Текст книги "Імена твої, Україно"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 21 страниц)

який увів в дію суцільну лінію єпископів. У ІХ столітті, невдовзі після виникнення

цієї легенди, поруч із трьома різними візантійськими «Життями» Андрія з’явилося

ще кілька версій його життєвого шляху. Монах на ім’я Епіфаніус, автор одного із

трьох «Життів», стверджував, що практично кожне плем’я на берегах Чорного моря

вважало Андрія засновником своєї церкви: скіфи, согдіанці, горсіні, ібері, соусі,

фоусті, алані. Як стверджують, Андрій також відвідав Амісус, Трапезунт, Іберію,

Фригію, Ефесус, Бітинію, Лаодикію, Мисію, Одісополіс, Налцедон, Гераклею…

Тепер на Сході в нього була добра репутація. Він залишається покровителем

руського православ’я завдяки легенді про те, що проповідував на півночі, де нині

стоїть Київ».

[19] http://www.catholicherald.com/saunders/97ws/ws970925.htm,

The Eastern Cross: Symbolism and History

Straight Answers by Fr. William Saunders HERALD Columnist

«St. Andrew evangelized the area of Asia Minor. One story recounts that he journeyed

up the Dnieper River, planted a cross on a hill, and prophesied that one day there would

be a great city, a center of Christianity. This city would one day be Kyiv. Tradition also

204204

records that St. Andrew was martyred on an X-shaped cross on November 30, A.D. 60

during the reign of Emperor Nero at Patrae in Achaia in Greece.

[19] «Східний хрест: символізм та історія»

Прямі відповіді від оглядача «Геральд» Вільяма Сандерса

«Святий Андрій євангелізував територію Малої Азії. Згідно з однією історією,

він мандрував до річки Дніпра, поставив на пагорбі хреста та передбачив, що одного

дня там буде велике місто, центр християнства. Цим містом стане Київ. Перекази

також свідчать про те, що Св. Андрій пройшов через великі муки на хресті у формі

ікса 30 листопада 60-го року нашої ери під час правління імператора Неро в Патрії

(Ахайя, Греція)».

[20] http://209.85.129.104/search?q=cache:1VEG1JsqSqkJ:forerunner.com/

forerunner/X0690_Providential_History.html+andrew+first+called+Kyiv&hl=ru&ct=cln

k&cd=229&gl=ua&client=firefox-a

A Providential History of Russia By Jay Rogers 8/91:

«An early Christian legend says that it was the Apostle Andrew who first preached in

the region of Scythia on a missionary journey. Stopping on his way back on a bend in the

River Dnieper, he planted a flag on its shore prophesying that one day a great city would

arise in this place. The city of Kyiv arose in this spot as early as the fifth century».

[20] Роджерс Джей, «Передбачена історія Русі»:

«Ранньохристиянська легенда розповідає, що саме апостол Андрій був першим,

хто проповідував на території Скіфії під час своєї місіонерської подорожі. Дорогою

назад, зупинившись на закруті річки Дніпра, він встановив на його березі хрест, який

пророкував, що одного дня на цьому місті постане величне місто. Вже у п’ятому

столітті там з’явилося місто Київ».

[21] Andrew Wilson. The Ukrainians. Unexpected nation, Yale Nota Bene, Yale

University Press, New Heaven and London, 2002.

Вілсон Ендрю. Українці. Непередбачувана нація. – Нью-Хевен і Лондон: Єль

Нота Бене, Єль Юніверсіті Прес, 2002.

«Припускається, що християнство постійно існувало в Україні з часів апостолів.

За давньою легендою, перший контакт України з християнством прийшов із місією

Святого Андрія Первозванного до Києва у 55 році нашої ери. Важливість Андрія, як

можливого засновника церкви, в Константинополі призвела до спірних тверджень, що

він також побував у Польщі та Грузії; Розповідь про пережиті роки (A Tale of Bygone

Years) повідує про те, що він відважився піти далі до майбутнього Новгорода, але

українські вчені заперечують, що він відвідав ту землю, яка пізніше стала Росією. На

жаль, засновані апостолом церкви були зруйновані внаслідок вторгнень варварів у

третьому столітті, однак стверджують, що «голова Скіфської Єпархії» був присутній

на Першій Всесвітній Раді в Нікеї 325 року н. е. (можливо, насправді, єпископ Кадмус

з Босфорського королівства). Міф про місію Андрія до скіфів почав розвиватися в

одинадцятому столітті і був поширений у Середньовіччі – Церковний Собор (Рада),

205

проведений у Києві 1621 року, проголосив його «Апостолом Русі». Церква Святого

Андрія, побудована в Києві 1086 року, більше не стоїть, але екстраваганцу в стилі

бароко XVІІІ століття з його іменем можна побачити на горбі над Дніпром, де,

вважається, Андрій поставив хрест, як показано на одному із головних малюнків

у церкві – «Проповідь Апостола до Скіфів», створеному Платоном Бориспільцем.

(1847 р.). Міф про те, що Андрій дав своє привілейоване благословіння українській

землі, є центральним догматом сучасної української церкви – навіть Папа дав цьому

прихильну згадку під час свого візиту 2001 року».

206206

КИЇВСЬКИЙ ЗЯТЬ: «ВІРИВ У СЛАВУ, БАГАТСТВО ТА ВЛАДУ…»

Погляд збоку, сторонній погляд, завжди цікавий. Про київського зятя,

майбутнього конунга Норвегії Гарольда збереглося чимало писемних згадок,

причому не завжди компліментарних. Певно, був він саме таким – людиною

свого часу, воїном і мандрівником, поетом і мисливцем за жіночими серцями та

звичайнісінькими земними скарбами… Однак згадки про Ярослава Мудрого, певне,

вимагають деякого «коригування», бо точка зору про «новгородського князя» інколи

подається з російської дзвіниці. Тому доцільно надалі зіставляти дати, наприклад, з

«Вікіпедією», вдавшись до цитування навіть більш просторого уривка:

[22] «Після смерті свого батька Володимира Святославовича в 1015 році Ярослав

Мудрий у боротьбі за київський престол розбив війська Святополка біля Любеча і

засів на київський княжий престол, але 1018 року під натиском польських військ

короля Болеслава І, що їх взяв собі на допомогу Святополк, мусив покинути Київ.

Після остаточної перемоги в битві над р. Альтою 1019 року Ярослав Мудрий став

київським Великим князем.

Прагнучи об’єднати всі руські землі, Ярослав Володимирович змушений

був вести боротьбу проти свого брата Мстислава Володимировича, князя

тмутороканського і чернігівського. Після битви під Лиственом біля Чернігова 1024

року Ярослав мусив відступити Мстиславові Чернігівщину і всі землі на схід від

Дніпра, крім Переяславщини. Згодом, після укладеного 1026 року в Городку під

Києвом миру, почалося порозуміння і співпраця між братами. Ярослав Мудрий

допомагав Мстиславові у боротьбі з касогами і ясами 1029 року, розширивши власні

володіння до кавказьких гір; а Мстислав – у скріпленні й розширенні держави

Ярослава Мудрого на захід від Дніпра. На півночі 1030 року Ярослав зайняв землі

між Чудським озером і Балтикою й там заснував м. Юріїв, у 1030–1031 рр. війська

Ярослава і Мстислава відвоювали Червенські міста, які 1018 року загарбав Болеслав

І. Тоді ж Ярослав здобув від Польщі смугу землі між р. Сяном і Бугом; там збудовано

м. Ярослав і Белз. Після смерті Мстислава 1036 року Ярослав об’єднав під своєю

владою лівобережні землі, ставши єдиним володарем могутньої Київської держави.

У 1038–1042 роках Ярослав вів успішні походи проти литовських племен – ятвягів,

проти Мазовії, проти прибалтицько-фінських племен ямь і чудь».

[23] http://www.glasglow.com/e2/ha/Harald_III_of_Norway.html,

«Surnamed Haardraade (English: «Hardraada»), which might be translated «hard

reign», he was the son of King Sigurd and of King Olaf the Saint. At the age of fifteen he

was obliged to flee from Norway, having taken part in the Battle of Stiklestad [?] (1030),

in which King Olaf met his death. He took refuge for a short time with Prince Yaroslav[?]

of Novgorod (a Russian kingdom then, now a city, founded by Scandinavians), and thence

went to Constantinople, where he took service under the Empress Zoe of Byzantium,

whose Varangian guard he led to frequent victory in Italy, Sicily, and North Africa, also

to Jerusalem.

In the year 1042 he left Constantinople, supposedly because he was refused the hand

207

of a princess, and on his way back to his own country he married Ellisif or Elizabeth,

daughter of Yaroslav of Novgorod».

Based on an article from 1911 Encyclopedia Britanica

Editors: Hugh Chisholm in London, Franclin Henry Hooper in New York City

Published: 1910–11.

[23] «Названий Хардрадою (по-англійськи «Hardraada»), що можна перекласти

як «жорстке правління», він був сином короля Зігурда та єдинокровним братом

короля Олафа Святого. У 15 років, взявши участь в Стіклестадській битві (1030),

під час якої помер король Олаф, він був змушений покинути Норвегію. Недовго

переховувався у князя Ярослава із Новгорода (в той час королівство в Русі). Звідти

пішов до Константинополя, де найнявся до візантійської імператриці Зо і керував її

варязькою гвардією, щоб зробити частішими перемоги в Італії, Сицилії та Північній

Африці, також пересуваючись до Єрусалиму.

1042 року він покинув Константинополь, ймовірно тому, що йому відмовили

у просьбі руки принцеси, і дорогою до рідної країни він одружився із Елісіф або

Елізабет, дочкою Ярослава Новгородського».

Уривок базується на статті із 11 видання енциклопедії «Британіка»

Видавці: Х’ю Чішольм в Лондоні та Франклін Генрі Хупер в Нью-Йорку. Рік

видання: 1910–11.

[24] http://209.85.135.104/search?q=cache:Jojd-_z-oVwJ:www.ancientworlds.net/

aw/Post/284194+harald+hardrada+yaroslav&hl=ru&ct=clnk&cd=31&gl=ua

На форумі цього сайту велася дискусія на наступну тему: «Гарольд Хардрада

та візантійська імператриця Зо (та знімок мозаїки варязької гвардії)»

Цей текст було розмішено на сайті учасницею форуму Хіпатієєю Дідіус (Hypatia

Didius) 11 березня 2004 р.:

In a book entitled «WHAT LIFE WAS LIKE WHEN LONGSHIPS SAILED:

VIKINGS, A. D. 800–1100», edited by Denise Dersin, Alexandria, Virginia: Time-Life

Books, 1998, I ran across some interesting information regarding the Viking warrior

Harald Hardrada and the Byzantine empress Zoe on pages 80–86:

«…He charmed the Byzantine empress, Zoe, and those close to her said that she

secretly longed to marry him, although she already had a husband and consort, the emperor

Michael, and Harald was still pining for that «golden lady in Russia,» Elizabeth, who had

not yet been granted to him. Zoe’s fond regard for Harald ultimately turned sour, but he

was without fault in the eyes of his imperial patrons…»

«…he rose to become head of the Varangian guard…»

«…Even his imperial patrons who did well by his skullduggery, came to resent and

distrust him. After many rewarding campaigns, he returned to Constantinople and resigned

his command…»

«…But Empress Zoe was unwilling to let Harald slip away. She accused him

of withholding from the imperial couple their full share of the plunder and had him

imprisoned. Perhaps she still longed for him and wanted to keep him close, but her passion

208208

went unrequited. The only woman who ever came close to rivaling the distant Elizabeth

in Harald’s affections was Zoe’s alluring niece, Maria, and the empress was not about to

let Harald have her».

«No prison could hold Harald for long. With help from confederates, he escaped from

the dungeon, roused his Varangians, and assailed the emperor and put out his eyes. Then to

add insult to injury, he abducted Maria and carried her off in his longship. The great iron

chains at the mouth of the Bosporus blocked his exit, . . . but the ever-resourceful Harald

moved his gear sternward to elevate the prow and slipped up and over the chains with a

mighty assist from his oarsmen. Once safely free of Zoe’s grasp, he put Maria ashore and

bade her return to Constantinople and remind the empress how little power she had over

him, «for with all her might she could not have prevented him from marrying the girl».

«In truth, Maria was dispensable. On his way back to Norway, Harald stopped off

in Russia and renewed his suit for the hand of Elizabeth. Yaroslav could see by all the

treasure Harald had accumulated that he was worthy of a princess, and he sanctioned the

match. As one poet put it:

«The warlike king of Norway Won the match of his desire, He gained a king’s daughter

And a hoard of gold as well».

[24] «У книжці під назвою «Яким було життя, коли плавали довгі кораблі:

вікінги, 800–1100 рр. н. е., виданій Деніс Дерсін, Олександрія, Вірджинія: ТаймЛайф

Букс, 1998 р., я наштовхнувся(лась) на цікаву інформацію про вікінгського

вояку Гарольда Хардрада та візантійську імператрицю Зо (на с. 80–86):

«Він зачарував візантійську імператрицю Зо і ті, що були в її близькому

оточенні, казали, що вона таємно дуже хотіла з ним одружитися, хоча вже мала

чоловіка, імператора Міхаеля. Гарольд все ще сумував за тією «золотою леді із

Русі», Елізабет, яка поки що йому не належала. Добре ставлення Зо до Гарольда

зрештою погіршилось, але спочатку він був невинним в очах своїх імператорських

покровителів…»

«…він досягнув того, що став керівником гвардії варягів…»

«…Навіть його імператорські покровителі, які не були проти Гарольдового

шахрайства, почали обурюватись та не довіряти йому. Після багатьох прибуткових

походів він повернувся до Константинополя, де здав своє командування…»

«Але імператриця Зо не хотіла дозволити Гарольду вислизнути. Вона звинуватила

його в приховуванні від імператорського подружжя їхньої повної частки здобичі та

посадила у в’язницю. Можливо, вона й досі дуже хотіла бути з ним та тримати його

біля себе, але її пристрасть не знала взаємності. Єдиною жінкою, яка була близькою

до того, щоб стати конкуренткою Елізабет у почуттях Гаральда, була зваблива

племінниця Зо – Марія, однак Зо нізащо не дозволила б Гаральду бути з нею».

«В’язниця ненадовго змогла затримати Гаральда. З допомогою співучасників він

втік із тюрми, підняв своїх варягів, напав на імператора та виколов йому очі. Потім,

щоб підлити масла в вогонь, він викрав Марію та заніс її на свій корабель. Великі

залізні ланцюги біля протоки Босфор перекрили йому вихід, але винахідливий Гаральд

перетягнув своє спорядження до корми, щоб підняти ніс корабля та прослизнув між

ланцюгів із величезною допомогою своїх гребців. Звільнившись від контролю Зо, він

висадив Марію на берег та наказав їй повернутися до Константинополя і нагадати

імператриці про те, як мало в неї над ним було влади: «Тому що, незважаючи на всю

свою могутність, вона не змогла перешкодити йому одружитися із дівчиною».

209

«Насправді Марія для нього багато не значила. Повертаючись до Норвегії,

Гарольд зупинився в Русі та нагадав про свої наміри стосовно Елізабет. Судячи по

всьому скарбу, який назбирав Геральд, Ярослав побачив, що той таки вартий руки

княжни, та благословив шлюб. Як про це колись написав один поет:

«Войовничий король Норвегії виграв те, про що мріяв, він отримав дочку короля,

а також запас золота».

[25] http://www.kh.semper.pl/summ02.html

«In one of his works Tjodolf Arnorson, the skald of Magnus the Good, the King of

Norway, and then of his successor, Harald Hardrada, mentioned that the second of his lords

incurred a crushing defeat on a Slavonic people known as. By resorting to evidence found

in the royal sagas and Heimskringla by Snorri Sturluson the author tries to demonstrate

that after the defeat suffered by the armies of St. Olaf at Stiklastadir the young Harald

escaped from Norway together with other participants of the battle, and in the summer

of 1031 found himself in the entourage of Yaroslav, the ruler of Kyiv. Harald was one

of the commanders of the great expedition which in the autumn of 1031 attacked Poland

from the east. Apparently, the ethnonym «Lesar», used by Tjodolf, refers to the subjects

of Mieszko II».

Banaszkiewicz, Jacek: Lestek (Lesir) i Lechici (Lesar) w srednoiwiecznej tradycji

skandynawskiej, Kwartalnik Historyczny, t. 108 (2001) z. 2, s. 3–23.

[25] «У одній із своїх робіт Тьодольф Арнорсон, скалд Магнуса Доброго, короля

Норвегії, а потім його наступника Герольда Хардради, згадав про те, що другий із

його повелителів накликав на слов’ян нищівний розгром, відомий під назвою Лесар.

Посилаючись на докази, знайдені в королівських сагах та в «Хаймскрінглі» Снорі

Старлусона, автор намагається показати, що після поразки, нанесеної арміям Св.

Олафа та Стікластадіра, молодий Гарольд втік із Норвегії разом з іншими учасниками

битви і влітку 1031 року потрапив у оточення київського князя Ярослава. Гарольд

був одним із керівників великого походу, який восени 1031 року атакував Польщу

зі сходу. Очевидно, етнонім «Лесар», використаний Тьодольфом, належить до

підданців Мєжка ІІ».

Банажкевич Яцек «Lestek» (Лесір) та «Lechici» (Лесар) в Середньовічній

Скандинавській Традиції // Історичний квартальник. – № 108 (2001). – С. 3–23.

[26] http://www2.siu.no/pub.nsf/0/3CF2A69C4528634CC125729D005578C7/

$FILE/SIU_Cooperation_Russia_2002_2006.pdf.

Наступна інформація є уривком із статті, знайденої в матеріалі під назвою

«Досліджуючи природу та суспільство. Співпраця між Норвегією та Росією у вищій

освіті та дослідженнях в 2002–2006 рр». (Exploring Nature and Society. Cooperation in

Higher Education and Research between Norway and Russia 2002–2006 ) (тут ідеться про

передумови співпраці, а також подана сама програма співпраці Росії та Норвегії):

«When Harold Hardrada, the future king of Norway, left Kyiv and headed back to

his homeland, he brought with him the russian princess Elisaveta and a cargo of gold and

210210

other valuables. In about 1046 he returned to Norway after over 20 years of servise to his

father-in-law, Yaroslav the Wise and the ruling sovereigns of the Bysantine Empire. And if

we believe the sagas, his ships were loaded with so much gold and other valuables that the

water reached up to the gunwales».

«Everything Revolves around Knowledge» by Morten Strand

[26] «Коли Гарольд Хардрада, майбутній король Норвегії, покинув Київ та

попрямував назад до своєї батьківщини, він привіз із собою княжну Русі Єлизавету

та запас золота й інших цінностей. Приблизно 1046 року він повернувся в Норвегію

після 20 років служіння своєму тестю Ярославу Мудрому та правителям Візантійської

Імперії. І якщо вірити сагам, його кораблі були настільки навантажені золотом та

іншими цінними речами, що вода сягала планширя».

Странд Мортен, «Все обертається навколо знань»

[27] http://www.davidgibbins.com/hARALD%20pAGE.htm

На сайті розміщено огляд Девідом Гіббінсом власної новели під назвою

«Хрестоносець Золото: Герольд Хардрада та битва Стемфорд Брідж».

Поданий нижче текст – опис однієї з ілюстрацій до огляду (зображення Єлизавети

Ярославни):

«(Text at the bottom) There are no known portraits of Harald Hardrada, but this one is

thought to be his wife Elizabeth. It is in the Church of Santa Sophia in Kyiv, Ukraine, one

of an extraordinary group of wall-paintings which I photographed in 2002. The portrait

dates back to the 11th century, where three women are depicted and one of the three is

probably Elizabeth the rest are her sisters, all the wives of kings. Elizabeth was a daughter

of King Yaroslav of Novgorod-Kyiv, and of his wife Ingigerd, the daughter of King Olaf

Skottkonung of Sweden. She wears a gown and cloak of rich materials, but has the plain

white headscarf of a Viking woman. According to King Harald’s Saga, she accompanied

her husband to England in 1066, so this may be the only portrait to survive of anyone from

the great Viking ‘raiding-army’ that met its end that fateful day at Stamford Bridge».

David Gibbins «Crusader Gold», London: Headline, 2006.

[27] «(Внизу) Немає відомих портретів Гарольда Хардради, але вважається, що

це його дружина Елізабет. Це чудове поєднання настінних написів у соборі Св. Софії

в Києві (Україна), які я сфотографував у 2002 р. Портрет датується XІ століттям, і

на ньому зображення однієї із трьох жінок, якими, можливо, є Елізабет та її сестри,

всі вони були дружинами королів. Елізабет була дочкою новгород-київського князя

Ярослава та його дружини Інгігерди, дочки короля Олафа Скьотконнунга Швеції.

Вона вбрана в плаття та мантію із дорогої тканини, однак на ній також звичайна

біла шаль вікінзької жінки. Згідно із сагою про короля Гарольда, 1066 року вона

супроводжувала свого чоловіка до Англії, тож це може бути єдиний портрет, що

залишився від великої «нападаючої армії» вікінгів, яка зустріла власний кінець того

зловісного дня у битві Стемфорд Брідж».

Гіббінс Девід. Хрестоносець Золото. – Лондон: Хедлайн, 2006.

211

[28] http://www.answers.com/topic/harald-iii-of-norway

Без автора:

«Son of King Sigurd and half brother to King Olaf II (the Saint), Harold was severely

wounded at Stiklarsladir fighting at the age of 15 against the largest army ever assembled

in Norway. Leaving his dead half brother, he took refuge in a lonely farmhouse. His health

recovered, he crossed into Sweden. From there he went to Novgorod, where he was well

received by Prince Yaroslav and in 1032 assisted him in a Polish campaign.

Accompanied by a personal following of 500 warriors, Harold followed the

traditional Varangian route to Constantinople. He arrived there in 1035 and until 1042

seems to have been the leader of the Varangian guard of the Empress Zoe. During that

period he campaigned in the Greek islands, Asia Minor, the Caucasus, Palestine, Sicily,

and Bulgaria. He was resourceful, cunning, resilient, and persevering, and if it suited his

purpose, could be treacherous, vengeful, and cruel. As Gwyn Jones (1968) pointed out, he

was «the epitome of the Viking who lived by rapine and war, believed in fame, riches and

power, and employed fair means and foul». Through his sword and courage, he amassed a

fortune; his standard, the famed «Land-waster, « became an object of dread to his foes and

of pride and reverence to his followers.

Harold left Constantinople because of a dispute with Zoe over a woman and returned

home by way of Novgorod, where he married Elizabeth, the daughter of Yaroslav».

[28] «Син короля Сігурда та кровний брат короля Олафа ІІ (Святого), 15-річний

Гарольд був тяжко поранений в битві Стікларсладір проти найбільшої армії, яка

коли-небудь збиралась в Норвегії. Залишивши свого мертвого кровного брата, він

заховався в покинутому фермерському будинку. Як тільки йому стало краще, він

перейшов до Швеції. Звідти попрямував до Новгорода, де його добре прийняв

князь Ярослав, якому 1032 року він допомагав у поході на Польщу. Із власним

супроводом, що налічував 500 воїнів, Гарольд вирушив традиційним варязьким

шляхом до Константинополя. Він прибув туди 1035 року і, здається, до 1042 року

був там керівником варязької гвардії імператриці Зо. Тоді він ходив походами на

Грецькі острови, Малу Азію, Кавказ, Палестину, Сицилію та Болгарію. Гарольд був

винахідливим, підступним, життєрадісним та наполегливим і, якщо було потрібно,

міг бути зрадницьким, мстивим та жорстоким. Як вказав Гвін Джонс (1968), він був

«епітомою вікінга, який жив грабежем та війною, вірив у славу, багатство та владу і

застосовував чесні та нечесні способи». Він накопичував багатство власним мечем

та сміливістю, його знамено, відомий «Руйнівник земель», стало об’єктом страху

для ворогів та гордості й пошани для наступників.

Причиною того, що Гарольд покинув Константинополь, стала сварка із Зо через

жінку. Він повертався додому повз Новгород, де одружився із Елізабет, дочкою

Ярослава».

212212

У СЛАБКОГО НЕ ШУКАТИМУТЬ ЗАХИСТУ

Винесемо за дужки дискусії істориків про династичні зв’язки ВолинськоГалицької

держави й Візантії. Натомість спинимося на доконаному для всіх фахівців

історичному фактові: два візантійські імператори, Андроник Комнин та Ісаак ІІ

Ангел, у різні часи знаходили порятунок і захист на Русі, у волинсько-галицьких

керманичів. Зрозуміло, до слабкого не прийде по захист імператор величезної

імперії. А що там діялося у часи Ісаака ІІ Ангела, можна судити навіть з короткому

«вікіпедійного» уривка…

[29] http://www.xenophon-mil.org/rushistory/rulers/romanm.htm

«Once he even had as his guest the Byzantine Emperor Alexius III Angelus, when the

latter had been driven out of Constantinople by the 4th Crusade».

[29] «Одного разу в нього (Романа Мстиславича. – ред.) навіть був в гостях

Імператор Візантії Алексіус ІІІ Ангелус, коли останнього вигнали з Костантинополя

під час 4-го Хрестового походу».

[30] http://www.guide2womenleaders.com/womeninpower/Womeninpower1150.

htmhttp://en.wikipedia.org/wiki/Alexios_III_Angelos

[EDIT] Fourth Crusade

«Soon Alexios was threatened by a new and yet more formidable danger. In 1202 the

Western princes assembled at Venice launched the Fourth Crusade. Alexios Angelos, the

son of the deposed Isaac II, had recently escaped from Constantinople and now appealed

to the crusaders, promising to end the schism of East and West, to pay for their transport,

and to provide military support to the crusaders if they helped him to depose his uncle and

sit on his father’s throne.

The crusaders, whose objective had been Egypt, were persuaded to set their course for

Constantinople before which they appeared in June 1203, proclaiming Alexios as emperor

and inviting the populace of the capital to depose his uncle. Alexios III took no efficient

measures to resist, and his attempts to bribe the crusaders failed. His son-in-law, Theodore

Laskaris, who was the only one to attempt anything significant, was defeated at Scutari,

and the siege of Constantinople began.

On July 17/18 the crusaders, led by the aged Doge Enrico Dandolo, scaled the walls

and took the city by storm. During the fighting and carnage that followed Alexios III hid

in the palace, and finally, with one of his daughters, Eirene, and such treasures as he could

collect, got into a boat and escaped to Develton in Thrace, leaving his wife and his other

daughters behind. Isaac II, drawn from his prison and robed once more in the imperial

purple, received his son in state».

[30] «Невдовзі Алексіосу почала загрожувати нова, більш масштабна загроза.

1202 року у Венеції Західні князі запустили Четвертий Хрестовий Похід. Алексіос

Ангелос, син скинутого Ісака ІІ, нещодавно втік з Константинополя і тепер звертався

213

до учасників хрестового походу, обіцяючи їм покінчити з розколом Сходу та Заходу,

заплатити за їхні транспортування та надати їм військову підтримку за умови, якщо

ті допоможуть йому скинути з престолу дядька та посісти трон батька.

Хрестоносці, метою яких був Єгипет, були таки сповнені рішучості завернути й

піти на Константинополь, перед яким вони постали у червні 1203 року, проголошуючи

Алексіоса імператором та запрошуючи населення столиці скинути з престолу його

дядька. Алексіос ІІІ не вжив ніяких дієвих заходів для того, щоб протистояти, і його

спроби підкупити хрестоносців не мали успіху. Його зять Теодор Ласкаріс, який був

єдиним, хто намагався зробити щось дієве, був розбитий біля Скутарі, і почалася

облога Константинополя.

17–18 липня хрестоносці під проводом старого Доджа Енріко Дандоло

зруйнували мури та взяли місто штурмом. Під час битви та різні, яка розпочалася

після того, Алексіос ІІІ заховався у палаці і, зрештою, разом з однією зі своїх дочок,

Айрен, та з усім скарбом, який встиг назбирати, сів у човен та втік до Девелтону у

Фракії, покинувши дружину та інших дочок. Ісаак ІІ, звільнений із в’язниці та знову

вбраний в імператорський одяг, повернув собі сан».

214214

КОРОНА, ЩО САМА НАПРОШУВАЛАСЯ

У жорстокому світі європейського середньовіччя треба було вміти поставити себе

і свою державу так, як це вдавалося Данилові Галицькому. Рідкісний випадок, певне,

в історії, коли володар сам відмовлявся від престижної корони, і вона гасала за ним

неосяжними просторами, незалежно від того, чи зустрічався в Кракові з папськими

послами, чи й взагалі зустрітись відмовився – тільки хіба на своїй землі. Аж ніяк не

все вдавалося, як видно з наступних рядків, але таки баланс між агресивним Сходом

і не менш агресивним та егоїстичним Заходом таки знаходив…

[31] http://en.wikipedia.org/wiki/Roman_Danylovich

Уривок із електронної енциклопедії «Вікіпедія»:

«In 1252 he was married to Gertrude, Duchess of Austria as her third husband. He,

in Western Europe, participated in her attempts to get the power in her, under rivalling

claimants. However, already next year they ended up in divorce and Roman returned to

Ruthenia where he was 1254–58 Prince of Navahradak»

[31] «1252 року він (Роман Данилович) став третім чоловіком австрійської

герцогині Гертруди. У Західній Європі він брав участь у її спробах забрати владу

від інших суперників-претендентів на трон. Однак вже наступного року вони

розлучилися, і Роман повернувся в Рутенію, де з 1254 по 1258 рік був князем

Новгородським».

[32] http://www.genealogie-mittelalter.de/premysliden_herzoege_von_boehmen_

maehren/gertrud_von_oesterreich_1288_babenberger_staufer_premysliden/hoensch.html

«Denn die ubergangene Herzogin Gertrud, die wieder in ihrer Burg zu Kahlenberg vor

Wien residierte, verbundete sich jetzt, nachdem sie von der Kurie fallengelassen worden

war, mit dem Ungarn-Konig, dessen Verwandten Roman von Halic sie im Sommer 1252

in dritter Ehe heiratete. Roman, der Schwager von Belas IV. Tochter Konstanze, schlo.

mit dem Ungarn-Konig eine Vereinbarung uber militarische Hilfeleistung, wonach die

osterreichischen Eroberungen gegen nicht naher bekannte Zugest Andnisse an Gertrud

und ihren Gatten ausgeliefert werden sollten; da. Bela IV. in den Anspruchen Gertruds

nur einen willkommenen Vorwand sah, seine aktive Westpolitk fortzufuhren, lag auf der

Hand. Premysl Otakar mu. trotz dieser bedrohlichen Angriffsaktionen aber in der Lage

gewesen sein, in der ersten Jahreshalfte 1253 mit der Einnahme von Kahlenbergerdorf

seiner Konkurrentin Gertrud einen schweren Schlag beizubringen. Die geringen Chancen,

seine Erwartungen auf Osterreich durchsetzen zu konnen, hatten Roman von Halic schon

im Sommer 1253 veranla.t, seine Frau Gertrud und ein gemeinsames Kind zu verlassen

und nach Ungarn zuruckzukehren».

Hoensch, Jorg K «Premysl Otakar II. von Bohmen. Der goldene Konig». Graz:

Verl. Styria, 1989.

[32] «Герцогиня ж Гертруда, яка знову перебувала в замку на горі Калєнберг,

біля Відня, після того як курія відмовила їй у підтримці, породичалась із угорським

215

королем, втретє одружившись влітку 1252 року із його родичем Романом Галицьким.

Роман – свояк Констанції, дочки Бели IV, уклав із королем Угорщини договір про

воєнну підтримку, згідно з яким австрійські завоювання повинні поширюватися на

Гертруду та її чоловіка; ясно, що у вимогах Гертруди Бела IV вбачав лише бажаний

привід продовжувати власну західну політику.

Проте Премисль Отакар, незважаючи на ці небезпечні посягання, зміг у першій