кулешу разом з’їли,

над ними всіма ті самі кулі посвистували, і не відомо

було, кого з них виберуть першим; гетьман просто дивився

на ці обвітрені, вкриті шрамами битв обличчя,

що за звитяжні роки стали як рідні. Нарешті, як стишився

шум, Виговський вів далі.

– Маєте рацію, панове. Вереснева угода в Гадячі

була основою для федеративного об’єднанням України,

Литви і Польщі, аби припинити війни й розбрат.

Всі три держави мали б рівні права. Ця федерація на

європейських засадах не спрямовувалась проти когось

іншого, в тому числі й Москви. Мало того, як ви

знаєте, російській стороні теж пропонувалося приєднатися

до федерації, але не схотіла Москва, рівних

прав їй замало, ненаситному треба усе… Скажу більше:

як передають вірні нам люди, у царських палатах

ще в лютому цього року пройшла таємна нарада,

де бояри і цар відхилили остаточно переговори про

федерацію. Натомість, оскільки угода в Гадячі скасувала

Переяславський договір 1654-го, московити

хочуть угоду з Україною лише двосторонню. Мене

на переговори запрошували, але я не дав згоди – у

таких «дружних» перемовинах можна позбутися голови.

Тепер ось іде Трубецькой на нові переговори…

А щоб легше було з нами «розмовляти», цар дав князю

військо, за різними даними розвідки, від ста до

ста п’ятдесяти тисяч.

– Бачимо вже нову дипломатію, у Срібному тільки

ворон кряче над непохованим нашим людом, –

знову загули старшини.

– Панове, до діла, – тепер уже обірвав гетьман

старшин, не дав розбурхати пристрасті. – Завтрашній

день – 29 серпня 1659 року – то доля наша і всієї

України. Завтра – свято Петра і Павла, але не зможемо

сісти за святковий стіл, і не ложку візьмемо в

руки, а шаблю й мушкета. Проситимемо ж у святих

апостолів помочі розумом, силою і звитягою. Давай

8686

те, панове, висловимося, які полки виступатимуть з

досвіта, як, коли і куди ітимуть.

Генеральна рада, що нерідко тривала по багато годин

(кожен полковник, навіть хрипнучи, відстоював власну

правду і власне бачення, а всю раду огортав дим від козацьких

люльок, густіший від осінніх туманів грибної

пори), цього разу пройшла злагоджено і швидко.

– Толково придумано, гетьмане, – докинув хтось

із полковників на звернення.

– Згоден, панове, – похилив голову Виговський.

– Смію лише нагадати: перемогу дадуть бездоганна

чіткість і послух.

Ніхто не перечив, бо знали, що завше врівноважений

гетьман не потерпить найменшого нехлюйства

чи відхилення від наказу. У своїй принциповості

Виговський ітиме до кінця, не зважить і на власні

гетьманські клейноди. Коли восени 1657 року московські

бояри збаламутили козаків, Іван Виговський

скликав у Корсуні Генеральну раду і привселюдно

зрікся булави. Та як охололи гарячі козацькі голови

і зрозуміли шахрайство й обман московитів, то перепросили

Івана Остаповича і повернули йому всі

гетьманські клейноди.

…На місце бою під Конотопом, у район Соснівки,

полки Івана Виговського прибули з маршу й одразу

ж, навіть хвилини не перепочивши, атакували

головні сили. Козаки билися затято, але й російські

війська боронилися вперто – впертості їм додавала

поразка 24 червня московських ратників під Шаповалівкою,

поразка, яка навіяла підсвідомий жах та

посилила інстинкт самопорятунку. Ламалися шаблі,

падали люди, крики, стогін, кінське іржання творили

страшну мелодію битви. Гетьман майже весь час був

у перших рядах, попри обурення вірної охорони, як

раптом кінь під ним навіть не спіткнувся, а на скаку

завалився від удару шматка ядра – Виговський перелетів

через голову свого коня.

– Гетьмане, ви живі? – спішилися до смерті налякані

козаки-охоронці.

– Як бачите, – повільно піднімався Іван Остапович,

кривлячись від немилосердного болю в плечі. –

Я ж вам казав, що куля мене не бере. І гарматні ядра,

самі свідки.

87

– Гетьманові свіжого коня, негайно!

Лобова атака кінноти українського гетьмана розвивалась

успішно, ворога тиснули, видавалось, осьось

він мав бути зломлений, як на подив простих козаків

пролунав твердий наказ Виговського:

– Відступати!

На мить усі немов заціпеніли, нерозуміюче поглядаючи

на старшин, а з віддалених козацьких рядів

пролунало навіть здивоване «Зрада!».

– Відступати негайно! Так треба, – без вагань

відповіли старшини.

Раптовий відступ, схожий швидше на втечу, окрилив

московських ратників, кіннота князя Пожарського,

що якраз підійшла на поміч своїм, з гиком приєдналася

до переслідувачів. Але тут трапилося негадане

для московитів – тільки-но їхня частина переправилася

на другий берег річки, як із засідки на них вдарив

гетьманський резерв разом із кримськими татарами.

– Зруйнувати переправу! – наказує гетьман.

Спантеличеним московитам стало тяжко битися

на два фронти, усвідомлення пастки теж бойового

духу не піднімало.

– Загатити річку! – новий гетьманський наказ.

Важка царська кавалерія місила болото, безладно

смикалася, прагнучи пробитися то в одному напрямку,

то в іншому, падали московити під козацькими

шаблями та шаблями кримчаків, а до гетьмана один

по одному підлітали гінці.

– Військо Бутурліних розбите, братів ми взяли у

полон!

– Князь Ляпунов розбитий і в нас у полоні.

Гарнізон Конотопа, що вистояв неймовірну облогу,

бачив розвиток бою і в слушний момент полки

Гуляницького, керівника оборонців, приєднались до

козаків.

А гінці з добрими новинами все прибували:

– Князь Львов розгромлений і взятий у полон!

– Князь Пожарський в нас у полоні!

…Лише жменьці з велетенського війська, обчислюваного

одними в сто тисяч, іншими в сто п’ятдесят

і навіть в двісті п’ятдесят тисяч ратників, вдалося вирватися

з лещат і вернутися тим шляхом, яким прийшли

на українську землю.

8888

«Катастрофа Росії»… – відгукнулися на розгром

під Конотопом європейські видання. І ніхто не співчував

загарбникам – адже у виданнях, що виходили

в Данцигу, писано: «Ми щойно одержали з України

радісну звістку, згідно з якою український гетьман

Виговський кілька разів ущент розгромив московитів,

причому захопив добру здобич і полон. Гетьман

Виговський був при цьому у великій небезпеці, бо під

ним гарматною кулею вбили коня».

Сумний похоронний подзвін розлився над Москвою,

цар Олексій у жалобній одежі вийшов до народу

і, важко вимовляючи кожне слово, сповістив

люду про катастрофу Росії. І йому було б ще важче говорити,

якби люди знали, що послала на смерть їхніх

одноплемінників безмірна царська та боярська жадоба.

Через багато років російський історик Соловйов,

якого аж ніяк не можна звинуватити у симпатіях до

українців, напише про розгром під Конотопом: «Цвіт

московської кінноти загинув за один день, і ніколи

вже після того московський цар не матиме змоги вивести

в поле такого блискучого війська».

Не зможе більше вийти в поле і сановитий князь

Семен Пожарський. У козацькому полоні він поводився

нахабно і брутально, мов у своїй вотчині з холопами.

Врешті дійшло до того, що про хамство Пожарського

доповіли гетьманові:

– Якщо ця нечема вам набридає, то знаєте, що

зробити – віддайте татарам.

Пораду Виговського козаки виконали з радістю,

князя передали союзникам. У намет хана його ввели

із зав’язаними руками.

– Князь Пожарський? – перепитав Магмед Гірей

рівним тоном, у якому лише злегка звучала проста

чи радше буденна цікавість – недавній супротивник

уже не становив для нього якогось особливого

інтересу.

– Я не маю бажання представлятися кожному бусурманові,

– крутнув головою Пожарський так, мов

його пройняли дрижаки.

– Погано ви, князю, вчились у школі. І, певне, вас

часто били лінійкою – та все по голові, – посміхнувся,

зовсім не розсердившись хан. – Особливо низькі

оцінки у вас були з етикету.

89

– Не тобі, остолопові, мене вчити, – щось крутило

і під’юджувало Пожарського зсередини, аж волосся

дибилося на потилиці.

– Мабуть, князь ще не стямився після розгрому,

– все усміхався хан. – Князь не уявляє свого становища

і не спам’ятався, де він тепер. Полон у козаків

може видатися багатою гостиною…

– Пішов ти, бусурманське рило, матір твою…

– закрутив розкішного з вихилясами матюка, на

якого був неабияким мастаком. Він справді досі, як у

козацькому таборі, почувався самовпевнено, ніяк не

міг розлучитися зі сподіванням, що його, царського

улюбленця і першорядного сановника, відіб’ють московити

або ж в крайньому разі викуплять.

– За довгий язик відповість короткий розум та нерозважлива

голова, – не змінив свого тону, спокійного

і дещо іронічного, хан. – Відрубати її негайно.

– Я… Ні… – лише встиг заїкнутися Пожарський,

як свиснула шабля, і голова князя покотилася до ханових

ніг.

– Заберіть… це, – відштовхнув той бридливо закривавлену

голову, на якій ще востаннє смикалися

повіки.

…Кілька століть поспіхом перегортали сторінки

російські історики, слинячи пальці, сторінки про бої

під Конотопом.

9090

КАВАЛЕР ОРДЕНА

БУСТО ДЕ ЛІБЕРТАДОР

Військовий губернатор Києва Олександр Дмитрович

Гур’єв сидів у своєму кабінеті злий як шершень.

Його сьогодні дратувало все – надміру догідливий ад’ютант,

на якого щойно накричав ні за цапову душу, аж соромно

стало потім самому, кепська погода, що мрякою

сирою і занудною розтікалася київськими вулицями,

навіть свічі, що змушені були запалити сьогодні передчасно,

горіли на масивному канделябрі якось нервово,

дратівливо потріскуючи. Щойно йому поклали на стіл

листа від всемогутнього Бенкендорфа. «Его величество

высочайше повелевать изволили возвратившегося изза

границы помещика Михаила Скибицкого допросить,

точно ли он служил в колумбийских республиканских

войсках и в таком случае выслать его в Вятку».

Олександр Дмитрович у душі ненавидів Київ і всю

Малоросію. Так, з одного боку він почувався тут як

імператор, хіба в дещо зменшеному вигляді, а з іншого

– цей край йому був чужий і незрозумілий. Народ

непокірний і бунтівний, частенько замість рала

береться за мушкет або поважним людям пускає півня

– ось і недавно ледве вирятували садибу Воронцових…

А найгірше, що до бунту підключається люд

освічений, небідний – чого варта затія декабристів,

які переїли, напевно, зіпрілого західного книжного

читва. Шибеницею і Сибіром государ їм достойно і,

головне, заслужено таки воздав.

– Ваше сіятельство, поміщика Михайла Скибицького

за вашим наказом доставлено, – клацнув каблуками

верткий, як свіжий в’юн на пательні, франтуватий

ад’ютант.

– Хай чекає. Справу його мені.

Гур’єв читав рівні із замислуватими викрутасами

рядки і не переставав дивуватися. Поміщик з Волинської

губернії, аж ніяк не з бідного роду, закінчив Інститут

Корпусу інженерів шляхів сполучення, отримав

звання інженера 3-го класу. Здавалося б, чого

бракує людині? Хочеш – служи заради честі і слави

91

на благо государя, а не хочеш – живи собі в цілковите

задоволення поміж пущі, ходи полювати зубра

чи, як на аматора, послухати та вполювати на світанні

глухаря… Гур’єв аж очі примружив від згадки – любив

він навесні удосвіта, замаскувавшись край поляни,

подивитися на цю дивовижну птицю. Ще сонце

лиш краєчком показалося край неба, мов делікатно

підглядаючи, чи можна йому зійти, як крупний птах

поважно і гонорово розпустить крила та заведе свою

шлюбну пісню, голосисту і величаво-закличну, що

відлунюватиме та колихатиметься борами – саме

час поцілити самця, він навіть пострілу не почує, захопившись

співом. Отож, жив би собі на радість поміщик

Скибицький, та ні ж – 1823 року через Швецію

й Анг лію добирається до Венесуели, де вступає

волонтером в армію Болівара. І що з того, що дослужується

до полковника, отримає за вирішальну битву

при Аякучо орден Бусто де Лібертадор? Що з тої

цяцьки, землі на Волині йому не додалося.

Призначений генерал-губернатором Київської,

Волинської та Подільської губерній граф Олександр

Гур’єв не був у захопленні від повернення в рідні краї

таких людей, як Михайло Скибицький. Вони, як розмірковував

над справою Скибицького генерал-губернатор,

могли долити масла в вогонь бунту черні, що

розгорявся українськими селами. Чого вартий один

лише Кармелюк – він нападав на садиби поміщиківокупантів,

відбирав добро і роздавав бідним. Його ловили,

відправляли у тюрми й Сибір, а він знову опинявся

на волі. Щоб убезпечити російське дворянство

від розбійника, створюється спеціальний орган – Галузинецька

комісія. За Кармелюка граф отримав виволочку

особисто від імператора.

– Ви граф, генерал-лейтенант, – розпікав Гур’єва

цар, – нагороджений орденами Андрія Первозванного

з алмазами, святих Володимира, Георгія і Анни,

Білого Орла, трьома чужоземними орденами – і не

можете справитися з одним селюком-розбійником?

Граф міг лише покірно похилити голову, але не

смів сказати, що державна комісія, опитавши 2700

свідків, підрахувала: в селянських повстаннях проти

своїх кривдників брало участь понад 20 000 українського

люду.

Симон

Болівар

9292

Граф Гур’єв мав підстави не любити цю землю,

йому видавалося раєм його посольське життя в Китаї,

кілька років, проведених у Парижі, навіть служба комендантом

окупованого Дрездена…

Генерал-губернатору Гур’єву бракувало у палаючій

Україні ще тільки таких, як Михайло Скибицький,

– бойового полковника, ратна звитяга за волю і

незалежність якого оцінена найвищими нагородами

з рук легендарного Симона Болівара.

– Введіть бунтівника! – розпорядився генералгубернатор.

Гур’єв довго вдивлявся в засмагле від жаркого південного

сонця обличчя Скибицького, мов там міг дивом

якимсь вичитати відповідь на загадку, що муляла

сановитому губернатору.

– Чого вам бракувало в Російській імперії? Золота,

земельного володіння? Кар’єри?

Скибицький, певне, не очікував іншого тону,

він йому не подивував, то ж з сумом відказав по

хвилі:

– Ви жили у Парижі, думки Жан-Жака Руссо вам,

гадаю, знайомі. Є цінності, які не виміряти, як золотосрібло,

на унції чи пуди. Є, наприклад, свобода людська

і суспільна, є непідлеглість народу…

– Достатньо, полковнику, – кивнув граф ад’ютанту,

– Арештувати. Імператор, дякуючи провидінню,

заглянув у цю бунтівну душу раніше за мене. Від

Малоросії вам не можна бути ближче, як за тисячу

верст. У В’ятку – наказ імператора.

…Збіжать роки, спішні гінці розшукають у в’ятському

засланні Михайла Скибицького і передадуть

височайше повеління – вертатися назад, ні, звісно,

не в Україну, а на американський континент. Там інженер

Михайло Скибицький і подасть розрахунки…